Зміни аграрних відносин в Україні в період капіталізації сільського господарства в кінці ХІХ – початку ХХ століть

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Подільський державний університет

Національний університет "Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка"

Зміни аграрних відносин в Україні в період капіталізації сільського господарства в кінці ХІХ - початку ХХ століть

Каденюк Олександр Степанович,

доктор історичних наук, професор кафедри права, професійної і соціально-гуманітарної освіти

Сажко Василь Володимирович,

кандидат історичних наук, доцент кафедри українознавства, культури та документознавства

м. Кам'янець-Подільський

м. Полтава

Анотація

В статті розглянуті передумови та фактори становлення ринкових відносин в сільському господарстві України на початку XX ст. Особлива увага приділена питанню про вплив столипінської реформи на процеси розвитку товарності сільського господарства та подальшій його капіталізації. У статті розглядаються особливості столипінської аграрної реформи на українських землях, що входили до складу Російської імперії на початку ХХ ст. На основі наукових досліджень, зроблених в останньому десятилітті, робляться висновки про те, що інтерес до цієї проблеми не зменшився і потребує подальшого дослідження.

Необхідність вивчення досвіду ефективного регулювання відносин в аграрній сфері щодо утворення, управління нових видів підприємницької діяльності в минулому, які вплинули на зміни в аграрних відносинах, вимагає чіткого вирішення багатьох практичних та теоретичних проблем в сільськогосподарській сфері економіки на сучасному етапі

Зазначено, що завдання реформування аграрного сектору є надзвичайно актуальним для нашої держави, вивчення досвіду розробки проектів перетворень у даній сфері та втілення їх в життя, повинно бути вартим уваги не лише дослідників, а й відповідних державних структур. Це допоможе краще зрозуміти сутність тенденцій нинішнього розвитку сільського господарства України, дозволить уникнути попередніх помилок і прорахунків на сучасному етапі.

Ключові слова: аграрна реформа, селянське землеволодіння, приватна власність на землю, кооперативний рух, аграрне переселення.

Abstract

Changes in agrarian relations in Ukraine during the period of agricultural capitalization at the end of the ХІХ-beginning of the ХХ century

Kadeniuk Oleksandr Stepanovych Doctor of Historical Sciences, Professor, Professor of the Department of law, professional and social-humanitarian education, Podilsky State University, Shevchenko Street, 13, Kamyanets-Podilsky, Khmelnytsky region

Sazhko Vasil Volodymyrovych Candidate of Historical Sciences, Associate Professor, Associate Professor of Ukrainian Studies, Culture and Documentology Department, National Technical University «Poltava Polytechnic named after Jury Kondratyuk», Pervomaiskyi Avenue, 24, Poltava, Poltava region

Introduction. The critical state of the rural economy increases the interest in society and scientific communities to social and economic problems, especially to the process of forming the market relations. The events and processes that took place on the territory of Ukraine in the past require, due to this, profound analytical and synthesized assessments. Regardless of the fact that even at the beginning of the XXI century the task of reforming the agrarian sector is extremely urgent for our state, the experience of developing projects of changes in this sphere and their implementation into life must be worthy of attention not only of researchers, but also of the corresponding state structures. This will help to understand better the essence of the current trends of Ukrainian rural economy development and will enable to avoid previous errors and oversights at the current stage.

Purpose. The purpose of the research is to identify the peculiarities of the capital agrarian reform on the territory of Ukraine that was part of the Russian Empire. In order to achieve this goal, the following tasks were solved: to show the urgency of the reform of the rural economy at the beginning of the twentieth century; to identify the peculiarities of the implementation of capitalist transformations; to understand the social and economic consequences of the agrarian relations reform.

Methods. The study is based on the use of such methods as: concrete-historical and using a social approach. The principles of objectivity and comprehensiveness allow the best use of methods of analysis and synthesis to achieve the objectives

Results. The article reveals the need for reforms in the rural economy at the turn of XIX-XX century. The main idea of the state agrarian reforms was to give broad rural credit to the villagers, on the order of the reshuffle of land ownership and the introduction of private land ownership. Only under these conditions could the farmer transform his or her household into a profit and commodity economy and, by doing so, free himself or herself from the need of the age. The Russian industrial bourgeoisie's interest in the rise of rural prosperity, which, in their opinion, would lead to a deepening of the domestic market, was a significant factor, and, therefore, to increase the purchasing power of the villagers, all of which could not be achieved without capitalist changes in the countryside. The Russian tsarist regime tried to create a class of dependent landowners in the countryside as a support for itself and a guarantee that the village revolution of 1905-1907 would not be repeated in the future. The government also proposed a number of measures to solve the agrarian problem. For example, it was planned to increase the land holdings of small farmers by creating a state land fund, which could consist of state land, homestead land and private land offered for sale. Villagers were to receive land from this fund on a share basis, and the state was to bear part of the costs of land purchase. It was further proposed: to make it easier to obtain land for private land, to regulate resettlement, and to create a broad system of credit for the rural population. The aim of the reform was to divide all land into subsistence plots and hutiary farms and to introduce private land ownership, which enabled a quick transition to intensive forms of land ownership.

Originality. An element of scientific novelty of the research is the attempt to analyze Peculiarities of agrarian transformations in the rural economy of the Ukrainian provinces of the Russian Empire, which differed from the solutions of the imperial provinces. This diversity is determined by the structure of social and economic life and the mentality of the rural population.

Conclusion. The agrarian reform in the Ukrainian provinces had little specificity due to the dominance of subsistence farming and the virtual disappearance of the community before the legal acts on its legal liquidation were passed. Compared to other regions of the Russian Empire, Ukraine had the best results of the agrarian sector reform. The positive consequences of agrarian reform for Ukraine can include the following: The number of stable middle-class and cost-effective agricultural enterprises has grown; the hateful farming system, a prototype of the modern farming system, the cooperative movement in Ukrainian villages has developed further; the level of agricultural technology of farms has risen The negative consequences of the lessons of the state agrarian reform of the early XX century can include the following: economic disruption on the way of obtaining land by farmers to expand their property, first of all the negative, in our opinion, role of the Village Bank, which contributed to the establishment of significantly overpriced land, inaccessible to the villagers; bureaucratic obstacles to the creation of economically efficient rural households, which were created by land management committees that acted in the interests of landowners and not the villagers; Lack of sufficient debt financing for rural households; lack of changes in tax laws (villagers continued to bear the main burden of taxes); Demographic changes associated with the irrational deployment of productive forces, which led to the forced resettlement of a significant number of Ukrainian villagers to the neighboring regions of the Russian Empire.

Keywords: agrarian reform, rural landownership, private land ownership, cooperative movement, agrarian resettlement.

Основна частина

Постановка проблеми. Кризовий стан сільського господарства підвищує в суспільстві і наукових колах інтерес до соціально-економічних проблем, особливо до процесу формування ринкових відносин. Явища й процеси, що відбувалися на терені України в минулому потребують у зв'язку з цим глибоких аналітичних і синтезованих оцінок.

Зважаючи на те, що й на початку XXI століття завдання реформування аграрного сектору є надзвичайно актуальним для нашої держави, вивчення досвіду розробки проектів перетворень у даній сфері та втілення їх в життя, повинно бути вартим уваги не лише дослідників, а й відповідних державних структур. Це допоможе краще зрозуміти сутність тенденцій нинішнього розвитку сільського господарства України, дозволить уникнути попередніх помилок і прорахунків на сучасному етапі. На сьогоднішній день багато українських дослідників зробили вагомий внесок у вивчення окремих аспектів проведення аграрної реформи в Україні на початку ХХ століття - це Реєнт О.П., Падалка С.С., Романюк І.М., Майстренко В.С., Бочаров В.В., Власюк І.М., Ігнатова Л.Р., Герасимчук О.М. та ін. [1 - 10]. В науковій літературі тема аграрного реформування початку ХХ століття в Україні ще не набула характеру окремого та цілісного вивчення зі своїми національними та історичними особливостями, з його специфікою селянського землеволодіння та особливостями аграрних відносин, переосмислення значення введення приватної власності на землю.

Метою дослідження є визначення особливостей проведення столипінської аграрної реформи на території України, що входила до складу Російської імперії. Досягнення поставленої мети передбачає вирішення наступних таких завдань: показати актуальність реформування сільського господарства на початку ХХ ст.; визначити особливості реалізації столипінських перетворень; з'ясувати соціально-економічні наслідки реформування аграрних відносин. Методологічною основою дослідження є комплекс загальнонаукових принципів, провідними з яких є принципи історизму та багатофакторності на основі використання конкретно-історичного, порівняльного, статистико-аналітичного та системного методів.

Виклад основного матеріалу. Потребу в проведенні реформ у сільському господарстві на рубежі ХІХ-ХХ ст. розуміли представники пануючих станів. Так, наприклад, Головний управляючий землеустроєм і землеробством Васильчіков, у своїй доповіді «Про найближчі заходи по аграрному питанню» у 1905 році, писав, що, по політичним причинам, подальша відстрочка заходів в області аграрних реформ є неможливою, що не можна обмежуватись відкиданням або критикою внесених в Думу проектів різних партій, що необхідно виступити з урядовою програмою з цього питання. Ця програма не може обмежуватись лише земельною реформою, а повинна включати в себе цілий ряд заходів, спрямованих на підняття продуктивних сил населення, зайнятого сільським господарством [11, С.1].

Дана доповідь Васильчікова, на наш погляд, цікава ще й тим, що вона містить ряд рекомендацій актуальних і для сучасної аграрної реформи. Ці заходи не були застосовані в процесі столипінської аграрної реформи в необхідних розмірах. В доповіді підкреслюється думка про те, що перерозподіл земельної власності сам по собі не дасть нічого. Навіть коли розділити всю землю на відрубні ділянки і запровадити приватну власність на землю, це не дасть можливості для швидкого переходу до культурного господарства. Для цього необхідні кошти, а їх може дати лише правильно організований сільськогосподарський кредит. Кредит повинен мати спеціальний характер. Наприклад, кредит меліоративний в широкому розумінні цього слова (створення господарства, придбання с.г. інвентаря, добрив, осушення, зрошення, заліснення, боротьба з ярами, перехід до спеціальних с.г. культур); сільськогосподарський промисловий кредит (переробна промисловість); продовольчий і вексельний кредити.

Таким чином, головною ідеєю урядової аграрної реформи було надання широкого сільськогосподарського кредиту селянам, поряд з перерозподілом земельної власності й запровадженням приватної власності на землю. Лише за таких умов селянин зміг би перетворити своє господарство на прибуткове й товарне і, тим самим, вибратися з вікової нужди.

Крім вказаних уже, свої пропозиції подавали ще ряд бюрократичних комісій, таких як, так звані, «комісія Коковцева», «комісія Гурка», а також з'їзд уповноважених дворянських комітетів [12, С. 79 - 83]. Отже, столипінське аграрне законодавство було наслідком роботи всіх цих урядових комісій та комітетів, які займались земельним питанням й шукали шляхи його вирішення.

Розвиваючи свої погляди на земельне питання і використовуючи пропозиції своїх попередників, П.А. Столипін ініціював розробку ряду законопроектів по аграрному питанню. Основним серед них став указ від 9 листопада 1906 року, який дав селянам право вийти з общини і закріпити свій наділ в особисту приватну власність, вийти на хутір чи відруб. 10 травня 1907 року у Державній Думі П.А. Столипін виклав точку зору уряду на аграрне питання.

Полемізуючи зі своїми політичними опонентами, він, перш за все, засудив і відкинув ті аграрні програми що містили в собі ідею націоналізації землі. Заперечення націоналізації чи часткової націоналізації землі П.А. Столипін мотивував тим, що їх реалізація призведе до такого соціального перевороту, до такого переміщення всіх цінностей, до такої зміни всіх соціальних, правових, громадянських відносин, якого ще не бачила історія [13, С. 87]. Голова уряду висунув тезу про те, що земля стане спільною як вода чи повітря і у селян зникне стимул до праці. Хороший, винахідливий господар буде позбавлений можливості прикласти свої знання і працю до землі. Будуть знищені культурні господарства. Будуть тимчасово збільшені селянські наділи, але при швидкому рості населення всі вони знову будуть роздроблені і вся ця розпорошена земля буде надсилати в міста масу пролетаріату. І все це, на думку П.А. Столипіна, повинно було призвести до такого потрясіння, до такого соціального перевороту, який «відобразиться на самій цілісності Росії» [13, С. 90]. Таким чином, уряд вважав революційне розв'язання аграрного питання прямою загрозою для існування Росії, як імперії.

Перш за все була визначена мета уряду, яка полягала в тому, що уряд бажав підняти селянське землеволодіння, що він бажав бачити селянина багатим, так як там де є достаток, там і освіта, там і справжня свобода. Для досягнення цієї мети пропонувалось звільнити селянина від обмежень, які на нього накладала община і надати йому можливість закріпити за собою результати своєї праці в приватну власність. Але це не означало повсюдного примусового руйнування общини. Слід було діяти залежно від місцевих умов. Власність повинна бути спільна там, де община ще не віджила, подвірна там, де община вже не життєздатна, але вона повинна бути міцною і спадковою. Іншими словами, уряд ставив собі за мету створення дрібної особистої земельної власності на селі [13, С. 100]. Російський царизм намагався створити на селі клас дрібних земельних власників як опору для себе і гарантію того, що в майбутньому не повториться селянська революція 1905 - 1907 років.

Уряд пропонував ще ряд заходів для вирішення аграрного питання. Так, наприклад, малоземельним селянам планувалося збільшити земельні ділянки шляхом створення державного земельного фонду, який мали б скласти державні, удільні та, запропоновані на продаж, приватні землі. Селяни повинні були отримувати землю з цього фонду на пільгових умовах, причому частину витрат, при купівлі селянами землі, держава повинна була взяти на себе. Далі пропонувалося: полегшити одержання позичок під надільні землі, впорядкувати переселення, створити широкий меліоративний кредит.

П.А. Столипін допускав обов'язкове відчуження землі, але лише для покрашення землекористування як, наприклад, для влаштування водопою, будівництва дороги, ліквідації шкідливого черезсмужжя.

Такими були основні пропозиції уряду по вирішенню земельного питання з якими виступив П.А. Столипін в Державній Думі 10 травня 1907 року. Вони знайшли втілення в ряді указів і законів. Основними стали: указ від 9 листопада

1906 року про вихід з общини, який став законом 14 червня 1910 року і тимчасові правила про землеустрій від 4 березня 1906 року, які стали законом 29 травня 1911 року [14, С. 195].

Об'єктивною була зацікавленість російської промислової буржуазії в підйомі селянського добробуту, що, на їхню думку, мало призвести до поглиблення внутрішнього ринку, а значить до збільшення купівельної спроможності селян, а все це було неможливо досягти без капіталістичних перетворень на селі.

З метою перебудови аграрного побуту селян царизмом було створено великий спеціальний апарат. Указом від 4 березня 1906 року було засновано комітети по землевпорядних справах, а також губернські та повітові землевпорядні комісії [15, С. 41]. До кола обов'язків цих комісій входило: сприяння сільським громадам в усуненні недоліків в землеволодінні і землекористуванні, посередництво між селянами та приватними власниками в розверстанні черезсмужних земель, загальних володінь, сервітутів, сприяння через Селянський банк купівлі селянами землі у приватну власність, сприяння переселенню селян на казенні землі.

До складу землевпорядних комісій увійшли головним чином дворяни та чиновники. Так, наприклад, з десяти членів повітової комісії лише троє були з селян. Відповідно і діяльність цих комісій була спрямована на відстоювання інтересів поміщиків. Газета «Рада», яка була легальною трибуною для представників майже усіх українських національних політичних сил, в грудні

1907 року так, наприклад, писала про землевпоряджувальні комісії: «Ці комісії діла ніякого не зроблять, мужикові від них не полегшає. З початку люди було кинулися до них, думали що закон дав їм право встановлювати правдиву ціну на землю, думали, що закон стоїть на їх боці, не дасть панам дерти з мужика по три шкури… бо мужик купує землю не для комерційної спекуляції, а щоб мати з неї шматок хліба, якого зараз у нього немає… Отже, як показує діло, поміщики не милують голодного мужика і хочуть збудувати своє щастя на його могилі. Селяни це зараз же побачили і зрозуміли. Вони побачили і зрозуміли, що ця комісія - місце нечистого ґешефту» [16].

Закон про землеустрій (від 29 травня 1911 року) розширив права землевпорядних комісій, маючи на меті прискорити у примусовому порядку справу розверстання черезсмужжя і переходу до відрубного та хутірського господарства. До рук цих комісій було віддано практично все. Але столипінське аграрне законодавство не зачіпало поміщицького землеволодіння, всіляко його оберігало. Яскравим свідченням роботи землевпорядних комісій є конкретні повідомлення з місць, які публікували газети того часу. Так, наприклад, газета української соціал-демократії «Слово» 4 серпня 1907 року писала, що на Полтавщині Полтавська землевпорядна комісія вирішила, що встановлена Селянським банком ціна землі в 225 рублів за десятину дуже низька і її треба підняти до 270 рублів [17].

Таким чином, замість сприяння селянам у придбанні землі, землевпорядні комісії піднімали ціну на землю. Значна частина не тільки селянства, а й української інтелігенції, яка складала основу українських політичних партій, вважала землевпорядні комісії декорацією для прикриття та сприяння діяльності Селянського поземельного банку.

Царський уряд покладав надії у розв'язанні аграрного питання на розвиток відрубних і хутірських господарств. Кожному домохазяїну надавалось право свої укріплені наділи звести в одну ділянку - хутір чи відруб. Вся діяльність землевпорядних комісій була спрямована на розверстання цілих селянських общин, подвірно-ділянкових земель на хутори і відруби, на виділення хутірських і відрубних земель окремим господарям, що виходили з общини.

В Україні общинне землеволодіння серед надільних селянських земель було незначним. Так, наприклад, в Київській губернії воно складало 6,7% від надільних земель, Полтавській - 5,9%, Подільській - 5,4%. А в тих українських губерніях, де общинне землеволодіння було переважаючим (Катеринославська - 95% надільної землі, Харківська - 95,3%, Херсонська - 88,8%), воно не було таким у справжньому розумінні цього терміну. Навіть, якщо сільська громада й була суб'єктом землеволодіння, дуже рідко проводилися періодичні переділи землі і, фактично, форма землеволодіння залишалася подібною до подвірної [18, С. 24].

Подвірне володіння було такою формою користування землею, якій були властиві ще деякі елементи общини (спільна сівозміна, спільна толока, окремі спільні ділянки землі - вигони), але в ній уже були помітні також риси індивідуального володіння. Так, наприклад, польові угіддя нерідко перетворювались в садиби поблизу села. Характерною рисою в місцевостях подвірного землеволодіння була особиста власність селян на землю. Розселення селян хуторами тільки закінчувало процес формування земельного ладу, ліквідовувало надзвичайно заплутані земельні відносини подвірних власників. Зміни зводилися до відміни спільної сівозміни, спільної толоки, спільних вигонів. Сусідські відносини примусового характеру зводилися до мінімуму і встановлювалися нові відносини на основі індивідуального землеволодіння.

В Україні переважало подвірне землеволодіння, як за кількістю селянських господарств, так і за кількістю землі, яка до нього належала. Найбільше селянських господарств, які мали подвірне землеволодіння, було зосереджено на Правобережній Україні, а найменше - в Південному регіоні України. Общинне землеволодіння - навпаки, найбільші земельні площі займало на Півдні [18, С. 166]. Згідно з указом від 9 листопада 1906 року, землі подвірного землеволодіння закріплялися у приватну власність.

Здійсненню аграрної політики П.А. Столипіна мав сприяти, створений ще 18 травня 1882 року, Державний поземельний селянський банк, який мав такі основні напрямки діяльності: 1) купівля поміщицької землі, 2) перепродаж цих земель селянам, 3) видача селянам грошових позичок, якщо вони купують землю самі, а не через банк. Після революції 1905 - 1907 років вся діяльність Селянського банку була спрямована на сприяння розвитку хутірського та відрубного господарства. Через банк царський уряд сподівався організувати на пільгових умовах продаж землі заможній верхівці села.

Повністю вирішити проблему забезпечення селян землею в Україні через Селянський банк було неможливо. Та уряд такого завдання перед Селянським банком і не ставив. Завдання, яке стояло перед Банком, було чітко сформульовано в інструкції про порядок ліквідації банківських земель, затвердженій Комітетом по землевпорядних справах 19 лютого 1908 року, згідно з якою основним завданням ліквідації кожного окремого маєтку, придбаного Селянським поземельним банком, полягало в найбільш продуктивному його використанні для насадження міцних селянських господарств [19, С. 47].

Отже, діяльність Селянського поземельного банку була зведена до того, що, даючи певну користь селянам у справі забезпечення їх землею, штучно створити такі ціни на землю, які були вигідні для тих, кому потрібно було продати свої землі або для тих хто наживав капітали, спекулюючи землею, хоча повинен би був кредитувати селянські господарства.

Важливою складовою урядової аграрної реформи 1906 року було переселення селян, особливо українських, в інші частини імперії. Шляхом переселення царський уряд сподівався перемістити революційно налаштованих і невдоволених селян з внутрішніх регіонів Росії до Сибіру та інших окраїн імперії. Столипінська аграрна реформа сприяла новому курсу в галузі переселенської політики. Закріпивши надільну землю в особисту приватну власність, селянин мав право її продати, а за виручені кошти він сподівався купити більше землі на нових місцях.

Переселення стало, поряд з указом від 9 листопада 1906 року, основою аграрної політики уряду. Але, якщо при розробці указу від 9 листопада 1906 року увага була зосереджена на сильних і міцних, в економічному відношенні, селянах, на тому, щоб відібрати землю у слабих селянських господарств і передати її міцним, то переселенська політика була спрямована на те, щоб якнайбільше слабих, в економічному відношенні, селян перемістити до Сибіру.

Якщо до указу від 9 листопада 1906 року переселенець міг повернутись на свою стару надільну землю, то після указу така можливість відпала, бо селяни, зважившись на переселення, продавали свої землі.

Переселення не виправдало надій, які на нього покладав царський уряд в силу ряду причин. На основні з них вказав, згаданий вище, переселенський з'їзд: 1) ділянок землі, придатних для хліборобства не вистачає, а якщо вони є то не розмежовані; 2) не вистачає землемірів для розмежування землі; 3) нестача води; 4) погані дороги; 5) немає худоби для роботи і для харчів; 6) немає сільськогосподарських знарядь, навіть якщо є гроші їх немає де купити; 7) мізерна грошова допомога переселенцям (найбільше переселенець одержував 50 карбованців, а потрібно було - 300) [20].

Негативно відображалось на результатах переселення і незнання переселенцями кліматичних умов, особливостей ґрунтів та найбільш ефективних способів обробки землі на новому місці. Селяни-переселенці застосовували ті ж технології, що й на Батьківщині, а це не завжди давало позитивний результат і часто призводило до неврожаїв та розорення.

Стримувала розвиток переселення відсутність будь-якої інфраструктури. Навіть, якщо селянину вдалося перебороти всі труднощі, влаштуватися на новому місці, завести господарство, виростити гарний урожай, у нього виникала неминуче нова проблема - проблема збуту. Адже до найближчого міста може бути 200 - 300 а то й більше верст. Везти самому невигідно - дорога буде коштувати дорожче хліба, тому селяни й продавали добірну пшеницю по 5 - 9 копійок за пуд, тоді як в центральній Росії у 1900 - 1909 роках в середньому ціна такої пшениці була близько 71 копійки за 1 пуд [19, С. 49].

Виходячи з вище сказаного, можна зробити висновок, що для успіху переселенської політики потрібно було, перш за все, створити відповідну інфраструктуру (побудувати дороги і залізничні колії), провести меліоративні роботи за рахунок держави, організувати влаштування переселенців на нових місцях через спеціальних численних агентів та відповідну грошову допомогу, упорядкувати доставку переселенців на нові місця поселення. За цих умов переселенська політика дала б певний позитивний результат. А без цього вона лише привела до нових бідувань українських селян, які повірили царським чиновникам і покинули рідні оселі в пошуках кращої долі.

Для України переселенська політика російського царизму мала негативні наслідки, так як це було ще одним масовим знекровленням українського народу, втратою, як це часто бувало на протязі нашої історії, значної частини працездатного населення.

За кількістю переселенців до східних регіонів Російської імперії українські губернії значно відрізнялися між собою, причому майже у три рази переважали вихідці із Лівобережної України (Чернігівська, Полтавська,

Харківська губернії) порівняно із представниками Правобережної України (Київська, Волинська, Подільська губернії). Велика різниця у кількості переселенців між Правобережною і Лівобережною Україною можна пояснити ще й тим що з Правобережжя частина селян переселялась до Америки. На цей факт вказує С. Петлюра у своїй статті «Українське село і еміграція в Америку» [10, с. 67-71]. Він наводить дані про те, що є такі волості де відсоток переселенців до Америки дуже високий (Єрківська волость, Звенигородського повіту на Київщині - 7% переселенців на 1500 душ всього населення волості; містечко Богуслав, Канівського повіту, містечко Монастирище, Липовецького повіту, містечко Паволоч, Сквирського повіту, Київської губернії та багато інших) [20, С. 68]. Цьому сприяли різні агенти-посередники, які за певний відсоток від заробітку переселенця організовували його поїздку до Америки. Приваблювали селян і вищі заробітки (2-3 долари порівняно з 30 - 50 копійками щоденно вдома), і вільне життя. Адже приїхавши до Америки український селянин мав можливість читати газету рідною мовою, засновувати культурно-просвітницькі товариства, школи, бібліотеки, він мав можливість скуштувати вільного і незалежного політичного життя. Тому селяни Правобережної України стали більше надій покладати на Америку, ніж на, так званий, «спасенний та уславлений «Зелений Клин». Звичайно, кількість селян, що виїхали до Америки, до загальної кількості переселенців незначна, але стійка тенденція до цього на початку XX століття з'явилася.

Період з 1906 по 1913 роки став часом розквіту в Російській імперії, так званої, «громадської агрономії». Було впроваджено інститут дільничних агрономів. Агрономічна робота проводилася під керівництвом земств і була зосереджена в сільськогосподарських товариствах. Держава вважала їх важливим засобом піднесення сільського господарства. Вони повинні були сприяти розвиткові сільськогосподарського виробництва просвітницькими та економічними заходами. Сільськогосподарські товариства організовували фахові школи, дослідні станції, сільськогосподарські виставки, поширювали землеробські знаряддя і машини, влаштовували механічні майстерні, поширювали книги з сільського господарства, нові агрономічні технології, нові сорти сільськогосподарських культур, породи домашніх тварин тощо.

В Україні агрономічну роботу започаткували з'їзди сільських господарів і товариства сільського господарства. На протязі 1906-1914 рр. в українських губерніях було повністю сформовано земську агрономічну організацію, яка включала в себе дільничну агрономію, колегіальні органи - економічні або сільськогосподарські з'їзди для вироблення сільськогосподарських заходів при земських управах, їхніми виконавчими органами - сільськогосподарськими бюро та інститутом агрономічних нарад. На 1 січня 1914 року у 9 губерніях України працювало 1922 сільськогосподарських спеціалісти, з них на державній службі - 12,4%, на громадській - 87,6%. Найбільше дільничних агрономів працювало у губерніях: Херсонській - 57, Полтавській - 55, Катеринославській - 52, Чернігівській - 48. В Україні агрономів на громадській службі було більше ніж у Росії, де вони становили 74,5% агрономічного персоналу [21, С. 42].

Напередодні першої світової війни агрономічна допомога населенню набрала чіткої системи. Серед освітніх заходів знайшли поширення просвітницькі читання, лекції, бесіди, курси, видання фахових брошур, плакатів, листівок, організація складів літератури, бібліотек, пересувних виставок. Велике значення мали показові ділянки, поля, господарства, сади, городи, виноградники. Проводилися виставки-аукціони з птахівництва, свинарства, плодівництва, які, крім культурно-просвітницького, мали заохочувально-змагальний характер. Учасників преміювали за досягнення в сільськогосподарському виробництві. Наприклад, на Полтавщині у 1912 році сільськогосподарські товариства мали у селянських господарствах показових полів - 112, садів - 7, городів - 23, було влаштовано 35 виставок, які відвідали 10 000 осіб [22, С. 44].

В українських губерніях витрати на агрономічну допомогу населення були досить значними (у 1913 р. 7,38 млн. руб. земських витрат і 3 млн. руб. державних асигнувань). Земства України мали найвищий у Російській імперії коефіцієнт асигнувань на розвиток агрокультури.

Аграрна реформа 1906 року дала поштовх до розвитку кооперації на селі. Найбільшого поширення здобули такі форми кооперації, як торгівельна кооперація (товариські крамниці), позичкові товариства, хліборобські товариства.

Найширшого розвитку кооперація в Україні набула в Київській, Полтавській, Чернігівській губерніях. Так, наприклад, на кінець 1908 року на Київщині діяли 449 споживчих товариств, з них у 1907 - 1908 роках були створені 400, позичкових товариств на початок 1909 року діяло 37, які нараховували 12 600 членів. В той же час на Полтавщині діяли

92 сільськогосподарські товариства, 116 кредитових і 150 споживчих товариств, крім того 100 сільськогосподарських гуртків, які об'єднували близько 40 000 селян [23]. Причиною цього явища було те, що в кооперативи йшло здебільшого заможне і середнє селянство. У вказаних губерніях був значним прошарок середнього селянства, яке порівняно з російськими середняками, відрізнялось більшою господарською силою [24]. Українське селянство, в порівнянні з російським, відрізнялось значно глибшою соціальною диференціацією. В Україні формувався прошарок заможних селян, які мали можливість частину своїх коштів вкласти в кооперацію. Вони створювали господарські спілки, банки, кооперативні крамниці [25].

Певну допомогу в створенні кооперативних спілок надавали селянам земства. Це була допомога не лише кваліфікованих спеціалістів, а й фінансова. Поширенню ідей кооперації сприяли, в основному, земські службовці, які або належали, або співчували демократичним, лівим партіям. Підтвердженням цього був, наприклад, рапорт помічника начальника Київського головного жандармського управління в Уманському, Звенигородському, Липовецькому повітах начальнику Київського Головного жандармського управління, в якому зазначалося, що про кооперативи більшість селян має дещо неповну уяву. Але там, де вони є, там вони користуються співчуттям і підтримкою населення. Розмноженню кооперативів, насадженню товариств споживачів і прищеплення населенню ідей кооперації головним чином сприяють дрібні земські службовці - агрономи, інструктори і агенти різних найменувань, медичний персонал, а на місцях - учителі, волосні установи, і, в меншості, молодь, що побувала в містах. Коли підприємливі люди влаштовують що-небудь, тоді селяни охоче приймають участь в подальшій роботі [26, С. 27].

Спочатку царський уряд вважав кооперацію опозицією інтелігенції режимові, але ряд голодних років виявили успішну самодопомогу селянства саме через кооперацію і тоді уряд полегшив формальну процедуру заснування кооперативів. Так, наприклад, в 1895 році було видано закон про організацію кооперативного кредиту.

Кооперативи сприяли селянам при купівлі землі. Так, наприклад, Гадяцьке кредитне товариство надавало позички селянам для купівлі землі в розмірі 1/3 або навіть 2/3 від ціни. Селяни купували по 2 - 3 десятини і, виплативши протягом 2-3 років борг, ставали власниками землі [27, С. 2].

Усього, за даними преси, в Україні станом на початок 1909 року діяли 1100 споживчих, 200 сільськогосподарських і близько 1000 кредитових та позичково-ощадних товариств, усього - 2 300 кооперативних товариств. Взагалі Україна мала, на той час найбільш розвинуту кооперацію в Російській імперії, так як в Україні діяла третина усіх кооперативних товариств імперії [28, 1]. А відсоток сільських споживчих товариств в Україні був ще вищий - 75% від усіх споживчих товариств станом на перше січня 1912 року [29, С. 118].

Справжня епоха української кооперації почалася з часів столипінської аграрної реформи. Кооперативна діяльність набула значного поширення в сільському господарстві. За період реформи сільськогосподарська кооперація набула розгалуженої інфраструктури, започаткувала ринкові економічні відносини [30, С. 13]. Основною причиною активізації кооперативного руху в Україні в той час були нові можливості, які столипінська аграрна реформа відкрила перед сільськогосподарським товаровиробником, і які вимагали суттєвого стартового і оборотного капіталу. Найпростіший шлях до нього і найвигідніші умови здатна була забезпечити лише кооперація. Саме тому новий етап розвитку селянської кредитної кооперації відбувався одночасно з аграрною реформою [31, С. 15].

Пояснити успішний розвиток кооперативного руху в Україні, на нашу думку, можна тим, що українці намагалися використати кооперативний рух як важливу передумову свого національного і соціального визволення. У кооперативних організаціях вони вбачали одну з можливостей свого соціально - економічного розвитку, освіти широких народних мас, мобілізації національних сил.

Реформа не була реалізована, в повному обсязі, по цілому ряду причин, які мали об'єктивний і суб'єктивний характер. Так, об'єктивно держава не мала достатніх коштів необхідних для її проведення, Росія не отримала необхідних 20 років спокою, які просив П.А. Столипін для реформування країни.

В силу означених причин, аграрна політика П.А. Столипіна не виконала свого основного завдання - буржуазного перетворення сільського господарства Російської імперії. Ломка існуючих аграрних відносин не змогла повністю усунути непрогресивні форми господарювання, тому що вона проводилася поміщиками, які залишили в своїх руках владу і землю. Певний вплив на незавершеність аграрних перетворень мало й те, що не була сформована, в повній мірі, політична структура тодішнього суспільства. Мається на увазі те, що існуюча, на той час, політична палітра в Російській імперії характеризувалася як суперечлива, тобто не було інтегрованого протистояння політичних партій впровадженню урядом аграрних перетворень та протистояння консервативному напряму в баченні майбутнього економічного розвитку держави. Але, незважаючи на це, все ж таки відбулися певні позитивні зрушення в структурі сільськогосподарського виробництва.

В результаті проведення урядової аграрної реформи в Україні з'явились міцні хутірські і відрубні господарства, зросла кількість найманих сільськогосподарських робітників. Столипінська аграрна реформа зумовила посилення соціальної диференціації на селі. Заможні селяни, накопичуючи у своїх руках землю, створювали товарні господарства, які використовували сільськогосподарські машини, будували підприємства по переробці сільськогосподарської продукції. Укріпивши надільну землю в особисту власність, селянська біднота змушена була продавати її і вирушати до великих міст, переселятися за Урал, їхати до Америки і шукати там кращої долі.

Якщо порівнювати з іншими частинами Російської імперії, в Україні урядова аграрна реформа мала найбільший успіх. Кількість селян, які до 1 січня 1916 року закріпили землю в індивідуальну власність було значно більшим ніж в Росії. Тоді як в 40 губерніях Європейської Росії близько 24% господарів вийшли з общини, то на Правобережній Україні закріпили землю 50,7% селян, Півдні України - 34,2%, Лівобережжі - 13,8%. Безумовно, що фактором який негативно вплинув на хід аграрних перетворень в Україні, були надто високі ціни на поміщицькі землі, що їх встановлював Селянський банк. Такі ціни робили землю практично недосяжною для більшості селян.

Слід зазначити, що в українських губерніях, а особливо в Полтавській та Чернігівській, значну допомогу селянам надавали земства. Ця допомога полягала в купівлі та передачі в тимчасове користування селян сільськогосподарських машин, будівництві елеваторів, організації збуту продукції селянських господарств за кордон, організації так званих «злучних» пунктів для селянської худоби, для яких купували чистопорідних тварин за кордоном. Земства дбали про меліорацію, ліквідацію ярів, засівали піщані пустоші. Полтавське земство, наприклад, придбало пароплав для вивозу селянського збіжжя. Для незаможних селян земства допомагали створювати різні кустарні промисли, які давали їм можливість підробляти, не йдучи зі свого села.

В наслідок урядової аграрної реформи 1906 року, перш за все, відбулися зміни в розподілі земельної власності між селянськими господарствами. Результати цього розподілу представлено в таблиці 1.

Таблиця 1. Диференціація селянських господарств в Україні (1913 р.)

Порівняльний аналіз даних, дає змогу констатувати, що в період з 1905 по 1913 рік в Україні відбувся значний кількісний ріст селянських родин, яких можна віднести до середняків, тобто тих кому належало від 5 до 10 десятин землі (на 394 333 родини). Зросла також кількість землі, яка їм належала (на 4 230 768 десятин). Помітним був також ріст заможної частини селянства, тих кому належало більше 10 десятин землі (на 340 253 родини); відповідно кількість землі що належала цим родинам зросла на 2 494 335 десятин.

Отже, середні (ті, хто мав від 5 до 10 десятин землі) та заможні (більше 10 десятин) селянські родини складали на 1913 рік 43 відсотки усіх селянських родин в Україні. Вони були власниками 79 відсотків селянських земель. Важливим, для України, наслідком реформ був також ріст урожайності зернових культур, які займали більш ніж 90 відсотків усіх посівних площ. Збір зернових, в пудах з 1 десятини у середньому за рік (за період з 1906 по 1917 рік), наведені в таблиці 2 [33, С. 109; 111; 116].

Таблиця 2. Збір зернових в Україні