Губернські старости української держави 1918 р.: матеріали до біографій
Особливості роботи старост як керівників органів місцевого самоврядування у період гетьманату П. Скоропадського. Обставини складної суспільно-політичної ситуації та ідеологічного розмежування населення. Біографічні відомості про губернських старост.
| Рубрика | История и исторические личности |
| Вид | статья |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 08.10.2022 |
| Размер файла | 67,8 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://allbest.ru
ГУБЕРНСЬКІ СТАРОСТИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ 1918 р.: МАТЕРІАЛИ ДО БІОГРАФІЙ
Олександр Кравчук, Ігор Ратушняк
(Вінниця)
У першій частині статті висвітлено особливості роботи старост як керівників органів місцевого самоврядування у період гетьманату П. Скоропадського. Детально розкрито обставини складної суспільно-політичної ситуації в державі та ідеологічного розмежування населення України за критерієм національної свідомості. У другій частині подані біографічні відомості про губернських старост та короткі характеристики їх діяльності на посаді.
Ключові слова: Українська держава, окупаційна влада, місцеве самоврядування, староста, консерватизм, управління, селянські повстання, національна свідомість, репресії.
Oleksandr Kravchuk, Ihor Ratushnyak
GUBERNIAN STAROSTAS OF THE UKRAINIAN STATE 1918: MATERIALS OF BIOGRAPHIES
The authors highlighted the features of the work of starostas as heads oflocal governments during the period of Hetman P. Skoropadskyi in the first part of the article. They revealed in detail circumstances of the difficult socio-political situation in the state and the ideological division of the population of Ukraine according to the criterion of national consciousness. In the second part authors presented biographical information about gubernian starostas and gave brief descriptions of their activities during their tenure.
Key words: Ukrainian state, occupying authorities, provincial selfgovernment, starosta, conservation, administration, peasant uprisings, national consciousness, repressions.
гетьманат скоропадський самоврядування губернські старости
Важливою частиною вивчення історії є звернення до осо- бистісного чинника. Так, при дослідженні подій Української революції 1917-1921 рр., важливо з'ясувати діяльність, зокрема, очільників місцевих управлінських структур у регулюванні суспільних процесів та вплив на неї їх походження, освіти, суспільного статусу тощо. В Українській Державі гетьмана П. Скоропадського це були губернські, окружні, повітові старости та міські отамани. У різній мірі біографії окремих з них вивчали В. Галатир і В. Лозовий1, В. Голобородько2, Д. Дорошенко3, С. Дегтярьов4, О. Мокієнко5, Г. Лазаревський6, М. Литвин і К. Науменко7, Ю. Назарук8, Р. Пиріг9, О. Прищепа10, І. Ратушняк11, В. Ревегук12, В. Савченко13, Т. Харченко14, І. Ярмошик15 та інші. Зазначена стаття є спробою подати відомості про основні етапи діяльності очільників губерній Української Держави 1918 р.
Після перевороту 29 квітня 1918 р. невідкладним завданням нової влади під проводом П. Скоропадського стало реформування управління регіонами. 2 травня 1918 р. було вирішено залишити «по одному цивільному комісару і по одному військовому коменданту у кожній губернії і у кожному повіті», але назви посад самих очільників місцевих адміністрацій встановити за зразком давньої української термінології. Влада зупинилася на назві «староста», що відбивала певну давньоруську традицію і була розрахована на сприйняття селянами у якості близького і зрозумілого елементу владної ієрархії. На законодавчому рівні запровадження посад губернських і повітових старост запровадили 16 травня 1918 р.16. Поступово, контрольно-розпорядчі функції губернських старост були суттєво розширені. Р. Пиріг зауважив, що вони «отримали повноваження ширші за права колишніх царських губернаторів: проведення обшуків, арештів, заслань терміном до двох років, в тому числі й за межі України»17. Розширення повноважень здійснювалося для забезпечення важелів впливу під час реалізації гетьманської внутрішньої політики. У цій царині ситуація була особливо складною через наслідки Першої світової війни, військового конфлікту з Радянською Росією, прибуття з останньої біженців тощо.
За підбір керівного складу місцевого управління відповідав заступник міністра внутрішніх справ М. Воронович, про- російськи налаштований політик правого спрямування, один із лідерів Київського обласного союзу земельних власників18. Він висловлював негативне ставлення до українських функціонерів часів Центральної Ради: «Російські люди, вступаючи у центральні й місцеві установи України, придали б і російську фізіономію цим установам, не довелося б тримати в них недоуків-самостійників»19. Внаслідок такого підходу головами адміністрацій призначалися прихильники ідеології правого спрямування, на відміну від часів Центральної Ради, коли місцеві керівники були соціалістичними діячами20. У переважній більшості старости були діячами консервативних переконань. Нових чиновників об'єднували такі принципові засади, як встановлення порядку і відновлення приватної влас- ності21. «... Підтримували гетьмана і його уряд лише ті елементи українського громадянства, для яких найдорожчою уявлялись державність, лад і порядок сам по собі, а не конче в українській національній формі, для яких самостійність України уявлялась одиноким порятунком, а не сталим національним ідеалом. І саму державу українську розуміли вони в широкому територіальному розумінні, а не стисло національному ...» - констатував Д. Дорошенко22.
Процес призначення на посади губернських старост, яких гетьман назвав «господарями губерній», зайняв півтора місяця23. На посади адміністраторів призначались особи, лояльні до влади, з вищою освітою і досвідом обіймання адміністративних або командних посад. Окремі управлінці у минулому були вищими російськими службовцями регіонального рівня (І. Чарто- рижський, С. Шидловський), військовими (П. Андріанов, В. Федоренко, П. Залєсський та І. Черніков). Більшість гетьманських адміністраторів губернського рівня мали військову освіту, служили, а згодом працювали земськими діячами. За соціальною приналежністю вони були місцевими поміщиками24.
У певній мірі це теж була данина російській імперській традиції, коли земельні власники розглядалися як втілення «в собі й адміністраторів, і батьків-опікунів місцевого селянства»25. Фактична передача регіональної влади поміщикам, зауважував Р. Пиріг, була «принциповою помилкою гетьмана»26. Річ у тім, що «в такий спосіб незакінчені суперечки, суперечки за землю поміж зазначеними великими земельними власниками та українськими селянами мали-ж вирішувати самі-ж позивачі в цій справі»27. Лише окремі з них, зокрема, Харківський і Подільський губернські старости (П. Залєсський і С. Кисельов), усвідомлювали необхідність здійснення поміркованої аграрної реформи.
Загалом, такі призначення викликали хвилю нарікань з боку лівих сил, які звинуватили гетьмана у формуванні адміністративного апарату з реакціонерів. Один зі сучасників писав, що в тогочасних українських державних установах позасідали колишні царські урядовці, що хмарою пона- зїжджалися з Росії, було відновлено дореволюційну поліцію у вигляді Державної варти, а самоврядування, сформоване за Центральної Ради, ліквідовано і повернено довоєнне28. Як відзначав О. Удовиченко, гетьманські службовці «в силу своїх русофільських тенденцій, дивились на Україну, як на плацдарм для формування антибільшовицьких сил»29.
Згодом критично оцінював місцевих адміністраторів П. Скоропадський30. У спогадах він вважав колишніх земських діячів на державній службі недостатньо готовими до «творчої роботи в момент революційної кризи ...»31. Те, що окремі працівники адміністративного апарату і загалом російська інтелігенція в Україні не були прихильниками не лише української самостійності, але й України «хоча б з деякою культурною автономією», стало одним із чинників поразки гетьмана- ту32. Однак, як згадував гетьман, він був змушений призначати таких особистостей на державну службу, оскільки вони «знали техніку справи»33.
Серед перших заходів старост були накази про повернення поміщикам землі та розграбованого майна. Їх, зокрема, оприлюднили 12 травня 1918 р. Волинський губернський староста34, 14 травня - Харківський35 і Херсонський36, 20 травня - Київський37, 25 травня - Полтавський38, 1 червня - Подільський39. Також видавалися накази про здачу населенням зброї, наприклад, Харківський губернський староста (19 червня 1918 р.)40, Херсонський (4 липня)41, Катеринославський (12 липня)42. Однак власних силових підрозділів для забезпечення виконання цих наказів було недостатньо.
Адміністратори змушені були звертатися до австро-угорських і німецьких частин за підтримкою. У значній мірі цей процес пришвидшували поміщики, які постраждали від аграрної революції. Вони особисто зверталися до командирів підрозділів Центральних держав, дислокованих в Україні. Дії загонів у селах щодо відновлення власності і обеззброєння населення відомі як карні експедиції. Адміністратори прагнули певним чином врегулювати їх діяльність. Так, про це йдеться у циркулярах повітовим старостам Херсонського губернського старости від 14 травня43, Харківського - від 2 червня44 та Подільського - від 18 червня45. У липні 1918 р. у канцелярії Київського губернського старости була підготовлена «Інструкція для начальників отрядів, котрі командіруються в повіт для встановлення ладу»46. Втім, німецькі та австро-угорські підрозділи при таких рейдах зазвичай переслідували власні матеріальні інтереси, накладали на селян різні контрибуції, здійснювали реквізиції тощо, завдавши збитків Українській Державі на суму 7 млрд. карб., що у декілька разів перевищувало бюджет країни (3,2 млрд. карб.)47. До Австро-Угорщини та Німеччини було відправлено майже 2/3 поголів'я племінної рогатої худоби, свиней. Було вилучено більшу частину національного запасу цукру48.
Крім реставрації великого поміщицького землеволодіння, старости здійснювали й інші економічні та соціальні заходи. Відзначимо у цьому аспекті боротьбу зі спекуляцією. Зокрема, на це були спрямовані розпорядження губернських старост: Харківського - П. Залєсського від 15 травня 1918 р.49, Подільського - С. Кисельова від 18 липня50. Катеринославський губернський староста І. Черніков 11 липня 1918 р. звернувся до селян з закликом не здійснювати таємного вивозу хліба51. Також губернські старости матеріально підтримували потреби біженців52, яких в Україні налічувалося 2,45 млн. осіб53.
Але наслідком саме аграрної політики став потужний селянський рух, що вилився у 600 виступів та збройних повстань проти австро-угорських і німецьких військ, гетьманської влади, апогеєм яких стало протигетьманське повстання під проводом Директорії УНР54.
Влада з її австрійськими та німецькими союзниками відповідали репресіями. Так, у січні 1918 р. в українських в'язницях перебувало під арештом 4,8 тис. осіб, у липні - 12,6 тис., в листопаді - їх кількість наблизилася до 25 тис.55.
Репресії охопили всіх політичних супротивників гетьманату, від прихильників Центральної Ради до більшовиків, які зайняли критичну позицію щодо нової влади та агітували про-ти неї. Як відзначав Д. Дорошенко, це вносило «велике знер- вування і в місцеву адміністрацію ... До всіх соціалістів вона ставилась дуже неприхильно й підозріло і готова була бачити «большевизм» там, де ним і не пахло. Тим часом українська демократична інтелігенція була настроєна дуже «ліво» і не тільки не виявляла яких-небудь симпатій до нового ладу, але навпаки, де тільки і як тільки могла, підкреслювала своє недовір'я до нього й ворожнечу. В такій атмосфері не диво, коли провінціальні адміністратори в своїй нагінці за большевиками часто-густо хапали й садовили до тюрем українських соціалістів-небольшевиків, і це трактувалося знов-таки як боротьба з «українством»56.
Оскільки становлення гетьманату діячі органів самоврядування категорично засудили, арешти торкнулися і їх. За постановою Ради Міністрів від 2 травня 1918 р. передбачалися арешти агітаторів - противників нової влади57. З метою зменшення їх діяльності 11 травня 1918 р. М. Воронович направив на місця телеграму про заборону всіх зборів без згоди губернських старост58. Місцеві адміністратори продублювали її, зокрема, 21 травня - Катеринославський губернський староста59, 16 червня - Подільський60.
Гетьманська держава, визнаючи право територій на самоуправління, прагнула домогтися більшої відповідальності місцевих органів та відродити їх колишнє значення у державному житті через повернення до господарської роботи. Але у зв'язку з політичною позицією органів самоврядування і тим, що вони спричиняли, за словами П. Скоропадського, «відчайдушний саботаж», старости розформовували земські управи61. Фактично відбувався розпуск українізованих управ, сформованих за часів Центральної Ради62. Після перевірки діяльності органів самоврядування спеціально створеними ревізійними комісіями, було вирішено реорганізувати ці інституції на нових засадах, відновивши куріальну систему виборів. Через складну політичну ситуацію цього здійснити не встигли. Крім того, від діяльності в органах самоврядування усували осіб, у діях яких ревізія виявляла порушення, а на їх місце призначалися зазвичай дореволюційні представники цієї сфери. Водночас влада фінансово підтримувала органи самоврядування. Так, тільки губернським управам уряд упродовж 8 серпня - 3 грудня 1918 р. надав позик на суму 21 690 000 карб.63. Але загалом, постійні конфлікти гетьманської влади з органами самоврядування призвели до підтримки ними збройного виступу Директорії УНР. Не випадково одним із його лідерів став голова Всеукраїнського союзу земств С. Петлюра64.
Неоднозначною були й ситуація у сфері впровадження української мови у діловодство та реалізація культурно- освітньої політики. Ставлення старост до використання української мови в діловодстві було неоднозначним. Так, в Холмській губернії було введено розпорядження про українізацію в усіх державних повітових установах65. На Волині документація, переважно, здійснювалася українською мо- вою66. Подільський губернський староста С. Кисельов знав українську мову і використовував її у діловодстві67. Натомість, Полтавський губернський староста С. Іваненко 18 травня 1918 р. скасував наказ колишнього коменданта П. Кудрявцева про перефарбування і переклад вивісок українською мо- вою68. Харківський губернський староста П. Залєсський69 та Катеринославський - І. Черніков віддавали перевагу використанню російської мови у діловодстві70. У Поліському окрузі документація продовжувалася російською мовою. На думку О. Ільїна, «ця специфіка пов'язана не з білоруським характером губернії, а зі спірністю територій»71.
В історіографії наводяться приклади неоднозначного ставлення до культурно-освітніх ініціатив громадськості. Так, 22 червня 1918 р. Чернігівський губернський староста скасував постанову губернських земських зборів про виділення коштів на низку культурницьких заходів, зокрема, організацію Українського народного університету ім. М. Коцюбинського72. Проте, завдяки голові губернської управи О. Свєчіну, університет відкрили 1 грудня того ж року73. Разом з тим, староста С. Кисельов допомагав відкриттю Кам'янець-Подільського державного українського університету у жовтні 1918 р.74.
Загалом, як представники держави у регіонах, старости реалізовували пріоритети внутрішньої політики гетьмана П. Скоропадського. Стосовно заходів у гуманітарній сфері, зокрема розвитку освіти тощо, було продовжено курс попередньої влади УНР. У ставленні до органів самоврядування, в економічній політиці, особливо, в аграрній, помітні реставраторські тенденції, приречені на поразку. У своїй діяльності старости намагалися поєднувати різні методи. Але посилення репресивних заходів, що, окрім ментальності чиновників75, обумовлювалося умовами їх діяльності (окупаційним чинником, загальною дезорганізацією економічних відносин і правопорядку), створювало об'єктивні передумови нестабільності гетьманських владних структур, їх вразливістю перед внутрішніми та зовнішніми викликами.
Подані нижче біографічні відомості про керівників губерній засвідчують головні етапи професійної кар'єри старост.
Волинська губернія
Дмитро Федорович Андро-де Ланжерон (1870-1938) походив з дворянського роду вихідців з Франції. Народився у Санкт-Петербурзі. Закінчив Петербурзький Пажеський корпус, до 1897 р. - на військовій службі. Вийшов у відставку гвардії підосавулом. Займався сільським господарством76. Мав великі земельні володіння. Зокрема, у 1910 р. став власником 2727 десятин землі та винокуренного заводу у м. Деражно (сучасне село Деражне Костопільського району, Рівненської області)77. У Рівненському повіті був предводителем дворянства, почесним мировим суддею, обирався також членом губернських земських зборів. У 1905-1906 рр. - голова Рівненського повітового відділення партії «октябристів»78. 1906 р. обраний депутатом І Державної Думи. У 1911-1917 рр. - працював у Рівненському земстві79. Дійсний статський радник. Граф Д. Гейден згадував, що Д. Андро «дуже практична, справна і спритна людина з великим здоровим глуздом, і який відмінно працював, як голова Ровенської повітової управи, по постачанню військ і інтендантській частині», член різних комісій по Південно- Західному краю у Петрограді80. Після Лютневої революції став Рівненським повітовим комісаром Тимчасового уряду. У квітні 1917 р. громада Рівного висловила йому недовіру і домагалася його відставки81. На початку 1918 р. очолював Волинську губернську продовольчу управу82. Активний діяч Волинського союзу земельних власників, можливо, брав участь у з'їзді хліборобів 29 квітня 1918 р. 4 травня призначений Волинським губернським старостою. Проявив себе діяльним виконавцем урядових розпоряджень. У непростих умовах нестабільності, ворожої агітації, він часто здійснював поїздки по губернії, особисто вникав у місцеві справи83. У ніч на 27 листопада 1918 р. гетьманська влада залишила Житомир84. Прагнув організувати збройний опір силам Директорії УНР, був розбитий Чорноморським Кошем на станції Ірпень і відступив до Києва85. Із 2 грудня - відповідальний за зв'язок з Головнокомандуючим збройними силами Півдня Росії86. Знаючи Д. Андро за його активністю в окупованій французами Одесі у 1919 р., А. Санніков таким чином згадував про нього: «... Попередня діяльність Андро, в період окупації України німцями та існування гетьманської влади, дає привід зробити припущення, що його таємною мрією було відокремлення України від Добровольчої армії і утворення в ній влади подібної гетьманській, але із заміною німців французами»87. Будучи посередником у переговорах французького військового командування в Одесі з Директорією УНР, виступав проти угоди із нею88. Помер у листопаді 1938 р. в Польщі89.
Київська губернія
Іван Левович Чарторижський (1860-1926?), син генерал-майора90. Випускник Павловського військового училища (1878), служив у Семенівському полку91. Був мировим посередником92, служив у державних установах Російської імперії на Правобережжі, зокрема, був віце-губернатором Подільської губернії (1911-1915). Дійсний статський радник93. На початку Першої світової війни призначений російським губернатором Тернопільщини, де 25 серпня 1914 р. декларував запровадження у губернії російського цивільного управління94. Реалізовував у регіоні офіційну політику Російської імперії. Негативно ставився до українського руху. Українські установи, за винятком «Народної торгівлі» і театру, були закриті. Лише восени 1916 р. у краї було дозволено відновити навчання у низці українських закладів95. Нагороджений орденом Святого Станіслава І ступеня96. Після Лютневої революції, у квітні 1917 р. був звільнений з посади Крайовим комісаром Галичини і Буковини Д. Дорошенком97. 9 травня - 30 серпня 1918 р. - Київський губернський староста. Призначений за рекомендацією голови правління Київського обласного (згодом - Всеукраїнського) союзу земельних власників Д. Гейдена98. У «Відозві» до населення 17 травня, зокрема, зауважував, що «добре життя утворюється не насильством та крадіжками, а честною постійною працею»99. Д. Дорошенко зауважував: «Сам по собі він був дуже порядна й гуманна людина, з добрим адміністра- ційним досвідом, але самий факт його перебування на провідній ролі в російській політиці в Галичині робив його фігуру на українській службі одіозною»100. Під час його урядування на Київщині у червні 1918 р. спалахнуло одне з найбільших селянських повстань - у Звенигородському, Таращанському і Уманському повітах101. У липні 1918 р. констатував свавільні дії очільників повітової адміністрації у ставленні до органів самоврядування102. Водночас, С. Петлюра, голова Управи Всеукраїнського союзу земств і очільник Київської губернської земської управи, який 25 липня 1918 р. пропонував земствам оскаржувати у судах незаконні дії старост103, був арештований. Після звільнення за власним бажанням з посади старости, І. Чарторижський був членом Ради Міністра внутрішніх справ Української Держави104. Емігрував105.
Павло Маркович Андріанов (1877-1918). Родом із Миколаєва106. Випускник Миколаївського реального училища (1895), Московського військового училища (1897), Миколаївської академії генерального штабу (1903). У 1895-1918 рр. служив у російській армії. У 1909-1915 рр. викладав в Одеському
військовому училищі107. У цей час підготував низку праць з російської воєнної історії ХУІІІ - ХІХ ст. Був дійсним членом Імператорського Російського військово-історичного товариства108. Учасник Першої світової війни, обіймав різні керівні посади, зокрема, у грудні 1917 - лютому 1918 рр. - командуючий 4-ю армією. Генерал-майор (1917). Нагороджений орденами та Георгіївською зброєю109. В Українській Державі - член Комісії по утворенню постійних військових шкіл та академії110. 23 серпня 1918 р. було ухвалено рішення про призначення П. Андріанова на посаду Київського губернського старости111. Виконував обов'язки із 30 серпня. У вересні-жовні 1918 р. на Київщині було замінено склад губернської земської управи, яку очолив К. Григорович-Барський112. П. Андріанов став ініціатором спроби обеззброєння Січових Стрільців напередодні протигетьманського повстання Директорії УНР113. 19 листопада 1918 р. - начальник штабу Української держа- ви114. 28 листопада 1918 р. уряд С. Гербеля ухвалив призначити П. Андріанова Київським губернським старостою115. Із 30 листопада розпочав виконання обов'язків. Загинув під час встановлення влади Директорії УНР у Києві.
Василь Тимофійович Федоренко (1871-1919). Випускник Псковського кадетського корпусу (1889), І Павлівського військового училища (1891), Миколаївської академії Генерального штабу (1903). За Першої світової війни - начальник штабу 28 піхотної дивізії на Західному фронті. Генерал-майор. Служив в армії Української Держави116. 19 листопада - 24 листопада 1918 р. - виконуючий обов'язки Київського губернського старости117. Намагався не допустити угоди Директорії УНР з Великою німецькою солдатською радою118. 21 листопада 1918 р. звернувся до Київської залоги німецьких військ з проханням допомагати в придушенні загальнокримінальних виступів селян119. Загинув у липні 1919 р. в Одесі120.
Катеринославська губернія
Іван Іванович Черніков (1861 - ?). Випускник Орловської військової гімназії, І Павлівського військового училища. Служив у військових частинах на Харківщині, викладав у Воронезькому Михайлівському кадетському корпусі. Генерал-майор (1910). У роки Першої світової війни - в Управлінні військово-навчальних закладів Генерального шта- бу121. Посади, які він обіймав, дали підстави Р. Пирогу відзначити, що І. Черніков «не був типовим армійським командиром ...»122. 4 травня 1918 р. призначений Катеринославським губернським старостою. Також був членом Комісії з органі-зації військових шкіл та академій України123. Неприхильно ставився до Української демократичної хліборобської партії124. У серпні 1918 р. у Катеринославі було розформовано місцеву губернську земську управу125. Підтримував діяльність Катеринославського центру Добровольчої армії, що переправила у війська генерала А. Денікіна понад 900 осіб126. Одним із наслідків гетьманської політики у регіоні став повстанський рух під проводом Н. Махна. І. Мазепа вважав, що «фактично добу Махновщини і взагалі масових повстань на Україні започаткував гетьманський режим з його карними експедиціями й потоптанням життєвих інтересів народних мас»127.
Подільська губернія
Сергій Іванович Кисельов (1877-1937) народився у містечку Чорний Острів на Поділлі у сім'ї землеміра. Випускник юридичного факультету Київського університету Св. Володимира (1901). У 1901-1907 рр. - працював в судових установах Бессарабської та Подільської губерній, згодом - член Проскурівської повітової комісії по землевпорядкуванню, почесний мировий суддя Проскурівської округи. Родині Кисельових належали маєтки в селах Пашківці (348 десятин) та Заруддя (322 десятини). Був членом Проскурівського відділу Подільського товариства сільського господарства і сільськогосподарської промисловості, а наприкінці 1917 р. став його почесним головою128. У травні 1912 - квітні 1917 рр. - очолював Проскурівську повітову земську управу. Відзначений нагородами, надвірний радник (грудень 1914 р.). Редагував місцеві дореволюційні видання «Наша земская газета» і «Земская мысль»129. У березні, листопаді 1917 - січні 1918 рр. працював Проскурівським повітовим комісаром Тимчасового уряду і УНР. У серпні 1917 - травні 1918 рр. - голова Проскурівської повітової продовольчої управи. До революції мав переважно консервативні та монархічні погляди. Став прихильником автономії України у федеративній Росії «з наданням великих прав національно-поміркованому елементу і місцевому самоврядуванню...»130. За деякими відомостями, у 1917 р. був членом партії кадетів. У січні 1918 р. від «Позапартійної групи Руських виборців і сільських господарів», спільно з В. Шульгиним і Д. Гейденом, брав участь у виборах до Українських Установчих Зборів. За рекомендацією Д. Гейдена 13 травня 1918 р. призначений Подільським губернським старостою. Прагнув стабілізувати суспільно-політичну ситуацію у регіоні на правових засадах, використовуючи різноманітні управлінські заходи. Усвідомлював необхідність соціального
компромісу у земельному питанні шляхом здійснення поміркованої та компенсаційної аграрної реформи. У регіоні, завдяки професійним діям С. Кисельова, було налагоджено структуру місцевого управління, встановлено відносний правопорядок, відновлено приватну власність. Пропонував міністерству внутрішніх справ заходи щодо поліпшення функціонування органів місцевої влади. Результат прийняття одного із них - закон від 14 листопада 1918 р. про заснування посади 2-го помічника губернських старост і градоначальників, з обов'язками нагляду за законністю дій міських і земських самоврядувань131. Усвідомлюючи складність внутрішньополітичних проблем і ра- дикалізацію суспільних настроїв, після повстання Директорії УНР і переходу на її бік у Вінниці командира 2-го Подільського корпусу П. Єрошевича, С. Кисельов 19 листопада 1918 р. виконав вимогу місцевого осередку Українського національного союзу щодо передачі влади його представнику - Г. Степурі132. Виїхав до Проскурова, де наприкінці листопада 1918 р. був заарештований отаманом В. Біденком133. Постановою Верховної слідчої комісії УНР 6 січня 1919 р. звільнений, зокрема, на підставі того, «що ... не тільки немає вказівок на те, щоби Кисільов зробив який-небудь злочин, котрий карався-б в уголовним порядку, але навіть не видно, за що саме він був заарештований»134. У 1919 р. очолив Проскурівський осередок Червоного Хреста. У 1920-1930-х рр. проживав у Вінниці, працював у різних торговельних організаціях. Репресований радянською владою.
Полтавська губернія
Сергій Сергійович Іваненко (1871-1918) народився 24 грудня 1871 р. у сім'ї поміщика с. Ковалівка Пиря- тинського повіту Полтавської губернії135. Освіту отримав в Австро-Угорщині. Займався господарюванням у родовому маєтку136. 1912 р. продав маєток у Ковалівці, зокрема, завод із виробництва спирту і пива137. У 1904-1916 рр. очолив Пирятинську повітову земську управу. Напередодні Першої світової війни також обіймав посади гласного повітових земських зборів, почесного мирового судді, голови опікунської ради Пирятинської жіночої гімназії, члена повітової училищної ради138. 4 травня 1916 - 5 березня 1917 рр. - голова Полтавської губернської земської управи, яку очолив після Ф. Лизогуба. Представляв управу у Всеросійському союзі земств. Був членом його Полтавського губернського комітету. Голова Південно-російської обласної земської переселенської організації у Полтаві. 5 березня - 25 жовтня 1917 р. -
Полтавський губернський комісар Тимчасового уряду139. Через неможливість зупинити селянський рух у регіоні, подав у відставку140. Належав до ініціаторів і лідерів створеного на початку 1918 р. полтавського «Союзу хліборобів-власників»141. Про нього губернський комісар з народної освіти Полтавщини В. Андрієвський писав, що це «людина розумна, з європейською освітою і з тактом»142, але водночас, «Іваненко ніколи до Українців не признавався (хоча поза тим був надзвичайно толерантний, коректний, інтеліґентний чоловік та спритний і розумний урядовець)...»143. 4 травня 1918 р. призначений Полтавським губернським старостою. Про внутрішню ситуацію на Полтавщині за урядування С. Іваненка згадувала очевидець подій М. Лівицька: «Скрізь запанувала чорна реакція. По селах господарювали каральні експедиції. Поміщики мсти- лись за найменші провини, за одні надії на одержання землі. ... Почались безконечні допити селян, на яких їх били, часами до непритомності ...»144. У зв'язку з важкою ситуацією, 12 вересня 1918 р. П. Скоропадський оголосив Полтавську губернію на військовому становищі145. С. Іваненко помер 5 листопада внаслідок важкої тривалої хвороби. У зв'язку з нею часто передавав виконання обов'язків старости своєму заступнику. Ним був Юрій Нога. «Він був отвертий москвофіл і русифікатор і мало з тим крився. Урядував по московськи і писав офіціяльні папери тою ж мовою» - згадував про Ю. Ногу В. Андрієвський146. Прикметно, що після 15 листопада 1918 р. у Полтаві за наказом «головного командування», під впливом старости Ноги, було закрито український театр. Причиною стали додані актором О. Островським у виставі «Богдан Хмельницький» слова «Вперед за самостійну Україну!», зустрінуті оплесками, що суперечили тогочасному курсу на федерацію з небільшовицькою Росією147. 20 листопада 1918 р. уряд ухвалив призначити виконуючим обов'язки Полтавського губернського старости Дмитра Гавриловича Яновського148. 27 листопада 1918 р. Полтава була зайнята підрозділами Директорії УНР149.
Поліський округ
Згідно Брестського мирного договору з Центральними державами, до складу України увійшла частина Західного Полісся150. Питання утворення Поліської губернії у складі Річицького, Пінського, Мозирського повітів (нині - південна частина Білорусі) розглядалося міністерством внутрішніх справ 15 червня 1918 р.151. Урядовою постановою 14 серпня 1918 р. було затверджено утворення Поліського округу152.
30 серпня 1918 р., згідно рішення від 23 серпня було запроваджено посаду Поліського окружного старости153. Її посів Петро Оскарович Патон (1872 - початок 1930-х рр.). Народився у Ніцці (Франція) у сім'ї російського дипломата, дійсного статського радника Оскара Петрович Патона (1886-1893). Власник маєтку у с. Городище Річицького повіту Мінської губернії154, голова Річицької повітової земської управи (1913-1917 рр.), Річицький повітовий комісар Тимчасового уряду (березень 1917 - лютий 1918 рр.)155. Управління Поліського окружного старости містилося у м. Річиця, а з 20 липня - у м. Мо- зир156. Повітовими центрами округу були міста Мозир, Річиця, Пінськ157. За повідомленням Поліського губернського комісара Дешенківського, із регіону «губерніяльний староста Патон втік»158. Після 1921 р. працював в іпотечному відділенні магістрату м. Брест (у той час у складі Польщі)159. Його рідними братами були відомий вчений Євген Патон (1870-1953) та Михайло Патон (1865-1919) - голова Ново-Ушицької повітової управи на Поділлі (1912-1917 рр.) і повітовий комісар (1917 р.)160.
Таврійський округ
Олександр Васильович Десницький (? - ?). Земський діяч. На початку ХХ ст. очолював Сосницьку і Кролевецьку повітові земські управи Чернігівської губернії161. У 1916 р. - член Київського губернського комітету Всеросійського земського союзу162. За словами М. Могилянського, відзначався «своєю діловою розпорядливістю»163. 10 червня 1918 р. призначений уповноваженим Української Держави при 52-ому корпусі німецької армії164. 20 червня 1918 р. призначений Таврійським окружним старостою. Управління старости містилося у Бердянську. Округ охоплював Дніпровський, Мелітопольський і Бердянський повіти165.
Харківська губернія
Петро Іванович Залєсський (1867-1929) народився у сім'ї землевласників Ізюмського повіту Харківської губернії. Випускник Полтавського Петровського кадетського корпусу, Михайлівського артилерійського училища (1888), Миколаївської академії генштабу (1895). У 1885-1918 рр. служив у російській армії. Генерал-майор (1914)166. Автор праць з військової справи. Критикував російську урядову політику у цій царині. Мав ліберальні погляди на подальше облаштування Російської імперії. За В. Липинським, П. Залєсський «консерватист, але не реакціонер і не революціонер»167. Як начальник штабу УІ корпусу ІІ армії генерала О. Самсонова брав
участь у боях у Східній Пруссії в 1914 р. Надалі обіймав різні командні посади, нагороджений орденами. Залишався на фронті до січня 1918 р., сприяв українізації багатьох військових формувань168. Був у складі делегації землевласників Харківщини на прийомі у голови Ради Міністрів Ф. Лизогуба 9 травня169. Харківський губернський староста 9 травня - 16 липня 1918 р.170. П. Залєсський писав, що він «В дійсності прагнув до порядку, не займався політикою і ставився до всіх партій однаково коли вони не заважають спокійному плину життя. Українську «мову» не визнавав, як нововведення нікому не потрібне і дуже гальмуюче все ділове життя»171. На початку червня 1918 р. скасував попередню цензуру, поклавши відповідальність за опубліковані статті на редакторів, літераторів і репортерів172. У червні заборонив видання земської газети «Народное Дєло»173. Негативне ставлення старости до використання української мови, його небажання порозумітись з представниками лівої течії національного руху і з військовою адміністрацією, конфлікт з міністерством внутрішніх справ стали причиною звільнення П. Залєсського174. Після відставки він підтримав білогвардійський рух175, певний час був начальником штабу «Першої дивізії Південної армії», що почала створюватися у Харкові176. При П. Врангелі редагував газету «Военный голос»177. Емігрував до Туреччини, а згодом - Югославії. Автор статей «Завдання розумного і честного Правительства на Україні» (1922)178, «Южная армія (Краткій историческій очеркъ)» (1924)179, спогадів - «Возмездіе (Причины русской катастрофы)» (Берлін, 1925).
Леонід Михайлович Турчанінов (1877-1928). Випускник Харківського Імператорського університету. Працював земським начальником, неодмінним членом Харківського губернського присутствія у селянських справах. Після Лютневої революції - керівник канцелярії губернського комісара180. Заступник старости П. Залєсського. Виконував обов'язки губернського старости 16 липня - 28 жовтня 1918 р.181. 11 серпня в обіжнику повітовим старостам спробував врегулювати механізм їх взаємин з німецьким командуванням. 19 вересня у листі міністерству внутрішніх справ вважав дії німецьких підрозділів потенційно небезпечними для державного ладу на Харківщині182. П. Шандрук, у серпні-листопаді 1918 р. службовець харківської комендатури, згадував про дії німецьких і австро-угорських військ: «Їхнє ставлення до місцевого українського населення було жахливим. Німці примусили селян сплачувати натуральний податок і збирали його із жорстокістю, відряджали в села озброєні загони та стра- Питання новітньої історії чували непокірних, руйнували цілі села та повертали землю великих садиб землевласникам і, нарешті, тисячами вагонів вивозили величезну кількість чорнозему до Німеччини. Все це викликало численні повстання та заворушення»183. Л. Турчанінов виконував обов'язки заступника губернського старости С. Шидловського. Л. Турчанінова було арештовано у ніч на 17 листопада 1918 р. (за іншими даними - 18 листопада184), коли 2-ий Запорізький полк усунув від влади гетьманську адміністрацію та командування 7-го Харківського корпусу185. Емігрував до Франції.
Сергій Олександрович Шидловський (1864-1934). Випускник Псковського кадетського корпусу і Костянти- нівського артилерійського училища. Служив в російській армії. Працював земським начальником у Самарській губернії, неодмінним членом Могильовського присутствія у селянських справах. Очільник дворянства Сенненського повіту Могильовської губернії186. Член партії «Октябристів». У 1907 р. обраний депутатом ІІ Державної Думи. У 1907-1917 рр. працював на посадах віце-губернатора Могильовської, губернатора Воронезької, віце-губернатора Естляндської губерній, губернатора Ліфляндії. 3 липня 1918 р. за поданням Ф. Лизо- губа призначений членом Ради Міністра внутрішніх справ Української Держави187. Із 23 жовтня 1918 р. губернський староста Харківщини188, де 24 жовтня було оголошено надзвичайний стан189. Приступив до виконання своїх обов'язків 28 жовтня 1918 р.190. 1 листопада 1918 р. звернувся до населення Харківщини з закликом формувати добровольчі дружини і закликав офіцерів 3 листопада прибути на Комерційну площу Харкові на збори під головуванням П. Залєсського191. Згідно з рішеннями губернської ревізійної комісії за поданнями голови губернської адміністрації, міністерством внутрішніх справ затверджено новий склад, зокрема, Харківської губернської земської управи192. Був відсутнім у Харкові під час встановлення у місті влади Директорії УНР. Емігрував до Королівства сербів, хорватів і словенців (згодом - Югославія).
Херсонська губернія
Семен Григорович Піщевич (1863-1945) народився у дворянській сім'ї вихідців із Сербії. Закінчив 2-у московську гімназію і Миколаївське кавалерійське училище. 1884-1892 рр. служив у російській армії193. Володів маєтком в с. Троянка194. Загалом, йому належало 629 десятин землі195. У 1892-1903 рр. - земський начальник 7-ї дільниці Олександрійського повіту Херсонської губернії (нині - Кіровоградська область)196. Проблеми історії країн Центральної та Східної Європи. Випуск 9 Обирався гласним Олександрійських повітових земських зборів, які представляв у губернських земських зборах. У 19031912, 1913-1917 рр. - голова Олександрійської повітової земської управи. Редагував газету «Известия Александрийского уездного земства» (1909-1916 рр.)197. У 1912 р. обраний депутатом Державної думи Російської імперії JV скликання. Належав до Групи центру. Працював у бюджетній комісії. У серпні 1913 р. відмовився від посади. Після Лютневої революції став Олександрійським повітовим комісаром Тимчасового уряду (до 5 травня). 9 травня 1918 р. призначений Херсонським губернським старостою. Дослідник В. Голобородько зауважив, що хоча С. Піщевич був «прихильником демократичних способів управління», його діяльність на посаді губернського старости відзначена протиукраїнською спрямованістю198. 30 травня у Херсоні було заборонено друкування української газети «Дніпро» за агітацію проти уряду199. 30 червня 1918 р. у Херсоні відкрився приватний пункт запису в армію А. Денікіна200. Вінницька газета «Свободное слово» повідомляла про встановлення влади Директорії УНР в Херсоні 13 грудня: «Представники гетьманської влади втекли по Дніпру на пароплаві в бік Нікополя. Староста Піщевич взяв з собою з херсонських банків приблизно 10 млн. крб. Республіканською владою здійснені заходи щодо затримки старости...»201. За денікінського режиму був губернським уповноваженим у справах землеробства й землеустрою, у з вересня 1919 р. - очільником Херсонської губернської земської управи202. Емігрував до Франції203.
Холмська губернія
Олександр Філаретович Скоропис-Йолтуховський (1880-1946) був родом із с. Старо-Христище Ольгопільського повіту Подільської губернії (нині - Вінницька область)204. Член Української студентської громади в Києві та Революційної української партії. Із січня 1905 р. - один із керівників Української соціал-демократичної спілки. У 1906 р. за участь у несанкціонованих виборчих зборах до II Державної Думи засланий до Сибіру, звідки втік за кордон. З 1908 р. жив в Австрії. Погляди О. Скоропис-Йолтуховського еволюціонували від соціалізму до консерватизму205. Під час Першої світової війни - один із очільників Союзу визволення України. Із січня 1918 р. за дорученням Центральної Ради займався організацією військових частин з полонених українців у Німеччині та Австрії, сприяв формуванню дивізій «Сірожупанників» і «Синьожупанників», зокрема, у контакті з делегацією УНР на мирних переговорах у Бресті. З 1 березня 1918 р. обіймав
посаду губернського комісара Холмщини та Підляшшя206. На прохання Холмського губернського виконавчого комітету і за підтримки посла Німеччини, П. Скоропадський 8 червня 1918 р. залишив Скоропис-Йолтуховського на посаді голови адміністрації Холмщини207. Він один з небагатьох адміністраторів, кого заслуховували на засіданні Ради Міністрів (3 липня 1918 р.)208. Управління старости знаходилося у Бресті. Тоді ж у Бресті перебувало «Оберкомандо Ост» - вище командування східним фронтом209. «Німці допустили його до урядування, обмеживши, одначе, його компетенцією справами економічної допомоги населенню і культурно-просвітними», згадував Д. Дорошенко210. Допоміг в організації курсів українознавства211, був серед засновників «Просвіти» в Бресті у вересні 1918 р.212. 3 листопада 1918 р. обраний в Президію з'їзду «Просвіт» у Києві як заступник голови з'їзду213. За спогадами В. Зінківського, О. Скоропис-Йолтуховський «був не дуже розумний, але фанатично віддана справі «звільнення України» людина, наскільки я міг судити, яка навіть не відчувала ненависті до Росії, котра виросла в рішучій і глибокій відчуженості від неї. З точки зору своєї України він вчиняв так само, як діяв Масарик зі своїми планами звільнення Чехії ...»214. Після проголошення П. Скоропадським федеративної грамоти, був єдиним зі старост, який не погодився із цим і 15 листопада подав у відставку, залишаючись на посаді до приїзду нового старости215. У листопаді-грудні 1918 р. розпочав формування «Поліського Куреню» у Кобрині для оборони проти більшовицького наступу216. На момент падіння гетьманату Скоропис-Йолтуховський продовжував урядувати у Бресті217. Після зайняття польськими військами цих земель заарештований та інтернований до табору в Каліші. З 1920 р. жив у Берліні, де брав участь у діяльності гетьманського руху, член Українського союзу хліборобів-державників. Співзасновник Управи Відділу Українського Червоного Хреста в Німеччині (1921), Українського наукового інституту (1926). Репресований радянською владою218.
Чернігівська губернія
Микола Петрович Савицький (1867-1941) народився у с. Ушівка Кролевецького повіту Чернігівської губернії (нині - Сумська область) у дворянській сім'ї козацького походження. Володів у 1914 р. 340 десятинами землі в с. Ушівка, Подоловому та хуторі Тереховському. Закінчив Полтавський Петровський кадетський корпус (1884), ІІІ-є Олександрівське військове училище (1886). У 1886-1892 рр. служив у російсь-кій армії. Звільнений в запас у званні штабс-капітана. У 18921899 рр. в Кролевецькому повіті був земським гласним, земським начальником, предводителем дворянства, почесним мировим суддею. Як гласний Чернігівських губернських зборів у 1900 р. брав участь в обговоренні питання запровадження української мови у навчанні, клопотання про яке імперська влада відкинула219. У 1899-1903 рр. у Речицькому повіті (нині - Гомельська область Білорусі) обіймав посади предводителя дворянства, голови у селянських справах і з військової повинності присутствій, почесного мирового судді, голови повітового суду. У 1903-1906 рр. - Гомельський повітовий предводитель дворянства. У 1906-1914 рр. - очолював Чернігівську губернську земську управу. Найбільше уваги приділяв розвитку медицини, освіти, шляхів сполучення. Відзначений урядовими нагородами. Був членом партії «Октябристів»220. У серпні 1914 р. обраний членом губернського комітету з організації допомоги хворим і пораненим воїнам. 1 вересня 1915 р. земством обраний членом Державної ради Російської імперії. З грудня 1915 р. виконував обов'язки «уповноваженого голови Особливої Наради з продовольчої справи». У квітні-жовтні 1917 р. - Головноначальствуючий Архангельська і Біломорського району. У жовтні 1917 р. від групи «Позапартійних громадських діячів» балотувався до Всеросійських установчих зборів, але без успіху. Був гласним Чернігівської міської думи. Учасник з'їзду міст Північної України 10-13 грудня 1917 р. в Києві, де обговорювалося питання про децентралізацію влади на користь органів самовря- дування221. У березні 1918 р. обраний почесним мировим суддею. 18 травня 1918 р. приступив до виконання обов'язків губернського старости222. П. Скоропадський згадував про його доволі ліберальні переконання223. В. Вернадський у своєму щоденнику 24 червня 1918 р. записав, що в Київ приїхав М. Савицький в зв'язку з арештом Глухівської земської управи і «Тепер вирішиться питання про міністра внутрішніх справ»224. 28 червня 1918 р. уряд схвалив призначення М. Савицького товаришем (заступником) міністра внутрішніх справ225. На цій посаді працював до 4 серпня226. 15 липня підписав правила про видачу державних позичок органам само- врядування227. У 1919 р. співпрацював з денікінським урядом, був в армії генерала П. Врангеля228. Емігрував у лютому 1920 р. до Туреччини229, згодом - до Чехословаччини230.
Микола Васильович Висоцький (1870-1921) народився у сім'ї поміщика с. Макіївки (нині Носівського району) на Чернігівщині. Після здобуття вищої освіти брав участь у діяльності органів місцевого самоврядування, у 1897-1914 рр. - голова Ніжинської повітової земської управи. Приділяв увагу впровадженню техніки у сільське господарство, розвитку високопродуктивного тваринництва повіту. Напередодні Першої світової війни - Ніжинський предводитель дворянства231, голова Ніжинського повітового благодійного комітету232. Навесні 1918 р. - голова повітових земських зборів, очільник місцевого Союзу землевласників233. Був членом президії з'їзду хліборобів 29 квітня 1918 р.234, старостою Ніжинського повіту. Згодом арештований радянською владою, М. Висоцький так пояснив свою діяльність: «Я прийшов на цю посаду, розуміючи, що влада Рад не утримається, що почалася влада іноземців при повній нашій дезорганізованості, й розуміючи, що навіть при наших обставинах не можна кидати Батьківщину, і по можливості зменшити тягар німецьких поборів і саме цим зупинити громадянську війну... Я прийшов на цю посаду, бажаючи зробити добро, і вірив в це. Моя віра була помилковою, і не моя вина в тім, що при існуванні громадянської війни, збудженню населення, при окупації німців, які ні з чим і ні з ким не рахувалися, при існуванні водночас цивільної влади та німецьких комендатур та їх збройних загонів на місцях, і при небажанні й безсиллі ... гетьманського уряду, при неможливості залучити до служби чесних та порядних людей, мені не вдалося зупинити війни і всіх жахів, які хочуть звалити на мене, як на старосту». Тоді ж пояснював своє призначення 9 липня 1918 р. Чернігівським губернським старостою прагненням полегшити тягар окупації: «Керувався я... бажанням принести користь і вірив, що при існуванні своєї влади Україні буде можливість жити і зменшити гніт німецької окупації, і зупинити громадянське кровопролиття. Жодної газети я не забороняв, завжди захищав перед центральним урядом громадських діячів ... в представниках більшовизму ніколи не вбачав ворогів... при нагоді звільняв останніх»235. 24 листопада 1918 р. М. Висоцький був призначений наказом гетьмана Головноначальствуючим Чернігова і Чернігівської губернії з наданням прав, вказаних в статтях 18 і 19 правил про місцевості, оголошені на воєнному стані236. Підрозділи Директорії УНР зайняли Чернігів 10 грудня237. У липні 1921 р. проживав у м. Анапа Краснодарського краю Росії. Репресований радянською владою238.
...Подобные документы
- Особливості державотворення та формування бюджетної системи в період гетьманату Павла Скоропадського
Квітневий переворот 1918 року та створення гетьманської держави. Основні історичні передумови створення гетьманату в Україні. Державотворча діяльність, економічна політика уряду, особливості формування бюджету за часів гетьманату Павла Скоропадського.
дипломная работа [165,7 K], добавлен 03.09.2010 Проголошення гетьманату П. Скоропадського. Причини і суть гетьманського перевороту. Внутрішня та зовнішня політика П. Скоропадського. Національно-культурна політика гетьмана. Підсумки перебування у влади Скоропадського. Основні причини падіння гетьманату.
реферат [13,2 K], добавлен 22.12.2010Поняття та значення в історія України гетьманської держави, її міжнародне визнання та зовнішньоекономічні напрямки діяльності. Обставини придбання гетьманської булави Павлом Скоропадським, його внесок в зовнішньоекономічний розвиток Української держави.
контрольная работа [33,6 K], добавлен 13.06.2010Початок княжого правління на Київській Русі та політичний устрій. Питання ідеологічного забезпечення князівської влади. Особливості суспільно-політичної думки періоду Ярослава Мудрого, а також розвиток суспільно-політичної думки після його смерті.
реферат [39,4 K], добавлен 27.10.2008Історичні передумови і нормативно-правові засади створення охоронного апарату Української Держави в період Гетьманату. Структурна організація Державної варти та функціональне призначення. Основні напрями службової діяльності. Схема розшуку злочинців.
реферат [99,5 K], добавлен 24.02.2015Формування Міхновським нової суспільно-політичної ідеології, яка ставила за мету створення незалежної Української держави. Аналіз і особливості маловідомого конституційного проекту Української народної партії, що був розроблений на початку XX ст.
контрольная работа [20,7 K], добавлен 20.02.2011Встановлення міждержавних відносин України з Болгарією впродовж квітня-грудня 1918 р. Підписання та ратифікація Брест-Литовської угоди як поштовх для реалізації планів П. Скоропадського у причорноморському регіоні, де партнером мала стати Болгарія.
статья [29,1 K], добавлен 14.08.2017Становлення Павла Скоропадського як особистості та майбутнього діяча Української держави у дитячі та юнацькі роки. Характеристика життя, діяльності та внеску гетьмана П. Скоропадського у розвиток української державності, науки та культури України.
реферат [36,7 K], добавлен 22.01.2014Дослідження причин та наслідків української еміграції. Українська діаспора, її стан та роль у розбудові української держави. Становлення етнополітики в період існування Центральної Ради, Гетьманату. Етнополітичні аспекти української новітньої історії.
курсовая работа [72,6 K], добавлен 22.10.2010Вивчення біографії українського гетьмана П. Скоропадського. Причини популярності генерал-лейтенанта Скоропадського в армійських і цивільних колах. Зміцнення позиції Української Держави на міжнародній арені. Помилка гетьмана у повільності аграрної реформи.
реферат [25,8 K], добавлен 27.05.2010Особливості суспільно-політичного руху, який виник з метою поліпшення становища окремих верств американського суспільства: чорношкірого населення США, молоді, студентства. Активізація боротьби за громадянські і політичні свободи в післявоєнний період.
курсовая работа [50,7 K], добавлен 20.09.2010Витоки місцевого самоврядування на українських землях, відновлення гетьманства. Земська реформа Олександра II: земські установи як органи місцевого самоврядування, джерело їх доходів та повноваження, поділ виборців на три курії та їх виборчі права.
реферат [19,5 K], добавлен 31.05.2010Діяльність Павла Скоропадського. Міжнародне становище гетьманської України. Підпорядкованість мирових судів. Проголошення Української Національної Ради. Миколаївщина в період правління гетьмана Павла Скоропадського. Становлення державності в Україні.
реферат [44,9 K], добавлен 06.04.2012Магдебурзьке право на Україні, як передумова становлення місцевого самоврядування. Основні етапи становлення інституту місцевого самоврядування в сучасній Україні; потреба в децентралізації влади. Структура влади за різними проектами Конституції.
курсовая работа [43,9 K], добавлен 10.12.2014Особливості і характерні риси державного управління. Розпорядчі методи, їх характеристика і класифікація. Рада Міністрів та Міністерства Української держави (Гетьманат Скоропадського 1918 р.): статус, структура, повноваження, компетенція та діяльність.
контрольная работа [50,2 K], добавлен 14.06.2011Використання правової бази Російської імперії, республік часів Тимчасового уряду - особливість податкової системи бюджетних надходжень Української Держави часів Павла Скоропадського. Особливості стягнення міського збору з театральних видовищ і розваг.
статья [14,8 K], добавлен 14.08.2017Діяльність П.В. Феденка, відомого діяча Української Соціал-демократичної Робітничої партії у період Української національної революції та його погляди на неї. Оцінка політики гетьмана П. Скоропадського та його роботи в уряді УНР за часів Директорії.
реферат [27,8 K], добавлен 12.06.2010Характеристика України й держав Четверного союзу. Історичні особливості підписання Брестського миру. Міжнародна діяльність Української держави гетьмана П. Скоропадського. Причини і наслідки окупації Румунією Північної Буковини. Проголошення ЗУНР.
реферат [83,6 K], добавлен 24.10.2011Історії української селянської кооперації, причини недовіри та наслідки упередженого ставлення до кооперативного керівництва. Вироблення правильного розуміння роботи керівних органів кооперації та відношення селян до управлінської роботи в кооперативі.
реферат [25,3 K], добавлен 12.06.2010Розпад Російської імперії та відродження української держави: історичні передумови. Проголошення України незалежною демократичною державою, розвиток конституціоналізму. Четвертий універсал, українська держава за Гетьмана П. Скоропадського та Директорії.
курсовая работа [46,4 K], добавлен 27.09.2010
