Становлення та розвиток мериносового вівчарства в південноукраїнських губерніях у першій половині ХІХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Становлення та розвиток мериносового вівчарства в південноукраїнських губерніях у першій половині ХІХ ст.

Чернікова Н.С.

Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара

У статті розглядаються особливості розвитку вівчарства як підприємницької галузі господарювання в південноукраїнських губерніях дореформеної доби. З'ясовано, що сприятливі природно-кліматичні чинники, наявність значних пасовищних угідь та власне історичний досвід виступили передумовами цього процесу.

Увагу акцентовано на протекціоністських заходах держави на початковому етапі розвитку. Уряд заохочував підприємців шляхом надання земельного ресурсу та грошової позики на вигідних умовах для започаткування великих мериносових заводів, установлював вигідні митні тарифи, сприяв налагодженню внутрішньої торгівлі шляхом облаштування спеціалізованих ярмарок, заохочував розвиток вовнообробної промисловості.

Визначено, що першими заводчиками мериносових ферм у регіоні були переселенці-громадяни інших держав. Перебуваючи за кордоном, вони переймали досвід розведення мериносових овець у провідних європейських вівчарнях та завозили племінну худобу для розведення в південноукраїнському регіоні. Установлено, що основою для тонкорунного вівчарства слугували вівці порід електораль, негретті, інфантадо з вівчарень Іспанії, Сілезії, Саксонії, Франції.

Висвітлено проблеми місцевих заводчиків початкового періоду: низькі адаптивні здібності худоби, відсутність кваліфікованих працівників для догляду та бонітування тощо. Окреслено спрямованість розвитку вівчарства початкового періоду, а саме кількісне збільшення овець та покращення витривалості в місцевих умовах шляхом схрещування з місцевими породами.

Увагу акцентовано на виключно товарному характері мериносового вівчарства, а отже - його залежності від ринкової кон'юнктури. Простежено динаміку кількісного зростання поголів'я овець у регіоні, експорту вовни тощо.

Зроблено висновок, що протягом 1-ї половини ХІХ ст. південноукраїнські губернії перетворились на провідні осередки розвитку мериносового вівчарства в Російській імперії. Поступово відбувалась його інституціоналізація як одного із провідних галузей товарного господарювання із залученням місцевих заводчиків до ринкових відносин.

Ключові слова: вівчарство, мериносова вовна, південноукраїнські губернії, поміщицьке господарство, підприємництво.

Chernikova N.S. FORMATION AND DEVELOPMENT OF MERINO SHEEP BREEDING IN THE SOUTHERN UKRAINIAN PROVINCES IN THE FIRST HALF OF THE XIX CENTURY

The article considers the peculiarities of the development of sheep breeding as an entrepreneurial branch of management in the provinces of Southern Ukraine of the pre-reform period. It was found that favorable natural and climatic factors, the presence of significant pastures and the actual historical experience were the prerequisites for this process.

Attention is focused on state protectionist measures at the initial stage of development. The government encouraged entrepreneurs by providing land and cash loans on favorable terms for the establishment of large merino plants, set favorable customs tariffs, facilitated domestic trade by organizing specialized fairs, and encouraged the development of the wool processing industry.

It is determined that the first breeders of merino farms in the region were immigrants from other countries. While abroad, they adopted the experience of breeding merino sheep in leading European sheep farms and imported breeding cattle for breeding in the southern region. It is established that the basis for fine-wool sheep breeding were sheep of the breeds Electoral, Negretti, Infantado from shepherds in Spain, Silesia, Saxony, and France.

The problems of local breeders of the initial period are covered: low adaptive abilities of cattle, lack of skilled workers for care and evaluation and the like. The direction of development of sheep breeding of the initial period, namely quantitative increase of sheep and improvement of endurance in local conditions by crossing with local breeds is defined.

Attention is focused on the exclusively marketable nature of merino sheep breeding, and therefore its dependence on market conditions. The dynamics of quantitative growth of sheep in the region, wool exports and the like were traced.

It is concluded that during the first half of the XIX century. Southern Ukrainian provinces became the leading centers for the development of merino sheep breeding in the Russian Empire. Gradually, it was institutionalized as one of the leading branches of the commodity economy with the involvement of local breeders in market relations.

Key words: sheep breeding, merino wool, southern Ukrainian provinces, landlord economy, entrepreneurship.

Постановка проблеми

вівчарство південноукраїнська губернія мериносовий

Розведення овець відігравало вагому роль у господарствах населення південноукраїнського регіону, позаяк отримувана продукція у вигляді вовни, овчини, м'яса, сала тощо дозволяла задовольнити побутові потреби. Проте зростання попиту на вовну на внутрішньому та світовому ринках на початку ХІХ ст. зумовили підвищення зацікавлення з боку підприємливих поміщиків до нової перспективної галузі тваринництва, а саме тонкорунного вівчарства. Спираючись на європейський досвід та місцеві традиції, вони започатковували великі мериносові вівчарні господарства, котрі апріорі мали підприємницьке спрямування. Понад століття вівчарство, попри всі проблеми та кризові явища, займало провідні позиції в сільськогосподарському секторі українських земель та Російської імперії загалом. Тож дослідження специфіки його розвитку сприятиме з'ясуванню особливостей становлення вітчизняного підприємництва в аграрному секторі економіки в умовах формування капіталістичних відносин.

Аналіз досліджень і публікацій. У статистичних звітах, описах південноукраїнських губерній ХІХ ст. укладачі відзначали вівчарство як одну важливих галузей тваринництва в регіоні. Зокрема, у працях А.О. Скальковського, О. Шмідта [20; 22], статистичних збірниках [2; 17] міститься інформація про стан розвитку вівчарства в регіоні, наведено кількісні показники тощо. У статті використано законодавчі джерела, де зафіксовано умови надання земель для започаткування вівчарства в регіоні [16]. Важливі дані щодо власників вівчарень та історії їх виникнення, особливостей утримання овець, їхньої продуктивності та товарної спрямованості тощо зібрано в семитомному виданні, присвяченому вивченню проблем вівчарства в 1880-х рр. [7; 8]. Криза, яка спіткала галузь у пореформений період, спричинила пожвавлення наукового інтересу. Тож відомі фахівці в галузі тваринництва - П.М. Кулєшов [9; 10], І.М. Чернопятов [21] - удаються у своїх творах до історичної ретроспективи розвитку вівчарства в пошуках шляхів його подолання. У радянській історіографії, зокрема в монографіях О.І. Дружиніної [5], І.О. Гуржія [4], історія розвитку вівчарства висвітлювалась, як правило, в контексті аналізу соціально-економічного розвитку України відповідного періоду. У сучасній українській та російській історіографії спостерігається зростання цікавості до вивчення історії розвитку окремих галузей сільського господарства, зокрема тваринництва. Відповідно, в монографіях М.І. Селіонової [18], О.В. Островського [14] автори не залишили поза увагою основоположні факти щодо започаткування вівчарства в південноукраїнських губерніях. Розвідки А.В. Паштєцької [15], П.С. Остапчука та інших [12; 13] присвячені вивченню провідних вівчарних господарств у Таврійській губернії та Криму зокрема. У статті використано інформацію з біографічних розвідок, присвячених персоналіям відомих заводчиків - Р. Вассалю та Й. Корнісу [19; 23]. З огляду на це аналіз історіографічного доробку засвідчує, з одного боку, наукове зацікавлення проблемою, з іншого - відсутність комплексного дослідження з історії вівчарства в південноукраїнському регіоні.

Постановка завдання. Тож мета поданої статті полягає в розкритті етапів, особливостей та динаміки розвитку вівчарства як підприємницької галузі господарювання в Таврійській, Катеринославській та Херсонській губерніях із моменту її становлення на початку ХІХ ст. до 1850-х рр.

Виклад основного матеріалу

Відомо, що державна зацікавленість у Росії в розвитку вівчарства знаходила прояв ще за часів Петра І, що пояснювалось зростаючими потребами у вовняних виробах, насамперед сукна, для обмундирування армії [18, с. 8-12]. Поступово на українських землях з'являлись вівчарні з худобою місцевих порід, які, ймовірніше, не мали чіткого товарного призначення. Проте вже на початку ХІХ ст., знайомлячись з особливостями утримання та якісними характеристиками тонкорунних овець в іспанських та саксонських вівчарнях, найбільш прогресивні поміщики-землевласники дійшли висновку, що природно-кліматичні умови південноукраїнського регіону цілком відповідали потребам мериносового вівчарства, яке набувало значної популярності через зростання попиту на вовну в Європі та давало, відповідно, значні прибутки. Тож симбіоз підприємницького зацікавлення та державного заохочення сприяв становленню тонкорунного вівчарства як окремої галузі. Відповідно до Указу Павла І від 1797 р., Таврійська губернія з її нескінченними степовими просторами мала стати осередком розведення іспанських овець із метою покращення якості вовни місцевих порід шляхом схрещування. Для цього планувалось виписати з Іспанії 600 баранів і 400 маток, спеціальних собак-пастухів для випасу отар, а також винайняти іспанських вівчарів, які протягом 2-3 років мали ознайомити місцеве населення з особливостями догляду за закордонними вівцями. Передбачалось, що місцеві землевласники надалі могли схрещувати маток із власних отар з іспанськими баранами, а вовна заводських баранів - постачатись для переробки на Катеринославську суконну фабрику [17, IV, с. 18]. Через оголошення війни з Іспанією в 1799 р. ці плани не були втілені в життя. Проте граф В.П. Кочубей, очоливши Міністерство внутрішніх справ у 1802 р., розробив основні засади державної протекціоністської політики щодо розвитку промислового тонкорунного вівчарства [20, с. 353]. За його поданням, 12 січня 1804 р. імператор Олександр І затвердив правила надання державних земель у південноукраїнських губерніях поміщикам, які бажали займатись розведенням мериносових овець [16, с. 15-16].

Землі надавались у користування терміном на 10 років, протягом якого поміщики мали збільшити кількість отари із розрахунку 1 вівця на 1 десятину пасовищної площі. За умови виконання домовленостей вони могли користуватись землею довічно. Якщо ж після закінчення десятирічного терміну власник продовжував займатись вівчарством і продавав чистопородних баранів, то земля переходила йому у спадкове володіння. Якщо підприємцям не вдалось виконати зобов'язання, земля поверталась до казни зі стягненням за весь час користування від 20 до 40 коп. на рік за десятину [17, IV, с. 18; 18, с. 14; 21, с. 16].

Із-поміж приватних осіб, які знаходились у витоків таврійського тонкорунного вівчарства та означили вектори його розвитку, необхідно відзначити найперше французів-емігрантів - Віль- гельма Рувьє і Рене Осиповича Вассаля, його родича та поплічника. Детально ознайомившись в Іспанії з умовами господарювання, вони звернулись до уряду із пропозицією розведення в Таврійській губернії овець іспанської породи і прохаючи про надання допомоги з боку держави. Як наслідок, за протекції таврійського губернатора Д.Б. Мертваго (1803-1807) і градоначальника Одеси герцога Дюка де Рішельє пропозиція була схвалена 31 січня 1805 р. на нечуваних для того часу умовах: новатори отримали грошову позику в розмірі 100 тис. руб. Позика надавалась терміном на 5 років. Протягом 1810-1814 р. кредитор мав сплатити тіло позики - по 20 тис. щорічно, а протягом наступних двох років відсотки - 40 тис., поділених відповідно на 2 платежі [16, с. 15]., понад 30 тис. дес. землі (зокрема 5 тис. дес. землі в гірській частині Криму і 25 тис. дес. у степових повітах берегової зони), а також корабель як трансфер для купівлі овець за кордоном [20, с. 354-355]. Зі свого боку, вони зобов'язувались освоїти в господарському сенсі отримані угіддя, щорічно звітувати про стан справ, сприяти кількісному зростанню отар (до 100 тис. голів) та розповсюдженню мериносових овець серед місцевих заводчиків шляхом продажу за помірними цінами, а також навчати вівчарству до 100 учнів [16, с. 11-16; 21, с. 18].

Таким чином, Вільгельм Рувьє, володіючи маєтком Ласлі на південному узбережжі Криму, отримав ще і значні земельні площі у Дніпровському повіті (сучасні Голопристанський і Ска- довський райони Херсонської області). Тут він облаштував 12 маєтків (Софіївка, Ново-Софі- ївка, Ніколаєвка, Буркути, Малі Копани, Залізний Порт, Федорівка тощо) та користувався землями у Феодосійській долині, маєтком у Судаку, які в 1815 р. перейшли у власність його родини. А Рене Вассаль став власником маєтків у Дніпровському повіті поблизу Перекопу, а також у сусідній Херсонській губернії (Херсонському повіті) [19].

Долаючи низку перешкод, гідних гостросю- жетного пригодницького роману, Рувьє й Вассалю все ж удалось у 1803 р. привезти з Іспанії 100 голів кращих мериносових овець, а пізніше із Саксонських вівчарень 487 баранів та 948 маток електоральної породи [20, с. 355-357; 21, с. 17-18]. Незважаючи на скептичні, за спогадами самого Вассаля, «міркування й чутки про неможливість їх розведення в Росії», до 1808 р. Рувьє вже мав 4 тис. голів овець 2 і 3 покоління та 4 тис. голів метисів першого покоління з місцевими цигайськими вівцями [20, с. 355-357; 21, с. 17-18].

Перші роки господарювання виявили те «підводне каміння», з яким доводилось мати справу всім без винятку заводчикам, принаймні на початковому етапі. Стан справ у більшості вівчарень Рувьє виявився незадовільним; власник був неспроможний самостійно контролювати ситуацію на значних масивах, а компетентних робітників украй бракувало. Давався взнаки й місцевий клімат, що виявився несприятливим для адаптації вибагливих електоральних овець до нових умов. Відповідно до губернських звітів, результати обстеження в 1808 р. кількох вівчарень Рувьє петербурзьким чиновником А.А. Жеребцо- вим були вкрай незадовільними. Він указував на низьку продуктивність овець, поганий догляд - «як у селянських господарствах», відсутність будівель господарського призначення. «Справжніх же мериносів не віднайшов я жодного», - писав він, що, вочевидь, було наслідком сумісного безконтрольного утримання в отарі простих та іспанських овець та загрожувало цілковитому нівелюванню мериносових ознак у худоби [5, с. 243]. Протягом наступної п'ятирічки йому вдалось покращити стан справ: на 1812 р. чисельність отари майже досягла означеної в угоді норми - 25 тис. овець. Проте в наступні роки ситуація знову ускладнилась: поголів'я скоротилось, а худоба утримувалась «у хворобах, без належного нагляду та потрібного в певний час притулку» [5, с. 244]. Рене Вассалю, який був одним зі спадкоємцем Рувьє, після його смерті в 1815 р. зрештою вдалось урятувати ситуацію: за свідченнями сучасників, нові покоління овець нарешті «зріднились із місцевим кліматом і краєм» та стали настільки невибагливими в утриманні, як і місцеві вівці [2, с. 155]. Незважаючи на перманентні втрати через захворювання, загальна кількість овець зросла до 60 тис., що утримувались на 40 тис. дес. землі [2, с. 155; 19].

У Херсонській губернії справу засновника вівчарства було покладено на О. Міллера, якому за резолюцією від 24 лютого 1805 р. Олександр І також надав понад 12 тис. дес. землі в Одеському повіті за умови розведення мериносових стад до 30 тис. голів (1/3 чистокровних і 2/3 - метисів), грошову безвідсоткову позику у 20 тис. руб. на 15 років (за умови започатку- вання власної фабрики) та право користування станками на суконній фабриці в Катеринославі тощо [16, с. 19-21; 20, с. 354; 22, с. 224]. Крім того, до 1 200 іспанських мериносів уряд долучив також придбаних державним коштом в Австрії у князя Ліхтенштейна. Зі свого боку, О. Міл- лер зобов'язувався за три роки збільшити отару до 30 тис. голів, залишаючи 1/3 водночас чистокровними, сприяти схрещуванню власних мериносових баранів із вівцями простих порід місцевих заводчиків, протягом 3-х років постачати на вимогу держави племінних баранів, навчали вівчарству 30 хлопчиків тощо. Йому вдалось досягти поставленої мети: вже на 1808 р. завод Міллера мав понад 7 тис. мериносів, 25 тис. метисів і 38 тис. ягнят [21, с. 19].

Удалий досвід Рувьє, Вассаля й Міллера продемонстрував можливість розведення тонкорунних овець на південноукраїнських землях та отримання високих прибутків. Тонкорунне вівчарство поступово набувало популярності серед тих місцевих власників, які володіли величезними земельними ресурсами, що у прямому та переносному сенсі слугували підґрунтям для розвитку цієї галузі. В Таврійській губернії наступниками Рувьє були його зяті: Вассаль, Потьє й Марі, багатотисячні отари яких займали провідне місце серед місцевого вівчарства до 1860-х рр. На 1814-1815 рр. заводи по розведенню мериносових овець уже мали генерал- лейтенант Бороздін (до 5 тис. овець), підполковник Таранов (до 1,5 тис. овець), євпаторійський купець Штігліц (до 1,5 тис. овець) [20, с. 359].

Крім поміщицьких володінь, тонкорунне вівчарство як галузь господарювання набуло значного розвитку в німецьких колоніях менонітів. О. Міл- лер справедливо зазначав, що «вівчарство, репрезентоване двома або трьома приватними особами, <...> неспроможне до швидкого розповсюдження» без додаткових капіталовкладень [21, с. 20]. Як наслідок, уряд придбав у нього 4 тис. мериносових баранів та овець для розподілу в колоністських поселеннях та продажу зацікавленим приватним особам на пільгових умовах [17, IV, с. 19; 21, с. 19]. Появі перших великих вівчарень меноніти завдячують Йоганну Корнісу, родина якого оселилась на таврійських землях поблизу р. Молочної в 1806 р. Набувши певного досвіду та успіхів у розведенні простих овець, у 1824-1825 р. за урядовим дорученням він придбав електоральних мериносів для покращення общинного вівчарства колоністів та заснував власну мериносову вівчарню [5, с. 242; 17, IV, с. 19; 23, с. 13, 36]. Худоба з овчарень Кор- ніса та його нащадків довго користувалась значним попитом серед заводчиків Таврії та інших українських регіонів [7, с. 49; 12, с. 4].

Фактично, до 1817 р. розвиток тонкорунного вівчарства в південноукраїнських губерніях досяг рівня, що дозволив уряду зробити висновки про відсутність необхідності державної протекції в наданні вільних земель для підтримки галузі [21, с. 19]. Тож протягом першої чверті ХІХ ст. урядові кроки зосереджувались навколо заохочення та підтримки підприємницької ініціативи власників. Так, Указом від 16 серпня 1815 р. започатковувався «капітал сільської промисловості», котрий надходив від продажу вільних пасовищ і слугував почасти джерелом позики для вівцево- дів [22, с. 232]. Для покращення внутрішнього товарного обігу в 1825 р. були організовані стаціонарні спеціалізовані літні вовняні ярмарки в Катеринославі (Петропавлівська), Харкові, Полтаві. Це створювало можливість для заводчиків продавати вовну безпосередньо споживачам за прийнятними цінами, а фабриканти, зі свого боку, отримували змогу купувати вовну з перших рук без посередників. Також у Херсоні, Одесі, Москві створювались спеціалізовані заклади для миття та сортування вовни з урахуванням її якості [3, с. 27; 18, с. 17].

Безумовно, головна причина швидкого розвитку тонкорунного вівчарства серед місцевих господарів полягала в її прибутковості. Високоякісно тонкорунна вовна виступала основним джерелом прибутку для господаря; м'ясо, сало та овчина відігравали, ймовірніше, другорядну роль. Низька собівартість в утриманні (передусім вигодовуванні овець), значна чисельність отари та високі прибутки від продажу вовни цілком компенсували витрати, насамперед утрати худоби від захворювань. Відомо, що в 1820 р. Рувьє виручив за продаж вовни із 37 тис. овець 112 тис. руб. сріблом [21, с. 21]. Московські фабриканти скуповували вовну у Вассаля за ціною 75 руб. (асигнаціями) за пуд [2, с. 156]. Проте, за спостереженнями О. Міллера, на початку ХІХ ст. тонкорунна вовна не користувалась належним попитом на внутрішньому ринку, що апріорі могло гальмувати розвиток галузі надалі [21, с. 19]. Тож вихід убачався в освоєнні закордонних ринків збуту. Його легіти- мізація не забарилась: Указом від 5 травня 1805 р. надавався дозвіл на експорт мериносової вовни. Позитивну роль у ринковій кон'юнктурі відіграв факт призупинення Англією торговельних відносин практично з усією Європою, окрім Росії і Швеції, що сприяло налагодженню торгівлі вовною між Росією та Англією.

Урядова митна політика також була спрямована на підтримку вітчизняного вівчарства. Зокрема, в 1828 р. на імпорт вовни було накладено утричі більше «посилене мито», що відтепер становило 1,50 руб. із пуда. Натомість експортний тариф, навпаки, знизився з 0,50 руб. до 0,15 руб, а в 1831 р. його взагалі скасували. Тому торгівля вовною почала давати значно більші прибутки власникам овець [18, с. 13; 21, с. 15]. Через Одеський порт у 1845 р. було вивезено понад 485 тис. пуд. вовни на суму майже 5 200 руб. сріблом, у 1847 р. - майже 229 тис. пуд. [20, с. 365]. Завдяки протекціоністським заходам протягом наступних десятиліть кількість експортованої вовни зростала, значно перевищуючи імпорт, і водночас збільшувався попит на місцевих фабриках (див. табл. 1):

За розрахунками, наведеними А. Скальков- ським, власник 2-тисячної отари овець у середині ХІХ ст. міг отримати 10-15% чистого прибутку. Основними витратними статтями виступали сіль та лікувальні засоби (до 100 руб.), оплата праці вівчаря та 5 помічників (до 160 руб.), а також смертність овець (до 10%). Показово, що за умови наявності власних пасовищ, сіножатей та вигонів видатки на відгодовування взагалі не враховувались [20, с. 368]. Також у цих розрахунках відсутні такі джерела видатків, як будівництво та облаштування кошар (споруд), транспортування продуктів тваринництва тощо. Принагідно зазначимо, що в пореформені роки вони значно впливатимуть на прибутковість «вовняного бізнесу».

А втім розвиток вівчарства й, відповідно, зростання ринкової пропозиції, вже в 1830-1840-ві рр. спричинило першу хвилю падіння цін на вовну. Якщо в 1820-х рр. Вассаль отримував за миту (на власній Херсонській вовномийці, що випускала 22 тис. пудів митої вовни на рік) вовну від 105 до 150 руб. асигн. за пуд, то вже у 1842 р. - не більше 70 руб. [2, с. 156]. Загалом, за двадцятиріччя (з 1820-х р.) вартість мериносової вовни поступально знизилася на 60%.

Цей факт певною мірою призупинив неконтр- ольовану «мериносоманію» в регіоні, сприяючи певній стабілізації галузі. Адже високі ціни на вовну, наявність пасовищних земель, племінної худоби, державної підтримки тощо апріорі не гарантувало успішність і прибутковість. Нерідко такі починання або закінчувались невдачею, або господарі просто втрачали цікавість до популярної «забавки», яка вимагала, безперечно, докладання значних зусиль, знань, капіталовкладень. У такому разі вівчарні переходили до рук більш спроможних господарів. У 1828 р. герцог Ф. Ангальт-Кетенський за номінальну плату (8 коп. за гектар) придбав із дозволу Миколи І 48,975 тис. дес. у Дніпровському повіті (з 1841 р. відомих як «Асканія-Нова») для облаштування зразкового вівчарного господарства. Господар мав сплачувати щорічно поземельний податок у розмірі 0,25 руб. із дес., після чого земля за умови виконання всіх вимог переходила в його власність. Протягом 1828-1835 рр. герцогом та його спадкоємцями (герцог помер у 1830 р.) було придбано в Німеччині кілька тисяч чистокровних мериносових овець. Проте вже в 1856 р. маєток продали за 525 тис. руб. сріблом Е.І. Фальц-Фейну, зусиллями якого господарство довгі роки зберігало статус показового в регіоні [17, IV, с. 20; 21, с. 31].

Тож на середину ХІХ ст. в південноукраїнському регіоні відбулась певна інституціоналі- зація товарного мериносового вівчарства з формуванням основних осередків його розвитку. Усього тут нараховувалось понад 500 вівчарних мериносових ферм, понад 70 із яких уже уславились експортом продукції на європейські ринки. За 25 років кількість овець у Херсонській губернії зросла в 7 разів, у Катеринославській - удесятеро, досягнувши на середину ХІХ ст. 3 млн. голів. Зазначимо, що позитивні динамічні процеси супроводжували розвиток галузі до середини 1860-х рр. (див. табл. 2):

Таблиця 1. Експорт та імпорт вовни в Росії, тис. пуд на рік [3, с. 27]

Таблиця 2Кількість тонкорунних овець у південноукраїнських губерніях, тис. голів [3, с. 28; 20, с. 363-364; 21, с. 44]

Найбільші отари, котрі налічували від 25 до 100 тис. овець, зосереджувались здебільшого в материкових повітах Таврійській губернії у величезних маєтках Філіберта, Фальц-Фейнів, Корнісів, Мартена, Вассалів, Потьє й Марі, Кули- ковського, князів Воронцова та Кочубея. В Катеринославській губернії успішно розвивались показові заводи по розведенню мериносових овець у маєтку «Грушівка» барона Штігліца (пізніше маєток був викуплений Вел. кн. Михайлом Миколайовичем та розрісся в межах Херсонської та Таврійської губерній), володіннях князя Кочубея і князя Воронцова, барона Франка, Синельникова. На Херсонщині придбали землі й завезли отари мериносів швейцарський купець Піктет, молдавський капітан Ревеліо, місцевий поміщик Г Шостак. Динамічно збільшувалась кількість господарств із чисельністю в кілька тисяч овець [2, с. 157; 20, с. 359, 366-367].

Висновки

Отже, протягом першої половини ХІХ ст. розведення овець, яке історично було притаманним для південноукраїнського регіону, поступово трансформувалось із допоміжного виду господарювання у провідну галузь тваринництва. Вигідні природно-географічні умови, наявність земельного ресурсу, зростання попиту на вовну, а тому - прибутків від її реалізації в поєднанні з державною підтримкою сприяли зростанню кількості вівчарних ферм та чисельності отар, а отже - продуктивності галузі. Одна з нагальних проблем початкового періоду полягала у сприянні адаптації вимогливих мериносів до місцевих умов, вирішення якої вбачалось у метизації - схрещуванні останніх із місцевими породами. Специфіка мериносового вівчарства полягала насамперед у його підприємницькому характері, що, з одного боку, сприяло залученню ініціативних власників та передбачала використання інтенсивних методів господарювання. Проте, з іншого боку, товарна спрямованість означувала прибуткову вразливість підприємців через залежність від внутрішнього попиту та зовнішньоекономічної кон'юнктури.

Фактично, основні засади підприємницького вівчарства, котрі сформувались у досліджуваний період у південноукраїнських губерніях, сформували підґрунтя та означили вектори його розвитку протягом усього пореформеного періоду. Дослідження основних проблем, динаміки розвитку, продуктивності, товарності цієї галузі тощо із 2-ї половини ХІХ ст. вимагають наукового вивчення.

Список літератури

2. Военно-статистическое обозрение Российской империи : издаваемое по высочайшему повелению при 1-м отделении Департамента Генерального штаба. Санкт-Петербург : Тип. Деп. Ген. штаба, 18481858. Т 11. Ч. 2 : Таврическая губерния / сост. Герсиванов. 1849. 225 с.

3. Гулишамбаров С. Итоги торговли и промышленности в России в царствование Императора Николая I (1825-1855). Санкт-Петербург : Типография В. Киршбаума, 1896. 74 с.

4. Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському господарстві України першої половини XIX ст. Київ : Дерполітвидав УРСР, 1954. 451 с.

5. Дружинина Е.И. Южная Украина в 1800-1825 гг. Москва : Наука, 1970. 381 с.

6. 6. Економічна історія України : Історико-економічне дослідження : в 2 т. / відп. ред. В.А. Смолій. Київ : Ніка-Центр, 2011. Т 1. 696 с.

7. Исследование современного состояния овцеводства в России. Санкт-Петербург : Тип. В.Ф. Киршбаума, 1882-1886. Вып. ІІІ. Труды Особой комиссии по осмотру русских овечьих заводов. 1883. 112 с.

8. Исследование современного состояния овцеводства в России. Санкт-Петербург : Тип. В.Ф. Киршбаума, 1882-1886. Вып. IV. Южно-русское тонкорунное овцеводство. 1884. 219 с.

9. Кулешов П.Н. Настоящее положение нашего тонкорунного овцеводства и меры к его улучшению. Санкт-Петербург : Тип. В. Демакова, 1890. 44 с.

10. Кулешов П, Петров Н. Мазаевское овцеводство. Санкт-Петербург : типография В.Демакова, 1896. 74 с.

11. Овцеводы России и стран СНГ : (от петровских времен до наших дней) : биографический справочник / сост.: В.В. Абонеев и др.. Ставрополь : Россельхозакад. : СНИИЖК, 2007. 195 с.

12. Остапчук П.С., Емельянов С.А, Рейнштейн Л.Н. Овцеводство Таврической губернии во второй половине ХІХ в. URL: http://aon.urgau.ru/uploads/article/pdf (дата звернення: 01.07.2020).

13. Остапчук П.С., Емельянов С.А., Рейнштейн Л.Н., Гонгало А.А. Исторические этапы развития овцеводства Крыма. Таврический вестник аграрной науки. Симферополь, 2016. № 1(5). С.132-144.

14. Островский А.В. Животноводство Европейской России в конце XIX - начале XX в. Санкт-Петербург, ООО «Полторак», 2014. 442 с.

15. Паштецкая А.В. История развития овцеводства в Крыму. Овцы, козы, шерстяное дело. Москва, 2017. № 1. С. 27-30.

16. Полное Собрание Законов Российской Империи : Собрание первое : С 1649 по 12 декабря 1825 года : В 48 т. Санкт-Петербург : Тип. 2-го Отд-ния Собств. Е.И.В. Канцелярии, 1830. Т. 28 : 1804-1805. 1328 с.

17. Сборник статистических сведений по Таврической губернии / ред. К.А. Вернер. Симферополь : Типография газеты «Крым», 1889. Т. IX : Памятная книжка Таврической губернии. 670 с.

18. Селионова М.И. Из истории Российского овцеводства и его научного сопровождения. Москва : ФГБНУ ВНИИОК, 2017. 238 с.

19. Сидорович Е. Рене Осипович Вассал и Юг Украины URL: https://www.khersonregion.info/ blank-xvvyk (дата звернення: 01.07.2020).

20. Скальковский А.А. Опыт статистического описания Новороссийского края : В 2 ч. Одесса: Типография Францова и Нитче. Ч. 2. 1853. 556 с.

21. Чернопятов И.Н. Исторический очерк развития тонкошерстного овцеводства в России и обозрение нынешнего положения его : Речь орд. проф. И.Н. Чернопятова, чит. на акте Петровск. земледельч. и лесн. акад. 21 ноября 1873 г. Москва : тип. Грачева и К., 1873. 64 с.

22. Шмидт А. Материалы для географии и статистики России, собранные офицерами Генерального штаба. Херсонская губерния. Санкт-Петербург : Тип. Калиновского, 1863. Ч. 2. 1022 с.

23. Epp, David H Johann Cornies. Winnipeg, Manitoba : CMBC Publications Manitoba Mennonite Historical Society, 1995. 138 p.

Размещено на Allbest.ru