Історія Київської Русі

Справа Володимира Великого була продовжена його нащадками. Після смерті Володимира у 1015 р. розпочалася боротьба між його 12 синами, головним героєм якої став Ярослав.

Під час правління Ярослава (1019--1054), прозваного за свою освіченість та любов до книг Мудрим, Київська Русь досягла зеніту свого розквіту. Ярослав був продовжувачем політики Володимира Великого. Об'єднавши всю Русь, він уникав загарбницьких війн, а основну увагу зосередив на внутрішньополітичному розвитку країни. Метою його воєнних походів було забезпечення цілісності державних кордонів Русі. У 1030--1031 pp. він відвоював у Польщі червенські міста. У 1036 р. Ярослав здобув блискучу перемогу над печенігами. Печеніги були розгромлені вщент, а на місці того бойовища, як сповіщають стародавні перекази, незабаром засяяли золоті куполи Софійського собору.

У 1038--1040 pp. Ярослав здійснив походи на ятвягів та Литву, примусив ці народи платити данину. На знак перемоги було засновано місто Юр'єв над Чудським озером (ім'я при хрещенні Ярослава -- Юрій).

Дипломатичних представників київського князя радо приймали у європейських столицях. Королівські роди багатьох країн шукали можливості поріднитися з домом Ярослава. Використовуючи в зовнішній політиці «шлюбну дипломатію», Ярослав Мудрий поріднився з багатьма могутніми дворами тодішньої Європи, видавши заміж своїх дочок за європейських монархів.

Велику увагу Ярослав приділяв організації внутріполітичного життя. Управління країною він здійснював через своїх синів-намісників. Красномовним доказом його прагнень до державного благоустрою є збірник законів «Руська правда». Давньоруське право стояло на сторожі інтересів феодалів, а також обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодально залежного населення (закупів, рядовичів, холопів та ін.). Разом з тим «Руська правда» утверджувала в судовій системі більш цивілізовані відносини, обмежуючи кровну помсту, а в більш пізніх редакціях взагалі її забороняла. Цей законодавчий документ вважається одним з найцінніших джерел вивчення феодальних відносин в Київській Русі.

За часів Ярослава зріс рівень культури й освіти в Київській державі. Київ перетворився на одну з впливових столиць Європи, суперничав з Константинополем. Оборонні споруди «міста Ярослава» -- грандіозні земляні вали -- були вершиною тогочасного фортифікаційного мистецтва. Вони сягали 14 м заввишки, а їх товщина в основі була 30 м. Визначною пам'яткою архітектури були Золоті ворота з невеликою церквою Благовіщення.

Таким чином, князювання Володимира і Ярослава завершують цілу епоху історії Київської Русі X--XI ст. Оцінюючи її, слід наголосити, що в цей період утворилась одна з наймогутніших держав тодішньої Європи, держава, яка відповідала найвищим зразкам тогочасної цивілізації. Славу Володимиру і Ярославу принесла не експансія на чужі землі, а оборона своїх, турбота про свій народ, встановлення державного порядку в своїй країні. Вони запровадили нову адміністративну організацію, нове державне право, сприяли розвитку культури й писемності серед населення.

Основні концепції походження українського народу

Важливою науковою проблемою історії як України, так і Росії до цього часу залишається питання історичної та етнічної спадщини Київської Русі. З нею тісно пов'язана і проблема генезису українського народу. Серед багатьох точок зору, висловлених з цього приводу вченими, простежуються три основні підходи:

1. Російський, великодержавно-шовіністичний. Його основи заклав автор «Київського Синопсису» І. Гізель. Він стверджував, що не було ніякого українського народу, а завжди був єдиний руський народ. Ці ідеї знайшли подальший розвиток у працях російських дворянських істориків В. Татищева, М. Щербатова, М. Карамзіна, С Соловйова. Історія Київської Русі трактувалась ними як початковий етап історії Росії. Російський історик М. Погодін стверджував, що після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної Росії і згодом утворило Московську державу. Він навіть не помічав і не хотів помічати існування окремого українського народу.

Таким чином, згідно з цією концепцією заперечувалась приналежність Київської Русі до історії України і применшувався вклад українського народу в розвиток світової цивілізації.

2. Визнання спільного етногенезу всіх трьох східнослов'янських народів. Ця концепція найчіткіше викладе на в «Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією» (1954), де відзначається, що російський, український і білоруський народи походять від єдиного кореня -- давньоруської народності. Ця народність і створила давньоруську державу -- Київську Русь. За цією теорією українці як нація почали формуватися лише з XIV ст.

3. Автохтонно-автономістичний підхід. Суть його полягає в тому, що український народ -- автохтон, тобто такий, що з самого початку свого виникнення проживає на тій території, що й нині. Корені його сягають сивої давнини, починаючи з трипільської культури (IV-IIIтис. до н.е.), яка була, можливо, першоосновою індоєвропейських народів, у тому числі й слов'янських. Цієї думки дотримувались історики М. Маркевич, М. Костомаров, В. Антонович. Остаточно сформулював систему історичних поглядів на етнічну спадщину Давньоруської держави, зв'язки між російським та українським народами М. Грушевський. Він заперечував, що історія українського народу починається з XIV--XV ст., яка до того була загальноруська. Першим в історіографії Грушевський бачив український народ цілком сформованим ще в часи формування Київської Русі, тобто в IX ст. В «Ілюстрованій історії України» Грушевський простежує родовід української народності з перших століть нашої ери. М. Грушевський наголошував, що прямими спадкоємцями політичної і культурної традиції Києва були Галицьке та Волинське князівства. Інший український історик С. Томашівський назвав Галицько-Волинське князівство безперечно українською державою, оскільки в XIII ст. в апогеї своєї могутності ці об'єднані князівства охоплювали 90 % населення, що проживало в межах сучасних кордонів України.

У Київській Русі одночасно відбувався процес етногенезу трьох братніх народів -- українців (на території Київської, Чернігівської, Переяславської, Волинської, Галицької земель), росіян (Володимиро-Суздальська, Новгородська, Псковська, Смоленська, Рязанська землі), білорусів (Полоцька, Мінська, Туровська землі).

Водночас, слід зазначити, що українці мають все ж таки більше підстав претендувати на історичну спадщину Київської Русі. Адже головний осередок цієї держави фактично сформувався на території сучасної України, а її основою стало Середнє Подніпров'я з Києвом, який був центром об'єднання слов'янських племен і столицею держави.

5. Причини роздрібненості і занепаду Київської Русі

Політична, економічна та культурна єдність Київської Русі існувала недовго. Вже князь Ярослав Мудрий поділив країну між п'ятьма своїми синами, що підривало саму ідею єдності земель. Перші ознаки роздрібнення з'явилися ще в останні роки князювання Ярослава Мудрого, коли між його синами почались суперечки за великокнязівський престол.

Серед головних причин феодальної роздрібненості Русі слід виділити соціально-економічні й політичні: розвиток продуктивних сил, зростання нових міст -- центрів ремесла і торгівлі, розвиток феодальних відносин, про що свідчить поява могутньої боярської аристократії, а також введення Ярославом Мудрим нового принципу престолонаслідування. Це був принцип сеньйорату, влади найстаршого з синів. У випадку його смерті до влади приходив старший син. Цей принцип суперечив принципові спадкового престолонаслідування, що загострило міжкнязівські чвари. У1097 р. на князівському зібранні у Любечі принцип сеньйорату було скасовано, однак міжусобну боротьбу він не припинив.

По смерті Ярослава Мудрого (1054) на великокняжому столі у Києві утвердився його старший син Ізяслав. Святослав, Всеволод, Ігор і В'ячеслав Ярославовичі посіли князівські столи відповідно у Чернігові, Переяславі, Володимир-Волинському та Смоленську. З другої половини XI ст. князівські міжусобиці посилились і набули спустошливого, загрозливого характеру.

Подальший суспільний розвиток країни, зокрема піднесення землеробства, ремесел і торгівлі, обумовлював зміни і в політичній структурі Київської Русі. В другій половині XI -- на початку XII ст. пожвавлюються процеси формування землеволодіння князів і бояр, збільшується кількість міст. В цей час визначились основні рубежі давньоруських земель-князівств. Утвердження феодальної роздрібненості на Русі було закономірним наслідком розвитку феодального способу виробництва. Посилюються процеси зростання великого феодального землеволодіння й особливо його вотчинної форми. Це зумовило порушення державної і територіальної єдності Київської держави. У міру того, як феодальна верхівка задовольняла свій попит на землю, її зацікавленість у сильній владі великого князя київського зменшувалася.

Останню спробу об'єднати всі землі Київської держави зробив Володимир Мономах, що правив у Києві з 1113 по 1125 рік. Він зумів стримати спроби місцевої земельної знаті відокремитися від влади київського центру. Авторитет і популярність Володимира Мономаха дали змогу посісти київський престол його сину -- Мстиславу, недовге княжіння якого (1125--1132) було продовженням політики Мономаха. Завдяки батьківській славі місцеві князі ставились до Мстислава з повагою. Мстислав втручався в справи периферійних князів, а також намагався не допустити між ними ворожнечі. По смерті Мстислава Володимировича завершився період об'єднування земель навколо єдиного центру -- Києва. З другої третини XII ст. посилилась боротьба між князями за перевагу та найкращий уділ. Особливо сперечалися князі за право володіти Києвом і прилеглими до нього землями. Претендентів на київське князівство вабили не стільки багаті володіння великокнязівського дому, скільки перспективи встановлення суверенітету над усією територією Київської держави.

У період, коли Київ відстоював своє існування як політичний та економічний центр і водночас втрачав своє значення основної торговельної артерії шлях із варяг у греки, на північному сході Русі з'явився і набирав вагу новий центр -- Суздаль. Піднесення цієї території почалося з середини XII ст. і пов'язане з ім'ям Юрія -- сина Володимира Мономаха. Скориставшись важкими часами для Києва, князь Юрій запрошував до своїх земель людей, змучених постійними усобицями. Поступово переселенці просувались на північ, в лісисту частину суздальської землі. Юрій (за далекосяжні плани його прозвали Долгоруким) дав їм можливість будувати нові міста й села. Але, відчуваючи себе все ж пов'язаним з Києвом, він оволодів великокнязівським столом, який втримував з1154 по 1157 рік. Сини Юрія Долгорукого вже були представниками суздальської північної землі і по смерті батька повели відверто ворожу політику щодо Києва.

Справа про наслідування Новгорода спричинила відкритий виступ проти Києва. Київський князь Мстислав із династії Мономаховичів (1167--1170) намагався посадити в Новгороді свого старшого сина. Це було ніби поверненням до давньої традиції, коли київські князі розпоряджались і Новгородом. Суздальський наступник -- Андрій Юрійович (Боголюбський) розцінив це як пряме втручання в справи північно-руських земель. Відповіддю на це був військовий похід: у 1169 р. він оволодів Києвом і зруйнував його. Це пограбування мало й політичне значення, оскільки суздальські князі вже у той час мріяли про свою (окрему від київської) метрополію.

Андрій декілька років тримав Київ під своєю владою. Це призвело до повстання українського населення у 1173 р. Після другого походу на Київ військо Андрія було розбито. Його брат і спадкоємець Всеволод також вороже ставився до політичної могутності Києва, однак відкритої війни проти південного сусіда не вів.

Утворення самостійних феодальних князівств та занепад Київської Русі-України

З XII ст. Київська держава розпалася на кілька окремих самостійних князівств: Київщину, Чернігівщину, Переяславщину, Тмутараканську та Турово-Пинську землі, Волинь, Галичину. Вони розвивалися як самостійні політичні, економічні та культурні території. Починаючи з кінця XII ст., поряд з назвою «Русь», на означення південних пограничних земель Київської держави вживається назва «Україна». В Південно-Західній Русі термін «Україна», «Вкраїна» передусім означав «край», «країна», а не «окраїна». Згодом назва «Україна», «Вкраїна» закріплюється в усній народній творчості, народних думах і піснях XVI--XVII ст. Починаючи з XVI ст., «Україна» стала вживатися також в офіційних документах для окреслення всіх земель, заселених українським народом.

На Київщині з 1139 р. точилася боротьба за київський престол між Ольговичами і Мономаховичами. Часто мінялись князі: за сто років (1146--1246) на київському престолі побувало 47 князів, а титул великого князя став суто номінальним. Через усобиці князів половці знову починають нападати на українські землі. Та все ж Київ зберігає за собою центральне місце в торгівлі, культурі, мистецтві.

Наприкінці XI ст. від Києва відокремилася Чернігівщина, яка охоплювала землі в сточищі Десни, межуючи на півдні з Переяславським, на заході -- з Київським князівствами. Чернігівщина зазнала лиха від нападів половців, тому чернігівські князі вели проти них постійно боротьбу. Велика битва з половцями, що відбулася 1185 р. під проводом князя Ігоря Новгород-Сіверського, стала сюжетом відомого епосу «Слово про Ігорів похід». Наприкінці XII ст. Чернігівщину поділено на менші князівства -- Чернігівське, Новгород-Сіверське, Путивльське тощо, між ними почалася боротьба, в яку втягувалися раз-у-раз і половці.

Часто Чернігівщина зазіхала на землі Київщини і Переяславщини, північні землі, а Чернігів як політичний і культурний центр суперничав із Києвом. Залишилися славнозвісні мистецько-архітектурні пам'ятки Чернігова: Спаський собор (1036), Успенський собор Єлецького монастиря (середина XII ст.), Борисоглібський собор (1120-1123)таін.

Наприкінці XI -- на початку XII ст. від Києва відокремилися й інші князівства: Переяславщина, якій постійно загрожували степовики-печеніги, згодом половці; Тмутара-канська земля, у якій часто правили князі-ізгої і яка вже у XII ст. не входила до складу українських князівств; Турово-Пинська земля усамостійнилася в середині XII ст.

Провідну роль серед українських князівств відігравала Галичина, яка наприкінці XI ст. відокремилася від Києва.

Процес розпаду державної і територіальної єдності стосувався не тільки Київської держави. Схожі процеси відбувалися на той час в багатьох європейських країнах. Однак вони зуміли вийти з цієї ситуації поновленими і достатньою мірою сильними. На жаль, цього не сталося з Руссю, феодальне роздрібнення якої зумовило і прискорило завоювання її татаро-монголами в 1240 р. Нашестя татаро-монгольської орди завершило занепад Київської держави.

6. Боротьба з монголо-татарською навалою

Наприкінці XII ст. у степах Центральної Азії утворилася могутня військово-феодальна держава. З 1206 р. господар всієї Монголії Чингісхан здійснював широку завойовницьку політику. Йому підкорились Східний Туркестан, Китай, Західний Туркестан. В 1222 р. монголо-татари вдерлися через Кавказ у Причорноморські степи і завдали поразки половцям. Половці відступили до Дніпра і звернулися по допомогу до руських князів. 31 травня 1223 р. відбувся основний бій на р. Калці. Княжі дружини і полки бились хоробро, проте через неузгодженість дій князів і зраду половців руські війська зазнали поразки. Не наважившись продовжувати похід вглиб Русі, монголи повернули назад.

Монголо-татарська навала застала Давньоруську державу роз'єднаною, загрузлою в міжкнязівських чварах, у зіткненні егоїстичних інтересів різних князівських кланів. Вона була ослаблена усобицями; то був апогей роздрібненості.

Новий похід на Русь очолив онук Чингісхана Батий. Весною 1239 р. татари рушили на Україну. Вони захопили і спалили Переяслав, така ж доля спіткала й Чернігів. Восени 1240 р. монголи взяли в облогу Київ, штурм укріплень міста тривав понад 10 тижнів. Останні захисники на чолі з воєводою Дмитром розмістилися в Десятинній церкві і були поховані під руїнами храму.

Звістка про зруйнування Києва поширилася по всій території України. Однак політична роздрібненість і місцеві інтереси навіть у такий складний момент взяли гору: жоден з князів не очолив відсіч ворогу.

Війська Батия, не зустрівши після падіння Києва значного опору, швидко підкорили південно-західні землі Русі. Міста Волині -- Кам'янець, Ізяслав, Колодяжин, Луцьк, Володимир -- були взяті й зруйновані. Після триденної облоги монголо-татари штурмом взяли Галич. На початку 1241 р. вони вдерлися на територію Центральної Європи.

У далекій Європі Батия застала звістка про смерть великого хана Удегея, і він повернувся в Азію.

У пониззі Волги монголо-татарські феодали заснували державу -- Золоту Орду із столицею в місті Сарай. Руські землі не входили до складу заснованої ханами держави, а перебували у васальній залежності від неї. Для півнїчно-східних земель Русі (пізніше Великоросії) татарське панування продовжувалось до 1480 р. Для українських земель іго було коротшим. В Україні монгольське панування залишило значно менше слідів в соціально-політичній і культурній сфері. На південно-східних землях, користуючись зручним зв'язком по Волзі, татари безпосередньо впливали на внутрішній розвиток та економічні відносини. Ординські хани володіли правом призначати великих князів на Русі, тобто видавати «ярлики» на владу. Вони намагалися посварити руських князів, зіткнути їх між собою, щоб нікому з них не дати змоги зміцніти. Населення було обкладене даниною, яку збирали ординські представники. Все це виснажувало країну, вело до консервації феодальної роздробленості. В цей період Володимиро-Суздальська земля була відірвана від інших держав, за винятком Новгородської республіки. Лише у другій половині XIV ст. на північно-східних територіях Русі почало простежуватися соціально-політичне піднесення, що призвело до Куликовської битви 1380 р., а відтак до остаточного звільнення східнослов'янських народів з-під монголо-татарського ярма.

Таким чином, тривала монголо-татарська навала підірвала соціально-економічну міць руських земель, руйнівно вплинула на політичний розвиток всієї Східної Європи. Остаточно були розірвані династичні, господарські, політичні й культурні зв'язки між колишніми землями Київської Русі.

На північному сході поступово піднімалось нове політичне об'єднання, яке через деякий час стало великим Московським князівством, а на південному заході росло і міцніло Галицько-Волинське князівство.

київська русь держава слов'яни

Висновок

Усі наведені факти (а їх можна знайти значно більше) дають підстави вважати, що Київська Русь виникла як рання українська держава. Лише значно пізніше вона стала величезною й типовою середньовічною імперією від Сяну до Волги, але її державотворчим і консолідуючим етносом були південні русини, тобто праукраїнці. В умовах спільної держави, цілком природно, відбувалися помітне руйнування племінної замкнутості, зближення і консолідація різних племен і народів. Проте ступінь цієї консолідації та її наслідки і досі викликають жваві дискусії.

Список використаної літератури

1. Брайчевський М.Ю. Походження Русі. -- К., 1968.

2. Греков Б.Д. Киевская Русь. -- м., 1956.

3. Греков Й.А. Памятники государственности й права славян на территории Украинской ССР. Первое тысячелетие нашей эры (извлечения). -- Одесса,

4. Грушевський М.С. Історія України-Руси: У 10 т., 13 кн. -- К., 1993.

5. Долгополова Л., Музиченко П. Роль православия в становлений государственности й права Киевской Руси. -Одесса, 1995.

6. История государства й права СССР / Под ред. Г.С. Калинина, А.Ф. Гончарова. -- М., 1972. -- Ч. 1.

7. Історія України: Курс лекцій. -- К., 1991. -- Ч. 1.

8. Ключевский В.О. Курс русской истории. -- М., 1987. -Т. 1, 2.

9. Мавродин В.В. Образование Дневнерусского государства. -- Л., 1945.

10. Музиченко П., Єрмошкін. С., Нагуш О, Суд і процес у Київській Русі. -- Одеса, 1995.

11. Повесть временных лет: В 2 ч. -- М.; Л., 1950.

12. Полонська-Василенко Н. Історія України. -- К., 1993. -- Т. 1.

13. Российское законодательство X -- XX вв. Законодательство Древней Руси. -- М., 1984. -- Т. 1.

14. Толочко Й.П. Древняя Русь. -- К., 1987.

15. Фроянов Й.Я. Киевская Русь. -- Л., 1980.

16. Юшков С.В. Общественно-политический строй й право Киевского государства. -- М., 1949.

Размещено на Allbest.ru