"Присла Данилови мечь и покорение свое": трактування одного рицарського жесту у літописі та сучасній історіографії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут українознавства ім. Івана Крип'якевича НАН України

“Присла Данилови мечь и покорение свое”: трактування одного рицарського жесту у літописі та сучасній історіографії

Ілля Паршин

к. і. н, доцент

Анотація

літописний князь данило історіографія

У статті розглянуто літописний сюжет, пов'язаний з Опавським походом князя Данила Романовича в 1253 р. Не зважаючи на те, що книжник зафіксував підкорення лицаря Ґерборта з Фельштина (“присла Данилови мечь и покорение свое”), в сучасній історіографії існують протилежні оцінки, зокрема, висловлюється здогад, що при руському таборі не зрозуміли його рицарського жесту, який, начебто, символізував заклик до бою, а не здачу у полон. Проаналізовані доступні джерела з європейської військової практики середньовіччя додатково підтверджують літописне трактування цього обряду.

Ключові слова: князь Данило Романович, рицар Ґерборт, князь Владислав Опольський, меч, Опава.

Illia Parshyn.

“Присла Данилови мечь и покорение свое”: meaning of one knight's ritual in galician-volhynian chronicle and modern historiography

Abstract

The article analyzes the episode, which is associated with the campaign of duke Danylo Romanovych near Opava in 1253. One of the Czech knights, Herbort of Fulstein, as chronicler scribed, “...присла Данилови мечь и покоре-ние свое... ”. Some modern investigators thought, that dukes at the Rus' camp did not understand this knight 's gesture, which seemed to symbolize the call for battle. It is proposed to take into account the views of contemporaries of the described events in order to correctly assess the Opava campaign in the context of Central European political relations. On the one hand, there are uncritical and laudatory records of the Galician-Volyn chronicle. However, sources have been preserved that do not inform about the campaign of duke Danylo Romanovych, because the authors of these source did not consider the participation of Rus ' troops in the campaign of 1253 decisive. Thus, as the researchers concluded, the silence of Czech texts, as well as the restraint of Czech historians, can serve as useful correctors for studying the military and diplomatic activities of Prince Danylo Romanovych.

Attempts to deny this chronicle statement, constructed on the basis of the letters of the Olomouc bishop Bruno, are probably false. On the contrary, the document of 1255 confirms the fact that Herbort fought with the Opolian ruler Ladislaw, but with duke Danylo he had no conflict. Receiving news of the approaching of more powerful military contingents (along with the Rus' army were the forces of the Krakow ruler Boleslaw V), he sent his sword to Danylo and surrendered him without any battle.

Keywords: duke Danulo Romanovych, knight Herbort, duke Ladislaw of Opole, sword, Opava.

Воєнна культура Русі ХІІІ ст. -- важлива проблема для українських істориків-медієвістів. З дослідження політичної історії відомо чимало безпосередніх контактів європейської та руської еліт, але питання спільних/відмінних ментальних уявлень актуалізувалися лише в останні роки. Подібно як і на середньовічному Заході, виразниками ідеології військового стану у Галицько-Волинській державі були, насамперед, князівська верхівка та нобілі-бояри. Якщо кампанії і битви, дипломатичні та матримоніальні зв'язки доволі часто ставали об'єктом наукових студій, то спосіб життя руських “людей меча” й особливості їхньої поведінки потребують подальшого вивчення. Метою цієї розвідки є трактування одного рицарського жесту, відомого з Іпатіївського літописного зведення. Ідеться про ритуал передачі меча своєму супротивникові, що символізувало покору і добровільну здачу в полон або, згідно з іншими, діаметрально протилежними трактуваннями науковців, заклик до війни чи поєдинку.

У літописі цей фрагмент вміщений в оповіді про Опавський похід князя Данила Романовича (1201--1264). Кампанія була складовою частиною боротьби за Австрійську спадщину і мала на меті підтримати претензії на вакантний престол альпійських земель Романа Даниловича (бл. 1230--бл. 1259), одруженого з Ґертрудою Бабенберґ.

Останній з представників династії Бабенберґів, герцог Фрідріх II Войовничий (1210--1246), загинув у битві на річці Лейті за нез'ясованих обставин Karl Lechner. Die Babenbergen: Mark-Grafen und Herzoge von Цsterreich 976-1246 (Wien: Bцh- lau, 1994), 296; Александр Майоров. Русь, Византия и Западная Европа. Из истории внешнеполитических и культурных связей XII -- XIII вв. (Санкт-Петербург: Дмитрий Буланин, 2011), 668-671; Ілля Паршин. Дипломатія Галицько-Волинської держави: європейські наративні джерела XIII--XV століть (Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2018), 89-91, 98-99.. Одразу після його смерті суперництво розгорілося навколо найближчих родичок герцога по жіночій лінії -- сестри Маргарити та племінниці Ґертруди. У 1248 р. остання вийшла заміж за маркграфа Германа Баденського (1225--1250), котрого папа Інокентій IV (бл. 1195--1254) і довколишні правителі визнали повноправним спадкоємцем. Проте в жовтні 1250 р. він помер, що відкрило нову сторінку у протистоянні за австрійський престол. За вакантний титул боролися угорський король Бела IV (1206--1270) і молодий чеський королевич Пшемисл-Оттокар ІІ (1233--1278), підтриманий своїм батьком Вацлавом І (1205--1252) Jцrg Hoensch. Premysl Otakar II von Bцhmen: Der goldene Kцnig (Graz: Styria, 1989), 442-444; Karl Lechner. Die Babenbergen, 296-297; Леонтій Войтович, Галич в політичному житті Європи XI--XIV століть (Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2015), 420-422..

У 1251 р. богемський претендент оголосив себе герцогом Австрії та Штирії, одружившись з Маргаритою Бабенберґ, вдовою за німецьким королем Генріхом VII Ґоґенштауфеном (1211--1242) Леонтій Войтович, Олександр Целуйко, Правлячі династії Європи (Біла Церква: Видавець О. Пшонківський, 2008), 38., яка передала свої родинні права новому чоловікові. У відповідь угорський король Бела IV створив коаліцію східноєвропейських володарів, до якої увійшов і князь Данило Романович, який, на думку дослідників, мав ґрунтовні династичні зв'язки з вигаслими Бабенберґами Леонтій Войтович. Союз Галицьких Романовичів з Австрією та Чехією у ХІІІ ст.”. Проблеми слов'янознавства. Вип. 56 (2006), 47-56; Александр Майоров. Русь, Византия и Западная Европа, 653.. Гарантією дипломатичного альянсу став шлюб князя Романа Даниловича і герцогині Ґертруди, що відбувся у 1252 р. На весіллі, очевидно, укладено союзний договір, щодо якого, на жаль, літописець не став вдаватися в подробиці Ипатьевская летопись. Полное собрание русских летописей. T. 2. (Санкт-Петербург: Типография М. А. Александрова, 1908), 821-822; Михайло Грушевський, Історія України-Руси. Т 3. (Київ: Наукова думка, 1993), 75.. Щоправда, вже 1253 р. Романовичі відійшли від активної участі у бойових діях, князь Роман виїхав до Литви, а суперництво за Австрію та Штирію надалі тривало між угорськими та чеськими силами Ілля Паршин. Дипломатія, 92-94..

Похід на Опаву -- це невдала спроба русько-польсько-литовського війська вдертися на територію ворога і завадити богемську володареві опанувати Австрію. До складу підрозділів, які номінально очолював князь Данило, належали контингенти його сина Лева (бл. 1225--бл. 1301), брата Василька (1203--1269), полоцького князя Тевтила, жемоїтського правителя Єдивида, польських князів Болеслава V Сором'язливого (1226--1279) та Володислава Опольського (бл. 1225--1281) Михайло Грушевський. Історія України-Руси. Т 3, 75; Jan Powierski. Polityka baltyjska ksiqzqt polskich w polowie XIII wieku (koncesje Innocentego IV). Kwartanlik historyczny. Т 87. (Warszawa, 1980), nr. 2, 311-334.. Найдетальніше кампанію описав літописець: союзникам вдалося розорити околиці Опави, протримати деякий час місто в облозі, захопити містечко Насидель, а також замок сілезького нобіля Ґерборта, який, начебто, на знак покори прислав старшому Романовичу свій меч Ипатьевская летопись, 824-826..

Останній епізод, як вияв рицарської культури, привертає увагу науковців уже тривалий час. Повністю цей фрагмент відтворено так: “Наоутріж же сполчивсА [Данило] с Болеславомъ поиде плінАЖ и жга ко Глоубичичемь послав же Володиславъ пославъ вожьже вса WKpcTbHas вси рекомаж wmaHAS и зло створи тімь бо не взАша град' пришедшу же Данилу и Болеславу ко граду вси вои хотАху взати града приметомь вітру же напрасно віющоу на град'. а градъ же елинью створень бы и греблю малу видАщу. искахуть бо вои іздАще сімо и сімо дріва и соломьі . што бы приврещи граду не wбpітошa вса бо бі . пожегль Володиславъ . wкpеcтьнАж . и ближнАж вси и тімь не зажьжень бі град' . того же вечерА думахуть . камь поидемь . или ко Юсоболозі или на Гірьборта или возвратимсА в домьі своі . Гірьборть же присла Данилови мечь и покорение свое сгадавше Данило и Болеславъ жко всю землю поплінилі есмы” Там само, 825.. Потрібно зазначити, що Ґерборт з Фульштина чи Фельштина, про якого іде мова у витягу, належав до протопласти відомого з XIV ст. в Галицькій землі роду Ґербуртів, котрі переселилися на заклик “господаря Руської землі, вічного дідича і самодержця” Володислава Опольського (1332--1401), намісника угорського короля Людовика І Анжуйського (1326--1382), і надалі відігравали помітну роль у суспільному та політичному житті Львова, Перемишля та Сянока Kazimierz Stadnicki. O Herburtach w XIII i XIVwieku ". Przewodnik naukowy i literacki. Dodatek do gazety lwowskiej. 2 (1874), 83-90..

У науковій літературі поведінка Ґерборта (“присла Данилови мечь и покорение свое”) оцінюється по-різному. Наприклад, зауваження літописця про передачу меча, як ознаку капітуляції, підтримали Антоній Флоровський Антоний Флоровский, Чехи и восточные славяне. Очерки по истории чешско-русских отношений (Х-ХІІІ вв.). T. 1. (Прага, 1935), 229., Володимир Пашуто Владимир Пашуто. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. (Москва, 1950), 258., Микола Котляр Микола Котляр. Коментар до літопису. Галицько-волинський літопис. Дослідження. Текст. Коментар. Ред. М. Котляр, О. Смолій. (Київ: Наукова думка, 2002), 277., Даріуш Домбровський Dariusz Dqbrowski. Daniel Romanowicz. Krol Rusi (оk. 1201-1264). Biografia polityczna (Krakow: Avalon, 2013), 343, not. 904.. Щоправда, в новіших дослідженнях указано на ймовірну помилку руського книжника, спричинену, нібито, незнанням руськими володарями ритуалів європейського лицарства. Насправді ж, як запропоновано вважати, Ґерборт не прагнув здаватися у полон, навпаки -- він мав на меті спонукати князя Данила до бою.

Напевно, першим таке переконання висловив Мартін Вигода. На його думку, літописець дійшов неправильного висновку, зобразивши “історію уявної капітуляції” Martin Wihoda, Pavel Kouril, Dalibor Prix. Hrady ceskeho Slezska. (Brno-Opava, 2000), 426-427.. Цю версію підтримали й інші науковці. Наприклад, Норберт Міка вважав, що ритуал присилання меча у середньовіччі означав заклик до початку війни чи поєдинку. Як аналогію він використав відомий епізод хроніки Яна Длуґоша про початок Грюнвальдської битви 1410 р.: до табору польського короля Володислава Ягайла (1362--1434) і великого литовського князя Вітовта (1354--1430) прибули герольди Тевтонського ордену та передали володарям два мечі. До того польсько-литовське військо разом з руськими контингентами діяло нерішуче, уникало битви на відкритому полі, взяло приступом кілька другорядних замків. Отримання “дарів” польська еліта сприйняла як вимогу-виклик до генерального бою. Схожа ситуація, начебто, була в середині ХІІІ ст., коли князь Данило теж одержав від Ґерборта меч, але потрактував цей жест зовсім протилежно Norbert Mika. Wyprawa wojenna ksigcia Daniela Romanowicza i jego polskich sprzymierzencцw na terytorium pцlnocnych Moraw w 1253 r. Trasa przemarszu i problem wiarygodnosci faktцw prezentowanych przez autora Latopisu halicko-wolynskiego. Colloquia Russica. Series 2. Vol. 3. (Krakow, 2017), 154-155.. Ютка Комєндова запропонувала для правильної оцінки Опавського походу в контексті центральноєвропейських політичних відносин враховувати погляди сучасників описуваних подій. З одного боку, існують некритично-хвалебні записи Галицько-Волинського літопису. Однак, збереглися джерела, які про похід князя Данила Романовича не сповіщають, бо автори цих пам'яток не вважали участь руських військ в кампанії 1253 р. вирішальною. Отже, як підсумувала дослідниця, мовчання чеських текстів, як і стриманість чеських істориків, можуть служити корисними коректорами для вивчення військової та дипломатичної діяльності князя Данила Романовича. В якості “коректорів” додатково визначено дві грамоти 1255 і 1256 рр., які оломоуцький єпископ Бруно скерував до двох своїх васалів -- Ґерборта з Фульштейна та Гелемберта з Туррі відповідно Йитка Комендова. Опавский поход Даниила Романовича: чешский вигляд. Colloquia Russica. Series 1. Vol. 4 (Krakow, 2014), 160-161.. Якщо другий привілей обґрунтовує надання земельного феоду загальними фразами про вірність, службу й мужність на полі бою, то документ, адресований Ґербортові, потребує докладнішого аналізу.

Розпорядження датується 7 листопада 1255 р. Згідно з текстом, єпископ Бруно підтвердив своєму слузі Ґерборту земельні наділи і володіння населеними пунктами (утім, кілька отримані від опольського князя Володислава як компенсація). Підставою, що визначила милість сюзерена, стала потреба у відновленні порядку в зруйнованому війною краї. Особливо наголошувалося на шкоді, завданій опольським володарем: “...in restaurum pro dampnis et iniuris illatis ecclesie nostre per nobilem virum Wladizlaum ducem Opulie...”. Окрім того, ішлося про сміливість стольника Ґерборта, який не злякався польського князя і захистив землі єпископа: “...Herbordo militi dapifero nostro et suis heredibus, qui se ac sua pro defensione ecclesie nostre ... contra predictum nobilem exponere non expavit...” Там само, 160.. Отож, за ці заслуги лицар та його спадкоємці отримали феоди. Також троє його синів вийшли з-під опіки магдебурзької Церкви і стали міністеріалами єпископа Бруно Kazimierz Stadnicki. O Herburtach w XIII i XIVwieku, 84-85..

Документ відомий в історіографії уже тривалий час, але довго згадувався без будь-яких коментарів Владимир Пашуто. Очерки, 258, прим. 1.. М. Котляр був переконаний, що, оцінюючи заслуги Ґерборта, оломоуцький високопоставлений церковнослужитель силкувався видати бажане за дійсне Микола Котляр. Коментар до літопису, 277.. Ю. Комєндова справедливо заперечила цю думку, адже у грамоті військові дії пов'язані лише з опольським князем Володиславом, а князь Данило і руські війська взагалі не згадані. Тому учасників війни зі сторони Богемії Опавський похід цікавив, насамперед, як конфлікт з сусідніми поляками. Про незнання докладного політичного становища видавцем грамот, який у моравсько-сілезькому прикордонному регіоні мав свої інтереси, чи про умисне замовчування не може бути мови. Щоправда, дослідниця наголосила на хибному розумінні літописцем лицарського жесту -- надсиланні меча. Тому конфлікт між князем Данилом та Ґербортом не відбувся через непорозуміння, помилковий переклад ритуалу з коду однієї культури до іншої Йитка Комендова. Опавский поход Даниила Романовича: чешский вигляд, 159-161..

Пояснити різницю між свідченнями Галицько-Волинського літопису та чеського актового матеріалу спробував Д. Домбровський. На його думку, Ґерборт міг розбити якийсь загін опольського князя, за що заслужив схвальну характеристику від єпископа Бруно. До того ж, вчинок чеського воїна (“присла Данилови мечь и покорение свое”) не повинен був засмучувати оломоуцького клірика, особливо коли на такий спосіб рятувався церковний скарб Dariusz Dqbrowski. DanielRomanowicz, 343, not. 904.. Окреслене бачення проблеми виглядає цілком обґрунтованим, його можна додатково аргументувати.

Як видно з літописного тексту, руські війська на чолі з князем Данилом Романовичем прибули до землі, яку вже певний час спустошував Володислав Опольський. Зокрема, прибувши “ко Глоубичичемъ” (сучасне місто Ґлубчице у Польщі), підпалити місто не вдалося, тому що дрЬва и соломъ1 што бы приврещи граду не wбрbтоша вса бо бЬ по-жеглъ Володиславъ. WKpeCTbHA^ и ближнАЖ вси и тЬмь не зажьженъ бЬ град...” Ипатьевская летопись, 825.. Володіння Ґерборта знаходилися недалеко, отже Володислав раніше знаходився тут з військом і нищив його землі. Водночас, з князем Данилом Ґерборт не конфліктував -- підстави не довіряти грамоті єпископа Бруно, справді, відсутні. Очевидно, борючись проти опольського володаря, чеський лицар довідався про прибуття значніших руських підрозділів, утім також разом з воїнами краківського князя Болеслава V Сором'язливого. З військової точки зору, приславши Данилові меч на знак покори, він діставав деяку перевагу над чисельнішими супротивниками. Здавшись у полон (або присягнувши на вірність) котромусь з них, середньовічний нобіль неодмінно переходив би під його захист. Водночас, така поведінка не сприяла консолідації русько-польського табору.

Прийнято вважати, що керівником Опавського походу був князь Данило Владимир Пашуто. Очерки, 256-257., але необхідно взяти до уваги феодальну структуру тогочасного війська. Союзники Русі, насамперед, польські володарі, не вважали старшого Романовича своїм начальником і діяли самостійно. У польській традиції усі успіхи кампанії приписані саме їм. Наприклад, в “Анналах Краківського капітулу” виправа 1253 р. записана так: “Eo- dem anno [1253] dux Bolezlaus Cracovie et dux Wladizlaus Opoliensis cum Ruthenorum exercitu terram Opaviensem vastaverunt et multam familiam et predam aliam idem Rutheni abduxerunt” (“Того ж року [1253] князь Болеслав Краківський та князь Володислав Опольський з руським військом землю Опавську понищили, а також багато родин й іншої здобичі ті самі руси забрали”) Ілля Паршин. Дипломатія, 229-230.. Навпаки, в Галицько-Волинському літописі провина за провальну війну покладена, у цілому, на неохоче воюючих Пястів Ипатьевская летопись, 822-824. Norbert Mika. Wyprawa wojenna ksigcia Daniela Romanowicza, 155.. Відповідно, вчинок Ґерборта вбивав додатковий клин у відносини краківського, опольського та руських володарів, адже чеський воїн ставав васалом князя Данила, тому ані покарати його за спротив, ані надалі вести військові дії проти нього, згідно кодексу честі, польські воєначальники не могли, адже це б означало прямий виклик старшому Романовичу.

До того ж, з руського джерела помітно, що інцидент з передачею меча стався наприкінці походу, коли Володислав Опольський і Болеслав V Сором'язливий разом зі своїми воїнами перебували поруч з русами. Очевидно, зброю князь Данило отримав відкрито, тобто це не була таємна акція. З цієї причини постає питання: чому жоден лицар з польського табору не підказав князю Данилу реальне значення цього жесту?

Водночас трактування обряду відсилання меча потребує додаткового висвітлення. Насправді, хроніст Ян Длуґош вважав, що битва під Грюнвальдом в 1410 р. почалася з того, що до польського короля та великого литовського князя посланці Тевтонського ордену надіслали два мечі. Проте у джерелах існують й інші визначення цього обряду. Наприклад, Ріхер Реймський (f998) описав хитрість Оттона ІІІ (980--1002), з допомогою якої німецький імператор, начебто, намагався обдурити свого супротивника Хугона: “ Оттон ... вчинив так, аби всі прислужники пішли з королівської спальні, а його меч залишився лежати біля плетеного крісла; герцог увійшов в супроводі тільки одного єпископа ... Король забув про всі образи ... Виходячи з покою, він обернувся та попросив свій меч, а герцог трохи відійшов і нахилився, щоб взяти меч та піднести його королю. Меч був залишений на кріслі навмисно, щоби герцог на очах у всіх подав королю меч і тим показав, що й далі буде носити його [за імператором]” Рихер Реймский. История. Пер. с лат., сост., коммент. и указ. А.В. Тарасовой; отв. ред. И.С. Филиппов. (Москва 1997), 121.. Отже, вручити меч своєму ворогові ще у Х ст. означало стати васалом, визнати зверхність над собою. Схожі уявлення про цей звичай існували у наступні часи. Зокрема, абат Суґерій (f1156) охарактеризував недруга французької корони: “Тим часом помер граф Корбея Еду ... коли королівської влади зажадавши, одного разу зброю проти короля підняв, меч з руки слуги приймати не став, але дружині-графині різко сказав так: “Подайте, благородна графине, благородному графу чудовий меч, наповнений радістю, оскільки той, хто як граф від тебе [його] отримає, як король сьогодні до тебе повернеться” Сугерий. Жизнь Людовика VI Толстого, короля Франции. 1108-1137, пер. с лат., вступ. статья и ком. Т.Ю. Стукаловой. (Москва, 2006), 100..

Звичай віддавати мечі був розповсюджений і серед середньовічного міщанства. Для прикладу, Гельмольд (бл. 1125--1177) у “Слов'янській хроніці” занотував промову пресвітера Герлава до фризьких колоністів, що опинилися в облозі: “Поки ми оточені цим валом, поки ми володіємо своїми руками і зброєю, ми ще можемо сподіватися зберегти життя. Якщо ж ми втратимо зброю, то, крім ганебної смерті, нам нічого не залишиться. Тому занурте спочатку мечі свої, добровільної видачі яких вони вимагають, у нутрощі їх та помстіться за кров вашу” Гельмольд. Славянская хроника. Отв. ред. В.Д. Королюк. (Москва, 1963), 146-147.. Очевидно, слов'яни на знак капітуляції вимагали від німців вислати їм мечі, чого, як пише Гельмольд, не досягли. Адам де Салімбене (1221--1288) занотував перемогу Фрідріха І Барбаросси (1122--1190) над італійцями: “У літо Господнє 1155 ломбардці зібралися близько Костеджо проти імператора, який змусив їх здатися і, повернувши їм мечі, почесно прийняв їхню капітуляцію” Салимбене де Адам. Хроника. Пер. с лат. В.Д. Савукова, М.А. Таривердиева и др. (Москва 2004), 11.. Напевно, перед тим як віддати зброю, німецький володар повинен був її отримати як символ покори.

Збереглися відомості про одержання меча під час війни або лицарського двобою. Гійом Тірський (f1186) передав подробиці судового поєдинку за участі герцога Готфріда Лотаринзького: “.противник, маючи в руках цілий меч і відчуваючи свою перевагу над герцогом, сильно наступав на нього й не давав йому спокою, поки останній . не вдарив свого супротивника в ліву скроню з такою силою, що той упав напівмертвий на місці. Коли той лежав ... герцог [Готфрід] відкинув геть уламок свого меча та, схопивши меч розпростертого ворога, покликав князів... й просив їх оголосити мир та позбавити пораненого, але чудового чоловіка ганебної смерті” Гийом Тирский. История деяний в заморских землях. Стасюлевич М. История средних веков в ее писателях и исследования новейших ученых. Т 3. (Санкт-Петербург), 49-438.. Заволодівши зброєю противника, герцог Готфрід, фактично, полонив його, тому і пропонував іншим князям подбати про переможеного. Так само, напевно, міркував австрійський герцог і німецький антикороль Фрідріх ІІІ Габсбург (1289--1330), коли внаслідок програної битви під Мюльдорфом 1322 р. відіслав свій меч бургграфу Нюрнберга, воліючи краще стати його полоненим, ніж потрапити до рук законного монарха Людовика IV Віттельсбаха (1282--1347) Kortьm. Introduction: Surrender in medieval times. How Fighting Ends: A History of Surrender. Ed.H. Afflerbach, H. Strachan. (Oxford: University press, 2012), 41-54..

Отже, ритуал надсилання меча у традиції європейського лицарства був пов'язаний, переважно, з визнанням свого підлеглого статусу або здачі в полон. Напевно, так само вчинив Ґерборт з Фельштина, коли під час Опавського походу русько-польського війська у 1253 р. “...присла Данилови мечь и покорение свое.”. Спроби заперечити це літописне твердження, сконструйовані на підставі грамоти оломоуцького єпископа Бруно 1255 р., напевно, помилкові. Навпаки, цей документ засвідчує той факт, що Ґерборт боровся з опольським правителем Володиславом, але з князем Данилом у нього конфлікту не було. Отримавши звістку про наближення потужніших військових контингентів (разом з руським військом перебували сили краківського володаря Болеслава V), він надіслав старшому Романовичу свого меча та здався без будь-якого спротиву.

Размещено на Allbest.ru