Середньовічні християнські поховальні пам’ятки на території Галицько-Волинських земель: археологічні дослідження до 1939 року

Размещено на http://www.allbest.ru/

СЕРЕДНЬОВІЧНІ ХРИСТИЯНСЬКІ ПОХОВАЛЬНІ ПАМ'ЯТКИ НА ТЕРИТОРІЇ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ: АРХЕОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ ДО 1939 РОКУ

Ірина Луцик

Інститут українознавства їм. І. Крип'якевича НАН України, вуя. Винниченка, 24, 79008, м. Львів, Україна

Анотація

Зазначено, що регіони, які у княжу добу становили основу адміністративно-територіальних меж Волинської та Галицької земель, а з 1199 р. Галицько-Волинської держави, й де виявлено християнські поховальні пам'ятки, охоплюють сучасні терени України (Волині, Прикарпаття, Поділля та Буковини), а також історичні землі вздовж українсько-польського прикордонного пасма. Починаючи з XIV ст. ці землі неодноразово потрапляли під владу інших держав, у складі яких у наступні століття зароджувався інтерес до культурної спадщини, а згодом становлювалася та розвивалася і наука, зокрема й археологічна. Визначено, що завдання, які ставили перед дослідниками, підходи, а також інтерес до вивчення поховальних пам'яток, попри подібні тенденції, однаковими не були. волинсьий княжий поховальний пам'ятка

Опрацювання широкого комплексу джерел і літератури з досліджуваної теми дало змогу виокремити низку поховальних пам'яток, представлених різними типами поховань, відкритих упродовж середини XIX ст. - 1939 р. Здійснено верифікацію джерельної бази, при цьому акцентовано лише на маловідомих фактах археологічних досліджень. У результаті студій виокремлено два періоди археологічних досліджень: перша половина/середина XIX ст. - 1918 р. - у складі Російської та Австрійської імперій (згодом Австро-Угорської) та 1918-1939 рр. - у складі Польщі.

Дослідження, які були проведені у складі Російської імперії схарактеризовано як архітектурно- археологічні і зазначено, що пов'язані вони головно з пошуком та вивченням середньовічних православних храмів, а відтак і князівських поховань на Волині. З'ясовано, що основні дослідження здійснювали в межах стольних літописних міст та їхніх околиць, що пов'язано з державною окупаційною політикою Російської імперії, яка передбачала наукове обґрунтування приєднання цих земель до останньої, яке серед усього іншого ґрунтувалося на спільній православній традиції. Зазначено, що результати цих студій, особливо їхня археологічна складова, опубліковані фрагментарно.

Студії у складі Австрійської імперії вирізняються інституціоналізацією науки, формуванням принципів і підходів до археологічних розкопок. Результати досліджень більшою чи меншою мірою, але регулярно, публіковано у фахових виданнях. Відзначено високу інтенсивність проведення археологічних пошуків - особливо активними вони були на Поділлі. Відтак виявлено велику кількість поховальних пам'яток, серед яких значний відсоток становлять підплитові захоронення, які легко виявляли на поверхні землі, завдяки чому, крім випадкових знахідок поховань, були проведені повномасштабні фахові розкопки, зокрема із залученням антропологів.

Констатовано, що другий період (польський) - коротший і не вирізнявся суттєвими якісними методичними змінами, як і рівнем публікацій результатів досліджень. Простежено, що останній навіть за умови тривалих стаціонарних розкопок, був украй тезовим чи узагальненим. Закцентовано, що тим не менш, цей період пов'язаний із більш активними дослідженнями поховальних пам'яток саме українських науковців.

Ключові слова: історія досліджень, археологія, поховання, християнство, середньовіччя, Русь.

Abstract

Medieval christian funeral sites on the territory of halych-volynian lands: archaeological research until 1939. IrynaLUTSYK, Ivan Krypiakevych Institute of Ukrainian Studies of NAS of Ukraine, Vynnychenko Str., 24, 79008, Lviv, Ukraine,

The regions that formed the basis of the administrative-territorial boundaries of the Volyn and Halych lands during the princely period, and of the Halych-Volynian state since 1199, and where Christian burial sites have been discovered, include the modern territories of Ukraine (Volyn, Prykarpattia, Podillia and Bukovyna), as well as historical lands along the Ukrainian-Polish border. Since XIV century the mentioned lands repeatedly fell under the authority of other states in which, in the following centuries, interest in cultural heritage arose, and subsequently science, including archaeological, became and developed. The tasks set before the researchers, approaches, as well as interest in the study of burial sites, despite similar trends, were not the same.

Studying a wide range of sources and literature on the researched topic made it possible to single out a number of burial sites, which are represented by various types of burials that were discovered during the middle of the 19th century - 1939. Verification of the source base was carried out, emphasis was placed only on little- known facts of archaeological research.

As a result of the studies, two periods of archaeological research were distinguished: the first half/middle of the 19th century - 1918 - as part of the Russian and Austrian empires (later Austro-Hungarian) and 1918-- 1939 - as part of Poland.

Research that was carried out in the Russian Empire is characterized as architectural and archeological. The first period (Russian) can be characterized as architectural and archaeological. It is mainly connected with the search and study of medieval Orthodox churches, and therefore princely burials in Volyn. The main researches were carried out within the capitals, chronicles cities and their surroundings. This state of affairs is particularly related to the state occupation policy of the Russian Empire, which provided for a scientific justification for the annexation of these lands, which, among other things, was based on the common Orthodox tradition. The results of these studies, especially their archaeological component, have been published in fragments.

Studios in the Austrian Empire are distinguished by the institutionalization of science, the formation of principles and approaches to archaeological excavations. The results of research were published to a greater or lesser extent, but regularly, in professional issues. High intensity of archaeological searches was noted. They were especially active in Podillya. As a result, many burials were discovered, among which a significant percentage was under the slab, which was easily found on the surface of the earth. Due to this, in addition to accidental finds of burials, full-scale professional excavations were conducted, including with the involvement of anthropologists.

The second period (Polish) is shorter. This stage was not distinguished by significant qualitative methodical changes, as well as the level of publication of research results. On the contrary, the latter, even under the conditions of long-term stationary excavations, was extremely abstract or generalized. Nevertheless, this period is associated with more active research of burial sites by Ukrainian scientists.

Key words: history of research, archaeology, burials, Christianity, the Middle Ages, Rus'.

Унаслідок суспільно-політичного розвитку впродовж XIV-XVII ст. Галицько-Волинські землі входили до складу різних держав: Польського королівства, Великого князівства Литовського, Першої Речі Посполитої. Особливо визначальними в контексті розглядуваних проблем були політичні трансформації кінця XVIII - першої половини XIX ст. Зокрема, в результаті поділів Речі Посполитої терени Галичини, Буковини й частково Поділля (до р. Збруч) опинилися у складі Австро-Угорської імперії, Волинь й решта Поділля - Російської. З першої половини XIX ст. у цих країнах, як і в усій Європі, розпочалися перші кроки наукового вивчення культурної спадщини. Як наслідок цих просвітницьких процесів з останньої чверті того ж століття відбувається інституціоналізація науки - формується низка професійних співтовариств та установ, які активно займалися археологічними дослідженнями. Унаслідок розкопок, теренових обстежень і збору підйомного матеріалу поступово й невпинно накопичувалася джерельна база.

Цей незворотний процес тривав і надалі, щоправда в інших політичних обставинах. Після Першої світової війни Західна Волинь і Галичина (до р. Збруч) увійшли до складу Польщі (Другої Речі Посполитої), Східне Поділля продовжувала контролювати Росія, Буковина відійшла до Румунії.

Нестабільні політичні обставини та підпорядкування цих земель різним державам, а відтак і різним установам, обумовлювали неоднакові інтенсивність та підходи до вивчення культурної спадщини, як і завдання, що стояли та ставилися перед ученими. Беручи до уваги ці обставини, історію виявлення і дослідження поховальних пам'яток на зазначеній території у межах теми публікації можна виділити два періоди археологічних студій: перша половина/середина XIX ст. - 1918 р. - у складі Російської та Австрійської імперій (згодом Австро-Угорської) та 1918-1939 рр. - у складі Польщі.

Період перший. Перша половина XIX ст. - 1918 р. - у складі Російської імперії. Унаслідок поділів Речі Посполитої 1793 р. і 1795 р. територія Волині й частина Поділля увійшли до складу Російської імперії. Державна окупаційна політика останньої передбачала, зокрема, наукове обґрунтування приєднання цих земель до імперії. Якнайкраще це ілюструє вступне слово до праці «Волынь. Историческія судьбы Юго-Западного края» за редакцією Помпея Батюшкова: «Въ настоящее время къ числу важнЪйшихъ задачъ русскаго государства и общества въ отношєніи къ Волыни относится и та, чтобы представить въ ясномъ світі коренныя начала русской народности и православія, развивавшіеся на Волыни въ первый періоди ея исторіи, обозначить сторонніе и наружные наслоенія на коренной пласти містнаго русскаго населеній, наложенные на него литовскими и особенно полискимъ владычествомъ, и ослабить ихъ дійствіе, и, наконецъ, провести въ сознаніе различныхъ слоевъ містнаго населеній мысль о необходимости и неизбіжности полнійшаго объединения этой окраины Россіи съ другими коренными ея частями» [Батюшков, 1888, с. 3-4].

Історико-краєзнавча та пам'яткоохоронна діяльність, зокрема й опіка археологічними старожитностями (полягала у фіксації та обліку відкритих пам'яток) на Волині, були покладені на створений 1836 р. Волинський губернський статистичний комітет, який очолював особисто губернатор. А перші фахові археологічні дослідження, серед них і поховальних пам'яток княжої доби, пов'язані з діяльністю науковців київського Університету св. Володимира (ств. 1834 р.), Київської археографічної комісії (ств. 1843 р.).

У зазначений період основна увага науковців була зосереджена на дослідженні давніх храмів - взірцях візантійської православної сакральної архітектури, що мало слугувати яскравим маркером російської православної культури, єдиної на теренах імперії. На поховання переважно натрапляли випадково й не приділяли їм достатньої уваги. Початком цих досліджень, згідно з повідомленням секретаря Археографічної комісії Ореста Левицького, вважають 1852 р. і пов'язують із випадковим відкриттям гробниці при церкві Івана Богослова (XII ст.) на території Верхнього замку в Луцьку. На думку дослідника, захоронення належало єпископу Кирилові Терлецькому [Левицкій, 1903, с. 83; Терський, 2006, с. 11; Баюк, 2010, с. 123; 2015, с. 75] За усіма трьома відомими заповітами єпископа Терлецького місцем поховання повинен був стати храм Івана Богослова у Луцьку [Тимошенко, 2008].. До такого висновку О. Левицький дійшов на основі очевидно почутої від когось із колег інформації, що ґрунтувалася на опублікованій у вказаному році статті в газеті «Dziennik Warszawski» (№ 337), однак її, як він сам зазначає, «не удалось отыскать вь КіевЬ» [Левицкій, 1903, с. 83]. Як з'ясувалось, у цьому номері й справді йшлося про виявлення намогильної плити на місці поховання Кирила Терлецького, однак не у Луцьку, а на полі в ур. Монастирська смуга поблизу с. Куп'ятичі (Купяцічьі) Пінського р-ну Брестської обл. [Malyszewicz, 1852, s. 4] Підтверджує цю інформацію й опубліковане в 1864 р. повідомлення у виданні «Историко-статистическое описаніе Минской єпархій». На виявленому там надгробному камені було викарбовано: «... преставься рабъ Божій Кириллъ Семеновичъ Терлецкій...епископъ Пинскій и Туровскій, а положень бысть зді літа Божыя 15... місяца мая» [Архимандрит Николай, 1864, с. 54]. Показово, що ця надгробна плита не єдина. Ще одна перебувала у Свято- Успенській церкві в Перковичах (Пярковічьі), куди, за припущеннями, перевезли тіло єпископа [Епископ Іосиф, 1899, с. 180-181; Тимошенко, 2008, с. 476]..

З огляду на це можна ствердити, що перші дослідження церкви Івана Богослова відбулися не 1852, а 1854 р,. коли на пам'ятці працював київський археолог Потапов Ім'я дослідника невідоме., який намагався віднайти могилу Любарта Гедиміновича. За інформацією депутата Волинського губернського статистичного комітету Володимира Рогге, яку він записав зі свідчень місцевих мешканців, археологові це вдалося, однак детальні дані про ці розкопки відсутні [Рогге, 1879, с. 162].

Продовжила дослідження, з метою відкриття «великокняжескихъ погребеній», 1855 р. експедиція під керівництвом Миколи Іванишева, профінансована Київською археографічною комісією. Підставою для подібних пошуків був невідомий документ XVI ст., який до фундаторів відносив князя Любарта (Дмитра) Гедиміновича, «которий тую церковь соборную фундовалъ, гдежъ и гроб его, в той церкви, и теперь есть», а також «тЪла змерлыхъ господарей христианских, великихъ князей Рускихъ и гробы ихъ» [цит. за: Маслов, 1939, с. 15, 17]. У результаті цих розкопок вдалося виявити склеп із поховальними нішами у східній частині церкви [Левицкій, 1903, с. 84]. У 1856 р. ці розкопки закінчував завідувач київського Музею старожитностей Університету св. Володимира Яків Волошинський. Дослідник виявив значну кількість кісток, що залягали не в анатомічному порядку, та залишки домовин, «относящихся большею частью къ позднЪйшему времени, ... не открыли въ нихъ слЪдовъ древняго погребенія». У центральній частині храму розкопав цегляну гробницю, яку перекривала кам'яна плита. Збережений в анатомічному порядку скелет виявлено без супровідного інвентарю, за винятком дрібних шматочків дерева, які дослідник інтерпретував як рештки дерев'яного хрестика, що перебували в руках покійного. Обидва вчених припускали, що виявлене поховання належало князеві Любарту. Однак уже згодом М. Іванишев зазначав, що «ничего замЪчательнаго не отыскано». За відсутності достатнього фінансування й часу ці дослідження припинили [Левицкій, 1903, с. 84-87].

За 3 роки (у жовтні 1859 р.) там же на території луцького замку, який перебував у підпорядкуванні військового відомства, солдати, копаючи яму, за східною стіною храму натрапили на цегляну гробницю, а під її стінкою знайшли золотий церковний ковчег («полуковчежець»), що складався із кількох фрагментів, та золоту «дощечку» із зображенням на них хрестів За висновками представника імператорської Археологічної комісії Сергія Строганова, знахідку інтерпретовано як церковний оклад і датовано ХІ-ХІІ ст. Однак ані Ермітаж, ані Музей старожитностей Університету св. Володимира не вважали за необхідне поповнити свої колекції цією знахідкою, а тому її на зберігання, до рішення судових розпоряджень, передали волинському губернатору М. Друцькому-Соколинському. їхня подальша доля невідома [Левицькій, 1903, с. 88-90]. [Левицькій, 1903, с. 88-90].

Згідно з повідомленнями Луки Орди, 11 травня 1892 р„ у день святкування 900-річчя від створення Волинської православної кафедри, було встановлено хрест із табличкою на місці церкви Івана Богослова. На ній писано: «Мъсто храма Св. Іоана Богослова и тутъ погребены: Любартъ Гедеминовичъ 1324-1386 г. сын Любарта Дмитрій Любартовичъ 1383 г. и Свидригайло Олъгердовичъ 1452 г.» [цит. за: Котис, 2015]. Імовірно, згодом цей хрест замінено, оскільки Леонід Маслов у 1939 р. зазначав, що символічний хрест на місці поховання князя Любарта встановила польська влада. Напис ж на ньому був виконаний польською: «... як каже лєґенда, тут спочиває князь Любарт, основник цього замку 1324-1386» [Маслов, 1939, с. 17]. Простояв хрест там до Другої світової війни [цит. за: Баюк, 2015, с. 75].

Окрім Луцька, у 1856 р. експедиція під керівництвом Я. Волошинського проводила розкопки в Пересопниці, де вперше зафіксувала поховання у могильних ямах, перекритих кам'яними плитами (підплитові поховання). Надалі значну кількість таких тут віднаходив Володимир Антонович [Stecki, 1888, s. 182-183; Антоновичъ, 1900, с. 41].

Узагальнення результатів досліджень 1855-1856 рр. опублікував О. Левицький [Левицкій, 1903]. Він же зазначив, що звіт про проведені розкопки М. Іванишева були висвітлені в «“Краткомь Отчeil, Импер. Ун-та св. Владимира” за 1857щдь, стр. 14-17». Мої спроби віднайти цей документ успіху не мали. У Державному архіві м. Києва у фонді № 16 - «Київський університет Св. Володимира» справа з такою назвою відсутня. Також потрібної інформації немає у справах № 115 (на зазначених сторінках) - «Отчет университета за 1857 г.» та № 116 - «Приложение к отчету университета за 1857 г.» 3 відповіді на запит І. Луцик у Державний архів м. Києва - № запиту 068-068/Л-1062-1760..

Наймасштабнішими на території Волині наприкінці XIX ст. стали розпочаті 1886 р. кількарічні археологічні й архітектурні дослідження з відновлення Володимирського катедрального собору Успіння Пресвятої Богородиці (XII ст). Із метою вивчення та реставрації святині було створено спеціальну комісію, до складу якої увійшли: Адріан Прахов, професор Петербурзького та Київського університету св. Володимира, Володимир Антонович й Орест Левицький, професори Київського університету св. Володимира, за підтримки архимандрита Володимирського монастиря о. Олександра, священника Василівської церкви Даниїла Левицького, міського голови мирових суддів Омеляна Дверницького, голови повітового дворянства Г. Боровикова Ім'я невідоме. та ін. Ці студії активізували пам'яткоохоронну діяльність на Волині й стали рушійною силою для створення православного Братства святого Володимира (1887), а при ньому Давньосховища - праобразу Володимир-Волинського історичного музею [Василевська, 2012; Казмірчук, 2013]. Результати археологічних досліджень викликали неабияку увагу науковців та громадськості загалом й широко висвітлювалися на сторінках тогочасних часописів [Археологическія разьісканія, 1886; Д[верницкий], 1886; Лобода, 1886; Дверницкій, 1887; Объ изсліздованш..., 1890; Лекція..., 1890; Мстиславовъ храм, 1900; Левицкий, 1892; [Соколов], 1896; Уварова, 1898; 1901]. А також перебували під контролем генерал-губернатора Південно-Західного краю Олександра Дрентельна, Волинського губернатора Віктора фон Валя та архиепископа Волинського і Житомирського Паладія, про що свідчить їхнє активне листування щодо цього [НА ІА НАНУ. Ф. 65. Оп. 6, 8, 31, 32, 34, 51, 53, 64, 66, 70, 77, 104, 178].

Унаслідок вивчень Успенського собору відкрили шість аркосоліїв княжої доби: у південній (А, Д), північній (Б, В, Г) та західній (ліворуч від входу) стінах. Більшість із них були розграбовані чи поруйновані пізнішими перебудовами й використовувалися для поховання представників місцевої знаті у пізньосередньовічний та ранньомодерний час. Так в аркосолії «Г» після зняття верхніх шарів цегли, над похованням Анни Сангушко-Коширської (друга половина XVI ст.), виявили приміщення розміром 1,1x0,45 м (т. зв. осуарій). У ньому перебували тлінки п'ятьох (чотирьох дорослих та підлітка) чи чотирьох (два чоловіки, жінка та дитина) осіб Як відомо з літописних повідомлень, у катедральному соборі Володимира поховано щонайменше п'ять представників князівської родини: Мстислава Ізяславовича, Всеволода Мстиславовича, Василька Романовича, його дружину Олену, а також Володимира Васильковича [ПСРЛ, 1908, стб. 559, 682-683, 869, 863, 918, 927]. [Левицкий, 1892, с. 114; Дверницкій, 1887, с. 43; Мстиславов храм, 1900, с. 12]. їхнє антропологічне вивчення здійснив професор Київського університету св. Володимира Григорій Мінх. Його висновки дали підстави вважати, що один зі скелетів належав волинському князеві Володимиру Васильковичу. На думку дослідника, він хворів на рак нижньої щелепи, симптоми чого добре описані в літописі. Потрібно зазначити, що результати антропологічного аналізу лише в тезах опублікував О. Левицький [Левицкий, 1892, с. 115; ПСРЛ, 1908, стб. 914, 916-917]. Останнім часом серед науковців з'являються припущення, що причиною смерті князя був не рак, а лепра (проказа) чи одонтогенний остеомієліт [Андрощук, Чельстрем, 2007; Василик, 2015].

Якийсь час після опрацювання антрополога черепи Володимира Васильковича та, як припускали дослідники, Василька Романовича зберігались у приватній колекції А. Прахова, а згодом О. Дверницький перевіз до Володимира-Волинського, де разом зі знайденими при них кістками їх поклали в дерев'яний ящик і замурували у стіну, яка служила основою аркосолії, біля якої їх виявлено. Після цього останки ще двічі відкривали. Під час останнього огляду уточнено, що один із черепів пошкоджено, а поруч із князівськими останками лежали кістки невідомого походження. Череп Володимира Васильковича залишився неушкодженим та разом із вмістом ящика знову був замурований у стіну [НА ІА НАНУ Ф. 65. Оп. 99; 101; Уварова, 1898, с. 292-293]. Показово, що згодом графиня Прасковія Уварова, вказуючи на проблеми збереження старожитностей, зазначила: «Представится возможность, вскрывая древныя могилы храмосоздателей, не разорять ихъ, не перемешивать и не выносить костей, не грабить ихъ безвозвратно, какъ то сделано въ Мстиславовомъ храме при вскрытый мотиль князей» [Уварова 1901, с. 63]. Чи означає це, що останки ще раз виймали зі стіни храму і чи справді вони були втрачені - достеменно невідомо У 2017 р. у межах медійного проекту «Україна. Повернення своєї історії - 2» науковці, намагаючись віднайти поховання князівської родини, провели сканування північно-західної та північної стін храму георадаром й обстеження інспекційною камерою вентиляційної шахти. Незважаючи на наявність незначних відбитків на георадарі над одним з аркосоліїв, Ю. Лукомський припускає, що поховання все ж було перенесено в інше місце [Україна..., 2017; Луцик, 2018, с. 259]..

Окрім названих, А. Прахов здійснив розкопки на легендарному місці поховання князя Войшелка в ур. Михайлівщина, де відкрив цегляну гробницю з останками, що лежали не в анатомічному порядку, а череп покійного був пробитий великим цвяхом [Археологическія 1886, с. 1009-1010]. Зауважмо, що подібні поховання науковець розкопав у цегляних гробницях, що розміщувалися під підлогою притвору нововідкритого шестистовпового триапсидного храму XII ст. - «Старої катедри» на околиці Володимира-Волинського в с. Федорівка. Там виявили шість ніш аркосоліїв, які на момент відкриття були вже пустими. Черепи, пробиті цвяхами, згідно з повідомленнями дослідників, знаходили і в інших місцевостях на Волині: у різних частинах Володимира, Зимному, Устилузі, Дубниках, Микуличі, Вуйковичах, Біличі, Житані, Любомилі. Донедавна вважали, що один із таких зберігається у фондах Львівського історичного музею. Однак виявлений у земляному заповнені решток черепа цвях і результати антропологічної експертизи спростували наявність такої травми в покійного [Археологическія, 1886, с. 1008; Дверницкій, 1887, с. 44-49; Раппопорт, 1976, с. 384-385; 1977; Луцик, 2017].

Намагався віднайти поховання літописного дружинника Данила Романовича Клима Христинича професор Петербурзького університету Ілля Шляпкін, місцем останнього спочинку якого вважав Зимне під Володимиром [Шляпкин 1906, с. 55-56; Луцик 2018, с. 402-405]. Наприкінці XIX - на початку XX ст. випадкові знахідки середньовічних інгумацій, зокрема поховання у саркофазі, відкрили в ур. Лозівщина на вул. Островецькій, що у Володимирі-Волинському, а також у Цегові [Свято-Владимырское..., 1893, с. 229; Цинкаловський, 1937, с. 204, 206].

Помітними стали знахідки і в іншій частині Російської імперії - на Поділлі, а саме відкриття Бакотського печерного комплексу. З 70-х років XIX ст. місцеві мешканці неодноразово обстежували Дністерські печери неподалік Бакоти й проводили самовільні розкопки, прагнучи відшукати скарби, які, на їхню думку, перебували в засипаних галереях. У 1883 р. згідно з дорученням Розпорядного комітету VI Археологічного з'їзду обстеження лівобережжя Середнього Придністер'я провели Володимир Антонович і Катерина Мельник. Тоді ж вперше науково обстежено печеру на вершині г. Білої у Бакоті, а також акцентовано увагу на мегалітах, розташованих, як з'ясується невдовзі, нижче основного комплексу монастиря. Дві печерні галереї, поховальні ніші, у Бакоті 1889 р. відкрили місцеві мешканці. Згідно з розпорядження Імператорської археологічної комісії будь-які аматорські розкопки були заборонені до приїзду фахівців. Після цього в 1891-1892 рр. пам'ятку дослідив В. Антонович за участі священника й історика Юхима Сіцінського. Відтак на площі трьох відкритих галерей, прикрашених фресковим розписом та графіті, виявили 17 видовбаних у стінах поховальних ніш і 19 прямокутних могильних ям у підлозі [Антонович, 1891, с. 108-116; 1886, с. 101-102; СТцинскій, 1891; Винокур, Горішній, 1994, 198-201; Маярчак, 2009, с. 263-264].

Підсумовуючи, схарактеризований період досліджень можна означити як архітектурно- археологічний. Пріоритетним завданням вказаних студій були пошуки сакральної архітектури та князівських поховань, що зумовлено політичними мотивами. Винятком не стали й дослідження Петра Покришкіна і Федора Коралова впродовж 1910-1912 рр. на Високій Горі у Холмі, де розташовувалася резиденція Данила Романовича. Саме там дослідники розкопали кілька споруд, одну із яких інтерпретували як церкву Святого Йоана Злотоустого [Dqbrowski, 2019, s. 41-53].

Відтак географія пунктів, де виявлено середньовічні християнські поховання, за винятком поодиноких випадків, обмежилася стольними містами: Володимиром, Луцьком, Пересопницею. Варто відзначити, що результати цих студій були більш ніж успішними. Науковцям вдалося локалізувати й дослідити кілька середньовічних храмів, відкрити низку елітних поховань, зокрема атрибутувати один зі скелетів, вказуючи на його належність волинському князю Володимирові Васильковичу. Не менш вагомим стало відкриття Бакотського печерного комплексу на Дністрі. Однак, попри вагомість здійснених відкриттів та інтерес до них тогочасної преси, їхні результати були опубліковані лише частково й почасти не самими авторами досліджень. Натомість верифікацію здобутих досягнень ускладнює майже повна відсутність ілюстративного матеріалу. Водночас прикра і втрата остеологічних матеріалів із досліджених святинь, що унеможливлює їхнє антропологічне дослідження у майбутньому.

Середина XIX ст. - 1918 р. - у складі Австрійської імперії. Перші заходи щодо охорони пам'яток археології в Австрійській імперії були здійснені ще в першій половині XIX ст. і головно спрямовані на заборону вивозу предметів культурної спадщини за кордон. Натомість перший консерваторський орган, діяльність якого поширювалася на територію усієї Галичини й який мав на меті дослідження та збереження старожитностей, виник у 1853 р. Радикальна його реорганізація відбулася 1873 р., тоді ж створено Центральну комісію з дослідження і консервації пам'яток історії та мистецтва. А затверджена постанова комісії стала основним документом, на який опиралася діяльність консерваторів і кореспондентів в усіх округах імперії [Булик, 2006, с. 60; 2014, с. 142].

Активну наукову діяльність проводило Крайове археологічне товариство у Львові (ств. 1875 р.), чиєю метою було виявлення, зберігання, вивчення та популяризація одержаних результатів дослідження. Його головним друкованим органом став часопис «PrzegUjd archeologiczny» [Булик, 2014, с. 124-141]. Паралельно з діяльністю товариства археологічні розкопки організовував Ставропігійський інститут під керівництвом проф. Ісидора Шараневича [Булик, 2014, с. 96-124]. А 1888 р. створено два Грона консерваторів Східної (у Львові) та Західної (у Кракові) Галичини, які підпорядковувалися Центральній комісії з дослідження та консервації пам'яток історії і мистецтва. У 1897 р. І. Шараневич став першим українцем на посаді консерватора Східної Галичини [Булик, 2014, с. 148-156].

Зазначений період вважається позитивістським із погляду розвитку науки загалом, оскільки виникають професійні товариства та установи, зокрема й археологічні. А вони тісно співпрацювали в питаннях охорони, вивчення та збереження пам'яток культурної спадщини з Львівським університетом, Народним домом, Музеями Дідушицьких і Любомирських [Булик, 2006; 2009; 2014, с. 74-179; 2016; 2020, с. 539-542, 544-548].

Упродовж 1877-1878 рр. та 1881-1883 рр. активні дослідження проводилися на теренах Поділля, де Адам Кіркор відкрив і обстежив низку поховальних пам'яток княжої доби: Лука, Підлипці, Борщів, Верхняківці, Вовківці, Дзвенигород, Лосяч, Монастирок, Городок, Грицівці, Старий Збараж і Великий Глибочок [Kirkor, 1882, s. 21; 1878, s. 4, 10-11; 1877, s. 356; 1879, s. 15-20; 1879, s. 21; 1883, s. 62; 1884, s. 54-55; Janusz, 1918, s. 229]. Продовжили дослідження на Поділлі його колеги Готфрид Оссовський у 1889-1890 рр. (Більче-Золоте (разом із М. Кенплічем), Увисла, Городок [Ossowski, 1891, s. 94-96; 39-43; 1890, s. 48-49], Кароль Гадачек у 1897, 1908, 1912 р. (Михалків, Печорна, Палашівка) [Hadaczek, 1903, s. 33-34, Tabl. VII. 2; Sekcya I..., 1909, s. 3; Janusz, 1918, s. 100-101], Йозеф Шомбаті, Володимир Деметрикевич у 1899 р. (Бедриківці) [Janusz, 1918, s. 256; Srawozdania z posiedzen Komisyi..., 1900, s. 10], Владислав Пшибиславський та Ізидор Коперницький у 1877, 1880 й 1882 р. здійснили масштабні розкопки в Жежаві (тепер - Зелений Гай) [Kopernicki, 1878, s. 63-67; 1884, s. 24-27]. Вони ж провадили розкопки на Покутті - в Городниці у 1877 р., разом з Адамом Кіркором 1878 р. та Зигмунтом Ґлогером 1879 р. Показово, що обидва досліджених підплитових могильника вирізнялися знахідками поховального інвентарю, зокрема золототканим текстилем, й розташовувалися на різних берегах Дністра один навпроти одного [Kopernicki, 1878, s. 5, 59-61; 1879, s. 70-73; 1884, s. 20-24; Glogier, 1899, s. 67-69]. Наприкінці XIX - на початку XX ст. унаслідок розмивання лівого берега р. Серет у с. Зеленче виявили ґрунтовий могильник ХІ-ХІІІ ст. Поховальний ж інвентар увійшов до приватної колекції колишнього австрійського старости Бродів і Теребовлі А. Крушинського, а згодом за сприяння Ігоря Свєшнікова був переданий до Львівського історичного музею [Свєшніков, 1959, с. 12; Власова, 1962, с. 246-259; Терський, 2011, с. 70; Юхимчук, 2015, с. 207]. Випадково під час копання траншей у Першу світову війну відкрили вісім ґрунтових поховань із багатим поховальним інвентарем у Торському [Antoniewicz, 1921, s. 91-98].

У різний час були виявленні поховання в Іванкові [Przybyslawski, 1906, s. 13], Турильче [Janusz, 1918, s. 74], Колодрібці [Janusz, 1918, s. 264], Хотимирі [Janusz, 1918, s. 162], Джуркові [Sulimirski, 1936, s. 79-81], Августівці [Sekcya I..., 1910, s. 11], Блищанці [Przybyslawsld, 1900, s. 62; Janusz, 1918, s. 258], Дзвинячі [Przybyslawski, 1900, s. 61-62], Ременові та Запитові [Janusz, 1913, s. 62, 58, 60-61]. Інформація про них переважно епізодична.

Загалом більшість із досліджених поховань підплитові, були помітні на поверхні землі чи виявлені під час господарських робіт, унаслідок усування берега ріки, чим і зумовлене таке їхнє активне вивчення у цей період. Потрібно відзначити досить високий, як на той час, рівень фіксації й опису захоронень у дослідженнях В. Пшибиславського й І. Коперницького, зокрема останній здійснив антропологічний аналіз. Однак відсутність у публікаціях ілюстративного матеріалу ускладнює його опрацювання, головно це стосується виявленого поховального інвентарю, який увійшов до фондових колекцій Природознавчого музею у Відні та Краківського археологічного музею.

Окрема віха досліджень пов'язана з діяльністю І. Шараневича у Галичині. Ще в середині XIX ст. науковець проводив дослідження у Звенигороді, де виявив кам'яний саркофаг, який разом із низкою інших артефактів передав президентові Центральної комісії з досліджень та консервації пам'яток архітектури Йосифові Александру фон Гелферту у Відень [Ваврикь, 1929, с. 90-91; Гупало, 2014, с. 36, 41]. Однак ані в Федеральному бюро пам'яток Австрії (Bundesdenkmalamt (BDA) - сучасний орган, створений на основі Центральної комісії...), ані у Природознавчому музеї у Відні (Naturhistorisches Museum Wien), де зберігається велика частка виявлених на території України пам'яток) інформації на мій запит про цей саркофаг не знайдено. У 1885 р. дослідник розкопав у Звенигороді кілька підплитових поховань [И. И„ 1885, с. 2; Гупало, 2014, с. 39], а ґрунтове у Звенигороді - Володимир Гребеняк 1913 р. [Гребеняк, 1915, с. 26, табл. IV. 4-6].

Як і на Волині, актуальними були студії сакральної архітектурної спадщини. Наймасштабнішими вони стали в Галичі та околицях. Ці дослідження Ісидор Шараневич здійснював разом із Левом Лаврецьким (священником, археологом-аматором) і Юліаном Захарієвичем (професором кафедри архітектури Львівської політехніки) в 1882, 1884-1885 рр. Як наслідок досліджено й кілька синхронних із будівлями ґрунтових і підплитових поховань, а також у кам'яних саркофагах у Шевченковому, Крилосі, Залукві та Вікторові [Zacharijewicz, 1882 (№ 9), s. 139-141; 1882 (№ 10), s. 152-154, tabl. IX; Szaraniewicz, 1883, s. 162-163; 1888, s. 4-6, 7-10, 68-71, 73-76; Шараневичъ, 1886, c. 3-4, табл. III/3; Пастернак, 1998, с. 47-49, 104-106, 182); Полянський, 1889, с. 242-243]. Увесь період цих досліджень тривав конфлікт між Ісидором Шараневичем та головним консерватором пам'яток Войцехом Дідушицьким. Останній перешкоджав їх проведенню. Заборони були бюрократичні, зокрема зупинено фінансування. Відтак спонсором майбутніх досліджень став Владислав Федорович [Вулик, 2016, с. 18-19]. У 1884 р. І. Шараневич та Л. Лаврецький виявили ротонду в ур. Воскресенське у Крилосі. Наступного року В. Дідушицький вимагав залучити до цих досліджень краківських археологів, на що у відповідь Ставропігійський інститут запросив В. Антоновича [И. И„ 1885, с. 1; Шараневич, 1886, с. 4].

Кілька ґрунтових поховань на Залукві дослідив і Йосип Пеленський 1909 р. [Pelenski, 1914, s. 88]. Попри неабияке значення цих відкриттів, їхні результати були опубліковані вкрай фрагментарно, ілюстративний матеріал практично відсутній, а виявлені саркофаги - втрачені.

На Буковині дослідженнями старожитностей займався професор Чернівецького університету Раймунд Кайндль, який відкрив рештки дерев'яної церкви, двох саркофагів і ґрунтовий могильник в ур. Хом у Василеві в 1899 р. [Kaindl, 1901, с. 47]. Провів обстеження науковець і в розташованому неподалік ур. Мури (також відоме як Глинище), де зафіксував наявність середньовічних кам'яних саркофагів. Попри перспективність подальшого пошуку, дослідник не наважився організувати тут розкопки без попереднього одержання спеціального дозволу від влади [Ільків, 2016, с. 147-148]. Кілька ґрунтових поховань випадково виявили 1889 р. у Кіцмані [Тимощук, 1969, с. 160; Пивоваров, 2006, с. 222-223].

Схарактеризований етап археологічних досліджень загалом вирізняється інституціоналізацією науки, формуванням принципів і підходів до археологічних розкопок, результати яких більшою чи меншою мірою, але регулярно публікували у фахових виданнях («Zbiцr Wiadomosci do Antropologii Krajowej», «Materialy Antropologiczno-Archeologiczne і Etnograficzne», «Przeghjd archeologiczny», «Sprawozdania Grona konserwatorow Galicyi Wschodniej»), виявлені ж під час розкопок артефакти передавали в зазначені фондосховища профільних установ.

Водночас, підсумовуючи, неможливо не згадати, що змінюється й підхід до вивчення поховальних пам'яток, зокрема вже в останній чверті XIX ст. Антоні Шнайдер зазначив, що «антропологія йде в парі з археологією і без неї немислимим є дослідження поховальних пам'яток» [цит. за: Булик, 2020, с. 542]. Якнайкраще цю позитивну тенденцію відображають антропологічні студії І. Коперницького. На вирішальному значенні археологічних артефактів при вирішенні історичних проблем, пов'язаних із княжою добою, наголошував Михайло Грушевський, вважаючи, що «історичні відомости ... аж при фактах археологічних набирають безперечної сили до переконання» [Грушевський, 1899, с. 1].

Період другий. 1918-1939 рр. - у складі Польщі. Після Першої світової війни Волинь і Галичина ввійшли до складу Польщі. Організація охорони пам'яток була покладена на створене Державне об'єднання Консерваторів доісторичних пам'яток (PGKZP). Усю територію Польщі поділили на вісім консерваторських округів, остаточні кордони яких визначено мирними угодами 1922 р. Волинське воєводство підпорядковувалося VI - люблінсько- волинському. Натомість V - львівський - об'єднував території усієї Східної Галичини. У 1928 р. відповідні обов'язки виконував Державний археологічний музей у Варшаві (ДАМ) [Піотровська, 2006].

Цей період у контексті виявлення та дослідження християнських поховальних пам'яток на Волині відзначається винятковою епізодичністю й пов'язаний із діяльністю місцевих археологів, за сумісництвом делегатів ДАМ Олександра Цинкаловського, Якуба Гоффмана та Михайла Островського. Йдеться про випадкові знахідки ґрунтових поховань чи скупчень значної кількості людських скелетів у Володимирі й на околицях, розвідкові обстеження під- плитових у Пересопниці й Тараканові [Цинкаловський, 1937; 1986, с. 225; Rauhut, 1960, s. 249-250]. Ґрунтові ж захоронения у Коршеві та Луцьку відкрив перший завідувач відділу археології Волинського музею Зигмунд Леський [Моця, 1990, с. 132; Инвентарная..., №244, 234, 401]. Ґрунтове поховання розкопали у Студянці [Cynkalowski, 1961, s. 161].

У цей час на Галичині археологічні дослідження здійснювали головно вчені Наукового товариства ім. Шевченка й Львівського університету. Більшість із відкритих кладовищ виявив Ярослав Пастернак: на Тернопільщині - Лисівці в 1928 р. [Пастернак, 1929, с. 241], у 1930-х роках Іванне Золоте [Пастернак, 1937, с. 263], Новосілка-Костюкова (тепер - Новосілка) [Пастернак, 1933, с. 129], у 1920-х роках підплитове поховання там відкрив і Юрій Полянський [Полянський, 1926, с. 1-4], та Рожиськ [Пастернак, 1936, с. 265; Ратич, 1957, 69]; на Львівщині - Городище [Пастернак, 1937, с. 262], Осталовичі в 1933 р. [Sulimirski, 1935, s. 25; Пастернак, 1933, с. 164], Белз упродовж 1937-1938 рр. [Пастернак, 1961а, с. 649-650; 1986, с. 160-162; Петегирич, 2001, с. 201-202; Петегирич, 2020, с. 290-292]; Івано-Франківщині - Лапшин [Пастернак, 1933, с. 129]. Ці пам'ятки не досліджували великими площами, а тому вони представлені поодинокими похованнями, інформація про які вкрай стисла. Дещо детальніші розкопки підплитових археолог провів разом із Тадеушем Сулімірським 1932 р. у Делеві [Nowe wykopaliska..., 1932, s. 49; Sulimirski, 1935, s. 25; Пастернак, 1936, с. 165-166].

Без перебільшення, найвагоміші відкриття Я. Пастернак здійснив у 1936-1937 рр., коли виявив фундаменти Успенського собору другої половини XII ст. у Крилосі та кам'яний саркофаг у його притворі з останками чоловіка, які ототожнив із князем Ярославом Володимирковичем (Осмомислом), а також розташоване поряд - молодої жінки із золототканим чільцем [Пастернак, 1998, с. 174-184].

Результати цих відкриттів широко висвітлювала тогочасна преса. Тарас Романюк, який детально опрацював тогочасну періодику, зазначає, що новини з Крилоса були найактуальнішими впродовж 1936-1938 рр. і висвітлені в понад 80 повідомленнях таких часописів, як «Діло», «Новий час», «Мета», «Нова зоря», «Батьківщина», «Назустріч», «Нива», «Наш прапор», «Напередодні», «Голос», «Авангард», «Хліборобський шлях», «Вісти з Лугу», «Наша Батьківщина» [Романюк, 2018, с. 270]. А сама пам'ятка перетворилася на об'єкт паломництва - щодня її відвідувало близько 400-500 осіб, а за повідомленням «Діла» 15 серпня 1937 р. ця кількість перевищувала 5 000. Попри обмеження, які створювала польська влада в доступі до святині, мандрівки до Крилоса продовжували організовувати й українські товариства, як-от «Сокіл», «Луг», «Просвіта», «Сільський господар» та Союз українок [Романюк, 2018, с. 267-268].

Одночасно в наукових колах і пресі висловлювали сумніви щодо належності виявлених у саркофазі останків названому князеві. Зокрема, Кирило Студинський у листі до Ярослава Гординського від 18 серпня 1937 р. писав: «В справі Крилоса є багато перебільшення. Фундаменти церкви Пастернак відкрив, але Чоловський і Січинський із Праги рішучо протестують, щоб саркофаг скривав коли небудь в собі мощі князя Осмомисла». Критичні зауваження з цього питання Володимир Січинський висловлював так: «Само собою, дуже “спокусливий” здогад, що найдений гробовець належить кн. Ярославу Осмомислові, а найдений кістяк із витканим (!) чільцем... належить “княжні”. Все це треба щойно довести!» [цит. за: Романюк, 2018, с. 268-270].

Скептичні висловлювання колег не переконали Я. Пастернака у зворотному й аж ніяк не применшили значення його відкриттів. Науковець продовжував вивчати загадки Успенського собору, висловлював думки про необхідність провести реконструкцію обличчя князя [Романюк, 2018, с. 275]. Перервали майбутні дослідження Друга світова війна та подальша еміграція вченого. Відкритті ж останки надовго вважалися втраченими.

Активно продовжувались археологічні дослідження у цей період на Поділлі. Достатньо нетипове підплитове поховання під насипом і кам'яним поясом довкола обстежив Ян Брик 1929 р. в Остап'є [Bryk, 1936, s. 129-131, 139-140, 143]. У першій чверті XX ст. археолог відкрив кілька ґрунтових захоронень у Кудринці [Cmentarzysko..., 1931, s. 87; Ратич, 1957, с. 66].

Кілька кладовищ розкопав Т. Сулімірський. Зокрема, у Грицівцях 1931р. верифікував хронологію підплитового могильника, який раніше досліджував А. Кіркор. Археолог слушно відзначив досить пізнє його датування - XVI-XVIIct. [Sulimirski, 1936, s. 86-88]. Ґрунтові й підплитові поховання науковець виявив у Добрівлянах в 1930-1931 рр. [Sulimirski, 1936, s. 71-78], а підплитові під невеликим насипом у Великій Плавучі в 1937 р. [Sulimirski, 1937, s. 226]. Несподіваним виявилося відкриття 14 поховань у печері Вітрова, неподалік входу в печеру Оптимістичну. Ці обстеження дослідник здійснив разом із Тадеушем Рейманом та п. Седлачек- Коморовським 1934 р. [Sulimirski, 1935, s. 25; Odkrycie groty..., 1935, s. 32; Рідуш, 2000, с. 188].

У 1925 р. підплитові захоронения відкрив у Скоморохах Кароль Стояновський, а в Косові - Юзеф Костжевський [Jaznusz, 1929, s. 267]. Рятівними були обстеження підплитових поховань в Урмані та Пліхові, які здійснив Казімєж Журовський 1939 р. [Вулик, 2019, с. 371]. Окремі відкрив Віктор Бер 1935 р. у Кутах на Івано-Франківщині [Вег, 1936, s. 100; Ратич, 1957, с. 56], випадковою була знахідка підплитового поховання у Почапинцях [Janusz, 1929, s. 257]. Ґрунтові в 1932 р. відкрили також у Ладичині [Smiszko, 1933, s. 24; Ратич, 1957, с. 66].

У 1935 р. чотири ґрунтові поховання відкрила Софія Подковінська у Стрижеві Люблінського воєводства, яка здійснювала розкопки від кафедри доісторичної археології Варшавського університету [Zoll-Adamikowa, 1966, s. 116]. Масштабними виявилися дослідження Я. Пастернака у Валяві, неподалік Перемишля, в 1937 р. та 1939 р. У результаті цих досліджень розкопали 88 ґрунтових поховань із багатим інвентарем. Частина знахідок через воєнні та повоєнні перипетії була втрачена, решта колекції зберігається у фондах Львівського історичного музею. Показово, що результати автор лише тезово опублікував у контексті історії Перемишльської землі [Пастернак, 196lb, с. 6-18] і лише наприкінці 1990-х їх опрацювали Володимир Петегирич та Святослав Терський [Petehyrych, Tersky'j, 1997; Петегирич, 1998].

Виявлення й дослідження поховальних пам'яток княжої доби в зазначений період не вирізнялися суттєвими якісними змінами, а радше продовжували попередню традицію, рівень ж висвітлення результатів, навіть за умови тривалих стаціонарних розкопок, - украй тезовий чи узагальнений.

Підсумовуючи, потрібно зауважити, що вивчення християнських поховальних пам'яток на території колишніх Галицької й Волинської земель відповідало історичним процесам розвитку археологічної науки загалом та безпосередньо залежало від політичних обставин на кожному з етапів. Поза тим, попри якісні зміни в археологічних дослідженнях, поховальним пам'яткам, які переважно відкривали випадково, приділяли недостатньо уваги під час фіксації й опису. Останнє неабияк ускладнює їхнє опрацювання та датування, особливо враховуючи той факт, що матеріали часто публікували тезово чи не публікували взагалі.

Подяки. Авторка висловлює вдячність магістрові Крістофу Блеселу з кафедри археології Федерального бюро пам'яток Австрії за допомогу в пошуку інформації про саркофаг зі Звенигорода у фондових колекціях наукових установ Відня.

Література

1. Андрощук Ф., Чельстрем А. (2007). «Се же бысть вторы Иевъ»: болезнь князя Владимира Васильковича и ее библейские параллели. Ruthenica, 6, 243-258.

2. Антонович В. Б. (1891). Бакотскій скальный монастырь (Объяспеше къ рисункамъ). Кіевская старина, 35, 108-116.

3. Антонович В. Б. (1886). О скальных пещерахъ на берегу Днестра въ Подольской губерныи. Труды VI Археологическаго съЪзда въ ОдессЪ (1884 г.), 1, 86-102.

4. Антоновичъ В. Б. (1900). Археологическая карта Волынской губернии. Москва.

5. Археологическія разьісканія проф. Прахова во ВладимирГ-Волынскомь и его окресностяхь. (1886). Вольїнскія епархіальньїя ведомости, 31(Часть неоф.), 1006-1012.

6. Архимандрит Николай. (1864). Историко-статистическое описаніе Минской єпархій. Санктпетербургъ.

7. Батюшков П. Н. (ред.). (1888). Волынь. Историческія судьбы Юго-Западного края. С-Петербургъ: Типографія Товарищества «Общественная Польза».

8. Баюк В. (2010). Археологічні дослідження Луцька (історія та сьогодення). Краєзнавство, 1-2,123-129.

9. Баюк В. (2015). Луцький замок у світлі археології. В. С. Травінський (відп. ред.). «Археологія & Фортифікація України». Збірник матеріалів V Всеукраїнської науково-практичної конференції». Кам'янець-Подільський: ТОВ «Друкарня Рута», 74-78.

10. Булик Н. (2009). Формування української археології в Галичині у XIX столітті: Ісидор Шараневич (1829-1901). Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині, 13, 307-321.

11. Булик Н. (2006). Охорона археологічних пам'яток у Східній Галичині у XIX ст. Археологічні дослідження Львівського університету, 9, 58-66.

12. Булик Н. (2014). Львівська археологія XIX - початку XX століття: дослідники, наукові установи, музеї. Львів.

13. Булик Н. М. (2016). Сакральні пам'ятки Галича та його околиць до Першої світової війни. Badania archeologiczne zespolow sakralnych w Karpatach. Krosno, 11-35.

14. Булик H. (2019). Університетська археологія міжвоєнного Львова через призму пам'яткоохоронного законодавства 1928 року. Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині, 23, 362-378.

15. Булик Н. (2020). Поховальні пам'ятки Заходу України в дослідженнях археологів (XIX - перша третина XX століття). Н. Булик (ред.), О. Томенюк (упор.) Духовна культура населення Прикарпаття, Волині і Закарпаття від найдавніших часів до середньовіччя (вибрані проблеми) (с. 534-579). Львів.

16. Ваврикъ В. Р. (1929). Основныя черты литературной деятельности Исидора Ивановича Шараневича. Временникъ Ставропігійскаго Института съ мЪсяцесловомъ на 1930 г., 2, 33-121.

17. Василевська С. (2012). З історії Свято-Володимирського братства у м. Володимирі-Волинському у XIX столітті (за матеріалами архіву братства з фондів Волинського краєзнавчого музею). Волинська ікона: дослідження та реставрація. Науковий збірник. Матеріали XIX міжнародної наукової конференції, м. Луцьк, 24-25 жовтня 2012 року, 19,187-190.

18. Василик В. (2015). О болезни и смерти Владимиро-Волынского князя Владимира Васильковича. Некоторые медицинские, гомилетические и литургические наблюдения. Русин, 1(39), 51-68.

19. Винокур I. С., Горішній П. А. (1994). Бакота. Столиця давньоруського Пониззя. Кам'янець- Подільський.

20. Власова Г. М. (1962). Бронзовые изделия XI--XIII вв. из села Зеленче. Материалы по археологии Северного Причерноморья, 4, 246-259.

21. Гребеняк В. (1915). Нові археольоґічні нахідки на території Східної Галичини. Записки Наукового товариства імені Шевченка, 122, 5-28.

22. Грушевський М. (1899). Звенигород галицький. Історико-археольоґічна розвідка. Записки Наукового товариства імені Шевченка, 32-33, 1-28.

23. Гупало В. (2014). Звенигород і Звенигородська земля у ХІ-ХІІІ століттях (соціоісторична реконструкція). Львів.

24. Д[верницкий] Е. (1886). Владиміро-Вольгаскій Мстиславскій соборъ XII в. и предстоящее его обновленіе. Кіевская старина, 14(4), 837-839.

25. Дверницкій Е. (1887). Археологическія изслЬдованія въ г. В л ад и м і рі. - Во л ы н с ко м ъ и его окрестностяхъ. Кіевская старина, 17(1), 36-50.

26. Епископ Іосиф. (1899). Гродненскій православно-церковный календарь или Православіе въ Брестско-Гродненской землі въ конці XIX віка, 1. Изданіе 2-е. Воронежъ.

27. И. И. (1885). Раскопки въ древнемъ Звенигороде подъ Бобркою. Слово, 75, 2.

28. Ільків М. (2016). Археологічні студії Р. Ф. Кайндля. С. Осадчук, О. Добржанський (упор.); С. Осадчук (ред.). Раймунд Фрідріх Кайндль. Розвідки з нагоди 150-ліття від дня народження. Чернівці: Книги XXI, 139-166.

29. Казмірчук О. А. (2013). Розвиток історичного краєзнавства на Волині у XIX ст. Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць, 72(5), 69-74.

30. Котис О. Золото, холера, тайнописи: що приховали дослідники XIX століття про Луцьк. Хроніки Любарта. 9 грудня 2015. Дата звернення - 27 березня 2021. URL: http://www.hroniky.com/articles/view/120- zoloto-kholera-tainopysy-shcho-prykhovaly-doslidnyky-khikh-stolittia-pro-lutsk

31. Левицкий О. (1892). Историческое описание Владимиро-Волынского Успенского храма, построенного в половине XII века князем Мстиславом Изяславовичем. Киев.

32. Левицкій О. (1903). Исторія одного древняго волынскаго храма. Кіевская старина, 80(1), 70-90.

33. Лекція проф. Прахова о Волынскихъ древностяхъ. (1890). Вольїнскія епархіальньїя відомости, 7 (Часть неоф.), 232.

34. Лобода Ф. (1886). Изъ археологической зкскурсіи въ город Владимірь-Вольїнскій. Кіевская старина, 15(8), 766-769.

35. Луцик I. (2017). Черепи, пробиті цвяхами, з Володимира-Волинського та його околиць. Вісник Інституту археології, 12, 44-69.

36. Луцик І. (2018). Християнські некрополі княжого Володимира: верифікація джерел. V. Nagirnyy (ed.). Religions and beliefs of Rus' (9th-16th centuries). Publication from the 8th International Scientific Conference, Lviv, 15th-18th November, 2017. (Seria: Colloquia Russica. Series I, vol. 8). Krakow, 255-271.