Повертаючись до концепції Української революції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут політичних та етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України

Повертаючись до концепції Української революції

Солдатенко В.Ф.,

доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, головний науковий співробітник

м. Київ

Анотація

національний демократичний революція грушевський

Мета роботи - привернути додаткову увагу до праці визнаного лідера Української національно-демократичної революції, ідеолога й організатора першопочатків вітчизняного державотворення М. Грушевського «На порозі Нової України. Гадки і мрії». Твір мав непросту, драматичну історію підготовки й появи на світ весною 1918 р. В умовах австро-німецької окупації здійснене визначним ученим і політиком глибинне обґрунтування стратегії прогресивного поступу українства, накреслених шляхів зведення будови справді Нової України просто не встигло одержати скільки-небудь предметної, прагматичної оцінки прихильниками радикальних шляхів суспільного переустрою і стати керівництвом до дії. Не завжди оригінальні ідеї синтетичної, комплексної праці знаходять розуміння, адекватне тлумачення і в сучасній історіографії. Нове спеціальне звернення до сформульованих смислів, змісту, перспективних програмних пропозицій, гадається, здатне вплинути на істотне коригування уявлень про одне з надзвичайно важливих творінь Великого Українця.

Ключові слова: Українська революція, усвідомлення завдань моменту, відповідальність лідерів, підстави державотворення, національні й соціальні програми, реформи, нові орієнтації, власні інтереси.

Abstract

Returning то the concept of the Ukrainian revolution

Soldatenko V.F.,

doctor of Historical Sciences, Professor, Corresponding Member of the National Academy of Sciences of Ukraine, Chief Researcher at the Institute of Political and Ethno-National Studies.

І.F. Kuras National Academy of Sciences of Ukraine (Ukraine, Kiev)

The purpose of the proposed essay is to draw additional attention to the work of the recognized leader of the Ukrainian national-democratic revolution, ideologist and organizer of the beginnings of domestic state formation M. Hrushevsky «On the threshold of New Ukraine. Thoughts and dreams. The work had a difficult, dramatic history ofpreparation and publication in the spring of 1918. In the Austro-German occupation, a prominent scientist and politician made a deep substantiation of the strategy of progressive progress of Ukrainians, outlined ways to build a truly New Ukraine. evaluation by supporters of radical ways of social reorganization and become a guide to action. Not always the original ideas of synthetic, complex work find understanding, adequate interpretation in modern historiography. A new special appeal to the formulated meanings, content and perspective program proposals seems to be able to influence a significant adjustment of ideas about one of the extremely important works of the Great Ukrainian.

Keywords: Ukrainian revolution, awareness of the tasks of the moment, responsibility of leaders, bases of state formation, national and social programs, reforms, new orientations, own interests.

Основна частина

Мабуть, однією з внутрішніх прикметних тенденцій історіографії є нестабільність, мінливість та й, навіть, імпульсивність самого процесу розвитку. Всім добре відома пов'язаність її смислів, спрямованості, змісту з багатьма чинниками, які знаходяться часто поза межами безпосередньо історичних досліджень і публікацій, що іноді тлумачиться і як залежність від них. Нерідко згадують приписуване М. Покровському висловлювання, ніби історія є політикою, повернутою в минуле. І спростувати останнє твердження, попри те, що від нього рішуче відмежовуються фахівці, не завжди так-то просто. Свої корективи, схоже, більше вносить плин часу.

Прикладом тут може бути дуже неоднозначний досвід освоєння історії Української національно-демократичної революції 1917-1920 рр. В період 20-х - початку 30- х років минулого століття, який іноді іменують «золотим віком історичної науки», і на Батьківщині [17; 18; 37; 38; 39; 67] і в закордонні [7; 12, с. 500-528; 16; 27; 63; 64] почали закладатися наріжні камені вивчення феномена. Однак від перших здобутків рішуче відмовилися в часи домінування радянського ладу, особливо зі зміцненням тоталітаризму. Поняття «Українська революція» взагалі зникло з наукового лексикону, а асоційовані з ним дії і явища кваліфікувались як буржуазно-націоналістичні і контрреволюційні [3; 19; 20; 42]. На зламі 80-х - 90-х рр. почали «реабілітовувати» сам термін, відроджувати тематичні студії. Проблема висунулася в число пріоритетних. Нахлинув буквально вал публікацій і дисертацій, присвячених революційній добі [21; 36; 60]. Поступово ж їх почали заступати праці з наростанням критичного компоненту щодо революцій взагалі і нашої національної в тому числі. Захоплене ставлення до лідерів радикального зламу застарілих устоїв, відважних першопро - ходьців нового життя почало доволі швидко змінюватися на стриманіші підходи, негативні оцінки, кількість яких, спираючись на потужний діаспорний і зарубіжний потенціал публікацій, неухильно зростала [5; 22, с. 360; 24; 25; 28, с. 55-57; 29, с. 231-232, 312; 30; 31; 55; 56; 57, 58, с. 119-120; 68; 69]. На заваді не ставали й солідні академічні видання документів епохи [15; 26; 59; 61; 62].

З числа багатьох причин карколомних метаморфоз, серйозних претензій до керманичів суспільних процесів 1917-1920 рр. можна виділити дві, можливо, найголовніші: вони не змогли запобігти перемозі більшовиків та й, власне, самі за ідейними орієнтаціями, переконаннями не надто кардинально відрізнялися від них, особливо щодо орієнтацій на автономістсько-федералістські проекти. Тому то й їхні концепції революційного поступу виявилися від самого початку не просто неефективними, а й хибними. Правда, чималу плутанину в нашвидкоруч продуковані новомодні схеми вносили штучні умоглядні «аргументи», за якими нова, цивілізована й ліберальна України оголошувалася «прямим правонаступником Української Народної Республіки» (при цьому не уточнювалося - першої чи другої - головне відмежуватися від УРСР), і будувати її доводилося за «лекалами» й «шаблонами» останньої [23; 70].

Як і в минулому не один раз траплялося, з кон'юнктурними підходами солідаризувалася більшість діючих істориків [6; 33]. Втім, знайшлися і ті, які уже тоді не підтримали, або не у всьому згодилися з подібними оцінками і висновками. Серед останніх виявився і автор даної студії [1; 2; 35; 53]. Позиція була предметно оприлюднена в двох монографіях другої половини 90-х рр. [48, 49], певній кількості статей і матеріалах наукових конференцій різних рівнів. Перші набутки вдалося значно розширити і примножити у спеціальному чотиритомнику, низці інших досліджень і публікацій [40; 41; 44; 45; 46; 47; 50].

Було б несправедливо й нечесно вважати, що в згаданих працях завжди і все вирішувалося відразу бездоганно і правильно, в усякому разі - максимально наближено до істини, хоча від жодної з публікацій автор ніколи навіть не подумував відрікатись. Будь-хто може за бажання прослідкувати, так би мовити, еволюцію дослідницьких поглядів автора, поступове вдосконалення навичок, глибини й масштабності міркувань, вивіреності оцінок і узагальнень. В такому сенсі й виникла потреба в контексті принципового, критичного самоаналізу звернутися до надзвичайно важливого моменту в обґрунтуванні, розвитку концепції Української революції на тому рівні, який відкрився не «з першого заходу», і на який не звертається належної уваги й сьогодні, навіть у дуже ґрунтовних виданнях, присвячених М. Грушевському [65; 66].

Аналіз історіографії революційної доби створює доволі усталене враження, що обґрунтування концепції Української революції було здійснено зусиллями головним чином М. Грушевського ще навесні 1917 р., затверджено Українським національним конгресом (з'їздом) 6-8 квітня і, лише під тиском обставин, дещо підкориговано аж у перші дні 1918 р. Мова про зміну автономістсько-федералістського курсу на самостійницький (IV Універсал Центральної Ради), що призвело до відмови від московської орієнтації [21, с. 140144]. Подібне міркування-висновок, хоча і з певними обмовками, міститься і в ранньому спеціальному історіографічному дослідженні, інших тогочасних працях автора даного есе [47, с. 156-201; 48, с. 107-183].

Насправді ж, є вагомі підстави додатково звернутися до теоретичного спадку вітчизняних інтелектуалів і знову сфокусувати увагу, передусім, на творчості найвидатнішої особистості й політичного діяча революційної доби, того ж таки М. Грушевського. Зокрема, йдеться про його твір «На порозі Нової України», який загалом добре відомий історикам, однак, і донині спеціально практично не аналізується під кутом зору розвитку науковцем революційної концепції.

Власне, уже в згаданих студіях 90-х років автор намагався включити в базу аналізу концепції, розробленої М. Грушевським, і цей твір. Разом зі статистичними матеріалами основоположника української наукової соціології М. Шаповала, як відправні моменти, залучались такі елементи з сюжетів як «Підстави Великої України. Село», «Місто», «Нація», «Державність» та інші. І в тому був сенс. Фактологічний матеріал в означеному ракурсі нагромаджувався істориком упродовж тривалого дореволюційного часу і був прямо, чи в «підтекстах» присутній в урахуванні потенціалу нації, розрахунках щодо перспектив її прогресивного поступу. І все ж з позицій більш строгого дотримання науковості, зокрема - неухильного застосування конкретно-історичного підходу, надзвичайно важливо цілеспрямовано, поглиблено звернутися до праці М. Гру - шевського, спробувати зрозуміти і окремо спеціально оцінити її так, як вона, власне, «вписувалася» саме в тогочасний, тобто весни 1918 р., ситуативний революційно-політичний контекст. Тоді зрозумілішими вималюються, рельєфніше постануть деякі акценти твору і на дещо об'єктивніші оцінки можна буде розраховувати при його комплексній оцінці, обґрунтуванні історичного значення.

Поява публікації під назвою «На порозі Нової України. Гадки і мрії» мала непросту історію. Починаючи з 1918 р., час від часу з'являлися закиди на адресу М. Грушевського. Начебто він, замість того, щоб керувати функціонуванням Центральної Ради, безпосередньо під час засідань (обговорень, суперечок, заяв тощо) писав свої чергові наукові праці, вичитував коректуру й т.ін.

Академічний розум вченого (що, вочевидь, не всі можуть оцінити й зрозуміти) не знав стану спокою, перепочинку, бездіяльності. Тому дійсно й готувалися, й видавалися нові історичні праці [43; 52]. Проте, М. Грушевського відзначало й неймовірно високе громадянське сумління, максимально відповідальне ставлення до ролі, на яку його в справді екзистенціальний момент покликала нація. Він не припиняв думати, працювати в «гарячковім захопленні» (це його слова про тодішній власний психологічний стан) над програмою подальших дій українства й після згаданого форуму, маючи на увазі завдання «і обов'язки подальших дій українського громадянства перед моментом, в якому воно переходило «по довгій летаргії» до «стадії консолідації» [13, с. 145]. «Я задумував сю книжку в ясних хвилях - інтервалах, - писав учений, - які траплялись під час тодішнього визвольного руху, коли український небозвід не був ще так захмарений, як це стало з кінцем року» [9, с. 225]. Детально все обмірковуючи, ретельно аналізуючи непростий перебіг подій, науково прогнозуючи перспективу прийдешніх процесів, М. Грушевський уважав за потрібне написати своєрідний «політичний заповіт» - тобто теоретично накреслити програму революційної боротьби і перетворень. Отже, задумувався подальший розвиток політичної концепції. На початок 1918 р. вдалося зробити дещо істотне, принципове.

Але надалі сталася трагедія. «25 січня (1918 р. - В.С.) під час бомбардування Києва, - писав історик, - більшовики запальними стрільнами (снарядами. - В.С.) розстріляли дім, де я жив… Згоріли мої рукописи й матеріали, бібліотека і листування, колекції українських старожитностей, що збирав я багато років. Згоріла між іншим і недописана книжка «На порозі нової України», яку я писав як свого роду політичний заповіт» [9, с. 226-227].

Евакуювавшись із палаючого Києва, переїжджаючи до Житомира, Бердичева і Сарн, а потім повернувшись на початку березня 1918 р. до столиці, М. Грушевський не полишав задуму, завершив на початку квітня принципово важливий рукопис книги. «.Я написав її наново, - відзначав вчений. - Написав очевидно інакше, ніж як вона писалась тоді (тобто, в 1917 р. - В.С.) - в більш різких і менш лагідних тонах, бо до старих настроїв повороту не було» [9, с. 225].

Однак, у даному випадку важливі не тон, форма викладу, а зміст. Вдруге вимушено повернувшись до з'ясування предмету осмислення й оцінок, пропозицій, М. Грушевський невільно ще більше «відрафінував» погляд на порушені проблеми - така вже природа додаткових заглиблень в наукову творчість. Відтак програма - «заповіт» «відлилася» у надзвичайно чіткі, змістовні, обґрунтовані, логічні, ретельно продумані, зважені, виношені формули, з якими вчений «звертався до будучности» [9, с. 225].

«Гадки і мрії» незмінного голови Центральної Ради стали повноцінним конструктивним розвитком концепції Української революції, збагаченої узагальненнями, повчальними уроками річного досвіду історичного поступу українства.

На перший погляд, книга не зовсім цілісна, почасти складається з розрізнених статей (по мірі написання вони друкувалися в тогочасній пресі), теми яких не завжди щільно стикуються між собою. Однак в комплексі їх об'єднує дещо істотніше - загальна логіка бачення революційного майбутнього України, творення Нової України, на порозі якої, за визначенням професора-історика, мислителя-філософа і політика-стратега вона знаходилася на весну 1918 р.

Передусім, автор запропонував сутнісну, глибинну оцінку історичного моменту, який переживався нацією. Найкардинальнішою характеристикою ситуації М. Грушевський вважав стан соціальної революції, що треба було чітко усвідомлювати й керуватися у визначенні стратегії та практичних діях: «Україна й український народ переживають хвилі, які випадають народові раз на всю його історію, або й зовсім не випадають. Не тільки злетіли з них кайдани і з'явилась можливість відновити свою державну самостійність, але обставини дали змогу розгорнути також на всю ширину і соціальну програму, про котру мріяли цілими століттями українські трудові маси. Таке нагромадження великих вартостей чи можливостей, накладає особливо великі обов'язки на сучасне українське громадянство. Може се воно вважати своїм щастям, що йому присудилося творити се велике історичне діло.

Може плакатися, що сей присуд долі позбавив його права чи можливості звичайного обивательського життя і положив на нього такий тяжкий хрест, такий важкий обов'язок. Але увільнення від нього нема - під страхом вічної ганьби й осуду пізніших поколінь. І для того, щоб се відповідальне діло зробити, наше громадянство мусить відложити все й піддати, підпорядкувати себе йому і тільки йому. Всі привичні погляди, утерті формули, традицією передані ідеї, всі плани, укладені в інших обставинах, всі зобов'язання, дані в інших умовах, все се мусить бути відкладено. Або краще сказати - до ґрунту переоцінене, розібране, наскільки воно відповідає сьому черговому завданню, поставленому перед нами історією, і все, що заважає його здійсненню, не годиться з ним, не помагає йому, мусить бути без милосердя відкинене, відкладено, сховане до інших часів, коли воно буде можливе.

Я чую велику відповідальність сих слів. Я розумію, який твердий зміст в них лежить, як багато вони вимагають. Але я пишу їх в повній свідомості, і кличу до всіх, для кого вони являються неприємними» [9, с. 229-230].

Ґрунтовний вчений, справжній мислитель ясно усвідомлював, які якості мала виявити у гранично відповідальний, по суті - екзистенціальний, водночас - доленосний момент українська нація, її громадяни, особливо ж лідери, еліта: «Ви, люди боязкої душі і невідважної мислі! Ви всі, хто цінить над усе незакаламучений спокій свого серця і своєї голови, над усе боїться відступити від раз прийнятої догми і стягнути закид невитримання своєї програми, в інших обставинах і умовах укладених принципів. Ви, що хочете проїхати безплатними пасажирами до будучої України, не віддавши нічого тій страшенній боротьбі, котрою вона здобувається, не побивши святочних черевиків на тій груді, на котрій тягнеться тяжкий обоз сього походу. Ви, краще відійдіть, коли не маєте охоти піддатись твердим вимогам сього страшного часу. Зійдіть з політичної, з громадської арени - і не перешкоджайте тим, хто має сміливість працювати й творити нове життя тими методами, котрими воно може творитись в даний момент. Не заважайте їм, поки не зможете самі приступити до роботи! Менше всього в даний момент я вважаю можливою безпринципність, аморальність, легкодушність, моральну розхристаність. Навпаки., - я вважаю, що та стадія українського життя, в яку ми ввійшли, вимагає високого морального настрою, спартанського почуття обов'язку, певного аскетизму і навіть героїзму від українських громадян. Хто не може відповісти сим вимогам, той не гідний того великого часу, який ми переживаємо. Хто хоче бути гідним громадянином, той мусить видобути з себе сі моральні сили. Царство свободи здобувається також сильним примусом над собою, як і царство Боже, обіцяне колись вірним християнам. Менше всього годиться для вступу до нього моральний чи політичний індиферентизм, принцип «моя хата з краю»… Але так само не відповідає моментові і всяке перетяження спадщиною старого, пережитого. З сими тягарями за плечима ми не далеко зайдемо по дорозі будущого. Полишім мертвим ховати небіжчиків. Будущина належить живим, і за тим, що згоріло в сім огні очищення, нема чого оглядатись і пригадувати його собі, оскільки воно зв'язане з минулим, а не з будущим. Мусимо дивитись вперед, а не назад!» [9, с. 230-231].

Висхідним моментом для долання наступних щаблів, на які необхідно було підійматись, М. Грушевський визначив категоричний розрив з московською орієнтацією, відмежування від російської революції: «Перше, що я вважаю пережитим і віджитим, таким, «що згоріло в моїм кабінеті», се наша орієнтація на Московщину, на Росію, накидувана нам довго й уперто силоміць, і кінець кінцем, як то часто буває - справді присвоєна собі значною частиною українського громадянства. Вона була підірвана російською революцією, що ослабила той московський примус, який тяжів за старого режиму над Україною. Але тільки ослабила, а не знищила… Ну, а війна больше - виків з Україною рішучо поставила хрест над сею ідеологією, розв'язала всякі моральні вузли, які ще могли в чиїх-небудь очах зв'язувати українця з московським громадянством спеціально. Вона, так би сказати, зняла з Московщини права «особо благоприятствуемой» нації й дала почуття права кермуватись в своїх відносинах до неї єдино добром українського народу, а не якимись інтересами спільної революції, спільної культури, спільної отчини чи що» [9, с. 231].

Водночас розважливий вчений не поспішав стрімголов кидатися у протилежний бік - негайно й беззастережно долучатися до західного вектора розвитку, обережно, посиланнями на менталітет, історичні традиції, означував можливість чорноморської традиції поступу. Загалом же найперспективнішим уявлявся пошук власного шляху, з творчим, критичним «запозиченням» у результаті ретельного селективного відбору найцінніших зразків, їхнього органічного комбінування в «синтетичну» модель. Вчений і політичний діяч підкреслював: «Так як перші кроки нашого нинішнього політичного відродження мали в собі багато оригінального, що не вкладається в звичайні рамці тої чи іншої західної революції, так і далі нам не треба підганяти нашого життя до котрого-небудь західноєвропейського взірця, хоч би й німецького. Визволення від примусової залежності від московського життя не повинно бути заміною одної залежності другою, хоч би й добровільною. Українське життя повинно емансипуватися взагалі, так би сказати випростуватись, як випростовується людина, якій при - йшлось довго сидіти в якійсь скуленій позиції, розпростувати своє тіло, щоб потім уложитись в найбільш вигідній позі. Українське життя, здавлене дотеперішньою неволею, направлюване різними примусовими впливами і репресивними заходами, в нинішній хвилі само ще не відчуває вповні своїх потреб і потягів. Воно повинно, насамперед, «знайти себе». Вияснити свої засоби, завдання й потреби і тим часом не спішити замикатись в який-небудь один круг зв'язків, відносин і впливів, а брати як можна ширше, широко отвертою рукою все, що може бути корисним для нього. Не зв'язуючись ніякими симпатіями чи антипатіями, ніякими упередженнями, по французькому прислів'ю - «я беру своє добро скрізь, де я його знаходжу», брати і в сфері старих зв'язків колишньої Російської держави, і нових зв'язків з Центральними Державами, і поза ними» [9, с. 241]. Не можна не відзначити: і з суто науково-теоретичної і, водночас, з конкретно прагматичної точок зору пропонований підхід бездоганний, а по життєвому - мудрий, далекоглядний. А в умовах здійснюваної австро-німецької окупації ще й доволі сміливий, оптимістичний, та не безоглядний, безпідставний.

В результаті визнаний лідер Української революції, Української Народної Республіки сформулював генеральну мету свого покоління, покоління революціонерів - створення Великої України: «…Почуття тих великих, я скажу моральних вартостей, не чисто інтелектуальних, тим менше виключно матеріальних, а моральних, чи морально-соціальних, які має здійснити Україна в своїм житті, щоб внести їх в життя людства, повинне бути провідною ідеєю, яка мусить запанувати над розумом, чуттям і уявою нашого громадянства, нашої молодіжі, наростаючих поколінь, щоб стати незайманою власністю нашого народу - я вживаю тут се слово в значінні суми всіх громадян України, щоб воно стало його релігією, його найвищим добром, для котрого він живе й існує. Се повинна зробити преса, література, школа, мистецтво. Тільки тоді буде наше завдання осягнене, коли буде здійснене се!.

Обставини так зложились, що великі завдання і досягання стали для нас можливі, що ми можемо творити не тільки свобідну й незалежну Україну, а й Україну Велику. Велику не територією чи багатством, чи пануванням над іншими, а велику отими соціально-моральними вартостями, про которі я сказав. Сеї величі я їй бажаю й прагну, іншої - імперіалістичної чи мілітаристичної, не хочу нітрохи, вважаю її небезпечною спокусою. Коли хочу для України й економічної сили, й мілітарної, й культурно-інтелектуальної, то для того тільки, щоб була вповні осягнена й забезпечена можливість того морально-соціального розвитку, про которий я говорив» [9, с. 249-250].

Для втілення в життя такого насправді грандіозного, в повному розумінні амбітного проекту народ, нація мали все необхідне - «твердий грунт». М. Грушевський вельми переконливо доводить це у розділах «Підстави Великої України. Село», «Місто», «Державність», «Армія», «Нація», предметно аналізуючи життєві першоначала, моральні першооснови, об'єктивні потенційні можливості найвизначальніших перерахованих складників [9, с. 239-256]. Мова про прийдешнє, що визріло з минулого. Не вигадані, не фантомні підстави давали право з оптимізмом дивитись у майбутнє, впевнено прогнозувати нові кроки до величної мети. Революційна практика, світові тенденції зумовили, зокрема, істотну корекцію щодо формування збройного оплоту національного державотворення.

Прикладом вдумливого, відповідального підходу до нагальних завдань народу, нації, чутливого відгуку на потреби часу може слугувати сюжет «Державність». Голова Центральної Ради авторитетно заявляє: «Нашій народній державі ставимо грандіозні завдання: не тільки зверхню охорону ладу й порядку, яку ставить собі звичайна буржуазна держава, хоч би й буржуазна республіка, а переведення й поглиблення правдивого, послідовно розвиненого демократизму і можливе наближення до соціалістичного ладу, оскільки воно можливе в реальних обставинах кождого даного моменту, на кождім новім щаблі нашого життя. Буржуазні республіки, як я тільки що сказав і як се й так усім звісно, ставлять собі чисто зверхні, формальні завдання, зіставляючи внутрішню політику грі інтересів, по принципу laissez faire, laissez passer [давати волю, не заважати], що кінець кінцем неминуче приводить до панування економічно сильніших верств або й свідомо таки віддають впливи державної машини на службу сим економічно сильнішим елементам. Нашій же народній республіці ставимо завдання якраз відмінні. Хочемо охорони прав, інтересів і впливів економічно слабших, регуляції економічних і політичних прав на їх користь, сотворения можливо сприятливих інтересів для праці активної, а не для економічних впливів рантьє-капіталістів. Бажаємо перебудови всеї державної й соціальної будови в інтересах можливо збільшеної продуктивності і можливо рівномірного розпреділення її продуктів між громадянством.

Але, ставлячи такі грандіозні завдання нашій державності, ми, свідоме громадянство, котре тяжкими жертвами й муками творило її, менше всього само можемо стати супроти неї на позиції laissez faire, laissez passer - лишити кермування державою, будування державного ладу, охорону державних інтересів новій українській бюрократії, самій чи на спілку з провідними партійними групами, фракціями правлячих партій. Ми всі, все свідоме громадянство, повинні вважати се все своїм ділом, не випускати з своїх рук і стати елементом державним!» [9, с. 259-260].

Надзвичайно проникливими, вартими серйозних розмислів і цілеспрямованої концентрації зусиль стали слова із заключного розділу «Нація». Намічаючи «головні контури» концепції «Великої України», М. Грушевський наголошував: «Сей процес національного ви - простовування, розпочатий самими зверхніми реальними умовами, твердими аж занадто подіями, мусить бути свідомо продовжений всіма усвідомленими елементами нашого громадянства, щоб знайти «свою долю і свій шлях широкий» в сучасних обставинах. Україна не може йти далі старими стежками - ні тими, якими волокло її силоміць насильницьке московське правительство, ні протоптаними слідами буржуазних держав Заходу. Перше урвалось, дякувати Богові, але ми мусимо ще сильно скріпитись, щоб захистити себе від його повороту, для котрого працюватимуть і силкуватимуться ще довго ріжні елементи й сили, ворожі нашій державній окремішності, й виступаючи чи то під явними гаслами зломлення нашого національного життя, чи то під більш невинними окликами одності російської революції, або всеросійської демократичної федерації. Друге - звернення українського життя на пробиті дороги буржуазної демократії чи імперіалістичної самостійності менш небезпечне на перший погляд з становища національного, але в ґрунті речі являється також небезпекою великою, навіть більшою, тому ще не знаходить такої різкої відправи в тих верствах нашого громадянства, які «роблять опінію», держать в своїх руках виховання, школу, пресу і т. ін. На сю ж стежку штовхають і штовхатимуть нас усі наші приятелі й союзники, де б ми їх не знаходили, чи по стороні Почвірного союзу, чи в рядах Антанти, - штовхатимуть навіть не тільки з якихось власних інтересів чи для охорони свого буржуазного ладу від привабних спокус соціалістичні реформ, але в добрій вірі, що тільки в буржуазних формах ми зможемо закріпити свою державність. Безсумнівно, протертими стежками ходити легше, хоч вони кінець кінцем, як каже Євангеліє, ведуть до загибелі вищих моральних вартостей життя. Але спокуса велика, і тут от важно те, що я підчеркував вище: «знайти себе» і не збиватись на чужу дудку, а йти тою дорогою, яку вказали нам реальні обставини нашого життя. Ми се повторяли десятиліттями, що Україна вийде тільки на трудових масах» [9, с. 264-265].

Підсумовуючи свої «гадки і мрії», видатний український діяч і вчений підкреслював: «Працюймо самі для утвердження щиро демократичного і свобідного ладу і будьмо певні, що він в такім разі захопить і збере всі щиро демократичні елементи і в однім великім пориві перетопить всі сі демократичні елементи України, об'єднуючи в однім самопочутті нації. Але се може бути осягнене тільки процесом внутрішнього об'єднання, а ніяк не примусом, не обмеженнями, не репресіями! Се ми дуже добре знаємо з історії старої Росії й не будемо повторяти її помилок. Внесім якнайбільше свого огню, запалу й щирості в се діло, щоб сей огонь розтопив льоди упередження й інерції, і тоді сей процес довершиться сам собою. А всі чужорідні тіла, органічно нездібні з'єднатись з демократичною субстанцією, зі - стануться нейтралізованими, як нерозтоплені зерна в моноліті граніту» [9, с. 266].

Феноменально плідний науковець, інтелектуал, що дедалі вивищувався над оточуючим середовищем, навесні 1918 р., при всій задіяності в дуже непростий розвиток політичного життя (наступ-австро-німецьких військ, супроводжуваний відновленням органів влади УНР), продовжував продукувати все нові й нові виступи в пресі, активно рефлексуючи на «злобу дня». З цього погляду цілком виправданим і логічним видається включення до спеціального видання під назвою «На порозі Нової України. Статті і джерельні матеріали» низки тогочасних публіцистичних виступів М. Грушевського. Воно було підготовлене під редакцією і видано у супроводі зі вступною статтею одного з найсолідніших зарубіжних знавців у сфері спеціальної галузі, що отримала назву «грушевськознавства», Л. Винара.

Поліграфічно бездоганно виготовлена книга стала коштовним подарунком присутнім на урочистому заході з нагоди передачі повноважень Державного Центру Української Народної Республіки в екзилі Президентові і Владі відновленої незалежної Української Держави в Києві 24 серпня 1992 року [11].

В ті ж дні в палаці «Україна» проходив світовий конгрес українців і його учасникам у якості пам'ятного презенту серед набору низки друкованих матеріалів було вручено солідний том «Великий Українець. Матеріали з життя та діяльності М.С. Грушевського». До нього було включено й значну частину праці «На порозі Нової України» [4].

Вибір твору в обох випадках, безумовно, був не випадковим, і не лише символічним, співзвучним настроям історичного моменту В «підтексті» «подарунків» прозоро «прочитувались» орієнтації на стратегічні ідеї Великого Українця, які, як гадалося, на той час не втратили своєї притягальності й актуальності.

Однак, не все виявилося таким простим, ідилічним. Хоча ще роком раніше вийшли передруки важливого твору М. Грушевського, та й пізніше його фрагмети включалися до різних видань, паралельно розпочалися й критичні атаки на творчий спадок лідерів Української революції. Адже видатні особистості, могутні, яскраві інтелектуали були соціалістами за світобаченням, глибокими переконаннями, а дещо пізніше стали в Радянському Союзі академіками… Серед них. і найперший з них - голова Центральної Ради. Керуючись очевидною кон'юнктурою, не втримались від спокуси висловити й свої оцінки глибоко наукового, в буквальному розумінні, вистражданого твору деякі науковці.

В 2007 р. до підготовленого Інститутом української історіографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського разом з Інститутом історії України НАН України чергового тому творчої спадщини М.С. Грушевського було включено і текст брошури «На порозі Нової України». Укладачі взяли за основу текст першого видання [8] і в серії суспільно-політичних творів цілком логічно републікували під рубрикою «Праці концептуального та розвідницького характеру (квітень 1917 - квітень 1918 р.)».

Проте в супровідних текст коментарях можна прочитати: «На думку дослідників

В. Верстюка та Т Осташко праця «На порозі Нової України» викликає змішану реакцію симпатії та подивування. Симпатії заслуговують мрії і гадки М. Грушевського, побудовані на винятковому революційному романтизмові і зверненні до позитивних і конструктивних цінностей, високих моральних якостей. Поди - вування виникає тому, що Грушевський-політик, який у 1917 р. чітко передбачав розвиток революції, у 1918 р. не відчув, що романтичний етап революції завершився. Соціалістична революція з приходом більшовиків до влади вичерпала свої конструктивні можливості і вступила у фазу тотальної суспільної руйнації (див. Верстюк В., Осташко Т Діячі Української Центральної Ради. Біографічний довідник. К. 1997. С. 27-28). Тому на момент, коли книга була написана, вона більше скидається на утопію, ніж на програму найближчих дій… Проте засадничі концепції розбудови Української держави в праці залишаються в багатьох аспектах актуальними і сьогодні» [10].

Не варто занурюватись у дискусію, доводити очевидну суперечливість наведених оцінок. Атрибутивне (швидше «про всяк випадок» - все-таки - М. Грушевський!) визнання позитивних якостей твору зводиться нанівець, або й начисто перекреслюється зверхніми менторськими зауваженнями, чого «не відчув» видатний історичний діяч, впавши в утопію. Насправді ж все значно прозаїчніше - дуже вже хотілося довести згаданим науковим співробітникам, що революції - то «тотальна суспільна руйнація» на відміну від того, яким конструктивним виявлявся обраний на перспективу, «проторений», жаданний ліберальний курс. Та й чи ліберальний? І чи можна було бути щасливим, спокійним коли доля країни, нації потрапляла в абсолютну залежність від іноземної мілітарної сили двох монархій? Свідомо кидатись у повернення з такими бажаннями, зусиллями, надіями подоланих більше року тому середньовічних пережитків?. Питання, звісно, більше риторичні.

Хіба що принагідно можна згадати ще про романтизм, який є не стільки бідою, скільки насправді іманентною рисою справжньої революційності. Якщо революції не досягають, або не відразу (не з першого разу) досягають тієї мети, яка оформляється в програми, теорії, концепції її ідеологами, їхній внесок у цивілізаційний поступ все одно не марний, він безперечно позитивний і необхідний. Таку їх властивість дуже тонко підмітив один з найяскравіших представників народництва, палкий поборник суспільного прогресу, високий інтелектуал П. Лавров. Він наголошував: «Саме в процесі боротьби за найширшу й найвищу, навіть і недосяжну життєву мету можуть бути здійснені ті реальні цілі, які роблять історію людства процесом прогресивним. Реальний прогрес історії складається ні з чого іншого, як з окремих завоювань, зроблених за прагнення до далеко ширшої і далекої правди в мислі і житті, завоювань, які були б неможливими, якби перед очима особистостей, які здійснюють ці завоювання, не вимальовувалися ідеали далеко ширші, правда далеко радикальніша» [54, с. 23]. На жаль, прислухатися до подібних мудрих слів багато хто з сучасників не тільки не хоче, а ще й поспішає висловити свою зверхню зневагу до тих, завдячуючи кому перші наріжні камені в будову України, як державного феномену, її повноцінної політичної нації тільки закладалися, щоб стати на сьогодні серйозним реальним суб'єктом, важливим чинником світового розвитку.

То ж можна впевнено висновувати: прекрасно розуміючи, яка за сутністю, змістом і характером революційна стратегія потрібна відроджуваній нації, усвідомлюючи значення її внутрішніх мобілізаційних чинників, прагнучи озброєння мас величними, дійсно грандіозними ідеями і завданнями мети широкого народного руху, Великий Українець накреслював концепцію руху вперед - до Нової України, перед порогом якої опинилося суспільство. Гадається, не варто легковажити, підозрюючи заслуженого, авторитетного вченого у голому прожектерстві, елементарному нерозумінні пружин і рушіїв історичного поступу.

Звертаючись же до конкретного історичного контексту весни 1918 р., слід відзначити ту тривогу, яку М. Грушевський висловлював про дальшу долю народу і революції з перших днів окупації України. Мова, передусім, про загрозливу для переважно «селянської нації» тенденцію негайного, безапеляційного відновлення «священних прав» поміщиків на землю, відмову від аграрної реформи, яку Центральна Рада розпочала проводити прийняттям Земельного закону від 18 січня 1918 р.

В цьому сенсі доволі прикметною була стаття «Святі права», в якій історик, що спирався ще й на досвід останніх місяців революції, не лише демонстрував зумовлений природою, справедливістю, гуманізмом ґрунтовний правничий підхід до проблеми, а й елегантно апелював до пророчих «вогнених віршів» Т Шевченка [11, с. 80-82].

А в наступній статті - «Стара історія», що з'явилася буквально за тиждень до державного перевороту, в умовах нестримної ескалації окупаційного насильства, М. Грушевський облишив притаманний йому делікатний, високо інтелігентний, академічний стиль і напряму заявив німецькій владі, що робила ставку на «Юд Іскаріотських»: «Добившись проголошення і визнання української державності, винесеної на плечах нашого сільського народу, того, що в свитках, і того, що був тоді в шинелях, вони закликають наш уряд обернутися спиною до них, а лицем до землевласників! Перекреслити земельну реформу і, опираючись на німецькі штики, відновляти поміщицьке землеволодіння!

Та ж це було б буква в букву повторенням тієї великої, незабутньої ганебної історичної помилки, яку Україна оплатила 250-ма літами неволі!

Це було б новою провокацією наших народних мас, які колись за великої руїни в сліпім відруху проти поміщицьких забаганок старшини раз уже розвалили українську державу, перейшовши на сторону її ворогів задля того тільки, щоб знищити ненависну старшину.

Ні, на це не піде ніхто, кому справді дорога визволена Україна й її відновлена державність, і хто хоч трохи може тямити тверді лекції історії.

Другий раз робити ту саму помилку не можна. На це нема виправдання.

Схаменіться, люди!» [32].

Важливо відзначити, що наведені слова не були ситуативним виявом емоцій, їхнім раптовим вибухом. Вони зумовлювалися чітко зайнятою позицією прихильника соціалістичних ідеалів соціаліста-революціонера М. Гру - шевського. В урочистій промові з нагоди перших роковин Центральної Ради її незмінний керівник з високою гідністю заявив: «…УЦРада мала завжди один критерій, єдиний компас - це інтереси трудящих українських мас. Які не були б помилки і невдачі наші, члени УЦРади можуть з вдоволенням оглянутися на пройдену путь і сказати словами поета:

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли, у нас нема

Зерна неправди за собою.» [11, с. 156].

В контексті й логіці пошуку якомога оптимальної сутнісної оцінки сповідуваної революційної концепції М. Грушевського видається доцільним ще раз підкреслити його принципову, непорушну відданість фундаментальним науковим засадам, кришталеву чесність в кваліфікації стратегічних настанов і тактичних гасел через їхню перевірку суспільною практикою. Гадається, в такому випадку буде допустимим звернутися до прикладу, який хронологічно дещо пізніший від моменту, що розглядається, хоч і не виходить за межі революційної доби. Однак, він дуже яскраво характеризує методологічну строгість, послідовність, можна сказати й «лабораторію» творчості М. Грушевського, і його життєву, моральну позицію. Влітку 1920 р. він «накидав» матеріал «Українська партія соціа - лістів-революціонерів та її завдання. Замітки з приводу дебат на конференціях закордонних членів партії». Серед іншого в ньому є й такі пасажі, які відмовляються сприйняти й витлумачити деякі сучасні науковці [21, с. 144].

Йдеться про момент, який у колишнього ініціатора й керівника Української революції, очільника національної держави набув наступного вигляду: «В минувшому ми ніколи не були приклонниками незалежності в ходячім, вульгарнім розумінні сього слова. Мати власну армію, митну сторожу, поліцію, в'язниці й шибениці - се ніколи не захоплювало українських народників. Наскільки се все мусило б зістатись невідлучним атрибутом громадського пожиття, українські народники вважали за краще принаймні розложити сю неприємність на більшу спілку, на ширшу федерацію. В федеральнім устрою сі атрибути значно б змаліли, він знейтралізував би багато боротьби, напружень, інтриг, за котрі правлячим кругам приходиться одних людей садити до Іванової хати, а других займати наглядом і репресіями проти них та витрачати гроші на утримання армій та кордонних охорон на державних границях, котрі любісінько могли б бути просто межами федеративних штатів і т.д.

Така була наша стара «ідеологія», призабута в гарячці останніх літ. Коли почали лунати перші голосні оклики за незалежність, почавши від Ukraina Irredenta Бачинського і «Самостійної України» РУП, українські народники старших категорій ставились до сих окликів з великим скептицизмом, побоюючись, що з сього самостійницького яйця вилупиться шовіністична реакція і всякі націоналістичні авантюри. І се правда, Що націоналістична виключність і назадництво з самого початку стали примішуватись до сих гасел (пригадати виступи групи НУП, що вийшла з РУП, і різні націоналістичні брошури, які стали появлятись, особливо перед війною) [14, с. 232]. Принагідно ще раз звернути увагу тих, хто вважав і продовжує вважати «самостійницький рух» масовим, що історик, який знав згаданий момент досвіду «зсередини», навіть Народну українську партію М. Міхновського іменує «групою», що відкололася від Революційної української партії і не більше.

«Але події гнали воду самостійникам, - веде далі політик і вчений. - Світова війна з її нечуваним лукавством і цинізмом в національній справі: з кличами самостійності для поневолених народів і лютою кампанією на знищення українства на практиці дуже скріпила самостійницькі течії, а революція поскидала маски з різних псевдосоціалістів (особливо російських с.-р.) і теж непомалу причинилась до сього. Федералізм дійсно став кепською забавкою. Антанта домагалась від України, щоб вона, як частина Росії, хоч би й федеральної, прийняла на себе обов'язки старого російського режиму. Недобитки старої Росії, програвши справу в старій формі, стали перешиватись на федералістів і дискредитувати сю ідею своїми централістичними змаганнями, котрі продовжували і під сею новою маркою. Нарешті, Совітська Росія, вивісивши прапор «Федеративної Російської Республіки» під сим гаслом почали господарювати на Україні - пам'ятаємо, яке було се господарство під час її першого наступу. Справа суверенності українського народу і незайманості його волі стала гарячою, дражливою і вилилась в домагання повної самостійності і незалежності України, винесене насамперед військовими кругами, а далі прийняте цілим, чи майже цілим, національно свідомим українством» [14, с. 232-233].

Здавалось би, здійснюваний на той момент курс був об'єктивно зумовленим, обґрунтованим усією непростою сукупністю чинників. Проте небайдужий до долі нації вчений вкотре загострює додаткові питання, пропонує заново зануритись в їхню сутність уже під кутом зору нагромадженого досвіду, з позицій критичної оцінки історичних уроків.

«Чи було се домагання, се гасло (самостійності. - В.С.) неминуче, ставить питання професор і діяч, категорично відповідаючи: - Ні! На мій погляд воно лежало більш в психології відпору всім, хто хотів накидати свою волю українському народові. Тому ставило величезну крапку над і, більшу, ніж треба було сій букві; хапалось найбільшого калібру, щоб нарешті не лишити місця ніяким неясностям і недоговореностям. Те, що в дійсності хотілось і треба було захистити: «самостійність і незалежність: суверенність українського народу, незайманість його національних економічних і політичних інтересів, се, розуміється, можна було забезпечити і в федеральній формі, якби обставини були нормальні, якби час не був такий пожарний. Але він був такий., і не самі тільки Українці, а й інші народи бувшої Росії хапались сеї елементарної формули: «самостійність і незалежність», щоб відмежуватись від усяких претензій старої Московщини, в яких би формах вона не відроджувалась» [14, с. 233].

І вже зовсім «збиває з пантелику» деяких дослідників наступний невеличкий абзац: «Ми відкидаємо боротьбу з Совітською Росією, з комуністами-більшовиками, явну і тайну: тактику оружних повстань і політику зривання зсередини. Ми навчились шанувати в більшовиках провідників світової революції, котрим за се мусимо пробачити не одно з того, що нам боком вилазить, тим більше що наші власні помилки оправдують не одно в їх упередженнях і помилках в відносинах до нас» [14, с. 234].

Але пояснення є. Воно досить просте і прозоре. М. Грушевський був передусім і абсолютно в усьому справжнім, «невиправним» вченим, на підходи, оцінки, узагальнення, пропозиції якого не могли істотно вплинути ні кон'юнктура, ні будь-які суб'єктивні уподобання і орієнтації.

Вченим він залишався і в політиці, що забезпечувало максимально можливу об'єктивність у підході до реалій життя, надскладні процеси якого розвивалися чи в бажаному, чи будь - якому іншому напрямку.

М. Грушевський відчував «пульс революції», ставився до історично зумовлених тенденцій з усією відповідальністю. Краще за інших розуміючи закономірності зламної доби, ретельно аналізуючи поточний досвід, винесений на гребінь суспільних процесів політик був здатен приймати адекватні вимогам часу принципові рішення, які не відразу готові були вірно оцінити навіть близькі колеги. Так, зі здивуванням багато хто зустрів, здавалось, неочікуваний перехід навесні 1917 р. голови Центральної Ради від українських поступовців - соціалістів-федералістів у табір українських есерів. Масову партію українського селянства він небезпідставно розцінював як основний чинник національно-демократичної революції, пов'язував з нею прогрес усієї української справи.

Не могло бути, щоб залишались поза пильної уваги ґрунтовного аналітика непрості процеси, які наповнювали в 1918 і наступні роки життя УПСР (звичайно, як і організацій російських есерів в Україні, українських соціал-демократів, партій єврейських соціалістів, більшовиків [41; 51]). Цього аспекту не торкались до сьогодні вітчизняні історики. Можливо ж, певне світло на ідейно-політичну еволюцію М. Грушевського в історико-партійному і світоглядному контекстах якраз і проливають зачеплені вище моменти. І хоча безпосередніх оцінок зародження й розвитку українського комунізму він не залишив, вищенаведені висловлювання щодо планів Нової України наштовхують на певні роздуми й здогадки. Имо - вірно, у згаданому ракурсі можна розгледіти, зрозуміти (в сумі з іншими аргументами) і деякі наступні кроки видатного інтелектуала, зокрема - повернення з еміграції в Україну, приїзду в Радянську Україну.

Висловлені тут в гіпотетичний спосіб міркування і здогадки, звісно, мають бути ретельно опрацьовані. І, навіть, якщо не знайдуть підтвердження, будуть спростовані, можна не сумніватись - все ж дадуть певну поживу для прояснення питань, що волею-неволею виникають.

Оскільки аргументи в умовний спосіб в історичній науці заперечуються, ставити питання про те, що б було, якби політичному проводу України вдалося дотриматися концепції революції, обґрунтованої головою Центральної Ради, не варто. Однак, неспростовним фактом залишається те, що незалежними від М. Гру - шевського чинниками його концепція розвитку, поглиблення національно-демократичної революції була «знята з порядку денного», не стала керівництвом до дії. Вектор суспільних процесів стали визначати інші, далекі від прогресивно-революційних сили.

Що ж до М. Грушевського, то він до останньої можливості наполегливо робив усе, щоб озброїти народ, націю надійною, перспективною, науково обґрунтованою програмою дій, щоб торжествувала справа Української революції. Визнаючи цей факт незаперечним, настільки ж важливо продовжити неупереджені дослідження, спрямовані на чесне з'ясування причин неуспіху справедливих національних прагнень.

Список використаних джерел

1. Валерій Федорович Солдатенко. Біобібліографія. Серія «Бібліографія вчених України». К.: НАН України. Інститут політичних і етнонаціо - нальних досліджень, 2008. 76 с.

2. Валерій Федорович Солдатенко. Біобібліографія. Серія «Бібліографія вчених України». К.: НАН України. Інститут політичних і етнонаціо - нальних досліджень ім. І. Ф. Кураса, 2016. 80 с.

3. Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. Енциклопедичний довідник. К.: Головна редакція Української радянської енциклопедії, 1987. 632 с.

4. Великий Українець. Матеріали з життя та діяльності М.С. Грушевського. К.: Веселка. 1992. 552 с.

5. Верига В. Визвольні змагання в Україні. 1914-1923 рр. У двох томах. Жовква. Видавництво Отців Василіан «Місіонер». 1998. Т І. 524 с., Т ІІ. 504 с.

6. Верстюк В.Ф. Від «Великой Октябрьской социалистической революции и гражданской войны на Украине (1917-1920)» до «Нарисів історії Української революції» й далі: трансформації дослідницької парадигми // Український історичний журнал. 2017. №3. С. 8-23.

7. Винниченко В. Відродження нації (Історія української революції [марець 1917 р. - грудень 1919 р.]). В. 3-х ч. К. - Відень: Видавництво «Дзвін». 1920. Ч. І. 348 с.; Ч. ІІ. 328 с.; Ч. ІІІ. 535 с.

8. Грушевський М. На порозі Нової України. Гадки і мрії. К.: Друкарня акціонерного товариства «Петро Барський». 1918. 72 с.

9. Грушевський М. На порозі Нової України. Гадки і мрії // Грушевський Михайло. Твори у 50 томах. Т.4. Кн.1. К.: Світ. 2007. С. 225.

10. Грушевський М. На порозі нової України. Коментарі // Грушевський Михайло. Твори у 50 томах. Т.4. Кн.1. К.: Світ. 2007. С. 378-379.

11. Грушевський М. На порозі Нової України. Статті і джерельні матеріали. Нью-Йорк - Львів - Київ - Торонто - Мюнхен: Українське історичне товариство. 1992. 278 с.

12. Грушевський М. Російська революція і визволення України. Боротьба за автономність України і федеративний лад. Українська Народна Республіка. Україна самостійна. Київське повстання. Війна за незалежність // Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. Вид. 2-е. К. - Відень: Видавництво Корбуш. 1919. С. 500 - 528 (538 с.)

13. Грушевський М. Спомини // Київ. 1989. №8. С. 143-167.

14. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. К.: Товариство «Знання» України. 1991. С. 232.

15. Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. Листопад 1918 - листопад 1920 рр. Документи і матеріали. У 2-х томах, 3-х частинах. К.: Видавництво імені Олени Теліги. 2006. Т.1. 688 с.; Т.2. 744 с.