Протиепідемічні заходи в гімназіях, прогімназіях та училищах Київського навчального округу наприкінці XIX - на початку XX століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Протиепідемічні заходи в гімназіях, прогімназіях та училищах Київського навчального округу наприкінці XIX - на початку XX століття

Шемета Ю.М., кандидат історичних наук, доцент кафедри давньої та нової історії України

Досвід переживання епідемічних захворювань і реагування на них в окремих середовищах, зокрема, освітньому в різні часи, є цікавим і повчальним. Тому в дослідженні розглядається досвід протиепідемічних та санітарних заходів, що використовувалися в гімназіях, прогімназіях та училищах Київського навчального округу наприкінці 19 - на початку 20 ст. Метою публікації є з'ясування особливостей здійснення цих засобів у практичній площині за допомогою аналізу окремих джерел та їхньої систематизації. Під час розгляду наявних матеріалів було досліджено способи виявлення інфекційних захворювань у минулому на рівні тодішніх знань, виявлено, які саме хвороби найбільше дошкуляли учням, яким чином намагалися упередити їхню появу, зазначено бюрократичну складову процесу інформування та звітності щодо появи і поширення захворювань. Досліджено, що станом на початок 20 ст. керівництво навчальних закладів отримало більше самостійності у питанні прийнятті рішень щодо діяльності в умовах епідемій. Також було з'ясовано, що причинами появи захворювань серед школярів на рівні тогочасних знань вважалися соціальні проблеми і природні умови. Визначено, що найнебезпечнішими захворюваннями сучасники вважали скарлатину, кір, дифтерію, віспу тощо. Документи свідчать, що інфекційні хвороби впливали на зміни в навчальному процесі, який припинявся на визначені в інструктивних матеріалах терміни, або оптимізувався шляхом скорочення іспитів. Подібні обмеження мали локальний характер. Для запобігання появі і поширенню захворювань використовували карантин для хворих, дезінфекцію шкільних приміщень, здебільшого, розчином формальдегіду, проти віспи застосовували обов'язкові для учнів щеплення. Учням надавали рекомендації щодо гігієни тіла, а також допомогу в лікуванні. З'ясовано, що смерті від епідемічних хвороб, порівняно нечасто, проте траплялися, а також те, що, комплекс заходів, вживаних раніше, є цілком застосовуваним у сучасних умовах.

Ключові слова: Київський навчальний округ, епідемічні захворювання, карантин, дезінфекція, щеплення, гімназія, прогімназія, училище.

ANTI-EPIDEMIC MEASURES IN GYMNASIUMS, PRO-GYMNASIUMS AND SHHOOLS OF THE KYIV EDUCATIONAL DISTRICT AT THEEND OF THE 19th AND THE BEGINNING OF THE 20th CENTURIES

Shemeta Y. M.,

candidate of History Sciences, Associate Professor of the Department of Ancient and Modern History of Ukraine of the History Faculty Taras Shevchenko National University of Kyiv

The experience of epidemic diseases and responding to them in certain environments, in particular, educational at different times, is interesting and didactic. Therefore, the study examines the experience of antiepidemic and sanitary measures used in gymnasiums, pro-gymnasiums and schools of the Kyiv Educational District at the end of the 19th and the beginning of the 20th centuries. The purpose of the publication is to clarify the specifics of the putting these measures into practice by means of analysis of selected sources and their systematization. During the study of available materials, the methods of detecting infectious diseases in the past at that time's level of knowledge were investigated; it was demonstrated which diseases bothered students the most, how their emergence was tried to be prevented; bureaucratic component of the process of informing and reporting the emergence and the spread of diseases was highlighted. It was investigated that as of the beginning of the 20th century the management of educational institutions obtained more independence in the sphere of decision-making regarding activities at the time of epidemics. It was also found out that social problems and natural conditions were considered to be the causes of diseases among schoolchildren at that time's level of knowledge. It was determined that contemporaries considered scarlet fever, measles, diphtheria, smallpox, etc. to be the most dangerous diseases. The documents show that infectious diseases caused changes in educational process, which was suspended for periods specified in instructional materials, or optimized by shortening the exams. Such restrictions were of a local nature. To prevent the emergence and spread of diseases, quarantine was used for sick people, school premises were disinfected, mostly with a formaldehyde solution, vaccinations against smallpox, which were mandatory for students. Students were provided with recommendations on body hygiene as well as with assistance in treatment. The author clarified that deaths from epidemic diseases occurred, although relatively infrequently, and that the set of measures implemented in the past is quite applicable nowadays.

Keywords: Kyiv Educational District, epidemic diseases, quarantine, disinfection, vaccination, gymnasium, pro-gymnasium, technical school.

Вступ

Події останніх років привернули увагу до санітарії та гігієни громадського простору, зокрема, навчальних закладів. В сучасному світі варто враховувати досягнуте предками, щоб не повторювати помилок або вчинків, які не є результативними, і не забути корисне й доцільне. Тому хотілося би звернутися до досвіду минулих років, пов'язаного із виявленням, запобіганнями та протидією інфекційним захворюванням в шкільництві Київського навчального округу на межі 19-20 ст. як часу, коли кількість учнів зросла, а також із поширенням у суспільстві медичних знань загалом, і тих, що стосувалися шкільної гігієни, зокрема.

Відповідно, метою статті є ознайомлення із практичними діями шкільного керівництва у випадках, коли навчальним закладам загрожували важкі інфекційні захворювання на прикладі гімназій, прогімназій та училищ (реальних і міських) Київського навчального округу наприкінці 19 - на початку 20 ст. Для цього необхідно з'ясувати, яким чином і які саме виявляли захворювання серед учнів, як це позначалося на навчальному процесі, як намагалися їм запобігати або боротися. Через неможливість скористатися усією повнотою джерельного фонду частини проблеми можливо розглядати у якості потенційних тем докладнішого опрацювання, наприклад, пов'язані з холерною епідемією та боротьбою з нею у 1890-х, грипу тощо.

Наявні праці, що так чи інакше стосуються проблеми, висвітлюють історію поширення й запобігання епідемічним хворобам минулого [18], проведення щеплень [16], шкільної гігієни [17]. Є публікації, в тому числі, документів, що допомагають з'ясувати поведінку сучасників під час епідемій [14], порадники [15] тощо. Проте вони не характеризують заходи з запобігання захворюванням у навчальному середовищі, між тим, тема видається актуальною з огляду на події 2020-2022 р.

Виявлення захворювань та хвороби

Інформацію про появу інфекційних захворювань у школах отримували у навчальному закладі або від батьків хворої дитини, або внаслідок виявлення безпосередньо на місці з рапортів лікарів, де вказувалася кількість хворих на певну хворобу, коли захворіли учні, їхній стан. Далі вона директорами чи штатними смотрителями надсилалася попечителю листом/телеграмою і до лікувально-санітарної частини міністерства народної освіти [2, арк. 5]. У липні 1872 р. смотритель Луцького єврейського казенного училища Піотровський рапортував, що через збільшення випадків холери місцеві євреї не випускали дітей з дому [3, арк. 35]. У серпні того ж року, посилаючись на записку повітового лікаря, штатний смотритель Брацлавського двокласного міського училища К. Волковський повідомляв попечителю про те, що в місті щодня захворювало по 20 чоловік, половина з яких помирала, і що під час епідемії вдома помер один з учнів підготовчого класу [3, арк. 48, 60].

Відомості про появу хвороб могли надходити від керівництва губернії чи округу - губернатора, віце-губернатора [3, арк. 31], попечителя, або відповідних служб (губернських комітетів громадського здоров'я правобережних губерній, лікарських відділень губернських правлінь на чолі з лікарським інспектором у земських губерніях [16, с. 24-25]) до шкільного начальства.

Відбувався обмін інформацією між установами та відомствами, відповідальними за санітарну справу, зі школами і батьками: у липні 1884 р. чернігівським губернатором С. Шаховським створено комісію з місцевих цивільних і військових лікарів для розгляду наявних епідемій та упередження наступних. Комісія прийшла до висновку, що в Чернігові була епідемія дизентерії, для упередження розвитку якої вирішили просити батьків не привозити дітей до міста до 1 вересня [10, арк. 1а]. У 1910-х маємо спроби втручання батьківських комітетів, які просили попечителя відпустити дітей на канікули раніше або відтермінувати заняття через появу інфекційних хвороб, зокрема, Полтавських чоловічої і жіночої Маріїнської гімназій, Борзенської та Переяславської гімназій тощо. Сторони не завжди могли порозумітися. епідемічний освітній київський

Звертаючись із проханням про відтермінування початку занять восени 1872 р., смотрителі училища в Брацлаві К. Волковський і в Гайсині М. Булах вважали небезпечним і таким, що може спровокувати поширення епідемії холери, бідність учнів, що змушені через це жити скупчено на квартирах. Зауважено і той фактор, що серед бідняків холера поширеніша загалом [3, арк. 48]. Пізню, холодну і мокру весну 1874 р., і через те велику кількість бруду довкола потенційно небезпечними для здоров'я гімназистів вважав директор Немирівської чоловічої гімназії М. Шульженко [5, арк. 71]. Погода взагалі сприймалася як одна з головних умов захворювань, особливо холери. Появу її 1872 р. пов'язували зі спекотними днями. Скупченість учнів, задуху в класах і непристосованість приміщень вважали причиною появи холери 1871 р. у Білій Церкві [2, арк. 3], а також спалаху одразу двох інфекційних хвороб у Летичеві 1915 р. [12, арк. 1]

17 жовтня 1915 р. відбулося засідання педради Уманської чоловічої гімназії, яка, вислухавши рапорти лікарів П. Стаховського і М. Піотровської, прийшла до висновку, що через осінню непогоду й навчання гімназистів гімназисток позмінно в одному приміщенні (будівлю чоловічої гімназії забрали для потреб госпіталю) діти молодшого віку ризикують захворіти на застудні та інфекційні хвороби; окрім того, в Умані починалася епідемія скарлатини. Директор М. Плеський просив попечителя зупинити заняття для учнів підготовчого і 1-2-х класів в якості застережного заходу. Розуміючи, що розташування в гімназії польового госпіталю сприятиме появі хвороб, просив керівництво окружного військово-санітарного управління знайти інше приміщення, проте отримав відписку [12, арк. 38].

Отже, природно-кліматичні умови, скупченість, бруд і соціальні проблеми цілком усвідомлювалися як неодмінні супутники збільшення кількості хворих, при тому, що механізми поширення збудників, наприклад, холери, не були остаточно відомими до кінця ХІХ ст.

У розглянутих документах кінця 19 - початку 20 ст., що стосуються 37 гімназій, прогімназій та реальних і міських училищ (у деяких із них - неодноразово в різний час), йде мова про 55 випадки важких інфекційних хвороб (без урахування кількості хворих). Звісно, картина не є показовою. З проаналізованих відомостей можна зробити висновок, що найбільше учні страждали від скарлатини (15 випадків), холери (15), кору (7), дифтерії (“дифтериту” - 7), тифу сипного і черевного (5), паротиту (3), віспи (3). Інші недуги, за певними винятками, як дизентерія [10, арк. 2], згадуються у документах побіжно: ревматизм, катар шлунку, запалення повік очей тощо. Грип та інші застудні захворювання, які зустрічаються в джерелах як «лихоманка», і не могли не становити левової частки хвороб, також фігурують в контексті потенційної загрози і як наслідок поганої погоди чи скупченості дітей.

Іноді навчальний заклад “накривало” кількома хворобами, як, наприклад, реальні училища в Білій Церкві і Ромнах у 1878 р., де учні одночасно захворіли у першому - на кір, скарлатину і висипний тиф, у другому - на скарлатину і дифтерію, гімназію в Летичеві, де 1915 р. виявили скарлатину і дифтерію, в Глухові тоді ж - свинку, кір і скарлатину [12, арк. 1, 45].

Смертність, схоже, не була масовою - за один спалах хвороби помирав, як правило, один учень зі школи. Під час віспи в березні 1874 р. в Лубнах щотижня помирало 5 дітей (не обов'язково гімназистів), проте як, як повідомляв директор гімназії М. Семенов, станом на початок червня на місто лише одна дитина - його учень - хворів і вже перебував у стані одужання [3, арк. 169, 263]. У Чернігівській гімназії від холери у 1871 р. помер один учень, який щойно перевівся з Києва. Напередодні випадку директор звертався до губернатора із питанням про стан захворюваності, на що отримав відповідь, що захворюваність низька, хворіють приїжджі і відкладати відкриття класів немає потреби [2, арк. 5зв.]. У Білоцерківському реальному училищі 1879 р. із 21 учня, захворілого на тиф, помер один [6, арк. 83, 109], у Летичевській гімназії від скарлатини (чи дифтерії) і в Глухівський тоді ж - також по одному. Проте, ймовірно, мали місце випадки вищої смертності.

Епідемії та навчання

Стикнувшись із появою недуги, шкільне начальство мусило вживати заходів, частина яких була пов'язана з медичною сферою, частина - з навчальною і соціальною складовою проблеми.

Наявність хвороби мав підтвердити лікар, який обслуговував школу. Далі починалося припинення занять або відтермінування після канікул, дозвіл на що просив директор або смотритель після обговорення на педраді, повідомляючи попечителя. Смотритель М. Булах 1872 р., сповіщаючи в округ про невчасний початок навчального року в Гайсин- ському училищі, додавав до рапорту оригінал відношення повітового комітету громадського здоров'я за підписом голови - місцевого предводителя дворянства - на підставі якого не відбулося відкриття навчання [5, арк. 71, 169]. Проте остаточне рішення залежало від рішення санітарної комісії чи лікарського відділення при губернському правлінні або комітету громадського здоров'я, тому керівництво шкіл мало звертатися туди.

Навесні 1872 р. клопотання директора Кам'янець-Подільської чоловічої гімназії В. Василенка про розпуск учнів через холеру було надіслано губернатору. Той, спираючись на рішення губернського комітету громадського здоров'я, який співставив кількість захворілих і померлих у Кам'янці-Подільському, вирішив, що це не є доцільним, і відмовив. Того ж року у червні попечитель дозволив батькам гімназистів 1-ї та 2-ї київських гімназій забрати дітей через холеру, проте закрити навчальні заклади не наважився, і просив остаточного рішення губернатора.

Міністерство народної освіти 1884 р. циркуляром від 29 лютого рекомендувало закривати школи і притулки у виняткових випадках, а саме - коли вони були джерелом захворювань, і радило двічі на рік проводити профілактичні огляди учнів.

Згодом діяла низка документів, що регулювали порядок дій під час епідемічного стану, зокрема, з 1904 р. це можна було робити за рішенням дільничного лікаря і педради, окреме розпорядження 1905 р. стосувалося скарлатини - школу закривали при наявності повторних випадків рішенням попечителя, при першій її появі - закривався клас на два тижні. 27 лютого 1906 р. з метою ефективнішого запобігання поширенню заразних хвороб міністерство вирішило надати право самостійно закривати школи керівникам навчальних закладів та педрадам за поданням училищного, дільничного, земського, сільського чи повітового лікаря [15; 17]. Далі або попечитель, або керівництво закладу мало надіслали інформацію про закриття, кількість хворих за встановленою формою, вжиті заходи тощо до міністерства. Передбачалася можливість особливих випадків, коли закривалися не окремі заклади, а всі школи району або міста. Причому порядок дій був різним під час різних хвороб і регулювався різними документами. Окремі з них стосувалися холери та чуми; віспа і дифтерія, як і скарлатина, вимагали закриття закладу лише у випадку повторних випадків захворювань, які з'являлися після вжитих заходів. Під час кору, коклюшу, вітрянки і свинки закривати школи можна було лише тоді, коли вжиті заходи виявлялися.

Приймати рішення потрібно було не лише виходячи з ситуації, але й завчасно, як відповів на прохання директора Лубенської гімназії М. Ясковичу попечитель у серпні 1916 р. напередодні початку навчання [13, арк. 29].

Якщо у місцевості було зафіксовано епідемію, то розпочати навчальний процес можна було з допомогою зворотної процедури: відновлення занять у Брацлаві у 1872 р. під час холери відбулося після рекомендації лікаря (лікар відштовхувався від того, що хворих серед учнів не було), розгляду його на педраді і дозволу попечителя [3, арк. 60].

Стан школярів вважався важливим чинником під час виникнення епідемій. 1878 р. у Прилуках з метою запобігання поширенню дифтерії лікар Прилуцької прогімназії А. Козіонтковський обґрунтовував необхідність відпустити учнів по домівках раніше на різдвяні канікули, оскільки значна частина їх хворіла на “горлові хвороби”, отже потенційно могла підхопити щось серйозніше [7, арк. 11-12], і до нього прислухалися.

Запобіжне зупинення занять на 1-2 тижні іноді пропонувалося міністерством, але на місці могли відмовитися, як вчинив у 1915 р. директор Пирятинської гімназії М. Тростянський на пропозицію розпустити по домівках учнів через потенційну загрозу холери, випадки якої фіксувалися у сусідніх повітах [12, арк. 2]. Навпаки, вважав, директор, діти перебували у безпеці в місті, але могли би захворіти вдома; крім того, учні у вільний час спокусилися би великою кількістю динь, груш, яблук і кавунів Пирятинського ринку, що призвело би якщо не до появи холери, то загострення шлункових захворювань і це, разом з нервовою обстановкою в суспільстві, нічим хорошим би не закінчилося.

Найчастіше зупиняли навчання саме у молодших класах: під час спалаху дизентерії у Чернігові 1884 р. відтерміновували початок занять в підготовчому класі гімназії та нижчих класах училищ через те, що смертність траплялася серед дітей до 10 років [10, арк. 7-8]. Взимку 1915 р. для упередження спалаху кору лікар Новгород-Сіверської гімназії В. Кафтановський запропонував зупинити навчання на тиждень з можливістю продовжити це ще на один тиждень у підготовчому (13 випадків) і 1-2-х класах (по 8 і 7 випадків, тоді як у 4-му лише 2). Захворілі й ті, хто мав з ними контакт, були ізольовані від решти дітей. В. Кафтановський зауважував, що припинення занять не зупинить епідемії, оскільки джерелом хвороби є мешканці міста, але дасть змогу зрозуміти, продовжується вона, чи згасає, і може зменшити кількість джерел зараження [12, арк. 7-8].

Підготовчий і 1-3-ті класи Новгород-Сіверської гімназії у 1915 були закриті через кір, причому педрада вирішила, що “з педагогічної точки зору при відсутності в деяких молодших класах значної кількості учнів нормальні заняття неможливі”, підготовчі класи жіночої і чоловічої Кролевецьких гімназій 1916 р. через той самий кір [12, арк. 7, 14] тощо.

Але бувало, що закриття молодших класів виявлялося початком - закривали все. Наприкінці 1879 р. у спершу у жіночій, згодом і в чоловічій гімназіях Чернігова з'явилася свинка. З метою розібратися у ситуації губернатор відрядив представника лікарської комісії, який разом із гімназійним лікарем прийшов до висновку про необхідність зупинити навчання на місяць (щоправда, частина часу припадала на канікули) для всіх класів загалом, оскільки з 382 учнів лише чоловічої гімназії за два тижні захворіло 114 чоловік [8, арк. 593-613].

Отже, першою ланкою системи протиепідемічних заходів був лікар навчального закладу. Не всі вони одразу йшли на призупинення навчання. М. Плеський в жовтні 1915 р. надіслав до округу рапорт лікарів жіночої і чоловічої гімназії. Вони висловили думку про те, що випадки захворювань скарлатиною у попередні місяці (6 дівчат і 1 хлопчик у вересні і 6 дівчат у жовтні) не вимагають зупинки занять, і що закриття навчальних закладів без поважних причин є, радше, негативним явищем. Хоча педрада явно мала іншу думку, яка переважила [12, арк. 23-24, 34].

Рішення щодо іспитів в епідемічні роки були подібними у різних навчальних закладах, але не можна сказати, що всі діяли аж геть однаково.

Попри холеру, що насунулася на Київ 1871 р., міністерство освіти, дозволяючи відкласти початок навчання у всіх школах міста на два тижні, наказало приймальні іспити до гімназій не відміняти [2, арк. 1-3]. Так само вчинили в Полтаві, провівши ще й переезаменування. 2-га Київська гімназія в червні 1872 р. під час епідемії холери встигла провести письмові іспити, а усні, відповідно до розпорядження міністерства народної освіти, вирішила прийняти у стислі строки. Після чого відпустити учнів до 15 серпня на канікули, а переезкаменування перенести на початок нового навчального року. Попечитель дозволив тих, хто мав задовільні оцінки (не менше 3-ки за кожну чверть) з іспитових предметів перевести у вищі класи без іспитів (це не стосувалося випускного класу). Подібним чином вчинило керівництво Білоцерківської чоловічої гімназії і жіночої прогімназії. Натомість педрада Київської жіночої прогімназії того ж року розпорядилася усні іспити провести у стислі строки, але перекзаменування для неуспішних призначило одразу, звільнивши учнів, які мали впродовж року задовільну оцінку з предмету, від іспиту. З правом викладачам підійти до цього індивідуально.

Начальниця жіночої прогімназії у Кременчузі О. Гагель на підставі рекомендацій лікаря вирішила перенести іспити на постканікулярний час через холеру (1872 р.) Відповідь попечителя П. Антоновича була різкою - для того, щоб розпустити учениць, необхідне рішення місцевого санітарного комітету, бо лише його учасники знають і ступінь розвитку хвороби, і засоби, які потрібно вживати. Проте розпорядження начальниці залишив у силі [3, арк. 1, 5, 11-14].

На іспитах, які проводилися у стислі строки, до учнів рекомендували ставитися поблажливо. Оскільки часу на підготовку до екзаменів було мало, викладачі мали звертати увагу на знання лише “основних і суттєвих понять предмету”. Попри те, ставлення до якості отриманих знань можна охарактеризувати фразою з розпорядження міністерства попечителю П. Антоновичу в грудні 1879 р.: “вжити заходів, щоб навчальний курс в поточному навчальному році був пройдений без жодних скорочень” [9, арк. 12].

Ізоляція, щеплення та інші способи запобігання захворюванням і боротьба з ними

Одним зі способів упередження хвороби вважалася ізоляція учнів, які перебували у контакті з хворими або проживали з ними в одному приміщені. В останньому випадку вони мали бути розосереджені між собою. Ізоляція становила, залежно від хвороби, 12-22 дні (терміни визначалися лікарським департаментом міністерства внутрішніх справ від 1897 р.). У свою чергую, діти, які хворіли, мали право починати заняття через 1-6 тижнів при наявності довідки лікаря про одужання і безпечність для інших, причому віспа термінів не мала - необхідно було дочекатися відпадіння кірочок, а дифтерія вимагала 3 тижні по одужанні і, бажано, бактеріологічного дослідження.

Учнів ізолювали вдома, або як пропонувало міністерство, винаймалися спеціальні ізоляційні квартири, наприклад, у випадку появи скарлатини [15, с. 976, 978, 980-981].

Із записки відомого педагога Т Лубенця знаємо, як відбувалася процедура ізоляції сина, який захворів на скарлатину у 1909 р.: його поселили в окремому приміщенні, яке продезінфікували, заклеїли двері папером і облаштували окремий вхід, а батько до одужання дитини відмовився від інспектування народних училищ [14, с. 188].

Проведення процедури дезінфекції було регламентовано відповідними рішеннями міністерства і передбачало використання певних приладів і знезаражувальних речовин, наприклад, бреславського апарату і формаліну (апарату К. Флюґґе [15, с. 978]: ємність, через яку пропускали формальдегід і пари якого запускалися у приміщення або шафу, в яку закладали речі і запускали формальдегід; формалін - розчин формальдегіду). Передбачалося також провітрювання приміщень навчальних закладів, пансіонів при них і помешкань персоналу, що знаходилися при школі.

Іноді дезинфікувалися частина приміщень - тих, де перебували хворі діти. Бували випадки, коли після обробки окремих класів захворювання продовжувало поширюватися в інших, тоді приступали до всієї будівлі. Ми не маємо з опрацьованих документів деталізації процесу, наприклад, не знаємо, чи звертали особливу увагу на знезараження місць загального користування і речей (або знищення останніх), можемо лише припустити, що це робилося. Інструкція 1884 р., наприклад, вказувала на необхідність знищувати або обробляти паром чи хлором речі, що належали хворим [17, с. 279-282, 290].

Знаємо, що дезінфекція в житлах мала проводитися двічі - з початком хвороби і по одужанню.

Під час проведення процедури навчання, як правило, відмінялося, і про це повідомляли попечителю.

Виглядає так, наче дезінфекція вважалася дієвим заходом Рапортуючи попечителю про стан справ у Білоцерківській гімназії у вересні 1915 р., директор І. Ліхачов зазначав, що після перших двох випадків скарлатини обробили відповідні класи і все припинилося. Але заходи мали частковий успіх, хвороба поширилася, і до кінця осені гімназія мала з нею клопіт. Дезінфікували її у вересні частково, не зупиняючи занять. Зрештою, у листопаді - цілком, через що учнів було відпущено на кілька днів. Обробку гімназії і пансіону при ній лікар М. Паргамін пропонував провести таким чином: підлоги, парти і панелі вимити розчином сулеми (хлорної ртуті), побілити вапном стіни тих класів, де навчалися хворі учні, все інше обробити формаліном [12, арк. 18-19 зв.]. Приміщення одного з класів Зіньківської чоловічої гімназії у 1916 р. через скарлатину під наглядом лікаря В. Годзевича дезінфікували теж формаліном, меблі - сулемовим розчином [13, арк. 36]; приміщення учнів молодших класів 1-2-ї житомирських гімназій спершу провітрили, а потім обробили неназваним розчином стіни, підлогу і меблі. У грудні 1916 р. Чернігівську жіночу гімназію під час дифтерії через нестачу інших речовин обробили сулимою, що вимагала нейтралізації і видовжувала процедуру.

Формаліном скористалися у Сквирській гімназії (в жовтні 1915 р. померла учениця), було ізольовано інших хворих і тих, хто мав з ними контакт, будь-кому з однокласників заборонялося бути на похоронах дівчинки; директор Ф. Іванов після молитви зробив настанови учням, як уберегтися від скарлатини [12, арк. 41, 44, 57].

Нічого не дала дезінфекція приміщення Золотоніської жіночої гімназії у лютому 1916 р. (в ній одночасно навчалися і хлопчики) - скарлатина продовжувала поширюватися, тому дітей розпустили на 12 днів, протягом яких вирішили провести ще одну дезінфекцію, а говіння для учнів дозволили перенести, оскільки щоденне відвідування церкви могло спровокувати контакти з хворими мешканцями міста [13, арк. 10-12].

Дезінфекцію проводили, коли серед учнів хворих не було, але були ризики їхньої появи. Директор Більської чоловічої гімназії (евакуйованої до Таращі) В. Сретенський у жовтні 1915 повідомляв попечителю про відміну занять через необхідність негайної дезінфекції для запобіганню спалаху дифтерії, оскільки у служителя гімназії В. Квятковського померла від неї дочка, а сам він в день її смерті був у гімназії. Того ж року раніше на різдвяні канікули були відправлені учні Луцької гімназії (у Білгороді), тому що дружина одного зі служителів, який проживав в навчальному закладі, захворіла на висипний тиф, і його негайно закрили для проведення дезінфекції [12, арк. 22, 42].

Водночас іноді сучасники намагалися не перестаратися. Пам'ятного через холеру 1872 р. у Кам'янці-Подільському щодня помирало кілька людей, у травні - гімназист. Проте керівництво закладу вирішило, що закривати його не варто, адже через іспити не всі учні з'являються одночасно, тим більше, що їх розосередили по 3-х великих приміщеннях і надали цінні рекомендації лікаря щодо запобігання хворобі [3, арк. 2-3]. Власникам квартир, де проживали діти, було рекомендовано придбати “упереджувальні” ліки, подбати про якість їжі і провітрювати кімнати. Восени 1915 р. лікарі уманських гімназій П. Стаховський і М. Піотровська вважали, що, попри наявність хворих на скарлатину дівчат, якщо серед хлопчиків, які навчалися у тому самому приміщенні в іншу зміну, хворих не було, то це означало, що приміщення не є джерелом поширення хвороби [12, арк. 24].

Одним із засобів протистояння хворобам вважається щеплення, але у розглядуваний період його робили лише проти віспи, причому відбувався поступовий рух до примусовості заходу. Усім навчальним закладам, що перебували у віданні міністерства народної освіти, через поширення віспи у 1872 р. було наказано пансіонерів щепити, учням, які проживали на квартирах - рекомендувати зробити щеплення. В Лубенські гімназії за розпорядженням директора М. Семенова у квітні-травні 1874 р. зробили щеплення від віспи тим, у кого його не було зроблено впродовж останніх 3-х років [5, арк. 169]. Обов'язковим для школярів щеплення від віспи стало у 1885 р. [18, с. 45].

Через поширення кору, але, головним чином, віспи, у Новгороді-Сіверському 1915 р. педрада чоловічої гімназії вжила таких заходів: ізолювала хворих, відпустила додому учнів, які проживали з хворими на одній квартирі (хоча вони мали підлягати ізоляції також), квартири продезінфіковано і вирішено щепити учнів чоловічої і жіночої гімназій про всяк випадок (“упереджувально”) від віспи, для чого з телятника Чернігівського губернського земства виписали детрит. Гімназійний лікар оглядав новобранців, тому залучили до щеплення іншу лікарку і фельдшера [12, арк. 6]. Щеплення від віспи того ж року зробили учням (примусово) і вчителям (за бажанням) Кам'янець-Подільської у Симбірську чоловічої гімназії. 1916 р. через появу цієї хвороби щепили всіх учнів Остерської земсько-міської чоловічої гімназії [13, арк. 4, 58].

Способом запобігання захворюванням вважалося інформування учнів та їхнього оточення. У документах поки не знайдено відомостей про те, що рекомендації міністерства 1905 р. народної освіти надрукувати і безкоштовно роздати учням “Настанови про засоби особистої безпеки від холери” (1892 р.), було реалізовано. Ймовірно, учні могли бути ознайомлені з якимись настановами вчителями чи лікарями, а ті, в свою чергу, могли отримувати інформацію про те, що потрібно робити, з друкованих довідників. У них зазначалося, що головними причинами захворювань на холеру вважалися погане харчування і умови життя - бруд, сирість, нездоровий спосіб життя і депресивний стан. Учням радили не виходити з дому голодними, правильно харчуватися, мити овочі і фрукти, не споживати грибів, пити кип'ячену воду і молоко, не купатися у водоймах, або, принаймні, не ковтати з них воду, уникати відвідування громадських вбиралень, сирих місць і переохолодження, не перевтомлюватися, спати 8 годин на добу, тобто, дбати про імунітет, як сказали би наші сучасники [15, с. 979-980].

Одним заходом, зазвичай, не обмежувалися. Лікар М. Паргамін, якому довелося мати справу з холерою, скарлатиною кором і тифом у Білій Церкві протягом багатьох років, у рапорті 1878 р. директору реального училища вказував на вжиті ним кроки проти поширення останніх трьох хвороб: 1) сувора ізоляція хворих; 2) дезінфекція кімнат, в яких проживали учні; 3) суворий нагляд за дотриманням учнями гігієнічних та дієтичних настанов лікаря. Важливу роль у тому, що захворювання вдалося швидко зупинити, відіграв, на думку лікаря, наказ директора училища напередодні початку навчального року проконтролювати розселення учнів на квартири залежно від розміру кімнат і обсягу повітря у них, через що скупченості вдалося уникнути [6, арк. 461462].

Мабуть, найповніше до питання карантину і запобігання хворобі (принаймні, зафіксованих документально) підійшов директор Глухівської чоловічої прогімназії М. Лазаренко у 1879 р. Тоді від дифтерії помер 16-річний учень, і Лазаренко звертався до попечителя округу з приводу зупинення навчання, на що отримав дозвіл. Директор разом з лікарем обійшли учнівські квартири, провели настановчі бесіди про те, як запобігти поширенню хвороби, вимагали від власників і від чергових квартир точного виконання порад лікаря, а саме - запобігати застуджуваності. А коли смертельні випадки у місті продовжилися, розпорядився ізолювати 20 учнів. Квартиру, звідки почалася дифтерія, розселили. Огляд учнів лікарем здійснювався щоденно. Через горлові хвороби (катар горла) відмінили заняття зі співів і гімнастику, відвідини церкви, пізніше стали розпочиналися уроки - все це мало сприяти підвищенню імунітету та запобігати скупченості. Гімназійний лікар радився з іншими лікарями в місті. Звісно, що було проведено дезінфекцію приміщень прогімназії [9, арк. 2-4].

За рік до того через появу холери директор Білоцерківської гімназії, керуючися циркулярами попечителя Київського навчального округу 1865 р. про скорочення класних занять в епідемічний час, обмежив кількість уроків 3-ма на день між 9-ма і 12-ма годинами. Це мало би упередити втомлюваність учнів і схильність захворіти, а ще через нетривалий час занять вони не встигали зголодніти, отже, скористатися послугами торговців і придбати неякісну їжу. Перерви між уроками мали становити не менше 15 хв, протягом яких всіх виводили на коридор, а кімнати провітрювали [2, арк. 9-10].

Особи, які були пов'язані з роботою з дітьми у школах і притулках, могли ознайомитися із настановами медичного департаменту міністерства внутрішніх справ, в яких докладно розписувалися ознаки різних захворювань. Але очевидно, що станом на кінець 19 ст. сучасники розуміли, що найдієвішими засобами були ізоляція та дезінфекція.

В розглянутих документах не містилося докладної інформації про лікування учнів; немає згадок про те, що вони могли опинитися в холерних бараках. Відомо, що хворих відправляли лікуватися додому, до лікарень при навчальних закладах або місцевих. 1872 р. директор Білоцерківської чоловічої гімназії А. Шидловський за порадою лікаря просив попечителя дозволити зі спеціальних коштів гімназії влаштувати у ній тимчасову лікарню на 4-5 ліжок для холерних хворих, які не мали батьків або можливості лікуватися вдома, і це було зроблено, попри те, гімназисти поки не хворіли [3, арк. 25зв.].

1878 р. через спалах тифу в усіх навчальних закладах у Білу Церкву на прохання попечителя губернія відрядила лікаря К. Реймана, але, оскільки захворювання пішло на спад, то він не вважав доцільним вживати якихось заходів, і лише висловив міркування про те, що варто було би влаштувати при навчальних закладах особливі лікарні. Адже більшість учнів проживала на квартирах разом, скупчено, і таким чином вони заражали одне одних, також це створювало незручності у лікуванні [6, арк. 127]. При пансіоні Лубенської гімназії у 1896 р. було облаштовано лікарню, де перебувало троє хворих на кір у легкій формі учнів [11, арк. 26]. З 4-х хворих на скарлатину Костянинтиноградської земської чоловічої гімназії у жовтні 1915 р. троє були відправлені до земської лікарні, одного залишили лікуватися вдома [12, арк. 25].

Загалом, розглянувши питання з виявленням, значенням, запобіганням і боротьбою з інфекційними захворюваннями у Київському навчальному окрузі наприкінці 19 - на початку 20 ст., можна зробити висновки про те, що: 1) інформацію про появу епідемічних хвороб можна було отримати по факту захворювання або від керівництва губерній та навчального округу. Існував спеціальний порядок інформування та звітність про кількість хворих і хвороби, яку надсилали до округу. Після чого вживалися передбачені законодавчими документами заходи. Найбільшу небезпеку становили такі хвороби, як холера, скарлатина, дифтерія та кір; 2) навчальний процес міг бути скороченим або оптимізованим: керівництво округу і шкіл з педрадами відтерміновувало початок року або повернення з канікул залежно від епідеміологічного стану місцевості, зупиняло навчання на 1-3 тижні, раніше закінчувало рік, скорочувало і відміняти іспити, але за умови, що це не позначиться на обсязі засвоєних знань. Це також регулювалося відповідними документами; обмеження діяли на місцевому рівні; 3) засобами, з допомогою яких намагалися запобігти поширенню хвороб або боротися з ними, можна вважати ізоляцію хворих, дезінфекцію приміщень проведення щеплень, інформування населення про способи запобігання хворобам, лікування учнів. Досягнуті висновки можуть бути розширені таким окремим перспективним напрямком, як аналіз законодавчої бази санітарно-епідеміологічного стану українських земель кінця 19 - початку 20 ст.

Видається, що, попри пройдений шлях від описуваних часів до сьогодення, наш досвід залишається на рівні трохи розгубленого діяча минулого, адже нічого нового, у порівнянні з попередниками, якщо не рахувати маскового режиму, за цей час винайдено не було. І, можливо, зусилля людства варто було би спрямовувати не так на обмеження, як на створення умов, за яких воно не хворітиме або матиме доступ до якісного лікування?

Список використаних джерел

1. ЦДІАК України (Центральний державний історичний архів України, м. Київ), ф. 707, оп. 33, спр. 199.

2. ЦДІАК України, ф. 707, оп. 37, спр. 199.

3. ЦДІАК України, ф. 707, оп. 38, спр. 98.

4. ЦДІАК України, ф. 707, оп. 38, спр. 148.

5. ЦДІАК України, ф. 707, оп. 40, спр. 1.

6. ЦДІАК України, ф. 707, оп. 44, спр. 1.

7. ЦДІАК України, ф. 707, оп. 44, спр. 216.

8. ЦДІАК України, ф. 707, оп. 45, спр. 1.

9. ЦДІАК України, ф. 707, оп. 45, спр. 157.

10. ЦДІАК України, ф. 707, оп. 87, спр. 6636.

11. ЦДІАК України, ф. 707, оп. 147, спр. 3.

12. ЦДІАК України, ф. 707, оп. 165, спр. 17.

13. ЦДІАК України, ф. 707, оп. 166, спр. 17.

14. Кислівська К. О. Діяльність Т. Г Лубенця на посаді директора народних училищ Київської губернії у документах ЦДІАК України (1901-1912 рр.). Архіви України. 2015. №5-6. С. 182-191.

15. Лаурсон А. М. Справочная книга для учебных заведений и учреждений ведомства Министерства народного просвещения. 2-е изд. Петербург.: Тип. В. Д. Смирнова, 1916. 1154 с.

16. Робак І. Ю. Організація охорони здоров'я в Харкові за імперської доби (початок XVIII ст. - 1916 р.). Харків: ХДМУ, 2007. 346 с. ШЬ: https://academyssu. com.ua/sites/default/files/monografyya_2007.pdf (дата звернення 26.07.2022).

17. Фармаковский В. И. Охрана здоровья учащихся. Одесса: Изд. Е. П. Распопова, 1905. 290 с.

18. Шандра В., Карліна О. Епідемії та боротьба з ними в Україні (кінець ХУШ - початок ХХ ст.). Український історичний журнал. 2020. № 5. С. 37.

References

1. Central State Historical Archives of Ukraine in Kyiv, fund 707, archival inventory 33, file. 199.

2. Ibidem, archival inventory 37, file. 199.

3. Ibidem, archival inventory 38, file. 98.

4. Ibidem, archival inventory 38, file. 148.

5. Ibidem, archival inventory 40, file. 1.

6. Ibidem, archival inventory 44, file. 216.

7. Ibidem, archival inventory 45, file. 1.

8. Ibidem, archival inventory 45, file. 157.

9. Ibidem, archival inventory 87, file. 6636.

10. Ibidem, archival inventory 147, file. 3.

11. Ibidem, archival inventory 165, file. 17.

12. Ibidem, archival inventory 166, file. 17.

13. Kyslivska K. O. 2015. Diialnist T. H. Lubentsia na posadi dyrektora narodnykh uchylyshch Kyivskoi hu- bernii u dokumentakh TsDIAK Ukrainy (1901-1912 rr.) [T. H. Lubents activities as public school's director at Kyiv province in the documents of the Central State Historical Archives of Ukraine in Kyiv (1901-1912)]. Arkhivy Ukrainy, no 5-6, pp. 182-191.

14. Laurson A. M. 1916. Spravochnaia kniga dlia uchebnykh zavedenii y uchrezhdenii vedomstva Ministerstva narodnoho prosveshcheniia [Reference book for educational institutions and departments of the Ministry of Public Education]. 2-e izd. Peterburg.: Tip. V D. Smirnova.

15. Robak I. Yu. 2007. Orhanizatsiia okhorony zdorovia v Kharkovi za imperskoi doby (pochatok XVIII st. - 1916 r.) [Organization of health care in Kharkiv during the imperial era (beginning of the 18th century - 1916)]. Kharkiv: Kh- DMU.

16. Farmakovskii V Y 1905. Okhrana zdorovia uchash- chykhsia [Health care of students and pupils]. Odessa: Yzd. E. P. Raspopova.

17. Shandra V, Karlina O. 2020. Epidemii ta borotba z nymy v Ukraini (kinets XVIII - pochatok XX st.). Ukrainskyi istorychnyi zhurnal [Epidemics and fight against them in Ukraine (the end of the 18th - the beginning of the 20th century], no 5, pp. 37-53.

Размещено на Allbest.ru