Галицько-Волинське князівство і королівство Русі та монголи

Данилові володіння Волинською і Галицькою землями, але чітко дав зрозуміти, що монголи не бажають відродження Київської Русі навіть як васальної держави. Пізніше, надаючи ярлик на Київ Олександрові Невському, який цього добивався, він поставив старшим серед воло- димиро-суздальських князів його молодшого брата, підкресливши тим самим не тільки падіння значення Києва, але й ліквідацію імперії Київська Русь. Взагалі Бату поклав початок політики, орієнтованої на подальше роздроблення земель колишньої Київської Русі. З кожною із цих земель у монголів були свої стосунки, відмінні від інших. Старші з володимиро-суздальських і рязанських князів стали безпосередніми васалами хана. Очевидно у подібних стосунках мали перебувати сюзерени Смоленської землі та Великий Новгород, які не були завойовані, а піддалися добровільно. Переяславська земля була віддана ординцям, в околицях Переяслава була ставка улусбека Коренци (Курумиші, Куремси). Чернігівські князі стали васалами Мауці, а дрібні князі з Київської землі разом з болохівськими князями -- Коренци. Васалами Мауці мали бути, напевно, і галицько-волинські князі. Турово-пінські князі, визнавши ординську зверхність, залишилися волинськими васалами. І тільки Полоцька земля, не піддавшись Орді, відкрила обійми для литовських династів, які опанували її головні престоли Леонтій Войтович. Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у ХІІ-XVI ст. (Львів, 1996), 82-88, 190-194... Саме тому Данило Романович, який сподівався отримати від Бату ярлик на всю Русь, як головний спадкоємець великих князів київських, якого “и'ць 6і црь в роускои земли иже покори Половецькоую землю и вова на иные страны всі”, але “снъ того не приА чти” Ипатьевская летопись, Стб. 808., і був невдоволений своєю поїздкою і відразу ж почав готуватися до боротьби.

Пошуки виходу: військова реформа. Саме з цього періоду розпочався різкий поворот у політиці Данила Романовича у сторону тісних контактів із Західною Європою в пошуках надійного союзника для боротьби з ординською зверхністю Іван Крип'якевич. Галицько-Волинське князівство. (Київ, 1999), 128.. Тоді ж почалося гарячкове укріплення міст і остаточне перенесення столиці у Холм на західному кордоні. Одночасно велися пошуки союзників проти Орди серед руських князів. У 1251 р. такий союз було скріплено шлюбом дочки Данила з володимиро-суздальським князем Андрієм Володимировичем, який незабаром виступив проти ординців Никоновская летопись. Полное собрание русских летописей. Т. 10. (Санкт-Петербург, 1885), 137-138..

Данило Романович одним з перших князів зрозумів, що для цього необхідні негайні реформи по створенню сильної сучасної армії, здатної протистояти напасникам. Наступні роки аж до самої його смерті були присвячені реалізації цієї проблеми. По смерті батька військову реформу продовжив його син Лев. Джерела не дозволяють чітко розділити, що саме було запроваджено в часи короля Данила, а що при князі Леві.

Незначна чисельність княжої дружини і військ васалів, утримання яких коштувала досить дорого, що змушувало князів роздавати землі власного домену, приводила до того, що під час усобиць князі зверталися до чорних клобуків (торків, берендеїв, коуїв, турпеїв і печенігів) або приводили половців. Монголи включили у свою військову систему всі тюркські та кочові масиви, які застали у Причорномор'ї, тому така можливість відразу відпала.

Залишалася третя складова війська -- земське ополчення. Земське ополчення складалося з вільного сільського населення (яке, судячи з окремих статей “Руської правди”, виконувало роль легкої кавалерії чи кінних лучників) та містичів, які виставляли піхоту. Очолював цю частину війська тисяцький, якому підпорядковувалися соцькі та десяцькі. Але в міру розвитку військової техніки і ускладнення озброєння, особливо захисних обладунків, роль такого ополчення почала зменшуватися і до XIII ст. стала другорядною. Міська піхота стала використовуватися переважно для оборони самих міст. I легка кавалерія смердів без надійного захисного озброєння нічого не вартувала. А захисне озброєння коштувало дуже дорого, було не під силу смердам його купити, а саме використання потребувало постійних навиків. Княжа скарбниця була неспроможна забезпечити ополчення озброєнням Леонтій Войтович. Реформи армії князями Данилом Романовичем та Левом Даниловичем у середині ХІІІ ст. Вісник національного університету “Львівська політехніка”. № 571. Держава та армія. (Львів, 2006), 89-93..

Починаючи військову реформу, Данило Романович головну увагу звернув на підготовку індивідуальних бійців. У XIII ст. швидкими темпами нарощувалося бронювання. З'явились високі стоячі коміри, кольчужні панчохи (нагавиці), збільшилась довжина кольчуги. Вага її зросла з 5,5-6,5 до 10 кг. Одночасно почали вживатися “дощаті броні” -- пластинчаті панцирі, в яких пластини при скріпленні находили одна на одну і цим самим подвоювали захист. При цьому, дякуючи випуклості пластин, вони пом'якшували силу удару. Розвиток цього виду панцирів привів до лусковидного панцира, котрий відрізнявся від пластинчатого однаковими розмірами лусок-пластин (6 x 4-6 см) і способом кріплення до шкіряної або полотняної основи шнурівкою з одного краю і 1-2 шарнірами-заклепками. Окремі елементи пластинчастих панцирів з'явилися на Русі значно раніше ніж у сусідів. Так, наприклад, наручі-налокотники відомі на Заході тільки з XIV ст., а на Дівич- горі, на зруйнованому монголами у 1240 р. городищі знайдено наруч, який складався з двох трубчатих, з'єднаних шарнірами частин, які закривалися на руці за допомогою двох ремінців і двох пряжок. Монголи носили панцирі, так звані “хатагу дегел” та ”чаргах”, коли на м'які матеріали (шкіру, хутро, цупку тканину) кріпилися або одягалися сталеві пластини-нагрудники (“кюрче”), наплічники та інші елементи. Важка монгольська кіннота носила “куяки” -- пластинчаті панцири на м'який основі з випуклих пластин з отворами по краях. Такі панцири були двох типів: лямелярні (з дрібних пластин) та ламінарні (з великих). Нагрудники та наспинники з'єнувалися боковинами довжиною до бедер, і зщеплювалися між собою на плечах і на боці. Плечі захищали спеціальні наплечники, довгий поділ для захисту бедер мав вирізи для посадки в сідлі Михаил Горелик, Искандер Измайлов. Вооружение. История татар с древнейших времен. Т. 3, 402-403.. Типи таких панцирів були ефективними і порівняно дешевшими за європейські.

Оцінивши достоїнства руських кольчуг, монголи з рубежу XIII ст. перейшли до поєднання кольчужного плетення з ляменарними доспі- хами, замінивши ремінні з'єднання на кільцеві. У XIV ст. кільчато- пластинчатий панцир став основним Там же, 403.. Не виключено, шо він вперше з'явився таки на Русі як спроба поєднання монгольських досягнень із звичною практикою. Монголи застосовували і повністю шкіряні доспі- хи переважно з шкіри буйволів Книга Марко Поло. (Алма-Ата, 1990), 81.. В домонгольський період у руських військах коні не мали спеціального захисту. Данило Романович першим ввів “личини” (металеві налобники) і шкіряні „кояри”, запозичивши їх від монголів. За Лева Даниловича захист коней став звичним. Шкіряні „кояри” повністю захищали круп коня, а „личини” -- голову. “.. .біта бо кони в личинах и в коярах кожаных” Ипатьевская летопись, 814.. Великий комплекс по переробці шкіри, знайдений у Львові, може бути одним із свідчень цієї гігантської роботи по переозброєнні війська, яка проводилася Левом Даниловичом Роман Багрий. Раскопки во Львове. Археологические открытия за 1980 г. (Москва, 1981), 226227; Леонтій Войтович. Військове мистецтво Галицько-Волинської держави: князь Лев Данилович. Вісник Національного університету „Львівська політехніка”. № 502. Держава та армія. (Львів, 2004), 13-18; Володимир Войнаровський. Промисли та допоміжні ремесла населення півдня Східної Європи в І-ХІІІ ст. (Львів, 2014), 191-238..

Вражаючі успіхи монгольських лучників показали значення ручної стрілецької зброї. З'явилися самостріли-арбалети, які давали змогу досягнути більшої ефективності при менших тренуваннях. Самостріл був вдосконаленим луком з тятивою і ложем посередині. Впираючись ногами в землю або в стремана, стрілець натягував руками тятиву, зчіплюючи її з зачепом (горіхом). Під час пострілу гачок (колінчатий ричаг) виходив із заглиблення горіха, останній повертаючись (ранні горіхи не мали стрижня осі обертання), відпускав тятиву і зчеплений з нею болт (кований багатогранний наконечник), який мав значно більшу пробивну силу ніж стріла. В Ізяславі на руїнах 1240 р. знайдено найстаріший в Європі поясний гачок для натягування самостріла-арбалета. Судячи із численних знахідок арбалетних стріл експедицією Михайла Рожка в Уричі, цей вид зброї при обороні галицьких фортець використовувався часто Михайло Рожко. Зброя дальнього бою стародавньої Тустані (наконечники стріл лука та самостріла (арбалета). Записки НТШ. Т. 244. (Львів, 2002), 287-311.. Схоже, також, що від монголів були запозичені конструкції сагайдаків-колчанів у вигляді більш простих коробок-пеналів з багатими декораціями Наталья Малиновская. Колчаны XIII-XIV в. с костяными орнаментироваными обкладками на территории евразийских степей. Города Поволжья в средние века. (Москва, 1974), 132-175.. Причому луки та сагайдаки стали елементом озброєння кінних лицарів (“... и стріль ... златомъ оукрашена” Ипатьевская летопись, 814.). Монголи продемонстрували також ефективність у ближньому бою такої зброї як булави, кістені та шестопери Михаил Горелик. Армии монголо-татар X-XIV веков. Воинское искусство, оружие, снаряжение. (Москва, 2002), 66-67..

Тому у 1253 р., побачивши військо Данило Романовича “Німьци же диващєса ціроужью Татарьскомоу, біша бо кони в личинахъ и в ко^ріх ко- жаныхъ и людье во хлрьїціхь и бі полковъ его світлость велика ш и'роужьхл блистающасА” Ипатьевская летопись, 814. Древньотюркське ярик, ярак означає пластинчатий панцир (Алексей Пауткин. Летописный портрет Даниила Галицкого: литературное заимствование, живописная традиция или взгляд очевидцы? Древняя Русь. Вопросы медиевистики. № 1(7). (Москва, 2002), 74.. Схоже, що елітна частина війська носила монгольські панцири з лакованими пластинами Александр Юрченко. Русский князь на монгольском пиру, 255..

Щоб протистояти монголам, потрібно було працювати не тільки над озброєнням, але й над постійною бойовою підготовкою не лише дружини та боярських “списів”, але й ополчення. Не маючи змоги виставити рівноцінне кінне озброєння, князь пішов на організацію лінійної піхоти, яка б не боялася кавалерійських атак та лучників. Для цього захисне озброєння піхотинців мусило включати достатньо сильне бронювання. Самі ополченці не могли б себе так забезпечити, тому їх озброєння відбувалося (зрештою подібно як і у монгольській армії) коштом князівської скарбниці. Але сама скарбниця в розореній державі не мала багато джерел поповнення, тому перевага віддавалася більш дешевим монгольським зразкам. Така лінійна піхота мусила часто збиратися на тренування, причому затрати на проведення цих заходів також мусив брати на себе княжий скарб. А це, в свою чергу, змусило князя вживати надзвичайні заходи для повернення до відання княжого скарбу соляних копалень (сіль була важливим предметом експорту), вдатися до широкої практики заохочення німецьких колоністів, караїмів та вірмен в опустілі та новозасновані міста, надання їм привілеїв та дозволів на відкриття своїх храмів. Також сприяливим виявився наплив біженців із східних регіонів, які більше постраждали від монголів Володимир Александрович, Леонтій Войтович. Король Данило Романович. (Львів, 2013), 168-174.. “видивъ же се кнзь Данило гако Боу поспівающоу містоу томоу нача призьівати . приходаі Німці и Роусь . иногазъхчникы . и Лахьі идАхоу днь и во днь и оунотъх . и мастері всации біжахоу ис Татаръ . сіділници и лоучници . и тоул- ници . и коузниці . желізоу и міди и среброу . и бі жизнь . и наполниша дворы . и'кр'^сть кра^д поле села” Ипатьевская летопись, 843..

Це були заходи потрібні, ефективність яких довела галицько-волинська піхота, витримавши у 1257 р. атаки важкої ординської кінно-ти під стінами Володимира. Мужність та стійкість такого піхотинця- ополченця, що був “простий чоловік”, зафіксована Галицько-Волинським літописом Ярослав Исаевич. Культура Галицко-Волынской Руси. Вопросы Истории. (1975), № 1, 106..

Насичуючи своє військо кінними та пішими стрільцями, князь став широко запроваджувати метальну артилерію. Станкові камене- мети-самостріли (на чотирьох опорах з дерев'яною станиною) могли метати камінь “в підйом людини” (бл. 50 кг) і запальні суміші. Ці каменемети зображені на мініатюрі Голіцинського Лицьвого зведення XVI ст., яка ілюструє облогу монголами Володимира на Клязмі. Візантійські та арабські каменемети мали прицільну дальність 80-120 м, китайські -- 75-150 м. Для метання важчих каменів та запалювальної суміші використовувалися “пороки” -- механічні парателли. Така машина була реконструйована і випробувана Анатолієм Кірпічніковим та Віктором Абрамовим. її вдосконалення привело до появи пороків пращового типу з противагами. Натяжні каменемети досягали 8 м висоти, важили до 5 т і метали каміння вагою більше ніж 60 кг. Обслуга такої машини налічувала 50-250 осіб Сергей Школяр. Китайская доогнестрельная артиллерия. (Москва, 1980), 158-203.. Важка каменеметна артилерія використовувалася для руйнування стін, збиття заборол і запалення внутрішніх будов. Під час облоги руських міст монголи ставили 12-32 пороки, не залишаючи надій захисникам Анатолий Кирпичников. Военное дело на Руси. (Ленинград, 1976), 76.. Крім настильної артилерії монголи широко застосовували навісну, яка метала через стіни запальні снаряди.

У Галицькій та Волинській землях добре знали про метальні машини настильні і навісні і до монголів Ігор Возний, Андрій Федорук. Ознайомлення земель південної перифериї Галицької Русі з використанням каменеметальних машин. Вісник національного університету “Львівська політехніка”. № 724. Держава і армія. (Львів, 2012), 36-48., про що свідчать перш за все багаторядні лінії оборони, але під впливом ординців метальна артилерія стала повноцінним родом війська. Данило Романович першим застосував мобільні метальні машини (монголи запозичили у тангутів невеликі катапульти, які встановлювалися у сідлах верблюдів і метали каміння завбільшки в кулак; ці катапульти могли повертатися навколо своєї осі Анатолий Терентьев-Катанский. Книжное дело в государстве тангутов. (Москва, 1981), 110111.). Монголи продемонстрували виняткову ефективність швидких маршів, використовуючи для цього 3--5 коней для вершника. Данило Романович продемонстрував подібне вміння. Можливо, що його військо теж використовувало по кілька коней на вершника, а також перевозило кіньми на марші і піхоту. У 1244 р. його військо з обозом та метальними машинами за день подолало 60 км від Холму до Любліна Ипатьевская летопись, 784., що можна вважати феноменальним досягненням. Темп і можливості маршу в першу чергу залежать від ваги озброєння, амуніції і переносимих вантажів. Сумарно вантажі вагою більше 21 кг роблять піхотинця малопридатного для довгого маршу. Піші колони здатні підтримувати темп 4--5 км/год (без вантажу -- 4,5--5 км/год, з вантажем до 21 кг -- 3,8--4 км/год, по мокрому бездоріжжі -- 2 км/ год). Через кожні 50 хв. маршу потрібен короткий привал тривалістю до 10 хв., причому перший привал потрібно робити швидше -- через 30 хв. маршу. Під час першого привалу усуваються всі несправності і незручності, які заваджають пересуванню. Після подолання 18--20 км призначається великий привал з прийняттям їжі і перепочинком тривалістю 2--3 год., але не менше 2 годин. Нічліг призначається після подолання не менше 32 км і повинен тривати не менше 12 год. Нормальний денний перехід до 42 км, форсований -- 50--60 км після якого наступний марш відповідно потребує зменшення темпу. Кінні марші також не дозволяли дотримувати швидкості більшої за 6 км/год, позаяк потрібно було орієнтуватися не тільки на швидкість в'ючних коней, але й бойового охоронення, яке мусило рухатися в доспіхах, тоді як основне військо йшло без захисного спорядження Леонтій Войтович. Війна і військове мистецтво. Леонтій Войтович, Юрій Овсінський. Історія війн і військового мистецтва. Т. 1. Від початків військової організації до професійних найманих армій. (Харків, 2017), 13..

Пошуки виходу: коаліція. Але власними силами позбутися монгольської зверхності, не кажучи про відновлення імперії Русь, було неможливо. Монгольське вторгнення 1240--1242 рр. застало Європу зненацька і викликало шалену паніку, яка не втихла після несподіваного відходу нападників, причин якого ніхто не зрозумів. “Роки грози” (1241 -- 1245) були особливо тривожними Див.: Bezzola G. A. Die Mongolen in abendlandscher Sicht (1220-1270). Ein Beitrag zur Frage der Volkerbegegnungen. - Bern-Munchen, 1977.. Навіть два непримиренних суперники -- імператор Священної Римської імперії Фрідріх II Гогенштауфен та римський папа Інокентій IV готові були піти на примирення, щоб зосередити всі сили на боротьбі з напастю, яка навалилася на християнський світ. Вмілий політик, Інокентій IV при цьому намагався тримати ініціативу в своїх руках. Виходець з генуезького нобілітету (у світі Сінібальдо Фієска, граф Лаваньї), він оперував докладною інформацією зі сходу. Тому на Вселенському соборі, зібраному у Ліоні, одним з головних питань стало питання організації оборони проти монголів. Собор 17 липня 1245 р. прийняв рішення організувати охорону шляхів можливого наступу монголів, будувати засіки і фортеці, інформуючи папу про всі переміщення монголів Див.: Davide Bigalli. Tartari el l'Apocalisse. Ricerche sullescatologia in Adamo March у Ruggero Ba- cone. (Firenze, 1971); Jerzy Strzelczyk. Stolica Apostolska a swiat mongolski w polowie XIII wieku. Bitwa legnicka. Historia i tradycja. Pod red. W Korty. (Wroclaw-Warszawa, 1994), 60-61..

Європейські правителі навіть боялися вступати в переговори з монголами: “було би вбивством висилати послів до тих неприятелів християнства, що викликають тривогу” Heinrich Dorrie. Drei Texte zur Geschichte der Ungarn und Mongolen. Die Missionsreisen des fr.. Прибулий з Русі ієрарх Пе-тро²¹⁹, якого західні джерела трактують архиепископом, пояснив на Ліонському соборі, що монголи приймають і відпускають послів²²⁰. Папа вирішив негайно скористатися такою можливістю і відправив різними шляхами відразу чотири місії: Лаврентія з Португалії, Андре де Longiumeau, Джованні ді Плано Карпіні та Асцеліна, які навесні 1245 р. покинули Ліон²²¹. Крім бажання розпізнати глибше нового ворога, папа хотів до кінця виявити можливість прийняття монголами християнства²²². Місії підтвердили те, що сказав у Ліоні руський ієрарх Петро: монголи прагнуть світового панування і підпорядкування Риму²²³.

Позицію монголів щодо самого папи викладено в посланні великого каана Гуюка від 3--11 листопада 1246 р. (останні дні джамада-аль-ахар року 644): “Ти сам на чолі королів, всі разом без винятку, прийдіть запропонувати нам службу і покору. З того часу ми будемо вважати вас підкореними. І якщо ви не підете за Божим велінням і будете противитися нашим наказам, то ви станете ворогами”²²⁴. Незважаючи на постійні пошуки порозуміння та надії, які спричинила інформація, що Сартак, старший син і спадкоємець Бату, є християнином²²⁵, папа працював над організацією “санітарного кордону” з християнських держав вздовж своєрідної лінії фронту, якою вважалися межі Орди. Посланцеві французького короля Людовика ІХ францисканцю Гійому де Рубруку, який у 1253 р. прибув до Сартака, даруючи йому Свангеліє, Псалтир, кадило і Розп'яття, монгольський оглан відмовив у розмові, відіславши до батька, а його секретар Колка, християнин-несторіанин, заявив монахам: “не смійте говорити, що наш пан християнин, він монгол”²²⁶. Монголи вірили, що їх Тенгрї (Небо) -- верховний Бог всіх

народів, що тією чи іншою мірою вірили в нього через своїх богів, тому підтримували всі релігії. Сартак, оточення якого складали несторіани і улус якого охоплював князівства Північно-Східної Русі, більше схилявся до християнства, але назвати його християнином можна було тільки умовно Василий Бартольд. Мусульманские известия о Чингизидах-христианах. Записки Восточного отделения Имп. Русского археологического общества. Т. 6. (Санкт-Петербург, 1891), 330-331.. Надії, звичайно були, вони відображені й у джерелах, де папські інформатори часто видавали бажане за дійсне, реально ж монгольська еліта залишалася прагматично монгольською і продовжувала політику завоювання світу, яке начебто Тенгрі доручив Чингіз-ха- ну Див.: Юрий Сочнев. Христианство в Золотой Орде в ХІІІ в. Из истории Золотой Орды. (Казань, 1993), 107-118; Галина Галданова. Эволюция представлений о тэнгри (по текстам монголоязычных обрядников). Средневековая культура Центральной Азии: письменные источники. (Улан-Удэ, 1995), 94-107; Иван Белозеров. К вопросу о восприятии чужих религий монголами времен империи (ХІІІ в.). Проблемы истории и культуры кочевых цивилизаций Центральной Азии. Т. 2. (Улан-Удэ, 2000), 32-40; Николай Абаев, Владимир Фельдман, Любовь Хортек. “Ак чаяан” и “тэнгрианство” как духовно-культурная основа кочевнической цивилизации тюрко-монгольских народов. Мир Центральной Азии. Культурология. Философия. Источниковедение. Т. 3. (Улан-Удэ, 2002), 23-31; Наталья Аюрова. Религиозная ситуация в Великой Монгольской империи. Чингиз-хан и судьбы народов Евразии. (Улан-Удэ, 2003), 409-413; Прокопий Коновалов. Культ Мунхэ Тэнгри у средневековых монголов и его истоки. Чингихан и судьбы народов Евразии. (Улан-Удэ, 2003), 423-433; Турсун Султанов. Чингиз-хан и Чингизиды. Судьба и власть. (Москва, 2006); Юлий Дробышев. Мандат Неба в руках монголов. Basileus: сборник статей, посвященный 60-летию В. В. Васильева. (Москва, 2007), 137-156; Александр Юрченко. Хан Узбек: между империей и исламом. Структуры повседневности. Книга-конспект. (Санкт-Петербург, 2012), 40-45, 64-100.. Папа теж був реальним політиком і після місії Гійома де Рубрука готував хрестовий похід проти монголів. Проте його не вдалося реалізувати ці плани через постійні конфлікти з імператором Фрідріхом II, а також ставлення європейських володарів, які не бачили перспективи далі власних кордонів Jozef Uminski. Niebiezpieczenstwo Tatarskie, 92..

Боротьба за Австрійську спадщину, яка грозила перетворенням у велику війну між центральноєвропейськими монархами, занепокоїла папу, який вважав, що продовження конфлікту може закінчитися підпорядкуванням цих християнських держав монголам Vetera monumenta nistorica Hungariam sacram illustrantia. Ed. A. Theiner. T. 1. Nr 431. (Romae, 1859), 227; Epistolae saeculi XIII e regestis pontificum Romanorum selecte / Ed. Carl Rodenberg. Monumenta Germaniae Historica. Vol. 3. Nr. 273. (Berlin, 1894), 238; Codex diplomaticus et epistolaris regni Bohemiae. Vol. 5. Bd. 1. Nr 20. Ed. Gustavus Friedrich. (Prague, 1907), 57-58.. Папа наполегливо шукав компромісу, намагаючись об'єднати християнські держави спільною ідеєюand Documentis. (Oxford, 2009).. Ці зусилля привели до компромісу в

австрійському питанні Jorg K. Hoensch. Premysl Otakar II. von Bdhmen. Der goldene Kdnig. (Graz-Wieden-Koln, 1989), 44-48, 112-120., у якому всі сторони отримали певні компенсації, в т. ч. і претендент Роман Данилович. Останній отримав Ново- грудське князівство як литовський лен після прийняття християнства правителем Литви Міндовгом і завершення конфронтації союзом Литви з Галицько-Волинською державою, скріпленим наприкінці 1253 р. шлюбом Шварна Даниловича з донькою Міндовга Ипатьевская летопись, Стб. 830.. Для курії був важливим тісний союз між руськими князями, головним з яких бачився Данило Романович, Литвою та польськими князями Oskar Halecki. Diplomatie pontificale et activite missionaire en Asie aux XIII-е - XIV-е siecle. Con- gres international des sciences historiques. Rapports II: Historie des continents. (Wien, 1965), 5-32., до якого мали приєднатися угорський та чеський королі й Тевтонський орден. Загроза монгольського завоювання відсунула на дальший план і боротьбу з прусськими язичниками, з якими воював Тевтонський орден. Тому ще в листопаді 1247 р. Інокентій IV відіслав легата до Пруссії з дорученням досягнення миру з тамтешніми вождями. У 1249 р. після взаємних поступок мир укладено в Крістбурзі Олександр Масан. Крістбурзький договір 1249 р. (Переклад і коментар). Питання стародавньої та середньовічної історії, археології й етнографії. Т. 2. (Чернівці, 1996), 74-85..

У війні з пруссами брали активну участь також волинські та ма- зовецькі князі. Ці походи проти прусського племені ятвягів, сусідів Дорогичинського князівства Волинської землі, велися постійно впродовж всього правління короля Данила. Ятвяги не входили до прусського об'єднання. Розрізнені, на чолі з родовими старшинами, ятвязь- кі общини навряд чи творили серйозну небезпеку для Волині. Просто їх землі, заповнені лісами, багатими хутровим звіром, приваблювали сильніших сусідів. Хутра, мед та віск -- предмети експорту, які можна було отримати у вигляді ятвязької данини. За цих умов участь в хрестовому поході проти балтійських язичників була вдалою підставою для експансії в цьому напрямку. До того ж, потрібно було випередити можливих конкурентів. Особливо великим і вдалим був похід 1253 р. Микола Котляр. Воєнне мистецтво Давньої Русі. (Київ, 2005), 334-342. Але монгольська загроза і тут диктувала свої умови. Щоб усунути протиріччя між союзниками з цього приводу, у 1254 р. було укладено угоду між королем Данилом Романовичем, мазовецьким князем Земовитом та віце-магістром Тевтонського ордену Бургардом фон Хорнхаузеном, за якою розділено права на ятвязькі землі (третину з них мали поділити король Данило з князем Земовитом) Codex dyplomaticus Poloniae. Ed. Leon Ryszczewski, Antoni Muczkowski. Vol. 3. (Varsoviae, 1858), nr 30.. Угода укладена якраз тоді, коли Інокентій IV розпорядився почати заклик до хрестового походу проти монголів у Пруссії та Лівонії Preussisches Urkundenbuch. Т. 1. Ed. Rudolf Philippi. Nr. 289. (Konigsberg, 1882), 216-217..

Проголошення Інокентієм IV хрестового походу проти монголів, учасники якого отримували ті ж духовні привілеї, що й учасників по-ходів до Святої землі, згідно з буллою від 14 травня 1253 р. Dokumenta Pontificum Romanorum Historiam Ucrainae illustrantia (1075-1953). Vol. 1. Collegit introductione et adnotationibus auxit p. Anastasius G. Welykyj. Nr 32. (Romae, 1953), 43-45., відбулося вже під час реальної загрози повторного монгольського вторгнення. Папські заклики були звернені до лицарів Русі, Польші, Чехії, Моравії, Сербії та Померанії Historica Russiae Monumenta et antiquis exterarum gentium arcivis et bibliothecim deprompta ab A. I. Turgenio (Акты исторические, относящиеся к России, извлеченные из иностранных архивов и библиотек А. И. Тургеневым). Nr 88. (Petropoli, 1841), 81; Vetera Monumenta Poloniae et Lithuania Gentium Finitimarium Historiam illustrantia. Hrsg. von Augustin Theiner. Bd. 1. (Osnabruk, 1969), nr 107., в чому М. Грушевський слушно вбачав реакцію на прохання галицько-волинського князя Михайло Грушевський. Історія України-Руси. Т 3. (Львів, 1905), 72.. Шукаючи союзників не тільки серед західних володарів, Данило Романович активно контактував з іншими князями руських земель. Тому його наміри було неможливо довго утримувати у секреті.

Але Данило Романович, уважно слідкуючи за подіями в улусі Джу- чі, очікував повідомлення про смерть Бату, яка звільнювала його від присяги, даної цьому володареві. Крім того прогнозувалася наступна боротьба за його спадщину. Данило Романович запозичив у монголів не тільки кращі сторони їх військової системи та озброєння. Він добре володів інформацією про події в Орді. Бату вже давно важко хворів За сельджуцьким хроністом Ібн Бібі (+ 1272) уже в 1242 р. у Бату стався параліч, напевно частковий, після чого він хворів (Владимир Тизенгаузен. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Т 2: Извлечения из персидских сочинений, собранные В. Г. Тизенга- узеном и обработанные А. А. Ромаскевичем и С. Л. Волиным. (Москва-Ленинград, 1941), 65.. Саме тому він не поїхав на курултай у 1251 р., доручивши своєму братові Берке таку важливу справу як посадження на престол в Каракорумі свого соратника Менгу. Можливо, що хвороба утримала його і від боротьби за престол великого каана. Боротьба за спадщину Бату фактично розпочалася ще за його життя Леонтій Войтович. Нащадки Чингіз-хана, 101, 104, 113-114; Його ж. Остання еміграція, 91.. Тому, очікуючи смерті володаря улусу Джучі, Данило Романович не спішив і з коронацією.

Переговори з римською курією щодо прийняття корони залишаються дискусійними Найновіші дослідження див.: Іван Паславський. Коронація Данила Галицького в контексті політичних і церковних відносин ХІІІ століття. (Львів, 2003); Його ж. Політика римської курії щодо Галицько-Волинської держави за понтифікатів Інокентія IV та Олександра IV Порівняльний аналіз. Богословський збірник Львівської духовної академії УПЦ КП. № 1-4 (20-23). (Львів, 2010), 18-24; Олександр Майоров. Між Нікеєю та Римом: коронація Данила Романовича у світлі зовнішньої політики і династичних зв'язків галицько-волинських князів. Княжа доба: історія і культура. Вип. 5. (Львів, 2011), 189-198.. Можна погодитися з висновком О. Майорова, що вони проходили у порозумінні з Нікейською імперією, яка вела перемовини з Римом, обіцяючи в обмін на ліквідацію Латинської імперії визнати церковну зверхність Риму. Не виключено, що окремі моменти узгоджувалися з візантійським імператором Іоаном Ватацом через посередництво угорського двору. Там активно підтримувала візантійські потуги дружина Бели IV. Королева Марія була донькою нікейського імператора Федора Ласкаріса, наступник якого Іоан Ватац був мужем її старшої сестри Ірини. Королева Марія була також племінницею матері Данила Романовича. А Єфросинія-Анна теж була причетною до цих подій, бо схиляла сина до прийняття корони та унії Олександр Майоров. Між Нікеєю, 193-198.. Однак, виходячи з віддалі між Нікеєю, Секешфегерваром та Холмом, складності комунікацій з новою столицею Візантії та часу, необхідного для обміну інформацією, можна стверджувати, що всі ці погодження могли носити дуже загальний характер.

Головними мотивами Данила Романовича виступали не візантійські інтереси, а власні. Не бажаючи миритися з роллю покірного монгольського васала, Данило Романович різко перейшов до тісних контактів із Західною Європою, щоби знайти твердих союзників для боротьби з ординською зверхністю Іван Крип'якевич. Галицько-Волинське князівство, 128.. Як васал правителя улусу Джучі, Данило Романович не мав права приймати будь-які корони чи титули від інших володарів Леонтій Войтович. Королівство Русі: реальність і міфи. Дрогобицький краєзнавчий збірник. Вип. 7. (Дрогобич, 2003), 63-71; Його ж. Король Данило Романович. Загадки і проблеми. Король Данило Романович і його місце в українській історії. (Львів, 2003), 24-29; Його ж. Король Данило Романович: Загадки і проблеми. Засновник Львова король Данило та Українська держава в ХІІІ столітті. (Львів, 2006), 34-49; Його ж. Король Данило Романович. Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства. Вип. 6. (Львів, 2007), 7-44; Його ж. Король Данило Романович: Загадки та дискусії. Terra cossacorum: студії з давньої і нової історії України. Науковий збірник на пошану доктора історичних наук професора Валерія Степанкова. (Київ, 2007), 383-403; Його ж. Королівство Русі: факти і міфи. Дрогичинъ 1253. (Івано-Франківськ, 2008), 4-17.. Такий акт міг означати тільки одне: повну відмову від ординської залежності. Причому титул, прийнятий Данилом Романовичем, „світлійшого короля Русі” -- однозначно свідчив про претензії на всю колишню Русь. Бату був ханом (тобто королем) Золотої Орди і васалом каана (імператора) Монголії. Прийняття його васалом королівської корони від римського папи не тільки означало розрив васальних стосунків, але й в очах європейських володарів зрівнювало колишнього васала з його сюзереном Мелетій Михайло Войнар. Корона Данила в правно-політичній структурі Сходу. Analecta or- dinis S.Basilii Magni. Vol. 2 (8). Fasc. 1-2. (Romae, 1954), 105-118.. Якби у Римі вирішили просто коронувати Данила Романовича галицькою короною, його іменували б „rex Оаіі- сіае” чи „rex Оаііеіае et Lodomeriae” як титулувався з 1206 р. Андрій ІІ Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus ac civilis. Gyorgy Fejer. T. 3. Vol. 1. (Buda, 1829), 31-32.^..

Але у події втрутилися інші чинники. Данило Романович розраховував на союз з суздальськими Мономаховичами, скріплений у 1251 р. шлюбом доньки Данила Романовича Анастасії Dariusz D^browski. Rodowod Romanowiczow ksiqzqt halicko-wofynskich. (Poznan-Wroclaw, 2002), 147-153. з володимиро- суздальським князем Андрієм Ярославовичем Никоновская летопись. Ч. 2, 137-138.. Старший брат Андрія Олександр Невський приймав папських послів ще у 1248 р. Вера Матузова, Владимир Пашуто. Послание папы Иннокентия IV князю Александру Невскому. Studia historica in honorem Hans Kruns. (Tallin, 1971), 136-138. Спроби довести, що папські булли були адресовані не Олександру Ярославовичу, а іншому князеві, переконливо спростував: Антон Горский. Два “неудобных” факта из биографии Александра Невского. Александр Невский и история России. (Новгород, 1996), 64-66. До нього було скеровано й заклик до хрестового походу. Але Олександр Ярославович, будучи невдоволеним своїм місцем в ієрархії руських князів (зокрема, вищим становищем молодшого брата) і не довіряючи перспективі зближення із Римом та Заходом, обрав інший вектор політики. На початку 1252 р. він виїхав до Орди Антон Горський датував цю поїздку початком 1253 р. й відніс до цього ж року всю наступну кампанію (Антон Горский. Москва и Орда. (Москва, 2003), 33-35).. Після цього оглан Сартак, улусу якого була підпорядкована Північно-Східна Русь, послав проти Андрія Ярославовича каральну експедицію на чолі з еміром Неврюєм У сучасній російській науково-популярній літературі його прийнято ототожнювати з Олександром Невським (Неврюй як похідне від Неви). Насправді, Неврюй походить від тюркського невре - правдивий.. 24 липня 1252 р. монгольське військо Неврюя розгромило військо князя Андрія Ярославовича. Він змушений був утікати до Швеції разом із дружиною, якій ледве вдалося вибратися з Володимира на Клязьмі Лаврентьевская летопись, 473; Новгородская третья летопись. Полное собрание русских летописей. Т. 3. Вып. 2. (Санкт-Петербург, 1879), 304-305, 578; Софийская первая летопись. Там же. Т. 5. (Санкт-Петербург, 1851), 186-187; Софийская первая летопись старшего извода. Там же. Т. 6. Вып. 1. (Москва, 2000), 327-328; Воскресенская летопись. Там же. Т. 7. (Москва, 2001), 159-160; Никоновская летопись. Ч. 2, 138-139; Тверский летописный сборник. Там же. Т. 15. (Санкт-Петербург, 1863), 32; Ермолинская летопись. Там же. Т. 23. (Санкт-Петербург, 1910), 83-84; Московский летописный свод конца XV века. Там же. Т. 25. (Москва-Ленинград, 1949), 141-142; Вологодско-Пермская летопись. Там же. Т. 26. (Москва-Ленинград, 1959), 86; Юрий Бегунов. Александр Невский и Русская государственность. Хронология жизни и деятельности Александра Невского. Князь Александр Невский и его эпоха. (Санкт-Петербург, 1995), 97-108; Александр Дегтярев. Избранные труды по русской истории. Т. 2. (Москва, 2008), 234-237.. Можливо, монголи мали окреме завдання захопити доньку Данила Романовича. Ярлик на велике володимирське княжіння отримав Олександр Ярославович. Саме це дає підстави пов'язувати похід Неврюя із поїздкою князя до Бату Андрей Экземплярский. Великие и удельные князья в татарский период с 1238 по 1505 г. Т. 1. (Санкт-Петербург, 1889), 26-27, 34-35; Арсений Насонов. Монголы и Русь. История татарской политики на Руси. (Москва-Ленинград, 1940), 33; Владимир Пашуто. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. (Москва, 1950), 272; Лев Черепнин. Образование русского централизованного государства. (Москва, 1960), 198; Вадим Каргалов. Внешнеполитические факторы развития феодальной Руси. (Москва, 1967), 145-146; Игорь Греков, Фёдор Шахмагонов. Мир истории. Русские земли в XIII-XV веках. (Москва, 1986), 86-88; Джон Феннел. Кризис средневековой Руси. 1200-1304. - (Москва, 1989), 147-149; Тетьяна Джаксон. Александр Невский и Хакон Старый: обмен посольствами. Князь Александр Невский и его эпоха. (Санкт-Петербург, 1995), 137; Юрий Селезнев. Летописные сведения о боевых действиях Золотой Орды на территории Центрального Черноземья ((XIII-XIV вв.). Армия в истории России. (Курск, 1997), 3-5; Юрий Кривошеев. Русь и монголы: исследование по истории Северо-Восточной Руси ХІІ-XIV вв. (Санкт-Петербург, 1999), 237; Лев Гумилев. Древняя Русь и Великая Степь. (Москва, 2006), 456-457.. Спроби виправдати або спростувати цей вчинок Олександра Ярославовича виглядають кволо Антон Горский. Два “неудобных” факта из биографии Александра Невского. Александр Невский и история России. (Новгород, 1996), 64-68; Юрий Селезнев. “И жаловася Александр на брата своего...”: к вопросу о вокняжении Александра Невского в 1252 г. Древняя Русь. Вопросы медиевистики. № 3(29). (Москва, 2007), 98-99; Его же. Вокняжение Александра Невского в 1252 г.: политические реалии и их отражение в русской письменной традиции. Там же. № 1(35). (Москва, 2009), 36-41.. Ще більш немічними сприймаються спроби довести, ніби Андрій Ярославович не піддався на “авантюру” Данила Романовича, а Бату хотів покарати його тільки через дрібні непорозуміння Дмитрий Хрусталёв. Северные крестоносцы. Русь в борьбе за сферы влияния в Восточной Прибалтике ХІІ-ХІІІ вв. (Санкт-Петербург, 2012), 365..

Не випадало би виправдовувати вчинок Олександра Невського, будь-якими методами підганяючи його образ під Житіє, написане за канонами агіографічної літератури через відому потребу за цілком конкретних обставин. Князь Олександр Ярославович опинився перед вибором: кинутися у вир боротьби з монголами разом із братами, у союзі з Данилом Романовичем і за можливої підтримки європейських сусідів чи, навпаки, отримати вищу гідність від Бату і потужну монгольську підтримку проти внутрішніх і зовнішніх противників. Він розумів, що перший шлях ризикований, який обіцяє важку боротьбу з непевними наслідками, а у випадку перемоги принесе йому лише скромну позицію у тіні Данила Романовича та молодшого брата Андрія Ярославича. Князь обрав підтримку монголів. Не варто коментувати “легендарну” версію Льва Гумільова (1912--1992) про його побратимство з ханом Сар- таком. Звичайно, Олександр (як і багато сучасників на чолі з папою Інокентієм IV) мав певні сподівання на Сартака як християнина. Але важливішим вважав усвідомлення того, що монголам досить самого васалітету руських князів за умови їх підпорядкування. Зайве гадати як розвинулися би події у випадку синхронності виступів Данила Романовича й Андрія Ярославовича за підтримки європейської коаліції, якщо б така справді склалася.

Поразка і підпорядкування монголам. Таким чином про наміри Данила Романовича ординці дізналися ще влітку 1252 р. Тому на початку 1253 р. улусбек Куремса (Курумиші) підступив до Кременця: “Потом же Коуремьса приде ко КремАнцю и воева цколо КремАнца. Андріеви же на двле боудоущоу цвогда взывающоусА королевъ есмъ цвогда же Татарскымь держащоу неправдоу во срци. Бъ предасть в роучи и цномоу же рекшоу Батыева грамота оу мене есть. WkIai же болма возьирившимсА на нъ ї оубьен бы и срце его вырБзаша и не оуспБвше ничто оу КремАнца и възвратишасА во страны свои” Ипатьевская летопись, 829..

Після цього не залишалося нічого іншого як звернутися до папи про допомогу. Але, навіть за таких обставин вже після проголошення хрестового походу, у Кракові на зустрічі з папським легатом Опізо Данило Романович все ж вагався щодо прийняття королівської корони, побоюючись остаточного розриву з монголами до смерті Бату Іван Паславський. Коронація, 70.. З тої ж причини коронація відбулася на далекому західному кордоні -- у До- рогичині. Так Данило Романович намагався якомога довше зберегти її у таємниці від монголів Схоже, що зовсім не розібрався в цих подіях Іскандер Ізмайлов, пишучи, що “Данило змушений був піти на деякі поступки папському престолу і прийняв королівський титул зимою 1253 р.” (История татар с древнейших времен. Т. 3. Улус Джучи (Золотая Орда). ХІІІ - середина XIV в. (Казань, 2009), 520).. Тому коронація відбулася без великих урочистостей. Літопис дозволяє припускати, що на церемонії у Дороги- чині були присутні брат короля -- князь Василько Романович, син Лев Данилович і мазовецький князь Земовит Конрадович Ипатьевская летопись, 826-827.. Схоже, що на цій церемонії були також присутні краківський єпископ Ян Прандота та деякі інші ієрархи, які брали участь в краківських урочистостях з нагоди канонізації св. Станіслава Леонтій Войтович. “Подвійна” коронація Данила Романовича: загадка легенди чи реальний факт. Княжа доба: Історія і культура. Вип. 9. Король Данило Романович. (Львів, 2015), 133-142; Його ж. Король Данило Романович: спроби фальсифікації портрету. Чорноморський літопис. Вип. 11. (Миколаїв: Чорноморський державний університет імені Петра Могили, 2016), 13-32.. Вважають, що сама коронація відбулося пізно восени 1253 р. Михайло Грушевський. Хронольогія подій Галицько-Волинської літописи. Записки НТШ. Т. 41. (Львів, 1901), 36-37; Wladyslaw Abraham. Powstanie organizacyi kosciola lacinskiego na Rusi. T. 1. (Lwow, 1904), 133-134; Bronislaw Wlodarski. Polska i Rus. 1194-1340. (Warszawa, 1966), 143, 145; Борис Флоря. У истоков религиозного раскола славянского мира (ХІІІ в.). (Санкт-Петербург, 2004), 165; Іван Паславський. Коронація, 70; Галицко-Волынская летопись. Текст. Комментарий. Исследование. Сост. Николай Котляр, Вера Франчук, Андрей Плахонин. (Санкт- Петербург, 2005), 294., узимку 1253/1254 р. Дмитрий Хрусталёв. Северные крестоносцы, 365. чи на початку 1254 р. Микола Чубатий. Західна Україна і Рим у ХІІІ віці у своїх змаганнях до церковної унії. Записки НТШ. Т. 123-124. (Львів, 1917), 60; Володимир Пашуто. Очерки, 259. Враховуючи традиції приурочення подібних церемоній до великих релігійних свят, цю подію можна віднести до Різдвяних свят, які тоді співпадали у православних і католиків.

Поки ще жив Бату воєнні дії проти короля Данила вів Куремса. Знову виникає питання хто такий Куремса? Зрештою, як він насмілився напасти на Крем'янець і розправитися з його намісником, незважаючи на пайдзу чи грамоту правителя Золотої Орди? Чи був це Коренца монгольських джерел, емір улусбека Мауці, державець Придніпровського улусу Леонтій Войтович. Нащадки Чингіз-хана: Вступ до генеалогії Чингізидів-Джучидів. (Львів, 2004), 16. -- “пан усіх тих, хто поставлений на засаді проти усіх народів Заходу, щоб останні не напали на них зненацька” Джиованни дель Плано Карпини. История монгалов, 69.? Чи, скоріше, Курумиші -- син оглана Орду й племінник Бату Владимир Тизенгаузен. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. Т. 2. (Москва-Ленинград, 1941), 42., володар окремого улуса на Правобережжі Герман Федоров-Давыдов. Общественный строй Золотой Орды. (Москва, 1973), 60-61; Ярослав Пилипчук. Правителі золотоординських улусів Північно-Західного Причорномор'я середини ХІІІ ст. Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства. Вип. 5. (Львів, 2006), 17., до якого відійшли володіння Мауці? Вірогідно, що Куремса, Коренца та Курумиші -- одне ім'я в різних передачах. Звичайно, що для вторгнення Курумиші мусив отримати розпорядження самого правителя або особи, яка його заступала. Напевно, того ж Сартака, який послав рать Неврюя і фактично вже розпоряджався в Орді.

Болохівські князі як нащадки Інгваревичів, прогнаних Романовичами з Луцька, відразу ж стали вірними васалами Курумиші Володимир Александрович, Леонтій Войтович. Король Данило Романович, 99-101.. Тепер вони прагнули відвоювати дідівські землі. Ізяслав Мстиславич, якого свого часу вигнали з Києва, теж знайшов у них притулок. Тепер і він прагнув реваншу. Тому разом з болохівськими князями та з монгольською допомогою спробував, навіть, рушити на Галич Ипатьевская летопись, 829.. Курумиші не був готовим до такого розвитку подій, очевидно, що надій на швидку допомогу у нього не було, а власні сили були обмеженими, тож закликав Ізяслава Мстиславовича утриматися від походу.

Але нова війна з монголами розпочалася за невигідних для галицько-волинських князів умов. Оголосивши хрестовий похід проти монголів, папа Іннокентій IV влітку 1254 р. довідався про посольство Сар- така з повідомленням про прийняття ним християнства Александр Майоров. Лист римського папи Інокентія IV золотоординському ханові Сартаку, 173-186.. Посольство було відправлено у 1253 р., відразу ж після того як Сартаку стали відомі плани папи та Данила Романовича. Але посол, який називав себе священиком Іоаном і домашнім капеланом царя Сартака, потрапив до рук німецького і сицилійського короля Конрада IV і зміг продовжити свою місію лише після його смерті (21 травня 1254 р.). Лист Сартака знову відродив надію, посольство Рубрука ще не повернулося і папа не мав свіжої інформації, тому він з великим ентузіазмом 29 серпня 1254 р. звернувся до Сартака як “царя татар” (Tartarorum rex), “осяяного божественним світлом” (divino collustratus lumine) Odorico Raynaldus. Annales ecclesiastici. T. 13. (Koln, 1692), 636.. Папа навіть відправив місію в складі п'яти домініканців для поширення християнської проповіді серед монголів, але цю місію завернув з дороги Рубрук, який повертався з Монголії Oscar Peschel. Geschichte der Erdkunde. (Munchen, 1865), 158.. Однак лист Сартака досягнув свого: монгольському агентові, який, схоже, походив з Вірменії Berthold Altaner. Die Dominikanermissionen des 13. Jahrhunderts. (Habelschwert, 1924), 138-140., повірили і всі приготування до хрестового походу були призупинені. І лише після повернення Рубрука став зрозумілим реальний стан справ.

Монголи атакували і південні рубежі земель короля Данила, вторгнувшись у Середнє Подністров'я до Бакоти. Коли монголи підійшли до Бакоти, посадник Мілей здав їм місто. Власне цей боярин ще раніше зробив спробу стати прямим ординським васалом, навіть прийняв до себе якогось баскака (вірогідно що у 1242--1244 рр.). Але тоді його схопив двірський Андрій і привів до Данила Романовича. Однак Лев Данилович поручився за боярина. Той отримав прощення та повернувся до Бакоти Ипатьевская летопись, 828-829.. Тепер Мілей знову зрадив, віддавши монголам місто, яке контролювало основний шлях до Пониззя. Тому повернути Бакоту було дуже важливо Там же, 828-829.. Справившись з цим завданням, наприкінці 1254 р. Лев Данилович їздив в Угорщину до свого тестя Бели IV, напевно для підтвердження союзу Там же, 830..

Взимку 1254--1255 рр. Лев Данилович очолив очолив каральний похід у верхів'я Південного Бугу проти болоховських князів Там же, 838.. В поході взяв участь його молодший брат Шварн Данилович. Відтак, до 1257 р. внаслідок каральних експедицій галицьких князів Лева і Шварна Даниловичів було знищено більшість болоховських міст. Аналізуючи археологічні матеріали можна вважати, що болоховські князі вперто боронили свої міста і не бажали підпорядковуватися Леонтій Войтович. Нащадки Чингіз-хана, 101-102..

Докладно не відомо коли помер Бату. Вважають, що це трапилось у 1255/1256 р., правителю улусу Джучі було заледве 48 років Василий Бартольд. Батый. Бартольд В.В. Сочинения. Т 5. (Москва, 1968), 496-500; Мехемет- жан Сафаргалиев. Распад Золотой Орды. (Саратов, 1960), 46-47; Эустаце Докрей Филлипс. Монголы. Основатели империи Великих ханов. (Москва, 2003), 143 і т. д.. Арабські автори датують смерть Бату 650 р. Х. (14.03.1252-2.03.1253): вже згаданий Ібн Бібі (Владимир Ти- зенгаузен. Сборник материалов. Т 2, 67); єгипетський емір Рук-ед-Дін Бейбарс (1245-1325) (Владимир Тизенгаузен. Сборник материалов. Т. 1, 121); сирійський енциклопедист Енувейрі (1279-1333) (там же, 150); філософ, політик і дипломат Ібн Хальдун (+ 1406) (там же, 378), каїрський вчений Ель-Айні (1361-1451) (там же, 505-506). За Джувейні (1226-1283), який від 1256 р. обіймав високі посади в адміністрації Хулагу, Бату відправив Сартака до Менгу у 653 р. Х (10.02.1255-29.01.1256). Поки Сартак прибув до ставки великого кааана, туди дійшла естафета із звісткою про смерть Бату. У тексті на місці конкретної дати пропуск (Там же. Т. 2, 22). За безсумнівною інформацією францисканця Гійома де Рубрука, Бату був живим ще у жовтні-листопаді 1254 р., коли дипломат заїхав до Сараю, повертаючись з Каракорума, - до того він зустрів по дорозі обоз Сартака, який рухався у Каракорум (Вильгельм де Рубрук. Путешествие в Восточные страны. Джиованни дель Плано Карпини. История монгалов. Вильгельм де Рубрук. Путешествие в Восточные страны. Пер. А.И.Малеина. (Москва. 1957), 189). За перським хроністом Казвіні (1281/1282 - після 1344), Бату помер у 654 р. Х. (30.01.125618.01.1957) (Владимир Тизенгаузен. Сборник материалов. Т. 2, 91). Вільгельм де Рубрук зустрів Сартака десь наприкінці літа 1254 р., не пізніше початку вересня. Естафета обігнала оглана і принесла звістку про смерть Бату в Каракорум. Монгольські гінці пересувалися зі швидкістю 100-150 км на добу (Симон Уолкер. Чингиз-хан. Пер. с англ. А. И. Глебова-Богомолова. (Ростов на Дону, 1998), 35), а обоз оглана рухався “зі стадом великої і дрібної худоби, з дружинами і малими дітьми”. Виходячи з інформації Вільгельма Рубрука, смерть Бату слід датувати самим кінцем 1254 - початком 1255 р.. Передчуваючи смерть, він відіслав сина Сартака у Каракорум до Менгу-каа- на. Зобов'язаний Бату престолом, Менгу затвердив Сартака правителем улусу Джучі. Але той не доїхав до своєї столиці, бо помер від отрути За Аль-Джузджані (1193 - після 1260), Сартак помер від хвороби шлунку (Владимир Тизен- гаузен. Сборник материалов. Т. 2, 18-19).. Причетним до цього був оглан Беркечар, але за цим стояв Берке, який після смерті Орду був найстаршим серед Джучидів Керопе Патканов. История монголов по армянским источникам. Вып. 1. (Санкт-Петербург, 1873), 87.. Сартак загинув незадовго після смерті батька. Припускають, що це сталося у 1256 р. Андрей Юрганов. Категории русской средневековой культуры. (Москва, 1998), 166; Юрий Селезнёв. Элита Золотой Орды, 157-158. Але ця дата теж непевна²⁸⁰. По смерті Сартака Менгу затвердив ханом молодшого сина Бату -- Улакчі, доручивши вдові Бату Боракчин-хатун опікуватися ним до повноліття. Але і він незабаром помер (за Джувей- ні, того ж року, що і Сартак Деякі джерела інформують, що правління Сартака тривало один рік та кілька місяців і відносять його загибель до 652 р. Х. (21.02.1254-9.02.1255). Це твердять Ейнувері (Владимир Тизенгаузен. Сборник материалов. Т. 1, 150-151), Ібн Хальдун (Там же, 378), Ель-Макрізі (1364/1365-1441/1442) (Там же, 428), Ель-Айні (Там же, 506). Але, коли прийняти, що Бату помер не пізніше початку 1255 р., а Сартак (навіть враховуючи можливу зупинку в Каракорумі на якийсь час; а по дорозі могли бути інші, зокрема в улусі Беркечара) не доїхав до Сарая, його смерть необхідно віднести щонайпізніше до початку 1256 р. Владимир Тизенгаузен. Сборник материалов. Т. 2, 22., але достеменних дат перські історики не знали). Очевидно, що не пізніше як у 1257 р. і не без допомоги Берке. За Ель Айні, який у союзному Золотій Орді Каїрі мав доступ до важливих державних документів, вдову Бату (і регентшу за Улакчі) Боракчин-хатун утопили Там же. Т. 1, 506..