Шарль де Ґолль перед викликом алжирської війни (за матеріалами стеноґрам офіційних виступів)

Размещено на http://www.allbest.ru/

„Q„p„x„}„u„‹„u„~„Ђ „~„p http://www.allbest.ru/

Шарль де Ґолль перед викликом алжирської війни (за матеріалами стеноґрам офіційних виступів)

Богдана Сипко

к. і. н., доц.

Львівський національний

університет імені Івана Франка

Природньо, що ми відчуваємо ностальгію за імперією, як можна жаліти за м'якістю гасових ламп,

величчю парусного флоту, шармом кінних екіпажів.

Але що? Не існує політики, яка не відповідає реальності!

Шарль де Ґолль

У статті на основі стеноґрам офіційних виступів творця П'ятої, республіки Шарля де Ґолля простежена еволюція його поглядів щодо можливості визнання незалежності Алжиру. Основний акцент зроблено на арґументах, якими глава держави переконав громадян у необхідності надати алжирцям можливість самовизначення. Встановлені чинники, які за чотири роки призвели до кардинальної зміни громадської думки про значення Алжиру для Республіки та дозволили відмовитися від цього володіння, яке впродовж 130 років розглядали як продовження національної території.

Ключові слова: Шарль де Ґолль, Алжирська війна, стеноґрами, деколонізація.

ШАРЛЬ ДЕ ҐОЛЛЬ ПЕРЕД ВИКЛИКОМ АЛЖИРСЬКОЇ ВІЙНИ... випадав із логіки подій; і, по-п'яте, небувале економічне піднесення та політична стабільність (1959-1962 рр. у Франції не відбувалася зміна урядів) заспокоїли населення.

Bogdana SYPKO. CHARLES DE GAULLE AND THE QUESTION OF ALGERIAN WAR (ON THE MATERIALS OF THE TRANSCRIPTS OF THE OFFICIAL SPEECHES).

The article, based on the transcripts of the creator's of the Fifth Republic - Charles de Gaulle's official speeches, traced the evolution of his views on the possibility to recognize the independence of Algeria. The main emphasis is on the arguments by which the head of state convinced citizens of the necessity to give the Algerians the opportunity to self-determination. Established factors that in the course of four years have radically changed the public opinion about the significance of Algeria for the Republic and allowed the abandonment of this possession, which for 130 years was considered as an extension of the national territory.

Key words: Charles de Gaulle, Algerian War, transcripts, decolonization

У житті Шарля де Ґолля були дві події, без яких він не став би тим, ким став -- Друга світова й Алжирська війни. Світовий конфлікт привів його до влади вперше, Алжир -- вдруге. Навіть його політичний опонент комуніст Жак Дюкло визнавав, що “проблема Алжиру відіграла визначальну роль у тому, що переважна більшість французів підтримала де Ґолля та його кандидатів. Де Ґолль постав перед ними, як людина, буцімто здатна відновити мир в Алжирі при збереженні позицій Франції у цій країні”¹. Але Ш. де Ґолль, який прекрасно знав і розумів історію, усвідомлював, що в цьому питанні рухається “замінованим полем”.

Після офіційного визнання Францією 1999 р. факту ведення війни в Алжирі у 1954--1962 рр. (до того вживали термін “операції з наведен- ¹ Жак Дюкло, Мемуары. Т. 3. 1954-1969. (Москва: Политиздат, 1985), 178. ня порядку”) на початку XXI ст. цей військовий конфлікт став одним із найбільш обговорюваних у медійному та громадсько-політичному просторі Республіки. Тому закономірно, що з'явилася ціла низка наукових досліджень, присвячених не так фактографічному аналізу цієї війни, як переосмисленню її місця в історичній пам'яті французів. У цьому контексті на особливу увагу заслуговують праці істориків Ра- фаель Бранш “Алжирська війна: умиротворена історія?” Raphaelle Branche, La guerre d'Algerie: une histoire apaisee? (Paris: Editions du Seuil, 2005). та Бенжамена Стори “Небезпечні спогади. Від колоніального Алжиру до сучасної Франції” Benjamin Stora, Les memoires dangereuses. De lAlgerie coloniale a la France d'aujourd'hui. (Paris: Albin Michel, 2016).. Зосередившись на злочинах воюючих сторін і причинах півстолітнього замовчування, яке огортало цей конфлікт, дослідники менше уваги приділили риториці творця П'ятої республіки, якого 1958 р. французи закликали до влади, щоби він зберіг Французький Алжир, а вже 1962 р. прославляли, як провідника, який зумів вивести Республіку з “алжирської пастки”.

Тому пропонуємо простежити еволюцію поглядів цього військово- політичного діяча на алжирську проблему в 1958-1962 рр. (від приходу до влади внаслідок травневого путчу в Алжирі до визнання Францією незалежності цієї північно-африканської країни) крізь призму його заяв, звернень і роз'яснень. Для цього було використано стенограми офіційних виступів де Ґолля Charles de Gaulle, Allocution du 4 novembre 1960, Inatheque, Fiche 00216; Charles de Gaulle, Al-locution du 6 janvier 1961, Inatheque, Fiche 00070; Charles de Gaulle, Allocution du 8 juin 1962, Inatheque, Fiche 00079; Charles de Gaulle, Allocution du 26 mars 1962, Inatheque, Fiche 00223; Charles de Gaulle, Allocution du 6 avril 1962, Inatheque, Fiche 00077; Charles de Gaulle, Allocu-tion radio-televisee du 3 juillet 1958 prononcee a Alger, Inatheque, Fiche 00016; Charles de Gaulle, Conference de presse du 5 septembre 1960, Inatheque,. Fiche 00061; Charles de Gaulle, Conference de presse du 5 septembre 1961, Inatheque, Fiche 00380; Charles de Gaulle, Conference de presse du 11 avril 1961, Inatheque, Fiche 00218; Charles de Gaulle, Conference de presse a Matignon. 23 octobre 1958, Inatheque, Fiche 00023; Charles de Gaulle, Discours place de la Republique. 4 septembre 1958, Inatheque, Fiche 00020; Charles de Gaulle, Discours du 4 juin 1958 au Forum d'Alger, Inatheque, Fiche 00011; Charles de Gaulle, Discours du 23 avril 1961, Inatheque, Fiche 00071; Charles de Gaulle, Dis-cours du plan de Constantine 3 octobre 1958, Inatheque, Fiche 00022; Charles de Gaulle, Voeux pour l'annee 1961. 31 decembre 1960, Inatheque, Fiche 00069; Charles de Gaulle, Voeuxpour lannee 1963. 31 decembre 1962, Inatheque, Fiche 00064; Charles de Gaulle, Voeux pour lannee 1964. 31 decembre 1963, Inatheque, Fiche 00228; Charles de Gaulle, Voyage a Lacq et a Pau. 17 fevrier 1959, Inatheque, Fiche 00029; Charles de Gaulle, Voyage a Roanne. 7 juin 1959, Inatheque, Fiche 00032; Charles de Gaulle, Voyage a Saint Etienne. 7 juin 1959, Inatheque, Fiche 00031; Charles de Gaulle, Voyage en Argentine. 3 octobre 1964, Inatheque, Fiche 00098. та перший том запланованих тритомних “Мемуарів надії” Шарль де Голль, Мемуары надежд. 1958-1962. (Москва: Издательская группа “Прогресс”, 2000)., які смерть 1970 р. не дала завершити.

Для того, аби зрозуміти суть виклику, який постав перед Шарлем де Ґоллем після того, як 29 травня 1958 р. Президент Рене Коті доручив йому сформувати уряд, необхідно зробити короткий екскурс в історію Французького Алжиру. Осаджене французами 1827 р., місто Алжир було взяте 1830 р., що дало поштовх завоюванню цілої країни. Саме для цього 1831 р. й було створено Іноземний легіон, штаб- квартира якого розташувалася в Алжирі. 1834 р. Луї-Філіп Орлеанський проголосив Алжир французьким володінням, а його населення -- “мешканцями королівства”. 1848 р. Друга республіка анексувала Алжир, поділивши його на три департаменти -- Алжир, Оран і Константина. Найважливішим завданням для французьких урядів XIX ст. стало сприяння заселенню цих терен європейськими колоністами. До середини XIX ст. французи склали половину зі 130 тисячного європейського населення, а тубільці втратили 80 % земель, придатних для сільського господарства.

Серед інших іммігрували й вихідці з Ельзасу та Лотарингії, але після втрати цих регіонів внаслідок Франко-прусської війни 1870D1871 рр. їх в'їзд набув символічного відтінку. У XX ст. виник міф про те, що Алжир перетворився в новий Ельзас, а його французьке населення двічі (спочатку німцями в 1871 р., тоді алжирськими повстанцями з 1954 р.) переслідувалося за вірність Республіці. Тому в розпал Алжирської війни, 17 червня 1956 р. Президент Рене Коті у Вердені пообіцяв: “Хай не думають, що ми покинемо на протилежному березі Середземного моря інші Ельзас і Лотарингію”. Ці слова впали на родючий ґрунт, оскільки станом на середину XX ст. чорноногих (нащадків європейських колоністів Алжиру) було вже понад мільйон.

Але Друга світова війна змінила самосвідомість тубільного населення. Більше 300 тис. алжирців взяли участь у звільненні метрополії, а в 1943--1944 рр. Алжир був столицею “Вільної Франції”. Зростаюче невдоволення арабів вилилося у стихійне повстання на сході країни в містах Сетіф і Ґельма 8 травня 1945 р. Французька адміністрація придушила виступи, знищивши, за різними підрахунками, від 1,7 до 15 тис. осіб. Але до 1954 р. у країні затишшя спричинене низкою причин. По-перше, 1947 р. промульгували закон, який передбачав рівність усіх громадян Алжиру, незважаючи від походження, раси, мови та релігії, щоправда, його відкинули чорноногі. По-друге, 1947 р. алжирці отримали право вільного в'їзду в метрополію, і багато хто ним скористався. По-третє, до прихильників незалежності застосовували 80 статтю Кримінального кодексу Франції “посягання на територіальну цілісність Республіки”, яка передбачала 10 років позбавлення волі. Але після завершення війни в Індокитаї (1946--1954) у Північну Африку почали повертатися місцеві солдати, які бачили поразку метрополії.

Військовий конфлікт, який розпочався восени 1954 р., був ускладнений низкою чинників: на Алжир припадало більше половини французького експорту в зону франка та третина імпорту з неї, у Сахарі виявили запаси нафти та газу, там знаходилася значна кількість французьких військових і військово-політичних баз, а кільком поколінням французів втовкмачували, що Алжир -- невід'ємна складова Франції. Тому необхідно було втримати цю територію будь-якою ціною. Проте, на відміну від Індокитаю, в Алжирі воювали корінні французи, у т. ч. й солдати строкової служби. Тому 7 200 загиблих у 1954--1958 рр. військових розбурхали громадську думку Республіки.

Відтак, Шарлю де Ґоллю було, над чим задуматися. Підтримка заколотників з Комітету громадського порятунку привела його до влади, але вирішити проблему Алжиру, враховуючи всі зазначені обставини, було не так просто. Тим паче, населення сподівалося, що Шарль, який 1940-1945 рр. зумів врятувати Францію від ганьби, спричиненої капітуляцією уряду Віші, здатен на диво. Письменник Франсуа Моріак заявив: “я вірю, що де Ґолль, в момент алжирської різні, яка триває уже п'ять років, є милістю для Франції” Andre Seailles, “Francois Mauriac et Charles de Gaulle,” Espoir. 1977, № 18, accede le 1 fevrier 2019, http://www.charles-de-gaulle.org/wp-content/uploads/2017/10/Fran%C3%A7ois-Mauriac-et- Charles-de-Gaulle.pdf. Alain Peyrefitte, “Un singulier paradoxe,” accede le 3 fevrier 2019, http://www.charles-de-gaulle.org/ wp-content/uploads/2017/12/Alain-Peyrefitte-un-singulier-paradoxe.pdf.. Але, як писав його соратник Ален Пейрефітт, “Генерал повернувся до влади через і задля Алжиру, Так як Четверта республіка опинилася в глухому куті та втратила довіру всіх політичних і військових діячів. Але як тільки він опинився в Матіньонському палаці, всі зрозуміли, що Алжир не єдина проблема Франції'”¹.

Вже 4 червня 1958 р. (менше, аніж за тиждень після повернення до влади) новий глава уряду полетів в Алжир, де його тріумфально зустрічали як чорноногі, так і тубільці. Перед десятками тисяч людей де Ґолль заявив: “Я Вас зрозумів! Я знаю, що тут відбувається”. Як пізніше жартували недоброзичливці, ніхто так і не зрозумів, що ж вияснив для себе Генерал. Шарль закликав відкрити шлях оновлення та братерства: “від сьогодні в Алжирі є тільки одна категорія населення: є лише французи з рівними правами та обов'язками. Це означає, що треба відкрити шляхи, які досі були закриті перед багатьма” Charles de Gaulle, Discours du 4 juin 1958 au Forum d'Alger, Inatheque, Fiche 00011.. Прем'єр пообіцяв 10 мільйонам арабів ті ж права, якими користувалися чорноногі, у т. ч. й можливість обирати своє майбутнє. Йому вдалося заспокоїти населення й армію. Відзначимо, що де Ґолль свідомо уникав конкретних відповідей про політичне майбутнє Алжиру. 6 червня єдиний раз Шарль прилюдно вигукнув: “Хай живе Французький Алжирі”, чим на певний час заспокоїв чорноногих.

У липневому телезверненні глава уряду підтвердив право алжирців на самовизначення. Де Ґолль пообіцяв, що кожен зароблятиме на життя своєю працею. Для цього у бюджеті закладено 15 млрд франків на розвиток Алжиру. Пріоритетами мали стати розвиток промисловості, сільського господарства, збільшення удвічі темпів житлового будівництва. А “через десять років усі діти Алжиру ходитимуть до школи” Charles de Gaulle, Allocution radio-televisee du 3 juillet 1958 prononcee a Alger, Inatheque, Fiche 00016.. Останнє мало виправити існуючу здавна невідповідність між освітою чорноногих і тубільців.

Після прийняття Конституції П'ятої республіки, у жовтні 1958 р. Шарль де Ґолль запропонував стратегію розвитку Алжиру -- т. зв. “план Константини”. Показовий факт, що при представленні цього документа, Генерал замість звичного для нього звертання “Француженки, французи!” використав інше -- “.Алжирки, алжирці!”, що вказувало на розуміння ним існуючих відмінностей. До того ж, підкреслювалося, що весь Алжир має право на частку того, що сучасна цивілізація може та повинна приносити людям у контексті добробуту та гідності. Де Ґолль сприяв тому, щоби Франція приймала все більше алжирських студентів і робітників, надавала Алжиру достатню кількість педагогів для всіх ланок освіти. І все для того, щоби еліта алжирців формувалася у рамках французької культури, а народ отримував освіту виключно французькою мовою Де Голль, Мемуары надежд, 106.. Глава уряду обіцяв, що за два місяці Алжир вибере своїх представників за тими ж правилами, що й метрополія, і необхідно, щоби хоча б дві третини з них були мусульманами. Проте, це ще не означало, що вже 1958 р. Шарль наважився відпустити ці департаменти: “Майбутнє Алжиру буде базуватися на його особливостях і солідарності з метрополією. Є лише два шляхи - війна чи братерство. Франція обирає другий” Charles de Gaulle, Discours du plan de Constantine 3 octobre 1958, Inatheque, Fiche 00022.. Але це було на перспективу.

А на той момент Республіка продовжувала війну на протилежному березі Середземного моря, що глава уряду на цьому етапі вважав єдино прийнятним рішенням: “Армія в Алжирі робить те, що очікує від неї Франція. Її перший обов'язок - запобігти військовій поразці чи втраті території” Charles de Gaulle, Conference de presse a Matignon. 23 octobre 1958, Inatheque, Fiche 00023.. Французькі солдати зобов'язувалися захищати всі категорії населення, у т. ч. і мусульман. Але було й дещо нове у цьому виступі. Глава уряду озвучив величезні цифри втрат, що не могло не викликати роздумів про доцільність продовження бойових дій, у яких гинули французи. Так, в Алжирі від рук повстанців загинуло 1 500 чорноногих і 10 тис. мусульман, а в метрополії (Фронт національного визволення Алжиру мав розгалужену мережу і в Республіці) -- 75 французів і 1 710 мусульман. Тобто, від рук борців за незалежність гинула величезна кількість арабів, яких звинувачували в колабораціонізмі.

У перший рік після обрання Президентом (1959 р.) риторика де Ґолля щодо Алжиру залишається дуже обережною. У день інавгурації він навіть амністував алжирських повстанців, які перебували у в'язницях Де Голль, Мемуары надежд, 68.. Виступаючи в лютому 1959 р. перед натовпом, який скандував “Французький Алжир!” Шарль лише підкреслив, що “Франція представлена на обох берегах Середземного моря, в Атлантиці, Тихому й Індійському океанах, а тому ми велика держава, яка нікому нічого не винна, і не повинна ні перед ким схиляти голову” Charles de Gaulle, Voyage a Lacq et a Pau. 17 fevrier 1959, Inatheque, Fiche 00029.. В Роані він заспокоїв населення, що не хвилюється щодо майбутнього Алжиру, оскільки “Франція і Алжир будуватимуть майбутнє разом” Charles de Gaulle, Voyage a Roanne. 7 juin 1959, Inatheque, Fiche 00032.. Але вже у Сент-Етьєні де Ґолль додав, що якою б не була еволюція Алжиру, головне, щоби Франція її визначала, а алжирці брали в ній участь на рівні з французами¹⁰.

У вересні 1959 р. Шарль вперше заговорив про можливість політичного самовизначення Алжиру. На думку де Ґолля, алжирці мали обирати з трьох варіантів -- асиміляцією, асоціацією та незалежністю. Власне, перший варіант Президент вважав утопічним і невигідним для метрополії: “я виключив зі сфери можливого будь-яку ідею асиміляції мусульман з французьким народом. Можливо, це реально було зробити сто років тому, поселивши в Алжирі декілька мільйонів мешканців метрополії і взаємно переселивши до Франції кілька мільйонів мусульман. Або одразу ж після Першої світової війни в момент гордості за перемогу. А відразу після Другої світової війни необхідно було надати Алжиру автономію” Voyage a Saint Etienne. 7 juin 1959, Inatheque, Fiche 00031. Де Голль, Мемуары надежд, 46.. Потрохи Шарль почав схиляти громадську думку до того, що інтегрувати 9 млн мусульман означатиме знизити вдвічі життєві стандарти самих французів. А от надати асоціацію чи незалежність -- хоч морально важко, але дешево.

Проти такої позиції Президента виступили прихильники Французького Алжиру. Після заяв де Ґолля про самовизначення Алжиру, віце-президент Національної Асамблеї Франції, етнічний алжирець Са- їд Буалем зірвав із себе Орден Почесного Легіону, так як вважав такі заклики зрадою французьких інтересів Владлен Максимов, Де Голль и голлисты. “Коннетабль” и его соратники. (Москва: Книжный мир, 2014), 529.. Випадки, коли алжирці не мислили себе поза сферою французького впливу, були дуже частими та пояснювалися асиміляційною політикою, яку Париж проводив впродовж 130 років. Алжирська проблема розколола навіть ряди давніх ґоллістів, які були з Шарлем під час “переходу пустелі”. Так, генерал Массю вимагав інтеграції всіх мешканців Алжиру у французьку націю.

І доки колишні члени Комітету громадського порятунку залишалися при владі в Алжирі, де Ґолль не міг переходити до активних дій. Тому він перевів на інші посади генералів Салана та Массю, а журналіста Дельбека виключили з партії Об'єднання за нову Республіку. Відповіддю чорноногих став тиждень барикад, який розпочався 24 січня 1960 р. Після втручання Президента генерала Моріса Шалля, який командував французькими військами в Алжирі, покарали за “лояльність до заколотників”. А майбутнього творця ультраправої політичної партії Національний Фронт Жан-Марі Лє Пена затримали в Парижі за опір силам правопорядку на 48 годин, але він заявив, що жаліє лише про те, що зараз не в Алжирі Stora, Les memoires dangereuses, 112-113.. Протести чорноногих не злякали де Ґолля, і 3 березня 1960 р. під час чергової поїздки в Північну Африку він вперше озвучив словосполучення “алжирський Алжир”.

У вересневій прес-конференції Президент знову підкреслив, що своє майбутнє повинні визначати самі алжирці. Він проінформував співгромадян, що уряд зробив все можливе для виходу з кризи -- за три роки на адміністративних постах кількість мусульман зросла на третину (з 21 до 37 тисяч), вдвічі більше стало офіцерів-алжирців (396 замість 198). Що стосується освіти, то за партами сиділо вже 756 тисяч маленьких арабів. За 1959-1960 рр., незважаючи на війну, Франція збудувала в Алжирі 300 нових заводів і здійснила 6-мільярдні інвестиції. Тому Шарль сподівався, що алжирці виберуть режим асоціації: “розрив Із Францією привів би Алжир у сутінки різанини, бідності та безладів. Алжирський Алжир повинен бути тісно пов' язаний із Францією”²¹⁰. Паралельно з тим, як Франція відпускала колишні африканські володіння (1960 р. не даремно увійшов в історію, як Рік Африки), все сміливішою ставала алжирська риторика де Ґолля: “Залишається вирішити алжирську проблему, яка тяжіє уже 130 років. Ми залишимо Алжир, але здійснимо, звичайно, заходи для підтримки алжирців, котрі захочуть залишитися французами, а також наших інтересів” Charles de Gaulle, Conference de presse du 5 septembre 1961, Inatheque, Fiche 00380. Charles de Gaulle, Allocution du 4 novembre 1960, Inatheque, Fiche 00216.. 16 листопада 1960 р. Шарль призначив на 8 червня 1961 р. референдум у Франції про самовизначення алжирців. Саме французи (а не Президент!) мали надати алжирцям право вирішувати свою долю Здійснивши у грудні 1960 р. турне Алжиром, Президент закликав мусульманську та європейську спільноти співпрацювати у творенні нового Алжиру.

У новорічному зверненні де Ґолль сказав, що “для Алжиру ми хочемо, щоби 1961 став роком відновлення миру, щоби населення змогло вільно вирішити свою долю, і щоби народився алжирський Алжир” Voeux pour l'annee 1961. 31 decembre 1960, Inatheque, Fiche 00069.. А для цього чорноногі мали відмовитися від “химер, які відрізають їх від нації”. Тим часом, що би не трапилося, Республіка зобов'язувалася захищати своїх громадян, їхнє майно та свої інтереси. Напередодні референдуму Президент знову попросив населення про підтримку: “Француженки, французи, все просто та ясно. Щире та масове “так”. Я Прошу у Вас цього для Франції. Хай живе Республіка! Хай живе Франція!” Allocution du 6 janvier 1961, Inatheque, Fiche 00070.. І втомлені війною французи 8 червня 1961 р. дали 75,2 % позитивних відповідей курсу, обраному Президентом.

Ще 7 квітня 1961 р. у швейцарському містечку Евіан мали розпочатися мирні переговори, але їм перешкодив військовий путч. В Алжир повернулися генерали Шалль і Салан, які в ніч на 22 квітня ініціювали пронунсіаменто. Військових активно підтримали чорноногі, які вже понад рік після заяв про самовизначення, вважали де Ґолля зрадником. Вже 23 квітня Президент Республіки дав різку відповідь, якою заборонив усім французам, а насамперед солдатам, виконувати злочинні накази алжирських генералів-заколотників Charles de Gaulle, Discours du 23 avril 1961, Inatheque, Fiche 00071.. До того ж Шарль звернув увагу на те, що чорноногі самі готували собі криваву драму -- вони робили все можливе для того, щоби війна не завершилася, розвернули французьку армію проти Республіки й озлобили місцеве населення. Невдовзі путч було придушено, а генерал Шалля відправили у в'язницю Санте, через рік впіймали Салана та засудили до довічного ув'язнення в Тюллі, але вже 1968 р. після потрясіння від студентських виступів, де Ґолль його амністував. Цікавий факт, Жак Ширак, Президент П'ятої республіки 1995П2007 рр., у 1961 р. носив передачі заколотникам у Тюлльську в'язницю, оскільки щиро підтримував ідею Французького Алжиру Stora, Les memoires dangereuses, 103..

У травні де Ґолль висловив сподівання, що алжирське пронун- сіаменто не зупинить розвиток Франції. Економічному підйому Республіки алжирські події не зашкодили, але особисто для Президента з'явилися нові загрози. Колишні заколотники під керівництвом генерала Рауля Салана створили Таємну озброєну організацію (Organisation агтйе sfcrate -- OAS), яка розпочала активну терористичну діяльність як в Алжирі, так і метрополії, а їх привілейованою ціллю став Шарль де Ґолль. 28 червня 1961 р. OAS випустила накладом у 100 тис. екземплярів свою першу газету “Заклик до французів”, у якій проголосила, що “Франція приречена на перемогу в Алжирі” Stora, Les memoires dangereuses, 121.. Лише з 21 травня до 8 червня 1961 р. вони організували в Алжирі 150 вибухів, 20D21 червня -- 380 бомбових атак, а на початку 1962 р. їх злочинна діяльність перекинулася на Францію. Що ж стосується де Ґолля, то на нього було здійснено понад 20 замахів. Але теракти OAS принесли не ті результати, на які сподівалися терористи -- замість того, щоби залякати алжирців і заставити їх підкоритися чорноногим, вони лише озлобили тубільців і викликали відповідь Фронту національного визволення Алжиру (Front de la ІіЬйгаПоп nationale -- FLN), від якої постраждали ті ж таки чорноногі. А французи в метрополії все більше переконувалися в необхідності покинути Алжир.

У вересні 1961 р., коли все ще продовжувалися Евіанські переговори, Президент Республіки підкреслив, що Францію в Алжирі цікавлять насамперед нафта та газ, повітряні шляхи для французької авіації та сухопутне сполучення у Північній Африці Charles de Gaulle, Conference de presse du 5 septembre 1961, Inatheque, Fiche 00380..

Алжирський конфлікт перекинувся і на метрополію. В 1958П1961 рр. у Франції було вбито 61 і поранено 384 поліцейських. Ще більше жертв було серед цивільного населення: 1960 р. -- 1 147 злочинів, у результаті яких вбито 570, а поранено 740 осіб, у січні--серпні 1961 р. зареєстровано уже 980 нападів, 500 вбитих і 735 поранених. Серед постраждалих переважали алжирці, оскільки тривала боротьба між прихильниками та противниками набуття Алжиром незалежності Богдана Сипко, “Між “білою плямою” та “чорною сторінкою” в історії: дискусії про 17 жовтня 1961 р. у Парижі,” Аль-Калям, 2017, № 6, 140.. Тому в березні 1962 р. де Ґолль уже відкрито говорив, що незалежність Алжиру відповідає французьким інтересам. А якщо взяти до уваги величезні втрати, які несла французька армія, мільярди франків з бюджету та теракти, які здійснювали OAS і FLN, не погодитися з главою держави було складно.

На 8 квітня де Ґолль призначив у Франції новий референдум про підтвердження Евіанських угод. Глава держави двічі -- у березні та квітні закликав населення відповісти “Так” Allocution du 26 mars 1962, Inatheque, Fiche 00223; Charles de Gaulle, Allocution du 6 avril 1962, Inatheque, Fiche 00077., оскільки лише так можна було провести плебісцит про самовизначення в Алжирі. І втомлені терактами французи дали 90,81 % позитивних відповідей. Нагадаємо, що за рік до того їх було лише 75,2 %. Діяльність OAS і FLN, як і риторика Президента, не залишилися без уваги.

І 8 червня 1962 р де Ґолль з полегшенням інформував населення, що “через 23 дні [тоді мав відбутися референдум в Алжирі. -- Б. С.] для Франції алжирська проблема буде вирішена. Алжир відповідатиме за себе сам” Charles de Gaulle, Allocution du 8 juin 1962, Inatheque, Fiche 00079.. Президент підкреслив, що поки у світі існує 2 млрд населення у бідних країнах, Франції є, де реалізувати цивілізаційну місію. 1 липня 1962 р. відбувся референдум про самовизначення Алжиру. Оскільки чорноногі зігнорували голосування, 99,7 % учасників підтримало незалежність. Вже 3 липня де Ґолль визнав результати алжирського волевиявлення та призначив туди першого посла. За даними алжирської сторони, за час війни, факт ведення якої Франція визнає щойно 1999 р., було вбито 1,5 млн з 11 млн алжирського населення, тобто більше 10 %, а 9 тис. сіл французька армія знищила повністю. У новорічному зверненні Президент Республіки тріумфально заявив, що минулого року Франція нарешті змогла позбутися алжирського тягаря. Тобто, відбулася надзвичайно цікава трансформація французьких прагнень -- 1958 р. де Ґолля запросили до влади, щоби він захистив Французький Алжир, а 1962 р., тобто лише за чотири роки, більшість раділа, що від проблемних департаментів на південному березі Середземного моря вдалося позбутися.

Генерал звільнив Францію від Алжиру, але не його наслідків. Президент Республіки не мав особливих сентиментів до чорноногих, Андре Мальро навіть звертав увагу на його вислів: “доля Франції необов'язково співпадає з інтересами алжирських французів” Andre Malraux, Felied Oaks. Conversation with de Gaulle. (New York: Holt Rinehart Winston, 1972), 32.. Але він не міг відмовити їм у репатріації, оскільки це би означало втрату електоральної підтримки французів. Тому вже 31 грудня 1962 р. Шарль пообіцяв, що тим із “репатрійованих, які виявлять бажання оселитися у метрополії, ми щиро допоможемо знайти, як і іншим французам, їхнє місце, права й обов'язки” Charles de Gaulle, Voeux pour l'annee 1963. 31 decembre 1962, Inatheque, Fiche 00064.. Через рік Президент скромно зазначив, що Франція прийняла 200 тис. сімей з Алжиру Charles de Gaulle, Voeux pour l'annee 1964. 31 decembre 1963, Inatheque, Fiche 00228.. Насправді ж Республіка зіткнулася з безпрецедентною проблемою -- до 1964 р. прийняли вже 1,3 млн осіб, у т. ч. 980 тис. з Алжиру. Для координації зусиль навіть призначили окремого міністра Франсуа Місофа. Впродовж трьох років держава витратила на репатрійованих більше 10 млрд франків Де Голль, Мемуары надежд, 314-315.. Чорноногі емігрували й на інші континенти. Під час візиту в Аргентину в жовтні 1964 р. Шарль де Ґолль зустрівся... з громадою французів, репатрійованих з Алжиру. Один із колоністів, вітаючи Президента, сказав: “Ми разом, ми разом, мій Генерале. Це прекрасна земля, тут знайдеться місце ще для багатьох репатрійованих” Charles de Gaulle, Voyage en Argentine. 3 octobre 1964, Inatheque, Fiche 00098. Stora, Les memoires dangereuses, 128.. Зауважу, що саме в країни Латинської Америки згодом втекла більшість активістів OAS.

Але чорноногими “пост-алжирські” клопоти де Ґолля не обмежилися. Ще однією категорією населення, яку метрополія була змушена прийняти, стали харкі -- алжирські члени допоміжних формувань французької армії, які під Алжирської війни боролися на боці Республіки. Хоча загони харкі комплектувалися примусово, для алжирського населення вони уособлювали колабораціонізм і зраду. А тому після проголошення незалежності харкі та їх сім'ї підлягали винищенню. Станом на 1 січня 1962 р. в Алжирі перебувало 87П95 тис. військових цієї категорії, більшість із яких виявили бажання переселитися у Францію разом із сім'ями. Ситуація загострило ще й те, що в метрополії розгорілися конфлікти між харкі та трудовими мігрантами-алжир- цями, які вважали перших колабораціоністами.

Тривалі наслідки Алжирської війни та величезна кількість неза- доволених чорноногих, які опинилися в метрополії, створювали соціальну базу для дій OAS. Напередодні президентських виборів 1966 р. Жан-Марі Лє Пен заявляв: “Президент де Голль продовжує наругу над основними законами французької нації. В алжирській політиці він порушив другу статтю Конституції, яка проголошує неподільність Республіки, він порушив п'яту статтю, яка визначає Президента гарантом територіальної цілісності, він порушив шістнадцяту статтю, яка зобов'язує Президента здійснити всі необхідні заходи, коли виникає загроза територіальній цілісності”³⁵. Іронія долі чи особливий цинізм? В 1999 р. рідний внук Генерала і його тезка -- Шарль де Ґолль пройшов до Європарламенту за списками Національного Фронту Жана- Марі Лє Пена.

***

Таким чином, Шарлю де Ґоллю вдалося за чотири роки переконати більшість французьких громадян у доцільності надати незалежність Алжиру, який впродовж понад 130 років постулювався у пропаганді не як колоніальне володіння, а безпосереднє продовження власне французької території. Така ситуація пояснюється низкою причин: по- перше, ще з часів Другої світової війни у Генерала було реноме рятівника Республіки; по-друге, втрати в Алжирі несли не лише військові, а й солдати строкової служби, фактично, ціле покоління юнаків пройшло через цю невизнану до 1999 р. війну; по-третє, теракти Фронту національного визволення Алжиру та Таємної озброєної організації, які перекинулися на метрополію, налякали населення; по-четверте, у світі на той час активно відбувалися деколонізаційні процеси, і Алжир не

Додаток

шарль де ґолль незалежність алжиру

Бюлетені референдуму про самовизначення Алжиру, 8 квітня 1962 р.

Натовп вгтає нового главу уряду, Алжир,

4 червня 1958 р.

Райони заворушень в Алжирі, травень 1945 р.

Тиждень барикад, Алжир, січєнь 1960 р.

Чорноногі тікають до Франції

„Q„p„x„}„u„‹„u„~„Ђ „~„p Allbest.ru