"Стамбульська платформа" УНР У 20-30-ті рр. XX ст.: просопографічний портрет

Размещено на http://www.allbest.ru/

"Стамбульська платформа" УНР У 20-30-ті рр. XX ст.: просопографічний портрет

Підгірна Лариса - аспірантка кафедри історії України Кам'янець- Подільського національного університету імені Івана Огієнка, вул. Татарська, 14, м. Кам'янець-Подільський, індекс 32300, Україна

PIDHIRNA Larysa - PhD-student of the Department of History of Ukraine Kamianets-Podilskyі National Ivan OM^ko University, 4 Tatars'ka Street, Kamianets-Podilskyf index 32300, Ukraine

Анотація

Мета дослідження - дослідити та проаналізувати колективний, просопографічний портрет представників Стамбульської платформи, як української інституції, що в контексті 20-30-х рр. ХХ ст., окрім дипломатичного репрезентування української нації, виконувала роль нелегальної резидентури уряду УНР в екзилі на Близькому Сході. Методологія дослідження. Застосовано принципи історизму, системності, критичності. У числі конкретно-наукових методів, щоб створити колективний портрет представників Стамбульської платформи, з'ясувати рівень їх національної свідомості, мотивації, що рухала ними, проаналізувати їхні політичні погляди та готовність до участі в розвідувальній роботі застосовано історико- порівняльний метод, який дозволяє співставити результати дослідження і визначити спільні та відмінні риси активу Стамбульської платформи та вже згадуваний метод просопографії. Важлива методологічна роль належить загальнонауковому методу дослідження, методам аналізу, аналогії, синтезу та систематизації. Наукова новизна отриманих результатів полягає у тому, що вперше в українській історіографії проведене наукове дослідження дає можливість системно проаналізувати колективний просопографічний портрет членів Стамбульської платформи, а також значення їх діяльності у контексті діяльності інших розвідпунктів і закордонних представництв уряду УНР в екзилі. Висновки. Стаття представляє собою дослідження колективного просопографічного портрету членів Стамбульської платформи - нелегальної української інституції 20-30 рр. ХХ ст. у Туреччині. Авторка аналізує соціальні, релігійні, моральні характеристики, політичні настрої, сімейний стан, розглядає характерні ментальні прояви та сутність членів Стамбульської платформи, їх інтеграцію у життя громади Стамбула. Доводить, що представники цієї української інституції представляли собою окрему соціальну цілісність, яку поєднувала спільна національна ідентичність та боротьба за державність української нації, що у контексті українського державотворення була вкрай значущою.

Ключові слова: Стамбульська платформа, Мурський, Забелло, Пчелінська, Ту- шевський, резидентура, агентурні донесення, радянські спецслужби, еміграція, пропаганда, протистояння.

THE “ISTANBUL PLATFORM” OF THE UNR IN THE 20s-30s
OF THE 20^th CENTURY: A PROSOPOGRAPHIC PORTRAIT

Abstract. The purpose of the research is to investigate and analyze the collective, prosopo- graphic portrait of the representatives of the Istanbul Platform, as a Ukrainian institution that, in the context of the interwar period, in addition to diplomatic representation of the Ukrainian nation, played the role of an illegal residency of the UNR government in exile in the Middle East. The research methodology. The principles of historicism, systematicity, objective analysis of available archival documents, and criticality are applied. Among concrete-scientific methods, in order to create a collective portrait of the representatives of the Istanbul Platform, to reconstruct and investigate the level of their national consciousness, the motivation that drove them, to analyze their political views and readiness to participate in intelligence work, a historical-comparative method has been applied, which allows comparing the research results and determine the common and distinctive features of the asset of the Istanbul platform and the already mentioned method of prosopography. An important methodological role belongs to the general scientific method of research, methods of analysis, analogy, synthesis, and systematization. The scientific novelty of the obtained results lies in the fact that, for the first time in Ukrainian historiography, a scientific study conducted makes it possible to systematically analyze the collective prosopogra- phic portrait of the members of the Istanbul Platform, as well as the significance of their activities in the context of the activities of other intelligence points and foreign representations of the UNR government in exile. Conclusions. The article is a study of the collective prosopographical portrait of the members of the Istanbul platform - an illegal Ukrainian institution of the 20s-30s of the 20th century in Turkey. The author analyzes the social, religious, moral characteristics, political attitudes, and family status, and examines the characteristic mental manifestations and essence of the members of the Istanbul Platform, and their integration into the life of the Istanbul community. It is proved that the representatives of this Ukrainian institution represented separate social integrity, which was united by a common national identity and the struggle for the statehood of the Ukrainian nation, which was extremely significant in the context of Ukrainian nation-building. стамбульська платформа просопографія

Key words: Istanbul Platform, Murskyi, Zabello, Pchelinska, Tushevskyi, residency, intelligence reports, Soviet special services, emigration, propaganda, opposition.

Постановка проблеми

У 20-30-ті рр. ХХ ст. інтереси та завдання представників українського національно-визвольного руху в екзилі продовжували залишатися незмінними. Однак з огляду на окупацію українських теренів більшовицькою Росією боротьбу довелося перевести у абсолютно іншу площину: замість відкритої збройної боротьби за державність - поступове розхитування позицій СРСР через пошук союзників у Європі, США, на Близькому й Далекому Сході, взаємодію з іноземними розвідками, тонку гру на міжнародних політичних й територіальних протиріччях (ГДА СЗРУ, ф. 1, оп. 1, спр. 12617, т. 3, арк. 112).

Специфіка бездержавного існування та діяльності керівних органів УНР в екзилі призвела до необхідності створення своєрідних закордонних платформ, які сформувалися на основі гуртування представників української громади в еміграції, й одночасно виконували роль неофіційних громадських об'єднань, дипломатичних, представницьких місій, і навіть розвідпунктів, що так само працювали на нелегальному положенні, часто без належного фінансування та забезпечення. Ядро таких платформ далеко не завжди складали професіонали-розвідники чи дипломати. Теоретично це мали бути ідейно свідомі, мілітарні, освічені та політично грамотні українські емігранти з професійним військовим, дипломатичним, журналістським досвідом, палкі прихильники національно-визвольної ідеї з певними навичками розвідувальної діяльності. Однак на практиці все могло виглядати дещо інакше.

Серед активістів зазначених інституцій часто виявлялися ідейні, мотивовані діячі, але недосвідчені у розвідувальній справі, що з різних причин стали легкою здобиччю співробітників радянської розвідки. Архівні документи показують, що в еміграції не бракувало також авантюристів та пристосуванців, єдиним завданням яких було вижити на чужині, що, звісно, не було великою таємницею для представників Уряду УНР в екзилі. Найгіршим варіантом були добре законспіровані радянські агенти-емігранти, які бачили у такій співпраці виключно спосіб заробити гроші, або ж яких у різний спосіб, у тому числі через тиск на рідних, залишених на окупованій українській території, вдалося схилити до співпраці із радянською розвідкою. Здебільшого, достатньо поінформовані фахові керівники спецслужб УНР намагалися використати і цей аспект, «підкладаючи» ДПУ через таких завербованих агентів потрібну інформацію.

Звісно, така соціальна, ментальна та ідейна строкатість не могла не позначатися і на роботі самих розвідпунктів, зокрема і «Стамбульської платформи». Саме тому виконувати завдання Уряду УНР в екзилі її представникам вдавалося із перемінним успіхом.

Велику роль в успішній діяльності іноземних українських платформ відігравала фаховість їх керівництва. У даному випадку можна сміливо зазначити, що українській громаді в Стамбулі поталанило із керівником - В. Мурським, фаховим журналістом, досвідченим дипломатом, лінгвістом, переконаним державником та прихильником української автокефалії.

Природно, що сьогодні образи військово-політичних та громадських діячів УНР подаються у дещо романтизованому, глорифікованому контексті. Акцент робиться на їх ідейність, патріотизмі, самопожертві, готовності служити українській справі беззастережно, на одному ентузіазмі, а також на фаховому професіоналізмі тих, хто волею долі, на чужині, долучився у міжвоєнний період до «таємного легіону» УНР.

Усі ці аспекти безумовно є складовими подальшого становлення української державності, героїзації учасників національно-визвольної боротьби, популяризації історії часів УНР.

Однак, з огляду на вікову невпинність процесу національно-визвольних змагань українців проти одного і того ж одвічного ворога, сучасні військово- політичні реалії та історичні паралелі перед науковцями стоїть суто академічне завдання: не лише дослідити діяльність українських інституцій міжвоєнного періоду, але й викристалізувати й олюднити колективний та просопо- графічний портрет тих, хто складав їх актив. Адже за історичним концептом «Стамбульської платформи» стоять не вигадані герої, а реальні люди зі своїми характерами, пристрастями, бекґраундом, ментальністю, соціальним походженням тощо. Ті, хто у різний спосіб формував історичну тяглість, закладав основи української дипломатичної та розвідувальної місій, прямо чи опосередковано впливав та досі впливає на події новітньої української історії.

Аналіз джерел та останні дослідження

На думку професора Прінс- тонського університету, дослідника англійської історії Л. Стоуна просопогра- фічний метод наукового дослідження дає найкращий результат, коли його застосовують для вивчення життєдіяльності невеликих, виокремлених у певному часовому відрізку груп, як от діяльності представників української громади, що стали основою «Стамбульської платформи». Для такого дослідження ідеальними є відомості, почерпнуті з різних за походженням джерельних баз, що доповнюють одна-одну, відкриваючи досліднику картину з різних сторін, а саме дослідження має за мету вирішити конкретне завдання. (Луговий, 2020, с. 9). Такий підхід дозволяє організувати та систематизувати розпорошену інформацію з різних, часто протилежних за походженням джерел у такий спосіб, що вони отримують додаткові сенси, проявляють певні нові моделі, демонструють історичну тяглість, формують нове розуміння самого історичного концепту «Стамбульська платформа».

Дослідження ґрунтується переважно на джерелах, почерпнутих у архівах Галузевого державного архіву Служби зовнішньої розвідки України (далі - ГДА СЗРУ) та Центрального державного архіву громадських об'єднань України (далі - ЦДАГО України). Документи першого архіву представляють собою донесення агентів радянської розвідки, у тому числі і завербованих із кола представників української громади у Стамбулі.

Цінність цього масиву архівних документів полягає у тому, що агентурні донесення відзначаються достатньо інформативними, нейтральними та чіткими характеристиками активних членів «Стамбульської платформи» та найближчого оточення В. Мурського, хоч і трапляються огріхи у перекрученні прізвищ чи інших деталей, часом вплітається особиста суб'єктивна характеристика, як у випадку із донесеннями агента «Надія». Однак з іншого боку можливе порівняння цієї інформації із джерельною базою ЦДАГО України, що представляє собою інформацію з протилежного табору (листи представників української громади та діячів Державного Центру УНР в екзилі А.Лівицького, В. Филоновича, В. Прокоповича та В. Сальського (Лозицький, 2008, с. 326-328).

Значний інтерес представляють збірники документів і матеріалів «Українська політична еміграція 1919-1945», «Історія еміграції. До історії міжвоєнної української політичної еміграції на Балканах», наукова студія Т. Вінцковського, О. Музичко та В. Хмарського «Володимир Мурський: полум'яний вчитель з обличчям філософа»; Л. Смоляра «Жіночі студії в Україні: Жінка в історії та сьогодні».

З останніх наукових досліджень у роботі над просопографічним портретом «Стамбульської платформи» у контексті діяльності інших розвідпунктів та закордонних представництв уряду УНР в екзилі цінними та інформативними є наукові праці В. Яблонського «Діяльність Державного центру УНР в екзилі (1921-1992 рр.)» та Р. Тютюненка «Соціальний портрет офіцера українських армій періоду національної революції (1917-1921 рр.)», збірник наукових статей та документів Л. Бевз про життя й діяльність в еміграції генерала УНР О. Удовиченка «Їх прихистила Франція» (Бевз, 2020, с. 42). Вельми інформативними є наукові дослідження Т. Вронської, В. Сідака, О. Скрипника, публікації дослідників епохи УНР Д. Козлова та В. Окіпнюка. Для створення просопогра- фічного портрету членів «Стамбульської платформи» нам прислужилася праця О. Лугового «Просопографія в історичному дослідженні».

Варто зазначити, що усе ще недослідженими залишаються матеріали турецьких та польських архівів, архів Вселенського Патріархату м. Стамбул, архівні фонди яких варто ґрунтовно вивчити.

Мета дослідження - дослідити та проаналізувати колективний, просо- пографічний портрет представників «Стамбульської платформи», як української інституції, що в контексті міжвоєнного періоду, окрім дипломатичного репрезентування української нації, виконувала роль нелегальної резиденту- ри уряду УНР в екзилі на Близькому Сході.

Виклад основного матеріалу

Визначення «Стамбульська платформа» вперше зустрічається у листі очільника Державного Центру УНР в екзині Лівицького до представника Уряду УНР в Стамбулі В. Мурського. З огляду на те, що даним позначенням у листуванні користувався очільник уряду УНР вважаємо цілком коректним й правильним і надалі позначати таким поняттям коло активістів української громади у Стамбулі (ГДА СЗРУ, ф. 1, оп. 1, спр. 12617, т. 8, арк. 32).

У порівнянні із інституціями визнаних держав, які мали чітко структу- ровані офіційні дипломатичні представництва, громадські об'єднання, власні видання, нелегальні структури, у тому числі і розвідувальні, Державний Центр УНР в екзилі не мав подібних офіційних дипломатичних представництв та відомств ні у Європі, ні на Близькому чи Далекому Сході. Тому, «пригорнувши еміграцію», як зазначає в одному із листів до В. Сальського Филонович, представники уряду та спецслужб Державного Центру УНР в екзилі намагалися згуртувати з числа свідомих українців за кордоном так звані «платформи», які б своєю діяльністю, відповідно до ситуації, могли б виконувати функції співробітників аналогічних державних інституцій та відомств. Як випливає із досліджених нами джерел, ця специфіка призвела до того, що «Стамбульська платформа» одночасно діяла у різних іпостасях: і як громадське об'єднання українських емігрантів, і як неофіційна дипломатична місія, виконуючи представницькі функції, і як розвідпункт, що забезпечував важливими розвідданими керівництво спецслужб УНР у Варшаві та Парижі.

Важливим завданням було сформувати список імен членів «Стамбульської платформи». Тому було вельми інформативно співставити відомості з агентурних донесень та листування представників Уряду УНР в екзилі, завдяки чому вдалося скласти перелік імен найактивніших її представників. Серед них - Володимир Мурський, Софія Вольська-Мурська, Марія Вольська- Пчелінська (Топчибаши), Микола Забелло, Катерина Забелло (Книшенко- Бабич), Денис Хвиля, Олександр Адієсєвіч, Володимир Самопаленко, Вакуленко, Гайвронський, Гіжецький, Зоц-Кравченко, Семен Запли-Свічка, Кук- син, Василь Витинський, Олександр Старченко, Володимир Розторгуєв, Іван Іллєнко, Ілля Гриценко, Микола Марчик, Михайло Бесняткинс-Безп'ятий, Костянтин Філатов, Григорій Малахов, Петро Дудковський, Васильєв, Петровський (ГДА СЗРУ, ф. 1, оп. 1, спр. 12617, т. 9, арк. 313-314). До цього переліку вважаємо доцільним додати ім'я ще одного українця, що очолював український розвідпункт у Персії, підтримуючи тісні зв'язки з українською громадою в Стамбулі, - Юрія Тушевського (Власенко, 2011, с. 363, 340).

Кістяк «Стамбульської платформи» був представлений повноцінними українськими родинами, і це, з одного боку, вже забезпечувало певну єдність у діяльності інституції, а з іншого, - суто людські протиріччя, певний нездоровий конкурентно-змагальний процес, як, до прикладу, у родини Забелло стосовно родини Мурських. Так, деякі донесення агента «Надія» (М. Забелло) носять відверто неприязний характер, коли у них йдеться про «шикарний оклад Мурського», про його оплачувану співпрацю з французьким дипломатом М. Денарду, прихильність представників Державного Центру УНР чи кумівство з А. Лівицьким.

Серед повних українських родин, які мешкали у Стамбулі, були родини Мурських (своячниця Пчелінська), Забелло, Вакуленків, Марчик, Безп'ятих, Запли-Свічка, Васильєвих, Дудковських, Адієсєвичів, Тушевських (Персія).

До активу «платформи» також входили українці, чиї родини залишилися на окупованих радянською владою українських теренах. Решта представників української громади були самотніми, або влаштовували своє особисте життя відповідно до ситуації. Так, попри залишені на окупованій радянською владою Україні родини, деякі з них створили у Стамбулі нові сім'ї або мали співмешканців. Такі стосунки сьогодні не викликають подиву, та з огляду на сталі українські родинні цінності на той час їх можна було вважати, м'яко кажучи, легковажними.

Однак, цьому може бути певне пояснення. Більшість представників української громади закордоном були у минулому військовими армії УНР і в еміграції опинились після таборів інтернованих, з вимушених обставин, коли довелося покидати окуповану більшовиками Україну. Багато з них у вирі національно-визвольних змагань втратили усілякий зв'язок з родиною, опинившись у Стамбулі манівцями, наприклад, через Далекий Схід, часом, у складі білогвардійських формувань, як, до прикладу К. Філатов та В. Петров ський.

І навіть, маючи відомості про місцезнаходження сім'ї, життя у них проходило на чужині, в еміграції. Підтримувати зв'язок із дружинами, батьками, родичами було вкрай небезпечно як для колишніх петлюрівців, так і для самих родин. Характерні примітки, зроблені співробітниками ДПУ на агентурних донесеннях свідчать, що чекістів цікавив не лише зміст емігрантської кореспонденції, але й родинні зв'язки в Україні тих, хто писав листи. Через рідних і близьких можна було чинити тиск на представників української еміграції, спонукати їх до співпраці, створюючи свою агентурну мережу в середині українських емігрантських кіл та навіть установ уряду УНР в екзилі. До прикладу, у такий спосіб НКВС хотіли завербувати начальника розвідки УНР, генерал-хорунжого В. Змієнка, використовуючи для цього його сина, що залишався в окупованій Україні (ГДА СЗРУ, ф. 1, спр. 6945, т. 1, арк. 1, 44). Є відомості про те, що М. Забелло також погодився на співпрацю із радянською розвідкою через репресії стосовно його рідних у Кам'янці-Подільському.

З інших агентурних донесень дізнаємося і про соціальний стан інших учасників «Стамбульської платформи». Так, щодо власника ресторації і квартир у найм, колишнього чорноморського козака-кубанця Д. Хвилі стає відомо про наявність у нього родини на Кубані, з якою він вряди-годи обмінювався листами і його співмешкання у Стамбулі із жінкою вірменського походження. Технік-механік І. Іллєнко, колишній офіцер УНР, технік шляхів сполучення М. Безп'ятий співмешкали у Стамбулі із жінками грецького походження. У колишнього офіцера УНР, власника ковбасного магазину П. Дудковського нова дружина у Стамбулі була полькою. Такі союзи окрім романтичного підґрунтя могли мати ще й суто прагматичний або вимушений характер, оскільки мова велася про банальне виживання у складних умовах еміграції, побутові проблеми, які легше було вирішувати в парі, спільне ведення бізнесових справ (як от ресторація і квартири в найм у Д. Хвилі) тощо.

До прикладу, яскравою ілюстрацією такого союзу, що склався більше із прагматичної необхідності об'єднуватися й триматися разом ніж із романтичних почуттів є повторний шлюб в еміграції генерала армії УНР, представника уряду УНР в екзилі О. Удовиченка, кохана дружина якого на той час померла, а Євгенія, дружина покійного старшого брата М. Удовиченка, не мала змоги самотужки виховувати трьох осиротілих племінників, яких вдалося вивезти до Франції завдяки місії Червоного Хреста (Бевз, 2020, с. 42). Такі приклади серед української еміграції не були поодинокими.

Разом із тим, усвідомлюючи небезпеку, багато емігрантів шукали способу зв'язатися із родинами в Україні. Так, Ю. Тушевський та М. Забелло, знаходячись в еміграції разом із дружинами, постійно намагалися манівцями, таємно розшукати рідних на Поділлі, однак безуспішно. М. Забелло у 1939 р. звертається до редакції львівської газети «Українські Вісті», а у 1943 р. відкрито пише до окупованого німцями Кам'янця-Подільського, до редакції україномовної газети «Подолянин», розшукуючи своїх рідних, намагаючись дізнатися про долю ряду знайомих, серед них і Ю. Тушевського, з яким, вочевидь, через те, що той мешкав у Персії, втратив зв'язок. Цілком вірогідно, родичі Ю. Тушевського могли цікавити агента «Надію» і з причин співпраці з радянською розвідкою.

Походження представників «Стамбульської платформи» охоплювало достатньо широку географію. Можна з упевненістю сказати, що серед членів «Стамбульської платформи» були представники усіх українських регіонів: Мурські, Пчелінська - Київщина/Галичина; Забелло - Поділля/Ізяславщина; Тушевські - Поділля; Самопаленко - Катеринославщина; Витинські - Галичина; Ільєнко - Конотопщина/Чернігівщина; Грищенко - Одещина; Мар- чик - Полтавщина; Безп'ятий - Харківщина; Філатов - Одещина; Розтор- гуєв - Харківщина; Малахов - Крим; Хвиля - Кубань; Запли-Свічка - Кате- ринославщина; Дудковський - Херсонщина (ГДА СЗРУ, ф. 1, оп. 1, спр. 12617, т. 9, арк. 315).

З одного боку такий географічний зріз міг би говорити про політичну свідомість та патріотичні настрої тогочасної підрадянської України загалом, і української еміграції у Стамбулі зокрема. З іншого боку, у своєму листі від 6 вересня 1928 р., адресованому В. Филоновичу, військовий міністр УНР, генерал-хорунжий В. Сальський пише, що така національна свідомість української громади в Стамбул пояснюється бажанням «відвернути від себе вістря закону про виселення і тому великої вартості в жадному відношенні «Громада» та не уявляє». Разом із тим В. Сальський зауважує, що у межах можливого усе ж таки варто йти на зустріч представникам стамбульської еміграції, однак, «мати на увазі цей припадковий її українській характер» (ЦДАГО України, ф. 269, оп. 2, спр. 270, арк. 326-328).

Представник військового міністра УНР В. Филонович у 1934 р., переказуючи думку В. Мурського, виглядає розчарований тим, «що у Царгороді нашої організації не існує і що сотник Забелло, лише думає, що він має громаду» (ЦДАГО України, ф. 269, оп. 2, спр. 279, арк. 502). З іншого документу- перехоплення стає відомо, що В. Филонович ставиться вельми схвально до діяльності української громади у Стамбулі і до діяльності В. Мурського та М. Забелло зокрема.

Таке часткове невдоволення та суперечливість в оцінках діяльності «Стамбульської платформи» В. Филоновичем могла мати просте пояснення. Причиною цьому були географічна віддаленність та малочисельність української громади у Стамбулі, на відміну від громад української еміграції у Варшаві, Мюнхені, Парижі чи Празі; недостатність належного фінансування, східна ментальність та мусульманське віросповідання місцевого населення, ситуативне політичне загравання уряду Туреччини з СРСР та інші специфічні нюанси та особливості.

Ті завдання, які у Варшаві можна було виконати за один день, вільно переміщаючись країною, послуговуючись підтримкою та за гроші польської влади, до прикладу - надрукувати необхідний наклад комунікатів, журналів чи агітаційних брошур у будь-якій світській, уніатській чи католицькій друкарні, у Стамбулі (і в Тегерані) перетворювалося на цілу проблему. Діяти необхідно було вкрай обережно, враховуючи національну специфіку країни, заборону виїзду емігрантам зі Стамбулу, нелегальный статус «Стамбульської платформи» та загрозу депортації для її членів.

Поширення інформації про українську громаду та її діяльність, політичну ситуацію в окупованій радянською владою Україні на початках відбувалося через видання дружніх громад Азербайджану та кримчаків.

Для повноцінної, потужної інформаційної кампанії просто не вистачало фінансування, належного представницького одягу. До того ж, за діяльністю членів «Стамбульської платформи», та головно її очільника, В. Мурсько- го, пильно стежила радянська розвідка, щоденно, отримуючи детальні донесення та звіти від своїх агентів, завербованих з числа українських емігрантів, того ж таки М. Забелло, агента «Надії».

Разом із тим такий стан речей не став на заваді В. Мурському та іншим членам платформи активно співпрацювати із турецькими та еміграційними виданнями; налагодити контакти із керівниками кримськотатарської діаспори та її очільником Джафером Сейдаметом (Киримером); заручитися підтримкою Вселенського патріарха Фотія II та організувати із ним зустріч представника Уряду УНР в екзилі В. Прокоповича щодо отримання українською православною церквою автокефалії; видати у Стамбулі дві авторські книги турецькою мовою «Справжнє обличчя Нової Росії» та «Україна та її боротьба за незалежність» та презентувати їх керівникам іноземних розвідок, військовим й політичним турецьким діячам, і навіть подарувати примірник очільнику Турецької республіки Мустафі Кемалю Ататюрку.

Примітно, що членами «Стамбульської платформи» були українці достатньо молодого віку політично мотивовані, часто із доброю освітою та військовим досвідом. Станом на 1928-й рік вік членів «Стамбульської платформи» становив від 30 до 45 років. Варто зауважити, що цей віковий проміжок є характерним для більшості українських емігрантів міжвоєнного періоду, що народившись на зламі ХІХ-ХХ століть спромоглися самоідентифікуватися як українці, усвідомити сенс національної, самостійницької ідеї, стати учасниками національно-визвольних змагань і далі, в еміграції, продовжити боротьбу за незалежність і свободу своєї бездержавної нації (Тютюненко, 2018, с. 247-336). Так, на той час В. Мурському виповнилося 40 років, його дружині,

С.Мурській - 34, своячниці М. Пчелінській - близько 30-ти. М. Забелло мав 36 років, його дружина, К. Забелло - 28 років. Збереглося фото Д. Хвилі, на якому він виглядає ровесником М. Забелло, тобто йому близько 40-45 років.

Примітно, що вікова межа 35-45 років була здебільшого характерна усім лідерам тогочасної української еміграції, представникам спецслужб та Уряду та УНР в екзилі. Так, на 1928 рік О. Удовиченко мав 41 рік, В. Змієнко - 42, В. Филонович - 34, В. Сальський - 43.

На жаль, визначити точний вік решти представників «Стамбульської платформи» через відсутність їх детальних біографічних даних та більш розлогої інформації можна лише споглядально, з огляду на їх активний спосіб життя, заняття, тощо. Але із наявних документів можемо зробити висновок, що це були ще достатньо молоді, енергійні, схильні до авантюр люди, що могли, опинившись в еміграції, облаштуватися та почати нове життя, забезпечувати себе та родину, здатні змінити фах, професію.

Багато представників «Стамбульської платформи», опинившись в еміграції, завдяки гідній, всебічній освіті спромоглися знайти роботу, розпочати власний, досить успішний бізнес, бути затребуваними спеціалістами на близькосхідному ринку праці.

Для прикладу:

- Д. Хвиля - кубанський козак-чорноморець, військовий. У Стамбулі тримав власну ресторацію «Амбамадер» (за іншими даними - «столовка домашніх обідів»), здавав житло пожильцям-українцям.

- В. Самопаленко - вельми освічений та грамотний, як свідчить у своїх донесеннях агент «Надія». Рід занять до еміграції невідомий. У Стамбулі успішно торгував молоком та молочними продуктами в рознос.

- І. Іллєнко - у минулому сільський вчитель, у Стамбулі працював техніком-механіком.

- М. Марчик - колишній прокурор. Тримав із дружиною, вельми відомою у Стамбулі кравчинею, майстерню та салон жіночого одягу.

- М. Бесняткинс-Безп'ятий - колишній офіцер УНР. У Стамбулі працював техніком шляхів сполучення, будував залізничні станції.

- В. Розторгуєв - колишній адвокат, навчався в університеті у Німеччині. Квартирував у Д. Хвилі, відповідно, мав якесь заняття, аби оплачувати житло.

- К. Філатов - колишній військовий. Закінчив Одеський кадетський корпус, артилерист, офіцер царської армії, служив в армії УНР, працював агрономом. У Стамбулі знайшов собі заняття музиканта в ресторації Руфа, грав на гітарі, віолончелі, банджі.

- Г. Малахов - колишній механік Чорноморського підводного флоту. Працював механіком.

- С. Запли-Свічка - колишній військовий чиновник, у Стамбулі знайшов себе у торгівлі килимами на Ґранд-базарі.

- Ю. Тушевський - інженер; в еміграції, на Близькому Сході, йому вдалося зробити вражаючу кар'єру: працював на британську компанію «ІндоЄвропейський телеграф», згодом його як висококваліфікованого інженера запросили на роботу до німецького синдикату для будівництва телеграфної лінії уздовж зведених залізничних доріг, тож, цілком можливо, він міг знати особисто головного архітектора компанії, легендарного творця «Будинку з химерами» В. Городецького. Виконував функції керівника Перського роз- відпункту у Тегерані (ГДА СЗРУ, ф. 1, оп. 1, спр. 12617, т. 1, арк. 277).

- М. Забелло - колишній сотник Армії УНР. У Стамбулі до приїзду В. Мурського очолював українську громаду, далі обійняв посаду секретаря при В. Мурському, був фактично його правою рукою. Власне, інформація про діяльність М. Забелло вельми суперечлива. Підробляв журналістом, дописуючи у львівські видання, брався до різної роботи. Був одночасно японським, польським, французьким, білогвардійським та гетьманським агентом. Із агентурних донесень випливає, що все ж основним джерелом доходу у нього могла була робота на радянську розвідку (ГДА СЗРУ, ф. 1, оп. 1, спр. 9749, т. 2, арк. 5, 6).

- В. Мурський - колишній соціаліст-революціонер, товариш маршала Ю. Пілсудського, учитель середніх шкіл, журналіст, дипломат. Свого часу закінчив Рішельєвську гімназію в Одесі та філософський факультет Львівського університету. У березні 1918 р. від імені української влади Одеси координував відносини з австро-німецьким військовим командуванням. Кум Голови Державного Центру УНР в екзилі А. Левицького (Вінцковський, Музичко, Хмарський, 2011). До Стамбулу прибув у якості представника екзильного уряду УНР й очільника Стамбульської платформи. Удостоївся почесного звання «українського нунція». Знаходився на утриманні Державного Центру УНР. Представлявся, як літератор і журналіст-кореспондент Ліги Націй, співпрацював з польською місією і помічником військового аташе французького посольства капітаном М. Денарду, очільником японської розвідки у Стамбулі, полковником Іімурою (ГДА СЗРУ, ф. 1, спр. 12628, т. 2, арк. 221).

- М. Пчелінська - молодша сестра дружини В. Мурського. Початкову освіту здобула при католицькому жіночому монастирі у Галичині, навчалася у Франції та Англії, працювала машиністкою у посольстві УНР в Болгарії за очільництва О. Шульгіна (Лотоцький, 1939, с. 119). У Стамбулі співпрацювала із французькою розвідкою (ГДА СЗРУ, ф. 1, оп. 1, спр. 12617, т. 7, арк. 50). Проявила себе винахідливою та вельми здібною у розвідувальній діяльності.

- С. Вольська-Мурська - дружина В. Мурського, громадська діячка, перекладачка, дитячі і юнацькі роки провела разом із сестрою, Марією, у школі при католицькому монастирі та у європейських закладах освіти. Одна із най- відоміших діячок жіночого руху України початку ХХ ст. (Смоляр, 1999, с. 90). В еміграції присвятила себе вихованню дітей, активно допомагала чоловікові у його діяльності, згуртуванню української громади у Стамбулі. В агентурному донесенні характеризується, як «кінцева націоналістка» (ГДА СЗРУ, ф. 1, спр. 12628, т. 2, арк. 111).

- К. Забелло (Книшенко-Бабич) - дружина М. Забелло, українська військова і громадська діячка (Кубійович, 1957, с. 703-714). До еміграції - бун- чужна полку кінноти Армії УНР. З 1928 р. активно включилася у роботу «Стамбульської платформи». Оскільки за наявною інформацією її чоловік був завербований радянською розвідкою, цілком логічним є припустити, що могла бути так само завербованою агенткою (ГДА СЗРУ, ф. 1, спр. 12628, т. 2, арк. 301).

Варто зазначити, що участь жіноцтва у розвідувальній справі не була для спецслужб білогвардійського руху, царської чи більшовицької Росії на той час новою практикою. Відомі успішні приклади шпигунської діяльності співачки й актриси німого кіно Н. Плевицької (дружини генерала М. Скобліна), З. Воскресенської (Рибкіної), поетеси і кадрового офіцера Розвідупра штабу РККА О. Ревзіної (Ель Фераррі) чи М. Коненкової, подруги А. Ейнштейна.

Однак, яскравих та успішних прикладів жінок-розвідниць у діяльності спецслужб УНР обмаль. Причина не в тому, що їх не було. Частково внесок українського жіноцтва у розвідувальну діяльність спецслужб УНР дослідникам не відома через цілком об'єктивні причини, відсутність/недоступність для вивчення джерельної бази.

На нашу думку, має також місце позначення жіночої розвідувальної діяльності іншим терміном «громадська діяльність», як от у членкинь «Стамбульської платформи». У цьому контексті діяльність М. Пчелінської є вельми прикладною, адже саме завдяки її активній комунікації та громадській діяльності В. Мурський та представники уряду УНР в екзилі завдячували контактами із очільниками французької та японської розвідок М. Денар- ду та полковником Іімурою (ГДА СЗРУ, ф. 1, оп. 1, спр. 12617, т. 7, арк. 50). Діяльність К. Забелло дозволяла її чоловікові М. Забелло збирати більш повну інформацію для своїх агентурних донесень. До слова, на прикладі дружини М. Марчика М. Пчелінської, С. Вольської-Мурської та К. Забелло можемо бачити виразні прояви жіночої емансипації та прагнення самореалі- зації незалежно від чоловіків, разом із тим, залишаючись їх надійною опорою та осердям родини. Таке явище є доволі характерним для ментальності українського жіноцтва міжвоєнного періоду.

Особливо показовим у цьому випадку є постать М. Пчелінської, яка, супроводжуючи із Парижа до Стамбула доньку Мурських, вирішила залишитись у столиці Туреччини, «бо їй тут сподобалось», а не через потребу виживання та пошуки кращої долі. Більше того, на відміну від родини Мурських вона не потребувала фінансового утримання від Уряду УНР в екзилі, бо з огляду на агентурні донесення, прекрасно сама-себе забезпечувала, заводила актуальні знайомства із впливовими дипломатами, резидентами іноземних розвідок, чим прислужилася і В. Мурському, як керівнику «Стамбульської платформи», так і спецслужбам Державного Центру УНР в екзилі.

Однак, слід зауважити, що патріархальний характер ментальності, звичний за імперських часів, все ж впливав на визнання діяльності цих жінок з боку їх чоловіків та колег. Так, про діяльність К. Забелло нам майже нічого невідомо, вона ніби розчиняється у тіні свого чоловіка М. Забелло. Діяльність С. Вольської-Мурської позначається у донесеннях як «кінцева націоналістка», але разом із тим вона опікується родиною, навчанням та вихованням дітей, їх першим причастям, готуванням спільних вечерь для представників української громади, які збиралися у домі Мурських вечорами, а успішна розвідувальна діяльність М. Пчелінської, на нашу думку, взагалі усі- ляко обезцінюється і нівелюється самим В. Мурським (ГДА СЗРУ, ф. 1, оп. 1, спр. 12617, т. 7, арк. 233; т. 8, арк. 52).

Що стосується віросповідання та конфесійної приналежності членів «Стамбульської платформи», нам відомо, що очільник «платформи», В. Мурський був уніатом, його дружина С. Мурська та вочевидь, її сестра, М. Пчелінська - католиками. Проте це ніяк не заважало М. Мурському виконувати у Стамбулі роль «православного нунція», працювати над здобуттям автокефалії (Томосу), налагодити тісні контакти, як вже зазначалося, із Вселенським патріархом Фотієм, послідовно відстоювати інтереси православної церкви України та православних церков інших поневолених Росією народів. М. Забелло та К. Забелло, а також Ю. Тушевський з родиною, як випливає з їх великодньої кореспонденції, також сповідували православ'я. Інші представники «Стамбульської платформи», до еміграції могли бути здебільшого православними (РПЦ), менший відсоток - римокатоликами й уніатами, однак точна інформація з цього питання відсутня.

Формат нашого дослідження та недостатність джерельної бази не дозволяє викласти більш ґрунтовний аналіз, однак навіть завдяки наявному масиву джерел перед нами вимальовується більш чіткий та олюднений ескіз колективного просопографічного портрету членів «Стамбульської платформи».

«Стамбульська платформа» УНР відіграла помітну роль неофіційної української інституції з дипломатичними, представницькими функціями в історії українського державотворення. Разом із тим, перебуваючи в епіцентрі протистояння радянської розвідки та українських спецслужб вона виконувала функції нелегальної розвідувальної резидентури Державного Центру УНР в екзилі. Це передбачало певний ризик для життя усіх її членів, а отже вимагало певної відданості справі та готовності до критичних ситуацій.

Через ряд причин, найперше, таких, як неофіційний за турецьким законодавством статус «Стамбульської платформи», державні адміністративно- політичні обмеження у міжвоєнній Туреччині, відсутність належного фінансування, контрдіяльність радянської розвідки та інші об'єктивні й суб'єктивні причини представники «Стамбульської платформи» УНР не могли повноцінно та масштабно захищати інтереси своєї бездержавної нації, однак спромоглися використати усі доступні на той час можливості у протистоянні із більшовицькою Росією. Вони проводили успішну проукраїнську пропаганду та контрпропаганду в Туреччині, співпрацюючи із представниками діаспор кримськотатарського народу, народів Кавказу та Туркестану, а також очільниками європейських та японської іноземних розвідок й дипломатичних місій. Спромоглися налагодити обмін оперативними розвідувальними даними та спільно викривати агентуру радянської розвідки, у т. ч. і завербованих агентів з кола представників української діаспори. Так, до прикладу, на думку Т. Вронської О. Скрипника та В. Сідака цілком можливо, що вже відомого нам агента «Надія» - М. Забелло спецслужби УНР свідомо «підставили» радянській розвідці у Стамбулі, «зливаючи» Луб'янці потрібну інформацію (Окіпнюк, Козлов, 2020).

Разом із тим, членам «Стамбульської платформи» довелось проявляти неабияку винахідливість, щоб модернізувати старі канали отримання оперативної розвідувальної інформації з СРСР та передачі агітаційних і пропагандистських матеріалів в Україну як морським шляхом, через завербованих агентів на радянських кораблях, так і далеко в обхід, через Персію; шукати нові способи зв'язку із симпатиками УНР на окупованих українських теренах, застосовуючи новітні радіотехнічні пристрої та багато іншого. Звісно, попри «недрімне око» іноземного розвідувального підрозділу ДПУ та намагання со- вєцької розвідки внести розкол у лави «Стамбульської платформи», все перелічене не було б можливим без належної єдності та спільних проукраїнських переконань її членів, які, всупереч усьому, згуртувавшись на межі Європи та Азії, утворили своєрідний український форпост (Вронська, 2018).

Цьому сприяла їх відданість українській національній ідеї («тверді самостійники» та «кінцева націоналістка» - як зазначає про колег по платформі в одномі зі своїх донесень агент «Надія»), мотивація, освіченість (у т.ч. й знання іноземних мов), прихильність до української автокефалії, мілітар- ність (військовий досвід), достатньо молодий, активний вік. Варто зазначити і про суто українські національні риси та якості: кмітливість, винахідливість, вміння виживати у нових обставинах, шукати союзників та знаходити підтримку, лобіювати політичні інтереси бездержавної України, як європейської держави, перетворюючи їх у міжнародні інтереси глобального характеру. Намагання підтримувати та творити національну історичну пам'ять про борців за незалежність України (фінансування бібліотеки імені С. Петлюри у Парижі, вшанування пам'яті героїв Базару, виготовлення пам'ятних значків з портретом С. Петлюри, збори членів клубу «Прометей» у Стамбулі).

Не в останню чергу у наших співвітчизників відіграли роль й інтеліґент- ність, вміння комунікувати, повага до культури, релігії та звичаїв мусульманської країни, де вони знайшли прихисток, а також невимушена й природна інтеграція у турецьке суспільство, зокрема у міську громаду Стамбула, у якості її законослухняних, повноправних членів.

Висновки

Отож, колективний просопографічний портрет членів «Стамбульської платформи» представляє нам українців, народжених на зламі століть, які опинилися в історичному розломі поміж двох імперій - царсько-російської та російсько-більшовицької. Однак події Великої війни та більшовицькі намагання й подальша окупація українських теренів радянською Росією лише чіткіше викристалізувала у них європейську модель українськості, перетворивши на українців нового зразка; тих, що навіть в еміграції, за можливості відносно спокійного й безбідного життя не могли миритися із поневоленням своєї країни, свого народу тоталітарним режимом СРСР: активних, дієвих і в той же час дещо патріархальних та консервативних. Примітно, що члени «Стамбульської платформи» представляли практично всі регіони України, що говорить про достатньо високий рівень національної свідомості тогочасних українців. 3/4 членів «Стамбульської платформи» складали чоловіки. Такий показник, очевидно, зумовлював ґендерний склад евакуйованих за кордон армії та державних органів УНР. Як в тогочасному українському суспільстві загалом, так і серед членів «Стамбульської платформи» переважали віруючі православної конфесії, однак мало місце незначне представництво грекокатоликів та римокатоликів. Достатньо високий рівень освіти, політичної грамотності та військовий досвід зумовлювали мотивацію представників платформи активно долучитися до боротьби за державність України і в еміграції.

Перешкодою у цьому не стали ні статус, ні соціальний капітал, ні матеріальне становище. Важливим також є той факт, що в роки визвольних змагань у боротьбі за незалежність України участь приймали представники різних етносів, разом із тим «Стамбульська платформа» була представлена виключно етнічними українцями. Загалом така характеристика була притаманна здебільшого усім неофіційним представництвам Державного Центру УНР в екзилі, що зумовлювало їх певну національну цілісність та згуртованість.

Окремо слід зазначити, що завдяки комунікативному та дипломатичному таланту М. Пчелінської та фаховості В. Мурського «Стамбульська платформа» могла послідовно акцентувати та просувати проукраїнську адженду в країнах Європи, Азії та Далекого Сходу, впливати на формування сприятливої міжнародної політичної ситуації, переконуючи уряди цих держав підтримати Україну у її боротьбі за незалежність та поваленні тоталітарного радянського режиму. Історичну тяглість та вагомий внесок діяльності окремих членів «Стамбульської платформи» у подальшому становленні української державності ми відзначаємо і сьогодні.

Список використаних джерел і літератури:

1. Бевз, Л. П. (Упорядн.) (2020). Їх прихистила Франція. До 30-ти річчя проголошення Незалежності України: зб. наук. ст. та каталог музейних предметів генерала Олександра Удовиченка та його родини з фондової колекції Музею гетьманства. Київ; Чернівці: Видавничий дім «Букрек», 102 с.

2. Власенко, В. М. (2011). До історії міжвоєнної української політичної еміграції на Балканах. Пам'ятки: археографіч. щоріч., (12). URL: http://surl.li/ceiet (дата звернення: 11.06.2022).

3. Вронська, Т. В. (2018). Інформаційний інструментарій розколу української політичної еміграції у міжвоєнний період: незасвоєні уроки минулого. URL: http://surl.li/ cgpgf (дата звернення: 21.06.2022).

4. Вінцковський, Т. С., Музичко, О. Є. & Хмарський, В. М. (2011). Володимир Мурсь- кий: полум'яний вчитель з обличчям філософа. Чорноморська хвиля Української революції: провідники національного руху в Одесі у 1917-1920 рр.: монограф. Одеса: ТЕС, 586 с.

5. Галузевий державний архів Служби зовнішньої розвідки України (ГДА СЗРУ).

6. Кубійович, В. (ред.). (1957). Енциклопедія українознавства: Словникова частина (в 11 т., Т.2). Париж, Нью-Йорк: Молоде життя, 703-714.

7. Лозицький, В. С. (Упоряд.). (2008). Українська політична еміграція 1919-1945: док. і матеріали. Київ: Парламентське вид-во, 928 с.+16 іл.

8. Лотоцький, О. (1939). У Царгороді. URL: http://surl.li/cetej (дата звернення:

9. .

10. Луговий, О. М. (2020). Просопографія в історичному дослідженні: метод. вказівки до спецкурсу для студентів третього (освітньо-наукового) рівня вищої освіти спеціальності 032 Історія та археологія. Одеса: ОНУ URL: http://surl.li/cezxb (дата звернення: 15.06.2022).

11. Окіпнюк, В., Козлов, Д. (2020). Таємний фронт Володимира Мурського. URL: http://surl.li/cgoik (дата звернення: 21.06.2020).

12. Смоляр, Л. О. (ред.). (1999). Жіночі студії в Україні: Жінка в історії та сьогодні: монограф. Одеса: Астропринт, 440 с.

13. Тютюненко, Р. (2018). Соціальний портрет офіцера українських армій періоду національної революції (1917-1921 рр.). URL: http://surl.li/cembj (дата звернення:

14. .

15. Яблонський, В. М. (2020-2021). Діяльність Державного центру УНР в екзилі (19211992 рр.). URL: http://surl.li/ciaxz (дата звернення: 11.06.2022).

16. Центральний державний архів громадських об'єднань України (ЦДАГО України).

References:

1. Bevz, L. P. (Comp.). (2020). Уh pruhustula Franciya. Do 30-ty richya progolochennya Nezalejnosti Ukrainu [They were sheltered by France. To the 30th anniversary of the proclamation of Independence of Ukraine]: zb. nauk. st. ta katalog muzeynuh predmetiv generala Oleksandra Udovichenka ta yogo rodunu z fondovoyi kolekciyi Myzeyu Getmanstva. Kyiv; Chernivci: Vudavnuchy dim «Bukrek», 102 p. [in Ukrainian].

2. Vlasenko, V. M. (2011). Do istoriyi mizhvoyennoyi ukrayins'koyi politychnoyi emihrat- siyi na Balkanakh [To the history of interwar Ukrainian political emigration in the Balkans]. Pamyatky: arkheohrafich. shchorich., (12). Retrieved from http://surl.li/ceiet [in Ukrainian].

3. Vronska, T.V. (2018). Informaciynuy instrumentariy rozkolu ukraiskoyi polituchnoi emigracii u mijvoyennuy period: nezasvoeni yroku munulogo [Information tools for the split of Ukrainian political emigration in the interwar period: unlearned lessons of the past]. Retrieved from http://surl.li/cgpgf [in Ukrainian].

4. Vintskovs'kyy, T. S., Muzychko, O. YE. & Khmars'kyy, V. M. (2011). Volodymyr Murs'kyy: polum'yanyy vchytel' z oblychchyam filosofa [Volodymyr Mursky: a fiery teacher with the face of a philosopher]. Chornomors'ka khvylya Ukrayins'koyi revolyutsiyi:providnyky natsional'noho rukhu v Odesi u 1917-1920 rr.: monohraf. Odesa: TES, 586 р. [in Ukrainian].

5. Galuzevuy derjavnuy arhiv Slujbu zovnishnoi rozvidku Ukrainu [Sectoral State Archive of the Foreign Intelligence Service of Ukraine]. [in Ukrainian].

6. Kubiyovych, V. (Ed.) (1957). Entsyklopediya ukrayinoznavstva [Encyclopedia of Ukrainian Studies]: Slovnykova chastyna (Vol.2). Paryzh, New York: Molode zhyttya, 703-714. [in Ukrainian].

7. Lozytsky, V. S. (Comp.). (2008). Ukrayinska politychna emigraciy 1919-1945 [Ukrainian political emigration 1919-1945]: doc. ta materialu. Kyiv: Vyd-vo: Parlamentske vyd-vo, 928 p. [in Ukrainian].

8. Lototsky, O. (1939). V Cargorodi [In Constantinople]. Retrieved from http://surl.li/ce- tej [in Ukrainian].

9. Lugovyi, O. M (2020). Prosopografiya v istoruchnomy doslidjenni [Prosopography in historical research]: metod. vkazivki do speckursu dlya studentiv tretogo (osvitno-naukovogo) rivnya vuchoi osvitu specialnosti 032 Istoria ta arheologiya.Odessa: ONU. Retrieved from http://surl.li/cezxb [in Ukrainian].

10. Okipnrnk, V., Kozlov, D. (2020). Tayemnuy front Volodumura Murskogo [The Secret Front of Vladimir Mursky]. Retrieved from http://surl.li/cgoik [in Ukrainian].

11. Smolyar, L. O. (Ed.). (1999). Jinochi studii v Ukraini: Jinka v istorii ta sogodni [Women's Studies in Ukraine: Women in History and Today]: monograph. Odesa: Astroprint, 440 p. [in Ukrainian].

12. Tyutyunenko, R. (2018). Socialny portret oficera ukrainskuh armiy periodu nacional- noy revolucii (1917-1921) [Social portrait of an officer of the Ukrainian armies of the period of the national revolution (1917-1921)]. Retrieved from http://surl.li/cembj [in Ukrainian].

13. Yablonsky, V. M. (2020-2021). Diyalnist Derzhavnoho tsentru UNR v ekzyli (19211992) [Activities of the UNR State Center in exile (1921-1992)]. Retrieved from http://http:// surl.li/ciaxz [in Ukrainian].

14. Centralny derjavnuy arhiv gromadskih obednan Ukrainu [Central State Archive of Public Associations of Ukraine]. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru