Лук і стріла у Вірменії епохи багратидів (кінець ІХ - середина ХІ століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет ім. І. Франка, Україна

Лук і стріла у Вірменії епохи багратидів (кінець ІХ - середина ХІ століття)

Дмитро Димидюк магістр, PhD-докторант

Дмитро Димидюк. ЛУК І СТРІЛА У ВІРМЕНІЇ ЕПОХИ БАГРАТИ- ДІВ (КІНЕЦЬ ІХ- СЕРЕДИНА ХІ СТ.)

У статті, на основі джерел вірменського, грузинського, візантійського та арабо-перського походження, досліджено форму та розмір луку, а також будову стріли. Основну увагу приділено барельєфам з церкви св. Хреста на о. Ахтамар (915--921), де знаходиться чи не єдине тогочасне зображення композитного луку.

Проаналізовано вірменські хроніки, де при описі луку використовується слово шфшфА (широкий), що вказує на його довжину. Висловлено припущення, що вірмени також могли використовувати й простий лук.

Охарактеризовано бронебійні властивості тогочасних стріл. Зазначено, що лук (як вид зброї) ідентифікувалися у вірменській свідомості із мусульманським (арабо-персько-тюркським) світом. Зауважено, що у вірменській армії не було кінних лучників.

Визначено рівень популярності луку серед вірменських воїнів, котрий був відносно невеликий. Звернено увагу на брак датування, описів та об'ємного промальовування більшості зображень наконечників стріл у працях вірменських археологів. Наголошено на потребі нового фотографування та вивчення наконечників стріл, які являються чи не єдиними археологічними джерелами до цієї теми.

Dmytro Dymydyuk. BOW AND ARROW IN BAGRATID ARMENIA (END OF IX - MIDDLE OF XI C.).

In the article the shape and size of a bow as well as the structure of an arrow have been researched, based on Armenian, Georgian, Bizantine and Arabo-Persian sources. The primary attention was paid to the reliefs from The Cathedral of the Holy Cross on Aghtamar Island (915--921, modern Turkey) where virtually the only image of the composite bow is located.

In order to describe a bow, the majority of Armenian historians used the word “шфшфА” (broad bow) which means that this weapon was long. There is an assumption that self-bows could also be used. The armor penetration properties of arrows were characterized.

In the Armenian consciousness of that time, a bow (as a weapon) was associated with Muslim (Arab--Persian--Turkish) world. Lack of horse archers in Armenian army was noticed.

The level of bow's popularity among Armenian warriors was relatively not big. Attention was paid to the lack of dating problem, description and three-dimensional image of found arrows in the works of Armenian historians and archeologists. The necessity of new photographing and redescription of the available arrowheads was proven, because they are only archeological sources to this topic.

Лук на теренах Вірменії мав давнє і сакральне походження, адже якщо вірити міфам, то ще легендарний пращур усіх вірмен Хайк (Айк) володів луком. Не зважаючи на це, лук та стріла (mqh qn гйЬш), як види зброї, ніколи не були об'єктами окремого дослідження в історіографії. Більше того, питання військового озброєння Вірменії епохи Багра- тидів перебуває на марґінесі історичних студій попри те, що існують окремі праці з військової історії Античної та Кілікійської Вірменії чи навіть озброєння Кавказьких народів XVIII--ХІХ ст..

Чи не першою, хто звернула увагу на середньовічну зброю Вірменії, була Валентина Абрамян, котра приділила кілька сторінок у своїй статті історії луку. Дослідниця використовувала писемні, зображувальні та археологічні джерела створюючи загальну картину епохи. Водночас, негативом цієї праці є те, що історик часто переносить реалії IV--VI ст. на усе середньовіччя, через “багаті відомості писемних джерел” з того часу. У своїй наступній праці “Ремесла Вірменії” дослідниця знову ж таки згадує про озброєння вірмен, але цей розділ майже повністю скопійований з попередньої праці, лише трішки розширений хронологічно та краще насичений зображеннями.

Фактично, перша стаття В. Абрамян стала базисом для написання інших класичних досліджень з історії середньовічної Вірменії, а саме: “Міста і ремесла Вірменії ІХ--ХІІІ ст.” та “Історії вірменського народу” за редакцією Бабкена Аракеляна, де в загальних рисах окреслено використання луку в епоху Багратидів. лук вірменський стріла

Найновіше дослідження вірменського луку пов'язане із дисертацією Каріне Восканян “Вірменська армія епохи Багратидів (ІХ--ХІ ст.)”. У першому підпункті третього розділу дослідниця в загальних рисах характеризує будову та використання луку в часи Багратидів, обпираючись на археологічні та писемні джерела.

Недоліком усіх вищеперелічених праць є те, що усі вони носять радше описовий характер та тяжіють до покликань до часів Вірменії Аршакидів (І--V ст.), епоха якої представлена великим масивом джерел. Також, дослідники не використовували іноземну історіографію (окрім російськомовної) та не проводили компаративного аналізу з грузинськими, візантійськими чи арабськими джерелами. Більше того, практично ніхто з дослідників не використовував зображувальні джерела. Виключення становить В. Абарамян та К. Восканян котрі натомість, покликаючись на мініатюри XIV--XV ст., зовсім забули про барельєфи з церкви св. Хреста на о. Ахтамар (915--921), де є зображення двох лучників (рис. 2, 3).

Зауважимо, що аналізом рельєфів на стінах храму св. Хреста на о. Ахтамар займалися ряд дослідників, а саме Дж. Девіс, Сірапі Тер- Нерсесян, Йосиф Орбелі , Лін Джонс та інші. На жаль, ця інформація не була розглянута під кутом зору військової сфери, через що її цінність є неоціненою.

Дослідження луку та стріл знаходяться на значно кращому рівні в історіографії історії Візантії, Халіфату чи навіть Грузії, де існують навіть окремі праці з історії зброї (Девід Ніколь, Таксіарсіс Коліас, Петро Ґротовський та Мамука Цурцумія). Кожних з вищезгаданих дослідників приділив окремий розділ використанню лука, через що поданні дослідження цікаві для нас в плані проведення порівняльного аналізу.

Джерельну базу дослідження складають писемні, археологічні та зображувальні джерела. Найцінніші відомості містяться в творах Тов- ми Арцруні (X ст.), Ованеса Драсханакертці (X ст.), Псевдо-Шапуха Багратуні (X ст), Асохіка (кінець X -- початок XI ст.), Аристакеса Ластиверці (XI ст.) та інших, адже вони були сучасниками описуваних подій. Важливою також є праця “Тактика”, де василевс Лев VI (886--912) детально описав тактику та озброєння візантійської армії. Вважаємо, що переносити ці свідчення на вірменські реалії не можна, натомість вони будуть дуже корисними для проведення компаративного аналізу.

Певну ясність у дослідження вносять віднайдені археологічні артефакти, хоч і їх надто мало. Це пов'язано, перш за все, з християнською культурою поховання, адже в могили не клали особисті речі та зброю. Поля битв так само не можуть дати багатого матеріалу, адже епоха середньовіччя не може похвалитися грандіозними сутичками, а уся зброя, яка залишалась після бою, забиралася переможцями чи мародерами, через що більшість відомих нам знахідок є випадковими. Зауважимо, що археологам так і не вдалося знайти жодного луку чи його частинки з епохи з середньовіччя, що значно ускладнює дослідження поданої теми.

Перші дослідження середньовічної військової історії Вірменії прямо пов'язані із археологічними розкопками Ані та Двіна. Перші розкопки Двіна розпочалися під керівництвом Смбата Тер-Аветисяна (1937--1939). У повоєнний час розкопки продовжувалися під керівництвом Каро Гафадаряна (Кафадаряна) (1946--1976) та Арама Каланта- ряна (1977-2009).

Переважна більшість із найдених артефактів є наконечниками стріл (ЬЬшшщшрЬЬр), датування яких є вельми складним. Водночас, більшість істориків, перемальовуючи знайдені наконечники, не зображували їхнього об'ємного вигляду та не подавали опису (виключення становить лише А. Калантарян) (рис. 14). через що, інтерпретація наконечників по наявних малюнках є практично неможливою (рис. 12, 13, 15). Ситуацію може змінити лише повторне вивчення та фотографування наявних наконечників у фондах Національного музею Республіки Вірменія.

Археологічні розкопки Ані розпочалися ще наприкінці XIX ст., керівником яких аж до 1917 р. був Микола Марр. На жаль, після Першої світової війни територія Ані перейшла під владу Туреччини, через що археологічні розкопки були спорадичними, а турецькі археологи вивчали переважно тюркський період історії міста (після XI ст.). Тому, практично усі відомі нам знахідки озброєння з території Західної Вірменії походять саме періоду розкопок М. Марра.

З 1991 р. турецький уряд розпочав програму дослідження та реставрації Ані. Спільні дослідження проводились французькою та турецькою командою істориків, яких очолювали Жан-П'єр Мей (Jean- Pierre МаЬй) та Бейхан Карамаґирл (Beyhan Karamagarali) відповідно. Не зважаючи на те, вірменський період міста перебуває на марґінесі досліджень через сучасні складні політичні стосунки між Туреччиною та Вірменією.

Найважливішими, на нашу думку, є власне зображувальні джерела, котрі можуть продемонструвати вигляд тогочасного лука. Чи не єдине відоме нам зображення луку з епохи Багратидів є на барельєфі храму св. Хреста на о. Ахтамар (рис. 2--3).

Зображення луку та стріли знаходиться й у арабських джерелах, а саме у “Книзі нерухомих зірок” (1009) перського астронома Абд ал- Рахмана ал-Суфі, де зображено сузір'я у формі стріл чи вершника з луком -- Стрільця (один із знаків гороскопу) (рис. 4--5). Водночас, цінні зображення арабо-перських, візантійських та грузинських луків знаходимо у додатках до дисертації доктора філософії Д. Ніколя, де автор змальовував їх з оригінальних манускриптів.

Зауважимо, що Т. Коліас у своїй книзі “Візантійська зброя” скептично ставиться до зображувальних джерел через їхній суб'єктивізм, наголошуючи власне на важливості археологічних даних (котрих, на жаль, є обмаль). Натомість, Д. Ніколь основну ставку ставить саме на зображувальні джерела, аргументуючи свою думку браком археологічних джерел та неточністю і лаконічністю писемних. Вважаємо, що применшення вартості будь-яких джерел не є раціональним, адже лише комплексне використання усіх наявних джерел та проведення порівняльного аналізу дозволить найкраще дослідити подану тему.

Зазначимо, що у західноєвропейській історіографії лук не раз був об'єктом окремих досліджень. Цінність таких студій полягає не тільки в тому, що історики аналізують бойові властивості луку і способи його виготовлення, але й пробують поєднати це із соціальною історією. Відчуваючи брак подібних досліджень в історіографії історії Вірменії вважаємо, що подана тема є актуальною, а наявна джерельна база є достатньою для висвітлення усіх необхідних моментів стосовно форми лука, його виготовлення, використання на полі бою та визначення місця луку і стріли у тогочасному світогляді людей.

У писемних джерелах практично немає описів вигляду лука. Чи не найґрунтовніший опис використання луку міститься в хроніці Ованеса Драсханакертці, де описано битву на о. Севан між еміром Атропате- ни Юсуфом (901--928) та вірменськими військами Ашота II Залізного (Єрката) (914--928), де останній: “спорядив [приблизно у 921 р.] одинадцять кораблів І помістив на них сімдесят азатів І слуг їхніх Із широкими луками(?) - чоловіків хоробрих і настільки майстерних в бою, що вони навіть на волосину не промахувались. Взявшись спритно стріляти з лука, вірмени декого з ворогів перетворили на однооких і багатьох, смертельно поранивши, вбили» . Товма Арцруні також подає подібний опис лука: “ ...стріла випущена з міцного та широкого лука(?)^,,4°.

Що означає назва “широкий лук”? В англійському перекладі вона подана як: “well-bent bow”, тобто “добре зігнутий лук”. В описі битви під Дохсою (894 р.) у російському перекладі “лучники з довгими стрілами”, що в принципі є абсурдним, натомість в англійському знову ж “well-bent bows”.

Зрозуміло, що проблема у самій інтерпретації тексту, адже в оригіналі “[Ш]ЬшірЈ шрЬрЬшіпршд hhrn^g”, що можна перекласти як “широкі лучники стріляють [лучники стріляють з широких луків?]”. Цю інформацію можемо інтерпретувати так, що вірмени використовували широкі (довгі) луки на полі бою, довжина яких могла сягати росту людини. Проте, це не означає, що не існувало коротких луків, котрі були більш придатними при обороні замків на фортечних мурах, де був обмежений простір.

Що стосовно його форми -- чи був лук простим чи композитним? Відповідь на це питання пробувала шукати К. Восканян, котра схилялась до ідеї існування композитного лука, виділяючи навіть деякі його типи (дуга по центрі луку рівна, заокруглена чи хвилеподібна). Свої висновки дослідниця робила базуючись на зображувальних джерелах XIV--XV ст., зокрема на барельєфі, де зображений князь Амір Хасан II (XIV ст.) (рис. 11) та на мініатюрі Карапета Беркрійського з вірменського псалтиря 1482 р. про Аварайрську битву (451 р.) (рис. 1). Зауважимо, що В. Абрамян теж пропонувала як взірці використовувати зображувальні джерела, а саме вищезгадану плиту Аміра Хасана II (рис. 11) та кам'яні плити з поселення Ангехакот (близько XV ст.).

Насправді ж, усі вищезгадані зображення демонструють східні (монгольські, перські і т.д.) впливи і не відповідають реаліям ІХ--ХІ ст. Окрім цього, К. Восканян у додатках до дисертації демонструє зображення луків без жодного датування, натомість покликання на джерела інформації розкидані по всьому тексті.

В. Абрамян та К. Восканян також не використовували барельєфи з церкви св. Хреста на о. Ахтамар, де є аж два зображення саме композитних луків на поясі виноградника, а саме: вершник на східному фасаді (рис. 3), а також мисливець, що присів на одне коліно на західному фасаді (рис. 2), котрі стріляють у ведмедя.

Правда, хоча це чи не єдині зображення луків з епохи Багратидів, навколо яких триває дискусія. Барельєф вершника (рис. 3) окремі дослідники вважають зображенням монгольського воїна у лускатому об- ладунку, про що свідчать східні риси його обличчя та одяг. Й. Орбелі вважає, що ця частина рельєфу була створена на місці попереднього зображення десь у 1325 р. за сприяння католикоса Стефана V. Доказом цього є подібне за виглядом зображення Амір Хасана II (рис. 11), яке походить з XIV ст. і є відображенням східних впливів.

Але, щодо композиції “мисливець стріляє у ведмедя”, то можемо стверджувати, що вона відповідає часу створення храму (915--921 рр.). Чоловік тримає в руках композитний лук цілячись у ведмедя, у котрого вже влучила одна стріла. Сам лук мав ' -.-подібну форму. Сюжет з мисливцем вміщений у т. зв. “виноградній композиції” храму, де розташовані сцени повсякденного життя простолюдинів чи знаті.

Зауважимо, що подібне зображення мисливця знаходимо у храм св. Іоанна Хрестителя в Ошці (X ст.) (рис. 10). Монастир був збудований на території Тао-Кларджетського князівства, де проживало багато вірмен та грузинів. В наш час обидва народи мають свої претензії на цю пам'ятку, котра знаходиться на території Туреччини. М. Цурцумія вважає, що подане зображення композитного луку на стіні храму є в певній мірі подальшим розвитком чи місцевою модифікацією стилю зображення сасанідських луків. Таку ж саму версію М. Цурцумія висловлює і про зображення композитного луку на стінах собору св. Георгія в Накіпарі (X ст.).

Власне, подібний тип луку не був чимось унікальним, адже як свідчать візантійські та мусульманські (арабо-перські) зображувальні джерела в той час на Близькому Сході та Закавказзі існувало багато різновидів луків, які відрізнялись між собою окремими деталями.

Для прикладу, на візантійській вирізьбленій табличці із слонової кості (ХІ--ХІІ ст.), яка зберігається у Ермітажі (Санкт-Петербург, Росія) зображено присівшого на одне коліно воїна, котрий тримає короткий спис, меч та композитний лук типу . (рис. 6).

У “Книзі нерухомих зірок” перського астронома Абд ал-Рахмана ал-Суфі зображено вершника із композитним луком типу (рис. 5). Водночас, зображення настільки деталізоване, що видно навіть один із способів триманням пальцями натягнутої стріли (великим і вказівним).

Питання типології чи інтерпретації того чи іншого виду зброї завжди є відносним, адже все залежить від методології і аналізу джерел дослідником. Прикладом цього є дискусія між грузинськими істориками Мамукою Цурцумією та Іраклієм Бакрадзе стосовно датування та інтерпретації надмогильних плит з села Гохнарі біля Ахалсопелі (Грузія), на яких зображено силует воїнів з луками та шаблями (рис. 7).

І. Бакрадзе датує ці плити Х--ХІ ст., натомість зовсім іншу теорію має М. Цурцумія, датуючи їх аж ХІІ--ХІІІ ст., вважаючи що це поховання кочовиків (можливо половців чи монголів). Свою вельми складну аргументацію він будує на тому, що зображена шабля подібна на іншу знахідку із поховання у Вані, датування якої він проводить по супровідному матеріалу.

Власне, історія композитних луків на теренах Вірменії сягають ще епохи Сасанідів, а можливо й давніших часів. Це пояснюється тим, що Вірменія, будучи на перехресті греко-римської та східної (персько- арабської) цивілізацій, запозичувала найкращі зразки зброї в обох сторін. Цю думку підтверджує й Д. Ніколь котрий вважає, що композитний лук (т.зв. “гунський стиль”) існував в часи Римської імперії і після її падіння надалі активно використовувався на Близькому Сході і Південному Кавказі.

Що ж стосовно знахідок наконечників стріл, то переважну більшість з них було знайдено ще в дореволюційні часи під час розкопок Ані чи Двіну, котрі були головними економічними центрами Вірменії. Наприклад, у 1908 р. біля стіни цитаделі в Ані було знайдено близько 500 стріл. Академік Й. Орбелі пояснює таку велику знахідку наконечників стріл під мурами цитаделі тим, що там могли бути активні бої (для прикладу, під часи облоги міста сельджуками у 1064 р.?), через що потрібно вельми обережно інтерпретувати подібні знахідки.

Водночас, під час розкопок у Двіні було знайдено близько 150 наконечників стріл і близько 30 у Гарні (котрі стосуються часів арабського володарювання у Вірменії (VII--IX ст.). Порівнюючи знайдені рештки наконечників В. Абрамян доходить висновку, що зброя з Ані та Двіну практично ідентична, а отже вона була виготовлена вручну місцевими майстрами та поширювалась на територію всієї Вірменії. Варто не забувати, що існували також й запозичення ззовні.

Проблема типологізації наконечників появлялась у працях різних істориків (Каріне Восканян, Євгена Мушегяна, Сергія Арутюняна, Гамлета Петросяна, Валентини Абрамян та інших). Вважаємо, що все ж таки найкраща класифікація була розроблена двома археолога- ми-керівниками археологічних експедицій у Двіні (А. Калантаряном та К Гафадаряном). Власне, їхні дослідження й стали базисом для наступних поколінь істориків.

Отже, можемо виділити кілька різновидів наконечників (рис. 12-- 15):

1. три- та чотиригранні;

2. об'ємні (ромбоподібні/пірамідальні, овалоподібні і бодкін?);

3. плоскі (листоподібні чи трикутноподібні та з вусиками);

4. нестандартні;

Зауважуємо, що усі типологізації історики будують на основі знахідок V--VIII чи IX--XIII ст., датування яких саме по собі є розпливчасте, через що ідентифікувати наконечники власне періоду Багратидів (IX--XI ст.) стає надзвичайно важко.

Фактично, серед вірменських археологів ніхто не займався військовою історією Вірменії епохи Багратидів. Виключення становить А. Ка- лантарян, котрий вивчаючи наконечники з Двіна V--VIII ст., частково торкався епохи Багратидів. Дослідник визначив, що тригранні наконечники побутували у Вірменії лише до IX ст., натомість чотиригранні, ромбоподібні та овалоподібні власне у IX--XII ст.. Це можна пояснити тим, що з IX ст. посилюється обладунок воїна, через що тригранні наконечники ставали менш ефективними. Також, побутували й плоскі наконечники з “вусиками”. Один з таких наконечників знайшли у Двіні у культурному шарі X ст. (рис. 12). На думку К. Гафадаряна, власне листоподібні наконечники були одними з найпопулярнішими в даному відрізку часу.

Якщо ж говорити про спосіб одягання наконечника на древко, то у Вірменії існували як і черешкові, так і втульчасті наконечники, хоча знахідок останніх є значно менше (рис. 12--15). Це можна пояснити тим, що черешкові були значно легшими у виготовлені (потрібно було лише вилити розплавлений метал у глиняну (чи іншу) форму для стріли. Зауважимо, що вивчення процесу виготовлення та властивостей наконечників потребує глибшого дослідження з боку історичних ре- конструкторів, які можуть на практиці перевірити ту чи іншу версію.

Про убивчу силу тогочасних луків маємо лише непрямі відомості з джерел і то, вони в більшій мірі стосуються ефективності тюркських лучників. Натомість, завдяки експериментальним дослідженням Де- віда Джонсона дізнаємося, що практично будь-яка стріла пробиває навіть кілька шарів шкіряного, лляного чи комбінованого захисного спорядження. Користь від цих типів обладунків буде хіба в тому випадку, якщо воїн одягне на себе 3 шкіряних гамбінезони та з десяток лляних сорочок, а ворожий лучник буде стріляти у нього затупленими стрілами, що звісно ж є абсурдом.

У кольчуги не кращі захисні властивості, адже як показав експеримент, стріли типу “бодкіна” (вузькі та загострені) та з гранями можуть пробити кольчугу та щит. Частково це можуть зробити й широкі (листоподібні) наконечники, але їхнє основне призначення полягає в уражені легкоозброєних воїнів чи під час полювання (щоб зробити рану більшою). Натомість, якщо ж під кольчугою є груба лляна підкладка (гамбінезон), то саме вона може зупинити стрілу (навіть “бодкіна”). В такій ситуації стріла, при контакті з кольчугою, автоматично затуплюється, а щільний гамбінезон може її зупинити.

Найкращими, на думку М. Цурцумії, захисними властивостями володіли ламелярна та луската броня, адже їхні пластини (часто опуклої форми) відбивають і послаблюють удари практично усіх стріл.

Турецький історик Тулай Метін вважає, що тюркські стріли могли пробивати броню з чим ми не можемо повністю погодитись. Базуючись на вищеописаних даних вважаємо, що тогочасні стріли могли пробити гамбінезон, кольчугу чи ті місця, де пластинчасті обладунки залишали відкриті стики: згин руки, під пахвами, зону стегна, голову та коліна.

Водночас, якщо ж стріла все ж таки глибоко проникла в тіло людини, то існувала небезпека того, що при спробі її витягнення наконечник може відламатись від древка та залишитись у тілі людини. Також, стріли могли бути отруйними, про що писав навіть вірменський католикос Нерсес IV Шноралі (1166--1173) у вельми поетичній формі: “Лук, зроблений Із кедру, випускає отруєний металевий наконечний, який вбиває”. Найчастіше наконечники стріл обмазували отрутою, котру виготовляли з вовчих ягід.

При уражені ядовитою стрілою, потрібно було вирізати рану чи навіть цілу кінцівку (якщо стріла попадала у руку чи ногу), щоб отрута не поширювалась далі. Ба більше, навіть якщо стріла не була отруйною, то все одно існувала небезпека потрапляння інфекції до рани, що могло призвести до ампутації чи смерті. Антисептичних засобів тоді не знали, тому рівень смертності серед поранених був доволі високий.

Звісно ж, стрілу можна було використовувати лише 1 раз, тому під час військового походу потрібна була їхня велика кількість. Якщо у тогочасній Візантії існувало державне забезпечення армією стрілами (та іншими необхідними речами) під час походу, то у Вірменії такого не знаходимо. Можемо припустити, що воїни самі повинні були виготовляти чи купляти стріли або ж під час походу були спеціальні майстри у війську, які займались їхнім виготовленням. Водночас, знаходимо інформацію, що у вірменських міських складах зберігали сіно, солому (корм для коней) і стратегічні запаси їжі, а також і зброї (переважно стріл). Володіємо даними, що за підпал чи нищення таких складів, винуватця могли навіть заживо спалити.

За візантійськими джерелами кожен лучник брав із собою у похід токсофаретру (лук та коробку до нього, тятиви та колчан із 30-40 стрілами відповідно). За іншими даними, воїни повинні були брати із собою “2 луки, 4 тятиви, 2 колчани із 40 та 60 стрілами відповідно”. Не зважаючи на те, що це візантійське джерело, частково ці дані можемо апробувати на вірменські реалії.

Деталізоване зображення стріли знаходимо у вищезгаданій “Книзі нерухомих зірок” (рис. 4). На зображені чітко видно наконечник листоподібної форми (можливо черешковий), котрий був вставлений древко і прикріплений до нього (нитками?). Древко плавно розширюється в сторону кінця стріли, де розташоване пір'я, яке слугує аеродинамічним стабілізатором (оперення стріли або флетчер). На самому кінці стріли знаходиться виїмка для тятиви.

Зауважимо, що подібне зображення стріли знаходимо на барельєфі Атенського Сіону (VII ст.). Це відомий християнський сюжет, котрий описує полювання вершника з композитним луком (св. Євстафія Пла- киди) на оленів(?). Мамука Цурцумія висловлює припущення, що все ж таки цей рельєф був доданий пізніше, датуючи його X ст., враховуючи його вигляд і композиційне наповнення (Рис. 9). Так чи інакше, але подане питання потребує глибшого дослідження.

Б. Аракелян вважає, що прикладом якості вірменських луків було те, що їх навіть ніби-то експортували в Халіфат. Натомість, К. Восканян, на основі філологічної розвідки А. Папазяна доводить, що хроністи говорили власне не про лук в цілому, а лише про тятиву (“фшр^д”). Взагалі, про тятиву у хроніках є дуже мало інформації. Т. Коліас, базуючись на візантійських джерелах приходить до висновку, що тятиву робили із сухожилля, кишок чи шкіри овець, кіз та оленів. Кожен лучник повинен був мати мінімум 2 тятиви із собою (основну і запасну), адже під час битви тятива могла легко порватися. Сучасник приходу сельджуків на Закавказзя в XI ст. Аристакес Ластіверці описуючи звірства сельджуків над полоненими, пише, що вони “разом із нігтями по-звірячому здирали шкіру з пальців аж до плечей, з якої потім робили тятиву для лука”. Вважаємо, що це тільки літературна гіпербола.

Саму ж дугу луку виготовляли зазвичай з одного (простий лук) чи кількох порід дерев, укріплюючи його основу перемотаними сухожиллями тварин (композитний лук). Такий лук був значно довговічнішим (звісно ж, якщо він не потраплятиме під дощ, адже тоді любий лук буде деформуватись). До речі, саме про те, що лук втрачає свої якісні властивості від надмірної вологості аж двічі згадує Лев VI у своїй праці. Попри те, будь-який лук міг бути пошкодженим під час битви зовнішніми чинниками чи попросту через надмірне використання.

На жаль, жодних відомостей про розмір луку ми не знаходимо у вірменських джерелах. Натомість, у візантійському трактаті середини X ст. “Sylloge Tacticorum” знаходимо, що довжина (малого) композитного луку (для катафрактарія) була 117--125 см., в той час як піхотинці могли використовували довші. Довжина стріли залежала від розміру лука, але, в середньому, вона була не менше 70 см..

Також, у той час пострілом стріли із луку вимірювали відстань. Власне, цей факт демонструє відносність поняття відстані (як і часу) у середньовічному соціумі. В середньому стріла могла пролетіти 250--340 м., хоч це звісно ж, залежало від лучника і якості лука. Водночас, така дистанційна зброя служила ідеальним знаряддям для передачі певної інформації на короткі відстані. Відомо, що під час облоги сельджуками Манцикерта у 1054 р., хтось із ворожого табору повідомляв містян про дії тюрків. Скоріш за все, це робилося за допомогою випущених стріл, до яких були прикріплені записки. Про такий метод згадує також Лев VI у своїй “Тактиці” .

Питання популярності луку у вірменському війську залишається суперечливим і недослідженим. Вірменські хроністи часто згадують про лук як вид зброї, а найкращим описом його використання є вищезгадана битва на о. Севан (921 р.), де вірменські лучники “навіть на волосину не промахувались. Взявшись спритно стріляти з лука, вірмени декого з ворогів перетворили на однооких і багатьох, смертельно поранивши, вбили”. Власне, опис майстерних лучників, стріли котрих попадають прямо в очі, не є унікальним. Товма Арцруні, описуючи спалення Тбілісі еміром Бугою у 852 р. згадує про одного арабського полководця Ашхета, котрий “був повністю одягнений в об- ладунки, як залізна, статуя^ не були прикриті лише очі. Коли він наблизився до [одного] берега, то [один з грузинів] влаштував там йому засідку. Він натягнув свій широкий лук і пустив стрілу в щілину [для очей]... Хтось інший, повторно вразивши його в те саме око списом, скинув Ашхета у воду”. Очевидно, що повністю довіряти цим описам не можна, але вони добре демонструють бачення тогочасних авторів про те, якими повинні бути “майстерні стрілки”.

Володіємо згадкою, що у вірменському війську були “майстерні лучники” з племен Північного Кавказу котрі, будучи васалами Смбата І (890--914?), допомогли вірменам перемогти саджидів у битві під Дох- сою (894 р.). Зауважимо, що дослідники схильні вбачати у племенах Північного Кавказу вірменських найманців. Проте, ця теорія не витримує критики, адже в джерелах чітко видно, що ці племена були підкореними вірменськими царями, через що й змушенні були часом відправляти свої загони на допомогу як васали.

Цікавою і не до кінця зрозумілою є згадка про похід проти Антіохії візантійського імператора Романа ІІІ Аргира (1028--1034) у 1028 р. Проїжджаючи повз “Чорну” гору, василевс побачив багато монастирів пустельників (серед яких були й вірменські). Будучи затятим халкедо- нітом, імператор мав певну відразу до “єретиків-монофізитів”, тому наказав “вибрати з кожного монастиря лучників, щоб вони служили моєму царству”. Можливо, тут мається на увазі те, що до війська брали селян з навколишніх сіл, які могли бути у залежності від монастирів.

Натомість, В. Абрамян звертає увагу на невелику кількість знайдених наконечників стріл з епохи Багратидів, що може свідчити про непопулярність луку. Прикладом такої версії може бути опис битви між військами князівства Васпуракану та тюрками-сельджуками у 1016 р., де вірмени зазнали відчутної поразки, адже: “невірні [тюрки- сельджуки] пускали стріли, які масово вбивали та ранили багатьох з вірменського війська. Побачивши це, Шапух, один із полководців Давида [командувач васпураканських військ, син царя Васпуракану Сенеке- рима І (1003--1021)] сказав: “Повертай назад царю, бо велика частина наших воїнів поранені стрілами. Дозволь нам відступити і захиститися від цієї зброї, яку ми бачимо в руках невірних, виготовивши інші види обладунків, які будуть захищати від їхніх стріл”.

Подібний опис цієї події зустрічаємо й в інших хроністів. Смбат Спарапет (XIII ст.) писав, що: “лучники [тюрки-сельджуки] з розпущеним волоссям, як у жінок, почали стріляти у вірменську армію, яка не була готовою дати відсіч”. Всі наступні свідчення про набіги тюрків на Вірменію в середині XI ст. будуть подібними за своєю суттю. Сучасні турецькі історики вважають, що саме завдяки професійним кінним та пішим лучникам, які використовували тактику дистанційного бою та щільного вогню, сельджукам вдалося відносно легко подолати опір ромеїв та захопити майже усю Малу Азію наприкінці XI ст.. Попри це, найраніші точно ідентифіковані знахідки наконечників тюркських стріл датуються лише XII ст. з території палацу Кубадабаду (Туреччина), що створює певну трудність у вивчені тюркських луків.

В. Абрамян вважає, що у вірменських джерелах кочовики (тюрки чи пізніше монголи) завжди асоціювались у вірмен (в плані зброї) з луком і стрілками, для котрих це були символи сили і влади. Очевидно, що вірмени були гіршими лучниками ніж кочовики, хоча з часом, перебуваючи під їхніми впливами, вірмени перейняли їхнє військове мистецтво. Для прикладу, в середині XI ст., багато вірмен почали мігрувати у Фатимідський Єгипет. В переважній більшості новоприбулі вірменські солдати ставали пішими лучниками та служили під командою ісламізованих вірмен. Таку ситуацію можна пояснити тим, що Фатиміди були зацікавленні у вербуванні професійних вірменських воїнів, які вже мали досвід боротьби з сельджуками. Зауважимо, що корпус вірмен навіть організував повстання в 1073 р. й тимчасово захопив владу в Каїрі. їхній очільник Бадр ал-Джамаль, ставши візиром, розпочав вербування ще більшого числа вірмен (як християн, так і мусульман) у свій корпус. З кінця XI ст. їхня кількість почала зменшуватись, хоч вірменські загони існували до кінця XII ст..

Ще один приклад перейняття вірменами “східних традицій” знаходимо у творі “Квітник історії” (поч. XIV ст.), котрий був написаний на основі оповідей політичного і культурного діяча Кілікійської Вірменії Хетума Патміча за волінням папи Климента V (1305--1314). В IX розділі твору, де описуються терени колишньої держави Багратидів пише, що вірмени: “доблесні воїни, які однаково хороші як І верхи, так І пішо. Що стосується озброєння, то вони імітують татар [монголів], під чиїм домінуванням вони були протягом тривалого часу”.

На проблему підготовки лучників звертав ще давніше увагу Лев VI, котрий писав про падіння інтересу ромеїв до стрільби з луку “що приносить їм багато невдач”, а також про необхідність “кожному тренуватись вдома у цьому вмінні”. Вже тоді Лев VI писав, що найкращою зброєю проти сарацинів та інших кочовиків є лук, адже “Якщо лучники будуть навчені стрільбі не тільки по вершникам, але і по їх коням, то [наші] стріли... заподіють велику шкоду ворогам, оскільки коні, які вони так цінують, будуть вбиті...”. Власне, однією з причин поразки ромеїв при Манцикерті у 1071 р. було недооцінення луку. Візантійський історик Михаїл Атталіат у своїй книзі “Історія” (XI ст.) описуючи ці події писав, що тюрки були “чудовими стрілками з луку на бігу”.

Про існування кінних лучників у вірменській армії немає жодних згадок у джерелах, натомість є описи арабо-перських чи тюркських кінних лучників. Товма Арцруні описуючи воїнів еміра Буги під час походу на Нкан у 851 р. пише: “сагайдак зі стрілами і луком [у воїнів] знаходився попереду, на холці коня”. Вважаємо, що кінні лучники були преференцією східних народів (арабів, тюрків, персів, хозар і т.д.). На це акцентує велику увагу Аристакес Ластіверці: “ [В 1047 р.] відкрилися ворота небесного гніву. З Туркестану рушило величезне військо [сельджуків], а коні їхні стрімкі, як орли, з копитами, подібними твердим камінню. їх луки натягнуті, а стріли загострені.”. Не можемо повністю відкидати того факту, що у вірмен взагалі не було кінних лучників, але однозначно вони відігравали лише незначну роль.

У цьому контексті цікавими є зображення кінних лучників з терен середньовічної Грузії, а саме: вершник з композитним луком (св. Євстафій Плакида з вівтарної плиті у Цебелді (прибл. ІХст.) (рис. 8) та з Атенського Сіону (VII/X ст.) (рис. 9). вважає, що не зважаючи на існуючі зображення кінних лучників з тогочасних терен Грузії, ми не можемо вважати, що вони тоді справді існували у війську немає підстав (так само як і у армії Багратидів). У приватній переписці М. Цур- цумія висловив власне припущення, що кінні лучники у грузинському війську появилися лише у XIII ст., а подані зображення радше копіюють тодішні арабо-перських зразки мистецтва, які не відображають тогочасні грузинські (військові) реалії.

Отже, завдяки комплексному аналізу різних типів джерел вірменського, грузинського, візантійського та арабо-перського походження можемо дійти висновків, що вірмени найчастіше використовували власне композитний лук, чи не єдине зображення котрого було знайдено на стінах храму на о. Ахтамар (рис. 2). Зауважимо, що така “популярність” композитного луку серед зображувальних джерел і навпаки -- “непопулярність” простого луку не свідчить про те, що в той час він не існував. Річ у тім, що простий лук був дешевим, легким у виготовленні та без жодних унікальних особливостей, будучи популярним серед менш заможніших воїнів.

Широкі (^шфшф^) композитні чи прості луки використовували на полі бою, натомість при обороні фортець вони були менш придатними, тому для цих потреб могли використовували коротші луки. Під час битви піхотинці чи кавалеристи мали прикривати лучників, адже вони були вразливими до будь-якого контактного бою. Водночас, у вірменській та грузинській армії не існувало кінних лучників, котрі натомість були у ромеїв та мусульман.

Звернено увагу на необхідність вельми обережного інтерпретування наявних барельєфів із зображеннями лучників (кінний лучник з Ахтамару, надмогильні плити з Гохнарі та Атенський Сіон) (рис. 3, 7, 9), адже їхнє датування та стиль створення є вельми дискусійний. Доведено, що використання зображувальних джерел з XIV--XV ст. для вивчення періоду IX--XI ст. не є можливим.

Висловлюємо версію, що лук не був головною зброєю на полі бою для вірмен, чого не можна сказати про вартову службу у замках чи на кораблях. Вважаємо, що власне лук (як вид зброї) та кінні лучники ідентифікувалися у вірмен із мусульманським (арабо-персько-тюрк- ським) світом, про що свідчать описи тогочасних вірменських хроністів.

Дослідження сучасних реконструкторів дозволяють припустити, що тогочасні стріли могли пробити грубий гамбінезон та кольчужний обладунок, натомість, що стосується ламеляру чи луски, то тут стріли могли вразити лише ті місця, де обладунки залишали відкриті стики.

Найбільш дискусійною та проблемною темою залишається методологія вивчення окремих видів зброї, а також датування, описання та класифікація знайдених наконечників, котрі могли б більше розповісти про виготовлення, ефективність, бронебійність та методику прикріплення наконечників до древка.

Додатки

Рис. 1. Аварайрська битва (451 р.). Мініатюра Карапета Беркрійського з вірменського псалтиря 1482 р.¹⁴⁸

Рис. 2. Мисливець стріляє з композитного луку у ведмедя. Західний фасад церкви св. Хреста (915-921 рр., острів Ахтамар, Туреччина)¹⁴⁹.

¹⁴⁸ Nersessian V. Treasures from the Ark: 1700 Years of Armenian Christian Art. Los-Angeles 2001. P. 172-173.

¹⁴⁹ Church of the Holy Cross (915-921), Aghtamar, Van, Turkey. University of Hawaii Museum

Рис. 3. Вершник стріляє у ведмедя з композитного луку. Східний фасад церква св. Хреста (915-921 рр., острів Ахтамар, Туреччина)¹⁵⁰.

Рис. 4. Дві стріли з “Книги нерухомих зірок” (1009) перського астронома Абд ал-Рахмана ал-Суфі. (Бодліанська бібліотека, Велика Британія)¹⁵¹.

Рис. 5. “Стрілець” (знак зодіаку) з “Книги нерухомих зірок” (1009) перського астронома Абд ал-Рахмана ал-Суфі. (Бодліанська бібліотека, Велика Британія)¹⁵².

Рис. 6. Воїн з композитним луком. Вирізблена візантійська табличка із слонової кості (Ермітаж, Росія) (ХІ-ХІІ ст.)¹⁵³.

Рис. 7. Надмогильні плити з села Гохнарі біля Ахалсопелі, із зображеннями композитних луків. Етнографічний музей в Тбілісі, Грузія (Х-ХІ / ХІІІ ст.)¹⁵⁴

Рис. 8. Вершник з композитним луком (св. Євстафій Плакида) з вівтарної плити церкви у Цебелді (прибл. ІХ ст., Грузія)¹⁵⁵'

Рис. 9. Атенський Сіон (VII або Х ст., Грузія). Фото з приватного архіву М. Цурцумії.

Рис. 10. Мисливець стріляє в оленя з композитного луку. Храм св. Іоанна Хрестителя в Ошці (Х ст., Грузія)¹⁵⁶.

Рис. 11. Барельєф князя Амір Хасана ІІ. Монастир Сштакавор, Вірменія (XIV ст.)

Рис. 12. Ромбоподібний черешковий наконечник найдений під час розкопок фортеці Анберд, Вірменія (Х-ХІ ст.)¹⁵⁸

Рис. 13. Наконечники стріл з розкопок Двіну та Ані (VII-VIII ст.). Державний музей історії, Єреван (мал. Аракеля Патріка)159. Класифікація наконечників: З “вусиками” -- 1, 19. З гранями або ромбовидні -- 2, 3, 6, 8, 11, 12, 16?, 21, 22, 25, 30, 31. Листоподібні --14, 23, 24. “Бодкін” - 13, 15, 16 Не вдалося ідентифікувати через погану якість -- 4, 6, 10, 17, 18, 20.

Рис. 14. Наконечники стріл з розкопок Двіну (V-VII ст.)¹⁶¹'

Класифікація наконечників: 1--6 -- тригранні черешкові наконечники різного розміру. 7--12 -- ромбовидні черешкові наконечники різного розміру (у 8 черешки не збереглись). 13 -- наконечник з вусиками .

Рис. 15. Наконечники стріл з Гарні, Вірменія (ІХ-ХІІІ ст.). Державний музей історії (Єреван)

Размещено на Allbest.ru