Історичні морські води (загальні зауваження)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІСТОРИЧНІ МОРСЬКІ ВОДИ (ЗАГАЛЬНІ ЗАУВАЖЕННЯ)

Олександр БРИЛЬОВ

Анотація

морський затока історичний вода

В статті розглядаються особливості визнання вод морських заток історичними водами. Розглядається зміст рішень судових справ, в яких суди вперше застосували історичні критерії та умови для визнання морських заток територією прибережних країн. Підкреслюється, що двосторонні міжнародні угоди щодо визнання морських заток історичними не завжди породжують історичні права на води таких заток. Такі вимоги міжнародних договорів повинні мати відповідне матеріально-правове підгрунтя. Поширення правил історичних заток на моря не допускається.

Ключові слова: міжнародне морське право, Конвенція ООН з морського права 1982 року, історичні затоки, історичні води, історичний титул, історичні права, внутрішні води, міжнародні судові справи, юридичний режим історичних вод

Annotation

The article discusses the features of recognizing the waters of sea bays as historical waters. The content of court decisions is considered, in which the courts for the first time applied historical criteria and conditions for recognizing sea bays as the territory of coastal countries. It is emphasized that bilateral international treaties that relate to the recognition of sea bays as historical do not always give rise to historical rights to the waters of such bays. Such claims arising from international treaties must have a substantive legal basis. The extension of the rules of historical bays to entire seas is not recognized in international law.

Keywords: international maritime law, UNCLOS, historic bays, historic waters, historic title, historic right, internal waters, international cases, juridical regime of historic waters

Виклад основного матеріалу

Конвенція ООН про морське право 1982 року (далі - UNCLOS) визначає, що затоки, площа яких утворює щось більше, ніж просту звивину берега, ширина входу до яких не перевищує 24 морських милі, береги яких належать одній державі, вважаються внутрішніми водами прибережної держави (стаття 10). В цій статті UNCLOS передбачає виключні умови, згідно яких морські затоки можуть стати внутрішніми водами прибережних країн.

Положення цієї статті конвенції та зазначені ознаки заток не поширюються на так звані «історичні» затоки («historic» bays), що фактично виводить поняття історичних заток із сфери регулювання зазначеної конвенції. Такий же самий підхід до визначення поняття історичних заток застосовувала й Конвенція про територіальне море і прилеглу зону 1958 року. Морські затоки, які не мають ознак, передбачених ст. 10 UNCLOS, не можуть бути внутрішніми водами, крім так званих історичних заток, ознаки яких можуть не відповідати умовам зазначеної статті UNCLOS. Таким чином, у відповідності до конвенційних вимог поняття і зміст категорії «історичні затоки», її ознаки та порядок набуття ними історичного титулу залишаються цілком у сфері звичаєвого міжнародного права. Фактично UNCLOS відмовилась від регулювання цього, треба визнати, дуже складного міжнародно-правового питання.

Звернемо також увагу, що UNCLOS не використовує інших близьких понять, наприклад, таке поняття як «історичні води» чи щось подібне (зауважимо, що відповідні розділи UNCLOS навіть не згадують й таких категорій як, наприклад, «історичні протоки» чи «історичні архіпелажні води»). UNCLOS фактично визнає лише таке поняття як «історичні» затоки. Однак при цьому не можна не зазначити, що конвенція не містить й прямої заборони визнавати історичний титул на інші частини відкритого моря, що в сфері звичаєвого міжнародного права відкриває широкі можливості як для різного роду спекуляцій так й для майбутнього розвитку відповідних норм та звичаїв міжнародного права.

Спочатку межі відкритого моря обмежувалися лише лінією морського узбережжя держав і будь-які затоки вважалися частиною відкритого моря. Проте із часом, поширивши та обгрунтувавши підстави своєї суверенної влади на сухопутну прибережну територію, прибережні держави почали демонструвати й свої наміри заволодіти деякими суміжними до їх прибережної території морськими водами.

Наскільки нам відомо, першими судовими справами, в яких з'являються посилання на історичні права, були такі справи як: а) справа щодо судна «Grange» 1793 року, б) справа «Direct U.S. Cable Co. v. Anglo-American Cable Co» 1877 року, в) справа «Mowart v. McFee» 1880 року та г) справа «Stetson v. The United States» 1885 року, в яких обгрунтовуючи права прибережних країн на морські води заток, суди при розгляді вимог сторін звернулися до історичних ознак, які з давніх часів визначали суверенні права прибережних країн на морські води заток.

Під час англо-французьської війни французький фрегат захопив у водах Делаварської затоки англійське судно «Grange», вважаючи, що це судно знаходиться у відкритому морі поза межами території США. За чинними на той час міжнародними правилами захоплення під час війни будь-якого судна, яке знаходиться в територіальних водах нейтральної країни, було незаконним актом. Міністр юстиції США (Attorney-General), виступаючи в національному суді у справі звільнення захопленого Францією англійського судна «Grange», довів що Делаварська затока є національною територією США, а тому Франція незаконно захопила англійське судно у водах нейтральної країни. Франція звільнила захоплене судно. Розглядаючи обставини цієї справи національний суд США, до якого звернулася Великобританія, серед інших питань розглянув й питання історичного титулу на морські води Делаварської затоки. Так, суд зокрема звернувся до Паризького договору від 3 вересня 1783 року, згідно якого за згодою Франції Великобританія поширила свій суверенітет на морські води Делаварської затоки від мису Henlopen до мису May та передала ці морські території разом із сушею до новоутвореної республіки США. Рішенням суду від 14 травня 1793 року було визнано повну національну юрисдикцію США над водами Делаварської затоки ¹.

У справі «Direct U.S. Cable Co. v. Anglo-American Cable Co» можна побачити як телеграфна компанія проклала кабель по дну затоки Conception на відстані більше трьох миль від узбережжя острова Ньюфаундленд, вважаючи, що вона робить це у відкритому морі. Місцевий уряд острова Ньюфаундленд визнав такі дії телеграфної компанії незаконними. Судовий комітет Тайної ради (Judicial Committee of the Privy Council) розглянув апеляцію компанії Anglo-American Telegraph Company (Limited) та прийняв рішення від 14 лютого 1877 року. Суд взяв до уваги місцевий закон, прийнятий урядом острова Ньюфаундленд, який забороняв працювати на території острова іноземним компаніям, та Англо-американську конвенцію 1819 року щодо рибальства в цій затоці, а також законодавство Великобританії, зокрема закони, які були прийняті королевою Вікторією в 1819 році. В результаті суд визнав затоку Conception територією острова Ньюфаундленд, яка була станом на початок XIX ст. ще частиною Британської території, відповідно використання території всього острова разом із водами затоки підкорялося місцевій острівній владі A Digest of International Law as Embodied in Diplomatic Discussions, Treaties and Other International Agreement, International Awards, the Decisions of Municipal Courts, and the Writings of Jurists, and Especially in Documents, Published and Unpublished, Issued by Presidents and Secretaries of State of the United States, the Opinions of the Attorneys-General, and the Decisions of Courts, Federal and State. By John Bassett Moore, LL.D. In Eight Volumes (The Eighth Being Indexical). Volume I. Washington: Government Printing Office, 1906. P. 735-739. Judgment of the Lords of the Judicial Committee of the Privy Council on the Appeal of The Direct United States' Cable Company (Limited), Appellants, v. The Anglo-American Telegraph Company (Limited), and The New York, Newfoundland, and London Telegraph Company, consolidated and merged into the said Anglo-American Telegraph Company (Limited), Respondents, from the Supreme Court of Newfoundland; delivered 14^th February, 1877 / [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://www.casemine.com/judgement/uk/5b4dc2552c94e07cccd23fb0.

Затока Chaleur межує із провінціями Квебек та Нью-Брунсвік. Канадський поліцейський офіцер вилучив та конфіскував рибальське судно разом із сітями, яке ловило лосося в затоці Chaleur поза межами трьохмильної смуги біля узбережжя затоки. Рибалка, власник судна, вважав, що він знаходиться та ловить лосося у відкритому морі і тому вилучення його судна та сітей було незаконним. Верховний суд Канади у справі «.Mowart v. McFee», розглядаючи апеляцію, яка надійшла до нього із Верховного суду Нью-Брунсвіка та посилаючись на законодавство Великобританії 1851 року та на Act of the Imperial Parliament, 14 and 15 Vic. під назвою «An Act for the settlement of the Boundaries between the Provinces of Canada and New Brunswick», в рішенні від 10 червня 1880 року підтвердив, що згідно цього законодавства вся затока Chaleur в існуючих її межах належить до території провінцій Квебек та Нью-Брунсвік. Відповідно вся територія затоки належить до території Домініону Канади та на води затоки поширюється дія канадських нормативних актів Reports of the Supreme Court of Canada. Reported by George Duval, Advocate. Published Pursuant to the Statute by Robert Cassels Jr., Registrar of the Court. Vol. 5. Ottawa: Printed by the Queen's Printer, 1880. P. 79..

У справі «Stetson v. The United States» щодо Чесапикської затоки національний суд США (Court of Commissioners of Alabama Claims) в 1885 році розглянув вимоги щодо збитків від захоплення 22 жовтня 1862 року та знищення конфедератами американського судна «Alleganeant» в Чесапикській затоці. Судно «Alleganeant» знаходилось за чотирьохмильною лінією прибережних вод від обох берегів затоки, що примусило суд вирішувати питання - чи є Часапикська затока поза цими лімітами частиною відкритого моря, чи вона є частиною територіальних вод США. Суд звернув увагу, що дві хартії англійського короля Джеймса I 1609 року та 1632 року встановили межі територій землі Вірджинія та землі Меріленд, до яких була включена й територія Чесапикської затоки. Також згідно законодавства США (акти від 31 липня 1789 року, від 4 серпня 1790 року та від 2 березня 1799 року) на води Чесапикської затоки поширювалася влада посадових осіб США («over all the waters, shores, bays, harbors, and inlets comprehended within a line drawn from Cape Henry to the month of James River»). Враховуючи й інші доводи, зокрема рішення суду по справі «Direct U.S. Cable Co. v. Anglo-American Cable Co» 1877 року та рішення суду по справі «Grande» 1793 року, суд прийшов до висновків, що морські води Чесапикської затоки підпадають під територіальну юрисдикцію та владу Уряду США та не є частиною відкритого моря ¹. Отже, з 1885 року за рішенням національного суду США територіальна юрисдикція США була визнана над всією Чесапикською затокою.

І в подальшому міжнародні суди та арбітражі визнавали історичні права на затоки. Так, були визнані історичні права Великобританії на територію портів, бухт та заток незалежно від ширини їх входу біля південного узбережжя острова Ньюфаундленд (рішення Міжнародного суду в Гаазі по справі The North Atlantic Coast Fisheries Case від 07 вересня 1910 року). Центральний американський суд (Central American Court of Justice) у справі «The Republic of El Salvador v. The Republic of Nicaragua» (The Gulf of Fonseca) в своєму рішенні від 09 березня 1917 року визнав історичні права трьох центральноамериканських держав на води затоки Фонсека. Міжнародний суд ООН у справі «Fisheries Case (United Kingdom v. Norway») своїм рішенням від 18 грудня 1951 року визнав юрисдикцію Норвегії над затоками і фіордами.

Рішення міжнародних судів та арбітражів, що визнавали історичний титул прибережних країн на морські води, на нашу думку, є єдиним надійним джерелом, яке остаточно підтверджує існування історичних прав. Такі рішення ставлять відповідну крапку у всіх подібних спорах, всі країни ставляться з певною повагою до таких рішень. Момент набуття чинності таких рішень можна вважати моментом офіційного визнання історичного титулу на певну частину морських вод. Такі рішення є надійним джерелом міжнародного права, навіть, якщо в сучасних умовах їх правові позиції вже не можна використовувати по аналогії. Зокрема таке стосується рішення суду щодо вод затоки Фонсека.

У справі «The Republic of El Salvador v. The Republic of Nicaragua» (The Gulf of Fonseca) Центральний американський суд щодо вимог Сальвадору визнати незаконною передачу частини території Нікарагуа під воєнно-морську базу США в своєму рішенні від 09 березня 1917 року визнав зокрема, що концесія під воєнно-морську базу на території затоки Фонсека порушує національну безпеку Сальвадору та його суверенні права співвласника морських вод затоки.

Також суд в рішенні визнав історичні права трьох республік Сальвадору, Гондурасу та Нікарагуа на води затоки Фонсека, починаючи з відкриття затоки іспанцями в XVI столітті. З цього часу води затоки Фонсека безперервно належали Іспанській короні, чиї права власності на затоку ніколи не підлягали сумнівам. Після чого суверенні права на води затоки перейшли до Центральноамериканської держави, яка після її розділу передала суверенні права державам, які межують з протокою, а саме Сальвадору, Гондурасу та Нікарагуа. Таким чином, затока Фонсека належить до так званих «історичних заток». Щодо юридичного статусу морських вод затоки суд вирішив наступне: а) затока Фонсека є історичною затокою, яка має ознаки закритого моря, яка розподілена на дві основні морські зони; б) три прибережні країни Сальвадор, Гондурас та Нікарагуа визнаються співвласниками її вод, включаючи прибережну морську смугу шириною в одну морську лігу, яка йде вдовж узбережжя затоки і розподілена на три частини між цими прибережними країнами; в) вся інша частина затоки в сторону входу до затоки є недорозподіленою власністю між трьома зазначеними прибережними країнами. Суд також зауважив, що морська смуга, яка йде уздовж узбережжя, виконує відповідні функції та задачі, характерні для територіального моря The Miscellaneous Documents up the House of Representatives for the Second Session of the Fifty-Third Congress. 1893-'94. In Forty Volumes. Washington: Government Printing Office, 1895. P. 4332-4341. Judicial Decision Involving Questions of International Law. The Republic of El Salvador v. The Republic of Nicaragua. Central American Court of Justice. Opinion and Decision of the Court. San Jose de Costa Rica, on the ninth day of March, nineteen hundred and seventeen, at four o'clock, p.m. // American Journal of International Law. Volume 11. July 1917. Issue 3. P. 677, 697-717..

Історичний статус вод затоки Фонсека був підтверджений та уточнений в рішенні Міжнародного суду ООН (International Court of Justice) від 11 вересня 1992 року у справі «Case Concerning the Land, Island and Maritime Frontier Dispute». Суд зокрема визначив, що: а) затока Фонсека є історичною затокою, яка до 1821 року була під контролем Іспанії, з 1821 по 1839 року - під контролем Федеральної Республіки Центральної Америки, а з 1839 року затока знаходилася під спільним суверенітетом (held in sovereignty... jointly) Гондурасу, Нікарагуа та Сальвадору; б) у водах затоки виділяється морська смуга шириною три милі (одна морська ліга) вздовж узбережжя кожної із трьох держав, ця морська смуга поділена на частини між цими державами з 1900 року (§§ 420, 432) ¹.

Проте, рішення Центрального американського суду від 09 березня 1917 року, незважаючи на свою популярність, не може застосовуватися в сучасних умовах навіть по аналогії, оскільки розподіл морських вод затоки Фонсека, який закріплений цим рішенням (спочатку вздовж узбережжя йде морська смуга шириною в одну морську лігу, яка виконує функції територіального моря, а за цією смугою в сторону відкритого моря йдуть внутрішні води держав), не відповідає сучасній конвенційній класифікації та розподілу вод світового океану. Це рішення є по своєму унікальним і не може мати поширення, посилатися на нього як на аналогію в міжнародному праві та застосовувати в сучасних умовах є безпідставним.

Деякі морські затоки стали вважатися територіальними водами прибережних країн не на підставі рішень судів чи арбітражів, а на підставі двосторонніх міждержавних угод. Так, наприклад згідно Рибній конвенції, укладеної між Англією та Францією 2 серпня 1839 року (Fisheries Convention of 2 August 1839), були визнані певні суверенні права Франції у водах затоки Канкаль (bay Cancale чи Granville bay), де французькі рибалки добували устриці та інші ресурси на морському дні. Посилаючись на цей перший договір та на інші наступні договори щодо рибальства в затоці, Франція в 1930 році на Конференції щодо кодифікації міжнародного права 1930 року заявила свої історичні права на води цієї затоки International Court of Justice. Year 1992. 11 September 1992. Case Concerning the Land, Island and Maritime Frontier Dispute (El Salvador/Honduras: Nicaragua intervening) / [Електронний ресурс]. - Режим доступу:

https://www.icj-cij.org/public/files/case-related/75/075-19920911-JUD-01-00-EN.pdf- Historic Bays: Memorandum by the Secretariat of the United Nations. Document:-A/CONF.13/1 // Official Records of the United Nations Conference on the Law of the Sea, Volume I (Preparatory Documents). P. 3.. З цього приводу L.F.E. Goldie зауважив, що в цьому випадку не так важливими є факти використання Францією морських ресурсів затоки та її дна, як французькі нормативні приписи та акти щодо регулювання рибальства в затоці, захисту здоров'я рибалок та захисту морського середовища, які мають давнє походження Goldie L.F.E. Historic Bays in International Law - An Impressionistic Overview // Syracuse Journal of International Law and Commerce. Volume 11. 1984. Number 2. P. 249-250..

Такий підхід означає, що одностороння заява про історичні права повинна мати своє матеріально-правове підгрунтя, а сам факт укладення двосторонніх міждержавних угод не завжди породжує історичні права.

Так, наприклад, Україна надіслала до ООН вербальну ноту від 11 листопада 1992 року про встановлення вихідних ліній в Чорному та Азовському морях, від яких буде обраховуватися територіальне море, нота пройшла відповідну реєстрацію в Секретаріаті ООН та була опублікованою Law of the Sea. Bulletin № 36. United Nations: New York, 1998. P. 49-52.. В наступному Україна, ігноруючи цей документ та його міжнародні наслідки, уклала із Росією двосторонній Договір про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки від 24 грудня 2003 року, в статті 1 якого зазначено, що Азовське море та Керченська протока є історично внутрішніми водами обох країн Договір між Україною та російською Федерацією про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки // Офіційний вісник України. 2004. № 22. Ст. 1539..

Укладаючи цей договір, Україна припустила декілька процедурних порушень міжнародного права. По-перше, згідно положень ст. 311 UNCLOS кожна держава-учасник може укладати міжнародні угоди, які змінюють чи зупиняють дію окремих положень UNCLOS при умові, що такі угоди не стосуються головних принципів і положень UNCLOS. При цьому, держава-учасник UNCLOS повинна спочатку повідомити через депозитарій конвенції про свої наміри відступити від положень UNCLOS. Проте, Україна не зверталася до Секретаріату ООН із заявою, в якій вона б повідомляла про свій намір відступити від положень UNCLOS щодо укладення договору про Азовське море. По-друге, ст. 102 Статуту ООН передбачає, що будь-який міжнародний договір, укладений членом ООН, повинен бути переданий в Секретаріат ООН, ним зареєстрований та опублікований. Жодна сторона міжнародного договору, який не зареєстрований в Секретаріаті ООН, не може посилатись на такий договір в жодному із органів ООН. Проте, Україна досі не надіслала цей договір до Секретаріату ООН для реєстрації. Таким чином, Україна навіть не завершила процедурні питання, передбачені міжнародним правом.

З приводу історичних прав на Азовське море у справі «Dispute Concerning Coastal State Rights in the Black Sea, Sea of Azov, and Kerch Strait» міжнародний арбітраж в рішенні від 21 лютого 2020 року зокрема зауважив що якщо історичний титул на води Азовського моря існував до 1991 року, то відповідно він існує й зараз (§ 388)¹. Таким чином, рішення міжнародного арбітражу підтверджує тезу про те, що сам по собі двосторонній договір не є джерелом, на підставі якого виникають історичні права.

Морські затоки в XIX та на початку XX ст. стали чи не єдиними органами морських вод, на які деякі прибережні країни змогли таки поширити свій суверенітет, прийнявши в давні часи відповідні національні закони та завдяки цьому проголосивши затоки частиною своєї сухопутної території. Суверенітет прибережних країн однак поширився не на всі морські затоки, а лише на достатньо невеликі затоки, які із часом стали вважатися так званими «історичними» затоками. Такі затоки суди та арбітражі нерідко вважали напівзамкненим морем, власне статус напівзамкненого моря та його поняття й виникло в першу чергу стосовно невеликих заток, чиї розміри в деяких випадках давали підстави вважати їх морську територію частиною сущі прибережних держав.

Ситуація почала швидко змінюватися вже в перші десятиліття XX ст. і станом на середину XX ст. крім власне морських заток прибережні держави почали висувати історичні вимоги й на інші частини світового океану: а) на архіпелажні води; б) на водні райони, що лежать між архіпелагами та материками; в) на протоки; г) на річкові естуарії та на інші аналогічні частини світового океану. Це означає, що з цього часу намітилося зростання певної тенденції визначати такі частини світового океану вже як «історичні води» (§ 8) PCA Case No.2017-06. IN THE MATTER OF AN ARBITRATION before AN ARBITRAL TRIBUNAL CONSTITUTED UNDER ANNEX VII TO THE 1982 UNITED NATIONS CONVENTION ON THE LAW OF THE SEA between UKRAINE and THE RUSSIAN FEDERATION in respect of Dispute Concerning Coastal State Rights in the Black Sea, Sea of Azov, and Kerch Strait. AWARD CONCERNING THE PRELIMINARY OBJECTIONS OF THE RUSSIAN FEDERATION, 21 February 2020 / [Електронний ресурс]. Режим доступу: ttps://pcacases.com/web/sendAttach/9272. Historic Bays: Memorandum by the Secretariat of the United Nations. Document:-A/CONR13/1 // United Nations Conference on the Law of the Sea. Official Records. Volume I: Preparatory Documents. Geneva, 24 February-27 April 1958. P. 1- 38..

Якщо вимоги абсолютної більшості прибережних країн обмежувались невеликими затоками і помірними частинами моря, то інакше себе веде Росія, яка ще з XIX ст. намагалася привласнити територію північних та далекосхідних морів. Такий російський нормативний акт як Постановлення правил про межі плавання і порядку приморських відносин уздовж берегів Східного Сибіру, Північно-Західної Америки і островів Алеутських, Курильських та інших від 4 вересня 1821 року зокрема встановлював: а) здійснення торгівлі і промисловості по всьому Північно-Західному узбережжю Америки, по островам Алеутським і Курильським, а також по узбережжю Східного Сибіру дозволяється виключно російським підданим; б) забороняється всім іноземним суднам наближатися до означених островів і узбережжя ближче, ніж 100 італійських миль (§§ 1, 2) № 28747. Сентября 4. Именный, данный Сенату. О приведенш въ исполнены постановлены о прГделахъ пла- ванш и о порядкТ приморськихъ сношенш вдоль береговъ Восточной Сибири, СевГро-Западной Америки и острововъ Алеутскихъ, Курильскихъ и прочихъ // Полное собрате законовъ Россшской имперш, съ 1649 года. Томъ XXXVII. 1820-1821. Печатано въ Типографш II Отделены Собственной Его Императорскаго Величества Канцелярш, 1830. С. 823-832.. Цей указ цар Олександр I скасував на вимоги США та Великобританії.

Проте і в наш час Росія є практично єдиною країною світу (якщо не враховувати Україну), в доктрині якої відстоюється думка про історичні права на цілі моря - Біле, Азовське, Карське, море Лаптє- вих, Східно-Сибірське, Чукотське та Охотське моря Международно-правовая квалификация морских районов в качестве исторических вод (теория и практика государств) / под ред. Вылегжанина А.Н.; ИМИ МГИМО (У) МИД России. М.: МГИМО Университет, 2012. С. 55..

Питання «історичності» морських вод є багатоплановим, тут повинні прийматися до уваги й ознаки, які потрібні для визнання вод історичними, тут й порядок чи процедура набуття історичного титулу, види частин світового океану, що можуть бути історичними водами, способи набуття історичних прав, «точка відліку» історичних прав, момент остаточного визнання історичних прав та багато інші. Враховуючи обсяги однієї статті, з усіх цих питань ми лише змогли розглянути, та й то лише частково, деякі питання щодо об'єктів морських вод, які можуть визнаватися історичними. Із прийняттям UNCLOS та утвердження нею 12-мильного територіального моря спірні питання щодо визнання більшості заток історичними було автоматично знято, однак проблеми «історичності» морських вод як і раніше вимагають свого належного розгляду.

Список літератури

1. Договір між Україною та російською Федерацією про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки // Офіційний вісник України. 2004. № 22. Ст. 1539.

2. № 28747. Сентября 4. Именный, данный Сенату. О приведении въ исполнение постановлены о пр'Ьделахъ плаванія и о порядкі приморськихъ сношеній вдоль береговъ Восточной Сибири, Севіро-Западной Америки и острововъ Алеутскихъ, Курильскихъ и прочихъ // Полное собраніе за- коновї Россійской имперіи, сі 1649 года. Томї XXXVII. 1820-1821. Печатано вї Типографіи II Отділенія Собственной Его Императорскаго Величества Канцеляріи, 1830. С. 823-832.

3. Международно-правовая квалификация морских районов в качестве исторических вод (теория и практика государств) / под ред. Вылегжанина А.Н.; ИМИ МГИМО (У) МИД России. М.: МГИМО Университет, 2012. С. 55.

4. A Digest of International Law as Embodied in Diplomatic Discussions, Treaties and Other International Agreement, International Awards, the Decisions of Municipal Courts, and the Writings of Jurists, and Especially in Documents, Published and Unpublished, Issued by Presidents and Secretaries of State of the United States, the Opinions of the Attorneys-General, and the Decisions of Courts, Federal and State. By John Bassett Moore, LL.D. In Eight Volumes (The Eighth Being Indexical). Volume I. Washington: Government Printing Office, 1906.

5. Goldie L.F.E. Historic Bays in International Law - An Impressionistic Overview // Syracuse Journal of International Law and Commerce. Volume 11. 1984. Number 2. P. 211-273.

6. Historic Bays: Memorandum by the Secretariat of the United Nations. Document:-A/CONF.13/1 // United Nations Conference on the Law of the Sea. Official Records. Volume I: Preparatory Documents. Geneva, 24 February-27 April 1958. P. 1- 38.

7. International Court of Justice. Year 1992. 11 September 1992. Case Concerning the Land, Island and Maritime Frontier Dispute (El Salvador/Honduras: Nicaragua intervening) / [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.icj-cij.org/public/files/case-related/75/075-19920911-JUD-01-00-EN.pdf.

8. Judgment of the Lords of the Judicial Committee of the Privy Council on the Appeal of The Direct United States' Cable Company (Limited), Appellants, v. The Anglo-American Telegraph Company (Limited), and The New York, Newfoundland, and London Telegraph Company, consolidated and merged into the said Anglo-American Telegraph Company (Limited), Respondents, from the Supreme Court of Newfoundland; delivered 14^th February, 1877 / [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://www.casemine.com/judgement/uk/5b4dc2552c94e07cccd23fb0

9. Judicial Decision Involving Questions of International Law. The Republic of El Salvador v. The Republic of Nicaragua. Central American Court of Justice. Opinion and Decision of the Court. San Jose de Costa Rica, on the ninth day of March, nineteen hundred and seventeen, at four o'clock, p.m. // American Journal of International Law. Volume 11. July 1917. Issue 3. P. 674-730.

10. Law of the Sea. Bulletin № 36. United Nations: New York, 1998.

11. PCA Case No.2017-06. IN THE MATTER OF AN ARBITRATION before AN ARBITRAL TRIBUNAL CONSTITUTED UNDER ANNEX VII TO THE 1982 UNITED NATIONS CONVENTION ON THE LAW OF THE SEA between UKRAINE and THE RUSSIAN FEDERATION in respect of Dispute Concerning Coastal State Rights in the Black Sea, Sea of Azov, and Kerch Strait. AWARD CONCERNING THE PRELIMINARY OBJECTIONS OF THE RUSSIAN FEDERATION, 21 February 2020 / [Електронний ресурс]. Режим доступу: ttps://pcacases.com/web/sendAttach/9272.

12. Reports of the Supreme Court of Canada. Reported by George Duval, Advocate. Published Pursuant to the Statute by Robert Cassels Jr., Registrar of the Court. Vol. 5. - Ottawa: Printed by the Queen's Printer, 1880.

13. The Miscellaneous Documents up the House of Representatives for the Second Session of the Fifty- Third Congress. 1893-'94. In Forty Volumes. - Washington: Government Printing Office, 1895.

Referat

The UN Convention on the Law of the Sea provides exceptional conditions under which sea bays can become internal waters of coastal countries.

The provisions of this convention and the features of the bays specified in it do not apply to the so-called historical bays, which in fact removes the concept of historical bays from the scope of regulation of this convention. The Convention on the Territorial Sea and the Contiguous Zone has taken exactly the same approach to defining the concept of historic bays. In accordance with the convention's requirements, the concept and content of historic bays, their features and the manner in which historical titles are acquired remain entirely within the scope of customary international law. In fact, the convention has abandoned the regulation of this complex issue.

In fact, the Convention recognizes only such a thing as historical bays. However, it is impossible not to recognize that the convention does not contain an explicit prohibition to recognize the historical title to other parts of the high seas. In the field of customary international law, this opens up ample opportunities both for all kinds of speculation and for the future development of the relevant rules and customs of international law.

As far as we know, the first court decisions in which references to historical rights appear were: (a) the case concerning the ship «Grange» of 1793; (b) the «Direct U.S. Cable Co. v. Anglo-American Cable Co.» case of 1877; (c) «Mowart v. McFee» case of 1880 and (d) «Stetson v. The United States» case of 1885, in which, in justifying the rights of coastal States to the sea waters of the bays, the courts have addressed the historical features that have long defined the sovereign rights of coastal States to the sea waters of the bays. And in the future, on such grounds, international courts and arbitrations recognized historical rights to bays.

The decisions of international courts and arbitral tribunals that determined the historical title are the only reliable source that definitively confirms the existence of historical rights to the waters of the sea. Such decisions put an appropriate point in all such disputes. All States respect such decisions. The moment of the acquisition of the legal force of such decisions can be considered the moment of official recognition of the historical title to a certain part of the sea waters.

Such judicial decisions become a reliable source of international law, even if, in modern conditions, some decisions of international courts can no longer be used by analogy. In particular, this concerns the court's decision regarding the waters of the Gulf of Fonseca. In case of «The Republic of El Salvador v. The Republic of Nicaragua (The Gulf of Fonseca)», the U.S. Central Court found in its decision that the transfer of the Gulf's sea waters to a naval base violated the sovereign rights of the other co-owners of the Gulf's sea waters.

The decision of the Central American Court of Justice of March 9, 1917, despite being widely known, cannot be applied in modern conditions even by analogy, since the division of the sea waters of the Gulf of Fonseca, which is fixed by this decision, does not correspond to the modern conventional classification and distribution of the waters of the World Ocean. This solution is unique in its own way and is currently not applicable. In modern conditions, it can no longer be invoked as an analogy in international law.

Some sea bays have come to be considered territorial waters of coastal States not on the basis of decisions of international courts or arbitrations, but on the basis of bilateral inter-State agreements. Even so, however, international treaties on mutual bilateral recognition of historical rights must have a substantive basis. The mere fact of concluding bilateral inter-State agreements does not always give rise to historical rights to maritime waters.

Similarly, Ukraine, having concluded a bilateral agreement on the Sea of Azov, committed a number of procedural violations of international law.

The sea bays in the nineteenth and early twentieth centuries were perhaps the only bodies of marine waters to which coastal States were able to extend their sovereignty by adopting national laws in their historical time, thanks to which coastal States were able to declare the waters of certain sea bays part of their land territory. However, the sovereignty of the coastal States did not extend to all sea bays, but only to small bays, which eventually became known as historical bays.

Размещено на Allbest.ru