Футурологічні експлікації нової української освітньої політики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Футурологічні експлікації нової української освітньої політики

О.М. Нежива

Анотація

експлікація освітній політика радянський

У статті розглядаються особливості футурологічних експлікацій нової української освітньої політики. Також показано наявні протиріччя розвитку державної освітньої політики України та важливість для транзитивних суспільств формування її на демократичних засадах актуалізує розроблення й упровадження політики реформування національної системи освіти. При цьому аналізуються особливості формування і розвитку радянської і європейської системи освіти. Кожна з них володіє певними перевагами і недоліками. У статті відзначено перспективи переходу від моносуб'єктності до полісуб'єктності освітньої політики. Для цього потрібно, щоб освітня політика ґрунтуватися не тільки на державних, а й на громадських, суспільних механізмах регулювання діяльності, створювати та підтримувати сприятливе середовище для існування та функціонування альтернативних можливостей, що є необхідною умовою утвердження вільної освітньої взаємодії та розуміння освіти як практики свободи. Стаття ілюструє основні положення української освітньої політики, заснованої на українській національній ідеї. Ці положення передбачають наступне: українська освітня політика повинна базуватися на визнанні факту народження індивідуальності, а також, будуватися за принципом «не нашкодити»; індивідуальний підхід до учнів і студентів вимагає певних змін в організації системи; освіти актуальність мовного питання; необхідно налагодити незалежний громадський контроль над якістю освітніх послуг, що надаються та їх відповідності сучасним світовим стандартам; потрібно відійти від культу отриманого диплому, а також, варто домагатися сталого професійного зростання всіх категорій населення: від учителів до автомобілістів. І це збільшення має супроводжуватися отриманими дипломами, причому освітніх закладах, які є авторитетних не тільки в Україні, а й за її межами.

Ключові слова: освіта, система освіти, реформа, університет, політика, футурологічна експлікація, Україна.

Актуальність дослідження

Сучасне людство переживає кризу освіти, що має глобальний характер та поглиблюється в умовах транзитивних пострадянських суспільств, таких як українське. У цьому контексті дослідження освітньої політики та розроблення проєктів майбутніх можливих шляхів її реформування та розвитку як інструменту побудови громадянського суспільства стає надзвичайно актуальним у науковому та важливим у праксеологічному плані. Адже якісна та ефективна освіта є необхідною умовою консолідації всіх соціальних інституцій, формування та становлення нових світоглядно-ціннісних орієнтирів особистості.

Методи дослідження

Методологічні засади дослідження освітньої політики базуються на сучасних уявленнях про освіти. Серед класичних підходів наукового пізнання були застосовані принципи системності, цілісності, об'єктивності та розвитку. Також використовуються загальнонаукові методи, такі як аналіз, синтез, порівняння, систематизація.

Мета дослідження полягає у здійсненні комплексного аналізу та розгляду особливостей футурологічної експлікації нової української освітньої політики.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Зважаючи на всі вищеперераховані обставини, увага науковців, філософів, освітян - теоретиків і практиків до проблеми формування футурологічного проєкту освітньої політики в Україні не є випадковою. Серед українських дослідників означеною проблемою займаються В. Андрущенко, О. Базалук, Т. Брус, В. Дарманський, Д. Дзвінчук, В. Журавський, Л. Губерський, В. Кремень, В. Луговий, В. Огнів'юк, Л. Прокопенко, Н. Протасов, В. Романов, О. Рудік, С. Терепищий та ін.

Як зазначають В. Андрущенко та В. Савельєв у праці "Освітня політика (огляд порядку денного)", що, розглянувши лише основні тенденції світового дослідницького простору освітньої політики, ми все ж маємо певні підстави для визначення її наукового статусу в суспільстві. наук.

До того ж, українська дослідниця О. Нежива у статті "Модернізація освітньої політики в контексті сучасних цивілізаційних процесів" відзначає системний аналіз феномену освітньої політики в контексті розгортання сучасного цивілізаційного процесу. Також вона підкреслює, що використання отриманих результатів у майбутньому може бути застосоване при розробці та формуванні державної освітньої політики в Україні.

Крім того, К. Корсак у праці "Освіта, суспільство, людина ХХІ століття: інтегральний філософський аналіз" пояснює національну освітню політику в найширшому розумінні як набір пріоритетів і цілей, сформульованих урядом для вдосконалення та розвитку системи освіти.

Виклад основного матеріалу

Які основні протиріччя освітньої політики, що гальмують подальший розвиток як освітньої системи, так і суспільства загалом виділяють сучасні українські та зарубіжні дослідники?

По-перше, "сучасна українська освітня політика багато в чому є прикладом неоптимального об'єднання елементів конфліктуючих моделей. З однієї сторони, вона частково наслідує цінності, пріоритети та цілі ліберальної моделі (з її індивідуалізмом, плюралізмом, економоцентризмом) і тим самим певною мірою суперечить світоглядній основі української культури (яка також містить і супротивні лібералізму цінності, а саме, збереження високої значущості держави, народу, нації); а з іншої сторони, українська освітня політика, багато в чому унаслідувала із системи радянського управління освітою, котру за організаційно-управлінськими критеріями відносять до адміністративної, та навіть тоталітарної моделі" [1: 56].

По-друге, нині наявними є конфлікт між традиційним і постмодерністським баченням розвитку державної освітньої політики, а також між її соціальними та економічними пріоритетами. Ці протиріччя пов'язані з формуванням гібридної комуністичної неоліберальної раціональності, з авторитарними методами управління, але яка, на рівні дискурсу, прагне розвивати свою автономію та самоврядування [2: 487508]. Ці невідповідності посилюються спробами політикуму "відобразити минуле України", збудувати "духовно і культурно багату" націю, і водночас "наздогнати розвинену Європу" та побудувати "сучасну і технологічно просунуту" ринкову економіку. Поза сумнівом, ці досить відмінні політичні проєкти призводять до конфліктності на вищому рівні політичного дискурсу, а також, у процесі праксеологічної імплементації політики.

Отже, наявні протиріччя розвитку державної освітньої політики України та важливість для транзитивних суспільств формування її на демократичних засадах актуалізують розроблення й упровадження політики реформування національної системи освіти.

Відзначимо, якщо радянська модель освіти уособлювала собою єдиний, інтегрований процес, який здійснював свій вплив на всю територію колишнього СРСР, то, розглядаючи європейську систему освіти та європейську освітню політику, ми повинні пам'ятати, що вона уособлює собою достатню кількість самостійних і самодостатніх освітніх систем держав, які підписали Болонську конвенцію. Європейські освітні системи, багато з яких мають культурно насичену історію, об'єднуються навколо формальних положень.

Балансуючи між двома культурами, українська освітня політика повинна враховувати, таке:

Система освіти, яка панувала в Радянському Союзі, мала свої здобутки ("плюси") і прорахунки ("мінуси"). До "плюсів" зарахуємо:

високий суспільний престиж науково-педагогічних працівників вищих закладів освіти; гідні матеріально-побутові умови працівників сфери освіти та висока заробітна плата;

сучасна і високотехнологічна для того часу матеріально-технічна база навчальних закладів, дошкільних та позашкільних закладів;

належний рівень трудового виховання, навчання і професійної орієнтації в школах; проходила політехнічна і практична направленість викладання; проводилась розширена підготовка кваліфікованих робітничих кадрів у системі професійно-технічного навчання;

безкоштовне навчання у школах і вищих навчальних закладах;

пріоритет знань (потрібно було навчатися, а не сплачувати гроші);

поглиблена теоретична основа, різнобічність та енциклопедичність знань;

рівність можливостей;

всебічний розвиток, зокрема й духовний розвиток; навчальні заклади всіх рівнів надавали не лише освіту, але й виховання;

теми занять дослівно "розжовувалися" освітянами, а на повторення і закріплення матеріалу давалися додаткові години;

До "мінусів" зарахуємо:

проводилась ідеологізація знань, тобто, загальнодоступними були лише ті знання, які вписувалися у формат комуністичної ідеології, а інша інформація елементарно приховувалася;

система не була націлена відносно пошуку самостійних знань, переважна частка знань викладалася нібито "на тарілочці"; переважало зубріння над осмисленням матеріалу;

стандартизація навчальної програми, яка не припускала вибирання більш слабшого або ж сильнішого рівня;

відсутність оцінки взаємовідносин отриманих знань з повсякденним життям;

атмосфера авторитаризму;

дуже слабка підготовка з іноземних мов.

Перелік здобутків і недоліків, який аналізується, можна продовжити, а за деякими позиціями навіть заперечити. Головне є те, що в радянській системі освіти поряд з негараздами та прорахунками в організації освітнього процесу існувало досить гідних напрацювань та досягнень ("плюсів"), котрі виводили її заслужено до кола основних освітніх систем світу.

Системи освіти, котрі мають перевагу у країнах об'єднаної Європи і які об'єднані Болонською конвенцією, як і радянська система освіти, мають свої переваги ("плюси") і недоліки ("мінуси"). До "плюсів" зарахуємо:

з погляду принципів упровадження елементів Болонської системи відповідає інтересам України для подальшої інтернаціоналізації та зміцнення європейських економічних, політичних і культурних зв'язків;

вища освіта дворівневої системи унітарної Європи, з однієї сторони, дає можливість підвищити рівень своєї професійної підготовки. Адже після закінчення бакалаврату є шанс для тих, хто бажає отримати більш високий професійний статус навчаючись далі у магістратурі. А з протилежної сторони, ця система гнучко уможливлює зміну профілю підготовки. І це дуже важливо в умовах швидко змінного попиту на спеціальності. Кожен, хто має в запасі деяку кількість кредитів може отримати додатково відсутні кредити для іншого профілю діяльності. Також, допускається отримання ступеня бакалавра за однією спеціальністю, а здобуття магістра за іншою;

Болонська система покликана збільшити мобільність викладацького складу й студентів. Вона припускає можливість того, що студент може вступити до ЗВО в одній країні, проте зможе перейти до ЗВО іншої країни й закінчити його, отримавши відповідний диплом про вищу освіту. Більше того, у майбутньому планується офіційно зрівняти дипломи всіх країн, які входять у Болонський процес. Таким чином, це надає можливість спеціалістам з вищою освітою мігрувати між країнами у пошуках роботи;

якість освіти - це фундаментальний камінь формування, а також, передумова для довіри, мобільності, доречності, привабливості та сумісності в зоні європейської вищої освіти; постійний контроль над якістю освіти та підвищення якості освіти відбувається за рахунок: самооцінки; акредитації незалежними організаціями; зовнішнього міжнародного аудиту якості; результатів оцінювання якості та публічності процедур; забезпечення прозорості управлінської та фінансової діяльності університетів;

посилення автономії та академічних

свобод з одночасними відповідальністю і звітністю закладів вищої освіти; університети наділяють правом створювати свою стратегію, обирати свої пріоритети у навчанні та проведенні наукових досліджень, профілювати свої програми і встановлювати свої критерії для прийому професорів та учнів і витрачати свої ресурси;

наявність високоякісних, гнучких і індивідуалізованих навчальних програм;

30% курсів у ЗВО запропоновані як обов'язкові, а 70% - як самостійні. У закладах освіти закріпилася відповідальна модель, коли студент (учень) самостійно може вибрати предмети, які йому до вподоби. При цьому надається можливість відредагувати вибір (у разі помилки), взявши на наступний рік як додатковий той курс, який він знову вважатиме за потрібний;

освіта протягом життя.

До "недоліків" Болонської системи відносять такі як:

можливість вільного вибору студентами предметів;

часто студентам важко перевірити кількість отриманих балів протягом семестру;

спостерігається різке погіршення якості освіти;

суттєво збільшується навантаження на науково-педагогічних працівників; взамін підвищення свого професійного рівня та науково-дослідної діяльності, освітяни повинні вичитувати навантаження від 860 до 1100 годин за навчальний рік. За європейськими вимогами, навантаження на викладачів як мінімум у два рази нижче.

Зазначимо, що масштабні реформи в освіті, які Україна намагається втілити у життя, розпочалися в країнах Центральної та Східної Європи в кінці ХХ століття. Цей процес був викликаний розпадом двополярного світу й формуванням у Європі декількох десятків держав, які прагнули до європейських цінностей і демократичних перетворень. Чехія, Угорщина, Польща, Румунія, Словенія та багато інших країн, сповна позбувшись соціалістичних режимів, почали реформи в освіті, політиці, економіці та інших сферах життя.

Отже, системи освіти в новоутворених європейських державах не тільки переорієнтувалися з радянської моделі на європейську модель, та досягли досить високих показників у своєму розвитку. Велика кількість українців відмовляється від отримання освіти в Україні, на користь навчання в державах ментально близьких, та схожих з Україною: Чехії, Польщі, Словенії.

А в багатьох університетах України, як в старі радянські часи, продовжують вважати, що вибір студентів на їхню користь - це остаточне рішення, і що студент прив'язаний до університету на всі роки навчання. Іншими словами, в Україні студент сплачує за освіту практично стільки ж, як і в Європі, але на відміну від своїх європейських товаришів, він цілковито позбавлений можливості вибору більш якісних послуг, та гарантії, що ті освітні послуги, які йому надаються, будуть відповідати європейським стандартам.

Отже, ми розглянули особливості формування і розвитку радянської і європейської систем освіти. Кожна з них володіє певними недоліками та перевагами, переважну частину яких ми розглянули вище. Спробуємо сформулювати основні положення української освітньої політики, заснованої на українській національній ідеї:

Аналіз сучасної літератури з нейробіології, психології та філософії освіти змушує визнати правоту дослідницької школи Ж. Піаже - генетика батьків проявляється в особливостях формування психіки дитини. На цей факт вказує наступне дослідження директора Інституту нейропсихології та пізнавальних процесів (США) Е. Голдберга [5]. З цієї причини українська освітня політика повинна базуватися на визнанні факту народження індивідуальності - немовляти з нервовою системою, в яку закладена особлива індивідуальна стратегія розвитку.

Визнання українською моделлю освіти факту народження дітей з уже закладеною індивідуальною стратегією розвитку внутрішніх творчих потенціалів змінює завдання, що стоять перед освітнім процесом. Замість авторитарного нав'язування панівних в українському соціумі ідеологем (спроб з чистого аркуша сформувати "щось") українська освітня політика повинна будуватися за принципом "не нашкодити"; виконувати як мінімум три основні функції:

створювати сприятливі умови для розкриття індивідуальних стратегій розвитку внутрішніх творчих потенціалів психіки;

супроводжувати і заохочувати розкриття внутрішніх творчих потенціалів психіки підростаючих поколінь;

максимально доступними засобами закріплювати індивідуальні прояви психіки, залучаючи їх до соціально-культурної діяльності українського соціуму, що розвивається.

Пріоритет розвитку індивідуальних проявів у здобувача освіти, які закладені в ньому при народженні, принципово змінює погляд на систему освіти як інструмент, за допомогою якого українське суспільство, що розвивається, взаємодіє з новими поколіннями. При цьому важливо врахувати як мінімум такі аспекти:

суспільство ні в якому разі не формує і не нав'язує певні ідеологеми новим поколінням, а залучає нові індивідуальні стратегії розвитку внутрішніх творчих потенціалів у вирішення актуальних завдань, які стоять перед його дорослими членами; тобто з підростаючим поколінням якомога раніше встановлюються партнерські відносини, які допомагають повніше й ефективніше інтегрувати свідомість, що тільки формується в громадянське суспільство та національно-культурне середовище;

система освіти з авторитарного середовища, що примушує і повчає, повинна набути рис другого "батьківського будинку", в який діти мають із задоволенням йти за новими враженнями, відкриттями і знаннями;

середовище освітніх закладів для будь-якої дитини повинно перетворитися на захоплюючу гру, яка підстроєна саме під нього, і в якій він головний гравець.

Індивідуальний підхід до учнів і студентів вимагає певних змін в організації системи освіти:

Найсучаснішої матеріально-технічної бази освітніх закладів (рівень матеріально-технічного забезпечення освітніх закладів в Україні всім відомий).

Покладаючи високі критерії відповідальності на викладачів, одночасно необхідно підняти соціальний статус викладацького складу. Не може викладач-жебрак, постійно заклопотаний матеріальним становищем своєї сім'ї, займатися тонкою і відповідальною дослідницькою роботою з дітьми різного віку. Викладацький склад як мінімум повинен відноситися до середнього класу і мати відповідне матеріальне забезпечення. У середовищі викладачів необхідно підтримувати постійну конкуренцію, яка, з одного боку, прибирала б з освітнього середовища "випадкових" людей або людей, які не готові (з позицій здобувачів освіти!) працювати з підростаючими поколіннями, а з іншого боку, заохочувала і надавала можливість зростання (професійного, соціального і матеріального) талановитим і здібним представникам викладацького складу.

Актуальність мовного питання. Для зняття штучного тиску на мову покращити вивчення англійської мови. У закладах вищої освіти зобов'язати вчити на вибір четверту мову. Надати здобувачам освіти право вибору мови, але при цьому актуалізувати увагу на багатомовності українців. На наш погляд, у вивченні мов потрібно вийти на рівень високорозвинених країн світу, коли на рівні бакалавра знають три мови, магістра - чотири, на рівні аспіранта - більше чотирьох мов. Такий підхід, на нашу думку, забезпечить багатомовність культурно-національної еліти українського соціуму.

Необхідно налагодити незалежний громадський контроль над якістю освітніх послуг, що надаються та їх відповідності сучасним світовим стандартам.

Потрібно відійти від культу отриманого диплому. В жодній провідній освітній системі диплом не відіграє такої важливої ролі, як в Україні. Причому, з одного боку, якщо, наприклад, диплом Гарварду (або іншого університету світового рівня) та диплом якогось провінційного університету свідчить про реальну різницю в підготовці випускника, що визнається роботодавцями, то в Україні диплом, наприклад, найпрестижнішого університету чи диплом будь-якого іншого ЗВО не гарантуватиме роботодавцю рівня підготовки працівника. Досить часто випускник із дипломом провінційного ЗВО для підприємства корисніший, ніж особа з дипломом престижного вітчизняного університету.

З іншого боку, в ментальності українців отримання диплому - це кінець освітнього процесу, за яким слідує тільки робота і робота. Тому отриманий диплом у юності - це в більшості своїй останнє і єдине свідчення освіченості сорокалітніх, п'ятдесятилітніх і шістдесятирічних працівників. Освіта впродовж життя і андрагогіка недостатньо популяризовані в країні.

На нашу думку, необхідно домагатися постійного професійного зростання всіх категорій населення: від учителів до автомобілістів. І це зростання має супроводжуватися одержаними дипломами, причому у ЗВО, які є авторитетними не тільки в Україні, а й за її межами.

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок

Враховуючи викладене вище, можна зробити висновок, що основні положення української освітньої політики повинні засновуватися на українській національній ідеї, а саме: українська освітня політика повинна базуватися на визнанні факту народження індивідуальності, а також, будуватися за принципом "не нашкодити”;

індивідуальний підхід до учнів і студентів вимагає певних змін в організації системи; налагодження незалежного громадського контролю над якістю освітніх послуг, що надаються та їх відповідності сучасним світовим стандартам. Ще одним основним положенням є актуалізація процесу багатомовності українців, що з однієї сторони дозволить індивідуалізуватися, а з іншої, надасть змогу вільно переймати успішний досвід високорозвинених країн світу, а також, вільно переміщатися з країни в країну в пошуках майбутньої роботи. Не варто також забувати, що збільшення багатомовності українців, їх індивідуалізація, кількісно та якісно поповнить культурно-національну еліту українського суспільства.

Размещено на Allbest.ru