Криза польської державності та три поділи Речі Посполитої

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки України

Державний заклад «Південноукраїнський національний педагогічний

Університет імені. К.Д. Ушинського»

Історико-філологічний факультет

Індивідуальне науково-дослідницьке завдання

За темою «Криза польської державності та три поділи Речі Посполитої»

Теплякова Єлизавета Едуардівна,

студентка 2 р. н.

денної форми навчання

014 Середня освіта (Історія)

Одеса 2022

Зміст

1. Причини та передумови кризи польської державності

2. Перший поділ Речі Посполитої

3. Другий поділ Речі Посполитої

4. Третій поділ Речі Посполитої

Висновок

Список використаних джерел і літератури

1. Криза польської державності, її причини

Роки правління Сигізмунда ІІІ та Яна Казимира значно погіршили становище Речі Посполитої. Причиною цього в першу чергу були війни зі шведами та трансильванцями, які спустошили найбільш економічно розвинені райони Польщі: Велику Польщу, Королівство Пруссію, Мазовію). Занепали міста і села, збідніли селяни, міщани та дрібномаєтна шляхта. Навіть великі землевласники відчули значне зменшення прибутків через неврожаї, скоротилася також внутрішня і зовнішня торгівля.

Збідніла шляхта в таких умовах починає найматись до більш багатих землевласників, орендує у них землю, служить в їхньому війську, і поступово між ними виникли стосунки, засновані на залежності одних від других. Це веде до формування системи влади, побудованої не на державній адміністрації, а на особистій залежності шляхтича від магната.

Регулярне стягнення податків на утримання найманих військ призводило до спустошення державної скарбниці, розрахунки з солдатами проводили скарбничі комісії сеймиків. Це давало змогу їм великою мірою впливати на формування збройних сил. Підвищення ролі сеймиків за умов, коли шляхта часто залежала від магнатів, посилення магнатських партій, складнощі зі скликанням вального сейму у воєнний час і наростання хаотичності в його роботі - все це підривало значення парламенту.

З 1652 р. в роботі польського парламенту запроваджено практику «Liberum veto». Достатньою підставою для зриву сейму і скасування раніше ухвалених постанов могла бути незгода з постановами парламенту навіть одного з його депутатів. З цієї причини депутати сеймів досить часто, нічого не вирішивши, роз'їжджались. Інколи збиралися конфедераційні сейми, куди шляхта, якщо вона не погоджувалася з діями короля, приїздила озброєною. Постанови на них приймалися простою більшістю голосів.

Все це поставило перед польським урядом питання про реформу державного управління. ЇЇ ініціатором виступила частина королівського оточення, а також окремі політично-далекоглядні сенатсько-шляхетські кола. Реформа передбачала посилити королівську владу шляхом обрання наступника престолу ще за життя короля, ухвалення постанов на сеймах більшістю голосів, запровадження твердих податків і загального мита тощо. Однак рокош великого коронного маршала Є. Любомирського, який очолив противників запропонованої системи виборів, змусив реформаторів відмовитися від задуманих змін.

Проте на виборах наступника Яна Казимира магнатська олігархія зазнала поразки. Обурена самовладдям магнатських партій, пихатістю й продажністю сенаторів, середня та дрібна шляхта обрала монарха на власний розсуд. У дикому галасі та безладді, якими вирізнявся елекційний сейм 1669 р., королем проголосили Михайла Корибута Вишневецького (1669-1673). Хворобливий і безвольний новий король тільки поглибив кризу влади. Його правління характеризувалося суперництвом і боротьбою між магнатсько-сенаторськими таборами за вплив, державні посади й місця в сенаті. Кожен із таборів намагався перетягнути на свій бік шляхту на сеймиках. Лише війна з Туреччиною змусила противників діяти спільно.

У 1672 р. турки перетнули Дністер, захопили могутню фортецю на польсько-турецькому кордоні - Кам'янець-Подільський, а незабаром, усе Поділля, обложили Львів. Зазнавши поразки й за відсутності потужних збройних сил на Поділлі, Річ Посполита у жовтні 1672 р. підписала в Бучачі дуже невигідний для себе мирний договір.

За Бучацьким миром Порта отримала Подільське, Брацлавське й частину Київського воєводств. Варшава зобов'язувалася щорічно сплачувати султанові по 22 тис. червоних злотих. Умови договору ганьбили країну. Під проводом гетьмана Яна Собеського зібралася конфедерація, учасники якої зажадали зміщення з престолу Михайла Вишневецького. Прибічники короля або просто вороги Собеського були готові до можливих збройних сутичок. Громадянська війна не розпочалася тільки з причини турецької небезпеки. Сейм не ратифікував Бучацького договору, але затвердив великий податок. На зібрані кошти вдалося сформувати 50-тисячну армію. 11 листопада 1673 р., в битві під Хотином, Собеський розгромив османське військо.

Блискуча перемога надихнула поляків. Вона також забезпечила Яну Собеському обрання на спустілий після смерті Михайла трон. Але, діставши королівський титул і прийнявши на себе відповідальність за долю країни, Ян ІІІ Собеський (1674-1696) усвідомив, що сил для подальшої війни з Портою Речі Посполитій не вистачить. Тому він вирішив змінити напрям і в союзі з Францією або Швецією напасти на Бранденбург, щоб повернути Прусське герцогство, а потім у такий же спосіб відбити в Габсбургів Сілезію. Проти цих планів короля виступили магнатські партії прогабсбурзької орієнтації. Вони вимагали продовження війни з султаном будь-якою ціною. У випадку опору з боку короля вони навіть були готові до заколоту з метою скинення його з престолу. Ян III мусив піти на поступки й у зовнішній політиці Речі Посполитої в останній чверті XVII ст. запанував войовничий антитурецький курс.

Розгром османів під Віднем кардинально змінив ситуацію у Південно-Східній Європі. Хоча Порта й надалі залишалася грізним противником, її експансії було покладено край. Підбадьорені успіхом, Австрія, Річ Посполита, Венеція і папство у 1684 р. об'єднались для подальшої боротьби з османами у Священну лігу, до якої через два роки увійшла й Росія.

Проте на внутрішнє становище Речі Посполитої Віденська битва істотно не вплинула. Після 1683 р. зриви сеймів тільки почастішали, країна потопала в анархії, втрачаючи самостійний голос у європейській політиці. Ще більший розбрат спричинила смерть Собеського. На елекційному сеймі 1697 р. новим польським королем під ім'ям Августа ІІ (1697-1733) обрали ставленика Відня і Москви, саксонського курфюрста Фрідріха Августа Веттіна.

У січні 1699 р., в результаті успішних воєнних дій Священної ліги, її учасники підписали мирні угоди з Портою. За Карловицьким миром Польща повернула собі Кам'янець-Подільський та землі, втрачені за Бучацьким договором. Кордон знову проходив по Дністру. Того ж року Август II, мріючи про ослаблення Швеції, домігся укладення між Саксонією і Росією Преображенського договору, спрямованого проти шведів. Незабаром через цей договір Річ Посполита була втягнута в руйнівну для неї Північну війну, хоча офіційно участі в ній не брала.

Перший етап Північної війни виявився для країни невдалим. Август II на чолі саксонських військ напав з території Речі Посполитої на Лівонію, що належала шведам, але зазнав поразки. Шведи захопили Варшаву й Краків і позбавили Августа II польської корони. У1704 р. елекційний сейм, що проходив під патронатом шведського короля Карла XII, обрав на престол познанського воєводу Станіслава Лещинського (1704-1709). Лещинський підписав зі Швецією угоду, за якою Річ Посполита потрапляла у залежність від Карла XII й відмовлялася від Курляндії.

Переважна частина шляхти не визнала нового короля й залишалася вірною Августові як законному монарху, утворивши на його захист Сандомирську конфедерацію.

У 1704 р. її представники уклали союзницький договір з Росією, і Річ Посполита вступила у війну. Численні саксонські, шведські та російські війська проходили через польські й литовські землі, відбирали в населення продовольство, коней і все, чого потребували армії, що воювали, стягали контрибуції, розоряли володіння політичних противників. Ця, друга після «потопу», хвиля руйнувань поставила людність Речі Посполитої на межу зубожіння, її становище було набагато гіршим, аніж жителів усіх сусідніх країн.

Унаслідок стрімкого наступу Карла XII на Дрезден восени 1706 р. Саксонія вийшла з війни. Саксонський курфюрст прийняв принизливі умови Альтранштадтського миру, розірвав союз із Росією й відмовився від польського трону на користь Лещинського. Проте Сандомирська конфедерація продовжувала боротьбу. Після розгрому армії Карла XII під Полтавою у червні 1709 р. в Речі Посполитій знову все змінилося. Август II поспішно відновив союз із Петербургом і, за підтримки російського царя Петра І, його вдруге визнали королем.

Відчувши після полтавської перемоги свою міць, російський цар Петро І почав все відвертіше втручатися до польських справ, нагадуючи Августу II про те, кому він зобов'язаний троном, і заважаючи його абсолютистським домаганням. Росія заохочувала шляхетську анти-королівську опозицію, дії якої у 1715 р. набули форми нової, Тарногродської конфедерації. Конфедерати виступили проти саксонських військ, що перебували в Речі Посполитій. Щоб уникнути кровопролиття і чергової громадянської війни, обидві сторони погодилися на посередництво Петра І і введення російських військ на територію країни. Розпочалися переговори.

Умови угоди між Августом II і його підданими, а також між Річчю Посполитою і Саксонією, затвердив сейм, який увійшов в історію під назвою «Німого». Він тривав тільки один день, 1 лютого 1717 р. Крім маршала Тарногродської конфедерації, котрий відкрив засідання, і депутата, який оголосив законопроект, на ньому нікому не надали слова. «Німий сейм» символізував трагічну для польського народу ситуацію, в якій опинилася Річ Посполита.

Сейм ухвалив, що надалі в країні перебуватимуть не більше як 1200 саксонських гвардійців і шість саксонських чиновників; королю заборонялося самочинно розпочинати війну, а також заарештовувати без вироку суду незгодних з його діями шляхтичів. Воднораз зменшувався вплив сеймиків на наймане військо. Успіхом Августа II могло стати затвердження постійного податку на утримання війська, але чисельність цього війська різко обмежувалася (всього 24 тис. солдатів). У цілому постанови «Німого сейму» не задовольнили ані конфедератів, ані короля й були вигідними лише для Росії.

Про занепад міжнародного престижу Польщі свідчить недопущення її делегації на переговори 1720-1721 рр., що відбулися після закінчення Північної війни. Без Польщі вирішувалася доля Щецина, захопленого у шведів Бранденбурзько-Прусською державою, та Лівонії, яку, за Преображенським договором, Петро І обіцяв Августу II, а тепер залишав собі.

Колись велика держава, яка нерідко визначала політичний клімат у Центральній і Східній Європі, країна з величезною територією і значними ресурсами, Річ Посполита в першій половині XVIII ст. опинилася на рівні третьорядної держави, позицію якої в міжнародних питаннях можна було цілком ігнорувати. Шукаючи причини цього занепаду, безумовно, варто пам'ятати про наслідки багатолітніх воєн, які вона вела протягом усього XVII - початку XVIII ст., хоча повоєнна руїна випадала на долю багатьох країн. Певно, значною мірою погіршення ситуації в країні зумовило панування фільварково-панщинної системи господарства з її тяжкими для села і міста, для всієї польської людності, соціальними наслідками.

Але головну причину того, що трапилося з Польщею, слід убачати в характері державного ладу країни з його слабкою центральною адміністрацією, зривами роботи сеймів, рокошами та іншими атрибутами «золотої шляхетської вольності». Цей державний лад різко контрастував з режимами абсолютистських монархій, що набирали сили й рухались до зеніту своєї могутності. Невдовзі ці держави розпочали поділ польських володінь.

Сусідні держави були заінтересовані в слабкості Речі Посполитої. Тому їхні повновладні правителі, котрі не терпіли свавілля у своїх країнах, охоче виступали захисниками й гарантами шляхетських вольностей у Польщі. Так, у 1720 р. Росія і Пруссія зобов'язалися підтримувати чинні в Речі Посполитій порядки й не допустити запровадження спадкової королівської влади. До цих зобов'язань приєдналися Швеція в 1724 р. й Австрія в 1726 р.

У 1732 р. Росія, Пруссія й Австрія підписали трактат «трьох чорних орлів», у якому вони ухвалили обрати на польсько-литовський престол після смерті Августа II людину, котра задовольняла б усіх.

Після смерті Августа II на королівський трон претендували екс-король С. Лещинський, якого підтримував Париж, і син Августа II, португальський принц, якому протегували Петербург, Відень і Берлін. У вересні 1733 р. королем обрали Лещинського, але у Відні та Петербурзі з цим рішенням не погодились. Менш ніж. через місяць елекційний сейм під тиском із-зовні передав престол Августу III Саксонському (1733-1763). Шлях до коронації йому «проклав» російський 30-тисячний корпус.

Після нетривалої війни за «Польську спадщину», яку в 1733-1734 рр. вела Франція проти Росії та Австрії і яку вона програла, Лещинський зрікся польської корони. Королем Речі Посполитої, за бажанням усіх її сусідів, залишився Август III. Він виявився абсолютним нікчемою. За його правління провідну роль у країні відігравали перші міністри, які майже відкрито торгували державними посадами, роздавали за хабарі коронне майно, розкрадали державну скарбницю. Лише два сейми ухвалили нові закони. Всі інші фактично були зірвані.

На цьому тлі тривало загострення національних і соціальних суперечностей. Хвиля народних повстань прокотилася Правобережною Україною («гайдамаччина»), Литвою, Білоруссю, Малопольщею. Відчувалося, що країна перебуває на порозі великого потрясіння.

2. Перший поділ Речі Посполитої

5 червня 1772 року представниками Росії, Пруссії та Австрії був підписаний договір, згідно з яким були анексовані так звані санітарні території по периметру Речі Посполитої. Договір був підписаний у Петербурзі членами трьох держав, але задля набуття його законності союзники змусили польський сейм затвердити його.

Ще протягом року польський король просив допомоги у правлінь європейських держав, але все марно. 30 вересня 1773 року була ратифікована угода про поділ землі. Віднині Річ Посполита не була вже такою величезною державою.

Результати першого поділу для союзників:

- Росія здобула східну частину теперішньої Білорусі (до якої увійшли Вітебськ, Мстиславль та Полоцьк) та частину Ліфляндії (теперішньої Латвії).

- Пруссія приєднала до себе землі Куяви, Помор'я та частину району Великопольщі.

- Австрійська держава Габсбургів отримала південні землі - Галичину і Малопольщу, а також частини Подільського та Волинського воєводств. Важливим наслідком для України став перехід Львова до австрійських володінь, у яких він знаходився до 1918 року).

Після першого поділу Польщі 3 травня 1791 року була затверджена Конституція, згідно з якою започаткувалася Конституційна монархія та гарантувалися особисті права та свободи всім громадянам.

3. Другий поділ Речі Посполитої

В 1793 році в місті Гродно відбувся сейм, згідно якого відбувся другий поділ Польщі.

Результати другого поділу для союзників:

- Росія приєднала до себе землі Білорусі, Східну Волинь, Поділля, Брацлавщину та Київщину.

- Пруссія захопила всю Великопольщу та частину Мазовії.

- Австрія не збільшила свої володіння внаслідок другого розподілу Польщі.

Результатом другого поділу з польського боку стало повстання під лідерством Тадеуша Костюшко. Проте воно не завершилося успіхом - його припинили прусська та російська армії.

У 1795 році польський король зрікся з престолу. Це призвело до падіння Польщі.

4. Третій поділ Польщі

Цей поділ призвів до останнього поділу Польщі, після якого Річ Посполита припинила своє існування.

Результати третього поділу для союзників:

- Росія здобула Західну Білорусь і Західну Волинь, а також Литву та Курляндію.

- Пруссія приєднала до себе частину Підляшшя та Мазовецьких земель. В результаті Варшава відійшла до Пруссії.

- Австрія отримала Холмщину, Південного Підляшшя, Краків, Нову Галичину.

Висновки

шляхетський поділ польський державність

В результаті кризи польської державності, а в подальшому трьох поділів Польща перестала існувати до завершення Першої Світової війни, а близько 80% етнічних українців опинилися на території російських земель. Вони мешкали на території Лівобережної та Правобережної України. У той час, як Галичина з центром у Львові, Закарпаття та Буковина знаходилися під керівництвом австрійських правителів.

Можна сказати, що Польща частково сама була винна в своєму краху, адже її державний лад не відповідав вимогам часу. Панування «золотих шляхетських вольностей» підривали країну зсередини і підштовхували до розпаду, який прискорили сусідні держави, що прагнули надбати нових територій та потіснити суперника.

Список використаних джерел та літератури

1. Рубель В.А. «Поділи Речі Посполитої» // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т. / Редкол.:Л.В. Губерський (голова) та ін. - К.:Знання України, 2004 - Т.2 - 812 с.

2. http://www.aus-ugr.narod.ru/57.html

3. Аркас М. Історія України-Русі. - Одеса: 2008. - С. 128 - 145.

4. Бойко О.Д. Історія України: Посібник. - К.: Вид. центр «Академія», 2009. - С. 105 - 147.

5. Грушевський М. Ілюстрована історія України. - К.: Наук. думка, 2008. - С. 146 - 223.

Размещено на Allbest.ru