Вячеслав Прокопович у боротьбі за українську державність та національну ідею: штрихи до портрета політичного діяча і науковця

Незважаючи на велике завантаження урядовими і громадськими справами, В. Прокопович залишався активним науковцем і дослідником. Він відігравав помітну роль в об'єднанні наукових сил української еміграції, репрезентації досягнень українських учених в європейському науковому просторі. Так, він брав безпосередню участь у заснуванні Академічного комітету, який представляв Україну в Комісії міжнародної інтелектуальної співпраці при Лізі націй Шульгин О. Без території... С. 59-60.. Неодноразово виступав із науковими доповідями в Українській бібліотеці імені Симона Петлюри в Парижі, на засіданнях Українського історико-філологічного товариства у Празі. Наукові інтереси В. Прокоповича зосереджувалися на вивченні окремих епох історії України і зокрема Києва, а також на проблемах національної символіки, геральдики та сфрагістики. Протягом усього міжвоєнного періоду він знаходив час для наукової роботи в Національній бібліотеці у Парижі, використовував поїздки для участі у засіданнях Ради міністрів для проведення пошуків в архівах Праги і Дрездена. За результатами своїх досліджень і опрацювання архівних джерел він підготував наукові праці «Сфраґістичні анекдоти» (Прага, 1938) Див.: Прокопович В. Сфраґістичні анекдоти (Московська наука і українська сфрагістика). Прага: Видання Українського історично-філологічного товариства, 1938. 28 с. та «Заповіт Орлика» (Париж, 1939) Цю статтю спочатку було надруковано в журналі «La Revue de Promethee» (1939. № 5-6), а згодом у розширеному вигляді - у часописі «Тризуб»: Прокопович В. Заповіт Орлика // Тризуб. Париж, 1939. Ч. 33(683). 28 верес. С. 3-8; Ч. 34-35(684-685). 19 жовт. С. 5-9.. Проте, на жаль, вагома частина наукового доробку В. Прокоповича не була опублікована за його життя і побачила світ заходами Є. Прокопович та проф. А. Яковлі- ва вже після його смерті Передусім йдеться про працю В. Прокоповича «Вічне підданство», що вийшла друком 1943 р. у Парижі, а також розвідки «Печать Малороссійская» і «Сфраґістичні етюди», які з передмовою та коментарями А. Яковліва були надруковані у «Записках Наукового товариства ім. Шевченка» (Париж - Нью- Йорк, 1954. Праці історично-філософічної секції. Т. CLXIII). Зазначимо, що процес написання та підготовки до публікації цих праць, як і проведення комплексного аналізу творчої спадщини В. Прокоповича, потребує докладнішого висвітлення та стане предметом нашого окремого наукового дослідження..

В архіві Української бібліотеки імені Симона Петлюри зберігається низка цінних документів, підписаних В. Прокоповичем у 1937-1939 рр., поява яких була обумовлена загостренням зовнішньополітичної ситуації та ймовірною загрозою його життю з боку радянських спецслужб. 22 січня 1937 р. В. Прокопович підписав «Урочисту обітницю», заприсягнувши «вірно служити Урядові Української Народної Республіки», керуючись при цьому «ідеєю державної незалежности України», покладаючи для цього всі свої «сили, знання і хист» ^{114 115}.

Залишаючись довгі роки керівником уряду, В. Прокопович повною мірою усвідомлював всю потенційну небезпеку, яка загрожувала йому з боку радянських спецслужб. Він вважав за необхідне зберегти своє чесне ім'я і запобігти його використанню в інтересах ворога. З цією метою В. Прокопович 29 вересня 1937 р. власноручно написав лист-обітницю (своєрідний «політичний заповіт»), який був засвідчений підписами трьох найближчих його однодумців - протоієрея о. Іларіона Бриндзана, генерала О. Удовиченка і бібліотекаря Української бібліотеки імені Симона Петлюри І. Рудичева та запечатаний у конверт із написом: «Розпечатати у випадку, коли б зі мною що сталося»²¹⁵.

Цей документ є надзвичайно важливим за своїм змістом і потужним за тональністю звучання, він ніби акумулює у собі всі душевні переживання В. Прокоповича, засвідчує його відданість національній ідеї, справі боротьби за визволення України:

«Пам'ятаючи, що всі під Богом ходимо, маючи на думці часи непевні, в яких живемо, дбаючи про те, щоб чистим по собі залишити чесне ім'я предків своїх, - листом цим усім відомим чиню наступне.

«Пам'ятаючи, що всі під Богом ходимо...». Політичний заповіт В. Прокоповича.

29 вересня 1937 р., м. Таверні (Франція).

Автограф.

Українська бібліотека імені Симона Петлюри. Архів В. Прокоповича.

Коли б не суджено було мені впасти з зброєю в руках під нашими прапорами у війні за визволення України, - смерть бо за рідний край на полі бою найкращий кінець життя, - ані знайти дням своїм кінчину мирну й безболісну; і коли б так сталося, чого не приведи Господи, що опинився я живим чи мертвим у руках Москви, - ніяким заявам словесним чи письменним начебто від мого імени чи за моїм нібито підписом віри не йняти». Завершується лист проникливо-вистражданим ствердженням В. Прокоповича: «Україні життя своє віддав, до кінця Отчизні вірний, за волю її й державність все аж до смерти прийняти завжди готовий. І нехай в тому поможе мені Господь!»^⁶.

Цей лист був укладений у двох примірниках, один - для зберігання в Українській бібліотеці імені Симона Петлюри в Парижі, інший - в Музеї визвольної боротьби України в Празі Там само. Згідно з інформацією, яку повідомляв А. Яковлів у листі до Є. Прокопович від 14 груд. 1942 р., цей документ був переданий ним у присутності свідків на зберігання до Музею визвольної боротьби України в Празі. Після одержання звістки про смерть В. Прокоповича конверт був розпечатаний 25 червня 1942 р., а текст листа надрукований А. Яковлівим у газеті «Краківські вісті» (№ 208 за 19 верес. 1942 р.). Див.: Українська бібліотека імені Симона Петлюри. Архів Є. Прокопович. Ф. 8. Лист А. Яковліва до Є. Прокопович. 14 груд. 1942 р..

У надзвичайно складній зовнішньополітичній ситуації, що була позначена наближенням війни, В. Прокопович намагався згуртувати уенерівське еміграційне середовище у Франції. Весь час він твердо і послідовно обстоював той погляд, що союзниками УНР у майбутньому збройному зіткненні в Європі можуть бути лише Великобританія та Франція. З початком Другої світової війни він звернувся з закликом від імені Уряду УНР, опублікованим на шпальтах «Тризуба», до всіх українців «сповнити свій обов'язок перед Отчизною», об'єднати зусилля і продовжити боротьбу за визволення України «з московської неволі» й відновлення її державної незалежності Прокопович В. Урядове повідомлення (На чужині, 20 вересня 1939 р.) // Тризуб. Париж, 1939. Ч. 32(682). С. 15..

Опинившись перед фактом вимушеного перебування Президента УНР А. Лівицького в Польщі під німецькою окупацією, В. Прокопович прийняв на себе обов'язки заступника голови Директорії УНР і головного отамана Військ УНР, що було зафіксовано відповідним актом, підписаним ним 26 жовтня 1939 р. у Бессанкурі, засвідченим його підписом і сургучевою печаткою, а також підписами протоієрея

І. Бринзана, бібліотекаря Української бібліотеки імені Симона Петлюри І. Рудичева та генерального секретаря Товариства бувших вояків Армії УНР М. Ковальського. Одночасно В. Прокоповичем був підписаний наказ про призначення прем'єр-міністром і міністром закордонних справ О. Шульгина, керуючим міністерства військових справ - генерала О. Удовиченка, державним секретарем - І. Косенка Українська бібліотека імені Симона Петлюри. Архів В. Прокоповича. Ф. 7. Наказ В. Прокоповича, ч. 1 від 26 жовт. 1939 р..

Цей документ був підписаний на підставі 4-го артикула «Закону про тимчасове верховне управління та порядок законодавства Української Народної Республіки» від 12 листопада 1920 р. та уповноваження, виданого В. Прокоповичу заступником Голови Директорії, Головним Отаманом А. Лівицьким 24 січня 1939 р. у Празі, з огляду на неможливість для нього виконувати ці обов'язки. Згідно з ним, 26 жовтня 1939 р. В. Прокопович перейняв на себе «зверхню владу УНР, а разом з тим і всю з нею пов'язану відповідальність» Там само. Акт про перебирання В. Прокоповичем повноважень голови Директорії УНР. 26 жовт. 1939 р. Яблонський В. Державний центр УНР в екзилі... С. 234-235..

Із початком Другої світової війни В. Прокопович санкціонував створення Українського комітету на чолі з О. Шульгиним, завданням якого мало стати обстоювання української національної ідеї, сприяння створенню українських військових формацій у складі збройних сил різних країн, досягнення порозуміння між різними угрупованнями у середовищі української політичної еміграції⁴¹²¹.

Капітуляція Франції перед нацистською Німеччиною та окупація останньою частини французької території змусила Прокоповичів у червні 1940 р. залишити Париж. Вони виїхали на південь Франції і поселилися у невеличкому середземноморському містечку Аґей (Agay). Вячеслав Костянтинович намагався за цих умов продовжувати підтримувати контакти з діячами екзильного уряду. 12 липня 1941 р. він підписав свій останній документ як заступник Голови Директорії УНР - про складання ним повноважень на користь А. Лівицького, який знову приступив до виконання своїх обов'язків Там само. С. 238..

За згадками його дружини, у цей час він захворів на тяжку хворобу («мальтійську гарячку»), яка дуже негативно позначилися на його здоров'ї. Справжнім потрясінням для В. Прокоповича стало вивезення нацистами зібрання Української бібліотеки імені Симона Петлюри до Берліна. Проте він продовжував наполегливо працювати науково. Наприкінці грудня 1941 р. вони з дружиною повернулися до Бессанкура. У січні 1942 р. він писав у листі до І. Рудичева, що в оселі немає опалення та світла, але не втрачав оптимізму, більше того - наголошував, що «ми старі повинні подавати молоді приклад незламності й витривалості» Лист В. Прокоповича директору Української бібліотеки імені С. Петлюри І. Рудичеву, 10 січ. 1942 р. // Українська політична еміграція 1919-1945: Документи і матеріали. Київ: Парламентське видавництво, 2008. С. 720-721.. У цей період Вячеслав Костянтинович намагався сконцентруватися на науковій праці, кілька разів на тиждень їздив із Бессан- кура до Парижа для роботи у Національній бібліотеці, готував до друку рукопис праці «Вічне підданство» про юридичні аспекти приєднання українських земель до Московського царства, стверджуючи, що це було «ніяке “вічне” і жадне “підданство”»¹²⁴³ Там само. С. 721.. Саме завдяки дружині та її турботам про родинний побут В. Прокопович зберігав високу працездатність, проте щоденна інтенсивна робота погіршувала стан його здоров'я. В ніч на 7 червня 1942 р. у Вячеслава Костянтиновича стався серцевий напад, і о 6-й годині ранку він пішов із життя у власній оселі, що було зафіксовано у свідоцтві про смерть, виданому мерією Бессанкура 13 червня 1942 р. Українська бібліотека імені Симона Петлюри в Парижі. Архів В. Прокоповича. Ф. 7. Billetin de deces.

Єлизавета Олександрівна, намагаючись виконати заповіт В. Прокоповича й увічнити пам'ять про коханого чоловіка, вживала всіх можливих заходів, щоб зберегти його архів, наукову й публіцистичну спадщину, мріяла перетворити їхню оселю на будинок для українських учених, культурних і громадських діячів. З цього приводу вона контактувала з С. Созонтовим (головою Української громадської опіки у Франції), І. Рудичевим, А. Яковлівим тощо. Вона тяжко працювала, займалася вишиванням, щоб заробити гроші для сплати позики. У своєму домі вона прихистила вдову Головного Отамана - Ольгу Петлюру, турбувалася про неї останні роки її життя, активно займалася громадськими справами. До кінця свого життя опікувалася могилою Вячеслава Костянтиновича у Бессанкурі, організувала видання низки його цінних праць.

Могила Вячеслава Прокоповича на цвинтарі у м. Бессанкур (Франція).

Сучасний вигляд. Липень 2017 р.

Фото з архіву авторів.

Отже, вивчення архівної спадщини В. Прокоповича у поєднанні з аналізом актуалізованої інформації опублікованих джерел створило підґрунтя для відтворення багатогранної діяльності цієї непересічної особистості - політика і державного діяча, талановитого науковця й публіциста, який залишив по собі яскравий слід в історії України. Завдяки широті своїх поглядів і наукових інтересів, організаційним здібностям, принциповій громадянській позиції, високоморальним людським якостям він відігравав роль загальновизнаного «морального авторитета» у політичному проводі УНР, послідовно репрезентуючи державницьку традицію та відданість українській національній ідеї. У своїй діяльності В. Прокопович інтегрував досвід політичної боротьби українства за вільну, демократичну державу - від перших проявів свідомого політичного руху на межі ХІХ-ХХ ст. до участі у державотворчих процесах у буремні роки Української революції 1917-1921 рр. Згодом він неухильно продовжував представляти національні інтереси в умовах перебування у вимушеній політичній еміграції, намагаючись сприяти об'єднанню українських політичних діячів навколо державницьких пріоритетів, незважаючи на розбіжності та протистояння в еміграційному середовищі. Сьогодні наукові й публіцистичні праці В. Прокоповича потребують подальшого ґрунтовного вивчення і осмислення, чому, безперечно, сприятиме виявлення та введення до наукового обігу всієї сукупності його документальної спадщини.

References

1. Bilon, P. (1952). Spohady [Memoirs]. Pitsburg. T. 1. [in Ukrainian].

2. Vishka, O. (1998). Prokopovich Viacheslav Kostiantynovych. In: Ukrainska zhurnalistyka v imenach (Materialy dlia encyclopedychnoho slovnyka). Lviv, 5, 260-262. [in Ukrainian].

3. Vlasenko, V. M. (2009). «Perekonanyi v tomu, shcho pravda vyshche vsioho» (Oleksandr Oles i paryzkyi tyzhnevyk «Tryzub»: lystuvannia [«Convinced that the truth is above all else» (Olexander Oles and the Paris weekly «Trident»: correspondence)]. Symskyi istoryko-arkhivnyi zhurnal, 6-7, 79-98. [in Ukrainian].

4. Vlasenko, V. & Huzun, V. (2016). Natsionalno-demokratychne seredovyshche mizhvoiennoi ukrainskoi emihratsii v krainakh Pivdenno-Skhidnoi Yevropy [The national-democratic environment of the interwar Ukrainian emigration in the countries of South-Eastern Europe]. Sumska starovyna, 48, 25-49. [in Ukrainian].

5. Hyrych, I. (2014). Ukrainski intelektualy i politychna okremishnist (seredyna XIX - pochatok XX st.) [Ukrainian intellectuals and political separateness (the mid-19th - the beginning of the 20th centuries)]. Kyiv: Ukrainskyi pysmennyk. [in Ukrainian].

6. Hyrych, I. (2014). Ukrayinska mova yak fundamentalna tsinnist natsionalno- vyzvolnoho rukhu druhoi polovyny XIX - pochatku XX st. [The Ukrainian language as a fundamental value of the national liberation movement of the second half of the 19th - beginning of the 20th century]. Historians. Retrieved from http://www. historians.in.ua/index.php/en/ukrayinska-mova/1209-ihor-hyrych-ukrayinska-mova- yak-fundamentalna-tsinnist-natsionalno-vyzvolnoho-rukhu-druhoyi-polovyny- khikh-pochatku-khkh-st

7. Doroshenko, V. (1916). Ukrainstvo v Rosii. Noviishi chasy [The Ukrainian movement in Russia. Modern times]. Viden: nakladom Soiuzu Vyzvolennia Ukrainy. [in Ukrainian].

8. Doroshenko, D. (2007). Moi spomyny pro davnie-mynule (1901-1914 rr.) [My memories of the ancient past (1901-1914)]. Kyiv: Tempora. [in Ukrainian].

9. Doroshenko, D. (2007). Moi spomynypro nedavnie mynule (1914-1920 rr.) [My memories of the recent past (1914-1920)]. Kyiv: Tempora. [in Ukrainian].

10. Yefremov, S. (2011). Shchodennyk. Pro dni mynuli (spohady) [Diary. About days gone by (memories)]. Kyiv: Tempora. [in Ukrainian].

11. Yosypyshyn, Ya. & Paliienko, M. (2019). Ukrainska biblioteka imeni Symona Petliury v Paryzhi yak mistse natsionalnoi pamiati (do 140-richchia vid dnia narodzhennia Symona Petliury ta 90-richchia vidkryttia biblioteky) [Symon Petlura Ukrainian Library in Paris as a place of national memory (to the 140th anniversary of Symon Petlura's birth and the 90th anniversary of the opening of the library)]. Arkhivy Ukrainy, 2, 7-27. [in Ukrainian].

12. Komar, V. (2011). Kontseptsiia prometeizmu v politytsi Polshchi (19211939 rr.) [The concept of Prometheism in the politics of Poland (1921-1939)]. Ivano-Frankivsk. [in Ukrainian].

13. Lototskyi, O. (1932). Storinky mynuloho [Pages of the past]. Varshava. T. 1. [in Ukrainian].

14. Matiash, I. (2021). Varshava-Budapesht-Paryzh: detali odniiei podorozhi (malovidomi momenty zhyttia Holovy Dyrektorii j Holovnoho Otamana viisk UNR Symona Petliury) [Warsaw-Budapest-Paris: details from one journey (little-known life moments of Symon Petliura, the Directory's head and the chief otaman of the UPR's Army)]. In M. Szumila's Prace Polsko-Ukrainskiej Komisji dla Badania Relacji Wzajemnych w latach 1917--1921 (Vol. 2, pp. 139-159). Warszawa. [in Ukrainian].

15. Matiash, I. & Mushka, Yu. (2005). DiialnistNadzvychainoi dyplomatychnoi misii UNR v Uhorshchyni [Activities of the Extraordinary Diplomatic Mission of the Ukrainian People's Republic in Hungary] Kyiv; Budapesht. [in Ukrainian].

16. Ostashko, T. S. (2012). Prokopovych Viacheslav Kostiantynovych. In: Entsyklopediia istorii Ukrainy. Kyiv: Naukova dumka. T. 9. [in Ukrainian].

17. Ostashko, T. & Soloviova, V. (2002). Dyplomatychni predstavnytstva UNR u krainakh Zakhidnoi Yevropy (1918-1921 rr.) [Diplomatic missions of the Ukrainian People's Republic in the countries of Western Europe (1918-1921)]. Problemy vyvchennia istorii Ukrainskoi revoliutsii 1917-1921 rr., 1, 187-231. [in Ukrainian].

18. Paliienko, M. (2008). Arkhivni tsentry ukrainskoi emihratsii (stvorennia, funktsionuvannia, dolia dokumentalnykh kolektsii) [Archival centers of the Ukrainian emigration (creation, functioning, fate of documentary collections)]. Kyiv: Tempora. [in Ukrainian].

19. Paliienko, M. (2006). «Kievskaia starina» v hromadskomu ta naukovomu zhytti Ukrainy (kinets XIX - pochatok XX st.) [«Kievskaya starina» in the public and scientific life of Ukraine (late 19th - early 20th centuries)]. Kyiv: Tempora. [in Ukrainian].

20. Piskun, V. (2015). Uchast Uriadu UNR v emihratsii u prometeivskomu rusi: politychnyi, terytorialnyi ta indyvidualnyi vymiry [Participation of the UNR Government in emigration in the Promethean movement: political, territorial and individual dimensions]. Slavistychna zbirka, 1, 232-247. [in Ukrainian]

21. Prokopovych, V. (1930). Doktor (Pamiati Ye. K. Lukasevycha) [In memory of Ye. K. Lukasevych]. Tryzub, 3 (211), 10-14. [in Ukrainian].

22. Prokopovych, V. (1930). Ostannia podorozh (31.XII. 1923 - 16.Х.1924) (Uryvok) [The Last Journey (31.XII.1923 - 16.X.1924) (Excerpt)]. Zbirnyk pamiaty Symona Petlury (1879-1926). Praha, 1930. [in Ukrainian].

23. Prokopovych, V. (1934). Pamiati Ali-Mardan-beia-Topchybashi [In memory of Ali-Mardan-bey-Topchybashi]. Tryzub, 43 (449), 2-4. [in Ukrainian].

24. Prokopovych, V. (1931). Pamiati Viacheslava Lypynskoho [In memory of Viacheslav Lypynskyi]. Tryzub, 25 (283), 3-7. [in Ukrainian].

25. Prokopovych, V. (1930). Pamiati N. M. Lototskoi [In memory of N. M. Lototska]. Tryzub, 1930, 44 (252), 5-7. [in Ukrainian].

26. Prokopovych, V. (1929). Pamiaty «Pana» [Ye. Kh. Chykalenka] [In memory of Ye. Kh. Chykalenko]. Tryzub, 29-30, 5-13. [in Ukrainian].

27. Prokopovych, V. (1931). Pamiati P. I. Kholodnoho [In memory of P. I. Kholodnyi]. Tryzub, 1931, 24 (282), 2-12. [in Ukrainian].

28. Prokopovych, V. (1943). Pidzolotoiu korohvoiu [Under the golden banner]. Paryzh. [in Ukrainian].

29. Prokopovych, V. (1931). Sviato nezalezhnosti [Independence Day]. Tryzub, 4 (262), 4-8. [in Ukrainian].

30. Prokopovych, V. (1938). Sfragistychni anekdoty (Moskovska nauka і ukrainska sfrahistyka) [Sphragistic anecdotes (Moscow science and Ukrainian sphragistics)]. Praha: Vydannia Ukrainskoho istorychno-filolohichnoho tovarystva. [in Ukrainian].

31. Riast, O. [Petliura, S.] (1923). Suchasna ukrainska emihratsia ta ii zavdannia [Modern Ukrainian emigration and its tasks]. Shchypiorno. [in Ukrainian].

32. Symon Petliura. Statti, lysty dokumenty (1979). [Symon Petliura. Articles, letters, documents] / Ukrainska vilna akademia nauk u SShA, Biblioteka im. Symona Petliury v Paryzhi. Niu-York. T. 2. [in Ukrainian].

33. Cherepyn, S. [Prokopovych, V.] (1926). Pamiatnyk nerukotvornyi [The monument is not made by hand]. Tryzub, 37-38, 7-9. [in Ukrainian].

34. Chykalenko, Ye. (2003). Spohady (1861-1907) [Memories (1861-1907)]. Kyiv: Tempora. [in Ukrainian].

35. Shulhyn, O. (1934). Bez terytorii. Ideolohiia ta chyn Uriadu UNR na chuzhyni [Without territory. Ideology and rank of the UNR Government abroad]. Paryzh: Vydavnytstvo «Mech». [in Ukrainian].

36. Yablonskyi, V. (2020). Derzhavnyi tsentr UNR v ekzyli: idei, borotba, tradytsiia (1921-1992 roky) [The State Center of the Ukrainian People's Republic in Exile: Ideas, Struggle, Tradition (1921-1992)] Kyiv. [in Ukrainian].

37. Yakovliv, A. (1954). Viacheslav Kostiantynovych Prokopovych (18811942). Zapysky Naukovoho tovarystva imeny Shevchenka. Pratsi istorychno- filosofichnoi sektsii. Paryzh; Niu-York: Persha Ukrainska Drukarnia u Frantsii, 153, 5-17. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru