Права і свободи людини в Україні: історія становлення та законодавче забезпечення

Статтю присвячено аналізу історичної генези становлення прав та свобод людині у законодавстві України. Було визначено, що етапи становлення прав і свобод людини в Україні збігаються із історичною періодизацією. Встановлено, що законодавче забезпечення конституційних прав і свобод людини в Україні на сучасному етапі перебуває на належному рівні та відповідає вимогам міжнародних нормативно-правових актів. У окремих нормативно-правових актах встановлюється відповідальність за недотримання, порушення прав і свобод людини, що є додатковою гарантією забезпечення реалізації положень Конституції. Натомість механізм практичної реалізації законодавчих положень у цій сфері вимагає доопрацювання, що відкриває перспективи подальших досліджень у цій області.

Права и свободы человека в Украине: история становления и законодательное обеспечение

Ландина А.В., Лысенко А.Н.

Статья посвящена анализу исторического генезиса становления прав и свобод человека в законодательстве Украины. Было определено, что этапы становления прав и свобод человека в Украине совпадают с исторической периодизацией. Установлено, что законодательное обеспечение конституционных прав и свобод человека на современном этапе находится на должном уровне и отвечает требованиям международных нормативно-правовых актов. В отдельных нормативно правовых актах устанавливается ответственность за несоблюдение, нарушение прав и свобод человека, что является дополнительной гарантией обеспечения реализации положений Конституции. Между тем механизм практической реализации законодательных положений в этой сфере требует доработки, что открывает перспективы дальнейших исследований в этой области.

Ключевые слова: права и свободы человека, история становления, законодательное обеспечение, гарантирование соблюдения, нарушение прав и свобод человека.

Summary

Human rights and freedoms in Ukraine: history of formation and legislative support

Anna Landina, Oleksandr Lysenko

Human rights and freedoms in their entirety form the basis of human life in a democratic state governed by the rule of law. The primary task of the state policy of each country is to develop the most effective measures to ensure human rights and freedoms at the level of the individual state. The formation of human rights and freedoms on the territory of modern Ukraine has come a long and difficult way and throughout the period of Ukraine's independence as an independent attitude to human rights and freedoms has gradually changed to be recognized as one of the most important objects of state protection.

The purpose of this study was to study the historical genesis of human rights in Ukraine and the level of their legislative support. The study of the history of the formation of any phenomenon, including the state institution, explains the essence of the studied phenomena and allows to predict and adjust in the right direction their further development. The formation of human rights and freedoms in modern Ukraine has come a long way, the main stages of which coincide with the generally accepted periodization of Ukrainian history as a whole, among which on the basis of specific human rights and freedoms can be divided into three: pre-Soviet, Soviet and independence (modern period). This process, although original, did not take place in isolation from a similar process that took place in other countries.

The adoption of the current Constitution of Ukraine in 1996 was the logical conclusion of the process of formation of human rights and freedoms in Ukraine, the consolidation of which at the legislative level corresponded to the globalist processes for the development of human-centered legislation. Legislative enforcement of these human rights and freedoms in Ukraine is also sufficient, as certain regulations establish liability for non-compliance, violation of human rights and freedoms, which is an additional guarantee to ensure the implementation of the Constitution. But the practical realization of human rights and freedoms, as well as the mechanism of state support for their implementation require careful elaboration at the individual, social and state levels. This study opens the prospects for further development and finding effective ways to solve practical problems in the field of human rights and freedoms in Ukraine.

Key words: human rights and freedoms, history of formation, legislative support, guarantee of observance, violation of human rights and freedoms.

Постановка проблеми

Права і свободи людини у всій своїй сукупності становлять основу життя людини у демократичній правовій державі. Більшість із них є природними і невід'ємними та належать людині незалежно від того, чи закріплені вони на законодавчому рівні в національних чи міжнародних нормативно-правових актах.

Виходячи з цього, першочерговим завданням державної політики кожної країни є вироблення якомога більш ефективних заходів забезпечення прав і свобод людини на рівні окремої держави. Цей напрям державної політики є пріоритетним і в Україні. Розробка саме цього напряму державного забезпечення відповідає вимогам сучасності в умовах глобалізації та інтеграції держав.

Але так було не завжди. Становлення прав і свобод людини на території сучасної України пройшло тривалий і важкий шлях. Та й протягом усього періоду становлення України як незалежної держави поступово змінювалося ставлення до прав та свобод людини щодо визнання їх одним із найбільш значимих об'єктів державної охорони. Для забезпечення такого становлення і розвитку було прийнято низку національних нормативно-правових актів. Водночас кодифіковане законодавство ґрунтується на конституційних принципах та міжнародних стандартах, які є додатковою гарантією забезпечення прав і свобод людини в Україні. І цей шлях становлення прав і свобод людини в нашій країні, як і ефективність їх законодавчого забезпечення, не до кінця вивчено в юриспруденції.

Аналіз останніх досліджень та публікацій

Проблема становлення та забезпечення прав і свобод людини в Україні, як і у світі в цілому, є об'єктом великої кількості наукових досліджень та практичних пошуків як з боку юристів-науковців, так і юристів-практиків, а також політиків, політологів, істориків та фахівців інших сфер. Так, дослідження питань, пов'язаних із становленням, законодавчим забезпеченням та реалізацією прав і свобод людини в Україні, стали предметом досліджень таких авторів, як О.В. Батанов, Ю.О. Волошин, Л.І. Летнянчин, В.Ф. Погорілко, О.М. Костенко, П.М. Рабінович, О.В. Скрипнюк, Ю.С. Шемшученко та інші.

Але, незважаючи на досить велику кількість досліджень, присвячених окремим питанням становлення і законодавчої регламентації прав та свобод людини, цей процес в Україні є малодослідженим і стосується переважно історії становлення цього інституту в світі (наприклад, роботи таких дослідників, як В.Л. Федоренко¹, І.Л. Бородін²). Але висвітлюючи сучасний стан законодавчого забезпечення прав та свобод людини в Україні, потрібно враховувати і потреби сучасного суспільства, і історичний аспект розвитку цього інституту.

Формулювання мети статті. Враховуючи зазначене вище, метою даного дослідження буде вивчення історичного генезису прав і свобод людини в Україні та рівень їх законодавчого забезпечення.

Виклад основного матеріалу

Вивчення історії становлення будь-якого явища, у тому числі й державної інституції, пояснює сутність досліджуваних явищ та дає змогу спрогнозувати й скоригувати у потрібне русло їх подальший розвиток. Саме тому такі напрями досліджень у будь-якій сфері мають значне практичне значення.

Вивчаючи історію становлення й розвитку інституцій прав і свобод людини в Україні, варто зазначити, що вона йшла своїм самобутнім шляхом, цей процес не відбувався абсолютно відокремлено від становлення прав і свобод людини у інших країнах. Адже основи концепції прав людини були закладені ще у період Античності, що на території сучасної України відбувалося у грецьких містах-державах, зокрема у Херсонесі³. Звичайно, права і свободи людини в ті часи не були аналогом сучасних (адже на той час існувало таке явище, як рабство, а жінки були обмежені у правах порівняно із чоловіками), але їх зародки вже було закладено.

У період Київської Русі до появи першого писаного зводу законів - Руської Правди - на території сучасної України діяло звичаєве право, у якому досить вагома роль відводилася договорам, які регулювали відносини між населенням і князем, а також із іншими державами; певним чином обмежувалася сваволя тощо⁴. У подальшому, коли було створено Руську правду (ХІ ст.), окремі норми її стосувалися саме прав і свобод людини. Так, зазначається, що у цьому документі закріплювалася відсутність смертної кари, мученицьких покарань або катування під час допиту, обмеження, а згодом і заборону кривавої помсти, різноманітні правові механізми захисту життя, честі й гідності особи⁵. І це було вагомим надбанням, яке переважно відрізняло Руську Правду від нормативно-правових актів інших держав.

Подальший розвиток української державності був складним, що не могло не вплинути і на розвиток законодавства, зокрема, й на становлення прав і свобод людини. Законодавством Великого князівства Литовського спочатку була Руська Правда, а згодом були прийняті нові нормативно-правові акти, які, втім, ґрунтувалися на положеннях Руської Правди. Усі три Литовські статути містили норми (1529, 1566 та 1588 рр.), що регламентували ряд прав і свобод, які потребували врегулювання на той час: станові права, вольності та привілеї. Крім того, у останньому, Третьому Литовському статуті (1588 р.) закріплювалася низка демократичних прав (хоча, варто зазначити, що це була просто формальність, на практиці ці норми не реалізувалися): законодавчо регламентувалася єдність чинного законодавства для всіх, хто проживав у державі; визначалася рівність людей перед законом; було закріплено відносну віротерпимість, але лише для християн; встановлювалася заборона на примушування жінки до шлюбу; не можна було поневолювати вільну людину; встановлювалося право на адвокатську допомогу (захист) у суді; заборонялося призначення покарання без суду; було здійснено поділ влади на судову та виконавчу гілки; посада судді визначалася виборною тощо⁶. Щодо прав і свобод людини на території сучасної України, що перебувала під владою Речі Посполитої, то вони для українського населення практично не передбачалися, оскільки це не відповідало їх меті - повному ополяченню захоплених земель.

Одним із найбільш видатних та відомих історичних переодів розвитку української державності була козацько-гетьманська доба. Адже саме в цей період було створено першу Конституцію - Конституцію Пилипа Орлика, яка стала втіленням тих прав і свобод, якими керувалося населення козацького державного утворення - Запорізької Січі. Цей нормативно-правовий акт регламентував ряд прав і свобод людини: чи не вперше був законодавчо закріплений обов'язок захищати певні категорії жінок (дружини козаків, їх вдови) та дітей, які залишилися без батьків; встановлювалися і обмеження щодо податків тощо⁷. Тому, дійсно, цей нормативно-правовий акт був досить прогресивним на той час і містив багато новел.

У період перебування більшої частини українських земель у складі Московії, а згодом - Російської імперії про законодавче закріплення прав і свобод людини практично не йшлося з огляду на державний лад та внутрішню політику монархічної держави. Хоча наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. ст. багато фахівців у галузі права та філософів займалися розробкою такого напряму, як права людини, загальнодержавні цінності, свободи людини тощо. Це потягло за собою створення ряду проєктів Конституцій (М. Драгоманова, М. Грушевського). Схожі процеси відбувалися і на територіях сучасної України, що перебували у складі інших держав, зокрема Австро-Угорщини.

Так, у 1905 р. М. Драгомановим та групою членів Української Народної Партії було створено «Основний Закон самостійної України», у якому були закріплені демократичні права, а також демократичні свободи українців: свобода вибору місця проживання та заняття, свобода совісті (віри або невіри), свобода мови, друку, театрів, навчання, зборів, заяв, свобода товариств і спілок⁸.

Одним із важливих етапів становлення української державності був період 1917-1920 рр. Саме у цей час було створено Українську Народну Республіку та її основний орган влади - Центральну Раду, на одній із сесій якої 29 квітня 1918 р. було прийнято Конституцію УНР. І хоча вона так і не вступила у дію, але закріплювала значну кількість прав, свобод та інтересів людини (особистих та політичних). Незважаючи на це, потрібно відзначити ті значні положення, які були закріплені в документі щодо забезпечення прав і свобод людини - у ньому був цілий розділ «Права громадян України» (розділ 2). У вказаному розділі передбачалися такі права людини: рівність прав жінок і чоловіків; недоторканність особи, житла; таємниця листування; рівність громадянських та політичних прав; заборонялися тілесні покарання; закріплювалися виборчі права тощо⁹.

У радянський період на території сучасної України було прийнято чотири Конституції, кожна з яких по суті характеризувала політичні зміни, що відбувалися у державі, а тому і зміст прав та свобод людини також був різний. У Конституціях 1919 та 1929 рр., хоча і було закріплено перелік деяких прав людини, але у цьому плані вони були далекі від досконалості. Так, зокрема, Конституція 1919 р. мала класовий характер і закріплювала диктатуру пролетаріату, що по суті нівелювало право рівності громадян перед законом, а також встановлювалася військова повинність, соціальні та державні інтереси ставилися вище особистих¹⁰. Конституція УРСР 1929 р. так само мала класовий характер і не вносила по суті ніяких змін у правове становище людини і громадянина, які проживали на території її юрисдикції.

Важливі зміни у сфері забезпечення прав і свобод людини відбулися із прийняттям Конституції УРСР 1937 р., у яку вже було включено окремий розділ «Основні права і обов'язки громадян». У ній закріплювалися такі основні права і свободи людини: недоторканність особи, життя та таємниця листування як особисті права; право на матеріальне забезпечення у випадку неможливості самозабезпечення (старість, хвороба, втрата працездатності); право на приватну власність; право на спадщину; право на працю; право на відпочинок; право на освіту; виборчі права; право на свободу слова, зборів, громадських об'єднань¹¹.

Наступна Конституція, що була чинна на території України, була прийнята 20 квітня 1978 р. і була, на відміну від попередніх, чітко структурованою та більше за попередні орієнтованою на особу і закріплювала широке коло прав, свобод і обов'язків людини і громадянина. Так, у ст. 37 зазначалося, що Громадяни України мають усю повноту соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод, проголошених і гарантованих Конституцією та законами України. У Главі 6 закріплювалися такі права людини: право на працю; право на відпочинок; право на охорону здоров'я; право на матеріальне забезпечення в старості, в разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, а також втрати годувальника; право на житло; право на освіту; право на користування досягненнями культури; свобода наукової, технічної і художньої творчості; право об'єднуватись у політичні партії, інші громадські організації, брати участь у рухах, що сприяють задоволенню їх законних інтересів; право на звернення до державних органів; свобода совісті та релігійних поглядів; недоторканність особи, житла, таємниця листування, телефонних розмов; забезпечення охорони прав і свобод громадян тощо¹².

На сучасному етапі історичного розвитку права та свободи людини закріплені у Конституції України, прийнятій 28 червня 1996 р., яка є основним гарантом їх забезпечення. У вказаному нормативно-правовому акті максимально знайшли своє відображення права, свободи та законні інтереси людини, закріплені у Конвенції про захист прав людини та законних інтересів 1950 р. Так, у ст. 21 Конституції вказано, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах; права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними; а ст. 24 закріплює положення, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

У Основному Законі України закріплені такі права та свободи людини: право на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23); право на життя (ст. 27); право на повагу до гідності (ст. 28); право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29); право на недоторканність житла (ст. 30); право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); право на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32); право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання на законних підставах, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (ст. 33); право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34); право на свободу світогляду та віросповідання (ст. 35); право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації (ст. 36); право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними (ст. 38); право на мирні зібрання, мітинги і демонстрації (ст. 39); право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41); право на працю (ст. 43); право на відпочинок (ст. 45) та право на соціальний захист (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на достатній життєвий рівень для себе і свої сім'ї (ст. 48); право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50); право на освіту (ст. 53); право на судовий захист (ст. 55) та інші права, які, згідно із положеннями Конституції, не є вичерпними (ст. 22).

Очевидно, що у чинному Основному Законі України закріплено переважну більшість прав і свобод людини, що є вагомим надбанням конституційного права та державної політики України. Але Конституція України не в змозі одночасно і забезпечувати дотримання цих прав і свобод людини на практиці. Тому вона - не єдиний нормативно-правовий акт України, який забезпечує права і свободи людини в Україні.

Взагалі усі без винятку чинні закони та інші нормативно-правові акти ґрунтуються на положеннях Основного Закону України, але вони переважно регулюють окремі правовідносини, пов'язані із реалізацією людьми окремих своїх прав і свобод (наприклад, цивільне законодавство регулює відносини у сфері власності у всіх його проявах, Господарський кодекс - відносини у сфері здійснення підприємницької діяльності з точки зору дотримання прав і свобод людини у цій сфері, Кримінальний процесуальний кодекс містить норми, які зобов'язують дотримуватися прав та свобод учасників кримінального провадження однаковою мірою - як потерпілих, так і підозрюваних (обвинувачених) тощо). Так, не всі з них гарантують дотримання цих прав, а лише визначають порядок їх реалізації.

Нормативно-правовими актами, що забезпечують дотримання прав і свобод людини, є ті, які встановлюють різні види відповідальності за їх порушення або недотримання. До таких належить Кодекс України про адміністративні правопорушення, у якому встановлюється відповідальність за суспільно шкідливі протиправні діяння (адміністративні проступки) у виді адміністративних стягнень (штрафів): цей вид відповідальності, наприклад, встановлено за порушення прав і свобод людини, що закріплені у трудовому законодавстві (у межах права людини на працю), а також за порушення права осіб на звернення до адміністративних органів. Також і цивільне законодавство встановлює відповідальність за цивільні правопорушення, у тому числі і щодо конституційних прав людини: забезпечується захист права інтелектуальної власності людини, трудових прав людини, а також низки інших немайнових прав людини (право на ім'я, право на свободу пересування, право на невтручання в приватне життя, право на особисту й сімейну таємницю), які можуть полягати, тому числі, і у приниженні честі та гідності особи.

Норми кримінального законодавства - найбільш дієвий засіб забезпечення конституційних прав і свобод людини, оскільки його основним інструментарієм є низка примусових заходів кримінально-правового характеру. Недотримання та порушення прав і свобод людини тягне, відповідно до змісту окремих положень КК України, кримінальну відповідальність за порушення права на життя і здоров'я (Розділ ІІ); проти волі, честі та гідності особи (Розділ ІІІ); права на статеву свободу та недоторканність (Розділ IV); виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина (Розділ V) і т.д.

Крім того, додатковою гарантією прав і свобод людини є принципи кримінального права та принципи призначення покарання. До таких принципів належать: принцип верховенства права; принцип законності; принцип рівності; принцип вини; принцип гуманізму; принцип визначеності покарання; принцип доцільності покарання; принцип обґрунтованості і обов'язкового мотивування покарання у вироку; принцип справедливості покарання; принцип пропорційності покарання; принцип індивідуалізації покарання; принцип економії репресій. Норми кримінального законодавства побудовані з урахуванням вказаних принципів. Натомість, відчутним недоліком КК України є той факт, що дані принципи не закріплені на законодавчому рівні, що породжує дискусії як щодо їх переліку та кількості, так і щодо їх змісту. Як слушно зазначається, вказані принципи втілені практично у всіх інститутах та нормах Загальної частини КК України, оскільки саме вони закріплюють прямо чи опосередковано окремі права, свободи, інтереси, встановлюють покарання за порушення прав та свобод людини. Кримі того, досить велика кількість норм забезпечує права суб'єкта злочину: добровільна відмова при незакінченому злочині (ст. 17); передбачення кримінальної відповідальності спеціального суб'єкта злочину (ст. 18, ст. 22); передбачення у КК обставин, що виключають злочинність діяння (Розділ VIII Загальної частини КК України); визначення поняття, мети та видів покарань (Розділ Х Загальної частини КК України); чітко регламентований вплив окремих додаткових ознак суб'єктів злочинів у нормах, що визначають загальні правила призначення покарання (Розділ ХІ Загальної частини КК України); встановлення додаткових ознак особи, що вчинила злочин, і для можливості звільнення особи від покарання та його відбування (Розділ XII Загальної частини КК України); врахування ознаки віку - неповноліття - при притягненні до кримінальної відповідальності, призначення покарання, звільнення від покарання та його відбування (Розділ XV Загальної частини КК України)¹³.

Очевидно, що на законодавчому рівні права та свободи в Україні і регламентуються, і забезпечуються належним чином. Але практика застосування цих положень ще дуже далека від ідеалу, оскільки непоодинокими є випадки і порушення прав і свобод людини, і зловживання належними правами тощо. Зокрема, про це може свідчити практика ЄСПЛ щодо рішень у справах окремих громадян проти України (за статтями Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод): рішення по справах щодо порушення права на життя (ст. 2) - «Бандура проти України» від 8 липня 2021 р., «Близнюк проти України» від 10 червня 2021 р., «Луценко та Вербицький проти України» від 21 квітня 2021 р.; рішення у справах щодо заборони застосування катувань (ст. 3) - «Бойко та інші проти України» від 17 червня 2021, «Головко проти України» від 23 січня 2020 р., «Кадура та Смалій проти України» від 21 квітня 2021 р.; рішення у справах щодо порушення права на свободу та особисту недоторканність (ст. 5) - «Єрьоменко та інші проти України» від 16 вересня 2021 р., «Карпенко проти України» від 10 червня 2021 р., «Нечай проти України» від 1 жовтня 2021 р., а також рішення у справах щодо порушення права на справедливий суд (ст. 6), права на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8), права на свободу зібрань та об'єднань (ст. 11) та інші¹⁴.

Такий стан речей щодо порушення прав і свобод людини в Україні може пояснюватися низкою чинників. Насамперед це правовий нігілізм більшості людей, тобто їх необізнаність щодо власних прав і свобод, а також щодо державних гарантій та примусових засобів їх забезпечення. Не останнє місце у цьому займає і високий рівень корупції в Україні, яка, уразивши найважливіші галузі та структури державного регулювання, практично паралізує діяльність усіх трьох гілок влади, а також місцевих влад, порушуючи найголовніші принципи - верховенства права, законності та рівності усіх перед законом. Сюди також можна віднести й недосконалість механізму забезпечення звернення громадян до державних органів щодо порушень їх конституційних прав і свобод, хоча певні позитивні кроки у цій сфері вже робляться.

право свобода законодавство конституція

Висновки

Проведе вище дослідження дає підстави вважати, що становлення прав і свобод людини на території сучасної України пройшло тривалий історичних шлях, основні етапи якого збігаються із загальновизнаною періодизацією історії України в цілому, серед яких за ознакою специфіки закріплення прав і свобод людини можна виділити три: дорадянський, радянський та період незалежності (сучасний період). Цей процес, хоча і був самобутнім, проходив не відокремлено від аналогічного процесу, що відбувався в інших країнах світу. Прийняття чинної зараз Конституції України у 1996 р. стало логічним завершенням процесу становлення прав і свобод людини в Україні, закріплення яких на законодавчому рівні відповідало глобалістичним процесам щодо розвитку людиноцентричного законодавства.

У Конституції Україні закріплено основні права та свобод людини, які, водночас, не є вичерпними. Законодавче забезпечення дотримання цих прав і свобод людини в Україні також має достатній рівень, оскільки у окремих нормативно-правових актах встановлюється відповідальність за недотримання, порушення прав і свобод людини, що є додатковою гарантією забезпечення реалізації положень Конституції. Але практична реалізація прав і свобод людини, а так само механізм державного забезпечення їх реалізації вимагають ретельного доопрацювання на індивідуальному, соціальному та державному рівнях.

Дана стаття не є вичерпним дослідженням щодо історії становлення, законодавчої регламентації та практичної реалізації прав та свобод людини в Україні. Натомість вона відкриває перспективи подальших розробок та пошук ефективних шляхів вирішення практичних проблем у сфері забезпечення прав і свобод людини в Україні.

Література

1. Федоренко В.Л. Конституційні права і свободи людини та їх гарантування і захист в Україні: монографія. Київ: Вид-во «Ліра», 2020. 138 с.

2. Бородін І.Л. Ґенеза прав і свобод людини та громадянина. Юридичний вісник. Повітряне і космічне право. 2010. № 3. С. 13-16.

3. Генезис прав людини. 2017.

4. Там само.

5. Там само.

6. Гурбик А.О. Статути Великого князівства Литовського 1529, 1566, 1588. Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В.А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. Київ: Наукова думка, 2012. Т 9: С. 834. 944 с.

7. Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української Конституції. Київ: Т-во Знання України, 1993. С. 33.

8. Летнянчин Л.І. Еволюція конституційних обов'язків людини і громадянина в Україні. Державне будівництво та місцеве самоврядування. 2006. Вип. 11. С. 196-197.

9. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: нариси політичної історії. Київ: Либідь, 1993. С. 140.

10. Летнянчин Л.І. Еволюція конституційних обов'язків людини і громадянина в Україні. Державне будівництво та місцеве самоврядування. 2006. Вип. 11. С. 201.

11. Конституція (Основний Закон) Української Радянської Соціалістичної Республіки від 30 січня 1937 р.

12. Конституція (Основний Закон) УРСР від 20 квітня 1978 р.

13. Ландіна А.В. Забезпечення прав і свобод людини у кримінальному законодавстві України: формальність чи реальність? Актуальні проблеми забезпечення захисту прав та свобод людини в умовах інтеграції України в європейський простір: зб. матеріалів Міжнародної конференції (2019; Львів); Актуальні проблеми забезпечення захисту прав та свобод людини в умовах інтеграції України в європейський простір: матеріали Міжнародної конференції (25 жовтня 2019 р.); кафедра кримінального права і процесу Інституту права, психології та інноваційної освіти Національного університету «Львівська політехніка». Львів: СПОЛОМ, 2019. С. 191-193.

14. Рішення щодо України, винесені Європейським Судом з прав людини.

Размещено на Allbest.ru