Дискутивні віхи модерної методології дослідження історичних наук як складної системи принципів наукового пізнання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дискутивні віхи модерної методології дослідження історичних наук як складної системи принципів наукового пізнання

Приходько Микола

Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова (Київ, Україна

Discursive Milestones of the Modern Research Methodology of Historical Sciences as a Complex System of Principles of Scientific Knowledge

Prykhodko Mykola

історичне пізнання джерело

Розвиток історії як наукової дисципліни у XX - XXI ст. тісно пов'язано з пошуком новітніх світоглядних та методологічних засад дослідницької практики розуміння минулого.

Визначено, що метод історизму як тренд філософії другої половини ХІХ - ХХ ст. пережив кризу в осмисленні минулого, пов'язану з відходом від концепції історії як цілісності, наділеної певним змістом, законів поступального розвитку, можливості визначеності сьогодення минулим. Також визначено, що у ході рефлексії щодо різних катаклізмів, пережитих світовою спільнотою у цей період, загострюється історичне усвідомлення, що стимулює спроби пояснити та осмислити історичний процес у теперішньому. Подібний стан сприяв розвитку методологічних дискусій, пошуку стратегій пояснення історичних подій.

Відзначено, що в 1970-ті роки у межах лінгвістичного повороту стала формуватися «Нова інтелектуальна історія». Предметом цього напряму є тексти, що відображають елітну, інтелектуальну та історіографічну думку певної епохи.

Мета - висвітлення модерних методологічних принципів історичного дослідження.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. І. С. Міронова у своїй праці «Історичне джерелознавство та українська археографія» (Міронова, 2017) звертає увагу на класифікації історичних джерел та структурі історіографічного дослідження. А. Є. Атаманенко в своєму доробку «Деякі проблеми дослідження з історії джерелознавства та археографії» (Атаманенко, 2000) актуалізує основні методологічні прийоми історика, дає чіткий перелік інструментів історичних досліджень. Т С. Китиченко в дослідженні «Розвиток історичного джерелознавства в Україні (1840-і-1920 рр.)» (Китиченко, 2019) розгорнуто характеризує процес зародження та поступу системи українських методичних положень в другій половині 19 століття - першій чверті 20 століття.

Постановка завдання. Прослідкувати на базі широкого масиву наукової літератури сучасні методи методологічного дослідження.

Виклад основного матеріалу

Звертаючись до дослідників методології історичного дослідження ми прослідковуємо тенденцію до переходу від позитивістської концепції яка почала свій шлях в 19 столітті до концепції фундаментом якої є синтез власного досвіду дослідника, його світогляду як суб'єкту та верифікованості джерельної бази дослідження-об'єкту дослідження.

Так, В. Смолій зауважує в своїй праці, що: «Нинішні тенденції розвитку науки, вказують, насамперед, на необхідність вироблення нових теоретичних та методологічних підходів щодо вивчення історичного процесу в Україні. У цьому контексті однією з основних умов досягнення успіху є відмова від думки про потребу створення єдиних універсальних методологічних засад, на основі яких могли б писати свої праці історики. В історичних працях дедалі більше виявляється необхідність комплексного інтегрального підходу до об'єкта дослідження» (Смолій, 1997, с. 7).

Марк Ферро у своїй класичній книзі «Використання і зловживання історією», зазначає: «Наша уява про інших людей і, звичайно, про нас самих є відображенням історії, ми вчимося як діти. Ця історія програмує нас на все життя. Шлях уявлень про минуле різних суспільств, яке є для всіх нас дверима які відкривають нам, світ формує всі наші зароджувані й усталені погляди (Ferro, 2003, с. 51.). В своїй праці М. Ферро також цитує Бенедетто Кроче, який був одним із перших, хто висловив подібні судження на початку ХХ ст., Кроче акцентує що історія вказує на проблеми нашого часу більше, ніж розповідає про епоху, до якої вона має відношення: «Віра в сенс історії більше не є частиною нашої культурної пам'яті, а ритуальні запитання щодо неї є частиною нашої практики. На зміну богословсько-філософським питанням сьогодні прийшло історико-антропологічне питання про сенс історії. Ми вже не запитуємо про реальну історію, яка має схильність розчинятися в оповіданнях, а радше про уявлення щодо історії, які стали для нас реальністю. У результаті такої зміни точки зору сама історична наука стає історико-антропологічною» (Reinhard, 2009, с. 67).

Зважаючи на уривки з праць Феро та Кроче можемо відслідкувати тенденцію помічену дослідниками, а саме динамічний рух від історії як бази знань про минуле до системи програмування світогляду громадянина в призмі історичних наративів його культурного середовища.

В царині гуманітарних знань історичні науки завжди були найбільш комплексними та багатогранними, контроверсійними та дискутивними. Ні філософія, ні філологія, чи навіть археологія, не генерують подібний масив проблемних питань як історичний сегмент науки.

Продовжуючи тези про комплексність та дискутивність історії слід звернути увагу на реалізм існування часу. Так, більшість істориків в своїх дослідженнях апріорі припускають, що минуле існує і що предмет історичного дослідження реальний. Зважаючи на це, мета дослідження полягає в тому, щоб прийти до цього об'єкта, який дійсно існує в онтологічному сенсі, з припущенням, що такий об'єкт реальний.

Так, В. Берека звертає увагу на те що «Здобутком останніх років є звернення до нетрадиційних у нашій історичній науці методологічних підходів і принципів - психоісторії, історії повсякденності, тенденції міждисциплінарності, реалізації аксіологічного принципу. Предметом нових наукових зацікавлень є психоісторія, що націлюється на вивчення психічної мотивації історичних процесів. Інтерес істориків до використання психологічних методів і прийомів дослідження слід шукати в проблемі осмислення природи людської мотивації, яка завжди була одним з найбільш важливих питань історичного пізнання.

Стикаючись з матеріальними свідоцтвами минулого, моделюючи ту чи іншу ситуацію, історик неминуче стикається із завданням адекватного сприйняття отриманої інформації і намагається дати раціональну оцінку антології подій» (Берека, 2017, с. І34).

Методологія історичних досліджень давно постала фундаментом ґрунтовних досліджень плеяди істориків. Багато з них вбачали необхідність ретельно описати методи роботи історика, з метою вбереження дослідників від примарних лабіринтів хибних об'єктів дослідження.

З огляду на це, слід звернути особливу увагу на декілька існуючих концепцій, представлених польськими корифеями в царині досліджень методології історичних наук, зокрема на праці «Historyka» М. Хендельсмана (Handelsman, 1928), на праці «Methodology of History» Є. Топольського (Topolski, 1976), на працях В. Конопчинського (Konopczynski, 2016, с. 81).

Для Хендельсмана дуже чітко зрозумілий предмет дослідження історика:«Предметом історичної науки є реальна людина, що живе і працює в спільноті, з її індивідуальними та колективними рисами» (Smyczynska-Adamska, 1972, с. 54). Автор «Хісторики» вказує на те, що долю конкретної людини завжди слід розглядати в призмі суспільства, у взаємодії з іншими людьми, які її оточують, і її неможливо відокремити від цієї конструкції.

В історичному дослідженні особливо важливою є наявність достатньої кількості джерел. Так, В. Конопчинський акцентує «Залежно від того, чи може історик спиратися на певний набір джерел і на їх основі визначати предмет дослідження формується тематика дослідження» (Konopczynski, 2016).

Інакше представив це питання у своїй монументальній праці Єжи Топольський (Topolski, 1976). Він звернув увагу на різні способи розуміння історії впродовж століть. Особливо в минулі століття під цим терміном розуміли багато різних галузей людських знань таких як міфологія, біографія, хронографічні й етнографічні описи та розповіді про події, які спостерігав історик.

Наративний поворот та його наслідки для методології історії проаналізуємо через призму концепції двох її провідних представників англійської методологічної думки: Хейдена Уайта та Френка Анкерсміта. Звернемося до класичної «Метаісторії», опублікованої у 1973 році і яка і в наші дні залишається зразковою для сучасної практики гуманітарних науки. Так в сентенціях автора про історичний наратив як багаторівневий літературно-риторичний дискурс було розвінчано багато міфів, століттями пов'язаних із, вже згаданої нами, позитивістською моделлю розуміння історії.

Теорія Х. Уайта підірвала переконання про незаангажований доступ до минулої реальності, об'єктивність, нейтральність дослідників і прозорість мови опису, яку вони використовували, і похитнула існуючий на той час фундамент дисципліни, тобто концепцію правди корельованої як суміш суджень та історичної дійсності. Автор відзначав: «...те, що я роблю - це сприйняття історії як набору дискурсів, що створюють власний об'єкт дослідження процесів, що визнані такими що укорінилися в мові і є більш риторичними, ніж граматичними» (Уайт, 2002, с. 121).

Х. Уайт, на відміну від істориків-позитивістів розглядає «факт» як «подію в процесі опису», тобто дискурсивну версію. Проводячи дефініцію історичного факту та історичної події, Уайт під історичним фактом розуміє концептуальне конструювання думки і фігуративне в уяві дослідника (White, 1978).

На відміну від даної позиції дослідника: «Історики, які дотримувалися позитивістського канону, не сумнівалися в здатності своїх досліджень створювати об'єктивну картину минулого, основним елементом якого був історичний факт. Своєрідний культ історичного факту становив ще одну прикметну рису парадигми історіописання XIX ст. Вважалося, що існують незаперечні факти, незалежні від суб'єкта пізнання (історика), які містяться в історичних джерелах. Завдання історика полягало в їх виявленні для побудови на основі цих фактів певної конструкції, своєрідної історичної концепції. У такий спосіб установлювався ланцюг послідовності: історичне джерело - історичний факт - історична концепція» (Rutkowski, 2007, с. 91).

Так, на думку Х. Уайта, історичний факт існує лише у думці, мові та дискурсі. В той самий час подія - це те, що сталося насправді і було відображено в документальних джерелах. Отже історичні факти конструюються, а історичні події відбуваються (Doran, 2013, с. 67).

В своїх дослідженнях Х. Уайт погоджується з М. Фраєм щодо того, що історія є саме вербальною моделлю послідовності подій, зовнішньою по відношенню до розуму історика. Історичні процеси відрізняються від своїх оригіналів, тому що людина не може побачити минулу реальність, а історик не може зрозуміти, чи адекватно він її репрезентував, реконструював у своїх доробках (Темірова, 2019, с. 283).

Так, Френк Анкерсміт - представник пізнішої фази розвитку наративізму - концепцій про так звані ідеї наративних субстанцій та роздумів про історичну репрезентацію детально описав модерний методологічний підхід до вивчення історії. Ф. Анкерсміт, який розробив теорію антиуайтівську за своїм характером, хоча сам автор визнає, що власні наукові пошуки розпочав з наративізму Уайта (Ankersmit, 2003, с. 11; Paul, & Veldhuizen, 2018).

Автор зробив спробу подолати дистанцію між текстом історика та реальністю минулого, яку Х. Уайт та послідовники оголосили неподоланою. Нова філософія історії намагається дослідити реальність, заховану під самопрезентацією тексту і зробити цю реальність надбанням історика та читача. Здійснюється ця робота не аналізом історичного минулого, авторської інтенції, а особливим текстуальним механізмом. В цей текстуальний механізм входять основні поняття і прийоми сучасного, так званого, філософського постструктуралізму, деконструктивізму.

Головною метою, яку ставить перед собою Анкерсміт, є виявлення такого способу пізнання минулого, який би дозволив уникнути дистанції між реальністю минулого та її репрезентаціями в тексті історика.

Не можна ігнорувати, що теоретична думка Анкерсміта, хоча насправді складна для сприйняття й написана герменевтичною мовою, постійно згадувалася в роботах, присвячених проблемі кризи репрезентації.

Так, автор зазначає: «Наративні інтерпретації, є не знанням, але організацією знання», а наративізм є «конструювання не того, чим минуле могло б бути, а наративних інтерпретацій минулого» (Апкегетії, 2003, с. 115).

Таким чином, в рамках наративної філософії історії, представником якою і виступає Ф. Анкерсміт, проблема адекватного відображення минулого, розуміння об'єктивної істини не є основною метою дослідження. Вчені пропонують різні образи історії, різні її інтерпретації, які можуть не тільки не співпадати, а й суперечити один одному.

Розглядаючи поняття історичного знання звертаємо увагу на те що воно створюється в результаті дослідницької процедури, що здійснюється відповідно до певних канонів, тобто методів історичного дослідження. Побудовою та дослідженням таких процедур займається спеціальна наукова дисципліна, яка називається методологією історії.

Зазначимо, що історичне дослідження полягає в тому, щоб ставити питання до подій минулого і шукати на них відповіді. Історик, спираючись на безпосередньо свої історичні знання та знання джерел, наводить попередні відповіді на поставлене раніше запитання. Це етап, так званої, дослідницької гіпотези, тобто думки, припущення про минуле, сформульоване для його подальшої перевірки. Потім дослідник збирає вихідний матеріал, на основі якого перевіряє гіпотезу. Гіпотеза, доведена на основі проведеної процедури дослідження, стає науковою тезою.

Безперечно, історичні знання постійно доповнюються і коригуються. Відкриття нових історичних джерел і постійне вдосконалення методів їх дослідження викликають зміну багатьох суджень про минуле. Навколо багатьох подій точиться гостра дискусія. Так, політичні переконання часто є джерелом розбіжностей між дослідниками історії, особливо щодо оцінки різних історичних подій. Отже, характерною рисою історичного знання є його плинність і мінливість.

Окрема справа поділ на прямі та опосередковані джерела. Він відноситься до способи з'ясування конкретного історичного факту. Про непряме джерело ми говоримо, коли пізнавальний процес опосередковує третя особа - автор, який суб'єктивно представляє нам своє бачення подій. Ми говоримо про безпосереднє джерело, коли такого посередника немає, наприклад, коли дізнаємося про конструкцію конкретного об'єкта, маючи можливість фізичного контакту з ним.

Критика історичного джерела полягає в оцінці його автентичності - зовнішня критика, та вірогідності - внутрішня критика. Історик, досліджуючи автентичність джерела, шукає відповідь на питання, чи є воно тим, чим джерело виглядає. На основі зовнішніх ознак він визначає авторство, місце, час та обставини джерела, і на цій основі відокремлює справжні джерела від підробок.

Внутрішня критика дає змогу встановити, чи певне джерело доносить правду. На цьому етапі критики історик намагається встановити, чи міг автор джерела знати і хотів донести правду. Не всі автентичні джерела водночас правдиві та вірогідні. Причиною перекручень може бути неосвіченість автора або навіть навмисне розкриття неправди. Тому історик повинен перевірити, чи був автор розповіді компетентною людиною і чи він чомусь не був зацікавлений у приховуванні правди.

Наступним етапом дослідницької роботи є аналіз джерела, який полягає у відтворенні на його основі детальних фактів. Дослідницька робота завершується діяльністю з пояснення та об'єднання історичних фактів. Пояснення полягає у встановленні причин, які сприяли виникненню того чи іншого факту, і наслідків, які він викликав, а отже, ролі, яку він відіграв в історії. Об'єднання історичних фактів веде до створення реконструкції історичного процесу.

У контексті цього розрізнення відразу ж виникають дві основні проблеми, які жваво дискутуються на основі сучасної методології історії: проблема статусу історичних реконструкцій і проблема істини. Сформулюємо їх у вигляді запитань, проблема статусу історичних реконструкцій: чи є предметом історіографії в певному сенсі реконструкція історії, якою вона була, а отже, чи є історик реалістом у своїй науковій діяльності або чи є твір історика лише продуктом літературної вигадки, а отже, і літературної конструювання - як того хотів би модний у багатьох сучасних колах постмодернізм зі своєю ідеєю деконструктивізму (епістемології).

Крім цих проблем, проблема науковості та статусу цієї дисципліни також є особливо важливою для розвитку методологічного усвідомлення історії як наукової дисципліни, що може бути виражено у формі запитання: чи є історіографія ідіографічною чи номотетичною?, чи чимось іншим? - проблема, яка обговорювалася на межі 19-20 століть і яка не втратила свого значення і сьогодні.

Щоб адекватно відповісти на ці питання, необхідно було б ретельно проаналізувати процес проведення досліджень в галузі історії. Обмежимося тут лише необхідними зауваженнями. Робота історика, який вивчає певний аспект історії, складається з чотирьох основних етапів: вибір теми, збір інформаційних джерел, спроба їх розібратися та формулювання цього розуміння у письмовій формі у вигляді тексту.

Усі ці фази важливі і, впливаючи один на одного, вони змінюють один одного. Центральну роль, однак, відіграє третя фаза - спроба зрозуміти джерела інформації (історичні джерела, історіографічні та допоміжні дослідження), на якій історик стикається з такою проблемою: щоб адекватно зрозуміти джерела, їх необхідно охопити за допомогою відповідно підібраного понятійного апарату, тобто відповідно підібраної герменевтики. Його мета «відкрити», «розшифрувати» первісно «закритий», «зашифрований» зміст цих творів.

При побудові герменевтики конкретного історичного джерела історик використовує інформацію, що міститься в цьому джерелі, а також інформацію, що надходить поза нього. Останні взяті з інших історичних джерел, а також з історіографічних та допоміжних досліджень.

Отже, будуючи герменевтику історичних джерел, історик використовує як вихідні знання, так і знання, які не є джерелами: історіографічні знання (наприклад, політична історіографія, економічна історіографія) і допоміжні, широко зрозумілі знання про людину та культуру, які випливають із філософії, з дисциплін, що називаються допоміжні історичні дисципліни (наприклад, археологія, соціологія, економіка, психологія, політика, лінгвістика, етнографія, кодикологія) та загальні знання про людське життя.

На думку Х.-Г. Гадамера, відстань у часі дає змогу відокремити істинні проекції там, де ми розуміємо, від хибних проекцій, де ми неправильно розуміємо, створюючи історичну свідомість (Gadamer, 1993, с. 21).

Проблематичність вищезазначених принципів випливає з того, що враховується лише історичний горизонт тексту, повністю ігнорується горизонт сучасного інтерпретатора, ніби його власний історико-культурний контекст не вплинув на те, як був текст прочитаний, і що, за висновками Х.-Г. Гадамера, становить суть акту тлумачення.

З іншого боку, використання нового типу позаджерельних знань при інтерпретації історичних джерел дозволяє історику сформулювати нові питання щодо досліджуваних текстів і таким чином сформулювати нову герменевтику, кінцевим плодом якої є нова історична реконструкція. Тому зміна використовуваної герменевтики завжди викликає більшу чи меншу зміну обсягу історичних досліджень. Таке траплялося неодноразово в історії історіографії

Що ж, на нашу думку, вимога вірогідності історичних джерел принципово відрізняє історичні реконструкції від художньої літератури. Забувши цю елементарну істину, прихильники постмодернізму на основі історіографії просто відмовляються від практики цієї дисципліни, стаючи звичайними письменниками.

Але незважаючи на це, він не позбавляється у своїх дослідженнях ідеї «абсолютної істини» та ідеї «історії, яку можна адекватно пізнати». Історик - реалістичний конструктивіст, навпаки, знає, що він завжди формулює лише розрізи світу явищ - історії, яку він вивчає. Ці поперечні зрізи, безсумнівно, завжди є конструкціями нашого розуму, але водночас вони також є образами історії, образами, що знаходяться між історією та наукою.

Слід згадати і презентизм, як найбільш критичну форму. Напрям набув поширення за часів глобалізації, суспільних потрясінь та криз, відколи, за висловом Ф. Артога: «день сьогоднішній у боротьбі за уми людей намагається самоствердитись, більше того - поставити собі на службу і минуле, і майбутнє» (Артог, 2007, с. 56).

Ф. Артог наполягає, що ми стали свідками переходу до нового режиму історичності, в якому ні майбутнє, ні минуле не може зрівнятися за важливістю, силою своєї присутності в нашому усвідомленні часу з сьогоденням. Тобто сьогоднішнє суспільство повністю занурилося в сьогодення. І минуле, і майбутнє тепер є лише інструментами того, щоб досягти чогось у цьому сьогоденні.

Ми апропріювали минуле, включили його в наше сьогоднішнє життя. Тобто вже немає минулого як чогось, із чим у нас є дистанція, а є минуле, яке є частиною нашого сьогоднішнього життя. Саме з цим чи з одним із проявів цього пов'язане бурхливе зростання досліджень пам'яті.

За доби презентизму історична пам'ять набирає все більшої ваги, відтісняючи історію-науку на другий план. Вивчення колективної пам'яті того чи іншого регіону або якоїсь соціальної верстви презентизм намагається піднести до рівня аналогу історичної ментальності. Історична пам'ять - один із вимірів колективної/соціальної пам'яті, це пам'ять про історичне минуле, або, вірніше, його символічна репрезентація. Так: «Сучасна історія прямо виходить із життя, як, втім, і так звана несучасна історія, бо очевидно, що тільки інтерес сьогодення може виступати двигуном пошуків фактів минулого. Знайдений факт минулого, поєднаний з інтересом сьогодення, стає реальністю сьогодення, а не минулого. Даремно історики повторюють на різні лади одну емпіричну і банальну формулу, що стала: історія - це magistra vitae - наставниця життя» (Кроче, 1999, с. 137).

Тлумачення О. Бойком слова «менталітет» звучить так: «Під ментальністю «менталітетом» розуміють стійкі структури глибинного рівня колективної чи індивідуальної підсвідомості, що визначають устремління, нахили, орієнтири людей, національний характер, відношення до загальновизнаних цінностей, суспільну психологію. Ментальність означає дещо спільне, що лежить в основі свідомості і підсвідомого, логічного і емоційного, тобто вона є глибинним джерелом мислення, ідеології та віри, почуттів та емоцій» (Бойко, 2008, с. 641).

Пам'ять, поставлена на службу презентизму, стає способом усвідомити й поширити серед загалу своє регіональне/групове розуміння сучасної доби. За таких умов різні історичні місцини й регіональні герої конструюються й постійно реконструюються відповідно до поточної кон'юнктури, що викликає найрізноманітніші, часом травматичні реакції з боку інших сегментів суспільства (Магилл, 2007, с. 93). При цьому спільноті нав'язується думка, що саме ось таке «відфільтроване» розуміння історії і є насправді реалізацією ідеї щодо «відповідальності перед пам'яттю поколінь».

А. Магілл стверджував: «Потреба пам'ятати, що трактувати минуле у «правильному» вигляді звучить вимогливо і можна очікувати, що історики будуть виконувати свою роботу на догоду тим, хто їм платить, і тим, хто відчуває, що їхні власні соціальні і культурні імперативи повинні бути захищені» (Магилл, 2007, с. 93). На загал явище презентизму - прагнення дати оцінку подіям минулого з позиції сьогоднішнього дня, одним з найліпших засобів протидії презентизму є контекстуалізація: здатність розуміння минулого у сучасних йому умовах, без подальших кон'юктур.

З другої половини XX ст. у розвитку гуманітарних наук розпочався новий етап розуміння тексту. Його основа перестає розглядатися як незалежний витвір у системі наукового пізнання. Його стали представляти компонентом мовної системи, що репрезентує певну область соціального життя наукового дискурсу.

Насамперед дамо трактування самого терміну «дискурс». Осмислюючи понад 50 визначень дискурсу, ми пропонуємо власну дефініцію даного поняття: дискурс - це сукупність висловлювань, що організують той чи інший вид діяльності, за дотримання принципу діалогічності чи інтертекстуальності, а також актуалізації елементів тексту до його контексту науковий стиль мовної комунікації визначається нормами наукового пізнання, де діяльність комунікантів спрямована на виявлення об'єктивної природи предмета вивчення поза чуттєво- емоційними факторами його верифікації.

Об'єктивність у дискурсі (по Р. Барту) - відсутність знаків суб'єкта висловлювання - постає як особлива форма уявного, продукт так званої референціальної ілюзії (уяву доповідача) (Barthes, 1981, с. 71).

Основними визначальними параметрами, що становлять поняття «науковий дискурс», є учасники (адресант та аудиторія), цілі (вирішення проблеми), хронотоп, цінності, стратегії, тематика, жанри, дискурсивні формули (патерни).

Не можно не погодитись з І. С. Шевченко: дискурс - це текст, створений в результаті мовної діяльності представників певної лінгво-культурної спільноти, розглянутий у сукупності його лінгвістичних параметрів і соціокультурного контексту (Шевченко, 1999, с. 51).

Висновки та перспективи подальших досліджень. Безперечно сучасні тенденції методологічного фундаменту історичного дослідження спрямовані у векторі досягнення незаангажованості, вірогідності та контекстуалізації історичного дослідження. Методологія зобов'язує автора досліджень до збільшення зусиль щодо верифікації джерела, виносить автентичність на вищий щабель в ієрархії інструментів історика.

В статті було з'ясовано що під методами історичного дослідження розуміються всі загальні методи вивчення історичної реальності, методи, що належать до історичної науки в цілому та використовуються у всіх галузях історичних досліджень.

Історія ментальності, інакше звана історичною антропологією, постає як глобальна концепція історії, можливо, навіть парадигма. У центрі уваги міститься феномен людської особистості, сформованої культурою епохи -- як проміжна ланка між культурою і суспільством. Поступово історична антропологія практично перетворюється на синонім «нової історичної науки». Принцип інакшості стає умовою адекватної розшифровки історичних джерел. Історики прагнуть вивченням історії ментальності вирішити проблему верифікації - перевірки істинності історичного знання.

Документ починає сприйматися не як заздалегідь готовий до аналізу текст, а як манускрипт, який треба розшифрувати; важливе місце займає мистецтво інтерпретації. Між минулим та сьогоденням встановлюється діалог. Історики шукають відповіді на питання, що задаються часом, у якому вони живуть; прагнуть конструювання, а чи не опису минулого, аналізу його слідів. Предмет історії гуманізується: замість історії торгівлі починає вивчатися історія купців, замість традиційної аграрної історії - історія селян, замість історії капіталізму - історія банкірів.

У процесі дослідження, однак, слід пам'ятати, що вже вилучення фактів історик вносить відомий суб'єктивізм у процес дослідження. Відбір, назва факту, трактування - це приклад інтерпретації. Крім цього, дослідник сприймає історичні факти не пасивно, а накладає на них ряд власних уявлень.

Важливо підкреслити, що узагальнення дослідника залежить від фактів, а й відбір фактів залежить від висунутої, безпосередньо істориком, гіпотези.

В історичному дослідженні характерне ретроспективне розкриття історичної реальності, діяльності історичних особистостей, послідовних змін у історичній дійсності у процесі розвитку на основі причинно-наслідкових зв'язків, закономірностей історичного розвитку.

Особливість історичного пізнання, полягає ще й у тому, що в ньому обов'язково присутній аксіологічний, тобто оціночний момент, оскільки в історії оцінюються діяння людей, в результаті неминучі симпатії та антипатії до цього з боку дослідника.

Говорячи про історичну реальність, історик виходить із ідей сучасного конструктивізму. Інакше кажучи, ми оперуємо образами, які відбивають індивідуальний дослідницький підхід до проблеми, і стверджуємо у свій факт існування об'єктивної реальності, незалежної від дослідницької уваги.

В подальших дослідженнях слід закцентувати увагу на подоланні негативного впливу презентивізму в історичній царині та абсолютизації традиційного історичного інструментарію.

Література

1Артог Ф. Мировое время, история и написание истории / Крынщазнауства і спецыяльныя гістарьічньїя дысцыплшы : навук. зб. Вып. 3 / рэдкал. : У Н. Сідарцоу, С. М. Ходзін (адк. рэдактары) та інш. Мінск : БДУ, 2007. 289 с.

2Атаманенко А. Деякі проблеми досліджень з історії джерелознавства та археографії. Історіографічні та джерелознавчі проблеми історії України. Міжвузівський збірник наукових праць. 2000. С. 13-21.

3Берека В. Новітні підходи в методології та методиці викладання історії в Україні. Наукові записки: Серія «Історія», 2017. Випуск 1, частина 2. С. 134-139.

4Бойко О. Д. Історія України : навчальний посібник. 3-є видання. К. : «Академія», 2008. 687 с.

5Китиченко Т. С. Розвиток історичного джерелознавства в Україні (1840-ві - 1920-ті рр.). Харків: Діса Плюс, 2019. 239 с.

6Кроче Б. Антологія творів із філософії: Історія. Економіка. Право. Етика. Поезія. СПб. : Пневма, 1999. 480 с.

7Магилл А. Историческая эпистемология. М. : «Канон», 2007. 464 с.

8Міронова І. С. Історичне джерелознавство та українська археографія : спецкурс з джерелознавства, історіографії та методики викладання історії : навч. посіб. Миколаїв : Вид-во ЧНУ ім. Петра Могили, 2017. 208 с.

9Смолій В. А. Українська історична наука на рубежі XXI століття: проблема пошуку нових теоретичних та методологічних підходів. Освіта України. 1997. 4 липня (№27).

10Темірова Н. Р. Історія історичного знання: від зародження до статусу науки. Вінниця : ДонНУ імені Василя Стуса, 2019. 132 с.

11Уайт Х. Метаистория: Историческое воображение в Европе XIX века. Екатеринбург : Издательство Уральского университета, 2002. 528 с.

12Шевченко И. С. К определению понятия дискурса в исторической прагматике. Вісник ХДУ Серія романо-германська філологія. 1999. №435. 153 с.

13Ankersmit F. Six Theses of Narrative Philosophy of History / Анкерсмит Ф. Р. История и тропология: взлет и падение метафоры. М. : Прогресс-Традиция, 2003. 400 с.

14Barthes R. The Discourse of History / Transl. Stephen Bann. Comparative Criticism. № 3. 1981. 220 c.

15Doran R. Editor's Introduction: Choosing the Past: Hayden White and the Philosophy of History / Doran R. (Ed.). Philosophy of History After Hayden White. L.; N.-Y. : Bloomsbury, 2013. Kindle Edition. 301 p.

16Ferro M. The Useand Abuse of History. Or How the Past is Taught to Children. London : Routledge, 2003. 321 p.

17Gadamer H.-G. Prawda i metoda. Zarys hermeneutyki filozoficznej / Przel. B. Baran. Krakow, 1993. 282 s.

18Handelsman M. Historyka: zasady metodologii i teorii poznania historycznego. Wyd. 2. Warsaw, 1928. 284 s.

19Konopczynski W. Dziennik 1918-1921. Warszawa-Krakow, 2016. Cz. 1. 508 s.

20Paul H., van Veldhuizen A. A Retrieval of Historicism: Frank Ankersmit's Philosophy of History and Politics. History and Theory, 2018. Vol. 57, №1(March). 254 p.

21Reinhard W. Zycie po europejsku: od czasow najdawniejszych do wspolczesnosci / Przel. J. Antkowiak. Warszawa : Wydawnictwo Naukowe PWN, 2009. 524 s.

22Rutkowski H. Poczqtki Towarzystwa Milosnikow Historii w Warszawie (1906-1914). Przeglqd Historyczny, 2007. T. 98, Z. 4. 514 s.

23Smyczynska-Adamska L. Z biografii politycznej Marcelego Handelsmana. Zeszyty Historyczno-Polityczne SD, 1972. Z. 6. S.43-54.

24Topolski Je. Methodology of History / transl. O. Wojasiewicz. Dordrecht; Boston : D.Reidel Publishing Company, 1976. 690 p. 25White H. Tropics of Discourse. Essays in Cultural Criticism. L.; Baltimore: The Johns Hopkins University Press, 1978. 283 p.

REFERENCES

1Ankersmit, F. (2003). Six Theses of Narrative Philosophy of History. In Ankersmit F. R. Istoriya i tropologiya: vzlet i padeniye metafory. M.: Progress-Traditsiya.

2Artog, F. (2007). Mirovoye vremya, istoriya i napisaniye istorii [World Time, History and the Writing of History]. Minsk: BDU. Krynicaznaйstva i spiecyjalnyja histarycnyja dyscypliny. Navuk. zb., 3.

3Atamanenko, A. (2000). Deyaki problemy doslidzhen' z istoriyi dzhereloznavstva ta arkheohrafiyi. Istoriohrafichni ta dzhereloznavchi problemy istoriyi Ukrayiny [Some Research Problems in the History of Source Studies and Archeography]. Istoriohrafichni ta dzhereloznavchi problemy istoriyi Ukrayiny. Mizhvuzivs'kyy zbirnyk naukovykh prats', 13-21.

4Barthes, R. (1981). The Discourse of History. Transl. Stephen Bann. Comparative Criticism, 3.

5Bereka, V (2017). Novitni pidkhody v metodolohiyi ta metodytsi vykladannya istoriyi v Ukrayini [New Approaches in the 6Methodology and Methods of Teaching History in Ukraine]. Naukovi zapysky: Seriya «Istoriya», 1(2), 134-139.

7Boyko, O. D. (2008). Istoriya Ukrayiny [History of Ukraine]. Navchal'nyy posibnyk. 3-ye vyd. K.: «Akademiya».

8Doran, R. (2013). Editor's Introduction: Choosing the Past: Hayden White and the Philosophy of History. In Doran R. (Ed.).

9Philosophy of History After Hayden White. L.; N.-Y. : Bloomsbury, Kindle Edition.

10Ferro, M. (2003). The Useand Abuse of History. Or How the Past is Taught to Children. London: Routledge.

11Gadamer, H.-G. (1993). Prawda i metoda. Zarys hermeneutyki filozoficznej. Przel. B. Baran. Krakow.

12Handelsman, M. (1928). Historyka: zasady metodologii i teorii poznania historycznego. Wyd. 2. Warsaw.

13Konopczynski, W. (2016). Dziennik 1918-1921. Warszawa-Krakow. Cz. 1.

14Kroche, B. (1999). Antolohiya tvoriv izfilosofiyi: Istoriya. Ekonomika. Pravo. Etyka. Poeziya [Anthology of Works on Philosophy: 15History. Economy. Right. Ethics. Poetry]. SPb.: Pnevma.

16Kytychenko, T. S. (2019). Rozvytok istorychnoho dzhereloznavstva v Ukrayini (1840-vi - 1920-ti rr.) [Development of Historical 17Source Studies in Ukraine (1840s - 1920s)]. Kharkiv: Disa Plyus.

18Magill, A. (2007). Istoricheskaya epistemologiya [HistoricalEpistemology]. M.: Kanon.

19Mironova, I. S. (2017). Istorychne dzhereloznavstvo ta ukrayins'ka arkheohrafiya : spetskurs z dzhereloznavstva, istoriohrafiyi ta metodyky vykladannya istoriyi [Historical Source Studies and Ukrainian Archeography: Special Course on Source Studies, 20Historiography and Methods of Teaching History]. Mykolayiv: Vyd-vo CHNU im. Petra Mohyly,. 208 s.

21Paul, H., van Veldhuizen, A. (2018, March). A Retrieval of Historicism: Frank Ankersmit's Philosophy of History and Politics. History and Theory, 57(1).

22Reinhard, W. (2009). Zycie po europejsku: od czasow najdawniejszych do wspolczesnosci. Przel. J. Antkowiak. Warszawa: 23Wydawnictwo Naukowe PWN. Rutkowski, H. (2007). Poczqtki Towarzystwa Milosnikow Historii w Warszawie (1906-1914). 24Przeglqd Historyczny, 98(4). Shevchenko, Y S. (1999). K opredelenyyu ponyatyya dyskursa v ystorycheskoy prahmatyke [To Define the Concept of Discourse in Historical Pragmatics]. VisnykKHDU. Seriya romano-hermans'ka filolohiya, 435.

Smoliy, V A. (1997, July 4). Ukrayins'ka istorychna nauka na rubezhi XXI stolittya: problema poshuku novykh teoretychnykh ta metodolohichnykh pidkhodiv [Ukrainian Historical Science at the Turn of the XXI Century: the Problem of Finding New Theoretical and Methodological Approaches]. Osvita Ukrayiny, 27.

25Smyczynska-Adamska, L. (1972). Z biografii politycznej Marcelego Handelsmana. Zeszyty Historyczno-Polityczne SD, 6, 43-54. 26Temirova, N. R. (2019). Istoriya istorychnoho znannya: vid zarodzhennya do statusu nauky [The History of Historical Knowledge: from the Beginning to the Status of a Science]. Vinnytsya: DonNU imeni Vasylya Stusa.

27Topolski, Je. (1976). Methodology of History. Transl. O. Wojasiewicz. Dordrecht; Boston: D.Reidel Publishing Company.

28Uayt, Kh. (2002). Metaistoriya: Istoricheskoye voobrazheniye v Yevrope XIX veka [Metahistory: The Historical Imagination in 19th Century Europe]. Yekaterinburg: Izdatel'stvo Ural'skogo universiteta.

29White, H. (1978). Tropics of Discourse. Essays in Cultural Criticism. L.; Baltimore: The Johns Hopkins University Press.

Размещено на Allbest.ru