Стратегії виживання українського селянства в умовах голоду 1946–1947 рр. (на прикладі с. Коврай)

Strategies of survival of the Ukrainian peasantry in the conditions of the famine of 1946-1947 (example of Kovrai village)

In the article, on the example of Kovrai village of Zolotonosha district of Cherkasy region, with the help of oral sources of history - memoirs of eyewitnesses of the famine of1946-1947, located in the museum «Memory» and collected by the author during the study, archives of Kovrai village council, including farm books, based on processed literature, the mechanism of a man-made famine is revealed, and basic strategies of survival, adaptation practices of the population during the post-war crisis are considered. The methodological basis of scientific research is based on general scientific principles of analysis and synthesis, the method of critical and dense reading of sources. It has been established that the main cause of the famine of1946-1947 was not natural, it was orchestrated by the Soviet totalitarian regime. During the first postwar years, the Ukrainian peasants were under the repressive pressure from the administrative-command system, its tax and grain procurement policies. However, without investing anything in its development, the state expropriated everything it could. The famine in colonial-dependent Ukraine was artificial. The main survival strategies were mutual support and ingenuity. The most common ways to survive were directly related to the attempts of finding any available food. Deprived of food resources, people tried to survive by eating products seemingly unfit for consumption. Local authorities, represented by the heads of collective farms, tried to support the starving families by providing meals for collective farmers and schoolchildren. Peasants passively resisted the government, complaining to the authorities, trying to steal ears of corn or cobs in the field, breaking the law, fleeing the city, notfollowing the plan of working days and taxes in kind. The famine of1946-1947 not only led to the physical destruction and bullying of the peasants, but also damaged their spiritual foundation, destroyed the national idea and national consciousness. In addition to deaths and chronic diseases, famine has led to mass orphanhood, homelessness and crime. Strong and prolonged starvation suppressed normal human feelings.

Key words: Kovrai, famine of1946-1947, post-war period, peasantry, survival strategies.

Основна частина

Постановка проблеми. Із здобуттям незалежності в Україні спостерігається високий суспільний та науковий інтерес до історії держави, зокрема її маловідомих трагічних сторінок. Тематика голоду стала однією із центральних в сучасній українській історичній науці та ключовим елементом державної політики пам'яті. У ХХ ст. Україна тричі пройшла через масовий голод. І всі три рази за радянського режиму. Проблема голоду 1946-1947 рр. залишається ще не досить вивченою. Особливо потребує уваги дослідників її регіональний аспект. Тому, на наш погляд, є актуальним з'ясування стратегій виживання українського селянства у 1946-1947 рр. на прикладі с. Коврай Золотоніського району Черкаської області (на той час Золотоніського повіту Полтавської області).

Аналіз досліджень. Основу джерельної бази дослідження складає «Книга спогадів» музею «Пам'ять», яка містить спогади жителів с. Коврай про голод 1946-1947 рр. Важливим джерелом інформації стали фонди архіву сільської ради с. Коврай, зокрема погосподарські книги 1946-1947 рр., які дають чітку картину соціально - демографічної ситуації. Використано свідчення очевидців, зібрані автором в ході дослідження, документи сімейних архівів опитаних жителів села. Разом з офіційними документами, матеріалами періодичних видань вони дають змогу відтворити картину подій на макрорівні долі окремої людини, родини, населеного пункту.

Мета статті - на основі джерельної та історіографічної бази на прикладі с. Коврай Золотоніського району Черкаської області розкрити стратегії виживання селянства під час голоду 1946-1947 рр.

Виклад основного матеріалу. Вже навесні 1946 р. українське село відчуло початок голоду. У спеціальному повідомленні МВС УРСР ЦК КП(б) У про скарги громадян областей України на тяжкий продовольчий стан, опухання та смертність від голоду (під грифом «Совершенно секретно») від 11 червня 1946 р. вказано: «Військовою цензурою МВС УРСР в процесі перегляду поштової кореспонденції за період з 10 квітня по 15 травня 1946 р. виявлено 7330 листів від цивільного населеня ряду областей УРСР із скаргами на продовольчі ускладнення. Автори листів скаржаться на те, що переживають продовольчі ускладнення в зв'язку з відсутністю хліба та інших продуктів, що мають місце навіть смертні випадки» (Україна: Хроніка ХХ ст., 2005: 24). 16 таких листів надійшло із Полтавської області (Історія України, 2004: 321).

27 вересня 1946 р. Рада Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) прийняли постанову «Про економію у витрачанні хліба» (Україна: Хроніка ХХ ст., 2005: 39-40), відповідно до якої зменшувалась кількість осіб, які забезпечувались хлібними картками. В Україні були позбавлені хлібних карток 3 млн. 634 тис. 500 осіб, з них 2 млн. 892 тис. 100 осіб - мешканці сільської місцевості. Тобто, з централізованого постачання найбільше було знято селян - виробників хліба (Веселова, 2004).

Примусове вилучення хліба з українського села у 1946 р., вивезення до Москви і Ленінграда продовольства призвело до масової трагедії на значній території України - 16 областей потерпали від голоду та недоїдання. Пік опухань і смертності припав на весну-літо 1947 р. Як говорили очевидці, так не потерпали навіть в роки окупації. Страшне лихо було обумовлене соціально-політичними чинниками. Людей системно і послідовно позбавляли продовольства, засобів існування. Посилання на нищівні наслідки війни виглядали цинічно в умовах жахливого податкового тиску, відвертого позбавлення селян хліба, молока, м'яса. Проте знесилені люди продовжували працювати в колгоспах, провели весняну посівну кампанію й жнива (Веселова, 2004).

Здавши все державі, люди змушені були їсти картопляне лушпиння, макуху, жом, м'ясо загиблих тварин, листя та цвіт дерев, траву. Від недоїдання люди в селі пухли, але не помирали (Шейміна). Спогади очевидців повоєнного голоду є одним із небагатьох джерел інформації про повсякдення селян у 1946-1947 рр. Проаналізувавши їх, бачимо, що найбільш поширені способи вижити були безпосередньо пов'язані із спробами знайти будь-яку доступну їжу. Більшість спогадів засвідчує повну відсутність продуктів харчування у селян. Відібраний владою хліб вони повинні були компенсувати іншими харчовими продуктами. Спочатку це були овочі з городів, корови, кози, птиця, а потім й усі тварини, що залишались у селах. Після цього їстівними вважались трава, лобода, коріння дерев та ховрахи.

Люди відкопували мерзлу картоплю, буряки, що лишилися на полі після збирання врожаю. А навесні намагалися порятуватися щавлем, конюшиною. У багатьох областях України їли дрібних гризунів, собак, котів (Грабовський, 2011).

Вважалося щастям віднайти у полі колосок, але впійманим загрожувало покарання. У міру накопичення арештованих селян за украдений колосок, буряк чи ще за якусь дрібну провину, їх відправляли до залізничних станцій. А звідти дорога пролягала на будови комунізму. Таких засуджених в селі було чимало. Василенко А.М. разом із 12-річним сином Олексієм із залізничної станції Золотоноша були відправлені в Магадан. Пізніше в цьому ж напрямку вивезли родину Педько Г.І. Вони повернулися додому в 1954 р. (Василенко: 132).

Багато сімей селян на роботу ходили пухлими. Особливо важкою була весна 1947 р. Коврайці дочекались, коли в колгоспі на початку весни відкриють яму біля току, де взимку зберігалася картопля, але її керівництво колгоспу здало в рахунок держпоставок. Діти накидалися на гнилу перебрану картоплю, хватали, ховали в торбинки і камани. Із цієї картоплі пекли макорженики (Колісніченко: 39). Надія вижити з'явилась із появою молодої кропиви, потім лободи, щириці, а пізніше й болотної рослинності.

Для дітей у школі с. Коврай варили затірку. Давали один раз на день. Цікавий спогад Бруса В.І.: «В нашій сім'ї було троє дітей. Батька репресовано у 1938 р., розстріляно в Черкасах. Мати ледве могла нас прогодувати. Сама пухла ходила, а нас вберегла. Вчителька оголосила, що нас у школі будуть підгодовувать. Ми не могли діждатися. На другий день наварили в столовій казан затірки. І я побіг. Але мені сказали: ти не будеш їсти, ти син врага народу. Я ці слова чую і зараз… А як хотіли мене нагородити орденом у 1974 р. за високі показники в роботі, то бригадир поїхав у райком партії і каже: «не награждайте його, він син врага народу» (Брус: 143).

Коли становище стало особливо жахливим, український уряд 3 березня 1947 р. організував державну допомогу голодуючим - виділив 140 млн. крб. для організації безкоштовного харчування населення на польових роботах. Для багатьох селян порятунком від голодної смерті були пайки хліба, які вони отримували за роботу під час весняно-польових робіт - по 300 г. хліба на працюючого в полі (Шейміна). Весняні польові роботи змусили керівництва районів дали дозвіл головам колгоспів варити і роздавати затірку. Але не всім, а лише тим, хто виходив на роботу. На колгоспному дворі встановлювався великий казан. У ньому кип'ятилась вода, підсолювалась, засипалося трохи борошна (60 г. на душу) і старанно розмішувалось. Така страва врятувала не одного від опухання та смерті (Брус: 143).

Мельник Л.Ю., за розповідями матері, назвала харчі, які вживали в родині, щоб уникнути смерті: «Під час голоду їли цвіт акації. Це нам навіть подобалося. Мати сушила лушпиння з картоплі, перетирала і з цього пекла млинці. Щоб вийшла перепічка, треба було змолоти відро картопляного лушпиння, добавити тертого буряка і перемішати з водою» (Мельник: 3).

Сільській жінці, яка втратила на фронті чоловіка, треба було врятуватися не тільки від голоду, а й від холоду - не дати замерзнути дітям в нетопленій хаті. Дочекавшись ночі вони вирушали у віддалені від села поля по кулі соломи чи соняшнику. «Треба було зробити не одну ходку, щоб натопити піч. Знесилені переносили на плечах в'язки топлива. Добре, коли вдавалося вкрасти й буряків з кагату» (Різник: 45), (Крипиця: 46).

Біля села «люди відкривали кагати з гнилою картоплею і в тому смороді шукали хоч якийсь наїдок. Картопля вистрілювала таким білим крохмалем. Приносили додому і варили, як подобу киселю, хто мав сили туди добратися. А мама говорила, що повзли обезсилені до болота і три дні там жили і їли все, що зазеленіло, а назад вже вертали до хати своїм ходом. А коли почали в полі колоситися зернові, то бабуся в пазуху начухрувала колосків з вівса і дома заварювала для сім'ї. Та коли були на роботі, то діти відкрили чулан і так об'їлися, що ледве живі залишились» (Крипиця: 46).

Родинна взаємодопомога була одним із способів виживання. За спогадами солдатської вдови Різник С.Л., вона та її троє дітей рятувалися учительським пайком, яким ділилася з нею рідна сестра. Вона завжди казала: «Не доведи Господи такого горя без хазяїна». Різник С.Л. була швачкою (Погосподарська книга 1946-1947 рр.: 127), вміла кроїти і шити, і це ремесло також було засобом виживання. За пошив спідниці чи кофточки жінки давали їй якісь продукти. Умінням шити валянки заробляв на харчі Лісовий П.М. (Різник: 45).

За спогадами очевидців у період голоду в село заїздили чужі люди в пошуках харчів. Пам'ятають жінку «кацапку», яка гарно і швидко мазала за продукти харчування (Крипиця: 46).

Від недоїдання населення українських сіл масово хворіло на дистрофію, особливо страждали діти й літні люди. У переповнених лікарнях не вистачало продуктів харчування. Близько 100 тис. осіб перебували у тяжкому стані, але не могли бути госпіталізованими, бо не вистачало лікарняних ліжок. До травня 1947 р. в Україні було зареєстровано понад 900 тис. хворих на цю недугу, а до літа - понад мільйон (Шейміна).

Хлібозаготівельний план з урожаю 1947 р. було виконано на 100%. Але українське село так і не отримало продовольчої допомоги. Керівництво області знало про тяжку ситуацію, що складалася на селі, але намагалося її вирішити не наданням продовольства чи пайків, не економічними методами, а ідеологічними, тобто підняти ентузіазм голодуючих селян читанням їм лекцій (Шейміна). В село приїздили лектори із с. Гельмязів (Москаленко: 112).

Висновки. Таким чином, опрацювавши наявну джерельну та літературну базу, ми дійшли до висновків, що головна причина голоду 1946-1947 рр. мала не природний характер, творцем його став радянський тоталітарний режим. Українське село у перші повоєнні роки перебувало під репресивним тиском адміністративно-командної системи, її податкової та хлібозаготівельної політики. Проте, нічого не вклавши в розвиток, держава викачувала з нього все, що могла. Голод в колоніально залежній Україні був штучним.

Основними стратегіями виживання були взаємопідтримка і винахідливість. Найбільш поширені способи вижити були безпосередньо пов'язані із спробами знайти будь-яку доступну їжу. Позбавлені продовольчих ресурсів люди намагалися вижити, харчуючись здавалося б, непридатною для вживання їжею. Місцева влада в особах голів колгоспів робили спроби надавати голодуючим родинам підтримку, організовувала колективне харчування для колгоспників та школярів.

Селяни чинили пасивний опір владі, звертаючись із скаргами до органів влади, намагаючись вкрасти на полі колосок чи качан кукурудзи, порушували законодавство, втікаючи у міста, не виконуючи плану трудоднів і натурального податку.

Голод 1946-1947 рр. призвів не лише до фізичного знищення та знущання над селянами, а й завдав шкоди їх духовній основі, руйнував національну ідею та національну свідомість. Крім смертей та хронічних хвороб людей, голод спричинив масове сирітство, безпритульність дітей та зростання серед них злочинності. Сильне і тривале голодування придушувало нормальні людські відчуття.

Список використаних джерел

голод село хлібозаготівельний політика

1. Брус В.І., 1937 р. н., с. Коврай. Спогади. Книга спогадів. Музей «Пам'ять». С. 143.

2. Василенко Г.Г., 1943 р. н., с. Коврай. Спогади. Книга спогадів. Музей «Пам'ять». С. 132.

3. Веселова О.М. Голод 1946-1947 років в УРСР Енциклопедія історії України: Т. 2: Г-Д. / Редкол.: В.А. Смо - лій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. Київ: В-во «Наукова думка», 2004. 688 с. URL: http:// www.history.org.ua/? termm=Golod_1946_1947

4. Грабовський С. Голод 1946-го поклав мільйони українців на жертовник «холодної війни». Український тиждень. 26.11.2011. URL: https://tyzhden.ua/History/36238

5. Історія України: Хрестоматія у двох частинах. Ч. 2. Київ: ТОВ «Альтерпрес», 2004. 592 с.

6. Колісніченко В.П., 1946 р. н., с. Коврай. Спогади. Книга спогадів. Музей «Пам'ять». С. 39.

7. Крипиця Ф.Д., 1912 р. н., с. Коврай. Спогади. Книга спогадів. Музей «Пам'ять». С. 46.

8. Мельник Л.Ю., 1943 р. н., с. Коврай. Спогади. Польові дослідження автора. 4 с.

9. Москаленко Г І., 1938 р. н., с. Коврай. Спогади. Книга спогадів. Музей «Пам'ять». С. 112.

10. Погосподарська книга 1946-1947 рр. Книга 2. Архів Коврайської сільської ради. С. 127.

11. Різник С.Л., 1912 р. н., с. Коврай. Спогади. Книга спогадів. Музей «Пам'ять». С. 45.

12. Україна: Хроніка Хх ст.: Роки 1946-1960: Довідкове видання: У 2 ч. Ч. 1. 1946-1952. К.: Ін-т історії України НАН України, 2005. С. 24, 39, 40. URL: http://history.org.ua/LiberUA/966-02-3918-1/966-02-3918-1.pdf

13. Шейміна Н.М. Голодні роки (1946-1947) в Україні. URL: http://www.museum.dp.ua/article0208.html