Британська позиція щодо узгодження радянсько-польського кордону під час Другої світової війни: на матеріалах радянських опублікованих документів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Британська позиція щодо узгодження радянсько-польського кордону під час Другої світової війни: на матеріалах радянських опублікованих документів

Мета дослідження - висвітлити позицію Великої Британії щодо повоєнних кордонів Польщі, вивчити її спроби змінити радянську точку зору щодо непорушності кордонів станом на вересень 1939 р. та добитись фактичної незалежності Польщі, яку мали окупувати радянські війська. Заплановано також проаналізувати британську позицію щодо «необхідності» депортації корінного населення Закерзоння. Методологія дослідження базується на загальнонаукових та емпіричних методах науки, як історизм, об'єктивність, системність. Використано також методи аналізу та синтезу, порівняння, типології, проблемний та проблемно-хронологічний, метод узагальнення. Наукова новизна полягає у можливості залучення цілого ряду джерел, які були недоступні дослідникам у радянські часи, а також у незаангажованій інтерпретації цих джерел.

Усе це дозволяє на основі об'єктивного і комплексного аналізу заперечити загальноприйняту думку щодо того, що єдиними винуватцями депортації були комуністичні уряди СРСР та Польщі. Доводиться також, що певне відношення до цього мав й уряд Великої Британії, який погоджувався з точкою зору СРСР на встановлення кордону по лінії Керзона і підтримував ідею широкомасштабних депортацій населення. Такі аспекти все ще не знайшли свого висвітлення в науковій літературі. Висновки. Вважаючи демаркацію кордону по лінії Керзона суттєвою поступкою на користь Радянського Союзу, В. Черчилль натомість розраховував, що Й. Сталін зробить аналогічну поступку й Польщі, окуповану радянськими військами, повернеться на рідну землю законний еміграційний уряд Польщі. Проте ні впродовж відрізку часу, який охоплює дане дослідження, ні в наступні роки британському очільнику не вдалось досягнути поставленої мети. Й. Сталін, користуючись тим, що союзники головною метою ставили боротьбу з нацистською Німеччиною, поступово окуповував Польщу й цілковито ігнорував домовленості із західними союзниками щодо повернення законного уряду із Великої Британії в Польщу.

Ключові слова: радянсько-польський кордон, Велика Британія, Польща, лінія Керзона.

British position on the harmonization of the soviet-polish border during World War II: on the materials of soviet published documents

Kitsak Volodymyr - Candidate of Historical Sciences, Associate Professor of the Department of History of Ukraine, Archeology and Special Branches of Historical Sciences of Ternopil Volodymyr Hnatiuk National Pedagogical University

The purpose of the study is to highlight the position of Great Britain on Poland's postwar borders, to examine its attempts to change the Soviet view of the inviolability of borders as of September 1939, and to achieve de facto independence for Poland, which was to be occupied by Soviet troops. It is also planned to analyze the British position on the “necessity ” of the deportation of the indigenous population of Trans-Curzonia. The research methodology is based on general scientific and empirical methods of science, such as historicism, objectivity, systematics. Methods of analysis and synthesis, comparison, typology, problem and problem-chronological, generalization method have also been used. The scientific novelty lies in the possibility of involving a number of sources that were inaccessible to researchers in Soviet times, as well as in an unbiased interpretation of these sources. All this allows, on the basis of an objective and comprehensive analysis, to refute the generally accepted view that the only perpetrators of the deportation were the communist governments of the USSR and Poland. It is also argued that the British government, which agreed with the Soviet Union's view of establishing a Curzon border and supported the idea of large-scale deportations, also had some bearing on this. Such aspects have not yet been covered in the scientific literature.

Conclusions. Considering the demarcation of the border along the Curzon line a significant concession in favor of the Soviet Union, W. Churchill instead hoped that Stalin would make a similar concession to Poland, occupied by Soviet troops, and return the legitimate Polish government-in-exile to his native land. However, neither during the period covered by this study, nor in subsequent years, the British leader failed to achieve this goal. J. Stalin, taking advantage of the fact that the Allies' main goal was the struggle against Nazi Germany, gradually occupied Poland and completely ignored the agreements with the Western Allies to return the legitimate government from Great Britain to Poland.

Key words: Soviet - Polish border, Great Britain, Poland, Curzon line.

Постановка проблеми

З часу захоплення земель Польщі військами Радянського Союзу та Німеччини між дипломатами США, Великої Британії, польського еміграційного уряду й СРСР відбувались тривалі переговори, що мали на меті встановити новий східний кордон майбутньої Польщі. Кожна із згаданих країн мала своє бачення вирішення цього питання, а також мала свій шлях врегулювання українсько-польських відносин на цих територіях. Точне місце проходження цього кордону вирішувало, яка кількість українського населення Лемківщини, Холмщини, Надсяння та Підляшшя підпадатиме під наступну депортацію.

Відповідно вивчення позиції урядових кіл Великої Британії є особливо цікавим, оскільки польський уряд із 1943 р. не мав контактів з урядом СРСР, і саме Велика Британія була основною країною, що захищала польські інтереси та й саму незалежність Польщі на міжнародній арені.

Аналіз джерел та останні дослідження

Досліджувана проблема не набула предметного наукового аналізу. В радянські часи об'єктивне дослідження було неможливе через неминучу політичну заангажованість. Важливими є збірники документів, в яких, попри радянську цензуру, наявні ряд документів, які дозволяють зрозуміти позицію сторін під час переговорного процесу (Громыко, Т. 1, 1976; Громыко, Т. 2, 1976; Громыко, 1978; Хренов, 1974; Громыко, 1958). Набагато детальніше розробляє проблему Є. Пастернак (Пастернак, 1989), спираючись на ряд документів, виданих у Великій Британії. Значно більше уваги проблемі міжнародного узгодження східного польського кордону приділено у фундаментальній колективній праці під керівництвом проф. Ю. Макара (Макар, 2011). Частково проблеми кордонів торкнулися відомі польські науковці А.Л. Сова (8оша, 1998) і Я. Пісулінський (РйиІіЙБкі, 2009).

Мета статті - висвітлити позицію Великої Британії щодо повоєнних кордонів Польщі, вивчити її спроби змінити радянську точку зору щодо непорушності кордонів станом на вересень 1939 р., а також добитись фактичної незалежності Польщі, яку мали окупувати радянські війська. Заплановано також проаналізувати британську позицію щодо «необхідності» депортації корінного населення Закерзоння.

Виклад основного матеріалу

Основним партнером для еміграційного польського уряду була Велика Британія, куди після окупації Франції перебрався законний уряд захопленої нацистами Польщі (Зашкільняк, 2002, с. 515). Саме із британським урядом були проведені перші переговори, під час яких поляки наполягали на незмінності кордонів 1921 р.

Після невдалого для поляків початку Другої світової війни британський уряд не тільки прихистив польський еміграційний уряд у червні 1940 р., але й максимально підтримував поляків у їх прагненні відновити Річ Посполиту у довоєнних кордонах. Особливо наголошувалось на незмінності східних кордонів. Відповідно українські землі, на думку британців, мали залишатись у складі відновленої Польщі. Для здійснення цього пропонувалося декілька варіантів. Зокрема, на початку війни розглядалася можливість висадки десанту англоамериканських військ на півдні Балканського півострова. Наступні операції союзницьких військ мали на меті, наскільки це буде можливо, швидко зайняти територію Балкан і концентрованими ударами звільнити Польщу, не допустивши її окупації радянськими військами. У такому разі не тільки Закерзоння, але й Східна Галичина та Волинь знову опинилися би у складі Польської держави.

Проте польська мрія і постійні домагання польських дипломатів про відновлення довоєнних кордонів були відкинуті. З огляду на постійне наполягання Й. Сталіна союзники поступово почали сприймати кордон 1939 р. як щось незмінне. Загалом теза щодо проходження західних кордонів СРСР в основному по межі, визначеній як «лінія Керзона», була цілковито погоджена ще в другій половині березня 1943 р. на зустрічі міністра закордонних справ Е. Ідена та Президента США Ф. Рузвельта у Вашингтоні. Водночас англійці й американці розуміли, що пролягання кордону по цій межі викличе величезні дипломатичні складнощі у перемовинах з поляками. Вже тоді, у березні 1943 р., очільники Великої Британії та США вирішили, що до «сфери впливу» СРСР потрапляє не тільки Польща, але й уся Центрально-Східна Європа (Зашкільняк, 2002, с. 520).

Все це було підтверджено на зустрічі В. Черчилля та Т. Рузвельта у Квебеку у серпні 1943 р. Стало зрозуміло, що американці не погодяться висадити свої війська на Балканах і, тим більше, на балтійському узбережжі Польщі. Вочевидь неабияку роль у такій поступливості відіграла активна дипломатична діяльність радянських представників, а також те, що радянсько-німецький фронт сковував 70% німецьких дивізій (Зашкільняк, 2002, с. 520). Точне місце пролягання кордону вирішувало, яка кількість українського населення Лемківщини, Холмщини, Надсяння та Підляшшя підпадатиме під наступну депортацію. Сама неминучість депортацій українського та польського населення, які в урядових колах країн-учасниць антигітлерівської коаліції дипломатично називались «добровільними», практично всіма сторонами визнавався неминучим за будь-яких умов.

Ще одним із способів підтримки польського союзника, який використовувався урядом Великої Британії, була постійна підтримка польського підпілля зброєю, боєприпасами, медикаментами, засобами зв'язку тощо (Дильонгова, 2007, с. 149). Загони Армії Крайової діяли по всій довоєнній території Польщі. Командування польського підпілля, як і польський уряд в еміграції, відкрито декларувало, що метою боротьби є відновлення Польщі в довоєнних межах із її претензіями до Східної Пруссії, Сілезії та Помор'я. Польський суверенітет мав поширюватись і на українські етнічні території (Зашкільняк, 2002, с. 516-517). Для оволодіння цими теренами й недопущення на них Червоної Армії була розроблена спеціальна операція під назвою «Буря», під час виконання якої, окрім іншого, передбачалось перекидання бойових підрозділів із центральних польських воєводств у Львів та околиці. За допомогою їх планувалось підняти повстання, очистити територію від німецьких військ та проголосити відновлення польської влади до моменту входження туди радянських військ.

У разі необхідності планувалось також придушувати будь-які антипольські акції українських підпільних формувань (Коша, 1998, с. 250-256; Косик, 1993, с. 395). Забезпечення Армії Крайової, як основного виконавця цього плану, у значній мірі здійснювалось завдяки англійській авіації, що могла перекидати навіть невеликі десантні підрозділи. Проте з середини осені 1943 р. ця допомога почала поступово, однак постійно зменшуватись. У листопаді взагалі жоден літак із зброєю та спорядженням не був надісланий. Британські чиновники пояснювали це активною протидією німецької винищувальної авіації і, відповідно, великими втратами англійських транспортних літаків. Проте реальна причина, вочевидь, була іншою. Перемовини в Тегерані та у Ялті засвідчили жорстку позицію СРСР щодо необхідності встановлення нового східного кордону Польщі співмірно із лінією Керзона. Активна підтримка англійцями Армії Крайової як представника еміграційного уряду, що ніяк не погоджувався на відторгнення від Польщі хоча б частини українських територій, неминуче б призвела до ускладнення дипломатичних відносин із СРСР. А цього офіційний Лондон аж ніяк не прагнув (Косик, 1993, с. 394-395).

Позбавлена британської підтримки АК все ще залишалась грізною силою, проте можливість загальнопольського повстання потроху зникала. Врешті реальна потужність підрозділів АК була наочно перевірена кривавим фіналом Варшавського повстання. Основною причиною поразки АК було те, що польська підпільна армія була залишена напризволяще радянською стороною, що хотіла вступити у польську столицю в ролі переможців-визволителів, а не гостей. Визволителів, які на свій розсуд встановлюють кордони та формують уряд (Ротшильд, 2004, с. 44).

Цілком логічно, що другою стороною, категорично зацікавленою у вигідному для неї становленні східного кордону Польщі, був Радянський Союз. Саме з ним і відбувалась значна частина переговорів, у яких Велика Британія представлена, насамперед, як союзник Польщі. В. Черчилль і особисто, і через міністра зовнішніх справ, і листовно мав ряд контактів із очільниками СРСР, зокрема з Й. Сталіним, в яких відстоював польські інтереси.

Катастрофи Червоної армії, які розпочались у другій половині 1941 р., зробили Москву більш лабільною, поступливою і договороздатною. Почерговий і швидкий розгром армій усіх п'яти фронтів у радянсько-німецькій війні зумовив, у тому числі, відновлення з липня 1941 р. польсько-радянських дипломатичних відносин та підписання у Лондоні нового радянсько-польського договору. Проте питання кордонів і, відповідно, українських етнічних територій у ньому було обіграно доволі невиразно. Угода від 30 липня 1941 р., яка передбачала поновлення дипломатичних зносин, взаємодопомогу у боротьбі з нацистською Німеччиною, відкривалась тезою про те, «що уряд СРСР визнає радянсько-німецькі договори 1939 р. стосовно територіальних змін у Польщі як такі, що втратили силу» (Соглашение, 1941, с. 1). Такий договір був укладений у значній мірі завдяки зусиллям англійських дипломатів.

Проте, не зважаючи на всі зусилля прем'єр-міністра Великої Британії, це налагодження відносин між урядами СРСР та Польщі тривало недовго. Перемоги Червоної армії впродовж першої половини 1943 р. суттєво змінили риторику радянських дипломатів, зробили її більш жорсткою. Еміграційний уряд в Лондоні вже не розглядався як ймовірний засіб для налагодження відносин із Лондоном та Вашингтоном і, тим більше, його не вважали рівним СРСР союзником у боротьбі з Берліном. Відповідно про встановлення радянсько-польського кордону за договором 1921 р. уже не йшлося. Як привід для розриву взаємин було використано розслідування місією Червоного Хреста місць поховань польських солдат та офіцерів, що були розстріляні органами НКВС після вересня 1939 р. біля с. Катинь у Смоленській області. Саме поховання, виявлене на початку 1943 р., було вивчене представниками Червоного Хреста й саме СРСР, закономірно, був звинувачений у вчиненому злочині. Все це потрапило на шпальти світової преси і, зокрема, польських еміграційних газет. Тому радянська сторона звинуватила польську сторону у сприянні антирадянській пропаганді та поширенні «домислів», у невизнанні прав українського та білоруського народів жити у власних державах (Сообщение, 1943, с. 4). До речі, саме в заяві ТАРС, опублікованій 3 березня 1943 р. у газеті «Известия», вперше серед аргументів з'явився поклик на авторитет Дж. Н. Керзона, який ще в 1920 р. стверджував, що «... Польща не може претендувати на українські і білоруські землі, а польські правлячі кола до цього часу не бажають виявити розуміння у цьому питанні» (Сообщение, 1943, с. 4).

У листі до В. Черчилля Й. Сталін прямо звинувачував уряд В. Сікорсь- кого у контактах з А. Гітлером та узгодженні часу публікації та змісту пропагандистських антирадянських наративів спільно з німцями й поляками. На думку Й. Сталіна «... у той час, поки народи Радянського Союзу, обливаючись кров'ю у важкій боротьбі з гітлерівською Німеччиною, напружують усі сили для розгрому спільного ворога вільнолюбних демократичних країн, уряд п. Сікорського в угоду тиранії Гітлера завдає віроломного удару Радянському Союзові». У цьому ж листі від 21 квітня, Й. Сталін пообіцяв розірвати зносини із урядом В. Сікорського (Громыко, Т. 1, 1976, с. 145-146). Врешті, 26 квітня 1943 р. ця погроза була радянським урядом втілена в життя і відносини із польським урядом в еміграції було розірвано. Як виявилось пізніше - остаточно (Ротшильд, 2004, с. 43; Громыко, Т. 2, 1976, с. 186). Польські дипломати були змушені залишити територію СРСР. Як з'ясувалось пізніше, у Й. Сталіна вже реалізовувався план по утворенню нового польського уряду, який би став цілковито слухняним. Серйозна робота у цьому питанні була розпочата ще у 1941 р., коли наприкінці грудня поблизу Варшави були скинуті на парашутах дві групи польських комуністів, які у численних листівках засвідчили про створення Польської робітничої партії (ППР), на основі якої взимку 1943-1944 р. була створена Крайова національна рада. Очолена співробітником НКВС Болеславом Бєрутом, вона невдовзі започаткувала новий, цілковито прорадянський польський уряд (Зашкільняк, 2002, с. 525).

Усі спроби В. Черчилля відновити відносини між польським та радянським урядами зазнали невдачі. Впродовж усього квітня 1943 р. британський очільник неодноразово заперечував абсурдну сталінську тезу щодо співпраці уряду генерала В. Сікорського із нацистською Німеччиною. Проте його спроба поновити дипломатичні зносини між урядами В. Сікорського та Й. Сталіна зазнала невдачі (Громыко, Т. 1, 1976, с. 145-149). Вочевидь британський прем'єр здогадувався, що цей розрив був запланований Й. Сталіним ще задовго до розслідування Катинських розстрілів місією Міжнародного Червоного Хреста. Тому 30 квітня 1943 р. у листі він попереджав, що не вірить в домисли пропаганди Й. Геббельса про те, що СРСР буде організовувати новий польський уряд на своїй землі. А заодно В. Черчилль попередив, що британський уряд ніколи не визнає штучно створений росіянами уряд (Громыко, Т. 1, 1976, с. 150).

Урешті 4 травня цього ж року Й. Сталін запевнив, що СРСР не творить жодного нового польського уряду. Проте він би не заперечував, щоб уряди Великої Британії, СРСР та США здійснили заходи, спрямовані на покращення складу тогочасного польського уряду «... з точки зору укріплення єдиного фронту союзників проти Гітлера» (Громыко, Т. 1, 1976, с. 154).

З іншого боку, В. Черчилль розумів, що без визнання поляками нових східних рубежів домовитись із росіянами не вдасться. Тому восени міністр закордонних справ Британії Ентоні Іден заявив Станіславу Миколайчику, який після смерті Владислава Сікорського очолив польський уряд, що умовою відновлення польсько-радянських дипломатичних відносин є поступки в питанні східних кордонів (Косик, 1993, с. 393). У листах до Й. Сталіна британський прем'єр-міністр інформував, що ним була проведена особиста зустріч з представниками польського уряду, під час якої від спробував умовити польську сторону погодитись на східний кордон по лінії Керзона та врахувати те, що «визволення Польщі від німецької окупації здійснюється майже виключно завдяки величезним жертвам із боку російських армій». Свою прихильність до відродження у повоєнний час сильної Польщі В. Черчилль пояснював тим, що саме існування Польщі є необхідністю, оскільки ця країна є природним союзником демократичних країн у разі можливого післявоєнного німецького реваншу (Хренов, с. 36-39).

Уперше на міжнародному рівні питання «добровільного» переселення людей, що опиняться у інонаціональній державі, було обговорене на мирній конференції у Тегерані під час дискусій щодо пролягання майбутніх кордонів у Східній Європі. Зокрема, на післяобідній нараді 1 грудня 1943 р. Й. Сталін заявив, що «українські землі повинні відійти до України, а білоруські - до Білорусії», тобто між СРСР та Польщею кордон повинен пролягати у межах, встановлених у 1939 р. Польща ж натомість повинна отримати землі на заході як такі, що завжди були польськими. Тоді ж В. Черчилль навів свій відомий приклад із трьома сірниками, де один символізував кордон Німеччини, другий - Польщі, третій - СРСР. Усіх їх, на думку британського прем'єр-міністра, варто відсунути в західному напрямку для «.вирішення одного з головних завдань, що стоять перед союзниками, - гарантування безпеки західних кордонів Радянського Союзу» (Громыко, 1978, с. 164-165).

Водночас, розуміючи, що відстояти довоєнні кордони Польщі не вдасться, британський прем'єр-міністр В. Черчилль відзначив, що «... основа польської держави й народу має бути розташована між так званою лінією Керзона і лінією ріки Одер, з включення в склад Польщі Східної Пруссії та Оппельської провінції» (Громыко, 1978, с. 35). На думку В. Черчилля, «... поляки на схід від лінії Керзона матимуть право репатріюватися із земель, окупованих росіянами, а українці і білоруси з властивої Польщі матимуть подібне право повернути на схід від лінії Керзона» (Пастернак, 1989, 296). Що цікаво, в радянському виданні документів, присвяченому Тегеранській конференції, слова В. Черчилля наводяться аналогічно, однак фраза про майбутнє переселення українців та білорусів - відсутня (Громыко, 1978, 165).

Вочевидь редактори радянського збірника документів воліли не згадувати про переселення, яке з самого початку носило ознаки депортації. Лише в одному місці наведена фраза британського прем'єра про те, що «... кінцеве проведення кордону потребує детального вивчення і можливого розселення населення в деяких пунктах» (Громыко, 1978, с. 167). Врешті, під час наради 1 грудня В. Черчилль вчергове пообіцяв переконати польський еміграційний уряд прийняти нові перенесені на захід кордони Польщі (Косик, 1993, с. 406). Ці поступки В. Черчилля відносно східного польського кордону на користь СРСР вочевидь були зумовлені простою логікою: британський лідер волів поступитись і пересунути кордони на захід, лише щоб добитись хоч якихось гарантій того, що окупована радянськими військами Польща буде повернута законному еміграційному уряду й не стане черговим радянським сателітом, якими перед війною вже стали анексовані прибалтійські республіки. Тому і в Тегерані, і на подальших конференціях, і в особистому листуванні із Й. Сталіном він усіляко намагався примирити радянський та польський уряди й добитись відновлення між ними дипломатичних відносин. У подальшому британський керівник очікував визнання з боку СРСР еміграційного уряду як легітимного керівника відтвореної Польщі.

Також є думка, що В. Черчилль свідомо пішов на територіальні поступки, оскільки із початку війни у союзників часто виникала думка про те, що СРСР не проти укласти сепаратний мир із нацистською Німеччиною. Й. Сталін постійно звинувачував союзників у відкладанні термінів висадки у Франції і вимагав гарантій її якнайскорішого початку. Врешті у 1943 р. на деякий час посол М. Литвинов навіть був відкликаний із Вашингтона, а І. Майський - із Лондона. Під час війни такі кроки прийнято вважати не цілком дружніми та небезпечними для країн, з яких відкликаються посли. Врешті, це був би не перший союз Й. Сталіна й А. Гітлера. Тому постійними поставками озброєнь та сировини, а також серйозними територіальними поступками на східному кордоні Польщі союзники намагались забезпечити собі лояльність радянського керівництва.

З іншого боку, В. Черчилль здійснював постійний тиск на еміграційний уряд, бажаючи зробити його більш поступливим щодо східного кордону. Більше того, вже в січні 1944 р. В. Черчилль заявив С. Миколайчику про неминуче «добровільне» переселення українського, білоруського та польського народів, що стане наслідком повоєнної зміни кордонів. На думку В. Черчилля, поляки отримають можливість переселитися з підрадянських територій до Польщі, а українці - із території Закерзоння переїхати на схід. Спроби польського очільника апелювати до англо-польського пакту 1939 р., згідно якого Британія повинна була боронити Польщу від німецької агресії, позитивних наслідків не дали. В. Черчилль цілковито прямо заявив, що «... Велика Британія та Америка не будуть воювати за східні кордони Польщі» (Пастернак, 1989, с. 297-298). Цей монолог британського очільника, зафіксований самим С. Миколайчиком, був першою згадкою у дипломатичних розмовах про «репатріацію» саме українців Закерзоння. Вочевидь саме під тиском В. Черчилля та Е. Ідена 5 січня 1944 р. польський еміграційний уряд опублікував відозву в зв'язку з переходом Червоною армією радянсько-польського кордону, який існував до вересня 1939 р.

У цьому документі заявлено про «непорушні права Польщі на незалежність», проте жодним словом не відстоюється східний кордон держави до вересня 1939 р. Всього лише сказано, що «.радянські війська перейшли - як повідомляють зведення - державний кордон Польщі» (Хренов, 1974, с. 14-15; Зїака, 1965, 8. 452-454). Після того, як радянський уряд у своїй відповіді вчергове підкреслив незмінність кордонів вересня 1939 р., 15 січня 1945 р. еміграційний уряд опублікував Декларацію, в якій заявив, що в умовах триваючої війни «. польський уряд вважає більш доцільним утриматися від подальших публічних дискусій» (Заявление, 1944, с. 1).

Перемовини В. Черчилля та С. Миколайчика відбулись і в лютому. Попри наполягання британського прем'єр-міністра на схваленні еміграційним урядом кордону по лінії Керзона, С. Миколайчик відкидав британські домагання, вперто сподіваючись зберегти Львів та Вільнюс у межах відродженої Польщі. Вочевидь за такими прагненнями польський очільник так і не вловив, що перемовини йдуть не про польські кордони, а про реальну загрозу цілковитої втрати незалежності (Зашкільняк, 2002, с. 531).

Тим часом Й. Сталін 4 лютого 1944 р. у листі до В. Черчилля дав зрозуміти, що не вважає згоду британців на проведення східного кордону Польщі по лінії Керзона надмірною поступкою, оскільки вона не є крайньою західною межею розселення українців і проходить східніше від кордону СРСР 1939 р. У цьому випадку етнічні межі розселення українців були лише способом отримати поступку союзників у регіоні, який був для СРСР набагато важливіший в геополітичному плані. В даному випадку мова йде про Східну Пруссію, частину якої, разом із узбережжям Балтійського моря бажав отримати Радянський Союз. Землі українського Закерзоння були фактично обміняні на можливість збудувати військово-морську базу в зоні, розміщеній у незамерзаючій частині Балтики. «Ми, - писав Й. Сталін, - претендуємо на те, щоб північно-східна частина Східної Пруссії, враховуючи порт Кенігсберг, як незамерзаючий порт, відійшла до Радянського Союзу... Без задоволення цієї мінімальної претензії Радянського Союзу, поступка Радянського Союзу, що отримала вираження в лінії Керзона, втрачає будь-який зміст, як про це я вже Вам говорив у Тегерані» (Громыко, 1958, с. 197). 6 лютого 1944 р. В. Черчилль вперше повідомив своїх польських колег про те, що Східна Пруссія, попри всі сподівання, не відійде до Польщі. Вона, разом із Кенігсбергом, перейде у власність Радянського Союзу, оскільки ці землі «щедро политі кров'ю» радянських солдат (Громыко, Т. 1, 1976, с. 242).

Після перемовин у Тегерані В. Черчилль 22 лютого 1944 р. під час засідання Палати громад англійського парламенту вперше публічно і максимально чітко озвучив свою позицію відносно східного кордону Польщі: «Уряд його величності ніколи не надавав Польщі гарантій будь-якої лінії кордону. Ми не схвалювали захоплення Вільнюса Польщею в 1920 р. Англійська позиція знайшла своє вираження в так званій лінії Керзона...». Відповідаючи на протест поляків з цього приводу, Е. Іден, повідомив, що такий виступ зроблений у тому числі й з метою, щоб справити позитивний вплив на Москву та сприяти якнайшвидшому врегулюванню польсько-радянського конфлікту (Хренов, 1974, с. 57).

Також під час цього виступу в Палаті Громад, В. Черчилль заявив, що «репатріація» українців та поляків є неминучою. «Не буде перемішання населення, що створює безконечну боротьбу, як в Ельзас-Льоторінґії. Буде перепроваджено вичищення. Я не є стурбований перспективами важкого положення населення, що має бути переселене, ані не журюся його розмірами, що не має прецедентів у попередніх часах, з уваги на сучасні можливості». Прем'єр-міністр не бачив жодних причин, які б завадили великим державам провести таке переселення відразу, як тільки про це буде досягнута відповідна домовленість (Пастернак, 1989, 298).

У подальшому листуванні із очільником СРСР В. Черчилль постійно інформував, що ним та міністром закордонних справ Великої Британії Е. Іденом упродовж січня-лютого 1944 р. проводиться постійна робота з польським урядом, який повинен визнати східний кордон по лінії Керзона. Проте Й. Сталін вимагав не просто визнання поляками територіальних поступок на східному кордоні, але й публічного оголошення цих поступок. Врешті у листі від 27 лютого 1944 р. В. Черчилль повідомив, що поляки готові заявити, що «... Ризька лінія вже не відповідає дійсному стану речей.» та обговорити нове розмежування територій з СРСР, за участі Великої Британії, як частину загального врегулювання «. питання про новий кордон між Польщею та Радянським Союзом разом із питанням про майбутні кордони Польщі на півночі та на заході». Публічно проголосити про це, за словами В. Черчилля, поляки відмовлялись, оскільки територіальні поступки на сході без оголошення нових надбань на заході моментально б дезавуювали еміграційний уряд у Лондоні в очах польського підпільного руху та й взагалі всього польського суспільства. Тож робити такий публічний крок, який би швидко знищив репутацію еміграційного уряду, С. Миколайчик не хотів (Хренов, 1974, с. 44-45).

Варто зазначити, що в лютому 1944 р. радянські війська лише проводили Корсунь-Шевченківську операцію та зайняли невелику частину Правобережної України (Егоров, 1977, с. 70-76). До окупації Пруссії, яка б мала бути надана Польщі у вигляді компенсації за втрату територій на сході, було ще дуже далеко.

Водночас, у цьому ж листі від 27 лютого 1944 р. В. Черчилль пропонує Й. Сталіну, щоб радянський уряд сприяв поверненню польського уряду на визволені території. Бажано б було, на думку В. Черчилля, якби радянське керівництво продовжило консультації з британськими та американськими союзниками і, хоча б інколи, з польським еміграційним урядом у справі створення цивільної адміністрації на зайнятих Червоною армією територіях. І також польський еміграційний уряд, за словами британського очільника, хотів би мати території довкола Львова та Вільнюса, де зосереджено багато поляків, придатних до військової служби у війні проти нацистської Німеччини. Зі свого боку британський прем'єр запевнив, що польський уряд розуміє, що ні за яких обставин ці міста Польщі не віддадуть. Також В. Черчилль просив Й. Сталіна фактично дозволу запевнити поляків, «що район, який має бути переданий в управління польської цивільної адміністрації, буде включати хоча б всю Польщу на захід від лінії Керзона» (Громыко, 1958, с. 203).

Проблему кордону, на думку В. Черчилля, варто вирішувати лише під час польсько-радянських переговорів, які будуть складовою частиною загального територіального врегулювання в Європі. Такий договір може бути ратифікований лише тоді, коли держави-переможці зберуться за спільним столом під час укладення загального миру (Хренов, 1974, с. 202). Вочевидь це були не просто думки одного з основних світових політиків того часу. Це цілком реальне декларування позиції уряду Британії, який небезпідставно побоювався, що в 40-х роках повториться ситуація 20-х рр.: всі території, які зайняла Червона армія, так і залишились радянськими. Тому всі територіальні питання відкладались до відкритих переговорів, які виключатимуть використання Радянським Союзом типової тактики «звершених фактів».

У контексті встановлення нових східних і, відповідно, західних кордонів Польщі, постало питання переселення українців із територій на захід від лінії Керзона в СРСР. Проте причин, з яких таке переселення обов'язково повинно проводитись, ніде у листуванні не наведено. Вочевидь існували якісь аналітичні довідки, відповідно до яких, на думку В. Черчилля, таке переселення було необхідним. І, судячи з наявних документів, ініціаторами майбутньої депортації був саме польський уряд в еміграції. Саме до його думки постійно апелює британський очільник. У листі Й. Сталіну від 27 лютого 1944 р. В. Черчилль запевняє, що «Польський уряд, враховуючи змішаний характер населення Східної Польщі, схвалив би кордон, проведений так, щоб він забезпечив максимальну однорідність населення з обох боків, в той ж час наскільки можливо зменшуючи обмін населенням та пов'язані з ним труднощі» (Громыко, Т. 1, 1976, с. 241). На його думку, майбутній договір між урядами СРСР та Великої Британії має включати пункти не тільки про визнання суверенітету, незалежності, територіальної цілісності відновленої Польщі, але й узгодження процедури обміну населенням між Польщею та Радянським Союзом (Хренов, 1974, с. 46). Відповіддю була чергова відмова Й. Сталіна (Громыко, Т. 2, 1976, с. 134).

Сама лінія Керзона ні на початку ХХ ст., ні в його середині не була точною межею розселення українського і польського народів. На захід від неї були доволі значні території Лемківщини, Холмщини, Надсяння та Підляшшя, де українці були найчисленнішим народом. Складно сказати, чи орієнтувався В. Черчилль у тому, наскільки точно відповідають майбутні державні кордони реальним етнічним межам, та чи усвідомлював він, скільки сотень тисяч людей буде примусово переселено. Проте саме він пропонував підписати новий договір між урядами Великої Британії, СРСР та Польщі, який мав би бути укладений аж після визволення Варшави. В ньому британський прем'єр-міністр хотів включити пункт, що дозволяє «узгодити процедуру обміну населення між Польщею та Радянським Союзом і процедуру повернення на батьківщину громадян цих держав». Саме під цим мирним формулюванням заховані примусові депортації понад півмільйона лише українців (Громыко, 1958, с. 205).

польща керзон повоєнний кордон

Висновки

Загалом можна стверджувати, що основною метою дотичної до Польщі дипломатичної діяльності уряду Великої Британії, було намагання будь-що домогтись повернення легітимного польського уряду в екзилі на території, які мали бути захоплені Червоною Армією в 1944-1945 рр. Британський уряд погоджувався на встановлення кордону по лінії Керзона не з огляду на інтереси українців чи поляків, а вважаючи це допустимою поступкою СРСР. В обмін на це СРСР мав би, на думку британців, погодитись із передачею екзильному уряду звільнених від нацистів територій Польщі. Хоча уряд Великої Британії не брав жодної участі в переселенні українців та поляків, проте він був цілковито освідомлений як про територіальні зміни в українсько-польському прикордонні, так і про майбутню депортацію. Упродовж 1944-1947 рр. радянсько-польський кордон швидко перетворився із адміністративного на етнічний. Швидка й кривава депортація закріпила й легітимізувала його не лише як міжнародну юридичну реальність, а й як чіткий українсько-польський міжнаціональний рубіж.

Список використаних джерел і літератури

1. Громыко А.А. (предс. комиссии). (1958). Переписка Председателя Совета Министров СССР с Президентами США и Премьер-Министрами Великобритании во время Великой Отечественной войны 1941-1945 гг. (в 2 т., Т. 1: Переписка с У. Черчиллем и К. Эттли). М.: Государственное издательство политической литературы, 408 с.

2. Громыко А.А. (предс. комиссии). (1976). Переписка Председателя Совета Министров СССР с Президентами США и Премьер-Министрами Великобритании во время Великой Отечественной войны 1941-1945 гг. (в 2 т., Т. 1: Переписка с У. Черчиллем и К. Эттли). М.: Издательство политической литературы, 472 с.

3. Громыко А.А. (предс. комиссии). (1976). Переписка Председателя Совета Министров СССР с Президентами США и Премьер-Министрами Великобритании во время Великой Отечественной войны 1941-1945 гг. (в 2 т., Т. 2: Переписка с Ф. Рузвельтом и Г. Трумэном). М.: Издательство политической литературы, 327 с.

4. Громыко А.А. (гл. ред.). (1978). Советский Союз на международных конференциях периода Великой Отечественной войны, 1941-1945 гг.: сб. док. (Т. 2: Тегеранская конференция руководителей трех союзных держав - СССР, США и Великобритании). Москва: Политиздат, 201 с.

5. Дильонгова Г. (2007). Історія Польщі 1795-1990: пер. з пол. М. Кірсенка. Київ: вид. дім «Києво-Могилянська академія», 239 с.

6. Егоров Е.П. (гл. ред.). (1977). История Второй мировой войны. 1939 - 1945. (в 12 т., Т. 8: Крушение оборонительной стратегии фашистского блока). Москва: Военное издательство Министерства обороны СССР, 536 с.

7. Зашкільняк Л., Крикун М. (2002). Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 752 с.

8. Заявление польского правительства. 1944. Правда, 15 (17 января), 1.

9. Косик В. (1993). Україна і Німеччина у Другій світовій війні. Париж-Нью-Йорк-Львів: Б.М.В., 660 с.

10. Макар Ю., Горний М., Макар В., Салюк А. (2011). Від депортації до депортації. Суспільно-політичне життя холмсько-підляських українців (1915-1947) (Т. 1: Дослідження. Спогади. Документи). Чернівці: «Букрек», 880 с.

11. Пастернак Є. (1989). Нарис історії Холмщини і Підляшшя (Новіші часи). Вінніпег-Торонто: Б.М.В., 466 с.

12. Ротшильд Д., Уїнгфілд Н.М. (2004). Повернення до різноманітності: Політична історія Східно-Центральної Європи після Другої світової війни. Київ: Мегатайп, 384 с.

13. Соглашение между Правительством СССР и Польским Правительством. 1941. Правда, 210 (31 июля), 1.

14. Сообщение ТАСС по поводу декларации Польского Правительства от 25 февраля с.г. (1943). Правда, 61 (3 марта), 4.

15. Хренов И.А., Ковальский В.Т. (отв. ред.). (1974). Документы и материалы по истории советско-польских отношений (Т. VIII: Январь 1944 г. - декабрь 1945 г.). М.: Наука, 684 с.

16. Pisulinski J. (2009). Przesiedlenie ludnosci ukrainskiej z Polski do USRR w latach 1944-1947. Rzeszow, 588 s.

17. Sowa A.L. (1998). Stosunkipolsko-ukrainskie. 1939-1947. Zarysproblematyki. Krakow, 342 s.

18. Stanislawska S. (Red. nauk.). (1965). Sprawa polska w czasie drugiej wojny swiatowej na arenie migdzynarodowej: zbior dokumentow. Warszawa: Polski Instytut Spraw Mifdzynarodowych. 626 s.

1. Gromyko A.A. (Ed.). (1958). Perepiska Predsedatelya Soveta Ministrov SSSR s Prezidentami SShA i Premer-Ministrami Velikobritanii vo vremya Velikoy Otechestvennoy voyny 1941-1945 gg. [The correspondence of the Chairman of the Council of Ministers of the USSR with the Presidents of the United States and the Prime Ministers of Great Britain during the Great Patriotic War of 1941-1945 (Vol. 1: Perepiska s U. Cherchillem i K. Ettli). Moskva: Gosudarstvennoe izdatelstvo politicheskoy literatury, 408 s. [in Russian].

2. Gromyko A.A. (Ed.). (1976). Perepiska Predsedatelya Soveta Ministrov SSSR s Prezidentami SShA i Premer-Ministrami Velikobritanii vo vremya Velikoy Otechestvennoy voyny 1941-1945 gg. [The correspondence of the Chairman of the Council of Ministers of the USSR with the Presidents of the United States and the Prime Ministers of Great Britain during the Great Patriotic War of 1941-1945 (Vol. 1: Perepiska s U. Cherchillem i K. Ettli). Moskva: Izdatelstvo politicheskoy literatury, 472 s. [in Russian].

3. Gromyko A.A. (Ed.). (1976). Perepiska Predsedatelya Soveta Ministrov SSSR s Prezidentami SShA i Premer-Ministrami Velikobritanii vo vremya Velikoy Otechestvennoy voyny 1941-1945 gg. [The correspondence of the Chairman of the Council of Ministers of the USSR with the Presidents of the United States and the Prime Ministers of Great Britain during the Great Patriotic War of 1941-1945 (Vol. 1: Perepiska s F. Ruzveltom i G. Trumenom). Moskva: Izdatelstvo politicheskoy literatury, 327 s. [in Russian].

4. Gromyko A.A. (Ed.). (1978). Sovetskiy Soyuz na mezhdunarodnykh konferentsiyakh perioda Velikoy Otechestvennoy voyny, 1941-1945 gg. [The Soviet Union at international conferences during the Great Patriotic War, 1941-1945.]: sb. dok. (Vol. 2: Tegeranskaya kon- ferentsiya rukovoditeley trekh soyuznykh derzhav - SSSR, SShA i Velikobritanii). Moskva: Politizdat, 201 s. [in Russian].

5. Dylonhova H. (2007). Istoriia Polshchi 1795-1990 [The History of Poland 1795-1990]: per. z pol. M. Kirsenka. Kyiv: vyddim «Kyievo-Mohylianska akademiia», 239 s. [in Ukrainian].

6. Yegorov Ye.P. (gl. red.) (1977). Istoriya Vtoroy mirovoy voyny. 1939 - 1945 [The History of the Second World War. 1939 - 1945]. (Vol. 8: Krushenie oboronitelnoy strategii fashist- skogo bloka). Moskva: Voennoe izdatelstvo Ministerstva oborony SSSR, 536 s. [in Russian].

7. Zashkilniak L., Krykun M. (2002). Istoriia Polshchi: Vid naidavnishykh chasiv do nashykh dniv [The History of Poland: from ancient times to the present day]. Lviv: «Lvivskyi natsionalnyi universytet imeni Ivana Franka», 752 s. [in Ukrainian].

8. Zayavlenie polskogo pravitelstva [The statement of the Polish government]. 1944. Pravda, 15 (17 yanvarya), 1. [in Russian].

9. Kosyk V. (1993). Ukraina i Nimechchyna u Druhii svitovii viini [Ukraine and Germany in World War II]. Paryzh-Niu-York-Lviv: B.M.V., 660 s. [in Ukrainian].

10. Makar Yu., Hornyi M., Makar V., Saliuk A. (2011). Vid deportatsii do deportatsii. Suspilno-politychne zhyttia kholmsko-pidliaskykh ukraintsiv (1915-1947) [From deportation to deportation. The socio-political life of Kholm-Pidlasie Ukrainians (1915-1947)] (Vol. 1: Doslidzhennia. Spohady. Dokumenty). Chernivtsi: Bukrek, 880 s. [in Ukrainian].

11. Pasternak Ye. (1989). Narys istorii Kholmshchyny i Pidliashshia (Novishi chasy) [The essay on the history of Kholm and Pidlasie (Recent times)]. Vinnipeh-Toronto: B.M.V., 466 s. [in Ukrainian].

12. Rotshyld D., Uinhfild N.M. (2004). Povernennia do riznomanitnosti: Politychna istoriia Skhidno-Tsentralnoi Yevropy pislia Druhoi svitovoi viiny [The return to Diversity: The Political History of East Central Europe after Second World War]. Kyiv: Mehataip, 384 s. [in Ukrainian].

13. Soglashenie mezhdu Pravitelstvom SSSR i Polskim Pravitelstvom [The agreement between the Government of the USSR and the Polish Government]. 1941. Pravda, 210 (31 iy- ulya), 1. [in Russian].

14. Soobshchenie TASS po povodu deklaratsii Polskogo Pravitelstva ot 25 fevralya s.g. [The TASS report on the declaration of the Polish Government of February 25 this year] (1943). Pravda, 61 (3 marta), 4. [in Russian].

15. Khrenov I.A., Kovalskiy V.T. (Ed.). (1974). Dokumenty i materialy po istorii sovetsko-polskikh otnosheniy [Documents and materials on the history of Soviet-Polish relations]. (Vol. VIII: Yanvar 1944 g. - dekabr 1945 g.). [in Russian].

16. Pisulinski J. (2009). Przesiedlenie ludnosci ukrainskiej z Polski do USRR w latach 19441947. Rzeszow, 588 s. [in Polish].

17. Sowa A.L. (1998). Stosunki polsko-ukrainskie. 1939-1947. Zarys problematyki. Krakow, 342 s. [in Polish].

18. Stanislawska S. (Red. nauk.). (1965). Sprawa polska w czasie drugiej wojny swiatowej na arenie migdzynarodowej: zbior dokumentow. Warszawa: Polski Instytut Spraw Mifdzynarodowych. 626 s. [in Polish].

Размещено на Allbest.ru