Участь Аргентини у Парагвайській війні (1864-1870 роки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет «Києво-Могилянська академія»

Участь Аргентини у Парагвайській війні (1864-1870 роки)

Олена Чемоданова

Київ, Україна

Анотація

Стаття присвячена участі Аргентини у Парагвайській війні (1864-1870) - одній з найбільш трагічних сторінок історії Латинської Америки ХІХ ст. Метою статті було проаналізувати причини вступу Аргентини у війну, її перебіг, та наслідки для Аргентини.

Методологія дослідження ґрунтується на загальнонаукових принципах і міждисциплінарних підходах та спеціальних історичних методах, зокрема, компаративного аналізу, хронологічному, мікроісторичному.

В українській і зарубіжній історіографії відсутні дослідження участі Аргентини у даному конфлікті в контексті політичних процесів у регіоні, що обумовлює наукову новизну даної статті.

Висновки. До основних причин вступу Аргентини у війну належали: внутрішні політично-соціальні проблеми, заворушення і прагнення партії влади придушити опозицію, нестабільність у регіоні Ріо-де-Ла-Плата, неврегульованість територіальних спорів. Призов до армії та перебіг бойових дій позначилися надмірною жорстокістю і недбалим ставленням до солдат, що було одним з інструментів послаблення політичних опонентів. Це призвело до спротиву всередині країни. Внаслідок війни Аргентина отримала нові території у провінціях Місьйонес та Гран-Чако, також відбулося зміцнення національного уряду і партії влади. Проте успіхи на ниві державного будівництва були здобуті ціною непомірних людських втрат та економічним ослабленням країни.

Ключові слова: Аргентина, Парагвайська війна, Потрійний Альянс, Бартоломе Мітре, федералісти, ліберали.

Abstract

Olena Chemodanova, National University of Kyiv-Mohyla Academy, Kyiv, Ukraine

ARGENTINA'S PARTICIPATION IN THE PARAGUAYAN WAR (1864-1870)

The article is devoted to Argentina's participation in the Paraguayan War (1864-1870) - one of the most tragic pages in the history of Latin America in the 19th century. The aim o f the article was to analyze the reasons for Argentina S engagement to the war, the course of the war, and its consequences for Argentina.

The research methodology is based on general scientific principles and interdisciplinary approaches as well as special historical methods, in particular, comparative analysis, chronological, the method of micro history.

There are no studies of Argentina's participation in this conflict in Ukrainian historiography, while foreign researchers usually did not pay special attention to this narrow topic reaching more broad issues of Paraguayan War per se or Argentine politics and history in complex. So, the scientific novelty of the article lies in the focus on this specific issue and elaboration on macro (political movements) and micro (case studies) levels of the conflict.

Conclusions. The main reasons for Argentina's entry into the war were: internal political instability and the desire to suppress opposition to the ruling party, instability in Rio de la Plata region, unresolved territorial disputes. Despite the initial successes of the Paraguayan side, the war quickly entered an offensive phase. Conscription and military actions were marked by excessive cruelty and careless treatment of soldiers. It became one of the methods used to weaken political opponents. This led to resistance inside the country. The war provoked a few waves of epidemic. As a result of the war, Argentina gained new territories in the provinces of Misiones and Gran Chaco, but the country experienced significant economic and human losses. The national government and the Liberal Party strengthened, while the opposition Federalist Party marginalized. However, these successes in the field of nation-building were achieved at the cost of countless victims and human catastrophe of all sides of the conflict.

Key words: Argentina, Paraguayan War, Triple Alliance, Bartolome Mitre, federalists, liberals.

Вступ

Постановка проблеми. Дослідження історії, причин і наслідків великих війн ХІХ ст. набуває особливої актуальності з огляду на те, що і сьогодні в усьому світі вирують воєнні конфлікти, а людство досі перебуває на шляху пошуку формули миру і вирішення міждержавних суперечностей шляхом суспільного, інтелектуального та дипломатичного діалогу. Протистояння демократичних та авторитарних режимів, цивілізаційних ідеологій відіграють сьогодні не меншу роль, ніж у ХІХ ст. Парагвайська війна, також відома як Війна Потрійного Альянсу (13 грудня 1864 - 1 березня 1870 рр.) стала однією з найбільш трагічних сторінок історії Латинської Америки ХІХ ст. Її учасниками був Парагвай з одного боку, та країни Потрійного Альянсу - Бразилія, Аргентина та Уругвай - з іншого.

Аналіз досліджень і публікацій. Дослідження Парагвайської війни лише на початку ХХІ ст. набули популярності поза межами латиноамериканської історіографії, зокрема у західних історичних дослідженнях [11]. У межах східноєвропейської історичної науки, проблематика Парагвайської війни розглядалася лише побіжно, у більш загальних працях з історії Аргентини або Латинської Америки в цілому. Так, цю проблему у своїх працях розглядали радянські історики В. Єрмолаєв і В. Коновалов. У контексті аналізу міждержавних конфліктів у Південній Америці до питання Парагвайської війни звертався український дослідник міжнародних відносин К. Поліщук. Серед західних, зокрема американських і британських дослідників, найбільший внесок у вивчення питання зробили Т. Вайгем, К. Льюкарс, Г. Краай, Дж. Куні, Д. Рок та ін. До латиноамериканських істориків, що активно вивчають це питання належать, де ля Фуенте, М. Куртероло, Х. Касаль та ін. Слід зазначити, що більшість згаданих вчених досліджували Парагвайську війну в цілому, охоплюючи усі сторони конфлікту. Праць, які фокусувалися саме на участі Аргентини у цій війні, значно менше. Так, питання участі Аргентини у Парагвайській війні розглядали Єрмолаєв і В. Коновалов, Д. Рок, А. де ля Фуенте та ін.

У світовій історичній науці існують різні погляди на причини участі Аргентини у війні. Так, на думку однієї групи вчених, що найхарактерніше виражена у працях американського історика Д. Рока, вирішальним мотивом участі Аргентини у війні стала перемога аргентинських лібералів у внутрішньополітичній боротьбі і бажання утвердити дружні політичні режими у сусідніх країнах, а саме Уругваї та Парагваї [8, р. 38-39]. На думку інших науковців, зокрема К. Льюкарса, Парагвайська війна стала наслідком неврегульованості територіальних спорів та політичної нестабільності, яка панувала у регіоні ще з часів війн за незалежність 1810-1820-х рр. [7, р. 21]. Зрештою, на думку істориків лівого спрямування, якої дотримувалися і радянські історики, зокрема В. Єрмолаєв і В. Конвалов, бажання до збагачення аргентинських олігархічно-торговельних кіл та британських фінансових установ стало головним поштовхом до провадження тривалої і жорстокої війни [2, с. 199-200]. Водночас, українських досліджень, присвячених участі Аргентини у цьому конфлікті ще немає.

Отже, метою цієї статті було розглянути причини, перебіг та наслідки участі Аргентини у війні Потрійного Альянсу.

Виклад основного матеріалу

Серед причин вступу Аргентини у війну варто виокремити прагнення до політичного домінування у регіоні Ріо-де-Ла-Плата, територіальні претензії сторін та бажання аргентинських ліберальних політиків здобути остаточну перевагу над внутрішньополітичними опонентами з партії федералістів.

Питання політичного домінування та приналежності територій виникло у процесі деколонізації Латинської Америки на початку ХІХ ст. Так, іспанське віце- королівство Ріо-де-ла-Плата зі столицею у Буенос-Айресі охоплювало території чотирьох сучасних держав: Аргентини, Болівії, Парагваю та Уругваю. Ці історичні обставини стали підґрунтям для виникнення політичної ідеї Великої Аргентини (La Gran Argentina), тобто держави, що включала би території усіх вказаних республік. Зокрема, аргентинський поет та публіцист Карлос Гідо-і-Спано вважав, що лише бразильське втручання завадило «сестринським» республікам Парагваю та Уругваю добровільно утворити союз республік на чолі з Аргентиною [9, р. 241]. Ще більш радикально у 1867 р. висловлювався ліберальний політик, президент Аргентини у 1868-1874 рр., Домінго Фаустіно Сарм'єнто, який вважав Уругвай буферною державою, що має бути приєднана до Аргентини на зразок об'єднання Німеччини та Італії [8, p. 37-38]. Отже, аргентинські політики прагнули до політичного домінування в регіоні Ріо-де-Ла-Плата.

Хоча формально Парагвай і Аргентина не висловлювали одне до одного територіальних претензій, кожна зі сторін мала приховані експансіоністські наміри. На самому початку війни, у березні 1865 р. Парагвайський диктатор Франсиско Солано Лопес увів свої війська на територію аргентинської провінції Коррієнтес. З іншого боку, таємний протокол Угоди про Потрійний Альянс, укладеної між Бразилією, Аргентиною та Уругваєм 1 травня 1865 р. передбачав анексію територій Парагваю Бразилією та Аргентиною у разі перемоги союзників [2, c. 200].

Зрештою, надзвичайно важливою для розуміння мотивів участі Аргентини у Парагвайській війні є передісторія політичного протистояння у самій Аргентині. Однією з ключових рис політичного розвитку Аргентини 1860-х рp. було протистояння партій федералістів та лібералів. Вони відрізнялися баченням щодо бажаного політичного устрою Аргентини, типами політичної культури, цивілізаційними орієнтирами, соціально-економічною базою електорату. Обидві партії були олігархічними, однак федералісти орієнтувалися на простих людей з сільських місцевостей і пропагували пан-американський цивілізаційний вибір, що передбачав співпрацю і співдружність між країнами Латинської Америки та місцеву креоло-індійську культуру. З-поміж інструментів здобуття лояльності населення у федералістів були корупція, підкуп бідних жителів і «покровительство». Наприклад, якщо певний незаможний аргентинець посилався на покровительство місцевого олігарха-федераліста у суді, державний суд міг його відпустити і закрити справу [5, p. 102-103]. Ліберали ж, які так само були олігархами, натомість, апелювали до освічених мешканців міст та обстоювали думку, що Аргентина політично та культурно належить до умовного Західного світу - Західної Європи та Північної Америки [6, p. 150-151]. Протистояння між цими двома політичними течіями було характерним і для сусідніх з Аргентиною Уругваю та Парагваю.

Громадянські війни 1859-1861 рp. в Аргентині призвели до повалення уряду федераліста Хусто Хосе Уркіси та інтеграції країни під проводом ліберального політика і воєначальника Бартоломе Мітре. Водночас, влада лібералів в кількох провінціях Аргентини встановлювалася шляхом насильницького скинення місцевої адміністрації та військово-політичних переворотів. У жовтні 1862 р. Б. Мітре було обрано президентом Аргентини. Однак, система політичних виборів в Аргентині того часу була далекою від демократичних ідеалів. Вибори відбувалися з численними порушеннями, виборчі дільниці, як правило, ставали майданчиками збройної боротьби, що нерідко супроводжувалася людськими жертвами. Тому, новообраному президенту Б. Мітре бракувало легітимності в очах політичних опонентів [8, р. 27-30]. Федералісти кількох провінцій Аргентини вдалися до збройних антиурядових повстань. У свою чергу, Б. Мітре віддавав накази про жорстке придушення повстань, користуючись при цьому військовою допомогою уругвайських військових формувань з опозиційної партії Уругваю «Колорадо» («Кольорові»). Адже на той момент при владі в Уругваї перебували союзники федералістів - «Бланко» («Білі»), тоді як «Колорадо» залишалися в опозиції. Таким чином, з огляду на політичне і військове внутрішнє протистояння, політична ситуація в Аргентині залишалася нестабільною, а перемога лібералів - хиткою.

Поштовхом до війни стало антиурядове повстання в Уругваї, яке підтримали Бразилія і Аргентина. У квітні 1863 р., лідер партії «Колорадо» уругвайський генерал Венансіо Флорес, який допомагав Б. Мітре у придушенні опозиції в Аргентині, увійшов з її території до Уругваю з метою повалення уряду «Бланко» на чолі з Атанасіо Агірре. У жовтні 1864 р. інтервенцію в Уругвай здійснила Бразилія під приводом захисту майнових прав бразильських землевласників в Уругваї. Президент Парагваю Франсиско Солано Лопес був стурбований спробою повалити в Уругваї уряд партії «Бланко», що була його ідеологічним союзником. Він також розцінював це втручання як потенційну загрозу самому Парагваю. Водночас, Ф. С. Лопес плекав експансіоністські плани щодо виходу до Атлантичного океану через територію Бразилії. Президент Уругваю А. Агірре звернувся до Ф. С. Лопеса з проханням по допомогу. У відповідь, 13 грудня 1864 р. Ф. С. Лопес оголосив війну Бразилії (що і стало офіційним початком війни) і направив парагвайські війська до бразильської провінції Мату-Гросу. Проте, 20 лютого 1865 р. антиурядовим силам в Уругваї все ж таки вдалося здобути владу за підтримки бразильців. аргентина парагвайський війна

Ф.С. Лопес розраховував на підтримку аргентинських федералістів і прагнув укласти союз з їхнім лідером Хусто Хосе Уркісою, проте останній відмовився. Тоді президент Парагваю направив офіційний запит президенту Аргентини Б. Мітре з вимогою пропустити його війська через територію аргентинської провінції Коррієнтес, на що також отримав відмову. В результаті, 18 березня 1865 р. він оголосив війну Аргентині. Таким чином, за формальними ознаками, саме Парагвай розпочав війну.

Слід зазначити, що на той час війна невеликої країни Парагваю проти двох великих сусідів не видавалася безнадійною справою, адже Парагвай був високо мілітаризованим. Авторитарний режим Ф. С. Лопеса спирався на систему майже повної державної власності земель і промислових об'єктів, а також на вишколену армію, яка складалася з 28 тисяч осіб та 40-тисячного резерву. Для порівняння: армія Бразилії на той час налічувала близько 16 тисяч осіб, а Аргентини - лише 8,5 тисяч осіб. Бразилія, однак, перевершувала Парагвай у якості і кількості флоту. Так, флот Бразилії складався з 42 судів, оснащених гарматами, а флот Парагваю налічував лише 23 невеликі пароплави.

На початковому етапі війни парагвайці мали успіхи на обох фронтах, просуваючись вглиб бразильських провінцій Мату-Гросу і Ріу-Гранді-ду-Сул, та аргентинської провінції Коррієнтес. У відповідь, Бразилія, Аргентина та Уругвай, 1 травня 1865 р. підписали Угоду про Потрійний Альянс, згідно з якою зобов'язувалися вести бойові дії проти Парагваю до повалення влади Ф. С. Лопеса [3, с. 56]. Командування об'єднаними військами очолив Б. Мітре, а союзницьким флотом - бразильський віце-адмірал Жуакін Маркес Лісбон, маркіз Тамандаре. Таємний протокол до Угоди передбачав анексію Бразилією та Аргентиною парагвайських земель [2, с. 200]. Тоді ж, 1 травня 1865 р. у промові перед Національним Конгресом Аргентини президент Б. Мітре визнав, що від самого початку надавав військову підтримку уругвайським антиурядовим силам Венансіо Флореса [9, p. 240-241], що стало певним скандалом, адже до цього часу президент всіляко заперечував своє втручання у внутрішні справи Уругваю.

Переломним моментом у війні стала річкова битва при Ріачуело 11 червня 1865 р., під час якої бразильський флот під командуванням адмірала Франсиску Мануела Баррозу да Сілва завдав нищівної поразки парагвайському флоту. До кінця 1865 р. союзницькі війська повністю витіснили парагвайців зі своєї території і перейшли у наступ. Найважчих поразок парагвайські війська зазнали у битвах біля Туюті (24 травня 1866 р.) та Умаїті (25 липня 1868 р.). 24 грудня 1868 р.

командування Потрійного Альянсу запропонувало Ф. С. Лопесу здатися, проте, він відмовився. 1 січня 1869 р. була взята столиця Парагваю - м. Асунсьйон, у серпні того ж року союзники встановили у Парагваї тимчасовий уряд на чолі з Сіріло Антоніо Ріварола. 1 березня 1870 р., у таборі Серро-Кора був оточений і вбитий диктатор Ф. С. Лопес, що ознаменувало закінчення війни.

В ході війни в Уругваї до влади знову прийшла партія «Колорадо», і новий уряд не був зацікавлений в активній участі своєї країни у Парагвайській війні. У грудні 1869 р. була відкликана остання уругвайська дивізія [4, р. 136]. Після завершення війни виникли суперечності між колишніми союзниками. Аргентинська сторона запропонувала Бразилії поділити територію Парагваю між собою, проте Бразилія не була зацікавлена у зникненні Парагваю як буферної держави. Тому, 9 січня 1872 р. Бразилія уклала з Парагваєм сепаратний мирний договір, згідно з яким кордони між країнами встановлювалися з урахуванням довоєнних претензій Бразилії, внаслідок чого була розширена бразильська провінція Мату-Гросу. До 1876 р. у Парагваї залишалися бразильські війська.

Аргентина, після тривалих переговорів, уклала з Парагваєм мирний договір 3 лютого 1876 р. Згідно з ним, Аргентина отримувала частину регіонів Місьйонес і Гран-Чако. Проте, аргентинська сторона наполягала на отриманні ще однієї частини парагвайської території, між середньою течією річки Пількомайо (інша назва - Арагвай) та річкою Верде. Внаслідок дворічних дипломатичних переговорів, було вирішено звернутися до президента США Резерфорда Хейза з проханням про арбітраж. Він погодився і вирішив спір на користь Парагваю 12 листопада 1878 р. [7, р. 235].

Таким чином, Парагвай, який формально розпочав війну, зазнав нищівної поразки. За найбільш вірогідними підрахунками, населення Парагваю скоротилося з довоєнних 525 тисяч осіб до 221 тисяч осіб станом на 1871 р., при чому лише 28 тисяч осіб серед тих, хто вижив, складали чоловіки. Втрати Бразилії та Аргентини оцінюються як приблизно 50 тисяч та 18 тисяч осіб відповідно. До того ж, Парагвай втратив 140 тис. км², що становило майже половину його території, а місцева промисловість була фактично знищена [10].

Слід зазначити, що вже чимало сучасників сприймали залучення Аргентини у конфлікти в Уругваї і Парагваї як продовження внутрішньополітичної боротьби між партіями лібералів та федералістів. Так, через чотири дні після повстання Венансіо Флореса в Уругваї, губернатор провінції Буенос-Айрес Адольфо Альсіна в газеті «Ла Трібуна», звертаючись до подій в Уругваї, писав, що більш ніж 30-річна боротьба лібералів та федералістів нарешті має бути остаточно вирішена [2, с. 199]. Таким чином, на прикладі цього наближеного до президента Б. Мітре політика, стає очевидно, що тодішня політична еліта Аргентини цілком прагматично розглядала громадянську війну в Уругваї як засіб для утвердження і поширення влади ліберальної партії.

На думку Домінго Фаустіно Сарм'єнто, війна проти парагвайського диктатора Ф. С. Лопеса була війною цивілізації проти варварства. При чому цивілізація асоціювалася з лібералами та європейською культурою, а варварство з федералістами в Аргентині та ідеологічно близькими до них партією «Бланко» в Уругваї і режимом Ф. С. Лопеса у Парагваї. Зрештою, на переконання Д. Ф. Сарм'єнто, місцева американська культура тубільців та метисів також була виявом варварства. Подібні погляди висловлював і Б. Мітре у своєму маніфесті «Важливість Парагвайської війни» [8, р. 37-38].

Опозиційні інтелектуали та мислителі, такі як Карлос Гідо-і-Спано, Хосе Ернандес, Олегаріо Андраде, Хуан Баутіста Альберді та ін., критикували уряд Аргентини за участь в уругвайському та парагвайському конфліктах. Х. Б. Альберді засуджував Парагвайську війну у численних статтях та спеціальній праці «Злочин війни» [2, с. 201]. На його думку, парагвайський конфлікт був нічим іншим, ніж другим обличчям боротьби лібералів з федералістами у самій Аргентині [9, р. 327].

Ставлення до війни як інструменту ліберального уряду для придушення внутрішньополітичної опозиції підігрівалося невдоволенням призовом до армії. Справа в тому, що призов проводився з особливою жорстокістю і більше нагадував операцію з пацифікації, та заторкнув, головним чином, регіони, що традиційно підтримували опозиційну партію федералістів. Призовників майже повністю роздягали (щоби вони не змогли сховати під одягом зброю), заковували в кайдани і під конвоєм гнали до міста Розаріо, де їх садили у човни і відвозили у Парагвай. Чимало з них помирали ще під час етапування до Розаріо. Тих, хто намагався утекти, розстрілювали на місці. Британський віце-консул у Кордові Ґордон 1869 р. писав, що уряд Аргентини припускався великої помилки, не звертаючи уваги на жорстоке поводження з призовниками, адже не дивно, що ці голі, брудні люди з роздертими ногами, часто хворі, і закуті у ярма немов худоба, викликали всенародне співчуття і підігрівали ненависть до уряду [8, р. 40-41].

Жорстокість призову на Парагвайську війну і подальше несправедливе поводження з солдатами залишили глибокий слід в аргентинській національній пам'яті і культурі. Зокрема, вони відобразилися в одному з найбільш відомих світу творів аргентинської літератури - поемі Хосе Ернандеса Мартін Ф'єрро, що побачила світ 1872 р. У ній, однойменний головний герой, якого спочатку відірвали від затишного родинного кола, забравши на війну з Парагваєм, у подальшому зазнав знущань від армійського керівництва, та, не отримавши належної платні за службу, дезертирував і став холоднокровним розбійником.

Проте, спротив призову і війні знаходив не лише мистецьке, а й мілітарне вираження у формі анти-урядових збройних повстань. Особливої гостроти це питання набуло у західних провінціях Аргентини, які традиційно підтримували федералістську партію. Місцеві селяни задля уникнення призову утікали в гори. Потім, вони формували розбійницькі групи, які нападали на представників державної адміністрації та землевласників з ліберальної партії. Так, у червні 1865 р. у провінції Ла-Ріоха відбулося повстання під проводом Ауреліо Залазара, який зі своїми людьми напав на конвой, що вів призовників, звільнив їх та вбив конвоїрів. Звільнені призовники згуртувалися навколо А. Залазара, і разом з ним під гаслами федералізму вирушили до столиці провінції, міста Ла-Ріоха, щоби повалити місцеву адміністрацію. Проте, взяти місто їм не вдалося, а у листопаді того ж року влада заарештувала А. Залазара [6, р. 142-146].

Повстанців проти уряду зазвичай називали «монтонерос». Ця назва мала подвійну конотацію. Для когось це було гордим званням борця за справедливість проти жорстокого уряду. Для інших воно мало негативне значення і було синонімом слова розбійники.

Повстання А. Залазара не поклало край протестам. Впродовж 1867-1868 рр. тривало повстання під проводом впливового лідера федералістської партії Феліпе Варела. Воно поширилося на кілька західних провінцій Аргентини і стало серйозною загрозою для національного уряду. Головним гаслом повстанців було повернення до федеративного устрою та, відповідно, здобуття влади для федералістської партії. Однак, одним з основних програмних пунктів повстанців був вихід Аргентини з Парагвайської війни. Апелюючи до простих людей, лідери повстання наголошували на жахливих умовах призову до армії та на братських зв'язках аргентинського народу з парагвайським [6, р. 146-148]. Лідери федералістської партії небезпідставно побоювалися, що національний уряд прагнув послабити їхню електоральну базу.

Таким чином, підсумовуючи вищесказане, можна зробити висновок, що участь Аргентини у Парагвайській війні була зумовлена не лише потребою оборонятися, або бажанням встановити у Парагваї демократичний режим на зміну авторитарному, а й політичними інтересами партії влади. Повалення режиму Ф. С. Лопеса зменшувало закордонну підтримку для аргентинської партії федералістів. Проведення призову на війну знекровлювало її електоральну базу.

На думку сучасного аргентинського історика Фелікса Луни, незважаючи на перемогу, війна з Парагваєм не принесла Аргентині жодної користі. Єдиним позитивним наслідком війни стало формування Національної армії [1, с. 112]. В результаті війни Аргентина, як зрештою і Бразилія, потрапила у боргову залежність від Великої Британії. Через війну країною прокотилося кілька хвиль епідемій. Через дезинтерію та інші заразні хвороби, а також голод, впродовж війни загинуло більше людей, ніж від бойових дій. Внутрішні провінції були виснажені. З іншого боку, внаслідок війни збагатилися олігархічні та торговельні кола в Аргентині, які постачали продовольство та амуніцію для бразильської армії.

До позитивних наслідків можна віднести зміцнення влади лібералів і центральної державної влади в цілому, тоді як опір федералістів було майже подолано. Разом з політичною перемогою лібералів в Аргентині утвердився західний вектор цивілізаційного розвитку.

Висновки

Автором проаналізовано причини вступу Аргентини у війну, її перебіг та політичні і соціальні наслідки для Аргентини, що дозволило зробити наступні висновки.

Участь Аргентини в Парагвайській війні була зумовлена низкою факторів. До головних факторів належала: часті політико-соціальні збройні заворушення всередині країни і прагнення придушити внутрішню опозицію партією влади Аргентини, політична нестабільність у регіоні Ріо-де-Ла-Плата в цілому, неврегульованість територіальних спорів. Попри початкові успіхи парагвайської сторони, війна дуже швидко перейшла у наступальну фазу. Призов до армії та сам хід бойових дій позначився надмірною жорстокістю і недбалим ставленням до солдат, яких рекрутували здебільшого з регіонів, де більшість населення становили прихильники опозиційної партії федералістів. Все це у сукупності, як і сам факт участі Аргентини у цьому конфлікті, призвело до значного спротиву всередині країни, включно зі збройними повстаннями. Внаслідок війни Аргентина отримала нові території у провінціях Місьйонес та Гран-Чако, проте в цілому країна фінансово та економічно ослабла. Відбулося зміцнення національного уряду і влади ліберальної партії, тоді як опозиційна партія федералістів маргіналізувалася. Проте, ці успіхи у сфері державного будівництва не виправдовують жертв і людської катастрофи, яку принесла з собою Парагвайська війна.

Водночас, для кращого розуміння даного конфлікту надзвичайно корисними були би більш глибокі дослідження теми спротиву війни чи її схвалення у літературно-публіцистичній спадщині Аргентини, впливу війни на розвиток чи занепад окремих галузей господарства, ставлення міжнародної спільноти того часу до цієї війни і участі в ній Аргентини. Ці та подібні наукові питання свідчать про широкі перспективи подальших досліджень.

Список використаних джерел та літератури

1. Луна Ф. Краткая история аргентинцев / Ф. Луна [пер. с исп. А. С. Шишкова]. - М.: Весь мир, 2010. - 280 с.

2. Очерки истории Аргентины / Под ред. В. И. Ермолаева и др. - М.: Соцэкгиз, 1961. - 573 с.

3. Поліщук К. Міждержавні конфлікти у Південній Америці: причини, еволюція, стратегії врегулювання / К. Поліщук // Вісник Львівського університету. Міжнародні відносини. - 2012. - № 30. - C. 53-67.

4. Casal J. M. Uruguay and the Paraguayan War: The Military Dimension / J. M. Casal // I Die with My Country: Perspectives on the Paraguayan War, 1864-1870 / Edited by H. Kraay and T. L. Whigham. - Lincoln and London: University of Nebraska Press, 2004. - P. 119-139.

5. De la Fuente A. Children of Facundo / A. de la Fuente. - Durham and London: Duke University Press, 2000. - 249 p.

6. De la Fuente A. Federalism and Opposition to the Paraguayan War in the Argentine Interior: La Rioja, 1865-67 / A. de la Fuente // I Die with My Country: Perspectives on the Paraguayan War, 1864-1870 / Edited by H. Kraay and T. L. Whigham. - Lincoln and London: University of Nebraska Press, 2004. - P 140-153.

7. Leuchars C. To the Bitter End: Paraguay and the War of the Triple Alliance / C. Leuchars. - Westport, Connecticut and London: Greenwood Press, 2002. - 255 p.

8. Rock D. State Building and Political Movements in Argentina, 1860-1916 / D. Rock. - Stanford, California: Stanford University Press, 2002. - 316 p.

9. Shumway N. The Invention of Argentina / N. Shumway. - Berkeley, Los Angeles and London: University of California Press, 1993. - 325 p.

10. War of the Triple Alliance [Electronic resource] // Encyclopedia Britannica. - 2014. - Mode to Access: https://www.britannica.com/event/War-of-the-Triple-Alliance.

11. Whigham T. L. The Paraguayan war: Causes and Early Conduct / T L. Whigham. - 2nd ed. - Alberta: University of Calgary Press, 2018. - 520 p.

References

1. Luna, F. (2010). Short History of the Argentinians. Moscow: The Whole World. [In Russian].

2. Yermolaev, V., Ed. (1961). Essays on the History of Argentina. Moscow: The Social and Economic Literature Publishing. [In Russian].

3. Polishchuk, K. (2012). Inter-State Conflicts in Southern America: Reasons, Evolution, Strategies of Settlement. Bulletin of the Lviv University. International Relations, 30, 53-67. [In Ukrainian].

4. Casal, J. M. (2004). Uruguay and the Paraguayan War: The Military Dimension. In H. Kraay, T L. Whigham (Eds.). I Die with My Country: Perspectives on the Paraguayan War, 1864-1870. Lincoln and London: University of Nebraska Press, 2004, 119-139. [In English].

5. De la Fuente, A. (2000). Children of Facundo. Durham and London: Duke University Press. [In English].

6. De la Fuente, A. (2004). Federalism and Opposition to the Paraguayan War in the Argentine Interior: La Rioja, 1865-67. In H. Kraay, T L. Whigham (Eds.). I Die with My Country: Perspectives on the Paraguayan War, 1864-1870. Lincoln and London: University of Nebraska Press, 140-153. [In English].

7. Leuchars, C. (2002). To the Bitter End: Paraguay and the War of the Triple Alliance . Westport, Connecticut and London: Greenwood Press. [In English].

8. Rock, D. (2002). State Building and Political Movements in Argentina, 1860-1916. Stanford, California: Stanford University Press. [In English].

9. Shumway, N. (1993). The Invention of Argentina. Berkeley, Los Angeles and London: University of California Press. [In English].

10. War of the Triple Alliance (2014). Encyclopedia Britannica. https://www.britannica.com/event/War- of-the-Triple-Alliance. [In English].

11. Whigham T. L. (2018). The Paraguayan war: Causes and Early Conduct. 2nd ed. Alberta: University of Calgary Press. [In English].

Размещено на Allbest.ru