Українська партія самостійників-соціалістів в українській революції 1917-1921 рр.

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Кафедра міжнародних відносин і суспільних наук

Національний університет біоресурсів і природокористування

Українська партія самостійників-соціалістів в українській революції 1917-1921 рр.

Любовець О.М. д.і.н., професор

м. Київ

Анотація

У статті висвітлено становлення та історію розвитку Української партії самостійників-соціалістів (УПСС), проаналізовано політичну доктрину партії та діяльність у державних і опозиційних структурах, охарактеризовано її соціальну базу, визначено роль у революційних подіях 1917-1921 рр. УПСС організаційно оформилася на установчому з'їзді 17 грудня 1917 р. Основою новоствореної партії стали члени Української народної партії (УНП) та представники самостійницьких груп і течій соціалістичної орієнтації.

Основними програмними засадами діяльності партії були: незалежність Української Народної Республіки (УНР), парламентаризм, захист демократичних прав і свобод особи, організація економічного життя на засадах соціалізму, вирішення аграрного питання на користь селянства шляхом роздачі земель з державного земельного фонду. Загалом програмні настанови партії йшли у руслі тогочасних уподобань суспільства. УПСС взяла активну участь у революційних подіях 1917-1921 рр., будучи як урядовою, так і опозиційною партією. Самостійники-соціалісти загалом підтримували Центральну Раду, хоча виступали проти її закону про соціалізацію землі. Вони негативно поставилися до державного перевороту П Скоропадського й стали в опозицію щодо гетьманського уряду, водночас не відкидаючи можливості певного співробітництва з ним. Партія брала участь як в урядах Директорії УНР, так і опозиційних організацій, які ставили собі за мету реалізацію парламентських форм правління в Україні. Загалом, це була нечисельна партія, вплив якої поширювався, насамперед, на військові частини.

Ключові слова: Українська революція 1917-1921 рр., українські політичні партії, Українська партія самостійників-соціалістів, Центральна Рада, гетьманат П. Скоропадського, Директорія УНР.

Abstract

Ukrainian party of samostiynykiv-socialistiv in the Ukrainian revolution 1917-1921

Liubovets O.M., Dr of Historical Sciences, Professor of the Department of International Relations and Social Sciences National University of Life and Environmental Sciences of Ukraine, Kyiv

The article highlights the formation and history of the development of the Ukrainian Party of Samostiynykiv-Socialistiv (UPSS), analyzes the party's political doctrine and activities in state and opposition structures, characterizes its social base, and defines its role in the revolutionary events of 1917-1921.The UPSS was organized organizationally at the founding congress on December 17, 1917. The basis of the newly created party was the members of the Ukrainian Narodna Party (UNP) and representatives of independent groups and currents of socialist orientation.

The main program principles of the party were: independence of the Ukrainian Narodna Republica (UNR), parliamentarism, protection of democratic rights and freedoms of the individual, organization of economic life on the basis of socialism, solving the agrarian issue for the benefit of the peasantry by distributing land from the state land fund. In general, the program instructions of the party were in line with the contemporary preferences of society.

The UPSS took an active part in the revolutionary events of 1917-1921, being both a government and an opposition party. Independent socialists generally supported the Centralna Rada, although they opposed it law on land socialization. They had a negative attitude to the coup d'йtat of P. Skoropadskyi and stood in opposition to the hetman's government, while not rejecting the possibility of certain cooperation with it. The party participated both in the governments of the UNR Directory and in opposition organizations that aimed to implement parliamentary forms of government in Ukraine. In general, it was a small party whose influence extended primarily to military units.

Keywords: Ukrainian revolution of 1917-1921, Ukrainian political parties, Ukrainian party of of Samostiynykiv-Socialistiv, Centralna Rada, hetmanate of P. Skoropadskyi, Directorate of the UNR.

Постановка проблеми

Повномасштабна військова агресія, активна інформаційна війна, заперечення права українського народу на власну державу з боку РФ актуалізує потребу вивчення попереднього досвіду вітчизняного державотворення та дослідження діяльності політичних рухів і партій, які боролися за суверенну незалежну Україну. Однією з таких партій є Українська партія самостійників-соціалістів (УПСС).

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Історія та діяльність Української партії самостійників-соціалістів викликає інтерес істориків у контексті дослідження державотворчих процесів доби Української революції 1917-1921 рр. Водночас, у порівнянні з іншими провідними українськими партіями революційної доби (такими як Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська партія соціалістів-революціонерів, Українська партія соціалістів-федералістів) УПСС є менш вивченою та дослідженою. Окремі аспекти функціонування партії висвітлено в працях О.Д. Бойко, В.Ф. Верстюка, П.П. Гай-Нижника, Т.С. Геращенко, О.М. Любовець, Р.Я. Пирога, В.Ф. Солдатенка та ін.

Мета статті. Розкрити особливості політичної доктрини та діяльності УПСС в роки Української революції 1917-1921 рр.

Виклад основного матеріалу

Поява Української партії самостійників- соціалістів (УПСС) стала результатом завершення процесу консолідації всіх самостійницьких груп і течій соціалістичної орієнтації. 17 грудня 1917 р. відбувся установчий з'їзд партії. Право надіслати своїх представників на з'їзд отримали члени Української народної партії (УНП), представники українських національних соціалістів, українських націонал-революціонерів, Союзу Української Державності, українські соціалісти-революціонери конфедералісти, безпартійні самостійники, а також делегати від українського війська і вільного козацтва та відомі політичні діячі самостійницьких переконань [1].

В центрі уваги учасників з'їзду була національно-державна політика Центральної Ради. З цього приводу ухвалено резолюцію, яка вимагала негайного проголошення Української Народної Республіки (УНР) самостійною і незалежною державою. Резолюція пропонувала відкласти до закінчення війни вирішення питання щодо входження УНР до складу будь-якої федерації, обґрунтовуючи тим, що тільки після створення нових держав і остаточного визначення меж України можливо з'ясувати з ким республіці буде вигідно федеруватися. На переконання делегатів з'їзду у зв'язку з проголошенням самостійності України необхідно було відкликати депутатів, обраних на Всеросійські установчі збори, скасувати §3 закону про вибори до Українських установчих зборів, за яким надавалося право голосу негромадянам України, і відкласти виборчу кампанію на місяць, щоб українські солдати змогли встигнути повернутися в Україну [2, с. 3-4]. Державною мовою проголошувалася українська, на яку необхідно було перевести всі державні заклади, назви вулиць і установ. Церковна служба також мала проводитися українською мовою [2, с. 8].

На з'їзді був обраний ЦК партії у складі 21 осіб, по одному від кожної категорії представництва: від війська, залізничників, робітників пошт і телеграфу, кооперації, преси, літератури, науки, від усіх партій і політичних груп, які ввійшли до складу УПСС [3, с. 15]. УНП, яка становила основу новоствореної партії, ввійшла до її складу на федеративних засадах, тому повна офіційна назва партії була Українська партія самостійників-соціалістів (УНП).

Ухвалені з'їздом рішення були зачитані Й. Маєвським на засіданні Малої Ради 21 грудня 1917 р. і висловлені побажання, щоб найближчим часом вона розглянула питання про проголошення УНР незалежною республікою [4, с. 58]. Таким чином новостворена партія вимагала від керівництва УНР корегування державної політики відповідно новим політичним реаліям після приходу до влади в Росії більшовицької партії. Але Центральна Рада обговоренням цього питання зайнялася пізніше.

Після утворення УПСС взяла участь у виборах до Українських установчих зборів. Своїм основним завданням під час виборчої кампанії партія вбачала популяризацію гасла самостійної України [4, с. 14]. Головним осередком діяльності партії були військові частини, в яких її представники намагалися нейтралізувати більшовицьку агітацію.

У грудні 1917 р. в колі самостійницькі налаштованих військових виникла ідея державного перевороту, ініціатором і натхненником якої виступив колишній командуючий Богданівського полку підполковник Ю. Капкан. Для контролю над Центральною Радою та її урядом планувалося утворити верховний комітет на чолі з Ю. Капканом. Очевидно змовники в скритому вигляді намагалися здійснити військову диктатуру Ю. Капкана. З метою реалізації цих задумів вони ввійшли у зносини з Вільним козацтвом і ЦК УПСС, запропонувавши їм частину місць у задуманому комітеті. На спільній нараді ЦК УПСС з представниками Вільного козацтва після обговорення цієї пропозиції було вирішено «не тільки не йти в цім керунку, але і не допустити здійснення цього проектованого державного перевороту» [3, с. 13]. Причинами відмови від підтримки заколоту стали, насамперед, невисока оцінка якостей Ю. Капкана та небезпечність ситуації у зв'язку з початком війни з Радянською Росією. Цей випадок свідчить, що партія самостійників-соціалістів не ставила перед собою мети захоплення влади будь-якою ціною, а навпаки підтримувала українську владу. Єдиною її метою було змусити владу проголосити державну незалежність України.

Невдовзі після установчого з'їзду була складена та надрукована програма партії. Основний партійний документ починався з визначення УПСС як партії «працюючої маси Українського народу». Тобто, своєю соціальною базою самостійники-соціалісти вважали робітництво, селянство та «інші верстви українського народу, що стоять на варті інтересів працюючих». Саме просвітницька діяльність серед цих верств населення й вбачалася головним завданням партії. Ідеалом, до якого мали прагнути всі народи, називався соціалістичний ідеал [5, с. 157-158].

Програма виступала за дотримання всіх демократичних прав і свобод особи: ліквідація класів і класових привілеїв; рівноправність жінок; свобода друку, слова, освіти, національності, релігії, совісті, переконань, зборів, товариств, спілок, організацій тощо [5, с. 158].

Окремий розділ програми присвячений моделі державного ладу України. У першому пункті цього розділу наголошувалося, що партія стоїть на ґрунті повної незалежності УНР. Програма закріплювала поділ на законодавчу та виконавчу владу. Вищою законодавчою владою вважався парламент (Українська Центральна Рада), який обирався на основі п'ятичленної формули терміном від 3 до 5 років і утримувався за державний кошт. Виконавчу владу згідно з програмою представляли Президент Республіки і Рада Міністрів. Президент мав обиратися парламентом. Формування Ради Міністрів Президент мав доручати одному з представників парламентської більшості як Голові Ради Міністрів. Рада Міністрів була підзвітна парламенту і висловлювання недовіри до неї з його боку вело до обов'язкової зміни даного складу уряду. В разі, якщо представник більшості не зміг утворити Раду Міністрів, то її формування доручалося Президентом іншому представнику парламентських груп і уряд складався на коаліційній основі [5, с. 159-160]. Запропоновані УПСС механізми функціонування виконавчої влади існують у ряді сучасних країн. Партія виступала за право автономності областей, які відрізнялися або певною національністю, або окремими умовами життя. Обґрунтовуючи це положення, програма підкреслювала: «аби не була гноблена національна меншість чи нація слаба» [5, с. 158]. Це положення спростовує тезу щодо крайнього націоналізму УПСС, яка начебто дбала тільки про українську націю.

Значна увага у програмі приділялася земельній справі. Засобом розв'язання аграрної проблеми вважалася її націоналізація: «Націоналізація землі на Україні для запровадження соціалістичного строю і соціалістичного оброблення землі - це наш ідеал і наше конечне завдання, бо тільки єдине таким шляхом назавше розв'яжеться аграрне питання на Україні» [5, с. 162]. Розуміння самостійниками-соціалістами націоналізації землі відрізнялося від більшовицького, для яких це означало ліквідацію приватної власності на землю та створення великих державних господарств. За розумінням УПСС націоналізувати землю означало зробити її національною власністю українського народу, тобто кожен представник української нації, який жив із обробітку землі, мав право взяти її «до уживання». Загалом програма не містила чітко виписаного механізму наділення селян землею, а мала лише загальні декларативні положення. Як й інші соціалістичні партії УПСС виступала за створення земельного фонду з усіх казенних, удільних, монастирських і поміщицьких земель. З цього фонду земля видавалася безземельним селянам і «дорізувалася» малоземельним [5, с. 161].

Поза увагою програми залишився блок економічних проблем, у тому числі й робітниче питання. З цього можна зробити висновок, що УПСС, насамперед, прагнула орієнтуватися на селянство як провідну верству українського народу.

Аналіз програми свідчить, що на момент створення УПСС від інших українських партій відрізняло лише те, що вона виступала за незалежну українську державу. В інших положеннях програмні настанови партії йшли у руслі тогочасних уподобань суспільства. Відчуваючи гостроту соціальної напруги, самостійники-соціалісти задекларували соціалістичний ідеал суспільного розвитку і обов'язкове проведення аграрної реформи.

Відстоюючи ідею української державності, УПСС підтримувала Центральну Раду, вважаючи її українською владою. На відміну від трьох найвпливовіших партій (УСДРП, УПСР, УПСФ) самостійники-соціалісти були слабо представлені в Центральній Раді, водночас І. Луценко та О. Степаненко були членами Малої Ради. Партія підтримала підписання Брестського мирного договору та вітала ухвалення Четвертого Універсалу, вбачаючи в цьому втілення ідеї самостійності України. Під час україно-більшовицького протистояння члени партії боролися на фронтах проти більшовиків. політичний український самостійник соціаліст революція

Після повернення Центральної Ради до Києва на багнетах австро-німецьких військ, УПСС разом із УПСФ виступала за реорганізацію уряду В. Голубовича на коаліційній основі. Однак правлячі партії УСДРП та УПСР відмовлялися від виконання цих вимог, тому УПСС стала в опозицію щодо уряду В. Голубовича [3, с. 19]. Основною причиною опозиційності було неприйняття політики соціалізації землі, яку проводив уряд, та його нездатність налагодити стосунки з німецькою окупаційною владою. Як й інші українські партії УПСС принципово не погоджувалася з днем скликання Українських установчих зборів - 12 травня 1918 р. Це рішення вдалося провести есерівській фракції у Малій Раді 11 квітня 1918 р. [4, с. 270].

Гетьманський переворот УПСС зустріла негативно, хоча й вважала, що ґрунт для нього підготувала невідповідальна політика Центральної Ради та уряду В. Голубовича [3, с. 22]. Першою реакцією на переворот була ідея організації збройного опору новій владі. Так, зразу після перевороту частина членів УПСС, насамперед, члени військового товариства «Батьківщина» поставили це питання перед ЦК партії. Вони вимагали, щоб партія виступила організатором збройного виступу проти гетьмана. На їхню думку, партія мала на це потенційні сили, бо фактично в її розпорядженні знаходилися значні національно налаштовані військові сили. Пропонувалося з їх числа призначити трьох командувачів повстанням. Одного на чолі українського війська у Києві, другого - командувачем військами Лівобережної України, третього - командувачем військами Правобережної України. Далі необхідно було домогтися від Центральної Ради та її уряду затвердження цих кандидатів, щоб таким чином надати цьому війську юридичних прав стати на захист законного народного уряду. Під тиском таких настроїв ЦК УПСС намагався знайти підтримку цим заходам з боку колишніх членів Центральної Ради. Але більшість з них, побоюючись репресій, переховувалися або виїхали за межі Києва. Тому ці спроби не вдалося реалізувати в життя [3, с. 23-24].

З провалом ідеї організації негайного збройного виступу УПСС увійшла до утвореного з ініціативи УПСФ Союзу українських партій (СУП), згодом він дістав назву Централ українських партій. Союз виступив репрезентантом українських інтересів під час формування першого гетьманського уряду, саме з ним представники німецького командування вели переговори у цій справі. Самостійники-соціалісти брали активну участь у міжпартійних нарадах з приводу вступу представників українських партій до гетьманського уряду, деякі з них були й у запропонованому німцям складі кабінету міністрів. Але ці переговори закінчилися нічим. Тому партія стала в гостру опозицію до гетьмана, його уряду і німецької військової влади, про що чітко зазначив центральний партійний орган «Самостійник» у статті «Наша позиція» [6].

Після сформування уряду, також із ініціативи соціалістів-федералістів, СУП розпався. За збереження союзу виступала УПСС, але інші партії, і зокрема, есдеки та есери, не підтримали її [3, с. 36]. Подальші заходи самостійників-соціалістів прискорили процес оформлення спільного опозиційного владі органу.

Вважаючи, що у тогочасній політичній ситуації нагальною потребою було формування національного кабінету міністрів, ЦК УПСС на своєму засіданні всередині травня прийняв рішення скласти меморандум-ультиматум П. Скоропадському. З метою реалізації цієї ідеї скликається міжпартійна нарада. В її роботі, крім соціалістів-самостійників, взяли участь представники УПСФ, УТП, УДХП, а також представники Об'єднаної ради залізниць України та Головної ради всеукраїнської поштово-телеграфної спілки. У процесі обговорення можливих спільних дій було вирішено, що ці політичні партії та громадські організації створять спільний орган - Український національно-державний союз (УНДС) [3, с. 37]. Новостворений союз поставив перед собою завдання сприяти побудові незалежної Української держави шляхом українізації та демократизації гетьманського уряду.

Свою діяльність УНДС розпочав із підготовки «Меморандуму українських політичних партій» гетьману П. Скоропадському. В брошурі, присвяченій історії партії самостійників-соціалістів, зазначається, що проект документа представив ЦК УПСС [3, с. 38]. Водночас С. Шемет (лідер УДХП) стверджує, що автором Меморандуму був М. Міхновський [7, с. 19]. 21 травня 1918 р. його підписали всі члени УНДС. Було вирішено один примірник цього документа відвезти безпосередньо гетьману, другий відправити німецькому військовому командуванню, крім цього надрукувати «Меморандум» у вітчизняній та закордонній пресі.

24 травня спеціально обрана делегація від УНДС відвезла цей «Меморандум» до гетьмана і мала з ним розмову з приводу діяльності уряду. Як зазначав «Самостійник», члени делегації у категоричній формі висловили гетьману свою вимогу усунути тогочасний кабінет міністрів, який, на їхнє переконання, проводив антинаціональну, антидемократичну політику. Замість нього пропонувалося сформувати новий, який би спирався на підтримку народних мас. Гетьман дав негативну відповідь, і таким чином мета не була досягнута [6]. Роздруковані примірники «Меморандуму» поширювалися по Києву, навіть були наклеєні на стінах біля помешкань міністерств. «Нова Рада» зробила спробу надрукувати його на своїх шпальтах, але, внаслідок урядової цензури, замість тексту в газеті виявилося лише пусте біле місце [8]. Через кілька днів «Меморандум» вийшов на сторінках «Самостійника» [6].

Загалом, ставши в опозицію щодо гетьманської влади, УПСС водночас не відкидала можливості певного співробітництва з нею, вбачаючи своїм завданням сприяти українізації гетьманського уряду. Як й інші члени УНДС, партія у разі створення коаліційного уряду готова була дати своїх представників. Однак, усі розмови навесні-влітку 1918 р. щодо можливої зміни кабінету міністрів, не мали наслідків.

Протягом усього періоду гетьманату П. Скоропадського УПСС підтримувала всі заходи УНДС, а згодом і УНС. Вона виступала за легітимні форми боротьби з гетьманським режимом. Показовим є те, що партія негативно поставилася до вбивства російським лівим есером Б. Донським німецького генерал-фельдмаршала Айхгорна, заперечуючи таким чином індивідуальний терор як придатний засіб боротьби. Згодом партія підтримала ідею загального антигетьманського повстання. Член партії П. Андрієвський увійшов до складу Директорії. Члени партії брали активну участь у повстанні.

З перемогою Директорії УПСС розгорнула активну організаційну роботу. В Києві почала виходити щоденна партійна газета «Україна», у Тернополі - «Українські Вісті», у Рівному - «Українська справа», «Українське діло». З метою пропаганди власної програми, партія видавала відозви, декларації, брошури.

Вважаючи свою партію, однією з трьох основних партій, які провели антигетьманське повстання, самостійники-соціалісти прагнули активно впливати на формування урядового курсу та розробку програми національно- державного будівництва в Україні. Так представники партії брали участь у роботі Державної наради 12-14 грудня у Вінниці. Вони разом із іншими поміркованими партіями відстоювали ідею парламентаризму, виступаючи проти радянської системи влади. В результаті довготривалих дискусій був ухвалений так званий «трудовий принцип» державного управління, який передбачав створення в центрі парламенту, а на місцях - трудових рад [9, с. 109]. Декларація Директорії від 26 грудня 1918 р. проголошувала систему організації влади на основі «трудового принципу».

У день оголошення Декларації Директорія своїм наказом призначила й перший свій уряд - Раду Народних Міністрів, складений на коаліційній основі. Головою РНМ і міністром закордонних справ був призначений український соціал-демократ В. Чеховський. До складу уряду ввійшло 4 самостійника-соціаліста: генерал Греков - міністр військових справ (формально він був безпартійним, але протягом усієї революції тісно співпрацював із УПСС і був постійним кандидатом від партії на пост військового міністра), М. Білинський - міністр морських справ, Д. Симонів - державний контролер, І. Липа - міністр віросповідань (хоча на момент створення уряду він не був ще членом партії, а вступив до неї після обрання уряду). До того ж, самостійники-соціалісти зарахували до своєї групи О. Назарука, який будучи формально членом Української радикальної партії, тісно співпрацював із УПСС. Він отримав пост міністра преси і інформації [3, с. 46].

Увійшовши до складу уряду, УПСС водночас не поділяла орієнтації Директорії УНР на «трудовий принцип». Міжпартійна дискусія щодо можливих форм організації влади в УНР продовжувалася й надалі. 1 січня 1919 р. ЦК УПСС виніс постанову, в якій підкреслювалося, що тільки тверда демократична влада, оперта на довіру народу може врятувати українську державу. Тому Директорія мала передати її «правдивому народному представництву» - Всенародним Українським Зборам, обраним за п'ятичленною формулою. Ця постанова містила положення, яке відрізняло партію від всіх інших - можливість оголошення Директорією диктатури та обмеження громадянських свобод за умов загрози українській державності [10]. Цей документ, як всі попередні, підтвердив позицію партії, що вищою політичною цінністю може бути лише українська державність.

Самостійники-соціалісти, як і есефи, негативно поставилися до скликання Трудового Конгресу, про що заявили в черговій постанові ЦК партії від 15 січня 1919 р. «В справі майбутнього Трудового Конгресу». Серед причин називалися наступні: недосконалість інструкції про вибори; відсутність налагодженого державного апарату, який би організовував ці вибори; занадто короткий термін для підготовки та проведення виборів, що позбавляло партії можливості проведення широкої передвиборної агітації та утруднювало налагодження громадського контролю за перебігом виборів; окупація частини території України іншими державами (Радянською Росією, Польщею, Румунією, Донською республікою тощо); поширений абсентеїзм населення. З огляду на це, умови, за яких відбувалися вибори, називалися в постанові «ненормальними».

Однак визначальним чинником, який зумовив ставлення партії до Трудового Конгресу, було реальне військово-політичне становище України. На переконання УПСС під час загрози самому існуванню УНР було недоцільним його відволікання на інші справи, в тому числі й на вибори. На підставі цього постанова зазначала, що «партія не могла взяти належної участі у виборах».

Водночас, рахуючись із реальністю скликання Трудового Конгресу, у документі висловлювалася віра в те, що цей орган зрозуміє момент і виконає свою історичну роль визволення українського народу, його працюючих мас. Показовим є зауваження, що після того, як Конгрес скаже своє авторитетне слово, революційний уряд УНР мусить свято виконувати волю трудових мас. Тобто, не визнаючи доцільності скликання в цей час Конгресу, піддаючи сумніву легітимність його представництва, партія водночас, розцінювала його рішення як волю народу, з якою необхідно було рахуватися виконавчій владі. Далі у постанові підкреслювалося: «Але ми певні, що Трудовий Конгрес, при таких умовах, при яких він скликається, не візьме на себе верховних прав рішати долю народу, які належать тільки Всенародним Установчим Зборам, вибранім всенародним, безпосереднім, тайним, рівним і пропорційним голосуванням» (це положення в документі виділено курсивом). Слід зазначити, що позиція УПСС була, мабуть, найадекватнішою тогочасному політичному становищу УНР. Дійсно, в умовах, коли республіка опинилася оточеною з усіх боків фронтами й існувала реальна загроза втрати її незалежності, основна увага політичного проводу повинна була зосереджуватися на організації військового захисту країни.

У 23 січні 1919 р. розпочалися засідання Трудового Конгресу України. Фракція соціалістів-самостійників, які не проводили активної передвиборної агітації, мала всього біля 10 осіб [12], але користувалася значною підтримкою представників старшинського складу армії, присутніх на Конгресі. 26 січня декларацію від імені фракції зачитав Пацюк. Партійні депутати відстоювали парламентську модель державного устрою і різко виступали проти запровадження радянської системи. Разом із іншими партіями, що стояли на аналогічній позиції, вони створили більшість, яка після деяких поправок і доповнень склала спільний заключний документ, взявши на себе фактично відповідальність за подальший напрям державної політики. На останньому засіданні 28 січня на основі цього документу було ухвалено Закон про форму влади на Україні.

Робота Конгресу була перервана більшовицьким наступом, тому в умовах загрози взяття Києва українські партії намагалися виробити свою тактику щодо більшовиків. Деякі українські діячі пропонували зробити спробу співпраці із більшовиками. Самостійники-соціалісти не розглядали жодної можливості співпраці з більшовиками. «Трибуна» повідомляла, що весь склад редакційної колегії партійного органу самостійників «Україна», в який входило шість членів ЦК, виїхав до Галичини, в м. Станіславів [13].

У боротьбі проти Раднаркому український провід намагався заручитися підтримкою країн Антанти, які висадили свій десант на Півдні України. ЦК УПСС підтримав офіційно взятий курс керівництва УНР на переговори з Антантою. Водночас, керівний орган партії у відповідній резолюції чітко окреслив певні умови та вимоги, дотримання яких вважалося обов'язковим для початку переговорів. Зокрема, визнання не тільки самостійності УНР, а й визнання її кордонів у складі всіх етнічних українських земель, які входили до складу Російської та Австро-Угорської імперій (від Дону по Сян). Вимагалося також визнати право республіки на українські колонії в Туркестані та Сибіру; право представництва УНР на мировій конференції; пропуск українських дипломатичних та торговельних місій до інших держав; повернення українських портів на Чорному морі й визнання права України будувати флот і організовувати військово-морські сили. Що торкається вимог держав Антанти змінити персональний склад Директорії, то резолюція категорично зазначала, що це є справою виключно українського народу, до якої французьке командування не має права втручатися. А усунення від діяльності С. Петлюри взагалі розцінювалося «безумовно шкодливим як для цілої української справи, так і для всього офензивного союзу» [14].

Розгляду проблеми зовнішньополітичної орієнтації УНР була присвячена чергова Державна нарада, що пройшла вже у Вінниці 8 лютого 1919 р. У центрі обговорення стояли вимоги, які були висунуті французькою стороною до Директорії та уряду. Результатом наради та наступних консультацій стало рішення відхилити більшість вимог французів, але переговори продовжувати й надалі. Ухвалення такого рішення призвело до відставки тодішнього прем'єра В. Чехівського, а за ним і всього уряду. Соціалістичні партії прийняли рішення не давати своїх представників до складу уряду. 10 лютого зі складу Директорії вийшов В. Винниченко.

З таким рішення двох коаліційних соціалістичних партій і з мотивами виходу В. Винниченка з Директорії під виразною вимогою Антанти не погодилася третя коаліційна партія - УПСС. Незважаючи на те, що по деяких принципових питаннях вона розходилася з політичною лінією В. Винниченка, однак, як зазначала згадана вже раніше резолюція ЦК, партія не визнавала можливими поступки в справі особистого складу керівних державних органів під іноземним впливом [3, с. 44].

13 лютого 1919 р. своїм наказом Директорія затвердила новий склад Ради народних міністрів на чолі з С. Остапенком, основу якого складали представники УПСФ та УПСС. До складу новоствореного уряду ввійшло п'ять кандидатів від УПСС: М. Білинський - міністр морських справ, І. Липа - міністр віросповідань, М. Кривецький - міністр фінансів, О. Шаповал - міністр військових справ (замість генерала Грекова, якого було призначено отаманом (головнокомандувачем) військ УНР), Д. Симонів - державний контролер.

Загалом політичний курс уряду С. Остапенка у внутрішніх справах був значно правіший у порівняні з його попередником. Насамперед, орієнтація керівництва УНР на порозуміння з Антантою змусила новий кабінет відмовитися від втілення «трудового принципу». Однак провал переговорів із Антантою значно погіршив становище уряду. До того ж, він стрімко втрачав підтримку з боку населення та різних політичних сил.

На тлі послаблення впливовості уряду навесні 1919 р. спостерігається консолідація лівої опозиції, що виступає проти політики правлячого уряду. Наприкінці березня, коли вже остаточно стало зрозумілим, що країни Антанти не нададуть допомоги УНР, Директорія починає задумуватися над питанням зміни урядового курсу. 9 квітня після інтенсивних дебатів було затверджено новий Кабінет Міністрів на чолі з Б. Мартосом, який оприлюднив 12 квітня свою Декларацію. У документі наголошувалося на соціалістичному характері уряду й підкреслювалося, що у внутрішній політиці він буде прагнути до запровадження «трудового принципу» [15].

УПСС, з огляду на неприйняття зазначеної системи державного управління не надала своїх представників до нового уряду і стала щодо нього в опозицію. Разом із УПСФ, УДХП, УНРП самостійники-соціалісти становили так звану «праву опозицію». Лідерам партії ставили в провину, що вони начебто наприкінці квітня 1919 р. стали організаторами виступу П. Болбачана проти Директорії УНР. Він визнав на суді, що став знаряддям у руках політичного блоку самостійників-соціалістів і хліборобів-демократів, якому співчували народні республіканці [16]. Але прямих доказів цього не було знайдено. Не дав ніяких позитивних результатів і обшук, проведений у приміщені Кам'янець- Подільського університету, де відбувалися наради цих партій. Зробили трус і в помешканні колишнього члена Директорії, одного з керівників УПСС П. Андрієвського. Тут було знайдено відкритий лист П. Андрієвського до С. Петлюри, де останньому пропонувалося піти у відставку з посади Головного Отамана, а також містилася вимога демісії уряду [17].

Виступ П. Болбачана був свідоцтвом того, що у політичному житті УНР виявилася тенденція до формування блоку невдоволених політикою Директорії радикальних політичних сил з представників військових, метою якого було встановлення в республіці жорсткого режиму у вигляді військової диктатури. Ідея сильної диктаторської влади на час військових дій певною мірою поділялася й УПСС. Але, загалом вона діяла легітимними засобами й прагнула підтримати ті наявні державні структури, які були здатні обмежити одноосібну владу С. Петлюри й сприяти запровадженню європейської парламентської моделі. Так, партія взяла участь у заходах, спрямованих на відновлення діяльності Президії та комісій Трудового Конгресу. 13 липня відбулася спільна нарада українських політичних партій, що відстоювали загальнодемократичні принципи державного будівництва - УПСС, УПСФ, УНРП, УДХП, УНП, ССП. Нарада визнала за необхідне відновлення діяльності комісій Трудового Конгресу та всебічну підтримку їх у справі контролю за діяльністю уряду. Учасники зборів також висловилися за частіше проведення нарад членів Трудового Конгресу, обраних свого часу [18]. Однак правлячі соціалістичні партії не були зацікавлені у відновленні діяльності структур Трудового Конгресу, тому рішення вищезгаданої наради було ними проігноровано.

15 липня 1919 р. УПСС взяла участь в установчих зборах Українського Національно-Державного Союзу (УНДС). З цього часу опозиційна діяльність партії проводилася в його межах. УНДС критикував політику Директорії УНР та її уряду і висував вимогу розширення соціалістичного кабінету за рахунок залучення до його складу представників поміркованіших партій.

Відстоюючи принципи парламентаризму, самостійники-соціалісти вітали перехід правлячої партії УСДРП на демократичні засади і створення нового уряду І. Мазепи у серпні 1919 р. Зважаючи на складні військово-політичні обставини кінця серпня - початку вересня 1919 р., партія підтримала ідею уряду щодо скликання не парламенту, а передпарламенту. Як й інші партії, УПСС прагнула його швидкого зібрання з метою замінити класовий Трудовий Конгрес. 21 вересня Президія УНДС на своєму засіданні ухвалила резолюцію про негайну організацію передпарламенту, який повинен був складатися з представників тільки тих політичних партій і громадських організацій, які стояли на ґрунті української державності та широкої демократії. Він розглядався як тимчасовий орган, який мав функціонувати до скликання постійного парламенту із законодавчими та контролюючими функціями [19].

Однак реальні умови не дозволили скликати й передпарламент і Директорія УНР повернулася до практики скликання Державних нарад із представників різних партій. УПСС взяла участь у нараді 25 жовтня 1919 р. Представники партії висували вимогу залучення до державної та урядової роботи представників опозиційних партій [20]. Самостійники-соціалісти також брали участь у роботі міжпартійних нарад, які пройшли наприкінці грудня і підтримали їх рішення щодо створення Кам'янецької Національної Ради (згодом Української Національної Ради). До складу Ради ввійшло сім членів партії.

Після втрати Директорією УНР української території основна частина партії опинилася за кордоном. Тут вони підтримали утворення у Відні у березні нового УНДС, ставши його членом.

У результаті перших перемог українсько-польського фронту в травні 1920 р., була повернута частина української території. УПСС після демісії уряду

І. Мазепи надала своїх представників у новий уряд В. Прокоповича: Є. Архіпенко став міністром народного господарства, а І. Косенко - міністром пошт і телеграфу [21]. Персональний партійний склад уряду, а також попередні домовленості соціалістичних партій стали гарантом продовження орієнтації в державному будівництві на європейські загальнодемократичні принципи. Урядова декларація проголошувала, що основним завданням на той час було проведення системи внутрішніх реформ, результатом яких мало стати скликання парламенту та «заведення міцних органів місцевого демократичного самоврядування» [22].

Однак уряду В. Прокоповича не вдалося реалізувати власну програму, українсько-польський похід завершився невдачею - у липні 1920 р. на Правобережній Україні було знову відновлено радянську владу. Кабінет В. Прокоповича став останнім урядом, який діяв на терені України. Протягом жовтня-листопада 1920 р. війська С. Петлюри зробили ще одну спробу відновити владу Директорії, але й ця спроба закінчилася невдачею. Складнощі внутрішньополітичного та зовнішньополітичного життя УНР зумовили відставку кабінету В. Прокоповича та призначення 16 жовтня 1920 р. уряду під керівництвом А. Лівицького. Але це був вже уряд «без території». До кінця листопада 1920 р. армія УНР повністю залишила Україну, а разом із нею й українські органи влади.

Восени 1920 р. на терені України припинили свою діяльність більшість українських політичних партій. Більшість членів УПСС з поразкою національно-визвольних змагань перебралася за кордон. Частково діяльність партії була відновлена у Відні. У 1922 р. УПСС повернула собі стару назву - Українська народна партія. Згодом діяльність партії припинилася.

Висновки

УПСС взяла активну участь у революційних подіях 1917-1921 рр. Найчастіше в історичній літературі її відносять до правих партій, з огляду на її самостійницькі позиції. На думку автора, наявність у програмних документах загальнодемократичних вимог і визнання соціалістичного устрою як устрою, здатного задовольнити всі вимоги будь-якого народу, дає підстави віднести партію до лівоцентристського флангу українського політичного спектру. Водночас, із усіх українських партій, які в тому чи іншому вигляді визнавали соціалістичний ідеал, УПСС була єдиною, яка з самого початку свого існування відстоювала ідею самостійної незалежної української держави. В цьому питанні вона ніколи не йшла на компроміс, вважаючи українську державність найвищою цінністю, заради якої варто було поступитися всім іншим.

Протягом свого існування УПСС була як урядовою, так і опозиційною партією. Але, незалежно від свого статусу в питаннях національно-державного будівництва вона ніколи не визнавала різних модифікацій радянської системи, послідовно виступала проти «трудового принципу». Знаходячись в опозиції щодо урядового курсу Директорії УНР, УПСС входила до складу опозиційних організацій, які ставили собі за мету реалізацію парламентських форм правління в Україні. Загалом, це була нечисельна партія, вплив якою поширювався, насамперед, на військові частини.

Література

1. Нова Рада (Київ). 1917. 10 грудня.

2. Постанови Першого Всеукраїнського З'їзду самостійників-соціалістів. К.: Дніпро, 1918. 8 с.

3. Українська партія самостійників-соціалістів (УНП). Українська революція (1917-1919). Діяльність партії самостійників-соціалістів в зв'язку з політичними подіями на Україні за час 1901-1919. Ідеологія, програма і статут партії. Відень, 1920. 86 с.

4. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У 2 т. К.: Наукова думка, 1996. Т. 2. 423 с.

5. Українські політичні партії кінця ХІХ - початку ХХ ст.: програмові і довідкові матеріали / Упоряд. В.Ф. Шевченко та ін. К.: Консалтинг, Фенікс, 1993. 336 с.

6. Самостійник (Київ). 1918. Ч.6. 2 червня.

7. Шемет С. Микола Міхновський. Хліборобська Україна. Кн. 5. 1924-1925. С. 3-30.

8. Нова Рада (Київ). 1918. 2 червня.

9. Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. Скрентон, 1962. Т. 1.

10. Робітнича газета (Київ). 1919. 5 січня.

11. Україна (Київ). 1919. 17 січня.

12. Столичный голос (Київ). 1919. 19 січня.

13. Трибуна (Київ). 1919. 5 лютого.

14. Трудова Республіка (Київ). 1919. 13 лютого.

15. Робітнича газета (Рівне). 1919. 15 квітня.

16. Визволення (Кам'янець-Подільський). 1919. 5 липня.

17. ЦДАВО України. Ф. 1429 Оп. 1. Спр. 4. Арк. 33-35.

18. Трудовий шлях (Кам'янець-Подільський). 1919. 16 липня.

19. ЦАДВО України. Ф. 1429. Оп. 1. Спр. 2. Арк. 16.

20. Україна (Кам'янець-Подільський). 1919. 28 жовтня.

21. ЦАДВО України. Ф. 1065. Оп. 4. Спр. 8. Арк. 20.

22. Наш шлях (Кам'янець-Подільський). 1920. 8 червня.

References

1. (1917). Nova Rada - New Council. Kyiv. December 10.

2. Postanovi Pershogo Vseukrams'kogo Z'izdu samostіynikіv-socіalіstіv. (1918). [Resolutions of the First All-Ukrainian Congress of Independent Socialists]. Kyiv: Dmpro [in Ukrainian].

3. Ukrams'ka рагїіуа samostiymkrv-sodaHstiv (UNP). Ukrams'ka revolyudya (1917-1919). D^aMst' partn samostiynikrv-sodaHstiv v zvyazku z pobtichnimi podtyami na Штаті za chas 19011919. Ideol'ogtya, program і statut partn. (1920). [Ukrainian Party of Independent Socialists (UNP). Ukrainian revolution (1917-1919). Activities of the party of independent socialists in connection with political events in Ukraine during 1901-1919. Ideology, programs and party charter]. Vienna [in Ашйта].

4. Verstyuk, V.F. еї al. (Eds.). (1996). Ukrams'ka Central'na Rada. Dokumenti і materiali [Ukrainian Central Rada. Documents and materials]. (Vols. 1-2). Kyiv: Naukova dumka [in Ukrainian].

5. Savchenko, V.F. еї al. (Eds.). (1993). Ukraїns'kipolitichпіpartiikincyaХІХ-pochatku ХХ st.: programovi і dovidkovi materiali. [Ukrainian political parties of the late 19th and early 20th centuries: program and reference materials]. Kyiv: Konsalting, Femks [in Ukrainian].

6. (1918). Samostiynik - Self-employed. Kyiv. June 2.

7. SHemet S. (1924-1925). Mikola Mihnovs'kiy. [Mykola Mikhnovskyi]. Hliborobs'ka Ukraina. - Wheat-producing Ukraine, 5, 3-30.

8. (1918). Nova Rada - New Council. Kyiv June 2.

9. Stahiv M. (1962). Ukraina v dobi Direktorii UNR. [Ukraine in the era of the UNR Directory]. Scranton [in USA].

10. (1919). Robitnicha gazeta - Robitnycha Gazeta. Kyiv. January 5.

11. (1919). Ukraina - Ukraine, Kyiv. January 17.

12. (1919). Stolichny'y golos - Metropolitan voice. Kyiv. January 19.

13. (1919). Tribuna - Tribune. Kyiv. February 5.

14. (1919). Trudova Respublika - Labor Republic. Kyiv. February 13.

15. (1919). Robitnicha gazeta - Robitnycha gazeta. Rivne. April 15.

16. (1919).Vizvolennya Liberation (Kamyanets-Podilskyi). 1919. July 5.

17. CDAVO Ukrami. F. 1429 Op. 1. Spr. 4. Ark. 33-35.

18. (1919). Trudoviy shlyah - Labor path. Kamyanets-Podilskyi. July 16.

19. CADVO Ukraini. F. 1429. Op. 1. Spr. 2. Ark. 16.

20. (1919). Ukraina - Ukraine. Kamyanets-Podilskyi. October 28.

21. CADVO Ukraini. F. 1065. Op. 4. Spr. 8. Ark. 20.

22. (1920). Nash shlyah - Our way. Kamyanets-Podilskyi. June 8.

Размещено на allbest.ru