Місцеве самоврядування як світовий мегатренд ХІХ-ХХІ століть: кейс "Модерний проект Російської імперії"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Місцеве самоврядування як світовий мегатренд ХІХ-ХХІ століть: кейс «Модерний проект Російської імперії»

Верховцева Ірина Геннадіївна докторка історичних наук, доцентка, професорка кафедри соціальної філософії та управління Державного податкового університету

Уперше в науковій літературі актуалізовано питання особливостей модерного проекту Російської імперії із запровадження в її місцеве управління місцевого самоврядування. Акцентуючи на глобальному значенні інституту місцевого самоврядування як світового мегатренду двох останніх століть, атрибуту демократії та органічного складника публічного управління, послуговуючись методом кейсів, у предметному полі імперіології як напряму історичної глобалістики окреслено особливості та суперечності сільського сегменту цього проєкту

Методами вивчення проблеми стали спеціально-історичні методи: історико-типологічний, історико-генетичний, а також метод проблемно-ситуаційного аналізу (метод кейсів). Це сприяло осмисленню предмету вивчення в органічному взаємозв'язку загального й частного з урахуванням їх реального контексту, типізації форм і напрямів реформаторської діяльності в сфері місцевого самоврядування в Російській імперії, узагальненню результатів цієї діяльності та виявленню їх типових і специфічних коренів.

Засвоївши авангардні європейські ідеї модернізації місцевого управління на базі місцевого самоврядування, поступаючись тиску традиціоналістів, прагнучи подолати сепаратизм регіональних еліт, з метою управлінської уніфікації села реформатори «однієї шостої суходолу» вдалися до його оновлення на бази місцевого самоврядування, синкретизуючи традиційні практики великоруських губерній з модерними управлінськими технологіями. Визначальними рисами нових сільських громад стали домінування колективізму й патріархальності; нехтування правами й потребами індивідууму; правовий нігілізм; свавілля і беззаконня по відношенню до «слабких» членів; антиетатистський і тоталітарний за своєю суттю характер загалом. Вказано на особливості взаємин органів сільського та земського самоврядування як ланок інституту місцевого самоврядування цієї країни. Протистояння між ними, посилення антидемократичних тенденцій в діяльності земств, перетворення на початку ХХ ст. сільських самоврядних установ на територіально-організуючий каркас опору найбільшої соціальної верстви державі й процесам модернізації загалом відіграли фатальну роль у долі Російської імперії. Замість її управлінської модернізації цей про- єкт зумовив ретрадиціоналізацію країни, консервацію в ній патріархальності, встановленню надалі радянського тоталітаризму, оформленню соціокультурних витоків сучасного російського фашизму.

Ключові слова: мегатренди ХІХ-ХХІ століть, місцеве самоврядування, імперіологія, Російська імперія, громадське управління селом, земське самоврядування.

Local self-government as a world megatrend of the XIX-XXI centuries: case “Modern project of the Russian Empire”

Verkhovtseva Irina Gennadiivna

Doctor of Historical Science,

Associate Professor,

Professor at the Department

of Social Philosophy and Management

State Tax University

For the first time in the scientific literature, the question of the peculiarities of the modern project of the Russian Empire to introduce local self-government in its local government was brought up. Emphasizing the global significance of the institution of local self-government as a global megatrend of the last two centuries, an attribute of democracy and an organic component of public administration, using the case method, the subject field of imperialism as a direction of historical globalism outlines the features and contradictions.

Special historical methods became methods of studying the problem: historical-typological, historical-genetic, as well as the method of problem-situational analysis (case method).

This contributed to the understanding of the subject in the organic relationship of public and private, taking into account their real context, typification of forms and directions of reform activities in local government in the late Russian Empire, summarizing the results of these activities and identifying their typical and specific roots.

Having mastered the avant-garde European ideas of modernization of local government on the basis of local self-government, yielding to traditionalist pressure, trying to overcome the separatism of regional elites, in order to unify the village rural reformers technologies. The defining features of the new rural communities were the dominance of collectivism and patriarchy; neglect of the rights and needs of the individual; legal nihilism; arbitrariness and lawlessness in relation to “weak" members; anti-statist and totalitarian in nature. The peculiarities of the relationship between rural and zemstvo self-government bodies as a part of the institute of local self-government of this country are pointed out. Confrontation between them, the strengthening of anti-democratic tendencies in the activities of zemstvos, the transformation of the early twentieth century. rural self-government institutions on the territorial-organizing framework of resistance of the largest social class to the state and the processes of modernization in general played a fatal role in the fate of the Russian Empire. Instead of its administrative modernization, this project led to the re-traditionalization of the country, the preservation of its patriarchy, the establishment of further Soviet totalitarianism, the design of socio-cultural origins of modern Russian fascism.

Key words: megatrends of the XIX-XXI centuries, local self-government, imperialism, the Russian Empire, village public management, zemstvo self-government.

Вступ

До предметного поля глобалістики відноситься зародження й дифузія в масштабах планети найважливіших явищ і процесів, котрі визначили поступ людства. Насамперед це має відношення до студіювання мегатенденцій попередніх століть. В управлінському аспекті чимало з них стали якісними характеристиками сучасних демократій. У цьому контексті особливої уваги заслуговує місцеве самоврядування - потужний мегатренд ХІХ-ХХ століть, що не втратив своєї актуальності й нині, адже цей інститут, породжений епохою модерну, є однією з форм народовладдя й водночас фундаментальним принципом конституційного ладу. Місцевим самоврядуванням формується локальна демократія, соціально організовується територіальний простір, у якому продукуються системні локальні інтереси й реалізовується практично вся система прав та свобод людини і громадянина [11, с. 93; 17].

Надзвичайної ваги вивчення цього інституту набуло після початку 24 лютого 2022 р. повно- масштабної військової агресії Російській Федерації проти України з метою геноциду українського народу. Підтримка понад 75% мешканців країни- агресорки свого злочинного керівництва засвідчила не тільки функціонування в ній фашистського за своєю суттю режиму з його імперськими амбіціями, а й системне спотворення в цій країні інститутів демократії. Як визнають російські науковці, традиційність сучасного російського соціуму пов'язана з її консервацією радянськими часами (якщо абстрагуватися від того факту, що останніми тридцяттю роками еліта РФ не докладала необхідних зусиль до формування бодай модерної свідомості громадян). Неприйнятними для сьогодення є такі негативні характеристики традиційного соціуму, як домінування колективізму І антиіндивідуа- лізму, нехтування правами особи, культ традицій, ірраціоналізм соціальних взаємин [12, с. 80, 82-83, 87; 13, с. 60; 19, с. 3, 8]. Відтак, з'ясовуючи витоки сучасного російського фашизму та чинники трагічного стану інститутів демократії в сучасній Росії, доцільно звернутись до «переддня» радянської доби - часів пізньої Російської імперії. Зокрема, проаналізувати модерний проєкт із запровадження в її місцеве управління місцевого самоврядування, адже реалізація цього проєкту передбачала створення на «одній шостій суходолу» бази локальної демократії й народного представництва - фундаментальних інститутів сучасної демократії.

З огляду на глобальний характер місцевого самоврядування та глобальні наслідки розпаду Російської імперії, зумовлені, крім іншого, опором імперській влади органів місцевого самоврядування, студіювання проблеми у предметному полі імперіології як напряму історичної глобалістики уявляється цілком логічним. Разом із тим, у методологічному аспекті студіювання теми вимагає застосування проблемно-ситуаційного аналізу, що сприяє осмисленню загального й частного в їх органічному взаємозв'язку з урахуванням реального контексту. Цьому відповідає метод кейсів [5; 22]. Послуговуючись ним, вказаний реформаторський проєкт Російської імперії, що постав унаслідок опанування її істеблішментом провідними європейськими ідеями з управлінського оновлення країн, можна розглядати як регіональний різновид світової мегатенденції з модернізації місцевого управління засобом інкорпорації до нього місцевого самоврядування. Це, безумовно, дозволить урізноманітнити уявлення про функціонування місцевого самоврядування в глобальному масштабі та сприятиме створенню бази вдосконалення самоврядних практик.

Науковцями зроблено певні кроки з вивчення досвіду місцевого самоврядування в Російській імперії. Однак до фокусу уваги дослідників найчастіше потрапляли окремі його складники - міське [15; 24], земське [2-4; 7; 8; 23; 30], сільське [10; 11; 28; 29] самоврядування. Натомість лічені науковці аналізують інститут місцевого самоврядування в цій країні у сукупності всіх його складників [1; 20; 21], хоча дослідники ХІХ - початку ХХ ст., на праці яких мусили б опертися новітні фахівці (радянська історіографія через ідеологізацію цю тему оминала), приділили даному питанню чималу увагу [2; 3; 6; 14; 16; 18; 25-29]. Завдання ж осмислити специфіку й суперечності російського імперського проєкту розбудови місцевого самоврядування, розглядаючи його як один із варіантів реалізації відповідного важливого для людства мегатренду епохи модернізації, досі не актуалізовано.

Як наголошувалося у вищому істеблішменті імперської Росії, ця країна «не містами стояла, а селами»: практично 9І10 її соціуму мешкало в сільської місцевості. Лояльність до влади та господарська і соціальна активність цієї більшості тогочасних росіян, безумовно, визначала долю цієї аграрної країни. Відтак в аспекті управлінської модернізації надзвичайно важливим для неї було запровадження місцевого самоврядування в сільському сегменті управлінського простору. З огляду на це, аналіз управлінського оновлення саме цього сегменту уявляється одним з невідкладних наукових завдань.

Мета та завдання. Не претендуючи на всебічне висвітлення проблеми, спробуємо узагальнити в предметному полі імперіології розроблений реформаторами цієї країни проєкт з інкорпорації місцевого самоврядування до її місцевого управління, визначити його (проєкту) специфічні риси та суперечності.

Методи дослідження. Специфіка теми визначила методи її студіювання. Насамперед це спеціально-історичні методи: історико-типологічний, історико-генетичний, а також метод проблемно- ситуаційного аналізу (метод кейсів). Послуговування ними сприяло осмисленню предмету вивчення в органічному взаємозв'язку загального й частного з урахуванням їх реального контексту, типізації форм і напрямів реформаторської діяльності в сфері місцевого самоврядування в Російській імперії, узагальненню результатів цієї діяльності та виявленню їх типових і специфічних коренів.

Результати

У першій половині ХІХ ст. Російська імперія збільшилась завдяки експансії на 1,5 млн кв. км за рахунок Грузії, Фінляндії, Бессарабії, Приморря, північно-східного Казахстану, питомої ваги етнічно-польських земель тощо. Визнаючи неефективність управлінських практик попередніх часів, її ліберальна бюрократія шукала нову управлінську модель, яка б, крім оновлення економіки, соціальної та політичної архітектури, внутрішньо стабілізувала російський Колос, убезпечила його від сепаратизму місцевих еліт, сприяла підтримці трону найчисельнішою соціальною верствою (селянством) та, що не менш важливо, сприяла конкурентноспроможності країни на міжнародній арені і подальшому територіальному зростанню на шляхах перетворення в світову імперію. Під впливом ідеології Просвітництва і доктрини «добре впорядкованої поліцейської держави» було визначено вектор соціального й управлінського впорядкування величезного імперського простору: насамперед раціоналізацію, стандартизацію та уніфікацію державного регулювання соціально-економічною сферою. З 1830-х - 1840-х рр. в аспекті управлінської практики це реалізовувалося гомогенізацією місцевого управління. Оскільки дворянство в своїй масі ігнорувало становий обов'язок з управління місцевостями та мало значні борги перед імперською скарбницею, обчислювані декількома річними бюджетами країни, курс було взято й на зменшення ролі дворян у місцевому управлінні та збільшення компетенції бюрократичних структур. У аспекті соціального впорядкування все населення поділили на чотири стани: дворянство, духовенство, міських та сільських обивателів. У розрізі останніх стандартизація управління висувала надскладне завдання: уніфікувати статус мешканців сіл і унормувати інтеграцію до цього стану чисельних категорій населення з їх специфічно й історично обумовленими майновими, соціальними, управлінськими характеристиками (питома вага селян була «прикріплена» до різних власників - держави, царської родини, різноманітних відомств, окремих землевласників тощо) [11, с. 103].

Реформатори вивчали та запозичувати досвід західних держав. Зокрема, М.Сперанський першими десятиліттями ХІХ ст., упорядковуючи управління державою та спираючись на фінляндський й інших європейських країн досвід, створив проект, що передбачав залучення до місцевого управління державних селян як дрібних індивідуальних землевласників. З 1830-х рр. завдяки розробкам Д. Тульміна Сміта ліберальне дворянство послуговувалося терміном «local government», яким позначалася поширена в Британії й Німеччині відповідна модерна самоврядна практика. Реформу- ючи управління державним селом, очільник Міністерства державного майна П.Кисельов відрядив до Австрії, Німеччини, Франції представників дворянського істеблішменту з метою запозичення відповідного досвіду.

Окремий імпульс реформаторським пошукам дали висловлені французом А. де Токвілем та австрійцем Л.ф. Штайном пропозиції з управлінської модернізації країн. Перший наголосив на іманентності демократичних самоврядних практик у традиційних громадах. Другий, будучи учнем Г. Гегеля, в роботі «Соціалізм і комунізм у сучасній Франції» (1842) окреслив плани розбудови справедливої соціальної організації та політики державного соціалізму, які слід було реалізовувати, не очікуючи, коли того вимагатимуть революційно налаштовані маси, залучивши до управління територіальними структурами обраних за майновими принципами представників місцевого соціуму.

У 1850-і рр. в російському реформаторському середовищі поширення набула західноєвропейська теорія вільної громади (К.-Ф. Гербер, Г. Аренс, О. Лабанд, Э. Мейєр), що акцентувала на правах місцевої громади на опікування власними справами як на природних й таких, що не можуть бути відчужені, порівнюючи їх з природними та невід- чужуваними правами людини. Вільну громаду оголосили первинною стосовно держави, остання мала поважати свободу громадського самоврядування, відтак, поряд із законодавчою, виконавчою і судовою владою, визнавалася четверта - місцева І муніципальна І громадська. Поступово на цій базі було сформульовано господарську, а потім громадську, теорії місцевого самоврядування (Р. Моль, О. Ресслер, О. Гірке тощо), які протиставили останнє державному управлінню. З часом у цьому контексті постав комплекс ідей, що склав базу відповідної державницької теорії: за нею, на місцеве самоврядування покладалися обов'язки з державного управління місцевостями (Л.ф. Штайн, Р.ф. Гнейст).

Згідно поглядів європейських мислителів, місцеве самоврядування мало сприяти формуванню бази локальної демократії, привчати населення до управління країною на засадах представництва й інших буржуазно-демократичних цінностей. Відповідно, запровадження місцевого самоврядування стало розглядатися як засіб не тільки управлінського, а й соціального та політичного оновлення країн.

Російські інтелектуали вважали доцільним запозичувати європейські ідеї з метою управлінського оновлення своєї країни, однак оптика аналізу інституту місцевого самоврядування була своєрідною. і.Аксаков, критикуючи тих, хто намагався розбудовувати відповідну законодавчу базу на засадах позитивного права, закликав поважно поставитись до природних соціальних «форм» народу, протиставивши їм «юридичне начало» та наголосивши на неможливості відкинути тисячолітній «історичний побут». Зокрема, речник слов'янофільства акцентував, що поза селянством будь-яке місцеве самоврядування в країні було б штучним. Натомість В. Лєшков вказав на невідповідність «народних установ» цивільному праву. О. Васильчиков проаналізував організацію місцевого самоврядування в Британії, Прусії, Франції, США та резюмував, що їх досвід не можна було переносити до Росії, оскільки основою іноземних асоціацій був грошовий капітал, а в «руської общини» (читай «руського миру», і.В.) - земля. Попри «грубість і невігластво» цієї громади, вона нібито зберегла «почуття правди, прагнення до прогресу» і мала більше засобів для взаємодопомоги. М. Лазаревський, О. Градовський, В. Безобразов, Б.Чичерін підтримали державницьку модель самоврядування та вказали, що місцеве самоврядування було не тільки правом місцевих громад, а й їх обов'язком. Мовляв, місцеві громади є суб'єктами самоврядування настільки, наскільки центральна адміністрація вміняла їм функції з державного управління - як натуральну повинність. Відтак влада не тільки мала право, а й мусила контролювати місцеве самоврядування. Загалом погляди імперських реформаторів дещо нівелювали відповідні європейські ідеї та були, по суті, їх син- кретизацією з уявленнями російських мислителів, базованими на емпіричному досвіді своєї країни [11, с. 115-118].

Особливий вплив на реформаторські пошуки 1840-х - 1850-х рр. справили слов'янофіли. Підтримуючи висловлене О. Радищевим й І. Болтіним, які наголосили на доцільності опертися в управлінському й господарському оновленні країни на самоорганізацію великоруських мирів («руського миру»), і.Киреєвський та О. Хомяков вказали, що механізми соціальної рівності та солідарності в мирах, колективна самопоміч у них, розподіл землі по тяглам (робочим силам) могли запобігти пролетаризації імперського села. У цьому контексті потужний імпульс активному обговоренню широкими колами дворянського істеблішменту потенціалу руського миру дала висока оцінка його егалітарних практик землеулаштування вестфальським бароном А.ф.Гакстгаузеном (зовнішнім контекстом для таких тверджень стали побоювання соціальних струсів, подібних до революційних кінця 1840-х рр. у Західній Європі) [11, с. 119-120]. Загалом це відповідало симпатіям ліберальних реформаторів громадській парадигмі місцевого самоврядування, в основі якої лежала теорія вільної громади (у країнах Європи тим часом найбільшу популярність отримала державницька, відповідно).

Ідейне опанування європейськими здобутками в сфері місцевого самоврядування супроводжувалося практичними напрацюваннями російських освічених бюрократів (перші вагомі кроки ними було здійснено ще останньою третиною XVill ст. управлінськими реформами 1875-х - 1803-х рр.), зокрема, в новоприєднаному дунай-пруто-дні- стровському межиріччі, яке назвали Бессарабією, та Південно-Західному краї (Українському Правобережжі). У першому - в 1834 р., під час реформи самоврядування царан (вільних сільських землеробів), що стало певною спробою реалізації про- єктів М.Сперанського в частині управління селом. В Українському Правобережжі, яке межувало з бунтівними губерніями Царства Польського, - в контексті продовження в 1840-х рр. дунайських І бессарабських тенденцій раціоналізації сільського управління запровадженням інвентарних правил, якими регламентувалися повинності на користь поміщиків. Земля, надана селянам, офіційно оголошувалася мирською. Розпоряджатися нею громада мала на засадах самоврядування. Відповідно, поміщик право на це втрачав. Усе сприяло оновленню фіску, збільшило мобільність селян, відкривало шляхи розбудові місцевого самоврядування під контролем бюрократії та при мінімальному впливі на нього провінційного дворянства [11, с. 113].

Після поразки Росії у Східній (Кримській) війні реформаторська лінія управлінського й соціального оновлення села зазнала змін. Насамперед це було зумовлено необхідністю здешевлення політики реформ через збільшення державного боргу (сягнув 1 млрд крб при зростанні дефіциту бюджету в 6 разів - з 52 до 307 млн крб) та провалом банківської реформи 1857 р., якою мали забезпечуватись інфраструктурний супровід селянської реформи в поміщицькому селі й викупна операція для посткріпаків. За таких обставин інтеграція останніх у загальнодержавний процес уніфікації сільської Росії вимагала відповіді на надважливе питання - хто стане власником землі в новому селі: селянин як індивідуальний власник, окремий селянський двір чи вся сільська громада. Критичними, з огляду на це, були принципові позиції в площині фіску - з кого стягуватимуться податки, адже ресурсів та часу для розбудови необхідного інфраструктурного супроводу селянської реформи країна не мала. Безграмотні в своїй масі вчорашні колективні користувачі поміщицької землі, які формально з моменту підписання відповідних угод про викуп землі переходили до розряду сільських землевласників («уставні грамоти» приймалися сільськими сходами колективно), залишаючись при цьому боржниками держави, мали поповнювати своєю працею державну скарбницю. Відтак держава потрібувала механізмів, які б гарантували виконання селом повинностей на її користь - грошових, збіжжям і натуральних (тих, що здійснювалися фізичними роботами селян). Це зумовило оновлення реформаторської тактики: синкретизу- ючи з європейськими ліберальними настановами ідеї слов'янофілів з їх акцентом на широкому застосуванні мирського самоврядування, перетворити нові сільські громади на «наймогутніші установи уряду» з метою реалізації стратегічного завдання - економічної, соціальної та управлінської модернізації країни [11, с. 119].

Суттєво вплинув на таке О. Герцен - послідовник П.П рудона й пошановувач А.ф. Гакстгау- зена. У руському мирі О. Герцен розгледів «селянський соціалізм», завдяки якому Російська імперія нібито мала всі підстави для соціальної революції й встановлення «сільського комунізму». Росія, на погляд «лондонського демократа», мала стати федеративним союзом вільних громад, сконструйованих за лекалами руського миру. Це уявлялося О.Герцену «справжнім соціалістичним самоврядуванням» та, за його поглядами, начебто відповідало західним прагненням економічної свободи, праву кожного володіти своєю часткою громадської землі, брати участь у громадському самоврядуванні (пізніше О. Герцен почасти визнав помилковість своїх поглядів та звинуватив мир (общину) в тому, що він не виховував у селянина повагу до власності, «поглинав» його особистість). Під час ідейних баталій в середовищі імперського істеблішменту поширення таких ідей зумовило солідаризацію реформаторів у їх ставленні до «корінних історичних підвалин народного життя та слов'янських начал», «зародку» Російської держави й продукту «тисячолітньої історії», чим нібито був руський мир. Його практики протиставлялися європейським новаціям з їх незвичними для руських принципами колегіальності й більшості голосів на зібраннях: мовляв, останнє вело б до розбрату на сходах, адже учасники мирських зібрань все про всіх знали до тонкощів. Сприйняття цих ідей російськими інтелектуалами підживилося «усвідомленням» зв'язку мирського з «глобальною місією» Росії в соціальному оновленні країн світу засобом повсюдного облаштування «общин І комун» (звісно, за лекалами руського миру) з метою розбудови нового соціального ладу - «державного соціалізму» [11, с. 115].

Аби забезпечити виконання селянами усіх повинностей на користь держави, розробники Великої селянської реформи 1861 р. «утиснули» особисті права селянина й наголосили на домінуванні в усіх громадських справах принципу колективізму. Земля надавалася не окремому селянину чи селянському двору, а всій громаді купно, відповідно викупні платежі мали стягуватися також з громади. Крім того, застосування в модернізованому селі самоврядних практик руського миру окреслило в очах реформаторів перспективи позбавлення чиновництва та імперської скарбниці чималого тягаря, адже нові самоврядні громади мали утримувати власне управління, здійснювати соціальну допомогу, а всі роботи та стягнення податків всередині громад мали, як в руському мирі, здійснюватися колективно із застосуванням традиційної практики - кругової поруки.

Як резюмували сановні бюрократи (В. Безобразов, К. Кавелін тощо), радіючи новій організації посткріпосного села, країна вирушила до нового суспільного і державного життя, до нового місцевого управління. «Вільний селянський світ» став ланкою провінційної адміністрації, «одиницею» державного ладу. Сконструйовані за лекалами руського миру сільські громади, по суті, стали на шлях політизації, перетворившись на «наймогут- ніші установи уряду» [11, с. 99-128, 161, 290-291].

Поділивши сільську Росію на волості, кожну з них реформатори перетворили на автономне державоподібне дворівневе утворення - селянську квазіреспубліку зі своїми квазіпарламентом (волосний схід), представницькою (сільський схід), виконавчою (волосні правління) і судовою (волосний суд) структурами, а також «президентом» (волосним старшиною) і навіть «бюрократією» (функціонерами, обраними сходами для виконання певних завдань: збирачами податків, наглядачами хлібоза- пасних магазинів тощо). Установами першого (нижчого) рівня були сільські органи самоврядування (сільський схід та його очільник - сільський староста), вони формували установи другого (волосного) рівня. Новий самоврядний інститут назвали громадським управлінням селом. Хоча на перший вигляд він мав становий характер, водночас мав і конкретні територіальні характеристики, адже волості були адміністративно-територіальними одиницями. І це було цілком логічним з огляду на те, що волосне самоврядування інкорпорували до повітового управління. Відтак органи селянського (сільського) самоврядування стали органами державної влади на селі, суб'єкт-об'єктами місцевого управління сільського рівня.

Загалом такий формат сільського самоврядування, попри його включеність у місцеве управління, суперечив європейським принципам індивідуалізму: в селянському загалі «губився» окремий селянин. Його інтереси підпорядкували колективним інтересам громади. Це гальмувало розвиток буржуазних відносин, що передбачали економічну свободу окремого товаровиробника, захист його особистих прав. За висловом С. Вітте, селянина зробили рабом своїх односельчан і сільського управління загалом. Натомість месіанські переконання в особливому призначенні імперії Романо- вих у долях людства переважили: сановні реформатори - батьки селянської реформи 1861 р. бели переконані, що завдяки здійсненому їх країна не тільки уникала соціальних струсів, а й поступово через становість могла перейти до безстанового суспільства, реалізувавши передові проєкти соціального облаштування країн світу. І. Аксаков (слов'янофіли взагалі мали потужний вплив на авторів селянської реформи, імператора та царську родину) стверджував, що запроваджене цією реформою відповідало новітнім європейським «формам» і було «всесвітньоісторичною проповіддю», «прапором», який Росія піднесла над усіма «різноплемінними народами», залишивши позаду Західну Європу з її «вищою культурою». Протиставляючи нове управління селом французькому «демократизму й соціалізму», він писав: «політе- кономи не можуть вмістити правду нашого соціального перевороту та в своїй ученій свідомості підвести під нього раціональні основи західної науки». Натомість правник К. Арсеньєв зазначив, що реформа 1861 р. базувалася на умоглядних началах, а її розробники, аби догодити «радикальній маячні», здійснили переворот, наслідків якого не очікував навіть О. Герцен. С. Вітте, засуджуючи вплив на розробку реформи слов'янофілів - «лахмітників історичного буття руського народу», вказав, що останні, демонструючи соціально- романтичні переконання, поклалися на розвиток кооперативних начал, нібито закладених у великоруських мирах, та недооцінили принципу власності, «розгледівши» в самоврядних общинних механізмах практичне застосування «теорії соціалізму» [11, с. 133].

Новий самоврядний інститут мав амбівалентний характер, насамперед зумовлений невизначеністю в реформованому селі суб'єкту земельних відносин (хто буде власником викупленої землі: громада, окреме домогосподарство чи окремий селянин). Вирішення цього питання було покладено на сільські сходи, які мали самостійно визначитися щодо викупу землі в колективну чи індивідуальну власність та обрати способи оплати за земельні наділи аж до застосування кругової поруки, якщо вибір робився на користь колективної земле власності сільської громади. У внутрішньому житті цих громад було легалізовано звичаєво- правові практики, що чималою мірою нейтралізувало наміри раціоналізувати управління селом. Крім того, самоврядування в сільських громадах мало забезпечуватись механізмами прямої демократії (сільські сходи складалися з усіх домогоспо- дарів), а у волості - представницької (на волосні сходи делегувалися представники сільських громад). Таке поєднання різних механізмів локальної демократії в реаліях посткріпосного села навряд чи сприяло його соціальній стабільності й ефективному урядуванню, адже звичаєві практики, до яких апелював законодавець, передбачали вирішення питань «усім миром».

Натомість, попри те, що вчорашні кріпаки мало розумілися на своїх правах і, як показав подальший досвід функціонування сільських громад, не усвідомлювали тої важливої місії, яку на них було покладено реформаторами, усе ж модернізувати місцеве управління в частині інкорпорації до нього сільського самоврядування імперській бюрократії вдалося. Надалі реформаторський пошук здійснювався в напрямі розробки найбільш ефективної форми реалізації цього проєкту без принципових структурних змін (таблиця 1) та правового унормування поширення системи громадського управління селом на інші категорії сільських мешканців (дворових і палацевих селян; працівників фабрик і маєтків, що належали різним відомствам; державні й удільні села; села іноземних колоністів; козацькі села українського Лівобережжя тощо) та мешканців сіл інших регіонів.

Унаслідок реалізації по суті Великої реформи сільського самоврядування, активна фаза якої припала на 1861-1871 рр., практично все село європейської частини країни управлялося більш-менш стандартизовано, хоча локальні моделі, пов'язані з історичними соціальними, господарськими, управлінськими традиціями регіонів, запровадили: польську, грузинську, остзейську, комунальну ізмаїльську тощо. Наступним півстоліттям - останнім в історії цієї країни було здійснено кроки з упорядкування практично всіх частин імперії Романових за «стандартом» громадського управління селом, хоча й з місцевими особливостями, які проте не мали принципового характеру. Попри те, що реформатори мусили вдаватися до гібридизації загальноімперських самоврядних практик з місцевими традиційними, відповідно, в усій селянській Росії - від Царства Польського до Далекого Сходу та азійських регіонів фактично запроваджувалась соціокультурна матриця руського миру з його практиками, що мали відчутний тоталітарний «присмак» у формі тотального контролю селянського загалу над кожним із своїх членів. Усне звичаєве право віддавало селянина на поталу архаїчним традиціям аграрного суспільства, знецінюючи особисту підприємливість, ініціативу, підпорядковуючи особистість колективній волі та відмежовуючи село від процесів раціоналізації [9, с. 112; 11, с. 122-128].

Таблиця 1Органи місцевого самоврядування (сільського та земського) у місцевому управлінні Російської імперії*