"...це війна, це вбивання цивільних, мирних...": Мешканці передмістя Чернігова про особливості воєнного повсякдення під час російського наступу та життя в окупації (24 лютого - 2 квітня 2022 р.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

«...це війна, це вбивання цивільних, мирних...»: Мешканці передмістя Чернігова про особливості воєнного повсякдення під час російського наступу та життя в окупації (24 лютого -- 2 квітня 2022 р.)

Анастасія Панкова, кандидатка історичних наук, наукова співробітниця, Олена Боряк, докторка історичних наук, старша наукова співробітниця, Державний науковий центр захисту культурної спадщини від техногенних катастроф

Анотація

Мета публікації - запровадження до наукового обігу спогадів мешканців передмістя Чернігова - с. Полуботки про особливості воєнного повсякдення під час наступу російських військ та життя в окупації (24 лютого - 2 квітня 2022 р.). Для досягнення поставленої мети було використано метод інтерв'ювання за спеціально розробленим тематичним питальником. Наукова новизна полягає в оприлюдненні нових усноісторичних джерел про стратегії виживання сільського населення Чернігівщини, яке опинилося в екстремальних умовах. Висновки. Зібрані свідчення жителів Чернігівської обл. часу перебування в окупації, блокаді та за активних бойових дій можна вважати додатковою джерельною базою у справі фіксації подій війни Росії проти України, а також вагомим джерелом дослідження практик повсякдення і стратегій виживання.

Ключові слова: війна Росії проти України, окупація, усна історія, практики виживання, Чернігівщина.

Abstract

“...This is the War, this is Murder of Peaceful Civilians...”: Chernihiv Neighborhood's Residents About the Peculiarities of Everyday Life During the Russian Offensive and Life Under Occupation (February 24 -- April 2, 2022)

Anastasiia Pankova Candidate of Historical Sciences (Ph. D. in History), Research Fellow, Olena Boriak, Doctor of Historical Sciences (Dr. Hab. in History), Senior Research Fellow, State Scientific Center for Protection of Cultural Heritage Against Technogenic Disasters

The purpose of the study is to publish and analyze memories of residents of the village Polubotky in suburbs of the city of Chernihiv during the offensive of the Russian occupational troops (February 24 - April 2, 2022). To reach the purpose the method of interviewing was used according to specially elaborated thematic questionnary. Scientific novelty means introduction into research space of new oral history sources about the strategies of survival of rural population of Chernihiv oblast that found itself in conditions of military actions and occupation. Conclusions. Collected testimonies of residents of Chernihiv oblast who found themselves in conditions of occupation, blockade and active combat actions can be treated as additional source base in the case of fixation of events of the Russia's war against Ukraine, as well as the reasonable source of investigation of the practices of everyday life and the strategies of survival.

Keywords: Russia's war against Ukraine, occupation, oral history, survival practices, Chernihiv oblast (Chernihivshchyna).

На наших очах розгортається масштабна гуманітарна травма - найбільша війна в Європі з часів Другої світової. Триває публікація спогадів жителів Чернігівщини про екстремальне воєнне повсякдення Перші два матеріали див.: Український історичний журнал. - 2022. - №4. - С.175-189; №5. - С.56-67 (прим. ред.).. Усні свідчення фіксуються в рамках виконання дослідницького проекту «Гуманітарні аспекти російсько-української війни 2014-2022 рр.: історико-культурні візії та сучасні стратегії виживання», започаткованого у травні 2022 р. групою дослідників-волонтерів із різних наукових установ України за сприяння управління культури й туризму Чернігівської міської ради. Події, про які йдеться, сталися в лютому - квітні 2022 р. - у період активних бойових дій та окупації с. Полуботки Новобілоуської сільської громади, що в передмісті Чернігова. На момент приїзду інтерв'юерок війська РФ були змушені відступити від міста, проте ситуація в маленькому селі все ще залишалася складною. На це вказувала кількість блокпостів дорогою до нього, поламані паркани, вибиті шибки, зруйновані дахи хат.

Записування «усної історії про сучасне» від свідків окупації відбувалося невдовзі після пережитого, тож інтерв'юерки були свідомі своєї надзвичайної місії - зафіксувати «свіже» емоційне «пережиття», пам'ятаючи про ризик травмування (або й повторного травмування) оповідача та оповідачки. Тому підготовчий етап включав у себе методичну підготовку Див., напр.: Бондар Г. «Сьогодні історія твориться в Україні»: Усна історія та досвіди незавершених революцій та війни: міркування про дискусійне і (не)очікуване // Слухати, чути, розуміти: усна історія України ХХ-ХХІ ст. / За наук. ред. Г.Грінченко. - К., 2021. - С.31-57; Zasiekina L. The Meaning of the Holodomor of 1932-33: From Collective Reproduction to Individual Reconstruction of Mental Trauma // Документування Голодомору 1932-1933 в Україні: архівні колекції за межами Радянського Союзу. - Х.; Л., 2021. - С.304-324., консультацію з професійною психологинею, узгодження питальника, методики, етики опитування Див.: Грінченко Г. Питання, наративи, інтерпретації: усна історія як мистецтво балансу та взаємодії // Слухати, чути, розуміти: усна історія України ХХ-ХХІ ст. - С.15-27; Портеллі А. Як назбирати трохи знань: кілька думок про етику усної історії // Там само. - С.323-337..

Перше з наведених нижче інтерв'ю записане від 32-річного очевидця обстрілів та блокади Чернігова зі сторони с. Полуботки, а саме крайньої вул. Яреми Полуботка, звідки окупанти вели вогонь по мікрорайону ЗАЗ. У життєствердному настрої розповідей-роздумів дався взнаки молодий вік респондента. Він - учасник бойових дій у лавах тероборони, раніше брав участь в антитерористичній операції. Під час потужних обстрілів набутий досвід додав йому психологічної стійкості, якої бракувало його односельцям. Показовим видається мотив «віщого сну» про наступ росіян, про літаки над селом та про місця розташування ворожих танків на сусідньому хуторі Шевченкове. Цікавий той факт, що товариш оповідача (також із бойовим досвідом) мав схожі сновидіння, причому сюжети про літаки й дислокацію танків збігалися.

В інтерв'ю прозвучала найголовніша та найуспішніша для цієї конкретної спільноти стратегія виживання - об'єднання. Їхня вуличка відрізана від решти села, дворів тут небагато, мешкають переважно старші люди. Пережити російську навалу вони змогли завдяки тому, що згуртувались і стали на цей період однією сім'єю. Окупація тривала трохи більше місяця, тож загарбники та місцеві жителі поволі встановлювали правила поведінки для співіснування. Через поважний вік і малу чисельність селян росіяни (а саме буряти) почувалися тут у відносній безпеці.

Цікавим та повчальним став досвід виживання за умов відсутності газу, електрики, водопостачання, магазинної торгівлі. Усі сусіди згуртувалися довкола хати респондента і його батьків, адже з криниці була можливість набирати воду, коли електронасос уже не працював, у дров'яній печі можна було приготувати їжу і спекти хліб, який роздавали іншим. Звичка пекти хліб залишилася з цими людьми й після деокупації. Суттєва деталь - з погреба було два виходи. Пережите наклало відбиток на різні сфери життя та, не в останню чергу, на планування власного житла, що й описує респондент, розмірковуючи над стратегією будівництва своєї хати в майбутньому.

Під час окупації найважливішим був зв'язок. Аби написати декілька головних слів, що всі живі, і прочитати те саме про рідних, один раз на 3-4 дні ризикували ввечері вилазити на горище, що було заборонено. Пережиті бойові дії вплинули й на побут та дитячі ігри. Хлопчаки почали грати «у блокпости», облаштовували «окопи», а дорослі віддавали їм для цього безпечні частини від знищеної техніки. Так війна ввійшла в їхнє життя, а з допомогою гри діти переосмислювали себе в ній, переносячи власне «я» у сильну позицію безстрашних захисників.

Із найпозитивніших висновків респондента - міркування про загальний психологічний стан односельців і побратимів, про те, як пережите вплинуло на ставлення до росіян загалом, до російських військовиків, від котрих не очікували всього того, що відбулось, адже на Чернігівщині багато родинних зв'язків із країною-аґресоркою. На думку оповідача, вдруге так швидко захопити область вони вже не зможуть, позаяк кожен стане на захист.

Респондентку для другого інтерв'ю ми визначили за порадою голови сільської ради, котра добре розуміла мету нашого приїзду й гаряче підтримала починання. Літня оповідачка добре обізнана з поточною ситуацією у селі, з фізичним і психологічним станом односельців, з їхніми потребами, а отже вибір саме її не був випадковим. Майбутня співрозмовниця зустріла нас дружелюбно й відразу повела на місце, де під час окупації, зовсім поряд із хатою, стояв російський танк (звідси добре видно Чернігів, міські будівлі). Ми влаштувались у дворі, на руках у респондентам вмостився кіт, навколо стояла невимовна тиша, тож заготовлені питання про воєнне повсякденна здавалися нереальними. Було відчутно, що самотня жінка, котра вже не один місяць живе наодинці зі своїми переживаннями, прагне уваги, спілкування, щиро готова поділитися своєю бідою та, не виключено, сподівається на допомогу. Ми стали першими, кому вона оповіла власну історію окупації. Отже з її боку це було перше осмислення персонального особливого досвіду. Воно відбувалося у кризовій ситуації війни, що триває. Звідси її спроба детально відтворити події, також емоції, що їх вона не стримувала, і гама відчуттів, котрі невимушено, попри похилий вік та, здавалося б, властиву йому стриманість, дуже виразно вербалізувалися. Записане інтерв'ю самодостатнє. В ньому детально відтворено життєві ситуації, які пережила респондентка за майже місяць окупації - в конкретному часі, у взаємодії із загарбниками. З одного боку, вона була змушена покинути рідну домівку та перейти до сусідки, а з іншого - з нею залишалася її хата, зайнята росіянами (вона не боялася до неї приходити), її речі (які паплюжив ворог), її тварини (коти) та птиця (кури), її город (куди, вочевидь готуючись до довготривалої оборони, ворожі солдати загнали «танку із пушкою» й де облаштували «доту»). Усе, що наживалося тяжкою працею, зруйновано.

Наратив, що нижче публікується, потребує кількох коментарів. Передусім треба зважати, що ця історія вислухана від жінки на схилі віку. Це - інший досвід та інше світосприйняття, а отже особливий погляд на ворога. Майже від самого початку інтерв'ю у фокусі опинилася постать окупанта, тож інтерв'юерка пішла за оповіддю, утримавшись від заздалегідь заготовлених запитань. Нові смисли, так само, як еклектичне бачення ворога «зсередини», що їх ретранслювала респондентка, вочевидь також важливі для майбутнього історієписання. Маємо свідчення того, як відчуття Другої світової, котру оповідачка пам'ятає («я ж до войни була малая»), наклалося на сучасне сприйняття вже російсько-української («нємєц [...] так нє стрєляв») війни. Попри лагідний тон і подеколи усмішку, були ознаки, які вказували на те, що жінка пережила (досі переживає) травматичний досвід. Це й численний набір лексем на означення «звуків війни» («стріляють страшно», вибух «самашедший», «повибивало», «покололо», «жухнуло», «хату колотіло наче спічєчну коробку»), і повторення (зациклювання), коли вона деякі сюжети («шальовкі [...] позабіралі», син, що народився в російського солдата, смерть Міши-сусіда та ін.) переповідала по кілька разів. Відомо, що саме такою є особлива форма вираження почуттів, емоцій у наративах тих, хто спізнав подібне Див.: Кісь О. Колективна пам'ять та історична травма: теоретичні рефлексії на тлі жіночих спогадів про Голодомор // У пошуках власного голосу: Усна історія як теорія, метод та джерело / За ред. Г.Грінченко, Н.Ханенко-Фрізен. - Х.,.

References

1. Bondar, H. (2021). “Sohodni istoriia tvorytsia v Ukraini”: Usna istoriia ta dosvidy nezavershenykh revoliutsii ta viiny: mirkuvannia pro dyskusiine i (ne)ochikuvane. Slukhaty, chuty, rozumity: usna istoriia Ukrainy XX-XXIst. H. Hrinchenko (ed.), 31-57. Kyiv. [in Ukrainian].

2. Hrinchenko H. (2021). Pytannia, naratyvy, interpretatsii: usna istoriia yak mystetstvo balansu ta vzaiemodii. Slukhaty, chuty, rozumity: usna istoriia Ukrainy XX-XXI st., 15-27. Kyiv. [in Ukrainian].

3. Kis O. (2010). Kolektyvna pamiat ta istorychna travma: teoretychni refleksii na tli zhinochykh spohadiv pro Holodomor. U poshukakh vlasnoho holosu: Usna istoriia yak teoriia, metod ta dzherelo, 171-191. Kharkiv. [in Ukrainian].

4. Portelli A. (2021). Yak nazbyraty trokhy znan: kilka dumok pro etyku usnoi istorii. Slukhaty, chuty, rozumity: usna istoriia Ukrainy XX-XXI st., 323-337. Kyiv. [in Ukrainian].

5. Zasiekina L. (2021). The Meaning of the Holodomor of 1932-33: From Collective Reproduction to Individual Reconstruction of Mental Trauma. Dokumentuvannia Holodomoru 1932-1933 v Ukraini: arkhivni kolektsii za mezhamy Radianskoho Soiuzu, 304-324. Kharkiv; Lviv.

окупація російський виживання полуботки

Приложение №1

[...]

N.: Я, дєло в том, шо з 2016 года в АТО два года ваював, дак пєрєд самим насту- плєнієм сюда, у мєня уже за трі мєсяца і самальоти, как налєталі, прісніліся - всьо то же самає. І как то сасєднєє сєло в нас, хутар Шевченка, - как танкі там стаялі, даже как стаялі в тєх мєстах, как мнє і снілась - точно так же стаялі.

А.П.: То вам наснилося майже те, що згодом відбулося?

N.: Да, чітко даже ці місця. У мєня тут друг здєсь проживаєт в Полубатках, Алєксєй. Ми тут тоже вмєстє в АТО билі. Дак от ми сабіраємся вєчєром, дак он свой сон расказиваєт, і мой - всьо у нас схаділася - і тє же самиє самальоти, і даже в тєх же мєстах, как і снілісь [...].

А.П.: Ви вірили, що може початися велика повномасштабна війна?

N.: Да, зналі ето ми уже давно, шо ета будіт, просто как-та сільна людєй нє пад- гатавлівалі к етому.

А.П.: А ви особисто у це вірили ?

N.: Я знал, я знал...

А.П.: Чи готували ви тривожну валізку?

N.: Магу паказать, у мєня уже била собрана уже до наступлєнія [...].

А.П.: У вас була одна валізка чи для кожного члена сім'ї?

N.: Та у кожного була свая, всьо було нагатовлєна [...].

А.П.: Чи чули ви від старшого покоління розповіді про Другу світову чи про афганську?

N.: Я Вам скажу так - по Другій світовій війні і в історії ізучав, і діди, ета самає, ваєвали, ну да цього вано якось не так було, а це, даже посля АТО я до памятніка на 9 мая хадю, даже єслі ніхто не йдє.

А.П.: А звідки ви дізналися, що почалася війна?

N.: Ну, у мєня сєстра і зять нахаділись у Збройних силах України, і ноччю, када іх всєх па тривогє паднялі і сказалі, шо ідьот наступлєніє - я їх всєх развозив па етім, па баєвим мєстам. Пригнав додому машину і сразу начал сам сабірацца. Я на той мамєнт був в запасі звільнений послє контракта, 10 років контракта, працював на гражданкє.

А.П.: Як ваше оточення реагувало на початок війни?

N.: Я вам скажу так - пєрвий дєнь тішина, ніхто не знав даже, шо друг другу гаваріть. Шо й як буде - ніхто не знав як воно буде. По самому працесу прадвіженія тоже ніхто не знав. Із засабов масовой інформациї - ніхто толком нічо не доводіл. Уже началі думать і абсуждать, шо рабіть, када уже услишалі, када уже началі бамбіть, када тут уже рядам уже началісь баєвиє дєйствія уже, вот в двадцаті кіламєтрах ат на- сєльоннава пункта, в дєсяті уже, шлі по два по трі дня, шо уже грємєла [...]. Тока када ми уже іх (російських військових - А.П.) встрєтілі уже. Када началі в баях уже. [...] Тада уже ми понялі... Да цього якось не було ні паніки, не було, ніяких етіх самих, тока переживаєш, тока самає аснавноє - пєрєживаєш за радних і блізкіх, тока і всьо. А так нє било ні панікі, ні пєрєживанія такова.

А.П.: Чи зразу ви почали казати, що це війна, чи спочатку - воєнна операція, наступ?

N.: Нікада це не була ніяка військова операція, це акупация, це вайна, це убіваніє гражданскіх, мірних і прочє, це знищення вопше насєлєнія! [...].

А.П.: З якого числа ваш населений пункт був в окупації?

N.: Ой, па-моєму з двадцать... ой, точно не скажу, якась тада в тот мамєнт за дати ніхто не думав. Таді число 28, якась ані зайшлі - я дньом пабув, виїхав з насє- льоннага пункта, і вєчєром ані заєхалі сюди, отут полнастю ця вуліца в калонах тан- кав стаяла, да утра ані тут гудєлі, даже з танкав нє вилазілі [.].

А.П.: А як називається ця вулиця?

N.: Це вуличка, вулиця Палубатка Яреми.

А.П.: Ага, не вилазили з танків. А далі?

N.: Да утра, када ета саме... ну це ж са слов батьків, сусідів, я ж це как раз атсут- ствавал, да утра гудєлі, в танках. Патом утром, када рассвєт, уже рассвєло, ім далі каманду укрєпіцца, закрєпіцца - і ані началі вивалівать уже ва двари, в улачкі заганять танкі. Ва двари, отета вот, закапивать, бліндажи капать. Ета била лінія укрєплєнія, крайняя точка, шо ані дашлі да Чєрнігава, в нашем пасьолке.

А.П.: Якраз оця вулиця?

N.: Якраз оця вулиця! Оце крайняя точка. Дальше уже ані нє прашлі, там дальше уже ми іх білі. Там дальше уже дачі, лєсапасадкі, ані тока деергешними групами (ДРГ - диверсійно-розвідувальна група - А.П.) прахаділі, там іх нє пускалі.

А.П.: Це крайня вулиця села, далі вже поле?

N.: Да, дальше уже нема, поле, і вже горад начінаєцца. От атсюда уже відна дєвя- тіетажкі. От єслі вийті, да, відна [.].

А.П.: А де ви ховалися від обстрілів?

N.: Сначала, ета самає, сідєлі в погрєбє. Погрєб, палучаєцца, такой палучілся укрєпльонний, бо у нас самавикапаний погрєб, і у нас самий крєпкій. І, оце, палуча- єцца, вихад бакавий. Ва-первих папєрєчний вихад, і нам харашо било прятацца там. [.] два вихади. Так, палучаєцца, баковий, шо не попадаєш в зону абстрєла.

А.П.: А як захищали житла?Можливо, скотч на вікнах був?

N.: Да вано, ета самає, нє паможет! Єслі пластіковиє окна і єво чуть пріаткрить - нічьо нє будє (єслі єво асколкамі нє пабйє). А так нє спасє [.].

А.П.: А як ви з близькими зв'язувалися?

N.: Ой, звязок був настоко очєнь рєдко можно било связацца. Бувало, шо па чє- тирє, па пять днєй нє маглі связацца. Глушилі связь, вапшє нє била. Це када в горадє может іщо паявіцца, а сюда дазваніцца уже нізя било. Це вже када как. Мама залєзє на чєрдак навєрх, а то ж нізя було виходіть, нєзя, шоб бачилі, бо ше скажуть шо чи фатографірував, чи шо, так оце на чєрдак мама вєчєром коє-как... Сразу трі - чєтирє дня ми єлє-єлє сазванівалісь. Ну, ілі там палучалась - смску атправів, тоже ж інтернета не було нічого, ше палучалось - дак хоть смску ж адправіш «живі-здарові-пака».

А.П.: Тут у вас бомбосховищ немає?

N.: Нікада, нє, нічого такого.

А.П.: Ви в погребі весь час сиділи?Як побут весь цей час облаштовували?

N.: Ну, виходілі ж в хату патроху, це ж паслушаєш, шо трохи стрєльба прекра- тілась, вроді би затіхла, адін на чєку сідіт, слушаєт, када вистріли, шоб всєм сразу сігнал - всє в погрєб, а другий бистрєнька занімаєтца, шо-нібудь гатовіт, памицца, вади набрать, занєсті, там, такова плана. В погрєб в асновнам старалісь прятацца. Рєдка начєвалі в погрєбє, старалісь болєє в домє начєвать, бо сирость, холадно ж било, там же в погрєбє і картошка, і закруткі ж, і всьо - погрєб нє ращітан. А в погрєбє ж чєтирє чєлавєка - как нікак. [...] Тут уже када ані уже дашлі да насєльоннава пункта в тарєц уже практічєскі, дак пєрвий раз танкі наши прашлі, сємь наших танкав прашлі па уліце, і пашлі ім навстрєчу тада. Це пєрває ЗСУ, шо ми бачілі [...].

А.П.: А за національністю окупанти були хто?

N.: Буряти [...].

А.П.: А хто в окупації медичну допомогу надавав?

N.: Ніхто. У мєня мама мєдік. Єта єдінствєний тут па уліце був мєдік.

А.П.: Так а люди зверталися до неї?

N.: Тут людей па уліце осталась - оці сасєди, оці шо цей дом разбамбіло, ані жилі у нас, і циє сасєді прятались у нас в погрібі, патаму шо у них погріба нєту, і там дальше, отут сразу за мною, там тоже тьотка жила. А больше па уліце нікаво нє було.

А.П.: Виходить, так вийшло, що ця вулиця була сама по собі?

N.: Ну, нє са всєх, а тє, хто нє захатєв ухадіть, дак ані (російські військовики - А.П.) сказалі тока нє вихадіть, нє сматрєть, нє ета самає, і всьо, шоб нікого не бачилі і це, хаділі тока чєрєз двари, от мєжду дварамі, чєрєз дарогу пєрєхадіть нєззя було, с двара нє, ета самає... Ну, всє сасєді у нас жилі.

А.П.: Чи користувалися за відсутності ліків альтернативними засобами?

N.: Ну аякже! Всю жизь таке лєчіся: зуб заболєв - хрєна приложи. Так па-на- родному всєгда било - як нема ліків, то це шо є. [...] Ну шо, мед їли вмєсто сахара. Када, ета самає, забалєлі, так тоже, ета самає, - і мед, і часнок, і от такоє, шоб вітамін паднять.

А.П.: Як реагували різні верстви населення на бойові дії?

N.: Я скажу так - тот чєловєк, який ні пабував под абстрєлами - всє рєагіруют практічєскі адінакава. В нєкатарих ано надольше атлажуєца - ані дольше нє могут ат етава атайті, в нєкатарих ано бистро праходіт. [...] А шо, у мєня всє сідят в погрєбє, я сіжу ва дварє, патаму шо я слишу па звуку, куди вано лєтіт, аткуда вано лєтіт, я знаю. Я токо захажу в тот мамєнт, када щяс далжно прілєтєть. В погрєб зайшов - хоп! - обстрєл прайшов. Я уже знав і чюствавав.

А.П.: Вам спокійніше було?

N.: Ну да, я как би да цьога привик, мнє крічалі - бєгі в погрєб, бєгі в погрєб! - а я знаю, шо нєма смисла пока.

А.П.: Дітей тут не було, виходить?

N.: Діти були у тих, хто сидів (у погребі - А.П.). Он, навєрна (кстаті, дочьки ад- ной дєсять, адной двєнацать год) - а ті дуже переживали.

А.П.: Чи помінялися ігри в дітей під час війни?

N.: Це дівчата, дак це таке. А хлопці как би да - у них блокпасти там, ані натя- гівалі, ета саме, ім прінасілі разірвані танки, шоб са спутніка била видна, ані акопи панакапивалі, да - у хлопцав, канєшна, памєнялась - усє в вайну кінулісь.

А.П.: Це вже після того, як росіяни відійшли ?

N.: Да, це вже послє.

А.П.: А під час війни діти грали?

N.: А під час нє було нікога, тут же всєх разагналі, всьо шо тут було па улиці - я вам всьо назвав.

А.П.: А як було у вас з електрикою, водопостачанням ?

N.: Електрика була нєдовга, но дольше всєво. Патом прапав газ. Газ прапав. А всьо астольноє также с елєктрікай ушло. Інтернет і связь, і всьо на свєтє.

А.П.: А вода - у вас є криниця ?

N.: Да, криниця.

А.П.: З насосом?

N.: І так можна, аце ж виручила. Аставілі спєциальна.

А.П.: А коли саме електрика й газ пропали?

N.: Ой, це десь, дєта 26-27-ме число уже било.

А.П.: Лютого?

N.: Ну да.

А.П.: Отак одразу?

N.: Да, адразу. Ані ж да нас бистра даскачілі, тут за два дня ані уже билі тут. А потом же ж абстрєли началісь, лінії (електропередач - А.П.) пабило, всьо пабило, всьо...

А.П.: І як викручувалися?

N.: Бєз свєта сідєлі.

А.П.: Ну а телефони?

N.: Заряжалі в автамабілях ат акумулятара. А харашо у мєня - пєрєд наступлєні- єм я свой автамабіль разабрал, рємонт нада був срочний, он у мєня разобраний стаяв. Дак астався акумулятар. Да, ета самає, ані єйо (росіяни машину - А.П.) нє забралі, патаму шо била разобрана. Так же сама, батькова ця машина - якраз в той дєнь зламався ричаг каробкі передач, і тоже нє смаглі забрать. Ну, два акумулятара уже била. І от папєрємєнна. Уже када сєлі акумулятари, дак уже там разрєшилі схадіть да аднова дядька, шоб можна била ад гєнєратара падзарядіть акумулятари. Це стоїло - два літра бєнзіна бєрьош, пріносіш два літра бєнзіна, тєбє падзаряжают акумулятар.

А.П.: Бартером виходило?

N.: Да.

А.П.: А вас випускали звідси, чи треба було до цього дядька тихцем пробиратися?

N.: Уже када ані тут болєє свиклісь-прівиклісь, дак це уже падходіш і просіш - можна, пажалуста, вот нада, ета саме. Ані тада ідут, узнают. Када камандір дабро даст, то тагда могут прапустіть. А так вапшє са двара нєльзя, тут нєльзя била вийті.

А.П.: А що ви казали: ми йдемо зарядити акумулятор, щоб підзарядити телефон?

N.: Да, цей гєнєратар там спіцальна разрєшили самі сєпаратісти етаму мужику, тіпа, як дапамогу селу - можна було прійті, зарядіть акумулятор, зарядіть тєлєфон. Сходіш да нєго, бєрьош бєнзін і заряжаєш.

А.П.: А телефони не забирали, виходить, тут?

N.: Ані правєрялі іх, но єслі била всьо нармально - назад аддавалі. Єслі шось не так - забіралі.

А.П.: А в яких випадках забирали телефони?

N.: Ну цей, номер тєлєфона якійсь нє падпісаний набраний, якась фатаграфія. Єслі фатаграфія, то, панятна, шо расстрєлялі сразу б...

А.П.: Фотографія їх чи...?

N.: Ну да. Шо-небудь ілі... точна расстрєлялі б. Вобщєм ані у нас так тєлєфонав нічога нє нашлі і нічога нє нашлі. Сєло у нас малєнькає, тут адні бабушкі-дєдушкі живут, тут маладьожи такой нємає. Ані абашлі сєло, ані поняли, шо тут ніхто ні угра- жає, нічого такого нєма тут.

А.П.: А, тобто вони були спокійніші тут?

N.: Да. Тут ані були спокійні. У нас же сєло малюсєньке - той уліци, он, кілам- єтр, може, максімум. Тут людєй мала. Тут практічєскі па уліци ніхто не праживав, тут тока наш етат кусочєк і всьо.

А.П.: А якоїсь там допомоги з сусідніх сіл не було?

N.: Не було, і даже послє того, как ушлі еті. Шось не помню. Галава сєльськой ради, он, ходіт тока - нє магу панять нікак. А нє, мінє раз прівєзлі дитяті пітаніє. Ну, такоє, шо даже сабакі єво нє єлі (сміється).

А.П.: А їжею таки не ділилися сусіди?

N.: Да, оце токо кусочєк, шо ми, ото, оце, в кучє булі.

А.П.: То ви між собою оце?

N.: Да, мама, он, пекла хлєб у печі. Хлєб, он, паставлялі, па уліце разносілі, людям давалі-пєрєдавалі хлєб, хлєба ж не було.

А.П.: А ця піч, звичайна піч на дровах у вас?

N.: Да, в нас піч на дровах, ми її спєцально строїли в домє, спєцально пєч таку строїлі, любим борщик аттуда, такоє. Ну це в пєчі ми пєклі. Форми для хлєба в нас єсть. І мама пєкла всьо врємя.

А.П.: То це, виходить, що як електрики не було...

N.: Да, у пєчах пєклі. І, я вам скажу, ми перешлі на цей хлєб, патаму шо набагато вкусніший! (сміється).

А.П.: І тепер, досі?

N.: Да!

А.П.: А які звички ще у вас з'явилися, крім випікання хліба?

N.: Ну, от, випікання хліба. І, от, када дом уже начінаю строїть. От щас дачу сєбє купіл, буду дом строїть, то буду дєлать погрєб крєпкій (сміється) [...].

А.П.: А які ще тварини у вас є, крім кішки?

N.: Кури у нас, свіні, сабакі. Шо у нас там ше... Ну вроді би всьо.

А.П.: Це ж, виходить, їх теж треба було якось годувати?

N.: Запас у нас був з того года. У мєня ж, ета саме, єсть зємля, каторую нам, атошнікам, далі. Так 2 гєктари - то засіваєм зєрном, і оце все зєрно, оце вже атлажу- єм полнастю на весь сєзон хватає.

А.П.: А хліб пекти було з чого?

N.: Ну, уже ж як узналі, дак сразу ж і да етава ж закупалісь тоже атлаживалі. Закупілі борашна, закупілі алії, закупілі, ета самає, шоб било. А када ето, так уже...

А.П.: А багато тварин постраждали під час активних бойових дій?

N.: Ну, у нас тут пранєсло коє-как, а ось рядам у нас конна база, то пачті нічєво нє асталось. Канєй було стока!.. І поні, і ослікі, і лашадкі всякіє, і страуси, і павліни - там же всьо на свєтє било!

А.П.: Це в Полуботках?

N.: От!

А.П.: Це вони постраждали?

N.: Да! Разбамбіло! Авєчкі да сіх пор пад агародамі тут лєжат, авєчєк я нє знаю скока - куча целая. Ослік тоже бєгав - кішкі наружу - тут бєгав па сєлу разорва- ний вєсь. Трохи канєй патікало, трохи. От то шо патєкалі па сьолах, так трохі спаслі. А так же ані з'їли цих - і поні з'їли..

А.П.: Це росіяни ?

N.: Да. І свінєй з'їли, і курей усіх у сасєдєй там - всєх курей з'їли - нічьо нє асталась.

А.П.: А як тварини реагували на обстріли ?

N.: Ну, паначалу кріка було послє абстрєлав, просто била кріка і кіпіша ад курєй, там, ета самає. А, ета, ані бистра прівиклі, уже вніманія нікто нє обращав там.

А.П.: А звідки отримували інформацію про події в Україні? Можливо, «сарафанне радіо»?

N.: Оце як раз у трі - четирі дня сазвонишся з батьками, там, чи з кимсь там - якісь родичі, знайомі - оце сазванився, ані расказалі, шо у ніх, ти расказав, шо у вас. Оп, пазванів другому, расказав, шо знаїш там, шо знаїш там, шо знаїш там...

А.П.: Ну оце так як «сарафанне радіо»?

N.: Да, сарафанне радіо.

А.П.: Не доходила до вас інформація, що Чернігів упав, Одеса впала чи президент утік?

N.: Такога нічьо нє била.

А.П.: Які види зброї використовували росіяни під час активних бойових дій?

N.: Тут у нас билі танкі разних мадіфікаций, бил «Бук» тут, установка била «Бук», мінамьотная група тут, і ПТУРи. Тут вааруженія била очєнь многа, очєнь многа. Я нє знаю - всьо вам?

А.П.: Так, якщо знаете, то кажіть.

N.: Да, ну, ета самає, шо тут - «Бук» був, САУ билі очєнь, за сєлом там многа била САУ, танков била модіфікаций очєнь многа разних такіх, шо нєкатарих я і за 12 год служби - нєкатарих даже і нє бачив, разниє. Ета самає, баєвая тєхніка пєхот- ная, БМП-2, БМП-1, еті іхніє новиє БМП-3, бетеери билі. Шо там такоє... Ну і, еті, пєхотниє вааруженія - пулємьоти, агееси (АГС, автоматичний станковий гранатомет - О.Б.), РПГ і прочєє-прочєє. Очєнь многа било. Даже от проста - дє шо стаяла, даже от проста па уліце, так я прашол, нащітал, даже очєнь многа била.

А.П.: Навіть не віриться, отак дивишся - вулиця вулицею...

N.: Да от хочєте, я щас правєду, покажу іх бліндажи пакопаниє!

А.П.: А як ви відрізняли українські танки від російських?

N.: А сразу атлічаєцца - у ніх ані всє пакрашени в адін цвєт, ва-пєрвих, в адін цвєт - хакі, зєльоний хакі. У ніх нєту, там, ні піксєля, нєту. Ну і там размєткі - буква «зет», буква «о» сразу же.

А.П.: А тут які були?

N.: Тут? Букви «зет».

А.П.: То ця техніка, що зайшла, була на Чернігів направлена?

N.: Да, прішла к Чєрнігаву.

А.П.: Чи відомі вам факти співпраці місцевого населення з окупантами?

N.: Не можу вам нічого сказать, казать нічого не буду.

А.П.: Люди тут, у селі, помирали під час бойових дій?

N.: Нє. Не було такого. Ну, памиралі, але в аснавном па сваїм там...

А.П.: Не чули, щоб на похорон священика запрошували?

N.: Чесно кажучи, ну, цього мамєнта я даже нє помню.

А.П.: А свята відзначали?Можливо, Пасху?

N.: Та яке там. Хто його празнував...

А.П.: Ну хоч якось мінімально?

N.: Мінімально, це якшо є в когось шось там, десь бутилка, там, заникана гарєл- ки - там, сєлі вєчєром сємйой, атмєтілі - і бєгом назад!

А.П.: Чи були випадки мародерства з боку місцевих?

N.: Тут, па цей уліци, точна нікак. Патаму шо са дваров нікаво нє випускалі, нєзя було вийті. А якшо мародерить, так це нада до кагось іті, как-та іті. А єслі ти нє можеш вийті, то тут рєчь вапше адпадає. Там, на той старанє тоже, я удєржусь ад камєнтарієв.

А.П.: Коли взагалі тут от припинилися бойові дії, блокада - коли вони пішли?

N.: Ну це як вони начали, в той дєнь як з Чєрнігава всє началі адступать - 1-ше було, па-мойому. 1-го числа.

А.П.: Квітня?

N.: Па-мойому, 1 квітня. Ані всє рєзка сабралісь утрам і даже вєщі нє забіралі. Ані када нє маглі влєзть, патаму шо тєхніку іхнюю разбілі, а їх багата, а тєхнікі мала - грузіцца нєкуда, так ані вєщі викідивалі, шоб пагрузіцца, шоб тока бистра уєхать.

А.П.: А як ви про це дізналися, що от вони відходять?

N.: Батьки мінє пазванілі, патом сасєд пазванив, каже - разварачуюцца, уходят. Ми, канєшна, нє павєрілі сразу - ну як це, проста пєрємєщаюцца може? Нє, каже, уходят. Патом началі пєрєзванівать в сасєдніє сьола - дальше сьола, дальше сьола - та, кажуть, шо йдуть, уходять. Та отак узналі [...].

А.П.: А городи ви якось намагалися садити?

N.: Канєшна, да! Гарод пасажен, всьо пасажено, всьо як абична!

А.П.: Оце під обстрілами?

N.: Да, всьо пасажено! Нє под обстрєлами - ані ушлі, і сразу всє на гарод бєгом.

А.П.: А під час окупації не саджали?

N.: Та ну, ніззя ж було, са двара ніззя ж було вихадіть.

А.П.: Кладовище вони нерозбомблювали?

N.: Та там трошки, там папала... Там маго друга, атошніка, убітава атошніка, там флаг трохи паламалі, флагшток. Ну памятнік аставілі, нє пабілі, боліє-мєнєє... А асоба нічьо такова нє рабілі.

А.П.: Тобто це не просто випадкове влучання?Прийшли й поламали прапор, так?

N.: Ну і було пару влучань випадкових, да. «Гради» ж падалі, і тут, на гароді, «гради» падалі, і тут «градами»... Стьокла всє павилєталі на чєрдакє. Вот так нєдав- но всьо пастєклілі.

А.П.: Усе зелене, не видно...

N.: Щас да, а тут на дарогє - зємлі було! Тут танкі єзділі, дак за сабой зємлю тягалі, асфальта нє було, це ж уже нам прамєлі-прачістілі.

А.П.: Тут техніка проїжджала?

N.: Да.

А.П.: Бо я думаю, що вручну все ж...

N.: (сміється) Да, тєхніка памагла, бо тут вручну асфальт нікада би не паказався.

А.П.: То певне відновлення все ж таки вже почалося?

N.: Да-да, уже сваїми, і камунальщики памагали, якось уже дагаварівались, нанімали - нада ж було. Он, у нєкатарих бліндажи павикапували ва дварах - на весь двор. І шо с німі рабить, як їх закапать? Лапатай ти його нє закапаєш. Якшо бабка яка, дєд живе - як його закапають?

А.П.: Чи змінилися ваше життя, побут після того, як усе завершилося? Чи залишаються й досі звички спати в одязі, пекти хліб?

N.: Вано уже астанєцца на всю жизнь... Всю жизнь будєш тєпєрь начєку і будєш слухать... Щас уже гром грєміт - всє стаят уже: шо таке? Уже вано астанєцца ето всьо.

Ось граза началась - там уже как-та ні так гриміт, там как-та ні так блиснуло, там наче дим якийсь іде... Да всьо парядок, граза просто йдє! Шо узнаєш - звані сразу!

А.П.: Як ви думаете, чи може це все повторитися?

N.: Всьо памєнялось! Я вам скажу так: до етава люді как-то, ну, гатові билі абаранять свайо, но нє так, нє так сільна - бальшинство билі гатові развєрнуцца проста і єхать, уєж- жать, бальшинство била, так, нє асоба свайо абєрєгать. Ну єслі щас ані (росіяни - А.П.) пай- дут - сколька с людьмі абщаюсь - всє станут на абарону, штикі даже, віли будут брать, будут біть, уже тєпєрь нє аддадут свайо! Уже люді пабачили, шо і как - уже такова не буде...

А.П.: Є населені пункти, де люди напоготові. А у вас?

N.: Я гаварю - ані би нє влєзлі, ані би там єщьо в лєсу би там...

А.П.: Чи плануєте ви в майбутньому залишатися саме тут? Чи не плануєте виїжджати з України?

N.: Нє, ета самає, хачю купіть нєдвіжимасть в Масквє, када ані праіграют, на рибалку хачю на Кубань с'єздіть (сміється).

А.П.: Як переможець?

N.: Да! (сміється)

А.П.: А як у вас називали окупантів?

N.: Так же не назавєш - ну, «сєпари», «орки»...

А.П.: «Сєпари» більше?

N.: Да.

А.П.: Не було звинувачень у бік ЗСУ, що стріляють туди, де вони стоять?

N.: Нєхто! Ось сасєд звоне. Он славами може кажде дєрєво назвать, а я знаю, де воно стоїть, он фамілію не називає, гаварить де ва дварє. Я гаварю - так хату тваю снесе. Дак он гаваріт, в хату маю зашлі, я в погрєб - лупаш! (сміється). Хєр на ту хату, ну так! Дєтєй щас нема у тєбя в погрєбє, я в погрєб, ані щас как раз тут всє!

А.П.: Це вже фольклор. А чи з'явилися якісь анекдоти нові, про росіян, наприклад?

N.: Пака нє да анєкдотав...

А.П.: Ну, там, якісь оповідки, щось таке, якісь історії переказують?

N.: Ой, шось було, шо, ну, да в галавє шось не адлажувалась пака, пака, ех...

А.П.: Що ще допомагало людям триматися в таких умовах?

N.: (сміється) Горілка! У мєня батька нє пив нікада, і, ета самає, ну гарілка у нєво всігда била. Каже: «Запас - ета жидкая валюта». Оце «жидка валюта» і дєржалі в кучі, ета самає, то па сто грам вип'ют, пагаварілі-пагаварілі, в погрєб захавалісь, там і ано з души, када ти нє сам, з кимсь пагаварив, якась, ета самає, разгрузив ету абстановку - ета била лєгчє. [...] Гумар був, але не буду вам пака расказивать (сміється).

А.П.: Чого?

N.: Гумара тут було куча!

А.П.: Ну, наприклад?

N.: Наприклад? Ну, наприклад, про... ані тут пілі-гулялі, шашликі, ета, батька ж дастав, свєта ж не стала, мясо в халадільніках начало пропадать, ну ані туди за дворі- ком, за дворіком, туди за сараєм мєжду етімі сталі, разпалілі кастрік дньом і жарілі. Виходе етат сєпаратіст набірать воду, воду набірає, і каже: «Так уже ж слюні тєкут на тє шашликі». А тьотка Валя: «На, іді, бо ше з голаду здохнеш!». Он автамат палажив, взяв шашлика, і воду забув, пашов. Ну, абстрєл начінаєцца. Ані жилі в такой лєтнєй кухнє падвальчік. Ані всє в тот падвальчік пригают, тьотка Валя дастає, він двєрямі хлоп! Щолкає - щас я вам ше й гранату кіну! (сміється) Ну, єлє парєшали.

А.П.: Ого!

N.: Па гароду танк паєхав, па гароду - ше ж пшеніца пасєяна! Так Валя як дала їм бліна, так еті танкі загреблі назад, і всє па стєжкє - всє отак хаділі в рядочєк (сміється).

А.П.: Це скільки їй років?

N.: Та десь років сорак [...]. Ана така абщітєльна, язиката, так ана вам щас раска- жет пра акупацию. Ана це всьо бачила і всєх знала.

А.П.: А «Слава Україні! Героям слава!» тут вітаються?

N.: Тут - нє.

А.П.: А от під час бойових дій сни якісь снилися?

N.: Я ж вам казав - шо снілась мнє всьо, як буде, як самальоти лєтят.

А.П.: А от під час бойових дій?

N.: Під час бойових дій вапше нічьо нє снілась! Вот вапше нічьо нє снілась!

А.П.: А після звільнення вже?

N.: Ну от, щас вот може шота начінає сніцца, но такоє незапамінающєєся. Запамінаюцца тє вєщі, када ва снє ти прасипаєсся вот так вот в халоднам пату, так пріснілась - ано запомніцца, а єслі таке шось нєважне, дак...

А.П.: А чого ви найбільше боялися під час активних бойових дій?

N.: Больше за радних і блізкіх - больше всєво. Смєрті, ну сам нє баїшся, ілі, ета самає, - нічьо такова. Оце тока за радних і блізкіх - і всьо.

А.П.: А після того, як ворог пішов, з'явилося натхнення щось робити ?

N.: Панятно! Весна! (сміється бадьоро) Уже давно всє з граблямі сідєлі, отак гатовілісь.

А.П.: Оце так у себе на городі. А загалом село?

N.: Да ну, нікого тут, це ось, я вам кажу, оцей куток, тут шо людєй па цій улиці асталось, це сасєді, давай кришу рємантірувать. Чітирі снаряда в хату прілітєло, кришу разнєсло. Сразу началі памагать таму-другому. Сразу началі. Канєшно! Оце в кучі как билі в акупациї, так всє друг другу й памагалі - і да сіх пор так, ми даже от жилі, і нікада раньше так. Ну, драсьтє, прівєт-прівєт. А щас ми уже як родичі тут усє.

А.П.: Ну так, воно зближує.

N.: Да.

А.П.: Чи можете ви назвати одну річ, яка була найбільш помічною для вас під час окупації?

N.: Я поняв, а чьом ви гаварітє! От така річ, шо бєз нєйо от так от (нікуди - А.П.)? Тєлєфон!

А.П.: Телефон...

N.: (натхненно) Тєлєфон! От када ти дазванівся і тєбє сказалі - всьо в нас хара- шо, всьо нармальна, всє живи-здарови, і прочєє. От тада атлягло, і уже тада жизнь аж сразу наладілась, і легше стало (задоволено усміхається). [...] Я щітаю, шо це тєлєфон, це орган связі, дєствітєльно памагав. Па харчам, па всьєму - я таке не переживав, бо в нас всігда пастаянно хазяйства, пєрєд цим двух свінєй зарєзалі, і картошкі, ну, всє- во хватало. А от оце када от уже трі дня... Я ж чую, де міни лажацца, де, ета самоє, абстрєли ідут, чую, шо у мєня на пасьолке, а я он стаю в 2 кіламєтрах, а связі нема, і не знаю я, шо робіцца. Бачу дим, чи гаріт хата? Дом гаріт, я бачу, в яку сторану, в маю сторану, ну рєальна, по пламєні уже апрєдєляю - да нє, єслі б мой гарєл, било б пламя больше (напружено сміється). А от када уже па связі связался, пагаваріл, тогда уже всьо, лєгше стала. [...]

Записано 10 липня 2022р. у с. Полуботки Чернігівськогор-ну Чернігівської обл.

Респондент N., 1990р. нар.

Шифр експедиції: Е5/Чернігів-2022 (09.07.2022 - 10.07.2022).

Записала й підготувала до друку А.Панкова

Приложение №2

[...]

N. : Тут народилася, виросла та вийшла замуж, робіла в тубдиспансері. Робіла я 60 год стажу, пошла на пенсію у 75 годов. А робіть я стала, як получіла паспорт у 16 годов, да пошла робіть у город, да так і робіла. Всьо врем'я. Ну, а тоди вже ж я сама, мама у мене умерла в 25 год, мєнє було три з половиною годи, так я жила з бабою, із батьковою матір'ю, тут, а потом вже ж баба умєрла, я сама живу. І построїла сарай вже сама...

O. Б.: А це бабина хата? Це вона ще довоєнна?

N. : Да, да. Вона строїлась у 45-м году. Как раз кончілась война, і строїлі хату цюю. Батько прийшов з войни, уже ранєний в голову, да строїв хату сюю. Бо тая хата совсєм була розбіта. А я вже сама построїла сарай, построїла погрєб, і думала і хату пєрєстроїть, да не вийшло.

O. Б.: Ви сама тут весь час?

N. : Сама і живу. От. З котами.

O. Б.: От іще до війни, цієї війни, якесь було у вас передчуття, що щось буде? Може, сусіди щось казали, чи по радіо чули?

N. : Знаєш, я ж до войни була малая, ше в школу не ходила, у 7 год приймали тільки в школу.

O. Б.: Я вже про цю війну питаю... От тепер уже...

N. : А хто його знав? Хто його знав, що буде? У нас радіво було, послє войни провєлі радіво, а потом радіво теє сорвалі, нєма радіва вже, а тулькі був той, як його, тєлєвізор.

O. Б.: Телевізор є у вас?

N. : Тєлєвізор є. Уже послє войни нє включала - нє знаю, чи робіт, чи нє.

O. Б.: То ви нічого не знали?

N. : Нє. Нічого не зналі, конєчно. Ми жилі: Росія і Україна - браття. Браття счі- талі одно другого, і уважалі, і жилі нєплохо всє вмєсте, а потом оце - скінулася біда такая. Путін той здурів, да наслав на нас Росію, шоб война була, да всє. Дак война така була - ударіло у хлєв...

O. Б.: Коли це було?Ви почули вибухи?

N. : Як жухнуло!!! У хлів под кришу, дак там дірка є, ше не забіла. Ото - тут кри- ша забіта шальовками, і там так.

O. Б.: І що ви подумали?

N. : Шо я подумала? Я подумала, шо война. Та і все. Да. Раз - такий вибух! Такий большущій вибух! Такий - оттуда! Побіло мені двері, два, напополам покололо, вибухнуло у вікно, раму повибівало, повибівало рами, от. І струсіло так, шо повитрушувалися шпари істєдова.

O. Б.: На кого ви подумали?

N. : Нічого я не подумала! Я подумала, шо це война! А хто зна, хто зна, хто на кого напав? Хто зна? Теє - война!

O. Б.: Що ви робили?

N.: Це ж ноччю! Так спужалася! Думала, хата таково колотітся, як все равно як спі- чечна коробка, отако колотітса хата, земля колотітса, і хата колотітса, і думала, шо хата сі- час ізвалітса на мєнє, і мєнє хана будєт. От шо думала. А потом уже утром встала да роз- дівілася, шо тут таке. Шо уже у хлєвє покололо двєрі, напополам перекололо. Тут бєжать солдати, солдати попрібєгалі. У зеленом. І красниє тії повязки - лєнти. Зав'язано. Рускіє. І викопалі доту, на полгорода дота стоїть. Тєпєр треба людєй. Двох, може, яких мужиков нанять, да закопать. Туди повбирали і шальовкі якіє булі, і двері тії, шо порозбивалі, по- отріваліся, так сюди повбіралі все, повбіралі. А сама я ж нічого не зроблю.

О.Б.: Вони якось розмовляли з вами ? Щось казали ? Питали ?

N. : Я вийшла, да кажу: «Хлопці, шо ви робите? Другий погріб копаєте?». А молодий такий хлопець, солдат, каже: «Ми нє по своєй волє, нас заставляють копать доту, так копаєм». Оце так. Да я кажу: «А сколькі тєбє годов? Откуда ти?». «З Урала». «А сколькі тєбє годов?». «Двадцать год». «Як ти служиш воєнну службу?». А йон каже: «Нам плотять за теє, шо тут служим». А тоді каже: «У мєнє, вже сьогодні позвонілі, шо родівся син. Дак батько мой уже хотів, шоб я ішов додому, а вон мєнє замєнів, а я сказав, шо нехай я буду тут, а ти мою сєм'ю вже ж обєспєчуй, і свою, і будь дома. Дак я вже як добуду тут вже...». А потом послє всєго вони пошлі на Києв. А у Києві там їх чи не допустілі, чи я знаю? Шо вони кругом Києва обходілі, а назад уже нє вєрнулісь, не було їх. Дак може нє будє. Я вже думаю, може вже конєц войни? Чи скоро?

O. Б.: Ні, ще не скоро. Вже вони тепер на сході й на півдні.

N. : Та хай вони будуть проклятиє з їхнєю войною! Вони так стріляють страшно!!! Шо нємєц стрєляв - так нє стрєляв! Ото так - як жухнуло, куди! Ото так хату колотіло наче спічєчну коробку.

O. Б.: Вони швидко викопали оце?

N. : Да!

O. Б.: І що - пішли?

N. : Пошлі, викопалі.

O. Б.: Вони їсти просили?

N. : Ні, ні, нічого. Вони викопалі, булі шальовкі якіє, у тому в хліві, то позабіралі, да й сюди повпиралі, шо нема ніде палочкі ніякої. Треба, треба людєй яких, мужчин наймать, та й разбірать доту.

O. Б.: Що з цим дотом робили, просто викопали ?

N. : Та шо, викопалі та ушлі. Яні собіраліся тут воєвать да стоять, шо покопалі доти, а ше казалі - за селом покопалі. І всюди там.

O. Б.: І більше не приходили ?

N. : Ні, повикопалі та пішли.

O. Б.: Скільки вони стояли?

N. : Цілий мєсяц! У погрібі зробили тую бочку.

O. Б.: У вашому погрібі? Отут?

N. : Ага. Зробілі, поставілі бочку, і топілі. Витопілі всє палочкі, дрова, шо нєма ні палочкі. Бочку тую поставілі, шо топілі, в погрібі сідєлі, а тоді. А я сідєла там через хату, в однеї людини жила цілий мєсяц, а тоді вже вони вийшлі. Танка ось стояла тут, танка з пушкою (див. фото 1). Так ото огарожу разбілі всю. Там же загарожено було. Дак усє поразбівалі. І осталося все такеє страшиліще у мене, окна повиліталі, окон нєма.

O. Б.: А у хату вони заходили, чи тільки в погребі сиділи?

N. : Сиділі у погребє, сиділі у хатє. Хату позапіналі онучкамі тими, да у хаті си- ділі, топілі грубу у хатє. Витопілі дрова, всі повитоплювали, шо нема ні палочкі. І це тобі такеє наорудувалі.

O. Б.: Вони їли щось тут у вас?

N. : Картошка була, так поєлі картошку. А продукти ж у них же свої, давалі їм. Вже пайок, був же пайок. Я з ними ніколі не їла, і не бачила. Приду колі, так посіжу тут коло хати, да пойду. А вони тут коло хати товкліся, танка стояла тутово, стрілялі із танки туди кудись.

O. Б.: На Чернігів?

N. : На Чернігів, туди кудись стріляли.

O. Б.: Тут жили, тут стріляли, тут їли...

N.: Да.

О.Б.: Ви з ними ще розмовляли якось ?

N. : Російской разговарівалі. Я ж гаварю тим хлопцям, молодий хлопець, двадцять годов, хлоп'юк, каже: «У мене родився син сьогодні, мнє звонілі, так батько хотєв мєнє подмєніть, сюди приєхать, а я сказав, будь там, а я тут побуду, буду, покуда вже пустять».

O. Б.: А ви в інші дні ще говорили з ними?Може якось сварили, що картоплю вашу їдять?

N. : Ні. Вони самії варили на грубі. Яйця були, курі були, десять курей було, так п'ять тольки осталось. А так тольки голови валяліся. Вони їх поотрєзувалі та поскублі та й поєлі.

O. Б.: А у чому вони готували?

N. : А у мєнє ж були кастрюлі, он - черєпок один, осьо (показує на казанок, що валяється у траві) (див. фото 2).

O. Б.: Так він маленький, на одну людину. А їх скільки було?

N. : П'ятеро.

O. Б.: Оце замість ваших дров і картоплі залишили.

N. : (сміється) Та хай їм грець! А потом мєнє якійсь дядько, я його і не знаю, привьоз картоплі клунок, уже не було їх, то я посаділа тут.

O. Б.: Де вони милися, куди вони в туалет ходили?

N. : Туалєт у мене тут був, так вони розбілі ж тим, розбілі, тією танкою, дулом, отож вибілі мєнє стєну ту. Туалєт розбілі, і зробілі туалєт - он (указує рукою за погріб) викопалі, і зробілі, і бєлим зап'ялі.

O. Б.: Що, яму просто викопали?

N. : Яму викопалі, а тоді, тії, поставілі палкі да забілі якоюсь білою тряпкою. Отам стоїть... Іди, побачиш, там є (див. фото 3).

O. Б.: А милися?

N. : Та чорт їх знає, де вони там милися! Чи мились, чи не мились, там я дивилася за ними?! Не дивилася, бо я сиділа у сусідки цілий місяц. Там сусідка мене і кор- міла, всєм. П'ять курєй осталося, так я єй пшениці дала за теє, шо вона мене содєр- жала да корміла. Прішла сюди, так сперва нам сюда раза два прівозілі воєнниє борщ і кашу, а потом сталі давать нам гроші, пєнсію давать, так пєрєсталі возіть. Ну, тєпєрь проходіт вуліцею солдат - дєжуріт, чи я знаю, шо проходіт іногда. Прошол вуліцею.

O. Б.: Вони щось забрали з собою, як пішли?

N. : Забралі. Усю постєль. А куди вони її кінулі - чортізнає. Отуди в доту - двє подушкі витянулі із доти, да тут поклалі. Лєжат, поганиє, должно повикідать. Двоє ватних одєял, одне суконноє забралі, і подушку длінну, із пер'я такая, на всю койку, так забралі.

O. Б.: Туди ж, у дот?

N. : А чортізнає! Забралі. Забралі вєдро такеє малірованоє, ото стоїть паганоє, а то хорошеє з водою було, стояло - забралі. Так і таз новий забралі. Ше ключ, замикався, забралі, такий добрий ключ! Шо як поров би кого - так убив би. Чортізнає, де дєлі! Так оце уже третій таз я купляю, цей старий уже негожий став, шо будєш там лєпіть гліну, мєсіть. А то таз новий забралі, нєма, так вже купіла послє войни. Міша тут жив, а уже умер, 31-го числа, льог спать, да і заснув навєк, і умєр, наче такий здоровий дядько був, 62 годи, дак йон мені ходів в город да купів таз. Я йому дала гроші. Да думала, пойдє другий раз, дак я йому загадаю, шоб відро купів. Дак йон нє дожів. Умєр. Треба куплять самой.

O. Б.: У хаті вони спали?

N. : Спали! Саміє, саміє - я тут не була. І їли, і спали, і ложіліся на полу, всюду спалі. П'ятеро.

O. Б.: Хто вони були - росіяни?

N.: Росіянє. Рускіє. Я ж запітала, то він каже - з Урала. Молодий хлоп'юк такий. Каже, у мене син родівся сьогодні. І позвонілі, шо родівся.

О.Б.: Що у вас у погребі було?

N. : Була картопля. Був той, закручениє такіє літровиє банкі - яблокі, вареніє. Дак поєлі. Шо було, то і єлі. А то їм же прівозілі продукти. Дак єлі. Все забралі, бо їм должно самім маловато, позабіралі все. Тут пустая хата (показує на сусідні будівлі), помєрлі люді. До войни. Тут чоловік одін живє, і мама, і він. Там тоже хата другая пустая. Живє сам, жонка умєрла, сам тєпєр тут живє. Оце за всіх мою луччу хату знайшли (сміється). Так сорудувалі, шо просіла одного дядька - так помер! Окна, дак зробить рами. Дак ця ше рама, треба ставіть, і стєкло десь куплять, да й стєкліть же рами! Зіма ідє! Бо сказалі, як не зготовіш хату до зіми, так пойдеш у дом прєста- рєлих - до мєнє. А я кажу: «Постараюся зробіть рами, і вже ж ше треба шальовкі купіть, шоб отам дірку тую забіть, половіни ж нема!». [...] Оце тобі такіє поробілі... Прішлі воєвать... Доти повикопувалі, і в погрібі сідєлі. Повикопалі доту таку здо- ровєнну (див. фото 4), шо я не могла і побачить своїх цвєточков, все поперекопувалі. У мене піони такі хороші були, і такіє всякіє лілії, цвєти всякіє були - так перекопалі ті чорти все, перекопалі, гади проклятиє, шоб їм і пуття не було!

...