Трагічний 1657 р.: українська держава у вирі внутрішніх та зовнішніх викликів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Трагічний 1657 р.: українська держава у вирі внутрішніх та зовнішніх викликів

Газін Володимир

доктор історичних наук, доцент

доцент кафедри історії України

Кам'янець-Подільського національного університету

імені Івана Огієнка

Анотація

внутрішньополітичний протистояння хмельницький війна

Мета дослідження - спираючись на доробок попередників, наявну джерельну базу, проаналізувати ситуацію в Українській державі, що склалася на 1657р. та була пов'язана із активізацією української політики Москви та Варшави. Її каталізатором стала смерть Богдана Хмельницького та розгортання внутрішньополітичного протистояння, яке врешті вилилося в громадянську війну 1657-1663 рр. Методологія дослідження. Представлене в даній статті дослідження здійснене, виходячи з принципів історизму, об'єктивності, всебічності та цілісності. Методи, які використовувалися автором (аналізу та синтезу, історико-порівняльний, історико-типологічний, проблемно-хронологічний) дали змогу виконати поставлені завдання та реалізувати мету дослідження. Наукова новизна полягає у тому, що здійснено спробу проаналізувати події 1657 р. як часу формування системи протиріч внутрішнього й зовнішнього характеру, що врешті призвели до тривалого громадянського протистояння та посилення зовнішнього втручання і завершилися розколом Української держави на два гетьманства у 1663 р. Висновки. 1657 р. став для Української козацької держави роком випробувань та потрясінь. Фактично, в цей рік була започаткована тривала внутрішньополітична криза та зумовлено активізацію зовнішніх впливів на Україну з боку сусідніх Московії та Речі Посполитої. Одним з головних чинників різкого загострення ситуації в Україні та довкола став, по-перше, крах надій на реалізацію національно-визвольних завдань за допомогою військово-політичного союзу з Московією. Остання восени 1656 р. уклала сепаратний договір про перемир'я з Річчю Посполитою, знівелювавши цим саму мету українсько-московської угоди 1654 р. Стосовно ж останньої, то в Москві дедалі наполегливіше вимагали її ревізії в бік посилення позицій Москви в Україні. Другим, на нашу думку, чи не найважливішим, стала смерть Великого українського гетьмана Богдана Хмельницького, яка стала каталізатором низки негативних процесів всередині держави (загострення соціальних протиріч, боротьба за владу) та активізувала зовнішні впливи (насамперед, з боку Москви та Речі Посполитої). Ця втрата сильно позначилася на стійкості української політичної еліти, її спроможності вирішувати наростаючі внутрішні та зовнішні проблеми. Чи не найбільшою проблемою стали саме відносини з Москвою. Остання, користуючись зі смерті Б. Хмельницького розпочала шалений тиск на українську владу, вдаючись фактично до засобів «гібридної війни», який мав на меті створення умов, за яких в Чигирині змушені будуть йти на кардинальні поступки, які врешті призведуть до обмеження українського суверенітету та посилення позицій царського уряду. Власне такі дії Москви значною мірою спровокували громадянську війну в Україні. Водночас вони спонукали Український гетьманат до переорієнтації на порозуміння з Річчю Посполитою, наслідком якого стало започаткування переговорів, що вилилися в підписання в 1658 р. Гадяцької угоди.

Ключові слова: Україна, Річ Посполита, Московська держава, Б. Хмельницький, І. Виговський.

Hazin Volodymyr - Doctor of Historical Sciences, Associate Professor, Associate Professor of the Department of History of Ukraine, Kamianets-Podilskyi National Ivan Ohііеnko University

Tragic 1657: Ukrainian state in the maelstrom of internal and external challenges

Summary

Based on the work of predecessors, the available source base, the purpose of the study is to analyze the situation in the Ukrainian state, which developed in 1657 and was connected with the intensification of Ukrainian policy of Moscow and Warsaw, catalyzed by the death of Bohdan Khmelnytskyi and the unfolding of home political confrontation which resulted in the civil war of 1657-1663. Research methodology. The research presented in this article is carried out on the basis of the principles of historicism, objectivity, comprehensiveness and integrity. The methods used by the author (analysis and synthesis, historical-comparative, historical- typological, problem-chronological) allowed to perform the tasks and realize the purpose of the study. The scientific novelty is that for an attempt was made to analyze the events of 1657 as a time of formation of a complex knot of internal and external contradictions, which eventually led to prolonged civil strife, intensified external intervention and ended in splitting the Ukrainian state into two hetmanates in 1663. Conclusions. 1657 was a year of trials and upheavals for the Ukrainian Cossack state. In fact, this year the Ukrainian Cossack state saw a protracted domestic political crisis and intensified external influences on Ukraine from neighboring Muscovy and the Polish-Lithuanian Commonwealth. One of the main factors in the sharp aggravation of the situation in and around Ukraine was, fi rst, the collapse of hopes for the realization of national liberation tasks through a military-political alliance with Muscovy. The latter concluded a separate armistice agreement with the Polish-Lithuanian Commonwealth in the autumn of 1656, thus undermining the very purpose of the Ukrainian-Moscow agreement of 1654. As for the latter, Moscow increasingly demanded its revision to strengthen Moscow position in Ukraine. Secondly, in our opinion, most important was the death of the Great Ukrainian hetman Bohdan Khmelnytskyi, which catalyzed a number of negative processes within the state (exacerbation of social contradictions, struggle for power) and intensified external influences (primarily from Moscow and the Polish-Lithuanian Commonwealth). This loss greatly affected the resilience of the Ukrainian political elite, its ability to solve growing internal and external problems. Perhaps the biggest problem was relations with Moscow. Th e latter, taking advantage of B. Khmelnytskyi death, put insane pressure on the Ukrainian authorities, in fact resorting to the means of “hybrid war”, which aimed to create conditions under which Chyhyryn will be forced to make radical concessions, which will eventually limit Ukrainian sovereignty and strengthening the position of the tsarist autocracy. Actually, such actions by Moscow largely provoked the civil war in Ukraine. At the same time, they encouraged the Ukrainian Hetmanate to reorient to an understanding with the Polish-Lithuanian Commonwealth, which resulted in the beginning of negotiations, which consequently resulted in the signing in 1658 of the Treaty of Hadiach.

Key words: Ukrainian, the Polish-Lithuanian Commonwealth, Moscow, B. Khmelnytskyi, I. Vyhovskyi.

Постановка проблеми

В історії Української національної революції 1648-1676 рр. були періоди, які сучасними українськими істориками визначаються як рубіжні, такі, що окреслили нові характерні риси та тенденції в розвитку боротьби українського народу за реалізацію національно-визвольних завдань та завершення процесу державотворення. Таким часом, зокрема, став 1657 р., який означив, на думку В. Смолія та В. Степанкова, перехід від другого до третього періоду революції, коли після етапу найбільшого розмаху національно-визвольної та соціальної боротьби, який супроводжувався визволенням з-під польського панування значної частини території України, становленням державних інституцій та оформленням національної державної ідеї (перший період), а також активних пошуків союзників на міжнародній арені з метою розгрому Речі Посполитої, коли Кримське ханство демонструвало «власну гру» й не було зацікавлене в остаточній перемозі Війська Запорозького над поляками (другий період), відбулося різке загострення соціально-політичної боротьби, що вилилося в розгортання громадянської війни й призвело до розколу держави (Смолій, Степанков, 2009, с. 40). Водночас, слід зазначити, що ситуація в козацькій Україні визначалася не лише дією внутрішніх чинників (загострення соціально-економічних суперечностей), а й зовнішніми. Серед останніх, насамперед, було московсько-польське протистояння, в епіцентрі якого була Україна. Саме на 1657 р. припало його загострення, що позначилося посиленням тиску на Українську державу. Звичайно, без глибокого та всебічного аналізу ситуації в Україні та довкола неї, визначення змісту тогочасної московської, польської та кримської політики відносно України, позиції українського гетьманського уряду, не можливо відтворити цілісну картину подій 1657-1663 рр., які врешті завершилися трагічним розколом козацької України на два гетьманства.

Аналіз джерел та останні дослідження

Дане дослідження ґрунтується переважно на джерелах, почерпнутих у фондах Архіву головного актів давніх (м. Варшава), а також на документах, опублікованих у різних збірниках. Варто відзначити, що у вітчизняній та зарубіжній історіографії чимало робіт присвячено даній проблематиці. Зокрема, події 1657 р. всебічно висвітлювали у своїх дослідженнях В. Горобець, В. Смолій та В. Степанков (Смолій, Степанков, 2009), Т. Чухліб (Чухліб, 2003). Серед сучасних московських дослідників варто відзначити роботи Т. Таїрової-Яковлєвої (Яковлева, 1998). У польській історіографії, звичайно - це роботи З. Вуйціка (Wojcik, 1966).

Мета статті - спираючись на доробок українських та зарубіжних істориків, наявну джерельну базу, проаналізувати ситуацію в Українській державі, що склалася на 1657 р. та була пов'язана з активізацією української політики Москви та Варшави. Її каталізатором стала смерть Богдана Хмельницького та розгортання внутрішньополітичного протистояння, яке врешті вилилося в громадянську війну 1657-1663 рр.

Виклад основного матеріалу

6 серпня 1657 р. в Чигирині помер Богдан Хмельницький. Смерть гетьмана припала на складний період Української держави. В останні місяці його життя означилися серйозні проблеми як у внутрішньо-, так і в зовнішньополітичній сфері. Насамперед, окреслилися серйозні протиріччя з Московською державою, що прагнула (починаючи уже з 1655 р.) переглянути умови Переяславсько-Московської угоди в бік підпорядкування Війська Запорозького своїй адміністрації та обмеження влади гетьманського уряду. А підписання восени 1656 р. Віленської угоди з Річчю Посполитою фактично зруйнували надії гетьмана на те, що за допомогою союзу з Москвою вдасться вирішити головне завдання, що стояло перед Українською державою - визволити всі українські землі з-під влади Речі Посполитої. Також в самому українському суспільстві вже з весни 1657 р. окреслився і внутрішній конфлікт, пов'язаний з прагненням козацької старшини посилити свої владні та майнові позиції, що викликало невдоволення рядового козацтва й селян. Хвороба гетьмана призвела до розгортання боротьби за владу (Верстюк, Горобець, Толочко, 2004, с. 75).

Загалом, через значущість постаті Б. Хмельницького його смерть викликала корегування української політики низки країн, що тією, чи іншою мірою були причетні до своєрідного «вирішення українського питання». Насамперед, це стосувалося Речі Посполитої та Московії.

Б. Хмельницький завдяки слідуванню чіткій державотворчій програмі, авторитету в середовищі козацтва та сильній вдачі тривалий час успішно протистояв спробам Москви й Варшави нав'язати Україні свою політику. Інформація ж про його смерть відразу активізувала керівництво сусідніх держав. Відтак, розгорнулася боротьба за вплив на його наступників.

У Речі Посполитій, діючи через волинського каштеляна Станіслава- Казімєжа Бєнєвского (знавця козацьких настроїв), прагнули остаточно розірвати українсько-московський союз та повернути козацьку Україну. Для цього там були готові на значні поступки Чигирину. Йшлося навіть про можливість надання широкої автономії. З іншого боку, московське керівництво прагнуло змусити наступників Хмельницького до перегляду умов угоди 1654 р. у бік збільшення московської присутності в Україні та посилення контролю над її внутрішньою й зовнішньою політикою. Також там ставили завдання не допустити можливого зближення Чигирина й Варшави.

Загалом, від результатів цієї своєрідної «битви за Україну» й залежав результат московсько-польського протистояння за першість в ЦСЄ.

Досягнення поставленої мети у стосунках з Військом Запорозьким розглядалося в якості передумови для успішного продовження боротьби за регіональне домінування. При цьому, кожна зі сторін була зацікавлена, щоб гетьманський уряд опинився в складній ситуації, що змушувало б його до значних поступок заради збереження своєї влади.

Попри те, що в українсько-московській угоді 1654 р. жодним чином не йшлося стосовно якоїсь ролі царя в процесі виборів гетьмана, в Москві відразу поставили під сумнів легітимність наступників гетьмана Хмельницького. Фактично, таким чином, там прагнули узалежнити обрання нового керівника козацької України виключно від рішення царя, що створювало б передумови для здійснення тиску на гетьманський уряд. Зокрема, царський посол окольничий Фйодор Бутурлін, ще за життя Богдана Хмельницького, говорячи про перспективи обрання на гетьманство його сина Юрія, не зважаючи на постанову старшинської ради, у зверненні до царя, висловлював переконання, що «... по смерті гетьмана тому слову буде відміна, то все буде на волі твоїй, великого государя: кого ти, великий государ, накажеш бути над Військом Запорозьким гетьманом, той і буде» ((Акты, относящиеся къ исторіи Южной и Западной Россіи, собранные и изданные археографическою комиссіею (АЮЗР), 1879, с. 682)). Другим фактором, яким у Москві прагнули скористатися, було наростання протиріч соціального характеру між козацькою старшиною з одного боку, та рядовими козаками, селянами та міщанами - з іншого. Знову таки, ще за життя Великого гетьмана царське керівництво спрямовує зусилля для стимулювання антигетьманських та антистаршинських настроїв в Україні. Зокрема, царські посланці, які туди прибували, чи проїжджали через українські землі, мали проводити розмови з міщанами, козаками тощо, в яких повинні були звинувачувати у всіх бідах саме гетьмана й старшину та формувати думку, що порятунок - в запровадженні воєводського управління в містах (Горобець, 2001, с. 146; Шевченко, 2014, с. 154). Після смерті Б. Хмельницького така практика відчутно активізувалася. Третім чинником, який прагнули задіяти з метою тиску на гетьманський уряд, було стимулювання бунтівних (антигетьманських) настроїв січовиків. Останні виказували невдоволення зростанням ролі городового козацтва, особливо старшини. Січовики, які відіграли чи не основну роль на початковому етапі Української революції (саме на Запоріжжі Хмельницького було обрано гетьманом, а самі низовці склали кістяк повстанського війська в 1648 р.), з розбудовою Української держави січове товариство, на його думку, було відсторонене від влади. Відтак запорожці прагнули повернення до старих козацьких звичаїв з козацькою вольницею, виборністю гетьманів та всієї старшини й рівністю. Москва, з одного боку, роздмухувала внутрішні суперечності в Україні (при цьому «справедливі й добрі» царські воєводи протиставлялися «зажерливій та свавільній» козацькій старшині), фактично провокуючи громадянську війну, а з іншого - пропонувала гетьману свою допомогу (у вирішенні соціального конфлікту), ціною якої мали б бути відповідні поступки в питаннях щодо розміщення в українських містах московських воєвод тощо. Цьому сприяло й те, що уже з 1654 р. в середовищі української козацької старшини встигла сформуватися промосковська «партія», лідери якої (полтавський полковник Мартин Пушкар і запорізький кошовий отаман Яків Барабаш) сподівалися за підтримки Москви заполучити посади та статки (Кривошея, 2008, с. 120).

У Варшаві звістку про смерть Хмельницького також сприйняли з надією. Там сподівалися, що за таких умов з'явиться можливість для вирішення «українського питання» саме на їх користь. При цьому слід відзначити, що якщо в Москві покладали надії на промосковськи налаштованих старшин, то в Польщі сподівалися на підтримку пропольської «партії» в середовищі старшини (до такої належали Іван Груша, Павло Тетеря, Іван Виговський (Кривошея, 2008, с. 120)). Особливо пов'язували надії з Виговським. Останній після смерті Хмельницького був найвпливовішою фігурою у Війську Запорозькому. Його завжди вважали у Варшаві найлояльнішим до Речі Посполитої представником українського козацької старшини (Archiwum Glowne Akt Dawnych w Warszawie, f. 354, II. B. 20, p. 202-203).

З означених позицій у Москві й Варшаві активізували політику стосовно козацької України.

Уже 20 серпня 1657 р. в Москві до Посольського приказу були викликані українські посли на чолі з П. Тетерею, які на той час перебували в Москві. Їм повідомили про царське рішення направити в Україну московські війська під командуванням князів Г. Ромодановского та Трубєцкого (Грушевський, 1998, с. 18-19). На зауваження Тетері, що з огляду на спокійну ситуацію у Війську Запорозькому для цього немає жодних потреб, причину такого рішення пояснили тим, що після смерті гетьмана Хмельницького у Війську Запорозькому розпочалася міжусобиця і «...слід їх (козацтво - Авт.) запевнити у царській ласці» (Грушевський, 1998, с. 24-25). Українським послам все ж вдалося переконати московське керівництво відтермінувати відправку військ. Однак, невдовзі в Москві знову повернулися до цієї ідеї (АЮЗР, 1879, с. 781; Грушевський, 1998, с. 26-27). Тоді ж (20 серпня) до Чигирина було направлено стольника Васілія Кікіна (АЮЗР, 1879, с. 781-782). При цьому, як і в першій половині 1657 р., тому було наказано під час подорожі, проїжджаючи українськими містами, секретним чином розмовляти з міськими мешканцями (бурмістрами, війтами, простими людьми), спонукаючи тих до думки, що «.добре б було, якби великий государ велів бути у нас своїм воєводам для оборони від неприятельських приходів та всяких розправних діл». Він також мав збирати інформацію щодо чисельності козацького війська, місця розташування обозу та присутності в ньому всіх полковників. Кікін також мав з'ясувати саме ставлення козацтва до перспективи появи в українських містах московських воєвод (АЮЗР, 1879, с. 789; Грушевський, 1998, с. 21). Фактично маємо завдання з цілеспрямованого формування антигетьманських настроїв та спекулювання проблемами соціального характеру для створення передумов зміцнення московських позицій в Україні (Горобець, 2001, с. 148). На думку польсько-го історика Ф. Равіти-Гавроньского, місія Кікіна фактично засвідчила перехід Москви від обережної й несміливої політики щодо козацької України, до рішучих дій (Rawita-Gawronski, 1907, p. 29).

Надалі поведінка Кікіна, його демонстративна зневага по відношенню до гетьманської влади мали б спонукати керівництво Війська Запорозького до поступливості. Так, прибувши до Чигирина, він в обхід Ю. Хмельницького та І. Виговського зустрівся з генеральними старшинами, в розмові з якими знову підняв питання необхідності введення до найбільших українських міст московських воєвод зі стрільцями (АЮЗР, 1879, с. 790-793, 797-798; Rawita-Gawronski, 1907, p. 30-31). Після цього, зустрічаючись уже з Виговським, Кікін зосередився на темі українсько-польських стосунків. Зокрема, висловив стурбованість фактом перебування в Чигирині королівського посла С.-К. Бєнєвского (АЮЗР, 1879, с. 795-796). У відповідь генеральний писар завірив його, що «...Військо Запорозьке добре обізнане зі всіма польськими хитрощами та залишається вірним царю» (АЮЗР, 1863, с. 5; Грушевський, 1998, с. 23; Rawita-Gawronski, 1907, p. 31).

Загалом посольство Васілія Кікіна засвідчило той факт, що в Москві, користуючись з ситуації, вдалися до грубого тиску, метою якого було створення умов для взяття українських міст під воєводський контроль та послаблення впливу гетьманського уряду. Звісно, що одним з важливих питань було недопущення будь-яких результативних контактів Чигирина з Польщею.

Своєю чергою, у Варшаві уважно стежили за розвитком московсько-українських відносин, розуміючи, що тиск з боку Москви, навпаки, підштовхне гетьманський уряд до порозуміння з Польщею. Остання в такому разі мала виступати в якості альтернативи Москві та сили, здатної вберегти Військо Запорозьке від царських зазіхань.

Смерть Б. Хмельницького спонукала польське керівництво до розробки декількох сценаріїв стосовно України. Перший - передбачав силовий шлях вирішення «українського питання». Коронний гетьман навіть розпочав збір польських військ у районі Кам'янця (АЮЗР, 1863, с. 1-2). Другий - робив акцент на дипломатію. У Варшаві розраховували на поглиблення українсько-московського конфлікту, що мало б штовхнути українське керівництво до пошуків підтримки з боку Речі Посполитої та до своєрідного дрейфу України в бік свого «природного володаря» - Польщі. Вважали, що чим важчим буде становище Чигирина, тим поступливішими стануть українці у переговорах з поляками (Памятники, 1852, с. 221-225).

Уже у вересні 1657 р. завершилася друга посольська місія Бєнєвского. На думку В. Горобця, вона виявилася не вельми результативною (сам королівський посол доповідав про важкі переговори) (Горобець, 2001, с. 184). Однак, гадається, це було не зовсім так. Адже, якщо під час першої місії Бєнєвского, яка відбулася ще за життя Б. Хмельницького, лише окреслилися певні позитивні тенденції, то вже в ході другої - було досягнуто окремих домовленостей. Зокрема, узгоджено час консультацій щодо мирного врегулювання. Для цього на Волинь в район Межиріччя мав прибути переяславський полковник П. Тетеря для зустрічі з Бєнєвскім. Також було погоджено про встановлення перемир'я до Зелених свят (9 червня 1658 р.). Йшлося про збереження status quo на західному кордоні та гарантії безпеки територій на Волині, які перебували під контролем Війська Запорозького (Грушевський, 1998, с. 288; Перналь, 2013, с. 211; Kroll, 2008, p. 40; Rawita-Gawronski, 1907, p. 33-34).

Після від'їзду Бєнєвского з Чигирина контакти між сторонами тривали й надалі. Так, уже в листопаді 1657 р. до Чигирина прибув королівський посланець київський скарбник Данило Воронич (ЛЮЗР, 1863, с. 67, 72), який передав Виговському листа від примаса А. Лєщиньского. Останній зазначав, що «.такому волелюбному народові як козаки легше жити з Польщею, ніж під деспотичною владою московського царя» (Грушевський, 1998, с. 289). Під час зустрічі з Виговським Воронич зазначив, що основним завданням уряду Речі Посполитої на даному етапі було збереження перемир'я, після чого планувалося скликати сейм, на який мали бути запрошені й посли Війська Запорозького. На ньому планувалося «.укласти вічну згоду, наділивши їх (козаків - Авт.) без обтяження Речі Посполитої добрами королівськими» (Грушевський, 1998, с. 289). Гадається, що вже на осінь 1657 р. у Варшаві було вироблено плани повернення козацької України у підданство короля. В якості можливого компромісу розглядалося забезпечення майнових інтересів козацтва (надання маєтностей за рахунок королівських земель).

У той же час, до Чигирина прибув новий московський посланець Артамон Матвєєв, який представив проект нових договірних статей, що повною мірою відображали наміри московського керівництва піддати ревізії діючий московсько-український договір 1654 р. Йшлося про необхідність введення царських воєвод зі стрільцями не лише до Чернігова, Ніжина, Переяслава, Білої Церкви, а й в інші українські міста. До того ж самі воєводи та московські залоги мали утримуватися з українських доходів: «.щоб у тих містах городи робили, та з волостей тих живність має йти на воєвод та на їх військо». Також в Москві наполягали на необхідності виведення української козацької залоги з Бихова (Білорусь), куди натомість мала бути введена московська залога. Насамкінець, вимагалося підпорядкувати київського митрополита московському патріархові, «.щоб його там невдовзі до святішого патріарха послано на посвячення» (ЛЮЗР, 1863, с. 23-24; ЛЮЗР, 1873, с. 233; Грушевський, 1998, с. 29, 42-44).

Іван Виговський задля збереження стабільних стосунків з Москвою (це було вкрай важливо в період внутрішньої нестабільності, яка спостерігалася після смерті Б. Хмельницького) змушений був уникати різких заяв та за допомогою дипломатичної риторики повсякчас заявляти про непохитне бажання дотримуватися положень московсько-української угоди 1654 р. Водночас, він поставив мету не допустити реалізації московських планів.

У цей момент, коли Москвою була розгорнута шалена кампанія з дискредитації гетьманської влади та формування серед міщан, рядового козацтва і навіть козацької старшини думки про необхідність розширення присутності московських воєвод в українських містах, на користь Виговського зіграли дії миргородського полковника Григорія Лісницького, який належав до найбільш антимосковськи налаштованих козацьких старшин (Кривошея, 2008, с. 121). Ним серед козацтва була поширена інформація щодо планів Москви нав'язати гетьманському урядові нову угоду, яка суттєво обмежувала суверенітет Української держави. Фактично, Лісницький передав зміст проекту угоди, який привіз до Виговського А. Матвєєв у вересні 1657 р. Він акцентував увагу на планах Москви щодо зменшення козацького реєстру до 10 тис. (ЛЮЗР, 1892, с. 87-88).

Г. Лісницький наголошував, що всі, хто опиниться за межами реєстру, згідно московського проекту угоди, мають бути переведені до стану міщан, а ті, хто не захотять нести міщанського тягла і виявлять бажання продовжити службу, будуть зараховані до драгунських або солдатських полків. Застерігав, що Москва прагне запровадити в усіх українських містах жорстке воєводське правління та московські порядки, відновити податки, які були ще за польської влади, а також заборонити козакам варити напої на продаж. Стверджував, що українських мешканців насильно переселятимуть до Московії, а їх землі віддадуть московитам, як це, свого часу, було в Білорусі. Нарешті, як твердив миргородський полковник, московське керівництво виношувало плани підпорядкування української церкви московському патріархатові. Для цього мали прислати до України свого митрополита, а українських ієрархів перевести до Москви (ЛЮЗР, 1863, с. 33; Грушевський, 1998, с. 50).

Так званий «бунт Лісницького» в історіографії розглядають як спробу миргородського полковника таким чином втрутитися в боротьбу за гетьманську булаву, яка «йому снилася». Самі ж грамоти, на які він посилався, - як такі, що були сфальсифіковані (Яковлева, 1998, с. 240-241). Не заперечуючи можливість їх фальсифікації, гадаю, що загалом вони відображали суть політики Московії щодо козацької України, яка чітко окреслилася на другу половину 1657 р. На думку М. Грушевського, дії Лісницького були фактично контрагітацією українського уряду, яка була спровокована відповідною агітацією московської влади. При цьому, не лише представники старшини, а й широкі кола козацтва та міщан були стривоженими чутками, що цар хоче «ламати вільності військові» (Грушевський, 1998, с. 77).

Звичайно, в Москві категорично заперечували існування даного документу. Про це говорив, зокрема, путивльський воєвода Н. Зюзін, і А. Бутурлін. На сфальсифікованості вказаних «пунктів» наголошувалося і в царській грамоті від 9 листопада 1657 р. (ЛЮЗР, 1873, с. 191; Яковлева, 1998, с. 244-245). Однак, важко заперечити й той факт, що інформація, поширювана Г. Лісницьким, повною мірою відображала зміст документів, що привіз до Чигирина у вересні 1657 р. А. Матвєєв, та цілковито вписується в ту концептуальну лінію Москви стосовно козацької України, яка реалізовувалася, починаючи вже з 1655 р. та набула особливої виразності уже після смерті Хмельницького.

Власне «Бунт Лісницького», а також «пункти», які ще певний час будоражили українське суспільство, зіграли на користь Виговському та сприяли справі мобілізації українських патріотичних сил для протидії тиску з боку Москви. Відтак, це дає підстави говорити про ймовірність того, що саме Виговський був ініціатором цих подій. Зі свого боку, Т. Таірова-Яковлєва, проаналізувавши текст «пунктів», дійшла висновку про можливу причетність до їх появи Єжи (Юрія) Немирича (Яковлева, 1998, с. 247).

Безумовно, «пункти Лісницького» відіграли роль одного з чинників, які спонукали Виговського до активізації зусиль по створенню противаги Москві. Гадається, що тут, швидше можна говорити про продовження зовнішньополітичного курсу, який було сформовано ще за життя Б. Хмельницького і який в сучасній українській історіографії класифікований як полівасалітетність (Чухліб, 2003, с. 52). Ще у вересні 1657 р. було відновлене активне листування з Кримом (ЛЮЗР, 1873, с. 180-181). Також в цей час знаходить продовження й раднотський курс Богдана Хмельницького, коли через трансільванського посла Шебеша було передано декларацію із запевненнями Ракочі в готовності Війська Запорозького надати допомогу тому в разі, якщо б «...котрийсь неприятель - як Порта, татари чи інші схотіли би напасти на Трансільванію» (Грушевський, 1998, с. 10). А в жовтні 1657 р. під час Корсунської ради був укладений договір зі Швецією. Остання визнавала Військо Запорозьке в якості суверенної та незалежної держави, до складу якої мали увійти всі етнічні українські землі (аж до кордонів Пруссії), включаючи Берестейське та Новгородське воєводства, які на той час були в складі Великого князівства Литовського (Акты, собранные въ библіотекахь и архивахъ Россійской имперіи археографическою зкспедиціею Императорской академіи наукъ, 1836, с. 332-337; Універсали українських гетьманів, 2004, с. 32; Грушевський, 1998, с. 65-66).

Зовнішньополітична активність Чигирина не могла не викликати занепокоєння з боку московського керівництва. Як наслідок, князю Г. Ромодановскому було наказано виступити з 5-тис. військом в Україну. Розмістившись в Переяславі, воно мало нагадувати про межі компетенції для гетьманського уряду, а у випадку необхідності - оперативно діяти (Гру- шевський, 1998, с. 73). Водночас, на початку листопада 1657 р. цар направляє, згадувану вище, грамоту із запевненнями в непорушності угоди 1654 р. При цьому наголошувалося щодо збереження 60-тисячного козацького реєстру та заперечувалися всі розмови «бунтівників», що метою прибуття царських воєвод в українські міста є обмеження вольностей Війська Запорозького. Війська ж Трубєцкого та Ромодановского направлялися до України виключно з метою захисту українського народу від ймовірного вторгнення поляків і татар, в умовах, коли в самому Війську Запорозькому «хитання та старшинам непослух» (ЛЮЗР, 1873, с. 190).

У Москві очікували сприятливого моменту для нового наступу на український суверенітет, який склався на осінь 1657 р. і був пов'язаний з наростанням у козацькій Україні проблем внутрішнього характеру. Прорахунки уряду І. Виговського в соціальній сфері (намагання задовольнити майнові й політичні інтереси старшини викликало невдоволення в середовищі незаможного козацтва, селян і міщан) спричинили наростання суперечностей у державі (Смолій, Степанков, 2009, с. 306-307; Степанков, 1994, с. 93).

На цьому фоні відбулося загострення у відносинах між гетьманським урядом та Запоріжжям. Слід відзначити, що ще до Корсунської ради Виговський проінформував січовиків про смерть Б. Хмельницького та результати Чигиринської ради, де було обрано гетьманом Юрія Хмельницького, а його, Виговського, призначено гетьманським радником. У відповідь кошовий Павло Гомін надіслав листа, в якому від імені всього Низового Запорізького війська спочатку висловив жаль з приводу смерті Великого українського гетьмана, а далі в гострій формі дорікав Виговському, що вибори наступника Хмельницького відбулися на вузькій раді генеральної старшини без участі Січі. Гомін наголошував, що «...небіжчик Хмельницький не в Чигирині, але в Коші нашому січовому, не перед городовими козаками, але перед нами, військом Запорозьким, був обраний» (Смолій, Степанков, 2009, с. 308).

Третя лінія протистояння окреслилася на осінь 1657 р. в середовищі самої козацької старшини. Усунення І. Виговським від влади Юрія Хмельницького створило прецедент, яким прагнули скористатися й інші представники козацької старшини, що вважали себе гідними гетьманської булави. Саме таким виступив полтавський полковник Мартин Пушкар (Rawita-Gawronski, 1907, p. 18, 24). Уже, в останні місяці 1657 р. гетьманський уряд І. Виговського зіштовхнувся з появою опозиції, на чолі якої стали М. Пушкар та запорізький кошовий Я. Барабаш. Протистояння опозиції й гетьманського уряду невдовзі переросло в трагічну для України громадянську війну, яка суттєво ослабила гетьманську владу й створила передумови для активізації втручання в справи України з боку сусідніх держав, насамперед - Московії.

Інтереси запорізької опозиції й московського уряду ситуативно співпали. При цьому опоненти Виговського зайняли очевидну деструктивну позицію. Прикладом цього став факт, коли за наказом Барабаша були перехоплені посланці гетьмана з листами до кримського хана, а сама таємна кореспонденція, що викривала задуми Виговського заручитися підтримкою Криму, була відправлена до Москви. При цьому кошовий радив цареві, «. щоб не мав козаків за винятком Запорожжя, а волость обернув у підданство, щоб наказав схопити Виговського, а його (Барабашенка) призначив гетьманом». Лише завдяки тому, що І. Виговському вдалося перехопити запорізьких посланців, ці листи не потрапили до царських воєвод. Водночас сам гетьман отримав переконливі докази бунту, очолюваного січовим керівництвом (Джерела з історії Національно-визвольної війни, 2015, с. 154).

Уже 1 грудня 1657 р. з Січі до Москви відправилося посольство на чолі з Михайлом Івановим. Його завданням було переконати царський уряд в антимосковських діях гетьмана Виговського. Доказом мали слугувати договори з Трансільванією, Швецією, Кримом, які, згідно твердження запорожців, були укладені лише «...для зради проти вашої царської величності». Посли прагнули довести незаконність обрання Виговського гетьманом й засвідчити своє бажання вірно служити царю (ЛЮЗР, 1873, с. 184-185). Прибувши до Москви, запорожці, наголошуючи на зрадницьких діях гетьмана, зазначали, що «.за минулих польських королів, вони військом Запорозьким без королівського відому послів з інших держав не приймали. Також і сьогодні, як вони учинилися під царської величності високою рукою, їм би послів та посланців також без указу царської величності приймати і відпускати... не годиться» (ЛЮЗР, 1873, с. 186-190).

Загалом, поглиблення соціальної нестабільності у козацькій Україні цілком влаштовувало Москву. Там, не бажаючи доводити ситуацію у Війську Запорозькому до вибуху, вели подвійну гру, метою якої було максимальне послаблення гетьманської влади та недопущення реалізації там програми державного будівництва (Яковлева, 1998, с. 257). Відтак, у розмові із запорозькими послами царські дяки почали активно продукувати думку стосовно необхідності введення в українські міста царських воєвод. Переконували, що від цього не було б жодної школи, а лише захист: «не було б їм (мешканцям міст - Авт.) жодних кривд від полковників» (ЛЮЗР, 1873, с. 188; Грушевський, 1998, с. 112).

Уже через три дні подібних «консультацій» запорізькими послами були подані письмові пункти, у яких містилися звинувачення на адресу гетьмана Виговського й старшини. Зазначалося, що Виговський «литвин» і його обрання гетьманом суперечить давнім традиціям Війська Запорозького, де завжди гетьманів обирали саме із Запоріжжя. Також звинувачення стосувалися зовнішньої політики гетьмана, який, згідно вказаних пунктів, «без відома і без указу його царської величності з кримським ханом та з іншими королі та князі.. І писав від себе до Криму таємні листи». У посланні містилося (так бажане для Москви) прохання надіслати в Україну царських воєвод, що мали збирати до царської казни всі податки. Також вимагалося, щоб після переобрання І. Виговського того було негайно ув'язнено й відіслано до Москви (ЛЮЗР, 1873, с. 191-194). На думку М. Грушевського, ці пункти стали результатом «дуже тісного співробітництва запорозької демократії та московської бюрократії. його (московського уряду - Авт.) завдання було при тім не збільшення ролі впливу городової черні - а збільшення через неї свого впливу на старшину - можливості тиску на неї, можливості змусити старшину, з постулятами черні і Січі в руках - виконувати московські вимоги і директиви» (Грушевський, 1998, с. 113-117).

Серед головних московських постулатів, продиктованих січовикам, і представлених в якості вимог Січі, були наступні: гетьмани мають обиратися лише під контролем царського делегата й не можуть інакше усуватися, як з відома царя; при виборі гетьмана мають піддаватися ревізії попередні постанови й «конституція Малої Росії»; особи, яких було помічено в невірності, мали бути заарештовані й вивезені до Москви, а звідти - заслані за волею царя (Грушевський, 1998, с. 113-117). Таким чином, запорозькі посланці, приїхавши зі скаргами на І. Виговського, отримали (і надалі подали царю) чітку програму обмеження суверенітету України. При цьому справа подавалася таким чином, що ці усі вимоги виходять саме з боку Запоріжжя, яке представляє волю всього українського народу.

За результатами вказаних переговорів, було надіслано грамоту кошовому Я. Барабашу, якою засвідчувалося визнання Москвою Коша як одного із суб'єктів українсько-московських відносин (Горобець, 2001, с. 187). Це, безумовно, спрямовувалося безпосередньо проти І. Виговського.

Відтак, зайнявши позицію арбітра у конфлікті між гетьманом та опозицією, цар прагнув поставити обидві сторони в залежність від себе й таким чином досягти бажаного посилення московського впливу в Україні (Флоря, 2010, с. 351-352). З одного боку, в Москві підтримували антигетьманську опозицію, а з іншого - намагалися, користуючись з політичної кризи в Україні, змусити самого гетьмана до поступливості. Так, 9 грудня 1657 р. до Чигирина було направлено окольничого боярина Богдана Хітрово. Офіційно його метою було обговорення необхідності скликання ради в Переяславі та вирішення всіх гострих питань внутрішнього життя козацької України (ЛЮЗР, 1873, с. 194). Також він повідомив, що для захисту українських міст від ворогів цар «велів в значніших городах Малої Росії: в Чернігові, Ніжині, Переяславі та інших... бути своїм воєводам і ратним людям». Хітрово також вимагав, щоб козаки покинули Бихів та Чауси й відійшли до українських міст. Окрім того з Виговським було обговорено проблему розвитку московсько-польських стосунків. Ознайомивши того з планами походу проти Польщі (через зволікання Варшави з організацією обрання царя на польський престол), передав тому царський наказ готувати військо до участі в ньому (ЛЮЗР, 1873, с. 94-96; Грушевський, 1998, с. 121-122).

Висновки

Отже, 1657 р. став для Української козацької держави роком випробувань та потрясінь. Фактично, в цей рік була започаткована тривала внутрішньополітична криза та зумовлено активізацію зовнішніх впливів на Україну з боку сусідніх Московії та Речі Посполитої.

Одним з головних чинників різкого загострення ситуації в Україні та довкола став, по-перше, крах надій на реалізацію національно-визвольних завдань за допомогою військово-політичного союзу з Московією. Остання восени 1656 р. уклала сепаратний договір про перемир'я з Річчю Посполитою, знівелювавши цим саму мету українсько-московської угоди 1654 р. Стосовно ж останньої, то в Москві дедалі наполегливіше вимагали її ревізії в бік посилення позицій Москви в Україні. Другим, на нашу думку, чи не найважливішим, стала смерть Великого українського гетьмана Богдана Хмельницького, яка стала каталізатором низки негативних процесів всередині держави (загострення соціальних протиріч, боротьба за владу) та активізувала зовнішні впливи (насамперед, з боку Москви та Речі Посполитої). Ця втрата сильно позначилася на стійкості української політичної еліти, її спроможності вирішувати наростаючі внутрішні та зовнішні проблеми.

Чи не найбільшою проблемою стали саме відносини з Москвою. Остання, користуючись зі смерті Б. Хмельницького розпочала шалений тиск на українську владу, вдаючись фактично до засобів «гібридної війни», який мав на меті створення умов, за яких в Чигирині змушені будуть йти на кардинальні поступки, які врешті призведуть до обмеження українського суверенітету та посилення позицій царського уряду. Власне такі дії Москви значною мірою спровокували громадянську війну в Україні. Водночас, вони спонукали Український гетьманат до переорієнтації на порозуміння з Річчю Посполитою, наслідком якого стало започаткування переговорів, що вилилися в підписання в 1658 р. Гадяцької угоди.

Список використаних джерел і літератури

1. Акты, относящиеся къ исторіи Южной и Западной Россіи, собранные и изданные археографическою комиссіею. (1863). (4). Санкт-Петербургъ: Тип. П.А. Кулиша, 276 с.

2. Акты, относящиеся къ исторіи Южной и Западной Россіи, собранные и изданные археографическою комиссіею. (1873). (7). Санкт-Петербургъ: Тип. В.В. Пратц. 398 с.

3. Акты, относящіеся къ исторіи Южной и Западной Россіи, собранные и изданные археографическою комиссіею. (1879). (11). Санкт-Петербургъ: Тип. М. Этингера, 820 с.

4. Акты, относящееся къ исторіи Южной и Западной Россіи, собранные и изданные археографическою комиссіею. (1892). (15). Санкт-Петербургъ: Тип. А. Катанскаго и К°, 462 с.

5. Акты, собранные въ бибтотекахъ и архивахъ Россійской имперіи археографическою зкспедиціею Императорской академіи наукъ. (1836). (4). Санкт-Петербургъ: Тип. ІІ Отделенія Собственной Е.И. В. Канцеляріи, 500 с.

6. Бутич, І., Ринсевич, В. & Тесленко І. (Упорядн.). (2004). Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657-1687). Універсали українських гетьманів. Матеріали до українського дипломатарію. Серія 1. Київ-Львів: НТШ, 1086 с.

7. Верстюк, В.Ф., Горобець, В.М. & Толочко, О.П. (2004). Українські проекти в Російській імперії. Україна і Росія в історичній ретроспективі (в 3-х т., т. 1). Київ: Наук. думка, 510 с.

8. Горобець, В. (2001). Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою, 1654-1665. Київ: Ін-т іст. Укр. НАНУ, 533 с.

9. Грушевський, М.С. (1998) Історія України-Руси. (в 11 т., 12 кн., т. 10). Київ: Наукова думка. 408 с.

10. Кривошея, В.В. (2008). Козацька еліта Гетьманщини. Київ: ІПіЕНД імені І.Ф. Кураса НАН України, 452 с.

11. Мицик, Ю. (Упорядн.). (2015). Джерела з історії Національно-визвольної війни українського народу 1648-1658 pp. (Т. 4: 1655-1658 pp.). Київ: Ін-т української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського, 540 с.

12. Памятники, изданные Временною Комиссіею для разбора древнихъ актовъ, высочайше учрежденною при К1евскомъ, Подольскомъ и Волынскомъ Генералъ-ГубернаторВ. (1852). (3). Киевъ: Университетская тип. 438 с.

13. Перналь, А. (2013). Річ Посполита двох народів і Україна: дипломатичні відносини 1648-1659 рр. Київ: Видавничий дім КМ Академія. 400 с.

14. Смолій, В. & Степанков, В. (2009). Українська національна революція XVII cm. (1648-1676 рр.). Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 447 с.

15. Степанков, В.С. (1994). Гетьманство Івана Виговського: соціально-політична боротьба і проблема державного будівництва (серпень 1657 - вересень 1659 р.). Середньовічна Україна: зб. наук. пр., (1). Київ: Наукова думка, 88-108.

16. Флоря, Б.Н. (2010). Русское государство и его западные соседи (1655-1661 гг.). Москва: «Индрик», 656 с.

17. Чухліб, Т. (2003). Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648-1714 рр. Київ: Ін-т іст. Укр. НАНУ, 518 с.

18. Шевченко, Ф.П. (2014). Русские воеводы на Украине: Очерки взаимоотношений Украины и Московского государства во второй половине XVII столетия. Історичні студії: збірка вибраних праць і матеріалів (До 100-річчя від дня народження). (41318). Київ: Ін-т іст. Укр. НАНУ.

19. Яковлева, Т. (1998). Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття: Причини і початок Руїни. Київ: Основи, 447 с.

20. Archiwum Glowne Akt Dawnych w Warszawie.

21. Kroll, P. (2008). Od ugody Hadziackiej do Cudnowa. Kozaczyzna mi^dzy Rzeczqpospolitq a Moskwa w latach 1658-1660. Warszawa: Wydawnictwo Uniwersytetu Warszawskiego, 452 s.

22. Rawita-Gawronski, F.R. (1907). Proba pojednania z Rusiq. Poselstwo Bieniewskiego: od smierci B. Chmielnickiego do umowy chadziackiej. Krakow: G. Gebethner i Spolka, 93 s.

23. Wojcik, Z. (1966). Z dziejow organizacji dyplomacji polskiej w drugiej polowie XVII wieku. Polska sluzba dyplomatyczna XVI-XVIII wieku / [studia pod red. Zbignewa Wojcika]. Warszawa: PWN. 257-368.

References

1. Akty, otnosyashchiesya k istorii Yuzhnoy i Zapadnoy Rossii, sobrannye i izdannye arkheograficheskoyu komissieyu [Acts relating to the history of Southern and Western Russia, collected and published by the archaeographic commission]. (1863). (4). Sankt-Peterburg: Tip. P.A. Kulisha, 276 s. [in Russian].

2. Akty, otnosyashchiesya k istorii Yuzhnoy i Zapadnoy Rossii, sobrannye i izdannye arkheograficheskoyu komissieyu [Acts relating to the history of Southern and Western Russia, collected and published by the archaeographic commission]. (1873). (7). Sankt-Peterburg: Tip. V. V. Pratts, 398 s. [in Russian].

3. Akty, otnosyashchiesya k istorii Yuzhnoy i Zapadnoy Rossii, sobrannye i izdannye arkheograficheskoyu komissieyu [Acts relating to the history of Southern and Western Russia, collected and published by the archaeographic commission]. (1879). (11). Sankt-Peterburg: Tip. M. Etingera, 820 s. [in Russian].

4. Akty, otnosyashchiesya k istorii Yuzhnoy i Zapadnoy Rossii, sobrannye i izdannye arkheograficheskoyu komissieyu [Acts relating to the history of Southern and Western Russia, collected and published by the archaeographic commission]. (1892). (15). Sankt-Peterburg: Tip. А. Каtаnskogo i К°, 462 s. [in Russian].

5. Akty, sobrannye v bibUotekakh i arkhivakh Rossіyskoy imperii arkheograficheskoyu ekspeditdeyu Imperatorskoy akademU nauk [Acts collected in the libraries and archives of the Russian Empire by the archaeographic expedition of the Imperial Academy of Sciences]. (1836). (4). Sankt-Peterburg: Tip. ІІ Otdеlenіya Sobstvennoy Ye.I.V. Kantselyarii, 500 s. [in Russian].

6. Butych, I., Rynsevych, V. & Teslenko I. (Comps.). (2004). Universaly ukrayins'kykh het'maniv vid Ivana Vyhovs'koho do Ivana Samoylovycha (1657-1687) [Universals of Ukrainian Hetmans from Ivan Vyhovsky to Ivan Samoilovich (1657-1687)]. Universaly ukrayins'kykh het'maniv. Materialy do ukrayins'koho dyplomatariyu. Seriya 1. Kyiv-Lviv: NTSh. 1086 s. [in Ukrainian].

7. Verstiuk, V.F., Horobets, V.M. & Tolochko, O.P. (2004). Ukrainski proekty v Rosiiskii imperii [Ukrainian projects in the Russian Empire]. Ukraina i Rosiia v istorychnii retrospektyvi (Vol. 1). Kyiv: Nauk. dumka, 510 s. [in Ukrainian].

8. Horobets, V. (2001). Elita kozatskoi Ukrainy v poshukakh politychnoi lehitymatsii: stosunky z Moskvoiu ta Varshavoiu, 1654-1665 [The elite of Cossack Ukraine in search of political legitimacy: relations with Moscow and Warsaw, 1654-1665]. Kyiv: In-t ist. Ukr. NANU, 533 s. [in Ukrainian].

9. Hrushevskyi, M.S. (1998) Istoriia Ukrainy-Rusy [History of Ukraine-Russia] (Vol. 10). Kyiv: Naukova dumka, 408 s. [in Ukrainian].

10. Kryvosheia, V.V. (2008). Kozatska elita Hetmanshchyny [Cossack elite of the Hetmanate]. Kyiv: IPiEND imeni I.F. Kurasa NAN Ukrainy, 452 s. [in Ukrainian].

11. Mytsyk, Yu. (Comps.). (2015). Dzherela z istorii Natsionalno-vyzvolnoi viiny ukrainskoho narodu 1648-1658 rr. [Sources on the history of the National Liberation War of the Ukrainian people 1648-1658] (Vol. 4: 1655-1658). Kyiv: In-t ukrainskoi arkheohrafii ta dzhereloznavstva im. M. S. Hrushevskoho, 540 s. [in Ukrainian].

12. Pamyatniki, izdannyie Vremennoyu Komissieyu dlya razbora drevnih aktov, vyisochayshe uchrezhdennoyu pri Kievskom, Podolskom i Volyinskom General-Gubernatore. [Monuments issued by the Provisional Commission for the analysis of ancient acts, the highest established under the Kiev, Podolsk and Volyn Governor-General] (1852). (3). Kiev: Universitetskaya tip. 438 s. [in Russian].

13. Pernal, A. (2013). Rich Pospolyta dvokh narodiv i Ukraina: dyplomatychni vidnosyny 1648-1659 rr. [The Commonwealth of Two Nations and Ukraine: Diplomatic Relations of 1648-1659] Kyiv: Vydavnychyi dim KM Akademiia, 400 s. [in Ukrainian].

14. Smolii, V. & Stepankov, V. (2009). Ukrainska natsionalna revoliutsiia XVII st. (16481676 rr.) [Ukrainian national revolution of the XVII century. (1648-1676)]. Kyiv: Vydavnychyi dim «Kyievo-Mohylianska akademiia», 447 s. [in Ukrainian].

15. Stepankov, V.S. (1994). Hetmanstvo Ivana Vyhovskoho: sotsialno-politychna borotba i problema derzhavnoho budivnytstva (serpen 1657 - veresen 1659 r.) [Hetmanship of Ivan Vyhovsky: socio-political struggle and the problem of state building (August 1657 - September 1659)]. Serednovichna Ukraina: zb. nauk. pr., (1). Kyiv: Naukova dumka, 88-108. [in Ukrainian].

16. Florya, B.N. (2010). Russkoe gosudarstvo i ego zapadnye sosedi (1655-1661 gg.) [The Russian state and its western neighbors (1655-1661)]. Moskva: Indrik, 656 s. [in Russian].

17. Chukhlib, T. (2003). Hetmany i monarkhy. Ukrainska derzhava v mizhnarodnykh vidnosynakh 1648-1714 rr. [Hetmans and monarchs. Ukrainian state in international relations in 1648-1714] Kyiv: In-t ist. Ukr. NANU, 518 s. [in Ukrainian].

18. Shevchenko, F.P. (2014). Russkie voevody na Ukraine: Ocherki vzaimootnosheniy Ukrainy i Moskovskogo gosudarstva vo vtoroy polovine XVII stoletiya [Russian Voivods in Ukraine: Essays on Relations between Ukraine and the Moscow State in the Second Half of the 17th Century]. Istorychni studii: zbirka vybranykh prats i materialiv (Do 100-richchia vid dnia narodzhennia). (41-318). Kyiv: In-t ist. Ukr. NANU. [in Russian].

19. Yakovleva, T. (1998). Hetmanshchyna v druhii polovyni 50-kh rokiv XVII stolittia: Prychyny i pochatok Ruiny [Hetmanate in the second half of the 50s of the XVII century: Causes and beginning of the Ruin]. Kyiv: Osnovy, 447 s. [in Ukrainian].

20. Archiwum Giowne Akt Dawnych w Warszawie [The Central Archives of Historical Records in Warsaw]. [in Polish].

21. Kroll, P. (2008). Od ugody Hadziackiej do Cudnowa. Kozaczyzna mi^dzy Rzeczqpospolitq a Moskwa w latach 1658-1660. Warszawa: Wydawnictwo Uniwersytetu Warszawskiego, 452 s. [in Polish].

22. Rawita-Gawronski, F.R. (1907). Proba pojednania z Rusiq. Poselstwo Bieniewskiego: od smierci B. Chmielnickiego do umowy chadziackiej. Krakow: G. Gebethner i Spoika, 93 s. [in Polish].

23. Wojcik, Z. (1966). Z dziejow organizacji dyplomacji polskiej w drugiej poiowie XVII wieku. Polska sluzba dyplomatyczna XVI-XVIII wieku / [studia pod red. Zbignewa Wojcika]. Warszawa: PWN. 257-368. [in Polish].