Виникнення Білої Сербії у світлі тюринзької політики Меровінгів

Приблизно через 60-65 років після прибуття до Богемії білі серби розпочали колонізацію Ельбо-Заальського межиріччя. Заперечуючи аварський патронат над цим процесом, В. Фрітце наголошував на тому, що:

а) слов'янська імміграція до Західної Європи, Богемії та Моравії розпочалася ще до контакту з аварами [51, s. 515, 535-536], а богемські серби станом на 561 та 566 р. не були підданими аварів і потрапили у фокус їхньої політики лише після 568 р., коли кочівники оселилися над Тисою й Середнім Дунаєм, що виключає участь білих сербів у першому та другому поході аварів на франків [51, s. 532];

б) з розповіді Менандра Протектора про аваро-франкську війну 566 р. випливає, що каган Баян вважав короля Сіґіберта володарем території, де відбувалася битва, тобто долини Середньої Ельби [51, s. 532, 525], і, навіть якщо початково планував там закріпитися, то остаточно від цього наміру відмовився, бо хроніст згадує про відведення аварського війська за межі франкських земель [51, s. 531] Цит. з джерела та переклад див. у: [81, с. 296].;

в) з перебігу аваро-франкської війни 595-596 рр., описаної Павлом Дияконом, видно, що авари не прагнули взяти Тюрингію на схід від р. Заале під свій політичний контроль, адже не скористалися слушною нагодою, коли після смерті Хільдеберта ІІ королева Брунгільда не могла чинити їм ефективного спротиву і, задовільнившись грошовою контрибуцією, повернулися назад до своїх домівок [51, s. 541].

Німецький дослідник також звернув увагу на виявлену під час археологічних досліджень концентрацію ранньослов'янських кремаційних поховань кінця VI - початку VII ст. у межиріччі Нижньої Заале та Нижньої Мульди, що контрастує з випадковими знахідками синхронних могил аналогічного типу вище за течією р. Ельби, між гирлом р. Мульди і Рудними горами, які радше маркують міграційний шлях сербів з Богемії [51, s. 523]. Район межиріччя нижніх течій Заале і Мульди, де би власне й мала оселитися перша група сербських іммігрантів [51, s. 523], розташований поруч зі стабільно контрольованою Меровінгами частиною Тюрингії і водночас на значній віддалі від найближчого на той час слов'янського ареалу в Північно-Західній Богемії. Тож у разі, якби міграція відбувалася за ініціативою аварів і під їхньою опікою, така модель заселення Ельбо-Заальського межиріччя робила б нові оселі білих сербів у Тюрингії вкрай вразливими до нападів з франкського боку. І навпаки, це була б найбільш безпечна локація для розселення слов'ян під Меровінзьким патронатом у цілому регіоні.

Наведені вище аргументи супроти активної участі аварів у розселенні білих сербів можна доповнити ще одним, лінгвістичного характеру, а саме відсутністю у слов'ян Ельбо-Заальського межиріччя соціоніму «kosezi» / «kasezi» / «kasazi» (козаки) на означення вільних професійних воїнів. Цей термін алтайського походження добре відомий не лише на ранньомодерних українських землях, але й у середньовічній Каринтії, де, за словами Д. Тржештика, його вжиток сягає своїм корінням додержавного устрою [61, s. 65] Докладніше про політико-правовий статус каринтських «kosezi»^ див.: [118, s. 38-41].. Позаяк контакти з народами, яким притаманний вищий рівень соціальної стратифікації, нерідко залишають відбиток на соціонімах їхніх партнерів, це дозволяє вбачати у каринтському «kasaz» запозичення від аварського «quazaq» [61, s. 65]. Натомість на теренах Білої Сербії та сама категорія населення зберегла типово слов'янську назву «витязі» [див.: 36, р. 58], яка має індоєвропейське походження. Німецькі джерела починаючи від «Хроніки» Тітмара Мерзебурзького [26, р. 230, 342, 424] фіксують її згодом у районі Мейсену в формі «vethenici», а відтак - «witsessen» /

«weiczhessen» [119, s. 27-28; 28, р. 63-65]. Це свідчить про помітно менший рівень взаємодії з тюркомовними кочівниками аніж у випадку каринтських слов'ян, предки яких впродовж певного часу перебували під аварським протекторатом [51, s. 513; 5, s. 174-176; 84, s. 24].

Сказане вище дозволяє солідаризуватися з поглядами В. Фрітце та Є. Стшельчика щодо негативної і опосередкованої ролі аварського чинника в розселенні білих сербів долиною Середньої Ельби, яке, можливо, справді мало характер втечі з-під аварського впливу [51, s. 544; 52, s. 120]. Інтенсивність останнього у Північно-Західній Богемії могла зрости після кампанії 595596 рр., а водночас залишалася радше мінімальною по інший бік Рудних гір. Назагал не позбавленим підстав виглядає також висновок В. Фрітце про те, що поселення сербів східніше р. Заале відбувалося за запрошенням і під протекторатом франкського короля Австразії, котрий у такий спосіб прагнув захистити тюринзьке пограниччя від аварів [51, s. 513, 542, 545]. В кожному разі складно заперечувати тезу Г. Ловмянського щодо санкціонування політичного освоєння білими сербами приналежної Франкській державі території Ельбо-Заальського межиріччя самими Меровінгами [50, s. 333].

Перша згадка про білих сербів у «Хроніці Фредегара» «...etiam et Dervanus dux gente Surbiorum, que ex genere Sdavinorum erant et ad regnum Francorum iam olem aspecserant, se ad regnum Samonem cum suis tradedit. [Також і (тим більше, що й) Дерван - князь народу сорбів, що були з роду слов'янського і до Франкського королівства віддавна тяжіли (відносились / належали), перейшов зі своїми до (передав себе зі своїми у розпорядження) королівства Само.]» [цит. за: 62, IV, § 68, р. 155; див. також: 64, с. 109]. відноситься до початку 630-х рр., проте, говорячи у ній про князя білих сербів Дервана, франкський хроніст зазначає, що попри слов'янське походження його народ віддавна «тяжів» [62, IV, § 68, р. 155] чи «належав» [51, s. 541; 64, с. 109] до Франкського королівства. Як слушно помітив Г. Ловмянський, суб'єктом стосунків з франками тут виступає не князь, а білі серби загалом, хоча на бік очолюваної Само слов'янської «держави», що виникла на теренах Моравії та Нижньої Австрії [5, s. 290], Чехії [64, с. 61, 64] чи Південно-Західної Словаччини [61, s. 38] в ході антиаварського повстання у 620-х рр., за франкським хроністом, переходить саме Дерван [50, s. 333]. Враховуючи доведену хибність тези Любора Нідерле, що Дерван був лише одним з-поміж багатьох білосербських князів [50, s. 335], польський історик дійшов висновку, що відносини залежності між білими сербами і Франкським королівством мали встановитися ще до Дервана, проте, очевидно, після 595 року, коли були розгромлені германські варни [50, s. 333]. Крім того, позаяк автор «Хроніки Фредегара» писав про період правління короля Даґоберта І, слово «віддавна», поза сумнівом, вказує на час перед об'єднанням Франкської держави батьком Даґоберта І, Хлотарем ІІ, (613 р.), коли австразійський трон ще належав іншій гілці династії Меровінгів - нащадкам Сіґіберта І, а не Хільперика І. Володарювання малолітнього Сіґіберта ІІІ (613 р.) і його батька Теудеріха ІІ (612-613 рр.) тривало тут занадто коротко для організації розселення білих сербів у східній частині колишнього Тюринзького королівства. Тож останнє, скоріш за все, відбулося у проміжку між третім франкським походом аварів (595 / 596 р.) і 612 р., що відповідає хронології правління Теудеберта ІІ (595612 рр.)

Ймовірно, запрошення білих сербів було пов'язане з контекстом протистояння Теудеберта ІІ з Теудеріхом ІІ і Брунгільдою (605612 рр.) [62, IV, § 27, р. 131; § 35, р. 134; § 37-38, р. 138-140; 63, с. 197, 200, 204207] або ж з черговим витком конфлікту Брунгільди з Фредеґундою та її сином Хлотарем ІІ (596-597 рр.) [62, IV, § 17, р. 127-128; 63, с. 193], коли військово-політичні обставини на заході складалися для Австразії особливо загрозливо. У першому випадку слід було б рахуватися з можливістю надання сербам земель над Середньою Ельбою в обмін на участь у битві під Цюльпіхом (612 р.) на боці Теудеберта ІІ. У «Хроніці Фредегара», зокрема, згадано, що австразійський король прибув на цю битву з «народами з-за Рейну чи з інших місць, звідки тільки міг їх набрати» [62, IV, § 38, p. 139; 63, c. 206]. Втім, з огляду на домінуючу роль аварського вектору політики у поселенні сербів на сході Тюрингії, вірогіднішим є більш раннє датування цієї акції, хронологічно ближче до вторгнення 596 року. Порівняно високий рівень загрози повторного нападу з боку аварів [44, s. 121] зберігався до зламу VI-VII ст., коли каган поновив союз із лангобардами, а останні уклали «вічний мир» з Австразією [59, с. 308-309]. До 602 р. можливості збагачення кочівників коштом Візантії частково обмежували активні контрзаходи імператора Маврикія [61, s. 32; 5, s. 173], що спонукало аварів шукати здобичі на заході. Брунгільда ж після перемоги Хлотаря ІІ і Фредеґунди над австразійсько- бургундськими військами у битві під Лаффо (596 р.) [62, IV, § 17, р. 128; 63, с. 193; 59, с. 299-300] була змушена зосередити зусилля на протидії відродженню військово-політичної могутності Нейстрії і, не бажаючи ще раз відкуплятися від аварів, мала достатньо причин, щоб вдатися до типової для пізньоримських часів практики залучення до оборони проблемного лімесу союзних народів в обмін на надання їм частини своєї території.

Варто зазначити, що, на думку В. Фрітце, стосунки між Франкським королівством і білими сербами, можливо, тривали ще від часів появи слов'ян у Богемії [51, s. 543-544]. Ймовірність тимчасового встановлення тюринзького контролю над пізнішими чеськими землями, відтак успадкованого франками, не виключав Ґ. Лябуда [5, s. 268]. Слідом Меровінзького суверенітету над Богемією за певної інтерпретації можна вважати наведені у «Хроніці Фредегара» слова Само: «земля, у якій ми живемо, належить

Даґобертові» [62, IV, § 68, р. 154; 120, § 27, р. 410; 64, с. 108, 113]. Цей

фрагмент репліки слов'янського очільника, сказаний у діалозі з франкським посланцем Сіхарієм, є особливо цікавим, якщо погодитися з версією М. Жиха про розташування осередку «держави Само» у західній та центральній частині сучасної Чехії [64, с. 64, 73, 104] Нещодавно цю думку підтримав Л. Войтович [121, с. 259]. Див. також: 122, р. 245.. Так чи інакше, навіть якщо франки колись і володіли владою над басейном Верхньої Ельби, то до кінця VI ст. її було назавжди втрачено. Хоча, як припускає В. Фрітце, Меровінги при цьому зберегли зв'язки з місцевим слов'янським населенням, що в подальшому дозволило залучити його до австразійських оборонних планів на тюринзькому пограниччі [51, s. 543-544].

Як зазначав Г. Ловмянський, збереження сербами давнього етноніму над Ельбою вказує на те, що вони прибули туди як організована військова сила [50, s. 337]. Бувши краще обізнаними з військовою системою та бойовою тактикою аварів, білі серби могли ефективніше протистояти їхнім вторгненням. Про здатність тогочасних слов'ян швидко переймати елементи військового мистецтва від навколишніх народів можна судити зі слів Йоана Ефеського. Розповідаючи про проникнення слов'ян до Фракії на початку 580-х рр., сирійський автор з сумом відзначив, що ті, котрі спершу не наважувалися навіть вийти з-під покрову лісів і не знали жодної іншої зброї крім списів та дротиків, за три-чотири роки навчилися воювати краще від ромеїв [123, VI, § 25, р. 433-434; 51, s. 521; див. також: 36, р. 59].

Поява слов'ян-сербів над Середньою Ельбою не лише заповнювала небезпечну [51, s. 542] прогалину в оборонній системі Австразії, через яку наприкінці VI ст. аварська загроза нависала навіть над розташованою на заході Франконією, але й створювала вигідну для Меровінгів противагу германському населенню Тюрингії [46, s. 41; 50, s. 333], забезпечуючи володарям Австразії більше поле для маневру в політиці щодо східної частини королівства. Існуючі тут антифранкські настрої були чужими для новоприбулих слов'янських мігрантів, котрі бачили у Меровінгах старшого партнера у протистоянні аварському тиску. В результаті ж виникнення Білої Сербії тюринзькі германці опинилися затиснуті між основними силами Меровінгів на заході й профранкськи налаштованими білими сербами на сході. Це активізувало інтеграцію цілого регіону до Австразійського королівства, про що, зокрема, свідчить готовність саксів, тюрингів та інших народів з-за правого берегу Рейну стати на захист Теудеберта ІІ у 612 р. вже після того, як його франкська армія була вщент розгромлена бургундським військом Теудеріха ІІ [62, IV, § 38, р. 139; 63, с. 206]. У контексті пропонованої реконструкції подій, попри сумніви Ґ. Лябуди [5, s. 273], не слід виключати й можливої присутності у другій (східній) армії Теудеберта ІІ білих сербів.

Скоріш за все, саме успіхи Меровінгів на тюринзькому кордоні спонукали візантійського василевса Іраклія (610-640 рр.) запросити етнічно і територіально близьке до білих сербів білохорватське населення з Північно- Східної Богемії для боротьби з аварами вже на візантійський лімес у Далмації [2, р. 148-149]. Історичність розповіді Константина Багрянородного про міграцію хорватів на Балкани доводили Ґ. Лябуда [5, s. 245-255], Г. Ловмянський [50, s. 407] та Л. Войтович [13, с. 18; 124, с. 158]. Як зазначав Ґ. Лябуда, враховуючи зміцнення візантійських позицій на узбережжі Далмації після 629 року, лише у 622-627 рр. імперія була у настільки критичному становищі, що порятунок вартував навіть найбільших територіальних жертв у Іллірійській префектурі [5, s. 258-259].

Після поразки ромейського війська від персів під Антіохією (613 р.) і подальшої втрати контролю над Дамаском, Тарсом, Єрусалимом (614 р.), а відтак - цілою Передньою Азією та Єгиптом (619 р.) [125, с. 91] відновлення давніх візантійських позицій на сході стало можливим лише після глибинних військово-адміністративних реформ і восьми років виснажливої війни проти

Сасанідського царства, яка тривала з 622 до 630 року. Впродовж цього часу балканська частина імперії залишалася практично беззахисною на тлі частих вторгнень аварів і масового проникнення залежних від них слов'янських груп не лише до Мезії та Македонії, але й до Фракії, Середньої Греції, Пелопоннесу та Далмації (після 614 р.) [5, s. 179; 125, c. 90]. Напередодні Перської війни, у 619 р., Іраклій уклав мир з каганом, однак вже у 623 р. його умови довелося переглянути на користь аварів [5, s. 191; 125, c. 95; 50, s. 408]. Влітку ж 626 р. каган на чолі аваро-слов'яно-булгаро-гепідського війська взяв в облогу Константинополь, координуючи свої дії з перським полководцем Шарбаразом, що стояв зі своєю армією на протилежному березі Босфору [125, с. 96; 84, s. 25; 50, s. 416]. Тільки перемога оборонців візантійської столиці, які знищили слов'янський флот, прорвали облогу і примусили кагана до втечі дозволила імператору впродовж наступних чотирьох років успішно завершити війну в Передній Азії [125, с. 96].

У 626 р. безперспективність спроб мінімізації аварської загрози дипломатичним шляхом стала очевидною. Саме у цей момент (бл. 525 / 526 р.), за припущенням Ґ. Лябуди та Л. Войтовича, землі у Далмації й були надані хорватам [13, с. 37; 124, с. 167, 169; 5, s. 258-259, 289]. Ґ. Лябуда схилявся до думки, що хорвати і серби прибули на Балкани самочинно, а Іраклій тільки санкціонував їхню присутність post factum [5, s. 259]. Натомість Ф. Дворнік вважав, що у випадку з хорватами ініціатива виходила від самого імператора, котрий, вірогідно, відправив до них посольство, пропонуючи нові оселі на землях Візантії в Іллірії за умови, що вони зможуть витіснити звідти аварів [36, р. 62-63]. Цілком можливо, що перші контакти Константинополя з білими хорватами відбувалися за посередництвом Меровінгів, які ще від 595 р. залишалися головним союзником Візантії у Європі [51, s. 539; 5, s. 192]. Франко-візантійська дружба особливо поглибилася за правління Даґоберта І, котрий бл. 630 р. уклав з василевсом Іраклієм «вічний мир» [5, s. 274; 62, IV, § 62, р. 151; 63, с. 220], спрямований проти аварів [36, р. 62]. Як зазначає Ф. Дворнік, перемовини, що передували підписанню договору, віднесені хроністом до 626-629 рр., хоч могли розпочатися й раніше [36, р. 62]. Впродовж цього часу тривав обмін дипломатичними місіями [62, IV, § 62, р. 151; 63, с. 220] і, вочевидь, стратегічною інформацією, з якої візантійці й могли довідатися про слов'ян з-над Верхньої Ельби, їхні антиаварські настрої і досвід вдалої співпраці з франками.

М. Жих дійшов висновку, що в розповіді Константина Багрянородного хорвати і серби виступають типовими федератами імперії, які уклали з нею союз і в обмін на захист від аварських набігів одержали землі у Далмації [126, с. 505; 64, с. 85]. Очевидно, аналогічний статус федератів отримали і білі серби від Франкської держави, оселяючись на східних порубіжжях Тюрингії. Як випливає зі слів Йоахіма Геннінга, той самий характер політико-правових відносин існував пізніше між білими сербами і франками за часів Карла Великого [127, p. 25].

Білі серби і франки після повстання Само

Політична ситуація у регіоні почала змінюватися після появи на міжнародній арені т. зв. «держави Само», коли очолені колишнім франкським купцем слов'яни Середнього Подунав'я зуміли позбутися аварського гніту [62, IV, § 48, р. 144-145; 63, с. 212; 128, s. 84-85; 64, с. 106] і встановити контроль над більшою частиною колишніх паннонських володінь лангобардів. Від часів М. Кордуби в історіографії утвердилася небезпідставна думка про зв'язок антиаварського повстання під проводом Само з міграцією хорватів та сербів на Балкани при одночасному датуванні обидвох подій післяднем поразки аварів під Константинополем у 626 р. [55, с. 7, 8-9; 5, s. 193; 50, s. 407, 416; 129, с. 158; 64, с. 81, 82; 126, с. 503]. Сергій Назін та Максим Жих подібно до Г. Ловмянського вважають, що повстання передувало міграції [129, с. 159; 64, с. 82; 50, s. 415-416]. Однак василевс Іраклій мав би більшу зацікавленість у запрошенні хорватів ще, коли їхнє прибуття до Далмації не несло загрози поширення сюди впливів третьої сили - слов'янської «держави Само», що в перспективі могла зайняти політичну нішу самих аварів. Це міркування радше схиляє до припущення, що антиаварський виступ слов'ян Моравії та Нижньої Паннонії спалахнув на тлі просування хорватів і сербів на Балкани, як це стверджував Ґ. Лябуда [5, s. 260], або ж (якщо міграційний шлях з долини Верхньої Ельби проходив крізь Баварію) розпочався на хвилі перших перемог над аварами у Далмації.

Очолене Само слов'янське політичне утворення у північно-західній частині Середнього Подунав'я, по суті, відгородило Білу Сербію і Тюрингію разом з рештою володінь Меровінгів від Аварського каганату, що суттєво зменшило тут небезпеку нових вторгнень кочівників. В результаті для білих сербів і франків частково відпала необхідність у взаємній підтримці. Попри це, згадка про перехід сербського князя Дервана зі своїм народом на бік Само у «Хроніці Фредегара» з'являється лише у контексті наслідків триденної битви під Воґастісбургом, в якій бл. 631 / 632 р. [64, с. 88; 29, s. 155] австразійська армія Даґоберта І зазнала поразки від слов'ян Само [62, IV, § 68, р. 155; 64, с. 109; 128, s. 85-86; 63, с. 224].

Військова конфронтація між колишніми союзниками спалахнула через безкарні вбивства багатьох франкських купців внаслідок розбійних нападів у Самовому королівстві та відмову Само визнати провину, сплатити компенсацію і підкоритися наказам франкського короля у відповідь на недоречні погрози й образи з уст Даґобертового посланця Сіхарія [62, IV, § 68, р. 154; 120, § 27, р. 410; 64, с. 108, 113-114; 128, s. 85; 63, с. 223-224]. За відсутності будь-яких інших свідчень про політику Дервана, представлена у 68-му розділі «Хроніки Фредегара» послідовність подій означає, що князь білих сербів, скоріш за все, залишався на франкському боці навіть після того, як Даґоберт І рушив війною проти слов'ян Середнього Подунав'я, залучивши до походу австразійську й алеманську армії та найнявши лангобардських союзників Див.: [62, IV, § 45, р. 144; 63, с. 211; 5, s. 273; 64, с. 91]. [62, IV, § 68, р. 155; 120, § 27, р. 410; 64, с. 108, 114; 63, с. 224]. Спроба

М. Кордуби інтерпретувати факт наділення Хлотарем ІІ свого сина Даґоберта статусом співправителя в Австразії у 622 р. як доказ раніших нападів слов'ян на Тюрингію [55, с. 10] виглядає дещо надуманою, адже цей крок був радше поступкою відцентровим стремлінням місцевої австразійської знаті [див.: 60, s. 164].

Якщо вірити «Хроніці Фредегара», зміна політичної орієнтації Дервана відбулася тільки в ході серії спустошливих вторгнень слов'ян Само до Тюрингії й прилеглих земель Франкської держави у післядень перемоги під Воґастісбургом [62, IV, § 68, р. 155; 64, с. 109; 128, s. 85-86; 63, с. 224]. Тоді стало очевидним, що Меровінги більше не можуть впливати на ситуацію над Середньою Ельбою, і Дервану довелося самостійно врегулювати відносини з Само. Позиція Дервана, вочевидь, мала для Само стратегічно важливе значення, адже зосередженість у наступні роки слов'янських нападів на тюринзькому напрямку [62, IV, § 74-75, р. 158; 63, с. 228; 64, с. 110; 5, s. 281] показує, що долина Середньої Ельби слугувала володарю дунайських слов'ян плацдармом для основних антифранкських військових операцій [5, s. 281]. Як зазначає хроніст, «на 11-му році правління Даґоберта слов 'яни за наказом Само дуже розбушувалися, часто переходили свої кордони і спустошували Франкське королівство, проходячи по Тюрингії та решті пагів» «Anno undecimo regni Dagoberti, cum Winidi iusso Samone forteter severint et sepius, transcesso eorum limite, regnum Francorum vastandum Toringia et relequos pagus ingrederint...» [цит. за.: 62, IV, § 75, р. 158; див. також: 64, с. 110; 63, с. 228-229]..

Необхідність протистояти наступу очолюваних Само слов'ян змусила Даґоберта І переглянути попередню тюринзьку політику Меровінгів, спрямовану на повну інтеграцію завойованого королівства. У 632 / 633 р. [5, s. 282; 29, s. 156; 54, s. 53; 64, с. 100] Даґоберт І прийняв пропозицію тюринзьких саксів, котрі пообіцяли захищати проблемну ділянку кордону від слов'ян в обмін на скасування щорічної данини, яку вони були зобов'язані сплачувати до франкської скарбниці від часів

Хлотаря І [62, IV, § 74, р. 158; 63, с. 228; 64, с. 110; 29, s. 156; 60, s. 181]. На південь від р. Унструт було створено два герцогства, розділені Тюринзьким лісом: управління властиво тюринзькими землями Даґоберт І доручив франку [29, s. 157] Радульфу, сину Хамаря [62, IV, § 77, р. 159; 63, с. 229; 64, с. 101, 110] (634 р.), натомість т. зв. Майнську Франконію з осередком у Вюрцбурзі, як вважає Вільгельм Штьормер, ймовірно, передав у руки алеманського герцога Хродоберта (Hruodi у «Passio s. Kiliani») [130, s. 1315, 18, 21; 44, s. 103, 121], котрий незадовго до того на чолі свого народу здобув перемогу в битві зі слов'янами, очолюючи одну з Даґобертових армій у поході на Само 631 р. [28, р. 431; 62, IV, § 68, р. 155; 120, § 27, р. 410; 64, с. 109, 114; c. 224].

Втім, наступного року сакси не змогли стримати слов'янського натиску «...Sed parum haec promissio sortitur aefectum;» [цит. за: 62, IV, § 74, р. 158]; див. також: 64, с. 100, 110; 63, с. 228-229.. Побачивши, що попередні заходи не принесли очікуваного результату, Даґоберт І був змушений піти ще далі шляхом децентралізації й задля консолідації невдоволених переїздом королівського двору до Нейстрії австразійців навколо протидії слов'янській загрозі поступився вимогам їхньої еліти [64, с. 101], передавши трон у Меці трирічному синові Сіґібертові ІІІ [62, IV, § 75, р. 158-159; 63, с. 229; 64, с. 100-101, 110, 115; 5, s. 282]. Саме низький бойовий дух і невдоволення австразійців економічною політикою Даґоберта автор «Хроніки Фредегара» вважав головною причиною поразки франків під Воґастісбургом [62, IV, § 68, р. 155; 63, с. 224-225; с. 109]. Тепер реальна влада над Австразією перейшла до лідерів місцевої знаті - кельнського єпископа Куніберта і герцога Адальґізла, після чого, як зазначає хроніст, австразійці почали сумлінно й хоробро захищати франкські кордони від слов'ян [62, IV, § 75, р. 158-159; 63, с. 229; 64, с. 110, 115].

Впродовж 634-640 рр. Радульф зумів здобути низку перемог над слов'янами, зупиняючи їхні походи і змушуючи їх до втечі [62, IV, § 77, р. 159; 63, с. 229; 64, с. 110; 29, s. 157; 131, s. 271]. Однак після смерті Даґоберта і довершення нового поділу Франкської держави на Нейстрію з Бургундією та Австразію у 639 р. [60, s. 174] давні незгоди тюринзького герцога з регентом Австразії Адальґізелем [62, IV, § 77, р. 159; 63, с. 229; 64, с. 110] переросли у повномасштабну війну проти Сіґіберта ІІІ, що несподівано завершилася тріумфом Радульфа і дошкульною поразкою Меровінзького війська (641 р.) [28, р. 431; 54, s. 55; 62, IV, § 87, р. 164-165; 63, с. 235-236; 64, с. 111]. Відтак тюринзький герцог перетворився на, de facto, незалежного правителя і почав проводити власну зовнішню політику, яка передбачала примирення і зміцнення дружби зі слов'янами [62, IV, § 87, р. 165; 63, с. 236-237; 64, с. 101, 112; 29, s. 157, 158; 54, s. 56; 131, s. 271-272; 42, s. 353]. Як свідчить локальна «добра легенда» про давніх володарів Тюрингії Відгомін цього місцевого тюринзького передання прийнято вбачати в одному з фрагментів Віллібальдового «Житія Св. Боніфація» [див.: 132, р. 32; 29, s. 160-161]., політику дружніх стосунків зі слов'янами продовжували й нащадки Радульфа [131, s. 270, 272, 319] аж до моменту, коли бл. 700 р. їхнє герцогство було поглинуте правителями Майнської Франконії Геденом ІІ Молодшим чи його попередником Ґозбертом [29, s. 160-161; 131, s. 270, 272, 319; 130, s. 15-16].

Нащадки Хродоберта зіткнулися з гострим несприйняттям з боку місцевої тюринзької знаті, котра вбачала у своїх нових герцогах небезпечних тиранів [29, s. 160; 130, s. 18]. За словами Віллібальда, їхня влада спиралася тут не стільки на лояльність народу, скільки на насилля і жорстокий грабунок, характеризувалася вбивствами, ув'язненням та депортацією представників політичної еліти [132, р. 32-33]. Тож, коли за часів Карла Мартелла Геден ІІ був усунутий від влади франками [133, § 14, р. 727; 60, s. 181], повернення Тюрингії під безпосередній «Меровінзький» контроль не викликало особливого спротиву.

Варто зауважити, що до цього моменту географія розселення білих сербів порівняно з добою Даґоберта І суттєво змінилася. Якщо первинно слов'янські мігранти заселили лише долину Середньої Ельби до гирла р. Гаволи з прилеглими районами, тобто частину зовнішнього периметру колишнього Тюринзького королівства, то впродовж VII ст. ареал їхнього проживання поступово розширювався за рахунок освоєння частини басейнів менших річок, що впадають до Середньої Ельби між сучасним Дрезденом і Магдебургом, головно - просування вверх за течією р. Мульди, правого берегу р. Заале і Білого Ельстеру [41, s. 16, 30]. Як зазначає В. Фрітце, колонізація Ельбо- Заальського межиріччя у цей період не в останню чергу відбувалася за рахунок напливу нових хвиль слов'янських переселенців з Богемії [51, s. 523]. Попри вірогідне домінування серед останніх вихідців з сербського ареалу над Верхньою Ельбою ці вторинні міграційні хвилі у порівнянні з першою, ініційованою чи санкціонованою франками, вочевидь, вирізнялися меншою організованістю і помітною етнічною строкатістю, зокрема, включали групи білих хорватів. Пізніші німецькі документи ХІ-ХІІІ ст. зафіксували на Середній Заале, біля гирла Білого Ельстеру, і вище за течією, на землях вети, анклави хорватської топоніміки [134, s. 72; 30, р. 208; 26, р. 110; 135, р. 288; 136, s. 168], які, за словами Вальтера Венцеля і Кшиштофа Фокта, мають безпосередній зв'язок з богемськими хорватами, що рухаючись до р. Заале в загальному потоці слов'янських мігрантів, вклинились серед поселенського ареалу білих сербів [134, s. 73; 33, s. 149].

На думку Єжи Стшельчика та Артура Шрейтера, дружба Радульфа і Радульфінгів зі слов'янами включала й толерування проникнення білих сербів все далі вглиб Тюрингії [29, s. 158; 131, s. 319]. Про хронологію цього процесу можна судити за співставленням ареалів поширення у регіоні ліпної (празько- корчацької) та гончарної (рюсенської) кераміки. Появу посуду рюсенського типу в Південному Полаб'ї Фелікс Бірман відносить до VIII ст. [137, s. 34] У старшій науковій літературі можна зустріти датування появи рюсенської кераміки дещо ранішим часом [101, с. 80; 138, s. 249], однак, у світлі загальної картини археологічних досліджень Полаб'я останніх десятиліть така хронологія не знаходить належного підтвердження [докладніше на цю тему див.: 139, s. 19-20; 137, s. 34]., тож терени, які заселяли білі серби до 700 р. мають відповідати географії поширення тут знахідок празько-корчацької кераміки. Останні окрім долини Середньої Ельби зустрічаються переважно у правобережному басейні Нижньої Заале і над Нижньою Мульдою [140, s. 22], однак спорадично трапляються також над Білим Ельстером [41, s. 14]. Натомість вони зовсім відсутні на захід від р. Заале [41, s. 14]. Це означає, що хоч Радульфінги, справді, могли сприяти колонізації білими сербами запустілих районів Ельбо-Заальського межиріччя, але більш густе заселення його південно-західної частини, як і міграції слов'ян за лівий берег р. Заале, у властиву Тюрингію, мали відбутися вже після її приєднання до Майнської Франконії.

На тлі протистояння вюрцбурзьких герцогів з тюринзькою знаттю, в ході якого, якщо вірити Віллібальду, політично дезорієнтоване населення властивої Тюрингії навіть тимчасово потрапило під владу саксів [132, р. 33], питання ефективного контролю за східним кордоном, вочевидь, відійшло на другий план. Це й уможливило проникнення слов'ян у межиріччя Верхньої Заале та Ільму, і далі - аж до р. Ґери й околиць Ерфурту, де вже стосовно VIII ст. їхнє перебування посвідчують дещо пізніші документи Фульдського та Герсфельдського монастирів (ІХ ст.) [41, s. 24]. Не можна виключати також прихильного ставлення Гедена ІІ Молодшого до появи у Тюринзькому герцогстві нового населення, на яке політичні опоненти не мали жодного впливу. В такий спосіб на захід від р. Заале сформувалася зона інтенсивного слов'янського заселення між верхньою течією р. Заале та р. Ільм і зона більш розпорошеного заселення до р. Ґери на заході, де слов'яни співіснували з місцевим германомовним населенням [41, s. 21, 22, 32]. Відтак реінтеграція Тюрингії до Франкського королівства з часом відкрила окремим групам тюринзьких слов'ян шлях до міграції ще далі на захід [41, s. 32], свідчення чого знаходимо у розповіді про випадкову зустріч Св. Стурма з групою слов'ян на р. Фульді [141, § 7, р. 369].

Висновки

Політика Меровінгів стосовно давньої території Тюринзького королівства від моменту його завоювання у 530-х рр. може бути періодизована на три етапи. До середини 590-х рр. (І) заходи королів Австразії були спрямовані на пряме підпорядкування земель властивих тюрингів, а згодом, ймовірно, й Ельбо-Заальського межиріччя за одночасного толерування автономного статусу саксів, північних свевів та Агілольфінзьких баварів, котрі перебрали решту тюринзького спадку на півночі й півдні (а), спиралися на застосування військової сили і характеризувалися придушенням повстань тюринзьких саксів, тюрингів та германських варнів (б), у поєднанні з кліматичним та зовнішньополітичним чинником призвели до запустіння теренів на схід від р. Заале, через яке аварам був відкритий шлях вглиб франкських володінь (в).

У другій половині 590-х - 620-х рр. (ІІ) Меровінги здійснюють вдалу спробу залучення до оборони проблемної ділянки кордону слов'ян-білих сербів у статусі федератів Франкської держави через наділення їх землями у долині Середньої Ельби, зберігаючи при цьому безпосередній франкський контроль над осердям тюринзьких земель на захід від р. Заале. Перша група сербських поселенців прибула над Середню Ельбу і Заале з Північно-Західної Богемії за часів австразійського короля Теудеберта ІІ, ймовірно, на запрошення королеви- регента Брунгільди, котра у 596-597 рр. була змушена зосередити наявний військовий потенціал на західному кордоні Австразії. Позаяк білі серби не мали спільних інтересів з тюринзькими германцями і були зацікавлені у партнерстві з франками задля протидії аварській загрозі, їхня присутність на тюринзькому пограниччі на певний час вирішила проблеми Меровінгів на сході, що спонукало василевса Іраклія, наслідуючи політику своїх франкських союзників, бл. 626 р. запросити білих хорватів для оборони візантійського лімесу в Далмації.

Після переходу князя білих сербів Дервана на бік «держави Само» на початку 630-х рр. (ПІ), який ознаменував остаточну втрату Меровінгами контролю над Ельбо-Заальським межиріччям, політика стосовно решти тюринзьких земель була спрямована у русло децентралізації. Задля протидії частим вторгненням слов'ян Само у властивій Тюрингії було створене автономне герцогство на чолі з Радульфом, що, попри короткотермінові успіхи у боротьбі зі слов'янами, в подальшому позбавило Меровінгів реальної влади над Тюрингією на вісім десятиліть.

Кожен з окреслених трьох етапів Меровінзької політики щодо Тюрингії мимоволі чи спрямовано сприяв виникненню Білої Сербії. Жорсткі інтеграційні заходи королів Австразії щодо тюринзьких германців у VI ст., що поряд з екологічними катаклізмами пізньоантичного малого льодовикового періоду і повторюваними вторгненнями аварів були одним з чинників критичного ослаблення демографічного і військового потенціалу долини Середньої Ельби, мали наслідком звільнення територіальної та політичної ніші, яку зрештою зайняли білі серби. Поселення останніх на східному прикордонні колишнього Тюринзького королівства у статусі франкських федератів безпосередньо започаткувало процес слов'янізації цілого регіону. Відтак Даґобертова децентралізація на франкському сході уможливила сепаратну політику Радульфа та його тюринзьких наступників, що включала дружбу зі слов'янами та, очевидно, мовчазну згоду на поступове розширення ареалу Білої Сербії, яке супроводжувалося новими міграціями слов'ян до Ельбо-Заальського межиріччя, а згодом і далі на захід.

Сказане вище дозволяє фіксувати причинно-наслідковий зв'язок між тюринзькою політикою Меровінгів і виникненням Білої Сербії над Середньою Ельбою і Заале у VI-VII ст. На відміну від межиріччя Нижньої Ельби та Одеру, де формування передумов слов'янської імміграції відбувалося за переважного впливу кліматичного чинника, у випадку з розселенням слов'ян у басейні Середньої Ельби першочергове значення мали також особливості військово- політичної ситуації у регіоні, яку визначала комбінація Меровінзької політики стосовно тюринзьких германців та богемських слов'ян, франко-аварських та слов'яно-аварських відносин.

Список використаних джерел та літератури

1. The early history of the Slavonic settlements in Dalmatia, Croatia, & Serbia / Edited by J. B. Bury. London-New York: The Macmillan Company, 1920. 47 p.

2. Constantine Porphyrogenitus. De administrando imperio / Greek text edited by Gy. Moravcsik; English translation by R. J. H. Jenkins. Corpus fontium historiae Byzantinae. Vol. 1. Washington D. C.: Dumbarton Oaks Center for Byzantine Studies, 1967. 341 p.

3. Constantine Porphyrogennetos. De Administrando Imperio, Chapters 29-36. The early history of the Slavonic settlements in Dalmatia, Croatia, & Serbia / Edited by J. B. Bury. London- New York: The Macmillan Company, 1920. P. 9-38.

4. Константин Багрянородный. Об управлении империей / Ред. Г. Г. Литаврин, А. П. Новосельцев. Москва: Наука, 1991. 498 с.

5. Labuda G. Pierwsze panstwo slowianskie: panstwo Samona. Poznan: Ksi^garnia Akademicka Spoldzielnia z Odp. Udz, 1949. 359 s.

6. Schuster-Sewc H. Stanowisko j^zykow luzyckich w swietle nowych osi^gni^c dialektologii historycznej. Acta Universitatis Lodziensis. Folia Linguistica. 1986. T. 12. S. 275-287.

7. Майоров А. В. Великая Хорватия: этногенез и ранняя история славян Прикарпатского

региона / Отв. ред. А. Ю. Дворниченко. Санкт-Петербург: Издательство Санкт-Петербургского университета, 2006. 209 с.

8. Safank P. Slovanske starozitnosti. Oddil dejapisny. Okres gruhy. Od L. 476 pred Kr. az do L. 988 po Kr. Pavla Jos. Safanka sebrane spisy / Upravil Jozef Jirecek. Dil 2. Starozitnosti slovanske okresu druheho. Praha: Nakladem knehkupce Bedricha Tempskeho, 1863. 767 s.

9. Howorth H. H. The Spread of the Slaves. Part I. The Croats. The Journal of the Anthropological Institute of Great Britain and Ireland. 1878. Vol. 7. P. 324-341.

10. Худаш М. До питання походження назв бойки, гуцули, лемки. Народознавчі зошити. 1998. № 3. С. 299-318.

11. Diplomata Heinrici IV. № 390. Heinrici IV. Diplomata / bearbeitet von Dietrich von Gladiss und Alfred Gawlik. MGH. Diplomata Regum et Imperatorum Germaniae. T. 6. Weimar: Verlag Hermann Bohlaus Nachfolger, 1959. P. 515-517.

12. Matla M. Czechy. Poczqtki panstw. Poznan: Wydawnictwo Poznanskie, 2014. 312 s.

13. Войтович Л. Прикарпаття в другій половині І тисячоліття н.е.: найдавніші князівства. Галицько-волинські етюди. Біла Церква: Вид. Пшонківський О. В., 2011. С. 10-46.

14. Войтович Л. Карпатські хорвати в етнополітичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього середньовіччя. Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до XVIII ст.). Вип. 4. Київ: Інститут історії України НАН України, 2004. С. 105-132.

15. Войтович Л. Повертаючись до хорватів Костянтина Багрянородного. Нартекс. Byzantina Ukrainensis. T. 2. Харьков: Майдан, 2013. С. 71-101.

16. Флоря Б. Н. Формирование чешской раннефеодальной государственности и судьбы самосознания славянских племен Чешской долины. Формирование раннефеодальных славянских народностей / Ред. В. Д. Королюк и др. Москва: Наука, 1981. С. 97-130.

17. Коматина П. Славянские этнонимы «Баварского географа»: Историко-лингвистический анализ. Studia Slavica et Balcanica Petropolitana. 2020. № 1. С. 106-137.

18. Войтович Л. “Баварський географ”: спроба етнолокалізації населення Центрально- Східної Європи ІХ ст. Галицько-волинські етюди. Біла Церква: Вид. Пшонківський О. В., 2011. С. 47-72.

19. Fritze W. Die Datierung des Geographen Bavarus und die Stammesverfassung der Abotriten. Zeitschriftfur slavische Philologie. 1952. T. 21. S. 326-342.

20. Descriptio civitatum et regionum ad septentrionalem plagam Danubii (Опис градів і земель на північ від Дунаю). Войтович Л. Галицько-волинські етюди. Біла Церква: Вид. Пшонківський О.В., 2011. С. 49-52.

21. Opis grodow i ziem z polnocnej strony Dunaju. Siowianszczyzna starozytna i wczesnosredniowieczna. Antologia tekstow zrodiowych / Red. G. Labuda. Poznan: Wydawnictwo PTPN & Wydawnictwo SORUS, 1999. S. 56.

22. Annales qui dicuntur Einhardi. Annales regni Francorum inde a. 741 usque ad 829, qui dicuntur Annales Laurissenses maiores et Einhardi / Post editorem G. H. Perzil; recognovit Fridericus Kurze. MGH. SS rer. Germ. Hannoverae: Impensis Bibliopolii Hahniani, 1895. P. 3-115.

23. King Alfred's Orosius / Ed. by Henry Sweet. Part 1. Old-English text and latin original. London: N. Trubner & co., 1883. 299 p.

24. Anglosasky text a cesky preklad Alfredova popisu Stredm a Jihovychodm Evropy. HavUk L. Slovane v anglosaske chorografii Alfreda Velikeho. Vznik a pocatky Slovanu (Origines et debute des Slaves). Dll 5 / Red. J. Eisner. Praha: Nakladatelstvi Ceskoslovenske Akademie Ved, 1964. S. 59-63.

25. Krola Alfreda, Opis Germanii, Slowianszczyzny. Siowianszczyzna starozytna i wczesnosredniowieczna. Antologia tekstow zrodiowych / Red. G. Labuda. Poznan: Wydawnictwo PTPN & Wydawnictwo SORUS, 1999. S. 56-59.

26. Thietmari Merseburgensis episcopi chronicon / Hrsg. R. Holtzmann. MGH. SS. rer. Germ. Nova series. T. 9. Berolini: Apud Weidmannos, 1935. 631 p.

27. Einhardi. Vita Karoli Magni / Ed. M. S. Petrova. Moscua: Sancti Tomae Institutum, 2005. 304 p.

28. Hardt M. The Merovingians, the Avars, and the Slavs. The Oxford Handbook of the Merovingian World / Edited by Bonnie Effros and Isabel Moreira. New York: Oxford University Press, 2020. P. 424-441.

29. Strzelczyk J. Slowianie i Germanie w Niemczech srodkowych we wczesnym sredniowieczu. Poznan: UAM, 1976. 302 s.

30. Howorth H. H. The Spread of the Slaves. Part Ш. The Northern Serbs or Sorabians and the Obodriti. The Journal of the Anthropological Institute of Great Britain and Ireland. 1880. Vol. 9. P. 181-232.

31. Niederle L. Slovanske starozitnosti. Dll 3. Pnvod a pocatky Slovanh zapadmch. Praha: Brusmk & Kohout, 1919. 259 s.

32. Havlik L. Slovane v anglosaske chorografii Alfreda Velikeho. Vznik a pocatky Slovanu (Origines et debute des Slaves) / Red. J. Eisner. Dll 5. Praha: Nakladatelstvi Ceskoslovenske Akademie Ved, 1964. S. 53-85.

33. Fokt K. Chorwacja polnocna - mi^dzy rzeczywistosci^, hipotez^ i legend^. Acta Archaeologica Carpathica. 2003. T. 38. S. 137-155.

34. Mozdzioch S. Sl^sk wczesnosredniowieczny w swietle badan archeologicznych i historycznych - crambe bis cocta? Civitas Schinesghe cum pertinentiis / Red. Wojciech Chudziak. Torun: Wydawnictwo UMK, 2003. S. 51-87.

35. Balzer O. O ksztaltach panstw pierwotnej Slowianszczyzny zachodniej. Pismaposmiertne. T. 3. Lwow: Wydawnictwo Towarzystwa Naukowego we Lwowie, 1937. S. 5-226.

36. Dvornik F. The Slavs: Their Early History and Civilization. Boston: American Academy of Arts and Sciences, 1956. 394 p.

37. Fritze W. Beobachtung zu Entstehung und Wesen des Lutizenbundes. Jahrbuch fur die Geschichte Mittel- und Ostdeutschlands. 1958. Bd. 7. S. 1-38.

38. Porzezinski A. Wczesnoslowianskie osadnictwo obszarow nadhawelanskich. Siowianszczyzna Poiabska mifdzy Niemcami a Polskq: Materiaiy z konferencji naukowej, zorganizowanej przez Instytut Historii UAM w dniach 28-29IV1980 r. / Pod redakj Jerzego Strzelczyka. Poznan: Wydawnictwo naukowe Uniwersytetu im. Adama Mickiewicza w Poznaniu, 1981. S. 208-216.

39. Myslinski K. Zagadnienie roli ziem nad Hawel^ i Sprew^ jako politycznego osrodka plemion wieleckich w okresie VIII-X wieku. Siowianszczyzna Poiabska mifdzy Niemcami a Polskq: Materiaiy z konferencji naukowej, zorganizowanej przez Instytut Historii UAM w dniach 28- 29IV1980 r. / Pod redakj Jerzego Strzelczyka. Poznan: Wydawnictwo naukowe Uniwersytetu im. Adama Mickiewicza w Poznaniu, 1981. S. 133-153.

40. Vatseba R. Charlemagne and the Veleti Slavs: Reconstructing the Campaign of 789. Fruhmittelalterliche Studien. 2021. Vol. 55. P. 89-113.

41. Dusek S. Geschichte und Kultur der Slawen in Thuringen. Weimar: Museum fur Ur- und Fruhgeschichte Thuringens, 1983. 84 s.

42. Kalble M. Ethnogenese und Herzogtum Thuringen im Frankenreich (6.-9. Jahrhundert). Die Fruhzeit der Thuringer / Edited by Helmut Castritius, Dieter Geuenich and Matthias Werner. Berlin-New York: De Gruyter, 2009. S. 329-414.

43. Springer M. Zwischen (H)Ermunduren und Thuringern besteht kein Zusammenhang. Die Fruhzeit der Thuringer / Edited by Helmut Castritius, Dieter Geuenich and Matthias Werner. Berlin-New York: De Gruyter, 2009. S. 135-170.

44. Prinz F. Niemcy - narodziny panstwa: Celtowie, Rzymianie, Germanie / Tl. Dorota Falkowska. Warszawa: Wydawnictwo Naukowe PWN, 2015. 291 s.

45. M llenhoff K. Deutsche Altertumskunde. Bd. 2. Berlin: Weidmannsche Buchhandlung, 1887. 407 s.

46. Dralle L. Slaven an Havel und Spree: Studien zur Geschichte des hevellisch-wilzischen Furstentums (6. bis 10. Jahrhundert). Berlin: Duncker & Humblot, 1981. 336 s.

47. The Cambridge Medieval History / Planned by J. B. Bury, edited by H. M. Gwatkin and J. P. Whitney. Vol. 2: The Rise of the Saracens and the Foundation of the Western Empire. Cambridge: University Press, 1913. 890 p.

48. Peisker J. Neue Grundlagen der Slawischen Altertumskunde. Ein Vorbericht. Stuttgart-Berlin: Verlag von W. Kohlhammer, 1910. 8 s.

49. Leeper A. Germans, Avars and Slavs. The Slavonic and East European Review. 1933. Vol. 12. P. 117-132.

50. Lowmianski H. Pocz^tki Polski: z dziejow Slowian w I tysi^cleciu n.e. T. 2. Warszawa: PWN, 1963. 990 s.

51. Fritze W. Zur Bedeutung der Awaren fur die slawische Ausdehnungsbewegung im fruhen Mittelalter. Zeitschriftfur Ostforschung. 1979. Bd. 28. № 3. S. 498-545.

52. Strzelczyk J. Rewizja dziejow Wieletow-Lucicow. Studia Historica Slavo-Germanica. 1983. T. 11. S. 117-132.

53. Fritze W. Untersuchungen zur fruhslawischen und fruhfrankischen Geschichte bis ins 7. Jahrhundert. Frankfurt am Main: Lang, 1994. 460 s.

54. Strzelczyk J. Derwan ksi^ze serbski, czyli pocz^tki Polabszczyzny. Bohaterowie Slowian Polabskich. Poznan: Wydawnictwo Poznanskie, 2017. S. 39-80.

55. Кордуба М. Перша держава славяньска, розвідка історична. Записки товариства імені Шевченка / Під ред. Михайла Грушевського. 1896. Т. 13. Кн. 5. С. 1-20.

56. Рудь М. О. Заселення слов'янами Полаб'я та їх етнокультурний розвиток у VT-Vin ст. Історичний журнал. 2010. № 1-3. С. 154-161.

57. Gregorii episcopi Turonensis decem libri historiarum / Ed. Bruno Krusch und Wilhelmus Levison. MGH. SS rer. Merov. T. 1. Pars 1. Hannoverae: Impensis Bibliopolii Hahniani, 1951. P. 1-537.

58. Григорий Турский. История франков / Перевод с латинского В. Д. Савуковой; отв. ред. М. Л. Гаспаров. Москва: Наука, 1987. 462 с.

59. Дюмезиль Б. Королева Брунгильда / Пер. с франц. М. Ю. Некрасова. Санкт-Петербург: ЕВРАЗИЯ, 2012. 560 c.

60. Wood I. Krolestwa Merowingow 450-751: wladza, spoleczenstwo, kultura / Tl. Mateusz Wilk. Warszawa: Wydawnictwo Naukowe PWN, 2012. 396 s.

61. Trestik D. Powstanie Wielkich Moraw. Morawianie, Czesi i Europa Srodkowa w latach 791-871 / Przekl. Elzbieta H. Kaczmarska; red. nauk. przekl. Pawel Zmudzki. Warszawa: Wydawnictwa Uniwersytetu Warszawskiego, 2009. 331 s.

62. Chronicarum quae dicuntur Fredegarii Scholastici libri IV cum Continuationibus / Ed. Bruno Krusch. MGH. SS rer. Merov. T. 2. Hannoverae: Impensis Bibliopolii Hahniani, 1888. P. 1194.

63. Хроники Фредегара / Пер. с лат., комментарии, вступительная статья Г. А. Шмидта. Санкт-Петербург: ЕВРАЗИЯ; Москва: ИД Клио, 2015. 464 с.

64. Жих М. И. Славянский правитель Само и его «держава» (623-658). Источники, локализация, социально-политическая организация, историческое значение. Санкт- Петербург: Российско-немецкий исторический семинар, 2019. 148 с.

65. Pauli Historia Langobardorum / Ed. L. Bethmann et G. Waitz. MGH. Scriptores rerum Langobardicarum et Italicarum saec. VI-IX. Hannoverae: Impensis Bibliopolii Hahniani, 1878. P. 14-187.

66. Paul the Deacon. History of the Langobards / Translated by William Dudley Foulke. Philadelphia: University of Pennsylvania Press, 1907. 437 p.

67. Dulinicz M. Ksztaltowanie si§ Slowianszczyzny Polnocno-Zachodniej: studium archeologiczne. Krakow: Instytut Archeologii i Etnologii Polskiej Akademii Nauk, 2001. 323 s.

68. Schwarz E. Die Frage der slawischen Landnahmezeit in Ostgermanien. - Ein kritischer Uberblick des derzeitigen Forschungsstandes. Mitteilungen des Osterreichische Instituts fur Geschichtsforschung. 1929. Bd. 43. Ausgabe 3-4. S. 187-260.

69. Jons H., Muller-Wille M. The early phase of Slavic settlement on the south-western Baltic coastal area - current research in the area between the Bay of Kiel and the Oder River. Archaeologia Polona. 2010 (2015). Vol. 48. P. 197-228.

70. Biermann F. Zentralisierungsprozesse bei den nordlichen Elbslawen. Zentralisierungsprozesse und Herrschaftsbildung im fruhmittelalterlichen Ostmitteleuropa / Hrsg. P. Sikora. Bonn: Verlag Dr. Rudolf Habelt GmbH, 2014. S. 157-195.

71. Проколюй Каюарєок; 'Ynep xrav noke^rav Xoyo^ тєтарто^. Procopius with an English translation by H. B. Dewing. Vol. 2: History of the Wars, Books III and IV. London: William Heinemann; New York: G. P. Putnam's sons, 1916. P. 210-458.

72. Прокопий Кесарийский. Война с персами. Война с вандалами. Тайная история / Отв. ред. Г. Г. Литаврин; пер. А. А. Чекаловой. Москва: Издательство «Наука», 1993. 578 с.

73. Tvauri A. The Impact of the Climate Catastrophe of 536-537 AD in Estonia and Neighbouring Areas. Estonian Journal of Archaeology. 2014. Vol. 18. Issue 1. P. 30-56.

74. Cooling and societal change during the Late Antique Little Ice Age from 536 to around 660 AD / Ulf Buntgen, Vladimir S. Myglan, Fredrik Charpentier Ljungqvist, Michael McCormick, Nicola Di Cosmo, Michael Sigl, Johann Jungclaus, Sebastian Wagner, Paul J. Krusic, Jan Esper, Jed O. Kaplan, Michiel A. C. De Vaan, Jurg Luterbacher, LukasWacker, Willy Tegel and Alexander V. Kirdyanov. Nature Geoscience. 2016. Vol. 9. Issue 3. P. 231-236.

75. Climatic and societal impacts of a volcanic double event at the dawn of the Middle Ages / Matthew Toohey, Kirstin Kruger, Michael Sigl, Frode Stordal & Henrik Svensen. Climatic Change. 2016. Vol. 136. P. 401-412.

76. Helama S., Jones Ph. D., Briffa K. R. Dark Ages Cold Period: A Literature Review and Directions for Future Research. The Holocene. 2017. Vol. 27. Issue 10. P. 1600-1606.

77. Libri Pontificalis pars prior / Ed. Theodorus Mommsen. MGH. Gesta pontificum Romanorum. Vol. 1. Berolini: Apud Weidmannos, 1898. 295 p.

78. Graslund B., Price N. Twilight of the gods? The `dust veil event' of AD 536 in critical perspective. Antiquity. 2012. Vol. 86. Issue 332. P. 432-440.

79. Solheim S., Iversen F. The mid-6th century crises and their impacts on human activity and settlements in south-eastern Norway. Settlement change across medieval Europe. Old paradigms and new vistas / Edited by Niall Brady & Claudia Theme. Leiden: Sidestone Press, 2019. P. 423-434.

80. Climate Change during and after the Roman Empire: Reconstructing the Past from Scientific and Historical Evidence / Michael McCormick, Ulf Buntgen, Mark A. Cane, Edward R. Cook, Kyle Harper, Peter John Huybers, Thomas Litt, et al. Journal of Interdisciplinary History. 2012. Vol. 43. Issue 2. P. 169-220.

81. Жданович О. П. Візантійська імперія і варварський світ у Менандра Протектора: дис. на здобуття наук. ступеня д-ра іст. наук: спец. 07.00.02. Київ, 2021. 344 с.

82. Genetic insights into the social organisation of the Avar period elite in the 7th century AD Carpathian Basin / Veronika Csaky, Daniel Gerber, Istvan Koncz, Gergely Csiky, Balazs G. Mende, Bea Szeifert, Balazs Egyed, Horolma Pamjav, Antonia Marcsik, Erika Molnar, Gyorgy Palfi, Andras Gulyas, Bernadett Kovacsoczy, Gabriella M. Lezsak, Gabor Lorinczy, Anna Szecsenyi-Nagy, Tivadar Vida. Scientific Reports. 2020. Vol. 10. Issue 948. P. 1-14.

83. Pohl W. The Avars. A Steppe Empire in Central Europe, 567-822. Ithaca: Cornell University Press, 2018. 636 p.

84. Tyszkiewicz L. Slowianie i Awarowie: organizacja plemienna Slowian. Wroclaw: Zaklad Narodowy im. Ossolinskich. Wydawnictwo, 2009. 259 s.

85. Chronicon Gothanum. MGH. Leges. T. 4 / Ed. G. H. Pertz. Hannoverae: Impensis Bibliopolii Hahniani, 1868. P. 641-647.

86. Theophylacti Simocattae Historiae / Ed. Carolus de Boor. Lipsiae: Aedibus B. G. Teubneri, 1887. 437 p.

87. Феофилакт Симокатта. История / Под ред. М. Н. Тихомирова; перевод С. П. Кондратьева. Москва: Издательство Академии наук СССР, 1957. 224 с.