Історико-географічний аналіз формування системи міст України

Гарбар О.В.,

Періодизація формування нових міст за регіонами України

Етап середньовічного урбогенезу (ХІІІXV ст.ст.). Безпосереднім спадкоємцем як політичної, так і культурної традиції Київської держави стає Галицько-Волинське князівство. У період XIII ст. - першої половини XIV ст. до його складу входить більша частина української етнічної території. За основу адміністративного устрою та державної організації в Галицько-Волинському князівстві приймаються ті ж принципи, що й у Київській Русі. Уся його територія ділиться на низку князівств-земель, до складу яких входили волості з містами - центрами (Решевець, 2015).

Під час монголо-татарської навали (1237-1241 рр.) значна частина південно-руських міст була зруйнована (Переяслав, Чернігів, Київ, Ізяслав, Луцьк, Володимир, Галич). За наступні 50 років не було збудовано жодного міста. У другій половині ХІІІ ст. значна частина укріплених поселень тогочасної України практично втратила своє функціональне значення. Таке зменшення кількості міст і значні людські втрати вплинули на процес занепаду всього східнослов'янського регіону.

Після смерті Юрія II Болеслава (1340 р.) розпочався занепад Галицько-Волинського князівства. У другій половині XIV ст. більшість етнічних українських земель була загарбана сусідніми державами. Київщина, Східне Поділля, Волинь та Чернігово-Сіверщина відійшли до Великого князівства Литовського. Галичина і Західне Поділля були приєднані до Польського королівства, частина Сіверщини - до Московської держави, землі Буковини відійшли до Молдавського князівства, Закарпаття ще з початку XI ст. перебувало у складі Угорського королівства.

З першої половини XIV ст. на землях, підвладних Литві, Польщі й Угорщині, як і у всій тогочасній Європі, набуло розвитку міське самоврядування. У містах ширилося німецьке магдебурзьке право, яке надавало їм певну автономію. Першим самоврядний статус у 1334 р. отримало містечко Сянок (Польща), потім - Львів, Київ, Чернігів, Кам'янець-Подільський, Луцьк, Берестя, Ніжин, Дорогочин, Козелець, Більськ, Переяслав, Полтава (Смолій, 2011; Івченко, 1999). Спостерігається стійка тенденція поширення Магдебурзького права серед тих міст, що утворилися уздовж давніх торгових шляхів. Вони тягнулися на схід до гирла Дунаю та Чорноморського узбережжя, на південь через Карпатські перевали до Угорщини, а також на північ, де інтенсивно розвивалися балтійські факторії торгового союзу Ганза (Смолій, 2011). Упродовж XVXVII ст.ст. Магдебурзьке право отримала більшість міст України. Значна частина невеликих міських за характером поселень стали називатися містечками.

І хоча практично до кінця XV ст. на українських землях майже не відбувається помітних урбаністичних процесів, усе ж таки соціально-економічна атмосфера міських поселень поступово прогресує та змінюється. Також зростає роль міст як потужних центрів розвитку ремесл, промислів і торгівлі. Більшість міст, які існували в цей період, виникли ще в давньоруський період і за час переходу українських земель до складу Великого князівства Литовського та Польського королівства пройшли складний процес трансформації.

Під час цього етапу утворилося 218 нових міст, найбільше з яких сконцентровувалися у західній (123 н.п.), центральній (45 н.п.) і північній (41 н.п.) частинах території сучасної України (рис. 1Б; табл. 1).

Етап урбогенезу польсько-литовської доби (XVI-XVII ст.ст.). Упродовж першої половини XVI ст. відбувалися суттєві зміни у розвитку українських міст. Значно зростає вплив товарно-грошових відносин на міську економіку, що згодом стане причиною появи нових міст і містечок. Загалом, за підрахунками фахівців, на українських землях, що перебували у складі Великого князівства Литовського, налічувалося близько півтори сотні міст і містечок. Водночас на західноукраїнських землях, що входили до Польського королівства, налічувалося близько 90 міських поселень, а на Буковині - близько 50 (Смолій, 2011).

На території тогочасної України міські поселення розташовувалися нерівномірно. Найяскравіше процеси урбанізації проявлялися у межах північно-західного регіону (Волинь), де напередодні Люблінської унії (1569 р.) нараховувалося більше 30 міст і близько 90 містечок. На той час на Київщині функціонувало більше десятка міст і містечок (Білогородка, Городище, Івниця, Левків, Олевськ, Поліщинці, Романів, Топорище, Хабне, Черняхів тощо). На території Брацлавщини найвідомішими містами були Вінниця і Брацлав, а також окремі містечка й невеликі фортеці, кількість населення у яких могла значно коливатися через небезпеку турецько-татарських вторгнень.

У XVI ст. постійна загроза вторгнень кочівників спонукала польських і литовських магнатів до будівництва укріплених поселень, перебуваючи в яких можна було б відбитися від нападників. Зважаючи на постійну загрозу нападу кримських татар, велике значення мало будівництво оборонних споруд. Тогочасна влада стимулювала створення нових поселень на території України шляхом надання їм Магдебурзького права, звільнення від податків, влаштуванням ярмарків та дозволом торгівлі алкогольними напоями. У грамотах, виданих Сигізмундом ІІІ (1566-1632 рр.), такі привілеї "жалувані" "Чигрину, Горохову, Уланову, Сальниці, Вербовцу, Барку, Крылову, Льісянкі, Копайгороду" (Антоновичу 1869: 36).

Важливу роль у захисті південних кордонів від степняків відігравала Запорозька Січ. Південна колонізація України відбувалася за допомогою будівництва опорних населених пунктів ("кошів"), де постійно мешкали козаки. Як правило, вони були приурочені до лісів і островів у руслах річок басейну Чорного моря. У подальшому нові населені пункти формувалися у долинах великих і малих річок, поступово поширюючись на південні вододіли Дніпра, Дністра, Дону та Південного Бугу.

У середині XVII ст. на території України нараховувалося 756 міст, у яких проживали близько 1,4 млн жителів. Така кількість населених пунктів була зумовлена значним поширенням ремісничого виробництва й торгівлі. У 1650-1660-х рр. найбільш заселеними та економічно розвинутими у межах Правобережної України були Біла Церква, Богуслав, Брацлав, Вінниця, Кальник, Канів, Київ, Ладижин, Могилів-Подільський, Умань та інші міста й містечка, а на лівобережній частині держави - Батурин, Бахмач, Лукомль, Миргород, Ніжин, Переяслав, Полтава, Сосниця, Стародуб, Чернігів тощо.

З другої половини XVII ст. Україна після періоду "Руїни" потрапляє у зони впливу сусідніх держав. Внаслідок підписання Андрусівського перемир'я (1667 р.) і "Вічного миру" (1686 р.) територія Лівобережної України разом із Києвом та Запоріжжям потрапляє під владу московитів, а правобережжя нашої держави залишається у складі Речі Посполитої.

Протягом описаного етапу виникло 285 нових міст, найбільше з яких було у північному (96 н.п.), східному (79 н.п.) і центральному (75 н.п.) регіонах сучасної України (рис. 1В; табл. 1).

Етап урбогенезу Нового часу (XVIII-- ХІХ ст ст.). Після унії України з Московщиною на території Лівобережної України відбувалося швидке нарощування мануфактурного виробництва, порівняно швидко зростала чисельність міського населення, формувалися міські поселення. Завдяки новим транспортним можливостям міста збільшуються за площею (Алчевськ, Юзівка (Донецьк), Луганськ, Дебальцеве, Катеринослав (Дніпропетровськ), Каменське (Дніпродзержинськ), Стрий, Дрогобич, Борислав). Багато маленьких містечок занепадає через програш конкуренції дрібних ремісників і торгівців з фабричною промисловістю. Зате значно зростають міста, що мають заводи і фабрики, особливо ті, через які прокладено залізниці. Нові міста постають поблизу шахт, рудників, вони переважно невеликі, їхнє населення - це люди із навколишньої сільської місцевості. Найбільше нових міст - гірничопромислових центрів - виникає у Донецькому і Придніпровському районах, у Прикарпатті. Виникають також нові міста як пограничні фортеці (Єлисаветград, Миколаїв, Олександрія, Херсон, Павлоград) або як порти (Одеса, Севастополь).

У 1740-х роках політична ситуація у Польщі поліпшилась і розпочалось економічне піднесення західноукраїнських населених пунктів. Інтенсивне збільшення кількості міського населення у Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях було зумовлене як їх порівняно швидким економічним розвитком, так і посиленою колонізацією Російської імперії. Серед інших регіонів значними темпами збільшення міського населення виокремлювалася також і Київська губернія з розвинутою промисловістю, яка зосереджувалася переважно у містах і містечках.

Наприкінці XIX ст. на території України налічувалося 850 міських поселень, з них лише 5 мали понад 50 тис. жителів (Одеса, Київ, Львів, Харків, Бердичів, 18 міст - понад 20 тис. мешканців (Смолій, 2011). Більшість із міст були промисловими й адміністративними центрами, в них проживало близько 11% населення. Завдяки концентрації потужних промислових підприємств, закладів виробничої та соціальної інфраструктури міста стають центрами притягання сільських жителів. Їхня чисельність зазнає змін як внаслідок соціально-економічних процесів, так і через зміну статусу поселень.

Суттєвим показником поступального розвитку міст України було перетворення більшості їх на важливі торговельні центри. Витіснення ярмарків і базарів зумовило формування спеціалізованих торгових міст (Балта, Бердичів, Умань) із середніми показниками за кількістю мешканців. Такі міста, як Єлизаветград (Кропивницький), Катеринослав (Дніпропетровськ), Київ, Кременчук, Миколаїв, Одеса, Черкаси, Харків, поступово перетворюються на адміністративно-промислові центри. Формуються нові міські поселення у межах значних залізничних вузлів і поблизу родовищ корисних копалин Прикарпаття, Донбасу й Придніпров'я. У 1897 р. у центральних і східних частинах України нараховувалося 87 населених пунктів нового промислового типу, однак лише 6 з них отримали статус міста.

Необхідність транспортного зв'язку між Російською імперією, Західною Європою та Чорним морем зумовила будівництво нових залізничних доріг і вдосконалення наявних доріг. Надзвичайно швидкими темпами відбувалося становлення чорноморсько-азовських портів. У 1807 р. з Одеси почали відправляти перші кораблі із зерном до Константинополя. Після ліквідації кріпосного права (1861 р.) в Україні здійснювалася поступова економічна спеціалізація окремих її регіонів. Таким чином сформувалися Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий і Південно-західний цукровий промислові райони.

В Україні активізувався процес освоєння нових земель, який активно проходив на малозаселених територіях "Новоросії" (Катеринославська, Таврійська й Херсонська губернії), а також на півдні Бессарабії, у так званому Буджаку. Були створені 18 нових поселень в Аккерманському повіті: Борисівка, Василівка, Введенське, Вознесенське, Іванівка, Павлівка, Петрівка, Петропавлівка, Плахтіївка, Покровка, Царичанка, Успенське, Дмитрівка, Ніколаївка, Сергіївка, Спаське, Семенівка та Ярославка.

Водночас розвивалися й міста, які входили до складу Австро-Угорської імперії. За укладом життя вони починали наближатися до міст капіталістичного типу (Станіславів, Броди, Чернівці, Тернопіль, Ужгород, Мукачеве, Берегове, Хуст тощо). Тут були сконцентровані численний чиновницький апарат австрійських установ, торгово-ремісниче і промислове населення. У першій половині ХІХ ст. найбільшим після Львова західноукраїнським містом були Броди.

У XIX ст. відбувається відмирання мережі міст із середньовічними якостями і утворення нової на основі інших містоутворювальних чинників, пов'язаних з індустріалізацією; у допромисловий період усі зміни у формуванні мережі міст відбуваються на фоні неухильного зростання щільності населення та збільшення частки міського населення. Розселення на новоосвоюваних чи новоколонізованих територіях в Україні починалося від утворення опорних вузлів мережі міст згідно з домінантним фактором, яка згодом доповнювалася іншими типами поселень (Петришин, 2011).

Упродовж зазначеного етапу сформувалося 408 нових населених пунктів, що є найвищим показником за всю історію нашої держави. Найбільша кількість таких міст і містечок зосереджувалася у східній (158 н.п.), південній (130 н.п.) і центральній (81 н.п.) частинах території сучасної України (рис. 1Г; табл. 1).

Етап новітнього урбогенезу (XX - початок ХХІ ст.). До 1918 року Україна була переважна аграрною державою, а кількість міських жителів не перевищувала 18% від усього населення. Активний процес урбанізації в Україні відбувався у період з 1926 по 1939 роки, коли основний пріоритет у СРСР спрямовувався на індустріалізацію народного господарства. Усього за 13 років кількість міського населення зросла у 2,4 раза.

Розвиток важкої індустрії у СРСР вимагав не лише збільшення видобування корисних копалин, а й будівництва нових міст та розширення площі старих населених пунктів для проживання робітників. Так, формуються нові промислові центри у Дніпропетровську, Запоріжжі, Кривому Розі, Харкові тощо. Здійснюється активна індустріалізація і в західних областях України. Такі міста, як Ужгород, Львів, Дрогобич, Стрий, Нововолинськ, стали значними індустріальними центрами України.

На початок ХХ ст. у мережі міст України чітко виокремлюються великі міста - Одеса (404 тис. мешканців), Київ (248 тис.), Львів (206 тис.), Харків (174 тис.), Катеринослав (120 тис.) та середні міста - Полтава, Житомир, Бердичів, Херсон, Миколаїв, Єлизаветград, Кременчук. У цих населених пунктах проживала майже половина міського населення України.

У цей час існувало чимало невеликих міст і містечок, що традиційно склалися як міські поселення, та нових, котрі з'являлися навколо промислових підприємств. Після 1925 р. у Радянському Союзі назву "містечко" відмінили, а всі населені пункти, які так називали, відтепер стали селищами міського типу. У 1926 р. було впорядковано перелік міських поселень, які були представлені 184 містами і 328 селищами міського типу.

Упродовж тривалого часу процес урбанізації в Україні визначався особливостями командно-адміністративної системи Радянського Союзу. Індустріалізація в 30-ті рр. ХХ ст. прискорила темпи міграції сільського населення до міст, тому вже на початок 40-х рр. у містах мешкало 14 млн осіб - понад третини населення України (Дронова, 2014).

У післявоєнну епоху міста розвивались навколо ключових промислових підприємств, а їхній розвиток диктувався політикою індустріалізації. Більшість цих міст виникли в пріоритетних промислових районах, визначених та утворених урядом у центрі, - в Донецькій, Луганській і Дніпропетровській областях, а також у Причорномор'ї. Ця політика призвела до утворення монофункціональних міст, більшість населення яких працювала на одному або кількох профільних підприємствах, від яких повністю залежало все міське господарство (Фомін, 1996).

Найбільші темпи урбанізації припадають на 1950-1960-ті рр. Причиною цього було зростання попиту промислових підприємств у містах Радянської України на робочу силу та масштабна кампанія з будівництва житла, в основі якої лежала житлова реформа, ініційована М.С. Хрущовим наприкінці 1950-х років. Зростання міського населення по всьому СРСР було пов'язане насамперед із масовим переселенням сільського населення в міста (Шищенко, Олійник, Степаненко, Масляк, 2001). Кількість населення міст лише за 5 років (1950-1955 рр.) зросла на 22,7% та ще на 26,8% у наступні 5 років. У 1965 р. міське населення зрівнялося за кількістю із сільським населенням. До середини 70-х кожні п'ять років міське населення зростало на 10% і більше. Потім темпи приросту міського населення уповільнилися.

Основні міські агломерації України постали в період із 1957 по 1979 рік. Чисельність населення Києва досягла мільйонного рівня в 1957 р., Харкова - у 1962 р., а Одеси - в 1974 р. У 1976 р. у Києві мешкало вже 2 млн жителів, а в 1979 р. мільйонної позначки сягнуло й населення Дніпропетровська та Донецька.

Наприкінці 1980-х років відбулася зміна стратегічного курсу СРСР на розбудову великих і найбільших міст. Обґрунтування територіального розвитку міст відбувалося шляхом будівництва кварталів масової (типової) багатоквартирної забудови. Соціально-економічним підґрунтям цього стало завдання забезпечити кожну сім'ю окремою квартирою, завдання, яке, зрештою, так і не було реалізоване. До кінця 1990-х рр. площа найбільших міст України зросла майже вдвічі. На периферії міст були споруджені гігантські житлові масиви, наприклад Троєщина в Києві, Салтівка в Харкові, Сокіл і Тополь у Дніпропетровську (Дронова, 2014).

Під час цього етапу утворилося 284 нових населених пункти, найбільше з яких зосереджувалося у східному (155 н.п.) і південному (55 н.п.) регіонах сучасної України (рис. 1Д; табл. 1).

Для України, як і для всього світу, ХХ ст. стало часом появи нових специфічних систем міського (в основному) та сільського розселення у вигляді агломерацій. Фундаментом для агломерації стає якесь певне місто (або сукупність міських поселень), яке разом з периферією є складною, багатокомпонентною динамічною системою з інтенсивними економічними, соціальними, культурними, рекреаційними та іншими зв'язками (Верменич, 2007).

На початку ХХІ ст. процес урбанізації в Україні значно призупинився: кількість міст-мільйонерів зменшилася з 5 до 3 (Київ, Харків, Одеса), зменшилася й загальна кількість великих міст (Меліхова, 2017). Окрім несприятливої економічної ситуації у державі, негативним чином на зростанні міст позначилася війна на Сході України з Росією. Станом на 1 січня 2020 р. в Україні нараховувалося 461 місто та 882 селища міського типу (Чисельність..., 2020).

Висновки із проведеного дослідження