"Кооперативна інтелігенція" УСРР: процес формування соціальної самодостатності (1920-ті - перша половина 1930-х рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького

«Кооперативна інтелігенція» УСРР: ПРОЦЕС ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ САМОДОСТАТНОСТІ (1920-ТІ - ПЕРША ПОЛОВИНА 1930-Х РР.)

Ігор Фареній

Черкаси

Annotation

Cooperative Intelligentsia' of the Ukrainian SSR: Process of Its Social Self-Sustainability Formation (the 1920s - the First Half of the 1930s)

Igor Fareniy Bohdan Khmelnytsky National University of Cherkasy (Ukraine)

The purpose of the research paper is to find out the social affiliation of cooperative workers involved in the management of cooperative organizations and the field of intellectual work, based on data on their social identification and cultural and ethical features.

The scientific novelty of the results of the study is in the identification of social and cultural characteristics of the intelligentsia, which arose as a result of its participation in cooperative activity, and afterward `cooperative intelligentsia' gained the opportunity to obtain the features of self-sustainable social class.

Conclusions. In the cooperative movement, there was a detachment of the intelligentsia, which played the role of heads of cooperative organizations, employees of their management apparatus, and on-staff multi-skilled specialists. They were called `cooperative intelligentsia', `cooperative workers', `public workers', or `cooperators'. Public opinion distinguished `cooperators' from the `cooperative population' - the members of cooperative societies and other professional and social groups. The `cooperators' were identified as an independent category of people engaged in organizational, management, and intellectual work in the field of cooperation. At the same time, among the `cooperative intelligentsia', emerged their own social awareness and its representatives regarded themselves as a kind of social elite. The formation of such social and cultural type of intelligentsia began in the early 20^th century and continued in the 1920s. The intellectual strata, peasantry, and industrial workers who joined cooperative life were the environment where the `cooperators' appeared.

The historical time of `cooperative intelligentsia' was short. Due to the filling of the cooperation' head positions with the representatives of the party and Soviet bodies, as well as the power's repressive policies, that social type of intelligentsia ceased to exist in the 1930s.

`Cooperative intelligentsia' should be considered as an intellectual and cultural elite that had fulfilled itself in the sphere of cooperation and the cooperative movement, and gained, as a result of such involvement, specific cultural, ideological, and social-behavioral features, among which were the ability to the public, organizational, and economic work among people, indifference to their interests, work in favor of the broad masses of the population, and dependence on the latter. Identification in society and self-identification of `cooperators' showed their social self-sufficiency and the peculiar feature of cooperation, as a form of social and economic life, to give rise to a specific type of intellectual elite.

Keywords: cooperative movement, cooperation, intelligentsia, cooperators, cooperative intelligentsia

Анотація

Мета статті - з'ясувати соціальну приналежність кооперативних працівників, задіяних в управлінні кооперативними організаціями й у сфері інтелектуальної праці, на основі даних про їх соціальну ідентифікацію та культурно-етичні риси.

Наукова новизна результатів дослідження полягає у з'ясуванні соціокультурних характеристик інтелігенції, які виникли за наслідками участі у кооперативній діяльності, унаслідок чого «кооперативна інтелігенція» стала претендувати на ознаки самодостатньої соціальної верстви. соціальний кооперативний працівник ідентифікація

Висновки. У кооперативному русі працював загін інтелігенції, який виконував роль керівників кооперативних організацій, службовців їх апаратів управління, штатних спеціалістів різного профілю. Їх називали «кооперативною інтелігенцією», «кооперативними робітниками», «громадськими робітниками», «кооператорами». Суспільна думка відмежовувала «кооператорів» від «кооперованого населення» - членів кооперативних товариств - та інших професійних і соціальних груп. «Кооператорів» ідентифікували як самостійну категорію людей, яка займається організаційно-управлінською й інтелектуальною роботою у сфері кооперації. Водночас у середовищі кооператорів-інтелігентів проявлялося власне соціальне усвідомлення, і вони розглядали себе як різновид соціальної еліти. Формування такого соціокультурного типу інтелігентів розпочалося на початку ХХ ст. і продовжувалося у 1920-х рр. Середовищем формування «кооператорів» виступали інтелігентські прошарки, селянство і промислові робітники, які долучалися до кооперативного життя.

Історичний час кооператорів-інтелігентів був коротким. Шляхом наповнення керівних ланок кооперації представниками партійних і радянських органів та репресивної політики влади, цей соціальний тип інтелігенції у 30-х роках ХХ ст. припинив існування.

Кооператорів-інтелігентів слід розглядати як інтелектуально-культурну еліту, що реалізовувала себе у сфері кооперації та кооперативного руху, і набувала внаслідок причетності до нього специфічних культурно-ідеологічних та соціально-поведінкових рис, серед яких - здатність до громадської й організаційно-господарської роботи серед народу, небайдужість до його інтересів, праця в інтересах широких верств населення та залежність від останнього. Ідентифікація у суспільстві та самоідентифікація «кооператорів» засвідчують їх соціальну самодостатність і здатність кооперації як форми соціально-економічного життя породжувати специфічний тип інтелектуальної еліти.

Ключові слова: кооперативний рух, кооперація, інтелігенція, кооператори, кооперативна інтелігенція

Виклад основного матеріалу

Впродовж історії кооперативного руху серед актуальних науково-пізнавальних проблем завжди було з'ясування ролі кооперації у соціальному розвитку, у перетворенні суспільного ладу. Це питання завжди знаходило вирішення в суто теоретичній площині, науковому передбаченні соціальних наслідків кооперативного поступу, і витворило стабільне існування у кооперативних лавах і поза ними двох теоретико-ідеологічних течій, які, зокрема, називають соціалістичною і ліберальною Див., зокрема: Мохор П. Од Баліна до Леніна: Етапи розвитку кооперативної думки на Україні. Київ: Видання Смілянського кооперативного технікуму, 1924. 108 с.; Туган-Барановский М.И. Социальные основы кооперации. Москва: Экономика, 1989. 296 с.; Лихолат Є. Кооперативна думка в Україні до 1917 р. Споживча кооперація України: Історичні та соціально-економічні аспекти. Київ: Редакція газети «Вісті Укопспілки», 1996. С. 30-36; Споживча кооперація України: від зародження до сьогодення / за заг. ред. С. Гелея. Львів: В-во Львівської комерційної академії, 2013. 976 с.. Однак, вже більш ніж півторастолітня історія вітчизняної та світової кооперації дає можливість принципово по-іншому підійти до цього питання, ніж у часи її зародження та становлення. Адже реальний кооперативний поступ створює умови для виявлення конкретних соціальних змін, що в дійсності відбулися у суспільстві під впливом кооперативного життя. З таких позицій пропонуємо розглянути питання про роль кооперації у формуванні культурно-інтелектуальної еліти в період інтенсивного розвитку кооперативних форм господарювання у 20-х рр. ХХ ст.

Зазначимо, цьому періоду, а також 1930-м рр. в історії кооперації присвячений цілий спектр сучасних наукових праць. Однак, предметом їх розгляду є організаційно-господарські проблеми кооперативної діяльності МорозовА.Г. Село і гроші. Українська кредитна кооперація в добу непу. Черкаси: Черкаський НДІТЕХІМ, 1993. 274 с.; НізоваЛ.В. Промислова кооперація на Україні в 20-30 роки (З історії українського малого бізнесу). Черкаси: ЧеркасМТЦНТЕІ, 1994. 125 с.; Ленченко Ф.І., ПакВ.П. Нариси з історії споживчої кооперації Київщини. Київ: Ірідіум, 2003. 200 с.; Левчук О.М. Розвиток кооперативного книговидання в Україні в кінці ХІХ - першій третині ХХ ст. (на прикладі Всеукраїнського кооперативного книговидавничого і книготорговельного товариства «Книгоспілка»): автореф. дис... канд. філолог. наук. Київ, 2003. 22 с.; Аліман М.В. Споживча кооперації Полтавщини у 20-ті роки ХХ століття. Полтава: Редакційно-видавничий центр ПУСКУ, 2006. 44 с.; Костик Є.П. Створення та діяльність кооперативних видавництв в УСРР 1922-1930 рр.: автореф. дис. канд. іст. наук. Черкаси, 2006. 20 с.; ПантелеймоненкоА.О. Аграрна кооперація в Україні: теорія і практика. Полтава: РВВ ПУСКУ, 2008. 347 с.; Рекрут В.П., Подолян В.В. Особливості діяльності споживчої кооперації Вінниччини в умовах голодомору 30-х років ХХ ст. Вінниця: ПП Балюк, 2008. 420 с.; Оніпко Т.В. Торговельна діяльність споживчої кооперації України в період непу (історико-економічний аспект). Полтава: РВВ ПУСКУ, 2010. 345 с.; Оніпко Т.В. Виробничі галузі споживчої кооперації України в контексті нової економічної політики (1921-1928 рр.). Полтава: РВВ ПУЕТ, 2010. 381 с.; Оніпко Т.В. Особливості заготівельної діяльності споживчої кооперації України в добу непу (1921-1928 рр.). Полтава: ПУЕТ, 2012. 433 с.; Оніпко Т.В. Споживча кооперація України в контексті міжнародного кооперативного руху: 20-ті рр. ХХ ст. Полтава: ПУЕТ, 2013. 288 с.; Фареній І.А. Кооперація доби НЕПу: невигадана історія походження. Вісник Львівської комерційної академії. Серія - гуманітарні науки. Львів, 2013. Вип. 11. С. 60-66; Оніпко Т.В. Експортно-збутова діяльність споживчої кооперації України: досвід 1920-х років. Полтава: ПУЕТ, 2016. 333 с. та ін., кооперативна політика радянської влади Марочко В.І. Українська селянська кооперація. Історико-теоретичний аспект (1861-1929 рр.). Київ: M.P. Kots Publishing, 1995. 244 с.; Аліман М, Оніпко Т. «Чистка» кадрового складу споживчої кооперації у 1920-30 рр. Споживча кооперація України: Історичні та соціально-економічні аспекти. Київ: Редакція газети «Вісті Укопспілки», 1996. С. 69-76; Кульчицький С.В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928). Київ: Основи, 1996. 396 с., культурно-просвітницька робота кооперативних організацій Аліман М. Просвітня і культурна діяльність споживчої кооперації (друга половина ХІХ ст. - 1930 рр.). Споживча кооперація України: Історичні та соціально-економічні аспекти. Київ: Редакція газети «Вісті Центральної спілки споживчих товариств України», 1996. С. 78-86; Оніпко Т.В. Культурно-освітня діяльність споживчої кооперації України в 20-х рр. ХХ ст. Полтава: ПУЕТ, 2014. 301 с., робота провідних діячів кооперації з числа інтелігенції Аліман М, Оніпко Т., Рекрут В., Чумаченко В. Лідери Укоопспілки: біографічні довідки голів правління Укоопспілки 1920-1991 рр. Київ, 2006. 25 с.; Українські кооператори. Історичні нариси. Книга ІІІ. Львів: Вид-во Львівської комерційної академії, 2007. 328 с.. Водночас узагальнююча характеристика інтелігенції, яка працювала у сфері кооперативного руху вказаного періоду, не розкрита. Цим також пояснюється дослідницький інтерес до порушеної теми.

Мета статті - з'ясувати соціальну приналежність кооперативних працівників, задіяних в управлінні кооперативними організаціями й у сфері інтелектуальної праці, на основі даних про їх соціальну ідентифікацію та культурно-етичні риси.

У 1920-х рр. лави кооперації складалися не лише із селян і робітників, або як тоді казали, з «членської маси». Кооперативні товариства та союзи не могли не мати своїх організаторів і керівників. Пропагандистсько-роз'яснювальна робота серед народу, гуртування його у кооперативи, управління ними здійснювалося активістами кооперативної справи, які з об'єктивних обставин володіли відповідним багажем знань, навичками кооперативної діяльності, здібностями до громадської праці. Останні, власне, представляли певний загін інтелектуально- культурної еліти суспільства, інтелігенції, спрямованої на виконання своєї соціальної місії у сфері кооперації. Йдеться передусім про керівників кооперативних товариств і союзів та працівників їх апаратів управління, штатних спеціалістів різного профілю, а також просто ініціативних осіб, які на громадських засадах брали участь у кооперативній роботі. За поняттями попередніх дорадянських часів, вони становили прошарок «кооперативної інтелігенції» чи «інтелігентних робітників» кооперативного руху⁵ Див.: Огляд кооперативного життя. Українська кооперація. 1918. № 5-6. С. 145.. Вже на 1919 р. вони становили чималу кількість. Так, у споживчих кооперативах працювало більше 35 тис. службовців, у союзах споживчих товариств - понад 5 тис. Ще 4 тис. службовців було в штатах сільгоспкооперативів і майже 800 осіб у сільськогосподарських кооперативних союзах Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Ф. 206. Оп. 1. Спр. 195. Арк. 7.. Зрозуміло, що принаймні помітна частина цих службовців належала до інтелігенції.

Чималий загал «інтелігентних робітників» працював у сфері кооперації у 1920-х рр. Журнал «Сільський господар» у ті часи писав: «В системі с.-г. кооперації на Україні (коли брати членів правлінь, рад і ревізійних комісій) вибраних осіб маємо коло 100 000 чоловіка», і далі продовжував: «Це поважна армія» Одінцов О.В. Найближчі завдання української с.-г. кооперації (Доповідь голови правління «Сільського господаря» О.В. Одінцова на нараді голів с.-г. універсальних і кредитових союзів та спеціяльних центрів 16.ХІ-1926 р.). Сільський господар. 1926. № 24. С. 40.. Крім цієї «армії», організаційно-управлінською й іншими видами інтелектуальної праці займалися наймані штатні працівники відповідних товариств і союзів. На 1923 р. в 52 союзах сільськогосподарських кооперативів працювало близько 900 службовців. Апарат всеукраїнського центру сільгоспкооперації «Сільського господаря» нараховував 305 працівників Стопневич Б. Становище сільськогосподарської кооперації на Україні в 1922-1923 р. (Огляд по матеріялах експедиційного обслідування союзів). Українська кооперація. 1923. № 9-10. С. 37-38..

У системі споживкооперації на кінець 1922 р. в штатах районних союзів числилося близько 4 тис. працівників, серед яких значна частина була представлена інтелігентами Брук В. Нормалізація апарату кооперації. Українська кооперація. 1923. № 3. С. 4.. В одній тільки Полтавській губернській споживспілці та її районних філіях станом на 1922 р. працювало понад 1,2 тис. службовців Робочий апарат Губспілки. Полтавський кооператор. 1922. № 3-6. С. 25.. У середньому на один райсоюз припадало 86,8 робітників і службовців, при цьому в центральній конторі кожного служило пересічно 39 осіб Брук В. Нормалізація апарату кооперації... С. 4.. Чималим загоном кооперативних працівників був інструкторський персонал - власне, професійні кооператори-інтелігенти. Система споживкооперації УСРР на 1928 р. мала у своїх штатах більше 500 інструкторів з питань кооперативної роботи Петруленко Ф. Директиви, що на них не досить звернено увагу. Кооперативне будівництво. 1928. № 6. С. 36..

Щоправда, сама «кооперативна інтелігенція» мала свою соціальну і досить неоднозначну структуру. Адже значну частину членів правлінь і ревізійних комісій кооперативів, кооперативних інструкторів, а також громадських активістів складали селяни та промислові робітники. Так, на 1927 р., за даними журналу «Кооперативне будівництво», правління сільських споживчих товариств тільки на 11,25% складалися з осіб, які були віднесені до службовців, а решта були селянами різного рівня достатку. У ревізійних комісіях суто інтелігентський елемент - «служащ.» - досягав 24,27%, інші - також селяни. У правліннях робітничих споживчих товариствах 67,7% складали робітники, 4,3% селяни і «служащ.» - 28%, серед голів правлінь і ревізійних комісій відповідно 62,1%, 3,4% і 34,5%. Щоправда, у лавах інструкторів з питань кооперації ситуація вже дещо інша - 43%, 5,4 і 51%. Водночас інспектори та фахівці різного профілю, завідуючі відділами робітничих кооперативів у переважній більшості відносилися до службовців і, очевидно, становили інтелігенцію як таку. Серед інспекторів і контролерів робітників було 36%, селян 4% і 60% «служащ.», завідуючих відділами відповідно - 20,1%, - 1,9% і 78%. А серед спеціалістів різного профілю службовці за соціальним становищем досягали майже 100%. Подібна ситуація щодо керівного складу спостерігалися і в транспортній кооперації Кривоспицкий П. Руководящие кадры потребительской кооперации. Кооперативне будівництво. 1928. № 6. С. 38-40..

У керівництві районних споживсоюзів робітничо-селянський сегмент також був дуже помітним. Серед членів правлінь союзів споживчих товариств селяни складали 18,4%, робітники 23%. Службовців за соціальним походженням, щоправда, було більше половини - 58,6%. Але вже робітничо-селянська складова голів ревізійних комісій була значно вагомішою. Частка селян серед голів ревкомісій становила 29,3%, робітників - 31,7%, а службовців менше половини - лише 39%. Однак, середовище нижчих за посадовим становищем працівників мало в цілому інтелігентський характер. Так, завідуючі відділами та їх заступники на 84% були представлені за соціальним статусом службовцями, завідуючі та заступники підвідділами - на 86,4%, спеціалісти різних галузей - на 87,6%, інструктори - на 69,1% і завідуючі та заступники відділеннями, базами та конторами - на 63,8% Ibid. С. 38..

Окреслена вище ситуація у середовищі кооперативних працівників, очевидно, відображає тенденцію до потуг влади наситити керівні органи робітничо- селянським - за класовим походженням, і комуністичним - за переконаннями елементом, і, що не менш важливо, високий рівень соціальної активності та мобільності суспільства. Велике представництво селян і робітників серед керівництва кооперативами та союзами засвідчує процес їх входження до інтелектуальної еліти. Здібні, схильні до організаційної та громадської роботи вихідці з робітничо-селянського середовища чи за власною ініціативою, чи владними розпорядженнями долучалися до суто інтелігентських соціально- професійних ролей. Ідентифікували вони себе чи їх розглядали у відповідності до свого походження - як селян і робітників. Однак, обіймаючи різні посади у кооперативних структурах і займаючись управлінською й організаційною роботою, вони вступили у процес власної соціальної трансформації. Розгалужена мережа різноманітних кооперативних курсів і шкіл часів НЕПу була цілком спроможною забезпечити незворотність цього процесу, набуття ними відповідного для інтелігента тієї епохи рівня освіти та культури.

В якості ілюстрації вище сказаного наведемо біографічні дані конкретних представників «кооперативної інтелігенції». Так, прикладом може служити доля Григорія Тимофійовича Гассана - вихідця з бідної селянської родини на Полтавщині. З юності ще у дореволюційні часи він розпочав роботу в кооперації - спочатку у Пригарівському сільськогосподарському товаристві, з 1917 р. працював вже секретарем Глухівського союзу кооперативів, а з 1921 р. - завідуючим відділом збуту та постачання Кобеляцького райсільгоспсоюзу «Хлібороб» Г.Т. Гассан (Некролог). Сільський господар. 1924. № 16. С. 56.. Отже, виходець із селянської родини набув виразних рис службовця-інтелігента, що займався інтелектуальною й організаційною роботою.

У робітничій сім'ї шахтаря виріс інший представник кооперативної громадськості Григорій Анемподистович Лихвар. Як зазнав сучасник, «наполегливість і працелюбство дали йому можливість отримати підготовку для відповідальної кооперативної роботи на посаді інструктора». З 1916 р. він розпочав роботу в Спілці споживчих товариств у Харкові. У 1919 р. після завершення навчання на кооперативних курсах став інструктором у Кременчуцькому союзі кооперативів, де і продовжував працювати у 1920-х рр. Григорій Анемподистович Лихвар. Кооперативний бюлетень. 1924. № 10. С. 10. Син шахтаря, дякуючи своїм здібностям і праці, за підтримки кооперації досяг інтелігентського становища.

Отже, кооперація, дякуючи своїй демократичності, виявляла спроможність піднести селян і робітників до нового соціального статусу, інтелігентського становища, відігравала, як зараз прийнято казати, роль «соціального ліфта».

Звичайно, за своїми діловими та моральними якостями, характером і рівнем освіти, ідеологічними орієнтаціями й етичними цінностями кооперативні працівники, незалежно від свого соціального походження, не могли становити однорідного середовища. Навіть серед тих, кого без застережень можна віднести до інтелектуальної еліти, не відзначалися схожістю своєї соціальної культури та поведінки. Чимало серед кооперативних працівників траплялося інтелігентів- заробітчан: «...це різні колишні чиновники, офіцерчики, волосні писарі... вихідці з міста..., що зовуть себе уперто “інтелігенцією”», - писав про таких у 1925 р. журнал «Сільський господар». Вони, за його словами, «залазять до кооперативу. для посади» та «щоб одержувати 50-60 крб. платні на місяць» і «по 2-3 карб. добових при виїздах» Максимець В. «Проходячий елемент» в с.-г. кооперації. Сільський господар. 1925. № 13-14. С. 26.. Випадкові особи траплялися серед висуванців влади, членів партії. У 1928 р. журнал «Кооперативне будівництво», констатуючи наявність проблем у кваліфікації інструкторського персоналу, зазначав: «Взяти хоч би партійну частину, що здебільшого складається з товаришів, які... не мають достатнього організаційного досвіду та певної політпідготовки» Петруленко Ф. Директиви, що на них не досить звернено увагу. Кооперативне будівництво. 1928. № 6. С. 37. - читай: не розбираються ні в кооперативній роботі, ні в партійній. Деякі сільські «коопактиви», за твердженням друкованого органу Київської окрспоживспілки, «мало чим відрізняються від звичайної членської маси й не мають провідної роли.» М. М-ов. Склад і робота сільського кооперативного активу. Бюлетень Київської окружної спілки споживчих товариств. 1928. № 11. С. 11.. Траплялися серед кооперативних посадовців і відверті шахраї. Журнал «Радянський селянин» з цього приводу писав, що різноманітні зловживання на фінансовому ґрунті «ввійшли в практику кооперативного апарату» і мають своєю причиною якість управлінського складу кооперативів - «недбалий підбір органів, що керують» Демченко Л. На боротьбу зі злочинствами в сільській кооперації. Радянський селянин. 1927. № 3.

С. 37-38..

Водночас у лавах кооперативних працівників існувало інтелігентське середовище, що відзначалося високими діловими якостями, знанням кооперативної роботи та не уявляло свого життя і діяльності поза кооперативним рухом. Про це, зокрема, можуть свідчити анкетні дані учасників Всеукраїнської наради інструкторів сільськогосподарської кооперації, яка відбулася в лютому 1923 р. 26 інструкторів, прибувши на нараду, зазначили свій фах як «кооператорів», у той час коли тільки 13 із делегатів мали спеціальну кооперативну освіту Перша Всеукраїнська нарада інструкторів сільськогосподарської кооперації. Українська кооперація. 1923. № 3. С. 109.. Подібна ситуація простежується за даними про склад уповноважених Всеукраїнського союзу сільськогосподарсько-кредитної кооперації «Сільський господар». У 1924 р. серед учасників ІІІ-х зборів уповноважених 15,6% визначили свою фахову належність як «кооператори», та ще 7,8% як «кооператори-агрономи». Отже, 23,4% вважали себе кадровими кооперативними працівниками, у той час коли лише 8,8% делегатів мали кооперативну освіту ІІІ Збори уповноважених «Сільського господаря» (23-27 лютого 1924 р.). Сільський господар. 1924. № 5. С. 48.. На V-х зборах уповноважених у 1926 р. спостерігаємо аналогічну ситуацію. 42 делегата, які склали 16,2% учасників, визначені були як «кооператори», у той час коли лише 15 делегатів - 5,7% - мали кооперативну освіту V Збори уповноважених «Сільського господаря». Сільський господар. 1926. № 10-11. С. 39..

Звичайно, виникає питання: що послужило підставою такої ідентифікації, раз кооперативну освіту серед них здобули далеко не усі? Очевидно, маємо справу з кооперативними працівниками, які не лише добре знали свою роботу, мали великий досвід, але й не уявляли себе без неї, бачили в ній своє людське призначення, власне - виконували у сфері кооперативного руху свою усвідомлену суспільну місію. Їх ідентифікація як кооператорів скоріше пов'язана з соціальним самовизначенням, ніж фахом. У цьому самовизначенні не могло не обійтися без долучення себе до інтелектуальної еліти, але невід'ємно зв'язаної з кооперативним життям - «кооперативної інтелігенції».

Певним підтвердженням такого висновку може служити й статус на згаданих V-х зборах уповноважених «Сільського господаря» відомого українського кооператора Миколи Васильовича Левитського, якого у списку членів «Надзорчої Ради» без лапок було названо «Артільний батько». Водночас інших високопоставлених кооператорів було відрекомендовано за місцем їх роботи Ibid. С. 37-38.. М.В. Левитський також мав офіційне відношення до конкретних кооперативних організацій та установ. Але це виявилося несуттєвим. Левитського, який, до речі, за фахом був юристом, представлено просто кооператором, щоправда в особливому статусі «батька». Микола Васильович був кооперативним діячем з широким, навіть міжнародним визнанням. Його особа якнайкраще засвідчувала, що можна бути просто кооператором.

Зрештою, маємо і безпосередні свідчення сучасників щодо наявності групи соціальної еліти, органічно пов'язаної з кооперацією. У виданні Полтавської райспоживспілки, що побачило світ у 1926 р. та було присвячено десятиріччю названої спілки, зазначалося, що ювілей цей «не тільки кооператорів, не тільки кооперованого населення...» Федоров П. Десятирічний ювіляр. Десять років існування Полтавської райспілки. 1915-1925. (З нагоди ювілею). [зб. статей і спогадів]. Полтава: Друкарня Райспілки, ар. «Друкарь», 1926. С. 4.. Подібний вислів, але вже у редакційному відношенні дещо вивіреніший, зустрічаємо в журналі «Кооперативне будівництво» за 1929 р. «Не тільки робітники кооперативні, а й уся кооперована людність», - мовилося у ньому Венгер А. Шляхи розвитку споживкооперації. Кооперативне будівництво. 1929. № 9-10. С. 10.. Очільник одного із всеукраїнських центрів кооперації - «Сільського господаря» - О.В. Одінцов також відзначився подібною фразеологією. Пояснюючи причини стрімкого розвитку сільгоспкооперації, він вказував, що це відбулося «дякуючи розвиткові самодіяльности селянства й активности робітників с.-г. кооперації» Одінцов О.В. Найближчі завдання української с.-г. кооперації. С. 41.. Можливо, сучасники у таких висловах відокремлювали «кооператорів» і «робітників кооперативних» від «кооперованого населення» лише для інтонації. Але, скоріш за все, маємо справу з відчуттям принципової різниці між членами кооперативів та їхніми керівниками- інтелігентами. Зрештою, у тодішній кооперативній літературі маємо і тлумачення того, хто такі «кооперативні робітники». Журнал «Кооперована громада» у 1929 р. характеризував їх як таких, «що посідають виборні, або платні посади» Заочні кооперативні курси Книгоспілки. Кооперована громада. 1929. № 16. С. 72.. Отже, «кооперативні робітники» - це керівники кооперативних організацій та їхні службовці, працівники апаратів управління, фахівці з різних галузей кооперативної роботи - тобто, інтелігенція, яка пов'язала себе з кооперативним рухом.

Очевидно, не випадково у 1926 р. видний представник кооперативної громадськості перших десятиліть ХХ ст. К.А. Мацієвич відверто констатував істотні соціальні зміни, що були зумовлені кооперативним життям. Він писав про «.небувале.зростання на ґрунті кооперативного руху верстви свідомої селянської інтелігенції, яка вийшла з глибин народньої стихії». Отже, говорить про формування з народного елементу в надрах кооперації своєрідної соціальної еліти. Щоправда, писав він це за межами УСРР, в еміграції, і стосувалися ці слова ситуації на початок ХХ ст. Мацієвич К. З минулого с.-г. кооперації на Україні. Українська сільськогосподарська кооперація. З нагоди 10-ї річниці засновання «Централу». Збірник І-ий. Подєбради: Кооперативний фонд імени Василя Доманицького, 1926. С. 9. Однак, українська кооперація часів НЕПу була органічним продовженням своєї дорадянської історії, соціальні тенденції якої вона, очевидно, не могла не успадкувати.

Слід зазначити, що ще і в дорадянський період К.А. Мацієвич неодноразово констатував серйозні зміни у структурі інтелігентської верстви, що відбулися під впливом кооперативного поступу. У дореволюційні часи, у 1909 р., він писав про формування у лавах кооперації нового прошарку культурної еліти. Мацієвич зазначав, що «нові громадські хліборобські установи (тобто, селянські кооперативи - Авт.) зумовили... попит на особливих людей», «...вони з'являються, - продовжував він, - як працівники нових хліборобських установ» і «тільки вже цією однією роботою займатися» вимушені. За соціальним статусом Мацієвич прирівняв їх до «земських працівників і службовців. волосних і сільських правлінь» - отже, до інтелігенції. Схоже їх оцінили, за його словами, і селяни, які, спостерігаючи за характером життям і діяльності кооперативних працівників, зробили висновок, що «На наші гроші. нові пани виростають!» Мацеевич К.А. Новые люди в деревне. Хлебороб. 1909. № 3. С. 8-9..

У 1918 р. на сторінках журналу «Українська кооперація» К.А. Мацієвич сміливо відводить інтелігентам-кооператорам роль соціальної еліти, яка йде на заміну класу підприємців-капіталістів. «Через те, коли народ має широко розвинуту систему кооперації, - говорив Костянтин Андріанович, - то йому не страшний брак буржуазних верств, бо він має замісць них такі ж самі по діловому вихованню.» Мацієвич К. Кооперація і національне відродження. Українська кооперація. 1918. № 1. С. 17..

У дорадянські часи К.А. Мацієвич не був єдиним, хто публічно підходив до питання соціальної окремішності та самодостатності кооператорів. Редактор журналу «Кооперативна зоря», що виходив у період революції, А. Харченко давав працівникам кооперації характеристики, які можуть свідчити про їх, щонайменше, своєрідність серед загалу інтелектуальної еліти. Він, зокрема, стверджував, що «Історія кооперативного руху на Україні створила армію кооператорів-мрійників, цих особливого типу і вдачі людей, які, одзначаючись в сучаснім творчим практицизмом, ніколи не одривають очей од кооперативного ідеалу» Харченко-Мінін А. Перспективи. Три роки життя й діяльности Дніпросоюзу [зб. статей]. Київ: В- во Дніпросоюзу, 1920. С. 72-73..

Про формування у дорадянські часи соціального типу кооператора-інтелігента згадував у середині 1920-х рр. відомий пропагандист, історик і практик кооперативної справи П.Ф. Височанський. Висвітлюючи діяльність інструкторського персоналу Полтавської спілки споживчих товариств він писав, що спрямована вона була на те, щоб «витворити тип сільської (селянської) інтелігенції». «Коли тепер хочеш осмислити й знайти той основний мотив, яким керувались в той час робітники неторговельного відділу в своїй щоденній роботі., - зазначав Височанський, - то, не помилюсь, коли скажу, що тим основним лейтмотивом всієї роботи було завдання витворити на селі тип громадського кооперативного робітника, озброїти його відповідним ідеологичним та практичним досвідом - витворити тип сільської (селянської) інтелігенції, що вийшла з села й в ньому залишиться для праці» Височанський П. Основні прінціпи оргвідділу спілки в минулому. Десять років існування Полтавської райспілки. 1915-1925. (З нагоди ювілею). [зб. статей і спогадів]. Полтава: Друкарня Райспілки, ар. «Друкарь», 1926. С. 50.. Курсив, залишений у тексті автором, вочевидь свідчить про високий рівень ваги, який надавався цьому питанню - формуванню інтелектуальної еліти, придатної до громадсько-господарської діяльності серед народу.

Слова Височанського не слід сприймати лише як соціальний проект, намір чи благородну мрію. Адже він зазначав, що «постійним гаслом» діяльності полтавських інструкторів був принцип «працюй над самознищенням», який передбачав виховання у середовищі кооперованого населення соціального елементу здатного перебрати на себе роль самих же інтелігентів-інструкторів. «Неторговельний відділ працював над самознищенням -...бо не заступити собою сільського кооператора було його завданням, а озброїти знанням до такої міри, щоб він сам без сторонньої допомоги міг надалі працювати», - вказував Височанський Ibid. С. 51.. Тобто, полтавські інструктори-кооператори дбали про формування собі подібних соціальних елементів, того типу інтелігенції, до якої належали самі. Отже, «тип громадського кооперативного робітника», «тип сільської (селянської) інтелігенції» вже існував, і щоб не розмило його бурхливе соціальне море, турбувався про поширення собі подібних. Соціальна пасіонарність була рушійною силою праці цих людей. Подібне соціальне заклопотання проступає також в одному з дописів журналу «Українська кооперація» за 1918 р. У ньому зазначається, що розвиток кооперації відбувається «при відсутности кооперативної інтелігенції». А далі вказувалося: «Український кооперативний рух. ніколи не міг похвалиться присутністю належного числа інтелігентних робітників» Огляд кооперативного життя. Українська кооперація. 1918. № 5-6. С. 145.. Отже, «кооперативна інтелігенція» таки була, але існувала проблема її «належного числа».

Подібні міркування залишив й інший, не менш відомий кооператор із багатим дореволюційно-дорадянським стажем, український політичний і державний діяч Борис Миколайович Мартос. У 1920-х рр. (щоправда за межами УСРР), до першорядних завдань кооперативного руху він відносив пошук здатних до керівної роботи у кооперації людей - закликав «відшукати найбільш енергійних та здібних, щоб їм доручити керування кооперативними установами». Вважав, що «найбільше нещастя для установи це - мати порядних, здібних співробітників і не знати про це» Мартос Б. Теорія кооперації. В: Аліман М.В., Нестуля О.О. Теорія кооперації Бориса Матроса. Полтава: ПУЕТ, 2019. С. 242-243.. За цим, як і у працях П.Ф. Височанського, проглядається, що Борис Мартос прагнув не лише про успішний розвиток кооперації, але й, не в останню чергу, про розширення соціокультурного середовища, до якого належав.

Б.М. Мартос вказував на якості, які повинен мати справжній кооператор- інтелігент. Серед них, як і в твердженнях П.Ф. Височанського, здатність до громадської роботи серед народу, відповідальність перед ним. «Кооперації потрібні люди, що громадські справи ставили б вище своїх особистих; що в успіхах кооперативу бачили б найбільше для себе задоволення», - вказував Мартос Ibid. С. 242.. Сказане можна було б віднести до щирих побажань, а не до соціальної реальності, якби не його вказівка щодо походження усього ним з цього приводу зазначеного. Мартос констатує, що кооперативна діяльність має не лише певні принципи реалізації (які, звісно, за певних умов могли й не дотримуватися), але й традиції - тобто, вироблені життям норми та порядок вирішення проблем. І серед них - поцінування людей з відповідними якостями, яке дає їм «широке поле для розвитку й ужиття своїх інтелектуальних сил». Мартос говорив, що «це одна з кооперативних традицій», яку «виробила кооперативна практика» Ibid. С. 243.. При цьому в Матроса не було сумнівів в устремлінні кооперативних працівників набути необхідну для інтелектуальної еліти освіту, здобути потрібний багаж знань. У 1921 р. він згадував про слухачів Кооперативного інституту ім. Туган- Барановського: «...всі виклади робилися завше перед повними залями, не зважаючи на те, що велика більшість студентів була обтяжена денною роботою в ріжних кооперативних та урядових установах» Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського. Ф. 290. № 2949. Арк. 14-15.. Отже, Мартосу на практиці був відомий особливий соціокультурний тип людей інтелектуальної праці, що формувався у кооперативному середовищі.

Якщо ще на початку століття, у часи становлення кооперативного руху, в умовах революції проявилося явище «кооперативної інтелігенції», про що свідчать Б.М. Мартос, П.Ф. Височанський, К.А. Мацієвич та інші, то в умовах НЕПу, у період найвищого піднесення кооперації за всю її історію, воно об'єктивно не могло не набути подальшого розвитку. У 1925 р. П.Ф. Височанський відверто говорив, що «6 світлі й перспективах сучасносте... витворення отого громадського сільського робітника є й нині найбільшим завданням» Височанський П. Основні прінціпи оргвідділу спілки в минулому. С. 52..

Отже, питання примноження «сільської (селянської) інтелігенції» цілком публічно продовжувало свій шлях в УСРР. При цьому воно не просто визнавалося інтелектуалами типу П.Ф. Височанського, а цілком відверто розвивалося у широкому інформаційному просторі тих часів. Саме правляча партія закликала «подбати за утворення нових великих кадрів соціялістичних кооператорів», розуміючи під останніми тих, що покликані виконувати «керівну роботу в кооперації» Міжнародній день кооперації (Тези для доповідачів та агітаторів). Коопероване село. 1928. № 11-12. С. 13.. У 1920-х рр. порушувалося питання «виявлення якостей і здатності. до роботи», «обліку і розподілу відповідальних кооперативних працівників». Щоправда план цей «належного засвоєння не мав і потрібного втілення не знайшов», однак необхідність того цілком визнавалася Кривоспицкий П. Учет и изучение кадра ответственных работников. Кооперативне будівництво.

1928. № 2. С. 40..

Полтавський історик, професор Т.В. Оніпко, яка присвятила дослідженню історії кооперації періоду НЕПу низку фундаментальних наукових праць, переконана, що і в кооперативних, і в партійно-радянських колах УСРР цілком усвідомлювали «нагальну потребу, - як вона зазначає, - в підготовці так званої «кооперативної інтелігенції»» Оніпко Т.В. Культурно-освітня діяльність споживчої кооперації України. С. 55-56.. Звичайно, радянська влада у своєму проекті формування кадрів для кооперативних організацій переслідувала відповідні не лише економічні, а й політико-ідеологічні цілі. Однак, піклуючись про підготовку фахівців відповідного профілю, вона об'єктивно сприяла виникненню і тієї таки «кооперативної інтелігенції».

Між тим, остання у радянській Україні існувала не лише як проблема та суспільний ґрунт для її вирішення, але й як цілком сформоване соціальне явище. Адже значна частина кооперативних кадрів 1920-х рр. була представлена кооператорами, чиє становлення відбулося у дорадянську та дореволюційну епоху. Вони вже були соціальним продуктом тривалого кооперативного життя, і, певною своєю частиною, по справжньому усвідомлювали свою належність до отієї таки «кооперативної інтелігенції», що і відобразилося у вказаних вище анкетних даних учасників всеукраїнської наради інструкторів і зборів уповноважених «Сільського господаря».

На початку 1920-х рр. кооперативні кадри, сформовані у дорадянські часи, очевидно становили основну їх частину. У 1923 р. на Всеукраїнську нараду інструкторів сільськогосподарської кооперації прибуло 78 представників кооперативних союзів. Серед них лише 15 осіб розпочали свою діяльність у кооперативному русі в 1920-х рр. Решта - 63 інструктора - у часи революції та дореволюційний період: до 1918 р. - 34 особи, у 1918 - 12, у 1919 - 7, і з 1920 р. працювало 10 осіб Див.: Перша Всеукраїнська нарада інструкторів сільськогосподарської кооперації. Українська кооперація. 1923. № 3. С. 109.. Очевидно, що не комуністична більшість у кооперативних союзах їх делегувала на цю нараду.

Однак, кадрова ситуація у кооперації впродовж 1920-х рр. зазнавала змін. Вже на ІІІ-х зборах уповноважених «Сільського господаря» у 1924 р. 41% делегатів долучилися до кооперативної роботи в 1921-1924 рр. ІІІ Збори уповноважених «Сільського господаря» (23-27 лютого 1924 р.). Сільський господар. 1924. № 5. С. 49. А на V-х зборах у 1926 р. таких було вже понад 60% V Збори уповноважених «Сільського господаря». Сільський господар. 1926. № 10-11. С. 37-38.. Але й до кінця 1920-х рр. працівники з дорадянським стажем становили помітну частину кооператорів. Журнал «Кооперативне будівництво» у 1928 р. констатував, що з 1926-го по 1927 р. «за практичним кооперативним стажем у складі правлінь відсоток зі стажем від 5 до 10 і більше років збільшився» Кривоспицкий П. Руководящие кадры потребительской кооперации... С. 39..

Пересічні кооператори-інтелігенти, чия кооперативна доля розпочалася у дорадянські часи, у 1920-х рр. часом знаходили високе вшанування своєї праці. Так, у 1922 р. у Красноградській кооперативній школі відбулися урочисті заходи з нагоди двадцятип'ятиліття кооперативної роботи Івана Трохимовича Дехніча, який з 1897 р. працював у галузі кооперації, організував десятки кооперативів, обіймав відповідальні посади у різних кооперативних установах Полтавщини. З нагоди ювілею збори уповноважених Полтавського сільськогосподарського кооперативного союзу запровадили стипендію його імені для навчання у вищій кооперативній школі дитини з селянської родини, а також постановили вивісити у помешканні союзу портрет ювіляра. Вже у 1927 р. громадськість також не оминула увагою тридцятиліття кооперативної праці І.Т. Дехніча, і журнал «Коопероване село» присвятив йому статтю Див.: Кулижний І. Тридцять років на громадській роботі (1897 - 6/V-1927 року). Коопероване село. 1927. № 9. С. 78-79..

У 1920-х рр. в УСРР працювала ще ціла плеяда видних кооперативних діячів, що вийшла з дореволюційних і революційних часів. Деякі з них посіли ключові позиції у кооперативних структурах УСРР. На відповідальних посадах працювали, зокрема, видні кооператори періоду революції, зокрема один із керівників Полтавської спілки споживчих товариств ще з передреволюційних часів П.Ф. Височанський Амман М.В. Розвиток споживчої кооперації Полтавщини на початку ХХ століття. Москва: ЦУМКА Центроспілки, 1995. С. 16.. Всеукраїнське товариство птахівничої кооперації «Кооптах» очолював у добу НЕПу колишній голова правління «Дніпросоюзу» - національного центру споживкооперації у період 1917-1920 рр. - Д.В. Коліух ВерстюкВ.Ф., Осташко Т.С. Діячі Української Центральної Ради. Біографічний довідник. Київ, 1998. С. 107-108..

Однак, час старої кооперативної школи вже спливав. Як писав у 1926 р. історик української кооперації В.І. Марков з приводу смерті одного із своїх товаришів- кооператорів: «Те покоління... вже не знаходиться у розквіті своїх сил. Смерть вже вириває жертви, поки ще випадкові. Втрати почались» Марков В. Памяти А.И. Терехова. Кооперативний бюлетень. 1926. № 1-2. С. 35.. Слова ці і в прямому, і в переносному значенні, були пророчим прологом для всієї плеяди, вихованих у дорадянські часи, кооперативних працівників.

Упродовж 1920-х рр. на усіх рівнях кооперативної системи відбувалося цілеспрямоване оновлення кооперативних кадрів, тодішньою мовою, «оробітнення... апарату. та посилення комуністичного прошарку.». Частка членів КП(б)У в середовищі кооперативних працівників постійно зростала, позапартійні кооператори пересувалися з керівних виборних посад у штати апаратів управління й інструкторський персонал Див.: Кривоспицкий П. Руководящие кадры потребительской кооперации. Кооперативне будівництво. 1928. № 6. С. 37-40..

Щодо найвідоміших кооперативних діячів з дорадянським стажем, то під кінець 1920-х років практично уся їхня плеяда була витіснена з організаційно- господарських структур кооперації. Останнім достойним пристанищем для них став Київський кооперативний інститут, що одержав ім'я найвищого державного посадовця УСРР - Власа Чубаря. Радянська влада, очолювана особою, чиїм іменем був названий навчальний заклад, усунувши від контролю над економікою країни знаних кооператорів, ще не відмовилася від використання їх в якості носіїв знань. У лавах науково-педагогічної громадськості Київського кооперативного інституту працювали визнані теоретики і практики кооперації часів революції: А. Болозович, П. Височанський, В. Галевич, В.Г. Ганчель, П. Діброва, К.О. Пажитнов, П. Пожарський, В. Целларіус, К. Шеметов та інші. Трішки згодом, на початку 1930-х рр. ті «жертви» і «втрати» «поки ще випадкові», про які раніше писав В.І. Марков, набули системного та керованого з боку влади характеру. У справах «Спілки визволення України», «Українського національного центру», «шкідницького кооперативного центру», тощо були репресовані видні діячі українського кооперативного руху: П.Ф. Височанський, В.Г. Ганчель, П.П. Діброва, Д.В. Коліух, К.С. Кононенко, В.М. Целларіус та інші кооператори з дорадянським стажем Див.: Аліман М, Оніпко Т. «Чистка» кадрового складу споживчої кооперації. С. 72-74; Оніпко Т.В. Культурно-освітня діяльність споживчої кооперації України. С. 61, 78; Касьянов Г.В., Даниленко В.М. Сталінізм і українська інтелігенція. Київ: Наукова думка, 1991. С. 50-57, 83..

Ключові посади в організаційно-господарських ланках української кооперації швидко опановували вихідці з партійно-радянського середовища. Так, упродовж 1920-х рр. практично усі керівники Всеукраїнського центру споживкооперації - «Вукоопспілки»: І.А. Саммер, В.П. Затонський, М.Й. Калманович, О.Г. Шліхтер, М.К. Вєтошкін, О.Б. Гєнкін - були професійними революціонерами-більшовиками, і на кооперативну роботу потрапили, очевидно, лише за рішенням партії. Тільки Г.І. Якубенко, який очолив «Вукоопспілку» у лютому 1930 р., мав попередній і ґрунтовний досвід роботи в кооперації Див.: Аліман М, Оніпко Т., Рекрут В., Чумаченко В. Лідери Укоопспілки... С. 1-10.. Подібна ситуація розгорталася і в інших кооперативних центрах УСРР. Організатор Всеукраїнського кооперативного банку О.А. Полоцький Данилюк Ю.З. У сфабрикованій «справі боротьбистів». URL:

http://www.repres.poltava.ws/statti/read_ist/polocki.htm і голова правління «Сільського господаря» П.П. Любченко, хоч і не без есерівсько-боротьбистського минулого, але також були вихідцями з революційно-радянських лав.

Прикладом же пересічного партійця, що був покликаний до кооперативної роботи, може служити доля Олександра Олексійовича Герасиміва. Виходець з робітничої сім'ї, він з 13 років розпочав трудову діяльність. У часи революції вступив до лав КП(б)У. Опісля революційної борні у 1921 р. за наказом Генічеського окрвиконкому приступив до кооперативної праці. Герасимів організував місцевий союз сільськогосподарських кооперативів і наполегливо, аж до самозречення працював над налагодженням його роботи, що не могло не позначитися на його здоров'ї. «Курорти Кісловодська, - як зазначала тодішня преса, - уже не змогли стати в пригоді т. Герасимову й у квітні 24 року його не стало» О.О. Герасимів (Некролог). Сільський господар. 1924. № 8. С. 19..

З огляду на бурхливий розвиток у добу НЕПу кооперативного господарювання, ставити під сумнів ділові якості партійно-радянських кадрів в українській кооперації, очевидно, вагомих підстав нема. Однак, робота у кооперативному русі для них не була першорядною справою, вони передусім служили державно- партійній машині більшовизму. Ця обставина, і водночас витіснення з ключових ланок кооперативної системи справжніх представників «кооперативної інтелігенції» та їх фізичне усунення, стало однією з причин швидкого згортання кооперативного життя на рубежі 1920-х - 1930-х рр.

Мова про партійно-радянські кадри на кооперативній роботі, очевидно, буде неповною, якщо не згадати, що їх також спіткала доля «старих кооператорів». Впродовж 1920-х рр. лави комуністів-кооператорів внаслідок жорсткої внутрішньопартійної боротьби неодноразово піддавалися різноманітним «чисткам». У 1930-х рр. державно-репресивна машина сталінізму дісталася й до маси пересічних, а також видних представників партії та радянської влади, що мали відношення до кооперації Див.: Аліман М., Оніпко Т. «Чистка» кадрового складу споживчої кооперації. С. 70-75; Аліман М, Оніпко Т., Рекрут В., Чумаченко В. Лідери Укоопспілки. С. 1-10; Касьянов Г.В., Даниленко В.М. Сталінізм і українська інтелігенція. С. 83; Шаповал Ю.І. У ті трагічні роки: сталінізм на Україні. Київ: Політвидав України, 1990. С. 117..

Вирішальним, чи вірніше кажучи, завершальним, у долі «кооперативної інтелігенції» як такої, очевидно, слід вважати 1934 р. Тоді під жорнова сталінських репресій потрапило 4 тис. працівників «Вукоопспілки» Касьянов Г.В., Даниленко В.М. Сталінізм і українська інтелігенція. С. 83., яка у 1930-х рр., мабуть, залишалася вже останнім осередком, більш-менш, масового застосування інтелектуальної праці у кооперативній справі. Самобутнє соціальне явище, інтелігентська корпорація, витворена кооперативним поступом, припинила своє існування, була фізично знищена агресивним політико-економічним курсом Йосипа Сталіна.

У 1920-х рр. у лавах кооперації існувала досить широка сфера застосування інтелектуальної праці, в якій себе проявили різні за характером соціальних стратегій і рівнем знання кооперативної справи представники інтелігенції. Значну їх частину дала дорадянська кооперація. У 1920-х роках вона також інтенсивно формувалася з робітничо-селянського середовища та партійно-радянських кадрів.