Стратегії виживання єврейського духовенства в радянській Україні в 1920-1930-х роках

Методологія дослідження включає поєднання макро- та мікроісторичних підходів для реконструкції повсякдення єврейського духовенства. Застосовано біографічний метод для показу життєвих траєкторій окремих представників юдейського духовенства та з'ясування впливу суспільно-політичних подій на формування їх соціальної поведінки.

Наукова новизна полягає в історичній реконструкції стратегій виживання юдейського духовенства в Україні протягом 1920-30-х рр. Показано залежність зміни цих стратегій від форм і способів тиску державно-політичної влади та сили етноконфесійних традицій у середовищі єврейської спільноти.

Висновки. На формування стратегій виживання юдейського духовенства в Україні протягом 1920-30-х рр. впливало посилення й урізноманітнення суспільно-політичних викликів, що були результатом зміцнення тоталітарної системи. Особливо відчутними в середовищі юдейського духовенства були зміни соціальної та національної політики у формі голодоморів, пониження соціальних стандартів, посилення антирелігійного тиску, політичних репресій. У 1920-х рр. умови суспільно-політичного життя були ще відносно сприятливими для малочисельного єврейського духовенства. Затребуваність релігійних послуг, авторитет рабинів і канторів у громадах були факторами підтримки соціального становища служителів.

Основними стратегіями виживання юдейського духовенства визначено: слідування етнокультурним традиціям всупереч наростаючому політичному тиску, пошук додаткових господарських занять, отримання допомоги від громади та родини. Культ родини в єврейському соціумі обумовлював тісні взаємозв'язки її членів, що мінімізувало психологічний та економічний тиск атеїзованого суспільства.

Форсування політичного наступу влади на єврейську спільноту на межі 1920-30-х рр. формувало нові стратегії фізичного самозбереження. Юдейське духовенство вимушено відмовлялося від релігійної діяльності, інтенсивно шукало допомоги за кордоном, однак державне адміністрування та репресії комуністичної влади, руйнація нею етноконфесійної інфраструктури стали чинниками обмеження зв'язку євреїв України із закордоном, а відтак - і обсягів їх зовнішньої економічної підтримки. Одним із основних шляхів виходу юдейського духовенства з політичного безправ'я стала еміграція, на яку наважувалися, передусім, члени родин юдейського духовенства. У 1930-х рр. влада заблокувала цей гуманітарний коридор, формуючи тоталітарне суспільство в котлі сталінської модернізації.

Ключові слова: рабини, єврейське духовенство, юдеї, стратегії виживання, радянська Україна

Осмислення наслідків радянських експериментів в етносоціальній сфері вимагає звернення до можливостей історії повсякдення. Цей напрямок розвитку історичної науки ілюструє, що люди, поставлені в однакові умови, неоднаково рухаються однією і тією ж колією, і тому визначення та пізнання індивідуальних життєвих кроків є запорукою успішного реконструювання суспільства минулого. У цьому контексті висвітлення повсякденних практик юдейського духовенства, а саме - визначення вибудовуваних ними стратегій життя в 1920-1930-х рр., є важливим для з'ясування специфіки етнорелігійної ідентичності єврейської меншини, особливостей антицерковної політики влади щодо юдеїв, ступеня впливу національної ідентичності на повсякдення.

Радянська історіографія не відзначалася щедрістю уваги до проблем юдейського духовенства у 20-30-х рр. ХХ ст., як врешті і до соціальних та національно-культурних проблем єврейського народу й інших етноконфесійних спільнот. Публікації про них були вкрай політизованими та мали агітаційно- пропагандистський характер. Одну з небагатьох праць, присвячених юдейському духовенству та юдаїзму, які були опубліковані у радянську епоху, написав М. Шейнман, згодом - більше відомий працями з історії католицизму та антирелігійної пропаганди. Його невелику брошуру «Про рабинів і синагоги» було створено у 1928 р., коли автор почав працювати у Центральній раді Союзу войовничих безвірників. Тому робота мала виразне пропагандистське навантаження й обґрунтовувала тезу про «класову роль» юдейського духовенства та юдаїзму, їхні зв'язки з міжнародною буржуазією Шейнман М.М. О раввинах и синагогах. Москва: Изд. о-во «Безбожник», 1928. 30 с..

Зазначена теза проходить червоною ниткою через усі радянські наукові публікації. Радянська історіографія тенденційно підкріплювала тези правлячої комуністичної партії, яка вбачала у діяльності рабинів лише небезпечну для себе політичну складову Шахнович М.И. Кому служит «религия Израиля»? Ленинград: Прибой, 1930. 96 с.; Персиц М. Иудаизм в царской России и в СССР // Воинствующее безбожие в СССР за 15 лет. 1917-1932: сборник. Москва: ОГИЗ: Государственное антирелигиозное издательство, 1932. С. 172-173; Ярославский Е.М. О религии. Москва: Госполитиздат, 1957. С. 10-234; Шахнович М.И. Реакционная сущность иудаизма: Краткий очерк происхождения и классовой сущности иудейской религии. Москва; Лениград: Изд-во АН СССР, 1960. 236 с.; Кичко Т.К. Іудаїзм без прикрас. Київ: Вид-во Академії наук УРСР, 1963. 192 с. Шахнович М.И. Закат иудейской религии. Лениград: Лениздат, 1965. 243 с..

Альтернативною радянській історіографії виступали публікації зарубіжних дослідників, які не були обмежені у методологічних підходах. Основна увага західного академічного дискурсу була спрямована на розгляд та осмислення наслідків антирелігійної політики радянської влади у 1920-1930-х рр. для єврейської ідентичності в межах всього Радянського Союзу. Значний вплив на студії з історії єврейського народу в СРСР мали праці дослідника з Брандейського університету США Д. Ротенберга. У нарисі «Єврейська релігія в Радянському Союзі», переважно на російському та білоруському фактажі, з'ясовувалося, який фактор був домінуючим у впливі на радикальну зміну традиційного єврейського життя після 1917 р. - процесів модернізації та радянізації чи політики переслідувань. Без додаткової аргументації автор стверджував, що рабини, які зняли сан, продовжували таємно виконувати своє духовне призначення й отримували фінансову підтримку від віруючих, а молитовний будинок залишався єдиною єврейською адресою Rothenberg J. Jewish Religion in the Soviet Union // The Jews in Soviet Russia since 1917 / ed. by Lionel Kochan. London; New York: Oxford University Press, 1972. P. 165-169..

Важливою для визначення стратегій виживання юдейського духовенства в Україні є стаття ізраїльського історика А. Йодфата «Рабини та юдейське духовенство в СРСР: 1917-1970». Автор відзначив, що попри великий авторитет рабинів у 1920-х роках, їхнє матеріальне становище значно погіршилося. Багато з них звернулися до дозволених приватних промислів, ремесел. Непереконливими видаються тези автора про те, що становище рабинів було гіршим, ніж православних священнослужителів, і про те, що рабини не могли користуватися поштою, продовольчими магазинами YodfatA. Rabbis and Jewish Clergy in the USSR, 1917-1970 // Judaism. 1972. № 2. P. 185-187..

Праці Ц. Гітельмана, професора Мічиганського університету, зробили значний внесок у розвиток студій з юдаїки. Ще 1972 р. у виданні, присвяченому характеристиці Євсекцій ВКП(б), автор переконував у міцності єврейських релігійних традицій. У публікації подано статистичні дані щодо кількості синагог і рабинів в Україні на 1930 р. у порівнянні з дореволюційним періодом. На думку автора, «революція 1930-х рр.» сприяла модернізації суспільства й охолодженню єврейського молодого покоління до релігійних традицій. Соціальні сили, які виступали на захист юдаїзму в 1930-х рр., обмежувалися лише людьми похилого віку Gitelman Y. Jewish nationality and Soviet politics: the Jewish sections of the CPSU, 1917-1930. Princeton, N.J.: Princeton University Press, 1972. P. 314-315..

В іншій праці Ц. Гітельман, характеризуючи соціально-економічне життя євреїв у Радянському Союзі, навів цікавий приклад долі шойхета Моши Генріка з Чернігівського округу, який для убезпечення життя виїхав у 1930-х рр. до своїх дітей, які мешкали в Ленінграді. Син допоміг батьку працевлаштуватися на фабрику бухгалтером, де «симпатики євреїв» навіть дозволили М. Генріку не працювати в суботу Gitelman Z. A century of ambivalence: the Jews of Russia and the Soviet Union, 1881 to the present. New York: Schocken Books, 1988. P. 170..

Директорка Архіву усної історії Голокосту в США Нора Левін у своїй праці 1990 р. визначила особливості та парадокси виживання єврейського народу в СРСР з 1917 р. Вона показує історію єврейського народу під радянським пануванням як історію боротьби неросійського народу за те, щоб бути і залишатися «іншим». Дослідниця наводить і факт супротиву юдеїв в Україні антицерковній політиці радянської влади. Згадується про те, що 2 000 мешканців Херсона підписали петицію, в якій просили владу зберегти одну із шести синагог на вулиці Першого травня Levin N. The Jews in the Soviet Union since 1917: paradox of survival. London; New York: I.B. Tauris, 1990. Vol. 1. P. 77..

Без наведення фактографічного матеріалу в монографії стверджувалося, що більшість рабинів і релігійних вчителів існували у великій бідності, так само, як і єврейські ремісники, крамарі. На думку Н. Левін, до 1931 р. рабини були заарештовані, заслані та страчені. Способи виживання єврейського духовенства не розглядалися Ibid. P. 84..

Ізраїльський дослідник А. Грінбаум у 1994 р. підготував працю під назвою «Рабини в Радянському Союзі в міжвоєнний період. 1917-1939», в якій зібрав близько 300 стислих біографічних даних рабинів, у тому числі й України. Праця не охопила усіх рабинів України. Щодо багатьох служителів міститься тільки інформація про народження та смерть. У роботу не були включені інші представники юдейського духовенства, як-то: кантори, шойхети, релігійні вчителі Greenbaum A. чл- -лт ттатал j'3 ліап'а ?'гал 1939-1917: юш уір'ор99 'S-Л''Л'Л-І'Л. Rabbis in the Soviet Union during the interwar period 1917-1939. Jerusalem: Centre for Research and Documentation of East European Jewry; The Hebrew University of Jerusalem, 1994. P. 3-73.. Однак ця публікація є цінною для визначення способів виживання та хвиль еміграції духовенства.

Особливе місце в англомовній історіографії належить праці професорки Університету Торонто Анні Штерншіс, в якій зроблена спроба осягнути ідентичність євреїв Радянського Союзу в 1920-1930-х рр. А. Штерншіс стверджувала, що хоча частина населення не прийняла нав'язуване негативне ставлення до юдаїзму, все ж таки наслідки антирелігійних кампаній дали свої результати. Дотримання релігійних традицій вже не було основним способом вираження ідентичності радянських євреїв Shternshis A. Soviet and kosher: Jewish popular culture in the Soviet Union, 1923-1939. Bloomington, IN: Indiana University Press, 2006. P. XIX..

У західній науці сформувався потужний академічний дискурс, присвячений обговоренню проблеми становища юдейських громад і релігійної ідентичності євреїв у цілому в СРСР. Імперативом є твердження про злиденне становище рабинів, масове закриття синагог і страти служителів. Обмеженість джерельної бази звузила можливості реконструкції життя юдейського духовенства України після окупації більшовицькою владою.

Відродження української державності на початку 1990-х рр. та демократизація суспільного життя сприяли розширенню методологічних підходів і збагаченню змісту історичних досліджень. Набувають широкого розвою студії, присвячені історії різних народів, що мешкають на території України. Загальноукраїнські публікації з історії єврейського народу міжвоєнної доби В. Гриневича, Л. Гриневич, О. Козєрода, О. Наймана, С. Орлянського, Л. Якубової Гриневич В., Гриневич Л. Євреї УСРР у міжвоєнний період // Нарис з історії та культури євреїв України. Київ: Дух і Літера, 2009. С. 154-155; Козерод О.В. Євреї України в 1921-1929: монографія. Варшава: European World Publishing, 2019. С. 140-258; Найман О.Я. Історія євреїв України. Київ: Академія історії та культури євреїв України ім. Шимона Дубнова, 2003. С. 400-439; Орлянський В.С. Євреї України в 20-30-ті роки ХХ сторіччя: соціально-політичний аспект: монографія. Запоріжжя: ЗДТУ, 2000. С. 56-57; Якубова Л. Повсякденне життя етнічних меншин радянської України у міжвоєнну добу. Київ: Інститут історії України, 2011. С. 180-202. не могли оминути тему становища юдейських громад. У них побіжно висвітлюється антирелігійна політика влади, кампанії закриття синагог, наводяться факти репресій проти окремих представників духовенства.

Єврейські громади разом із дослідниками: О. Бистряковим, О. Білоуськом, Бондарем, О. Величко, І. Козловою, В. Кононенком, Ю. Котляром, Л. Левченко, О. Лошак, М. Лутай, І. Міроновою, А. Мучником, Б. Непомнящим, В. Старостиним, Татаріновим, Н. Твєрдохлєбом, В. Щукіним ініціювали низку досліджень з історії євреїв в окремих містах і селищах України. У контексті розгляду соціально- економічного, національного життя євреїв висвітлювалася історія окремих синагог і релігійних громад Быстряков А. Хроника жизни евреев Екатеринослава - Днепропетровска // Альманах «Еврейская старина». 2015. № 2 (85). URL: https://berkovich- zametki.com/2015/Starina/Nomer2/Bystrjakov1.php; Білоусько О. Юдейські громади на Полтавщині // Нариси з єврейської історії Полтавщини. Полтава: 2009. Кн. 2. С. 100-103; Запорізький архів. Студії з історії євреїв Запорізького краю (ХІХ - І половина ХХ ст.): Збірник документів і матеріалів: Наук.-довід. вид. / Упоряд.: В.О. Бондар, О.Г. Величко, І.В. Козлова. Запоріжжя: Запорізьке міське відділення товариства «Україна-Ізраїль», 2010. С. 49-65; Кононенко В.В. Єврейське населення Поділля (40-і рр. ХХ ст. - початок ХХІ ст.). Вінниця: ТОВ «Нілан-ЛТД», 2017. С. 102-108; Котляр Ю.В., Міронова І.С. Нагартав і Романівка: з історії єврейських колоній Березнегуватщини. Миколаїв; Березнегувате: ТОВ ВіД, 2006. С. 37-106; Левченко Л., Щукін В. Наш земляк Ребе Менахем-Мендл Шнеерсон. История семьи Лавут-Яновских-Шнеерсон в Николаеве. Николаев: Изд. Ирины Гудым, 2019. С. 67-71; Лошак А.В., Старостин В.С. Синагоги Екатеринослава. Днипро: Герда, 2019. С. 10-240; Лутай М. Євреї на Житомирщині: історія і сьогодення. Житомир: Видавництво ЖДУ імені Івана Франка, 2011. С. 20-25; Мучник А. Євреї і Полтавщина. Історія... Імена... Долі. Полтава: Оріяна, 2005. С. 8-15; НепомнящийБ.З. Херсон еврейский. Трагедии и судьбы. Херсон: Олди-плюс, 2004. С. 48-90; Татаринов С.И. Евреи Бахмута - Артемовска: очерки истории ХУШ-ХХ столетия. Артемовск: 2001. С. 63-66; ТвердохлебН.Ф. Евреи Кременчуга: Исторический очерк. Кременчуг: Пирамида, 2004. С. 50-53; Щукин В.В. Дорога к храму. Еврейские культовые сооружения и религиозные общины в г. Николаеве. Очерк истории. Николаев: Издатель Шамрай П.Н., 2011. С. 45-56..

Серед краєзнавчих досліджень особливе місце в історіографії теми посідає праця В. Кумка та С. Воловника «Євреї Мелітополя», написана на широкій джерельній базі. В ній реконструйовані обставини життя окремих рабинів Мелітопольщини та простежена їхня доля Кумок В.Н., Воловник С.В. Евреи Мелитополя. Мелитополь: ООО «Издательский дом МГТ», 2012. Т. 1. С. 238-356..

Спеціальні праці з історії відносин радянської влади та юдейської церкви у 1920-1930-х рр. є нечисленними. В. Ченцов одним із перших залучив до дослідження засекречені документи НКВС, проаналізувавши сфабриковану справу у 1939 р. на Дніпропетровського рабина Лейвика Залмановича Шнеєрсона Ченцов В. Штрихи до портрета одного в'язня // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. 1997. № 1/2. С. 227-239.. А. Кержнер у статті «Релігійне життя в Україні» окреслив основні віхи антирелігійної політики радянської влади Кержнер А. Релігійне життя в Україні // Нарис з історії та культури євреїв України. Київ: Дух і Літера, 2009. С. 272-273.. Розкриття питань боротьби влади з релігійними поглядами євреїв містечок Правобережної України представлено у статті черкаської науковиці О. Крічкер Крічкер О. Боротьба радянської влади за витіснення релігійної свідомості з традиційного життя єврейських громад у 1920-х рр. (на прикладі містечок Правобережної України) // Гілея: Науковий вісник. Збірник наукових праць. 2011. № 48 (6). С. 127-132.. Полтавська дослідниця Н. Вітринська у дисертаційному дослідженні розглянула форми, методи агітаційно- пропагандистської роботи партійних органів проти юдаїзму, ліквідацію освіти та проблеми обмеження поширення івриту, механізми адміністративного тиску на юдейські громади Вітринська О.В. Політика радянської влади щодо юдаїзму в Україні в 1921-1929 роках: Дис... к. іст. н.: 07.00.01 / Полтавський університет економіки і торгівлі. Полтава, 2016. С. 44-211..

Аналіз історіографічного доробку дозволяє констатувати фрагментарність досліджень зі становища юдейського духовенства в Україні в означені роки. З огляду на академічну актуальність метою статті є визначення та розкриття стратегій виживання юдейського духовенства в радянській Україні 1920-1930-х років. Вважаємо за необхідне розв'язання наступних завдань: дослідити ступінь і форми підтримки віруючими представників духовенства як важливої умови виживання служителів; з'ясувати альтернативні джерела існування єврейського духовенства; охарактеризувати еміграцію сімей духовенства як способу порятунку від радянських соціально-політичних експериментів.

Усі верстви населення зі встановленням більшовицької влади вимушено проходили процеси адаптації до нових суспільних реалій. Ми будемо говорити про стратегії виживання як про спосіб порятунку та забезпечення прийнятного рівня життя Виживання // Енциклопедія практичної психології. URL: http://psychologis.com.ua/vyzhivanie.htm. У випадку духовенства доцільно застосовувати поняття «стратегії виживання», адже церкві та її служителям не було місця у майбутньому більшовицькому світі, і через це вони мали вибудовувати способи свого збереження в соціумі.

У перші роки радянської влади (до середини 1920-х рр.) юдейські релігійні громади зазнали дестабілізації, однак і далі могли діяти. Відносини між ними та владою мали відносно толерантний характер. Остання була зосереджена на придушенні більш потужного за масовістю й економічними можливостями духовного опонента - Православної церкви. В юдейській громаді існували специфічні фактори стримування руйнівних процесів, яких не було у православ'ї та католицизмі. Відсутність централізованого управління в юдаїзмі ускладнювала здійснення владою контролю за його розвитком і проведення розкольницької політики.

Окрім того, релігія для представників єврейської спільноти традиційно не тільки відігравала роль системи світогляду, а й виступала серцевиною національної ідентичності та повсякденної культури. Не так легко владі було боротися з релігійними поглядами, що становили основу єврейської ідентичності. Саме віра завжди цементувала єврейську національність, була осередком збереження традицій, запобігала асиміляції єврейського народу. Суворе дотримання релігійних норм і настанов завжди відрізняло представників єврейської спільноти від інших народів. У даному контексті згадаємо випадок, що стався у типовій незаможній єврейській сім'ї міста Олександрівська напередодні революційних подій, коли на пропозицію дворянки допомогти єврейській дитині зі вступом до гімназії та музичної школи, за умови переходу хлопця до християнства, батько, який не відрізнявся релігійною екзальтованістю, обурено відповів: «Вони думають, що ми торгуємо своїми переконаннями і синами, як пшеницею і вівсом» Григоров Г.И. Повороты судьбы и произвол: Воспоминания, 1905-1927 годы. Москва: ОГИ, 2005.

URL: https://libs.ru/book/532805/read/. Батько розумів, що зміна належності дитини до конфесії призведе до можливого розриву з єврейською спільнотою.

Усвідомлення євреями релігії як визначальної основи своєї національної спільності робило релігійні настанови життєздатними в боротьбі світоглядів. У зв'язку з цим цілком закономірно відзначаємо масові вияви релігійності єврейського населення в умовах спланованих комуністичною владою антирелігійних акцій - пропагандистських кампаній, карнавальних процесій, політичних судів тощо. Це усвідомлювала і партійно-державна влада, стурбована навіть самим фактом наявності вже закритих єврейських молитовних будівель по всіх містах України, зокрема - у Полтаві, Бахмуті, Харкові, Павлограді, Кременчуку, - оскільки змушена була винести розгляд цього питання на засідання Антирелігійної комісії при ЦК КП(б)У 24 травня 1923 р. Центральний державний архів громадських об'єднань України. Ф. 1. Оп. 20. Спр. 1772. Арк. 3. У відповідь на закриття синагог члени громади почали влаштовувати домашні молитовні зібрання, знаходили нові місця для богослужіння. Не випадково деякі громади влада змушена була закривати по три-чотири рази.

У суботу вулиці міст, через які пролягав шлях до синагоги, наче перефарбовувалися в чорний колір, оскільки були заповнені вірянами у традиційному єврейському одязі. Згадки в споминах про масовість людей на похоронах рабинів передають почуття шани до духовних наставників, яких поважали не тільки юдеї. Наприклад, мудрість і порядність рабина Києва Нухима Вайсблата, який продовжував служіння до останніх днів свого життя 1925 р., привертала до нього представників інших національностей, які шукали у нього порад Гольд М. О главном раввине замолвите слово // Хадашот. 2017. 19 июня. URL: http://www.hadashot.kiev.ua/content/v-kieve-obnaruzhena-mogila-glavnogo-ravvina-goroda-v-1902- 25-gg-nuhima-vaysblata?fbclid=IwAR3z4D4mIuhwCuS0YAVYzQBV4PSGvEc1D_SDRFAV73VLvuqkgz_nJ- 8snDQ.

Отже, віряни поважали та підтримували рабинів, що надавало їм моральних сил продовжувати в 1920-х рр. своє служіння. Тим більше, що до 1928 р. кількість юдейських громад в Україні навіть зростала. Простежимо динаміку чисельності громад в окремих округах. Наприклад, станом на 1924 р. у Запорізькій окрузі 3 253 вірянина входили до складу 13 юдейських громад. Процес реєстрації релігійних осередків тривав, і вже 1926 р. єврейських релігійних громад нараховувалось 16, діяли вони в Оріхівському, Пологівському, Василівському, Кам'янському районах - по одній; у Гуляйпільському - 7; у Запоріжжі - 5. У подальшому процес реєстрації статутів громад активізувався, і в 1927 р. місцева влада зафіксувала діяльність 19 юдейських осередків Запорізький архів... С. 14.. Це було не тільки наслідком лібералізації відносин держави та релігійних інституцій, а й виявом традиційної релігійності євреїв у радянській Україні.

Пояснюючи відносну толерантність радянської влади до середини 1920-х рр. по відношенню до єврейських громад, зазначимо, що на той час в органах партійного і державного керівництва був значний відсоток вихідців з юдейської спільноти, які попри свої ідеологічні переконання, відчували свої етнічні корені. Ситуація поступово змінюється із захопленням влади антисемітом Й. Сталіним і його оточенням.

З утвердженням сталінського тоталітарного режиму з кінця 1920-х рр. посилився наступ влади на всі релігійні організації. Цей наступ свідчив про форсоване розгортання сталінської модернізації «по всьому фронту» - у промисловості, сільському господарстві, в галузі культури, що супроводжувалося тотальним нищенням традиційної духовності та насадженням її комуністичних замінників. Зручною мішенню для першочергового враження стали синагоги в окружних і районних центрах. Саме вони були осередками служіння рабинів. Тому закриття владою синагог і, тим самим, блокування служіння рабинів влада використовувала як ефективний, на її погляд, спосіб боротьби з релігійністю та традиційною культурою євреїв. Адміністративний тиск, примусове закриття місцевих осередків юдаїзму стали пріоритетними у ставленні до юдейських громад. Якщо 1928 р. у Запорізькій окрузі нараховувалось 16 синагог, то вже 1929 р. - 14, з них - 3 у Запоріжжі, по 1 в Оріхові та в селах Велика Знам'янка, Чубарівка, Василівка, Гуляйполе, Новозлатопіль, Межиріч, Красноселка, Приютне, Гірке, Новодарівка Ibidem.. Станом на 1929 р. в Україні вже було закрито 336 синагог, що становило 23% від їх загальної кількості, зафіксованої до встановлення радянської влади Вітринська О.В. Політика радянської влади щодо юдаїзму в Україні... С. 125.. Причому, як вже зазначалося, їх було закрито переважно у більших населених пунктах - центрах адміністративного, політичного та культурного життя.

Духовні особи й актив громад чинили спротив атеїстичному наступу влади. Коли у 1929 р. постала загроза закриття владою синагоги у селі Новозлатопіль Гуляйпільського району на Запоріжжі, голова релігійної громади Мойсей Медвідь ініціював збір підписів проти вчинення такої дії. Навіть більше, він залучив до цієї роботи ще одного представника церковної ради - Або Медвідя. При встановленні цього факту сільрадою, голова релігійної громади не тільки не заперечив його, а й висловив готовність продовжувати роботу Державний архів Запорізької області (ДАЗО). Ф. Р-316. Оп. 3. Спр. 231. Арк. 171.. Важливо зазначити, що активність юдейської громади із захисту своїх інтересів у конкретному регіоні на той час перевищила організованістю дії громад інших конфесій, що перебували в такому ж становищі. Завідувач адміністративного відділу райвиконкому був спантеличений і не знав, «як бути в таких випадках», оскільки в практиці його роботи це трапилось уперше Ibid. Арк. 173..

Отже, діяльність юдейських громад надавала можливість представникам духовенства в 1920-х рр. підтримувати свій соціальний статус і матеріальне становище.

Аналіз історіографії теми й архівних документів дозволяє констатувати нечисленність єврейського духовенства. Нестачу рабинів відчували юдейські громади і до встановлення радянської влади. Єврейські погроми 1881 р., 1905 р., 1918-1920 рр. та викликані ними міграційні процеси не сприяли збільшенню чисельності єврейського духовенства в Україні. На початок 1925 р., наприклад, у Запорізькій окрузі діяли лише 2 рабини Ibid. Спр. 33. Арк. 145., один з них - духовний рабин Рогалін Лейб Файвишев - брав участь в релігійному житті всього Запоріжжя Ibid. Спр. 76. Арк. 2-2 зв.. Громади не мали канторів. У статутах громад повідомлялося, що на свята вони користуються послугами канторів з інших осередків, а в несвяткові дні богослужіння проводять самі віряни. Подібне співвідношення рабинів і громад спостерігаємо й у Миколаївській окрузі, де на 1929 р. діяло 42 релігійні громади, до яких входили 4 997 вірян і тільки 3 рабини та 9 канторів Щукин В.В. Дорога к храму. С. 49.. Затребуваність послуг рабинів і канторів у громадах позитивно позначалася на їх матеріальному становищі. Фінансові звіти релігійних громад за 1920-ті рр. свідчать про надходження грошових сум від добровільних пожертв приватних осіб, одноразових грошових внесків, від єврейського погребального бюро, приготування кошерного м'яса тощо. При цьому статтями видатків, серед іншого, була сплата за виконання релігійних обрядів рабину і канторам ДАЗО. Ф. Р-316. Оп. 3. Спр. 90. Арк. 16, 28, 32..

Радянські пропагандисти обурювалися рівнем підтримки населенням релігійних громад та їхніх духовних лідерів, а тому вдавалися до безапеляційних політичних звинувачень тих, хто займався доброчинністю, матеріально підтримував рабинів, канторів, синагоги. З публікацій у безвірницькій пресі виразно бачимо соціальні ресурси тих, хто здійснював таку підтримку. У радянському політизованому викладі в інтерпретації М. Гаїнцева це виглядало таким чином: «Купка непманів бере на себе всі витрати утримувати синагогу, рабина і т. ін., вона дає засоби для матеріальної допомоги членам релігійної громади, намагаючись цим затримати їх у синагозі. Керівну верхівку юдейських релігійних громад становлять виключно колишні й теперішні торговці й спекулянти» Гаїнцев М. Релігійний рух серед нацменшостей // Безвірник. 1931. № 9-10. С. 41..

Відкинувши більшовицькі ярлики, маємо чітке підтвердження факту народної підтримки юдейського духовенства у суспільстві з невисоким загальним рівнем матеріального забезпечення населення, а також факту традиційної професійної занятості євреїв підприємництвом, ремеслом і торгівлею. Про це можемо судити, зокрема, з аналізу соціального складу юдейських громад ДАЗО. Ф. Р-316. Оп. 3. Спр. 737. Арк. 2, 4..

Традиційні заняття єврейського населення - торгівля, кустарний промисел, службова діяльність теж допомагали підтримувати статки духовного керівництва юдейських релігійних громад.

Проте і така допомога не була достатньою для здорового існування юдейського духовенства з огляду на невпинне зубожіння суспільства, що прискорилося на рубежі 1920-1930-х рр. У середині 1920-х рр. воно було ще відносно благополучним, проте далеко не безхмарним. Характеризуючи релігійну громаду села Межиріч Гуляйпільського району Запорізької округи 1926 р., секретар окружного партійного комітету зазначав, що «в громаді лише один виконавець релігійного культу Шойхет, який одночасно займається господарством» Ibid. Арк. 7-7зв.. Очевидно, що суворі умови радянської дійсності змушували рабинів і канторів шукати додаткові джерела існування. Сільське господарство, зокрема, в єврейських землеробських колоніях, якою була Межиріч, стало саме такою сферою діяльності.

Окрім того, родини рабинів, як і інших євреїв, шукали матеріальної допомоги з- за кордону і могли на неї розраховувати, адже благодійність - прояв співчуття ближньому у вигляді матеріальної та моральної підтримки - була одним з основних приписів юдаїзму. У Талмуді благодійність позначається словом «цдака» - «праведність» або «справедливість» Благотворительность // Электронная еврейская энциклопедия. URL:

https://eleven.co.il/judaism/commandments-and-precepts/10646/, що промовисто відображає ставлення законодавців Талмуда до благодійності.

Синагоги на чолі з активними релігійними діячами стали одними з головних осередків отримання матеріальної допомоги з-за кордону. Її особливо потребували під час голодоморів, що набули катастрофічних масштабів 1921-1923 та 1932-1933 рр. Надіслані із-за кордону кошти спрямовувалися як для здійснення релігійних обрядів, так і для підтримки малозабезпечених людей. При цьому, характеризуючи події 1920-х рр., ми можемо говорити про доволі масову та системну закордонну допомогу. Її надавали Американський єврейський об'єднаний розподільчий комітет «Джойнт», Американська адміністрація допомоги (АРА), місія Нансена, Червоний Хрест, комітет Міжнародної робітничої допомоги та інші організації, товариства, приватні особи.

Хоча, безперечно, у загальнодержавних масштабах для зупинення соціальної катастрофи такої допомоги було недостатньо. У той же час держава робила далеко не все залежне від неї, щоб протистояти голоду. Цілеспрямовану політику викачування зерна з України доповнювала безгосподарність, що приносило в жертву мільйони життів. Наприклад, допомога, що надавалася організацією АРА, не завжди надходила до своїх адресатів. З цього приводу євреї міста Прилуки зверталися з проханням доставки посилок безпосередньо до місць призначення, оскільки зі складу в Харкові ці посилки за різних обставин не відправлялися. У зверненні до секретаря Прилуцького відділення допомоги повідомлялося, що посилки надійшли до Харкова в листопаді 1921 р., а на квітень 1922 р. ще не були отримані мешканцями Прилук Мудрицкая В. Документы о деятельности Джойнта на Черниговщине из Нью-Йоркского Архива // Євреї Лівобережної України. Історія та культура: матеріали ІХ міжнародного наукового семінару. Чернігів: «Десна Поліграф», 2014. С. 93..

Дослідники діяльності міжнародних організацій на півдні України Т. Михайловський та О. Тригуб стверджують, що влада не вітала поширення посилкової програми, побоюючись контактів так званих «внутрішніх ворогів» (до них відносили і представників духовенства) із «зовнішніми ворогами». У 1922 р. видавалися відповідні циркуляри, які мали на меті унеможливити отримання посилок рабинами та «впливовою частиною місцевої єврейської буржуазії» Тригуб О., Михайловський Т. Міжнародні гуманітарні організації на Півдні України у 20-х рр. ХХ ст. Миколаїв: Іліон, 2020. С. 114-115..

Однак, не дивлячись на спроби влади завадити наданню допомоги, все ж таки ця допомога надходила, що дозволило навіть керівництву організації «Джойнт» говорити про здійснення певних кроків для полегшення становища безпосередньо рабинів і релігійних лідерів JDC Archives. New York. URL: http://search.archives.jdc.org/multimedia/Documents/ NY_AR2132/474-482/NY_AR2132_00490.pdf.

Із формуванням тоталітарного режиму активна благодійницька діяльність єврейських організацій була приречена. ЦК ВКП(б) постановою від 30 листопада 1928 р. наказував поступово згорнути доброчинну діяльність юдейських громад Зельцер А. Евреи советской провинции: Витебск и местечки. 1917-1941. Москва: РОССПЭН, 2006. С. 127.. Вже у 1930 р. керівництво «Джойнту» наголосило на неможливості проведення масштабної діяльності в Радянському Союзі JDC Archives. New York. URL: http://search.archives.jdc.org/multimedia/Documents/ NY_AR2132/474-482/NY_AR2132_00490.pdf.

Отже, у 1920-х рр. серед стратегій виживання юдейського духовенства було отримання допомоги від закордонних благодійницьких організацій. У 1930-х рр. реалізація допомоги виявилася ще більш залежною від політичного курсу влади. Це показав Голодомор 1932-1933 рр., спланований Кремлем в Україні. Влада, що створила голод, заперечувала світові сам факт його існування. Тому ні про яку організовану та масштабну допомогу голодуючим не йшлося. Допускалися лише приватні посилки та грошові перекази з-за кордону. В період Голодомору держава не залишила без уваги релігійні осередки для того, щоб припинити соціальну допомогу, що надавалася членам громади. З цією метою розпочалася нова хвиля закриття синагог. Зокрема, у Дніпропетровську протягом 1932-1934 рр. влада відібрала у вірян 9 синагог Лошак А.В., Старостин В.С. Синагоги Екатеринослава. С. 10-240..

Більшовики чинили перешкоди отриманню матеріальної допомоги не тільки шляхом закриття синагог, а й застосовували до духовенства методи адміністративного тиску, шантажу, політичних репресій. У листопаді 1932 р. за одноденну відсутність без дозволу на роботі конфісковували пайкові картки Shternshis A. Soviet and kosher: Jewish popular culture in the Soviet Union. P. 3.. Це унеможливлювало пропуски працівників у суботу та, відповідно, відвідування синагог.

У січні 1933 р. рабин Коростеня Хаім Матусов надіслав до Чикаго, де діяло Товариство євреїв-вихідців з Коростеня, список зі 125 родин, що потребували грошової допомоги. У відповідь рабин отримав сповіщення про переказ грошей на суму 130 доларів. Передбачалося, що 5 доларів отримує рабин, і по одному долару кожна родина зі списку. Чиказьке товариство прохало надіслати після отримання грошей відповідні розписки й обіцяло періодично направляти нові грошові суми. Здавалося б, цей один долар міг бути суттєвою допомогою та зберегти життя людей від голоду. Однак влада не дозволила цьому статися. Районне відділення ДПУ здійснило «обробку» рабина, після якої він вимушений був подати офіційну заяву в Торгсін (Всесоюзне об'єднання по торгівлі з іноземцями) про відмову від отримання грошей і написав лист з відмовою до Чикаго Галузевий державний архів Служби безпеки України. Ф. 16. Оп. 1. Спр. 9. Арк. 315..

Політичні зміни 1930-х рр. руйнували єврейські, як врешті й інші - українські, білоруські тощо, - національні та релігійні традиції. Провідними тенденціями ставали русифікація під вивіскою інтернаціоналізму та відверта антирелігійність, камуфльована «матеріалістичним світоглядом». Яскравим маркером цієї тенденції стало рішення Оргбюро ЦК ВКП(б) від 1 грудня 1937 р., що проголошувало закриття національних шкіл, у тому числі й єврейських Российский государственный архив социально-политической истории. Ф. 17. Оп. 114. Спр. 63347. Арк. 4.. А їх тільки на території Запорізької округи існувало 15 Ігнатуша О.М., Ткаченко В.Г., Турченко Г.Ф. Історія рідного краю (Запорізька область). Запоріжжя: Прем'єр, 2006. С. 97.. Поступово протягом 1930-х рр. майже всі синагоги були закриті. Так, наприклад, у місті Миколаєві наприкінці 1930-х рр. залишився лише один єврейський молитовний будинок «Хабад», духовне керівництво в якому належало рабину Шмулю Зельмановичу Шнеєрсону Щукин В. Дорога к храму. С. 56..

За умов встановлення тотального контролю контакти із закордонними організаціями ставали приводом для засудження рабинів. Приреченим на арешт у 1937 р., році наймасовіших репресій, виявився рабин Фінгеров Шулим Лейбович. Рабин 1885 року народження мешкав разом з дружиною Руклею у селищі міського типу Липовець Вінницької області. Під час Голодомору рабин з дружиною, намагаючись вижити, займалися продажем речей, за що Шулима Лейбовича звинуватили в «скупці валюти», спекуляції та двічі заарештовували. Однак через деякий час рабина звільнили Державний архів Вінницької області (ДАВО). Ф. Р-6023. Оп. 4. Спр. 17620. Арк. 23.. Місцева синагога на 1937 р. вже була закрита і подружжя знаходилися на утриманні своїх дітей Ibid. Арк. 2-5..

Для убезпечення себе від непомірних податків, якими влада обкладала представників духовенства, рабини офіційно знімали з себе сан. Цей спосіб виживання обрав для себе і Ш. Фінгеров. Як відомо, в час сталінської модернізації подібне явище стало типовим і в середовищі духовенства інших конфесій. Не маючи офіційної посади, не отримуючи плати, рабин міг тільки розраховувати на підтримку своїх дітей і шукати альтернативні джерела існування. Звичайно, віряни проводили молитовні зібрання, збираючись по домівках один в одного, і це давало можливість рабину не залишитися сам-на-сам. У будинку рабина теж проводилися молитовні зібрання. Саме Шулиму Лейбовичу доручили звернутися за матеріальною допомогою за кордон до колишніх мешканців Липовця. Грошові надходження з Нью-Йорку планувалося використати на ремонт синагоги, але з листа від 18 жовтня 1935 р. дізнаємося, що такої необхідності вже не було. Надіслані 30 доларів Шулим Лейбович вирішив передати бідним євреям Липовця для придбання опалення Ibid. Арк. 11.. Ця допомога не мала систематичного характеру. Вже 25 листопада 1935 р. з Нью-Йорку сповістили, що не можуть поки що допомогти, оскільки одночасно підтримують багатьох євреїв. Як вихід із ситуації рабину запропонували звернутися до Липовецького земляцтва Ibid. Арк. 14.. У листі від 25 червня 1937 р. Шулиму Лейбовичу з Нью-Йорку знову відмовили у наданні допомоги Ibid. Арк. 18..

Контакти із закордоном і навіть нерегулярна допомога не залишилися без уваги влади. Липовецька селищна рада констатувала, що рабин Фінгеров має письмовий і матеріальний зв'язок із закордоном Ibid. Арк. 5.. 4 серпня 1937 р. Шулима Лейбовича заарештували, звинувативши в тому, що він вороже налаштований проти радянської влади, «проводить злісну контрреволюційну антирадянську агітацію, влаштовує зібрання та агітує про підготовку до виборів з метою, щоб не допустити в ради комуністів і радянських активістів, і провести свої кандидатури, маючи на меті повалення диктатури пролетаріату, має зв'язок з благодійними товариствами Америки, куди повідомляє провокаційні відомості про труднощі в СРСР і звідти отримує гроші» Ibid. Арк. 1..

Під час допиту слідчий вимагав від рабина зізнань у поширенні провокаційних відомостей про бідність євреїв у СРСР. Шулим Лейбович винним себе не визнав. Герменевтичний аналіз протоколів допитів свідків дозволяє стверджувати про фабрикацію кримінальної справи за одинадцять днів. У всіх протоколах допитів свідків повторювалися одні і ті ж фрази, навіть однакові речення. Ці ж лексичні конструкції ми зустрічаємо і в запитаннях слідчого під час допиту рабина. Вже 15 серпня 1937 р. Трійка управління НКВС УРСР Вінницької області засудила рабина Фінгерова до десяти років таборів. 30 грудня 1941 р. ув'язнений рабин помер в Архангельській області, розділивши долю тисяч репресованих Ibid. Арк. 40, 55..

Традиційно у роки масових гонінь і соціальних катаклізмів єврейське населення обирало шляхом звільнення від негараздів еміграцію Білоусова Л. Еміграція євреїв з Одеси в Аргентину наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. 2020. № 29. С. 36-39. DOI: 10.15407/mzu2020.29.036; Ласінська М. Дореволюційна преса, як джерело з історії єврейських міжконтинентальних міграцій кінця ХІХ - початку ХХ століття // Емінак. 2020. № 4 (32). С. 237-252. DOI: 10.33782/eminak2020.4(32).483. Так було після єврейських погромів і революцій 1905-1907, 1917-1921 рр. За підрахунками дослідника В. Гусєва, тільки протягом 1920-1921 рр. з України виїхали 150-200 тис. євреїв Гусев В. О еврейских погромах, помощи пострадавшим и эмиграции евреев из Украины (1917-1921 гг.) // Вестник Еврейского университета в Москве. 1994. № 3 (7). С. 76, 80..

Соціально-економічні та політичні трансформації, посилення адміністративного тиску і репресій знову змушували євреїв у 1920-х рр. до масової еміграції. Найбільше еміграційні процеси охопили представників єврейського суспільства Волині та Поділля. Еміграцію, як спосіб збереження власного життя, обирали і рабини та члени їхніх сімей у різних регіонах радянської України. Головний рабин Києва Шломо Аронсон у 1921 р. під тиском переслідувань з боку більшовицької влади був вимушений емігрувати до Німеччини, де його призначили рабином громади вихідців з Росії. У 1923 р. він емігрував в Ерец-Ісраель, і до 1935 рр. був головним рабином Тель-Авіва Аронсон Шломо // Электронная еврейская энциклопедия. URL:

https://eleven.co.il/zionism/parties-institutions/10296/.

Згаданий вище рабин Запоріжжя Рогалін Лейб Файвишев, який духовному служінню віддав 39 років свого життя, теж вимушений був емігрувати у 1928 р. У заяві про надання дозволу на виїзд за кордон від 24 лютого 1928 р. вже вдівець Лейб Файвишев вказав, що «зважаючи на поважний вік» планує виїхати через Одесу до Єрусалиму з метою побачитися зі своєю ріднею та відвідати святе місце ДАЗО. Ф. Р-316. Оп. 2. Спр. 42. Арк. 111-116.. Відсутність згадок про рабина у документах архіву після 1928 р. переконує в тому, що Рогаліну вдалося все ж таки емігрувати.

Два сини рабина міста Дніпропетровська Л.З. Шнеєрсона емігрували з країни Ченцов В. Штрихи до портрета одного в'язня... С. 227-239.. Один з його синів, Мендель Шнеєрсон, ще в 1927 р. виїхав до Риги разом із сім'єю майбутньої дружини, яка була донькою відомого релігійного діяча Йосипа Шнеєрсона. Пізніше М. Шнеєрсон навчався в університеті Сорбона, працював інженером. З 1941 р. мешкав у Нью-Йорку. Навіть після своєї смерті М. Шнеєрсон залишається авторитетною постаттю руху Хабад у всьому світі Шнеерсон Менахем Мендл // Электронная еврейская энциклопедия. URL:

https://eleven.co.il/judaism-trends/hasidism/14869/.

Молодший син Л.З. Шнеєрсона - Ар'є Лейб - виїхав з Радянського Союзу та мешкав спочатку у Берліні, а пізніше оселився у Палестині Ченцов В. Штрихи до портрета одного в'язня. С. 238.. Середній син - Дов Бер, залишився в Україні і був закатований нацистами у 1942 р. Быстряков А. Хроника жизни евреев Екатеринослава - Днепропетровска. Отже, еміграція для цієї родини стала інструментом збереження династії рабинів.

Один із синів Мордехая Дов Вайсблата - головного рабина Житомира - вимушений був емігрувати до Польщі, а пізніше до Ерец-Ісраелю, де став відомим політиком і публіцистом Гольд М. О главном раввине замолвите слово..

Нечисленними є згадки про еміграцію рабинів і членів їхніх сімей у 1930-х рр. Архівні джерела повідомляють, що син рабина Менделя Шнеєрсона з Чернігова - рабин Залман, у 1935 р. емігрував до Парижу. Інший син - Борис, виїхав до Польщі, а доньки жили в Челябінську та Лихославлі (сучасна Російська Федерація) Державний архів Чернігівської області (ДАЧО). Ф. Р-8840. Оп. 3. Спр. 9672. Арк. 39зв.. Чернігівський рабин Єгуда Лейб Домях у 1935 р. емігрував до Палестини Ibid. Арк. 3, 24-25..

Рідня із-за кордону не залишала без матеріальної та моральної підтримки нужденних у Радянському Союзі. У 1930 р. дніпропетровський рабин Л. Шнеєрсон отримав від свого тестя - Й. Шнеєрсона два вагони маци для безкоштовної роздачі віруючим на Пасху. У 1934 р. саме рабину надсилалися гроші для малозабезпечених євреїв Ченцов В. Штрихи до портрета одного в'язня... С. 239..

Допомога від рідні із-за кордону, яка полегшувала життя рабинів, наприкінці 1930-х рр. оберталася трагедією для її отримувачів. У 1939 р. спілкування духовних лідерів релігійної громади Чернігова з друзями та ріднею із-за кордоном стало приводом для їх арешту та створення великої справи під назвою «Благодійники». Чернігівському рабину М. Шнеєрсону закидали листування із закордоном, отримання посилок і грошей ДАЧО. Ф. Р-8840. Оп. 3. Спр. 9672. Арк. 64.. Відомий чернігівський рабин, засуджений до п'яти років заслання до Казахстану, навіть не доїхав до місця заслання, на одній зі станцій він помер Ibid. Арк. 69; Шнеерсон М. Восмоминания // Livejournal. 2011. URL:

http://tavas.livejournal.com/42607.html.

Таким чином, на зміну стратегій виживання юдейського духовенства в Україні протягом 1920-1930-х рр. впливало динамічне посилення й урізноманітнення суспільно-політичних викликів. Особливо відчутними для середовища духовенства були результати соціальних потрясінь, спричинених революційними подіями, змінами соціальної та національної політики у формі голодоморів, пониженням соціальних стандартів, посиленням антирелігійної напруги, відмовою в реєстрації релігійним громадам, політичними репресіями, закриттям молитовних будинків.

Широкомасштабність і невпинність тиску формувала пошук адекватних способів відповіді на життєві реалії, що було нелегко зробити з огляду на безпрецедентність цього тиску, що мав ознаки соціальної аномалії. Разом із тим, визначальні для повсякдення умови суспільно-політичного розвитку 1920-х і 1930-х рр. суттєво відрізнялися між собою. Продовження релігійного життя у 1920-х рр. формувало ще відносно сприятливі обставини для діяльності юдейського духовенства. Відкриття домашніх молитовних зібрань стало умовою не тільки збереження можливості виконання релігійних обрядів, а й умовою підтримання матеріального та морального стану юдейського духовенства. Основною стратегією виживання єврейського духовенства стало слідування етносоціальним традиціям, пошук додаткових та альтернативних господарських занять, отримання підтримки від громади та, передусім, від родини. Рабини, а це були особи вже переважно похилого віку, отримували допомогу від дітей, рідних. Культ родини в єврейському соціумі обумовив тісні взаємозв'язки між членами родини, що дещо пом'якшувало і психологічний, і економічний тиск на єврейських служителів.