Українські священники про функціонування української мови на теренах Східної Галичини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет імені Івана Франка

УКРАЇНСЬКІ СВЯЩЕННИКИ ПРО ФУНКЦІОНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ НА ТЕРЕНАХ СХІДНОЇ ГАЛИЧИНИ

Сокіл Б.М., кандидат філологічних наук,

доцент, доцент кафедри українського

прикладного мовознавства

Анотація

галичина мова священник політика

Висвітлено одне із актуальних питання мікросоціолінгвістики - своєрідність розбудови мовної політики на східноукраїнських землях. Зроблено короткий аналіз суспільно-політичної ситуації на теренах Східної Галичини за час її перебування у складі Австро-Угорської монархії. Наголошено, що саме після так званої «весни народів» галицькі українці почали відстоювати свої національні права. Цілком закономірно, що їхніми проводирями стали священники. Духівництво розуміло, що український народ зможе відстояти свої національні інтереси лише тоді, коли він буде об'єднаний. Саме з такою метою було вирішено створити першу політичну організацію «Головна Руська Рада», яка повинна була захищати національні права галицьких українців. Зауважено, що українське духівництво, як і українська інтелігенція, визнавали право польської мови бути урядовою у Східній Галичині. Водночас священники намагалися переконати як центральний уряд, так і місцеву владу, що функціонування української мови як урядової не перешкоджатиме використанню та розвитку польської мови.

Проаналізовано спроби українських священників відстоювати права української мови на теренах Східної Галичини. Названо підстави, відповідно до яких священники домагалися запровадження української мови до богослужінь. Подано окремі подання священників-послів Державної Ради про запровадження української мовим як урядової для українських галичан. Акцентовано увагу на важливості на взаємодії української ї та польської мови в одному соціумі.

Звернено увагу на дії місцевих польських урядників, які намагалися всупереч чинним законам та розпорядженням центральної влади запровадити польську мову як урядову серед місцевого українського населення.

Ключові слова: мікросоціолінгвістика, священники, посол Державної Ради, мовна політика, українська мова, права української мови, урядова мова, мовний соціум.

Annotation

UKRAINIAN PRIESTS ABOUT THE FUNCTIONING OF THE UKRAINIAN LANGUAGE ON THE TERRITORY OF EASTERN HALYCHYNA

One of the topical issues of micro-sociolinguistics is highlighted - the peculiarity of language policy development in Eastern Ukrainian lands. It was emphasized that Ukrainian priests being the most progressive and most educated strata of the Ukrainian population started the struggle for the defense of the rights and freedoms of the Ukrainian people and the Ukrainian language. The attempts of Ukrainian priests to defend the rights of the Ukrainian language on the territory of Eastern Halychyna are analyzed. The grounds, according to which the priests tried to introduce the Ukrainian language to the services, were presented. Ukrainian priests emphasized that the Greek-Catholic faith recognized the use of the national language in religious services and representatives of other nationalities used their native language in religious services. The constitution of the Austrian state, in addition to civil rights, guaranteed both the church and the members of religious societies equal rights to perform their own religious rites and to decide their internal rights. At the same time, belonging to one or another religion could not violate the civil and political rights of citizens. Separate submissions of priests-ambassadors of the State Council on the introduction of Ukrainian as the official language for Ukrainian Halychynians were submitted. The Ukrainian clergy, being the ambassadors of the Ukrainian people in representative local and national bodies, in their submissions demanded that the government introduce the Ukrainian language for the public use of Eastern Halychynians in schools, courts, and local government institutions. Attention is focused on the importance of the interaction of the Ukrainian and Polish languages in one society.

Key words: micro-sociolinguistics, priests, ambassador of the State Council, language policy, Ukrainian language, Ukrainian language rights, government language, language society.

Постановка проблеми

Східна Галичина після розпаду Польщі увійшла до складу Австро-Угорської монархії як окрема адміністративно-територіальна одиниця. Центральний австрійський уряд визнавав східних галичан самостійним народом і визнавав його право розвивати свою народність та мову. Однак політична ситуація на теренах Східної Галичини не сприяла розвиткові української народності. Поляки не залишали думки про відродження колишньої Польщі і робили, за певним потуранням центральної влади, для цього все можливе. Особливо їхня діяльність активізувалася після створення Галицького Сейму, у якому вони мали більшість. Усі зусилля були спрямовані на обмеження прав української мови з усіх сфер суспільного життя галичан. Українську мову було відправлено під „стріху“ та до церкви. Саме священники у той час як проводирі українського народу докладали багато зусиль для збереження української мови. У статтях, виступах як в Галицькому Сеймі, так і в Державній Раді українське духівництво доказувало право української мови бути урядовою на галицьких землях, аналізувало її особливості, які свідчили про самостійність та відмінність як від польської, так і від російської [12, с. 19-29; 13, с. 68-78].

Аналіз останніх досліджень

Незважаючи на те, що соціолінгвістики перебуває на периферії мовознавчих досліджень, все-таки здобутки на цьому науковому поприщі відчутні. Вагомий внесок у розвиток цієї диципліни внесли праці Л. Булаховського, Ю. Шевельова, В. Сімовича, Б. Ажнюка, Г Мацюк, Т Космеди, Л. Ткач, Л. Масенко, М. Мозера та ін. Водночас офіційно-діловий стиль української мови не був предметом дослідження мовознавців.

Виокремлення раніше нез'ясованих частин: українські священники були фактично єдиними у ХІХ ст. представниками українського народу, які загострювали увагу тогочасного суспільства над проблемами функціювання української рівні на різних рівнях.

Оскільки обсяг статті не дозволяє ґрунтовно висвітлили діяльність українських священників щодо мовного питання, тому обмежимося лише з'ясуванням окремих їхніх позицій.

Мета статті: показати діяльність українських священників в обороні прав української мови; проаналізувати їхні виступи в державних представницьких органах.

Після проголошення 25.03.1848 р. Конституції, яка й призвела до так званої „весни народів”, галицькі українці намагалися відстоювати свої національні права. Цілком закономірно, що їхніми проводирями стали священники. Духівництво розуміло, що український народ зможе відстояти свої національні інтереси лише тоді, коли він буде об'єднаний. Саме з такою метою було вирішено створити першу політичну організацією. 16.06. 1848 р. Григорій Яхимович оголосив про створення „Головна Руська Рада”. Як голова партії Григорій Яхимович підписав звернення до українського народу, у якому було окреслено коло діянь. Там, зокрема наголошували: „а) первымъ заданьемъ ббде заховати вп>рб й поставити на рдвни обрАдокъ нашъ й права Церкви й СвАщенникдвъ нашихъ съ правами дрбгихъ обрАдкдвъ; б)розвивати й взносити нарддндсть нашб во всп>хъ єи частехъ: выдосконаленьемъ Азика нашого, запровадженьемъ єго въ въ школахъ низшихъ й вижшихъ, выдванньсмъ письмъ часовыхъ, оутримованьемъ кореспонденцій съ письменными такъ нашими, Акъ йнными до щепб славАньского належащими, розширеньемъ добрыхъ й оужиточныхъ книжокъ въ Азыцп рбскдмъ и оусильнымъ стараньемъ впровадити й на рдвни поставити Азыкъ нашъ зъ йнными въ оурАдахъ пббличныхъ” [6, с. 2].

27.10.1848 р. „Головна Руська Рада” вислала заступників Голови крилошанина Михайла Куземського та отця Іоанна Борискевича від імені всього українського народу до цісаря, щоб висловити про незмінну вірність українського, і запропонувати Його Величності бажання та прохання руського народу.

Окрім різноманітних економічних та політичних прохань, були й такі, що стосувалися руської мови, а саме:

1. щобы завести роско мово и письмо во всЬхъ школахъ (оучилищахъ).

2. щобы завести роско мово и письмо во всТхъ оурядахъ и зверхностехъ.

3. щобы перенесени боли тіи оурядники, котри народови роскомо обАвилисА непрїАзньїми; понеже таки оурядники завТрене народа роского оутратили” [4, с. 12].

21 грудня 1867 року нова австрійська Конституція, окрім загальних громадянських прав, гарантувала представникам греко-католицької віри, як і кожній законом визнаній церкві і релігійному товариству рівні права виконувати власні релігійні обряди і вирішувати свої внутрішні справи.

Окрім того, було також запоручено свободу віри. Водночас зауважували, що приналежність до того чи іншого віросповідання не може порушувати громадянських або політичних прав [8, ^с. 29]

Отже, незалежно від обряду, було офіційно визнано їхню рівноправність та неможливість будь-яких переслідувань політичних та приватних прав.

З цього виходило, що українська церква може самостійно і незалежно від держави облаштовувати своє внутрішні справи, до яких належали: наука, віра, церковні відправи, діловодство та урядування духовної української влади. Українські парафіяльні та деканатські уряди та ординаріяти мали право і водночас обов'язок вживати українську мову не лише у своєму внутрішньому урядуванні, але також і в переписці з владою та домагатися, щоб урядові установи спілкувалися з ними як усно, так і писемно також українською мовою [8, c. 31]

Важливим питанням для українського духовенства було питання запровадження народної мови в богослужіння. Цю проблему священники вирішували на засіданні церковного синоду.

Варто наголосити, що українські священники мали для такого поступку цілком вагомі підстави, а саме:

1) Греческа впра въ загалТ, а тымъ самымъ и нашъ греческо-католицкій обрядъ не тдлько допускає живу народну мову до всякого богослуженя, але якъ разъ въ тдмъ лежитъ навТть єго высшдсть надъримськимъ обрядомъ, що позваляє вТрнымъ молити ся до Всевышного въ родндй мовТ и въ тдй самдй зрозумТлдй для себе мовТ слухати хвалы Божои та молитовъ, що священикъ засылае за них до Бога.

2) Иншй народы греческои вТры греческои вТры навТть по правдТ мають живу народну мову въ своТмъ богослуженю; хоть бы згадати лише недалекихъ вддъ насъ, а въ части навТть сусТдуючихъ зъ нами Румундвъ.

3) Нашй теперТшнй книги церковнй списанй и такъ не тою вже мовою, що були зразу передъ вТками; а перероблювано ихъ вже кдлька раздвъ въ тдй цпли, щобы були народови лТпше зрозумТлй.

4) НТхто того не заперечить, що наше богослуженє хоть не єсть для руского народу цТлкомъ незрозумТле, то таки зрозумТле єсть оно лише пяте черезъ десяте. Ба, мимо найревнТйшихъ заходдвъ нашого патріотичного духовеньства народъ нашъ не тдлько не розумТє добре навТть щоденныхъ молитовъ, але дуже часто перекручує ихъ въ найнедорТчнТйшій спосдбъ” [9, с. 153-154]

Узявши за основу такі постулати, українські священники на Соборах приймали рішення, яких виливало: а) не приймати листи, адресовані польською мовою [3, с. 3]; б) вести переписку з усіма властями лише українською мовою і українськими літерами [2, с. 1].

Варто зауважити, що місцева влада часто підтримували намагання священиків і видавала відповідні розпорядження: „Ч. 6095/1998 До Всч. Теребовельского Уряда Деканального. На предложене письмо зъ... завТдомляє ся Всч. Урядъ Деканальный, що В. Президія ц. к. НамТстництва пддъ днем ЗІ.марта 1897 ч. 1334/96 розпорядила, щобы ц. к. Власти переписовали ся урядово до сторонъ - чи то селянъ, духовныхъ, чи парохіяльныхъ Уряддвъ въ языцТ черезъ нихъ звычайно ужывандмъ, т.є. (въ томъ случаю) въ рускдмъ. Поддбного рода розпордженє выдали В. Президія высшого ц. к. Суду кураєвого, ц. к. Дирекція скарбу, ц. к Дирекція почтъ и телєграфдвъ. Такожь т ц. к. Дирекціи желТзниць въ восточндй ГаличинТ суть обовязанй переписовати ся урядово въ рускдмъ языцТ зъ взглядными сторонами. Протоє обовязкомъ єсть интересованыхъ, въ случаяхъ неперестерТганя взглядными ц. к. властями того розпорядженя, представденє призалученю доказдвъ до высшыхъ інстанцій для дальшого дтповТдного урядованя вносити” [2, с. 1].

Однак урядники не дотримувалися розпоряджень і надалі спілкувалися з українцями польською мовою. Звертаючись з різноманітними питаннями до церковних урядів, державні місцеві урядовці займалися маніпуляціями: адресу писали українською мовою, а формуляри в листі польською або німецькою мовами. [2, с. 2].

Українські священники розуміли, що збереження української мови лише в лоні церкви не вирішить проблеми полонізації українців Східної Галичини.

Уже в 1861 р. Іван Наумович звернувся в Державній Раді з інтерпеляцією, у якій наполягав рівноправності для української мови: „Подъ рдвноправностью народностей розуміємо, що вдльно намъ, всВмъ Русинамъ до всВхъ ??? уряддвъ и суддвъ писати языкомъ народнымъ. Уряды повВтовй и суды пршмаютъ поданія рускіи и выдаютъ рускіи рВшенія, ???? н. п. въ Перемышлянахъ ??? хорошо по руски, за що буде???, и Высокопочтенному Начальнику принадле??? честь и слава. Одни тдлько уряды подаи??? не пріймають рускихъ письмъ, и на рускіи платы грошей выдавати не хотять. Наши Оддтцы Отечетсва, прече??? Заступники народа руского въ ДумВ державной, изводятъ заинтерпелевати Г. Министра финансовъ, вдльно ли Русинамъ рускіи квиты писати, и должны ли урядники податкови рускій языкъ и письмо розумВты и на рускіи квиты гроши выдавати?” [7, с. 329].

Окрім державного рівня, питання функціонування української мови як урядової порушували і в Галицькому Сеймі. Уже на перших засіданнях Григорій Гушалевич наголосив, що в краю проживає дві самостійні народності. Частина депутатів не розуміють польської мови. Український священник вніс подання, яке складалося з двох частин. Перша - посол просив, аби протоколи засідань, стенографічні записи друкували і виголошували як польською, так і українською мовою. Друге - аби всі подання також українською мовою. Така позиція сейму, на його думку, свідчитиме про велику важливість рівності мов [5, с. 122].

Особливо загостилося мовне питання на теренах Східної Галичини у 1866 році. Йшлося про два важливі питання: про вживання української мови в урядових інституціях, зокрема в Галицькому Сейму та вживання мови в шкільництві. Посол Антон Петрушевич домагався справедливого вирішення цієї мовної проблеми. Визнаючи права кожної народності краю вживати свою рідну мову як урядову, він пропонував запровадити і українську і польську мову в місцевому урядуванні: „Выс. Соймъ благоволитъ постановити: Краевый Соймъ обрадуъ, ухваляе и урядуе зардвно въ языЦВ польскдмъ якъ и въ рускдмъ; для того всякіи внесенья и предложенья правительственны, выдВловы и комистйны должны въ тыхъ обохъ краевыхъ языкахъ до обрадъ соймовихъ предкладаемы быти. При втордмъ читанью есть текстъ рускій и польскій зардвно предметомъ пересправы (дискусіи) и голосованья; при третдмъ же читанью имВе быти всегда дтчитаный кождый §. тексту польского и руского, и тіи оба тексты имВютъ уважатися автентичными и взглядно предкладатися до найвысшои санкціи” [1, с. 1-2].

Отець Добрянський промовляв за згоду між українцями та поляками, а отець Іван Гушалевич, посилаючись на історичні події, наполягав на визнанні української мови як урядової [10, c. 1].

Не пройшло повз увагу українських священників мовне питання в шкільництві. Після входження Східної Галичина до Австрійської держави мовою навчання в міських школах була німецька мова, а в сільських - польська мова. Австрійський уряд визнавав українську мову окремішньою від польської мови, тому в нормативних освітніх розпорядженнях зауважував, що українська мова, за належного розвитку та відповідного кадрового й методологічного забезпечення, зможе стати навчальною, тобто замінити німецьку мову. Такий підхід до вирішення мовного питання у Східній Галичині викликав серед польських політиків спротив. Скориставшись більшістю в Галицькому Сеймі, вони прийняли закон, який фактично усував українську мову зі шкільництва. 31. 12. 1866 р. Сейм ухвалив: „1) Въ народныхъ школахъ має подавати ся вся наука въ тдй мовВ, якои хоче громада або той, хто школу утримує. Єсли на утриманє школы доплачує фондъ краєвый, то постановляє такожь рада громадска але тую постанову мусить ще рада шкдльна краєва затвердити; 2) Въ середныхъ школахъ (Гімназіях^ єсть языкъ выкладовый польській, а рускій лише въ одной Гімназіи у Львовп. Въ иншихъ Гімназіяхъ можуть въ окремыхъ вдддьлахъ и лише поодинокй предметы выкладатися по-руски, але тдлько тогды, єсли родичВ що-найменше 25 учениковъ того зажадають, а рада шкдльна на тоє згодить ся. Сталу науку руску въ поодиноких клясахъ або вдддВлахъ або въ цВлыхъ Гімназіяхъ може завести тдлько соймъ по выслуханю радъ повВтовыхъ” [10, c. 2].

Отже, цей закон, запровадивши польську мову як викладову в усіх міських школах та гімназіях, позбавив українську мову навіть тих прав, які вона мала до його прийняття.

Українські посли запротестували проти такого драконівського для галицького шкільництва закону, а отець Степан Качала назвав таку ухвалу „циройрафомъ на убитє Руси” [10, с. 4]. Посол закликав до порозуміння між представниками обидвох народностей щодо вирішення мовного питання в шкільництві.

Однак і таких обмежень щодо вживання української мови в школах Східної Галичини полякам видалося замало. Вони звернулися до цісаря і 22. 06. 1867 р. отримали санкціонований ним закон, у якому ще більше обмежували українську мову як навчальну [14, c. 101-109; 15, с. 189-197].

Цілком закономірно, що під час обговорення цього закону активну участь взяв отець Степан Качала. Посол наголосив, що цим законом фактично запроваджено процес ополячення українського народу. Посол зацитував звіт Краевого відділу, який підтверджує наміри поляків. Там, зокрема була сказано: „ДТлять насъ обряды, нехай не дТлять насъ языки, черезъ подТлъ щколъ посля языка выкладового могли бъ розбутити ся сильнТйшерозницТ пародии" [11, с. 33].

Степан Качала звернув увагу послів Сейму, що українці намагаються справедливо вирішити мовне питання, починаючи з перших засідань Галицького Сейму. Однак жодного успіху не мали, бо поляки не йшли на поступки. Поляки, на думку українського священника, були переконані, що такі поступки віддаляють їх від ідеалу, аби на Русі не було русинів. Українці хотіли, аби в краю поруч функціонували дві краєві мови: українська і польська [11, с. 35].

Українське духівництво, усвідомлюючи свою місію, брало активну участь в суспільно політичному житті краю. Їхня діяльність у відстоювання прав як українського народу, так і української мови була надзвичайно важливою. Саме священники як освічена каста українського народу аргументовано доводили самостійність українців як нації та відмінність їхньої мови від польської. Для підсилення своїх позицій священник висували абсолютно вагомі аргументи, а саме: а) грецька віра допускала живу народну мову до богослужіння; б) інші народи грецького віросповідання використовують в богослужіннях свою рідну мову; в) церковні книжки були перероблені мовою, більш зрозумілою для народу.

Порушена українським духівництвом акція церковно-правного становища парафіяльних урядів знайшла підтримку як серед нижчого духівництва, так і серед галицького українського населення.

Список використаних джерел

1. БесГда посла Петрушевича на ХХІІ. засГданью сойма кревого дня 4. (16.) Слово. 1866. Ч. 3. С. 1-2.

2. Борба о рускій языкъ. Діло. 1898. Ч. 178. С. 1.

3. Въ справГЬ борби о рускій языкъ. Діло. 1898. Ч. 181. С. 3.

4. До галицкоруского народа. Зоря Галицька. 1848. Ч. 27. С. 12.

5. ЗасГданіА краевого соймика во ЛьвовГ. Слово. 1861. Ч. 22. С. 122.

6. Одозва до руского народу. ЗорА Галицка. 1848. Ч.1. С. 2.

7. Еще одна интерпеляція. Слово. 1861. Ч. 62. С. 329.

8. Левицький К. Про права руської мови. О правах на користь нашого обряду руского. 1896. С. 29.

9. Провинціонаольньїй синодъ церковный - а народна мова въ церкви. Батьковщина. 1888. Ч. 25. С. 153-154.

10. Руска справа въ галицкомъ соймГ. Батьковщина. 1886. Ч. 5. С. 2.

11. Руска справа въ галицкомъ соймГ. Батьковшина. 1886. Ч. 6. с. 33-35.

12. Сокіл Б. Іван Жуковський про місце української мови серед інших слов'янських мов. Българска украинистика. 2014. С. 19-29.

13. Сокіл Б. Роль українського духівництва в розвитку української мови. Філологічні трактати. 2016. Т. 8. № 4. С. 68-78.

14. Сокіл Б. Мовний закон для народних та середніх шкіл у Галичині 1867 року та дискусії навколо нього. Наукові записки. Серія: Мовознавство. Тернопіль. 2016. С. 101-109.

15. Сокіл Б. Українська мова в галицьких народних школах за часів Австро-Угорської монархії. Лінгвістичні дослідження. Зб. наук. пр. Харків. 2016. Вип. 42. С. 189-197.

Размещено на Allbest.ru