Купецтво в національних рухах України й Чехії (ХІХ — початок ХХ ст.): порівняльний аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУПЕЦТВО В НАЦІОНАЛЬНИХ РУХАХ УКРАЇНИ Й ЧЕХІЇ (ХІХ -- ПОЧАТОК ХХ ст.): ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ

О.М. Донік, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник, відділ історії України ХІХ -- початку ХХ ст., Інститут історії України НАН України (м. Київ, Україна)

У статті йдеться про становище купецтва в підросійській Україні та його місце в національному русі в ХІХ -- на початку ХХ ст. у контексті аналогічних процесів, що відбувалися в інших слов'янських бездержавних народів (зокрема чеського) на початку ХХ ст., пов'язаних із залученням до державотворчих процесів місцевих підприємців. Під час дослідження було використано методи компаративного аналізу, історико-генетичний, контекстного аналізу, біографічний, типологізації.

З 'ясовано, що в ХІХ ст. із середовища заможного купецтва не заявили про себе підприємці, які за наперед зазначеним планом певний час вкладали б матеріальні ресурси в розбудову підвалин майбутньої Української держави. Мова може йти лише про поодиноких купців-“оригіналів”, котрі присвячували себе та власні капітали на такі цілі. Проте це були далеко не ті кошти, що могли б суттєво змінити ситуацію на користь української справи. В абсолютній своїй більшості підприємці українського походження в умовах росій- щення ставали переконаними прихильниками централістичної великодержавної політики, були “політичними малоросами” з “вірнопідданими” симпатіями до російського самодержавства й нетерпимим ставленням до “мазепинства”, тобто модерного українського руху, як це виразно проглядалося на прикладі Києва.

Розвиток національного руху бездержавних народів Центрально-Східної Європи в ХІХ -- на початку ХХ ст. на прикладі Чехії наочно демонструє, що лише там, де економічний розвиток досяг своїх вершин, де в національній справі активну участь брали купці та весь підприємницький прошарок, який усвідомив своє керівне становище в ньому й щедро його фінансував, у національно- державному будівництві вдалося добитися успіху.

Ключові слова: купець, підприємець, Україна, Чехія, національний рух, державотворчі процеси.

Abstract

Merchants in the national movements of Ukraine and the Czechia (19th -- early 20th centuries): a comparative analysis

O.M. Donik, Candidate of Historical Sciences (Ph. D. in History), Senior Research Fellow, Department of the History of Ukraine ХІХ -- early ХХ century, Institute of History of Ukraine NАS of Ukraine (Kyiv, Ukraine)

The article deals with the position of Ukrainian merchants and their place in the national movement in the 19th -- early 20th centuries in the context of similar processes that took place in other Slavic stateless peoples (including the Czechs) in the early 20th century, related to the involvement of local entrepreneurs in statebuilding processes. Methods of comparative analysis, historical-genetic, contextual analysis, biographical, typology were used during the research.

It was found that in the 19th century entrepreneurs from the Ukrainian wealthy merchants ' circles did not declare themselves, who according to the above-mentioned plan, would invest material resources in the construction of the future nation-state for some time. We can only talk about single merchants-"originals", who dedicated themselves and their own capital to such noble purposes. However, these were not the means, that could significantly change the situation in favor of the Ukrainian cause. The vast majority of entrepreneurs of Ukrainian descent in the conditions of Russification became staunch supporters of the centralist great-power policy, were "political Little Russians" with loyal sympathies for the Russian autocracy and an intolerant attitude to "Mazepinism", i. e. the modern Ukrainian movement, as can be clearly seen in the example of Kyiv.

The development of the national movement of enslaved peoples of Central and Eastern Europe in the 19th -- early 20th centuries clearly demonstrates, on the example of the Czechia, that only where economic development has reaches its peak, where merchants and the entire business community took an active part in the national movement, who realized their leadership and generously financed it, succeeded in nation-state construction.

Keywords: merchant, entrepreneur, Ukraine, Czechia, national movement, statebuilding processes.

купецтво чехія державотворчий національний

Купецтво в Європі було рушієм економічного прогресу. Саме з ним пов'язано зародження нового національного суспільства, яке прийшло на зміну державам володарського типу. Капіталістична економіка трималася на третьому стані, представники котрого переважно мешкали в містах. Його провідником стало нове підприємництво, що складалося з купецтва та міщанства, і протистояло традиційним дворянству, духівництву, селянству. Не лише доба Реформації та гуманізму постала завдяки цьому третьому стану, але й національне питання ранньомодерного часу.

Українська ситуація аж ніяк не перебувала у світовому фарватері національних зрушень. Господарський розвиток міст в підросійській Україні не свідчив про наявність тут розгалуженого підприємницько- купецького класу. Прошарок питомо українського купецтва був зовсім незначним. У ХVІІІ ст., коли почався процес кристалізації національних відносин, його доля в містах не перевищувала 30%. У ХІХ ст. найбільший вплив мало купецтво російське, найвищий відсоток -- єврейське (в містах і містечках у смузі осілості) та досить помітний -- польське. Значним був процент інонаціонального (німецького, татарського, вірменського, грецького та ін.) Донік О. М. Купецтво України в імперському просторі (ХІХ ст.). Київ, 2008. С. 54-55..

Незважаючи на інтерес до історії купецтва, у цілому місця й ролі підприємницького прошарку в розвитку економіки, його участі у соціо- культурній діяльності, процесах формування модерного міста, що проявляється в останні десятиріччя та втілився у вагомі наукові напрацювання Гуржій І. О., Гуржій О. І. Купецтво Києва та Київщини XVII-XIX ст. Київ, 2013. 284 с.; Бєліков Ю. А. Купецтво Харківської губернії (друга половина ХІХ -- початок ХХ ст.): Дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01. Харків, 2003. 267 с.; Донік О. М. Купецтво України в імперському просторі (ХІХ ст.). 271 с.; Глизь Ю. І. Київська міська дума: розбудова модерного міста. Київ, 2019. 328 с.; Водотика Т. Культура підприємництва в містах Наддніпрянської України (друга половина ХІХ -- початок ХХ ст.). Київ, 2018. 237 с. та ін., історія купецько-підприємницької верстви залишається ще недостатньо розробленою у вітчизняній історіографії, зокрема в контексті її участі в українському національному русі. На цьому тлі набуває актуальності порівняльний аналіз аналогічних процесів, що відбувалися в інших слов'янських бездержавних (станом на початок ХХ ст.) народів, пов'язаних з участю місцевих підприємців та тих, які проживали у Російській імперії, у національно-визвольному русі. Яскравим прикладом у зіставленні націєтворчих процесів, до яких активно залучалося купецтво в ХІХ -- на початку ХХ ст., може стати Чехія Див.: Бевзюк Є. Гавлічек-Боровський як ідеолог чеського національного руху // Ґілея. 2013. Вип. 71 (4). С. 904-909; Його ж. Ідеологія чеських будителів напередодні революції 1848 р. // Історичний архів: Наукові студії: Зб. наук. пр. Миколаїв. 2012. Вип. 9. С. 16-23; Його ж. Матеріальне заохочення слов'янських “будителів” як знаряддя поширення Російською імперією ідеї панславізму (друга половина ХІХ ст.) // Україн-ський історичний журнал. 2018. № 3. С. 73-90; Його ж. Промислова революція у чесько- словацьких землях у першій половині ХІХ ст. // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. 2010. Вип. 19. С. 53-58 та ін..

Ще в 1920-1930-х рр. у наукових працях, присвячених ролі вітчизняного господарства в економіці Російської імперії, характеру українсько- російських торгових відносин частково йшлося і про національний склад купецької верстви. Такі дослідники, як О. Варнеке, О. Оглоблин, М. Слаб- ченко, відстоюючи тезу про наявність певної автономії української економіки, водночас писали про малу чисельність місцевого купецтва на всіх етапах його розвитку, а від кінця XVIII до початку ХХ ст. -- про практичне злиття (у статусі, комерційних інтересах, навіть у використанні мови) з російським Варнеке О. Залізничне будівництво на Україні 1860-х рр. // Записки Одеського при УАН товариства: Секція соціально-історична. Одеса, 1927. Ч. 1. С. 7-10; Оглоблин А. П. Очерки истории украинской фабрики: Предкапиталистическая фабрика. Киев, 1925. С. 45-46; Оглоблін О. Нариси з історії капіталізму на Україні. Харків; Київ, 1931. С. 38; Слабченко М. Є. Матеріали до економічно-соціальної історії України XIX ст. Б. м., 1925. Т. 1. С. 9..

Справді, українська “бездержавна” нація не могла похвалитися свідомим своїх національних завдань купецтвом. Натомість підприємці державних (передусім російської й польської) націй та єврейські якраз у своїй діяльності враховували національний чинник, будучи провідниками державних інтересів Росії або Речі Посполитої. Західноукраїнські регіони перебували здебільшого під впливом купецтва польського та єврейського (перше орієнтувалося на ідеї відродження “історичної Польщі”), натомість підросійська Україна опинилася в господарському поневоленні уже російських та знову єврейських підприємців, котрі переслідували мету утвердження великодержавної Росії й асиміляції неросійського населення.

У Львові до ХУІ ст. ще існував певний паритет між місцевим українським і німецькокультурним, єврейським, польським купецтвом, що дозволяло за підтримки православних волоських володарів утримувати церкви, богадільні, шпиталі, школи. Розгорнулося культове будівництво, чому сприяла й допомога з боку грецьких купців міста. На рубежі ХУІ- ХVІІ ст. постали Успенський собор (Волоська церква), вежа Корнякта, собор Св. Юра, П'ятницька церква, відновлювалися Онуфріївський монастир, Миколаївська церква. Православні братства були дітищами в тому числі й українського купецтва під покровительством козацтва та духівництва Середньовічний Львів. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Середньовічний_Львів. На другу половину ХVІІ-ХVІІІ ст. ситуація змінилася, у містах Галичини, Волині, Поділля встановилося католицько-польське домінування.

Відтік активного українського елементу на Наддніпрянщину сприяв зміцненню тут місцевого купецтва, передусім у Києві. На відміну від Львова це місто так і залишалося тривалий час українським як за культурним розвитком, так і за національною належністю, де майновиті прошарки населення та купці були православно-українськими Гирич І. Київ як українське місто // Його ж. Український Київ кінця ХІХ -- початку ХХ ст.: культурологічний есей. Київ, 2017. С. 93-111.. “Золота ера” київського купецтва почалася з середини ХVII ст., коли воно, об'єднане у цехи й навколо магістратської адміністрації, визначало культурне обличчя міста. Києво-Поділ (а Київ тоді, власне, й обмежувався цим районом) являв собою типове національно майже однорідне українське місто, де панувала архітектура козацького бароко, засвідчена в будівлях кількох монастирів і великому числі парафіяльних церков, два десятки з яких постали завдяки заможному міщанству -- купецтву, що керувалося маґдебурзьким самоврядуванням.

Упродовж другої половини ХVІІ -- другої половини ХVІІІ ст. київське міщанство, яке складалося з членів магістрату (війтів, бурмистрів, ратманів, цехового керівництва), усі зусилля спрямовувало на збереження своєї міської автономії від посягань центральної та місцевих російської й гетьманської адміністрацій: командування гарнізону, генерал-губернаторів і цивільних губернаторів, урядників. Міщани та купці систематично надсилали в Петербурґ петиції про підтвердження маґдебурґії, наданої Києву наприкінці ХV ст. великим князем литовським. Вони вели справжні економічні війни (що часто переростали у фізичні бійки) з “ратними людьми” київської залоги, котрі намагалися підірвати міську торгівельну монополію на магістратському Києво-Подолі, а також багаторічні суперечки зі ще незалежними (до секуляризації 1786 р.) Києво-Печерською лаврою, Михайлівським монастирем, Софійським і Пустинно-Микіль- ським соборами, Межигірським Спасом. Міщани й купці мали тривале протистояння з російською владою, що спочатку концентрувалася у

Старому місті, а згодом розширила свою юрисдикцію до Липок (палацова частина) та Печерська (фортеця). Територій, підвідомчих російській адміністрації, ставало дедалі більше, зростала її економічна потуга на противагу українському Подолу, який поступово занепадав Там само. С. 94..

Передання міста під управління малоросійського генерал-губернатора за імператорським указом “Про приєднання Києва до Малоросії” (1775 р.) Полное собрание законов Российской империи. Собр. 1-е. Т. 20. № 14381. С. 223., скасування полково-сотенної системи та створення Київського намісництва (1781 р.), остаточне знищення незалежності української церкви (1785-1787 рр.) аж ніяк не випадково збіглося у часі із запровадженням “Жалуваної грамоти містам” (1785 р.). Традиційний устрій із маґдебурґією та купецтвом, яке шукало комерційні вигоди в європейській торгівлі на балтійському напрямку, мав поступитися новому порядку міського самоврядування й товарообміну з Європою спочатку через Архангельськ, а потім і Петербург.

На відміну від Центрально-Східної Європи, українське купецтво не зуміло виробити своїх національних орієнтирів, будучи до XVIII ст. частиною відповідної верстви Речі Посполитої. Населення українських міст, що тяжіло до козацької держави, намагалося обмежити вплив єврейського купецтва, яке виконувало функцію посередника між польськими магнатерією і шляхтою та українським населенням на користь реальних володарів економічного життя. Поки на Лівобережжі України існувала сильна козацька адміністрація, національне купецтво ще зберігало певні риси орієнтування на автономно-державні інтереси. Проте занепад гетьманської влади після 1709 р. зумовив деградацію торгівельно-підпри- ємницької верстви. Цікаво, що за гайдамаччини деякі народні ватажки походили, у тому числі, з купецько-козацького середовища, або займалися комерційною справою, чумакували, продавали сіль. Наприклад, Семен Гаркуша (1739-1784 рр.), який торгував із Кримом, різними українськими містами, а згодом став одним із найвідоміших і легендарних ватажків Коліївщини Кошовик К. Семен Гаркуша (1772-1784) // Киевская старина. 1883. № 3. С. 528-554..

Отже, традиційне купецтво, яке було задіяне у життєвий простір, що пов'язувався з Річчю Посполитою, поволі зникало, переходило під оруду нових економічних господарів міського життя -- купців-росіян. Такі зміни відбувалися від другої половини XVIII й до середини XIX ст. Хронологічно це відповідало двом визначальним подіям у житті Києва: запровадженню 1785 р. “Жалуваної грамоти містам” і ліквідації в 1834 р. магдебурзького права. Обидва акти були пов'язані з просуванням Російської імперії до Чорного моря, турецьких проток та ліквідацією польської державності. Київським, внутрішнім для Росії, подіям передували її перемоги у війнах з Оттоманською Портою та перший поділ Речі Посполитої (1772 р.). Відтак на прикордонний статус України вже можна було не зважати.

У науковій літературі наголошується, що купецтво в Україні передусім виконувало функцію першопрохідців у розвитку промисловості, натомість стояло осторонь процесів творення української нації. У відстоюванні суто національних інтересів купці-українці виявляли стриманість. І причиною цьому була насамперед асиміляційна політика російського самодержавства. Зокрема, А. Третьяков фіксує близько 5 тис. осіб, що одержували купецькі свідоцтва в Києві від кінця ХVШ ст. до 1914 р. При цьому стара торгівельна еліта складала до 2% серед загалу купців Третъяков А. Киевские купцы. Киев, 2020. 851 с..

Остаточна ліквідація 1834 р. в Києві (власне на Києво-Подолі) самоврядування за маґдебурзьким правом означала швидке російщення цієї частини міста, де досі домінувало українське населення, існувала й перевага місцевого купецтва. Утворення нової міської думи за імперським зразком обернулося усуненням від влади традиційного купецтва та заміною його етнічними росіянами, які виступали провідниками офіційної державної політики, спрямованої на уніфікацію, нівелювання українського життя в Києві. Таким чином, більшість українських купецьких родин у ХІХ ст. втрачала свою традиційну опозиційність до уряду, перетворюючись на типових представників своєї верстви. Провідні функції в місті перебирали, крім купців-росіян, євреї, навіть поляки, чехи, німці, швейцарці. Ті представники українських родів, які траплялися серед київського купецтва в ХІХ ст., а особливо на початку ХХ ст., були вже “політичними малоросами” з “вірнопідданими” великодержавними симпатіями й нетерпимим ставленням до “мазепинства”, тобто до модерного українського руху Гирич І. Зазнач. твір. С. 99-100.. Нащадки місцевих купецьких родин ставали переконаними прихильниками централістичної великодержавної політики, працюючи в унісон із російським чиновництвом (звісно, із цього правила бували й поодинокі винятки).

О. Бочковський, відомий український соціолог і етнолог, один із провідних європейських фахівців з теорії нації та національних відносин першої половини ХХ ст. відзначав, що новочасна суспільна емансипація спричинила воднораз і національне пробудження, а відтак національне самовизначення. Усе це завдяки капіталізму, який відіграв роль важливого чинника національного відродження у “приспаних історією народів- кріпаків” Бочковський О. Національна справа (статті про національне питання в зв'язку з сучасною війною) // Його ж. Вибрані праці та документи. Т. 1. Київ, 2018. С. 484.. Тому національне відродження в “неісторичних” народів відбувається там успішніше, де сильніше розвинувся капіталізм, і більші осяги має нова економіка вільного ринку, ніж там, де панують ще докапіталістичні або напівкапіталістичні господарські відносини Там само. С. 492.. Політолог наводив приклад капіталістично добре розвинутих чехів, латишів, естонців і фінів, де національне відродження мало більші успіхи, ніж у литовців, грузинів, українців. Він задовго до М. Гроха, уже в роки Першої світової війни, говорив про три стадії національного відродження у пригноблених народів: пробудження (мало суто культурний характер), господарське самоутвердження (було культурно-національною й економічною фазами) та політичний етап, який висував на порядок денний самостійницький ідеал Там само. С. 500.. У другій, соціально-економічній, фазі провідним стає гасло “Свій до свого по своє!”. Економічна активність власної буржуазії, передусім купецтва, дає можливість народитися питомій національній інтелігенції. Також у першій і другій фазах з'являється своя дрібна буржуазія, міщанство й робітництво -- спочатку національно- аморфний організм, який поволі перетворюється на самостійну національну спільність. Третя суспільна фаза має шанс на успіх, і взагалі можлива лише за належного розвитку першої та другої.

У правдивості цих тверджень О. Бочковський мав можливість пересвідчитися в 1920-1930-х рр. Він писав, що всі ті народи, які відокремилися від Росії й Австрії та створили власні держави, пройшли впродовж ХІХ ст. шлях інтенсивного культурного, господарського й політичного розвитку, на противагу українцям. Провідні народи національного відродження (поляки, чехи, фіни, латиші, естонці та ін.) ще напередодні громадсько-політичних трансформацій 1917-1918 рр. мали етнічну більшість у містах. А це було запорукою успішності будь-якої національної революції. Адже місто є центром розвитку економіки й культури, у ньому зосереджено найактивніший громадський елемент. Якщо народ не має на своїй етнічній території національних міст, а навпаки, вони залишаються виразниками чужих національних ідей, він буде приречений на поразку у визвольній боротьбі. І українці доти будуть залежними від метрополій, доки залишатимуться нацією селян. Українці мусять підсилювати в містах свій етнічний елемент у торгівлі та промисловості, стверджував О. Бочковський. Він констатував, що якби у Львові було 75% симпатиків національної ідеї, а не 15%, ситуація в національних відносинах на західноукраїнських теренах була б набагато сприятливішою Бочковський О. Будують чи руйнують? (з приводу діяльності ОУН) // Його ж. Вибрані праці та документи. Т. 3, кн. 1. Київ, 2020. С. 416-417..

Українці до Першої світової війни так і не спромоглися виховати у своєму середовищі національно свідомих купців-банкірів. Тут варто згадати Олексія Кириловича Алчевського (1835-1901 рр.). В останній третині ХІХ ст. серед найбільших приватних банків України були харківські Торговий і Земельний, засновані цим знаним купцем і промисловцем Российский государственный исторический архив. Ф. 20. Оп. 2. Д. 952. Л. 13-13 об., котрий симпатизував українській справі. Зокрема, його дружина Христина Данилівна очолювала й утримувала з 1862 р. харківську жіночу безплатну недільну школу Там же. Ф. 733. Оп. 121. Д. 34. Л. 6, 9.. До 1870 р. вона напівлегально працювала вдома в Алчевських. Тут навчалися до 250 жінок, а вік деяких із них досягав 40 років. У салоні подружжя часто збиралися визначні діячі науки й мистецтва, серед яких були Г. Хоткевич, О. Олесь, П. Куліш, Т. Рильський, М. Вороний та ін. У харківській садибі Алчевських 1881 р. було встановлено перший в Україні пам'ятник (погруддя) Т. Шевченкові Геник С. 150 видатних українок. Івано-Франківськ, 2003. С. 9.. Але далі просвітництва справа не йшла.

Банківський капітал в Україні, як і заможне купецтво в містах, був переважно російським та єврейським. У 1870-х рр. у Київській громаді брав участь банкір Всеволод Рубінштейн. Проте його діяльність була індивідуально-громадською, свої статки на українські справи він не використовував. Віктор Ігнатович -- касир Старої громади в Києві, теж працював у банку, але не мав власних капіталів. Пізніше, за УНР та Української Держави, він стане першим керуючим Українського державного банку Дмитрієнко М. Ф. Ігнатович Володимир Вікторович // Енциклопедія історії України: у 10 т. Київ, 2005. Т. 3: Е-Й. С. 410..

Робилися спроби створити акціонерний комерційний банк, який став би локомотивом у фінансуванні політико-культурних ініціатив. Із цією ідеєю виступав, зокрема, кубанець Степан Ерастов, котрий розробив про- єкт заснування банку, обговорював його безпосередньо з Є. Чикаленком, П. Стебницьким, В. Леонтовичем у 1910-1914 рр. Старовойтенко І. Степан Ерастов -- організатор українського національного руху на Кубані поч. ХХ ст.: штрихи до біографії. URL: http://biography.nbuv.gov.ua/ data/vidannya/5/JRN/pdf/6 .pdf Утім цей задум так і не було реалізовано.

Серед поодиноких проукраїнських підприємців найбільше національною справою опікувалися члени родини Симиренків. Ще з 1840-х рр. поблизу Городищенських рафінадного й машинобудівного заводів на Черкащині, які належали торговому дому “Брати Яхненки та Симиренко”, діяла початкова школа для дітей робітників із 7 вчителями й бібліотекою. Згодом тут було відкрито недільну школу Центральний державний історичний архів України, м. Київ. Ф. 442. Оп. 43. Спр. 141. Арк. 122; Ф. 707. Оп. 26. Спр. 497. Арк. 1, 4.. Вчителювали в них переважно національно свідомі українці з вищою освітою, адже Городи- щенська цукроварня на той час була одним із культурних центрів українського народництва. Наприкінці червня 1859 р. Городище відвідав Т. Шевченко та був вражений зразково оснащеним заводом. Побувавши у школі, він прийшов у такий захват, що відразу обняв одного з його господарів, поцілував і зі сльозами на очах промовив: “Батьку! Що ти наробив!” Сірополко С. Історія освіти в Україні. Львів, 2001. С. 332-333..

Особливо доклався до української справи Василь Федорович Симиренко (1835-1915 рр.) -- патріот і меценат, відомий серед свідомого громадянства як “Великий Хорс”. В останній чверті ХІХ ст., у часи російщення та ослаблення національного руху, майже жодне українське видання на Наддніпрянщині не виходило без допомоги В. Симиренка. Зокрема, ще в 1860 р. його старший брат Платон профінансував друк третьої, найповнішої, збірки “Кобзар” Т. Шевченка. Сам же Василь Федорович упродовж багатьох років опікувався “Киевской стариной”, “Радою”, “Громадською думкою”, “Громадою”, “Літературно-науковим вісником”, різноманітними книжками. Його коштом повністю або частково вийшло декілька наступних видань “Кобзаря” Леонтович В. Родина Симиренків. Василь Федорович Симиренко // Київська ста-ровина. 1994. № 4. С. 21.. Ще замолоду, пообіцявши віддавати десяту частину своїх прибутків на українські справи, В. Симиренко до кінця життя тримав слово, часто перевищуючи задекларовані фінансові витрати. Особливо вагомими були його пожертви “Киевской старине”, співробітники котрої порівнювали мецената з життєдайним сонцем .

Василь Федорович зробив значний внесок на придбання будівлі для Наукового товариства імені Шевченка. Очолюване М. Грушевським, воно розгорнуло широку діяльність і на утримування власної друкарні, бібліотеки, музею, складських приміщень потребувало чималих коштів, а тому звернулося до заможних українців. Відразу ж відгукнувся В. Си- миренко, який 1912 р. пожертвував, за свідченням племінника В. Леон- товича, 100 тис. руб. золотом⁴ Чикаленко Є. Зібрання творів: У 7 т. Т. 1. Київ, 2003. С. 287, 289. Див.: Розгін І. Володимир Симиренко. Вінніпег, 1959-1960. С. 24.. Згодом українофіл заповів уже Українському науковому товариству свій розкішний особняк у Києві по вул. Десятинній (нині тут розміщується посольство Великобританії, а на фасаді цієї будівлі встановлено меморіальну дошку з портретом В. Симиренка) Нариси з історії Києва: Навч. посібник / М. Б. Кальницький, Д. В. Малаков, О. В. Юркова та ін. К., 2002. С. 208. Білоцерківська Г. Василь Федорович Симиренко -- меценат української культури // Відлуння віків. 2004. № 1. С. 25..

Постійну матеріальну підтримку отримувало від мецената національне політичне об'єднання Товариство українських поступовців (ТУП). “Цей найвидатніший, найщиріший українець із-поміж так званих "буржуїв", який захоплювався українською справою не тільки до глибини щирої душі, а й до глибини своєї кишені”, усе власне майно заповів на національну справу. Не маючи дітей, В. Симиренко, за порадою свого приятеля професора В. Антоновича, склав заповіт, в якому вся власність, що оцінювалася в 10 млн руб., переходила його дружині -- Софії Іванівні, а та вже мала передати її в розпорядження спеціального комітету. Проте українські організації не встигли вповні скористатися коштами В. Симиренка. Крім того, у порядкування комітету він передав акційні папери вартістю 40 тис. руб., відсотки з яких стали тому у пригоді .

Відвідуючи країни Європи, Василь Федорович бачив, що там майже нічого не знають про Україну, і намагався сприяти, аби у закордонну пресу потрапляли матеріали про національний рух. Із цією метою він передав близько 5 тис. руб. у розпорядження Одеської громади, яка допомагала Р. Сембратовичу видавати німецькомовний “Ruthenische Revue”. Також він виділив значну суму В. Кушніру на друк “Ukrainische Rundschau” Чикаленко Є. Зібрання творів. Т. 1. С. 288..

В. Симиренко фінансово підтримував таких діячів, як М. Коцюбинський, І. Шраг, О. Кістяківський, П. Чубинський, М. Драгоманов, М. Лисенко (надавав фінансову допомогу заснованому ним хору) та ін. Особливо зміцнили й поглибили національну свідомість В. Симиренка приязні стосунки з В. Антоновичем. Будучи членом київської Старої громади, до якої вступив ще за молодих років, Василь Федорович у жодних інших національних організаціях участі не брав. Виділяючи великі гроші на українську справу, він при цьому не обмежував громадськість своїми бажаннями чи вказівками (робив це тільки в тих випадках, коли до нього зверталися по додаткову допомогу й від нього залежало, дати чи не дати гроші на ту чи іншу ініціативу). “Кожен мусить робити те, до чого здатний, -- говорив В. Симиренко. -- Вони тямляться на громадських справах, хай їх і роблять, я тямлю заробляти гроші, то мушу заробляти їх для України. А нащо б я силувався так заробляти, якби для України не були потрібні гроші, я б стільки не працював” Леонтович В. Зазнач. твір. С. 21.. Цей яскравий приклад служіння національній справі серед небагатьох май- новитих суто українських купців і промисловців, навіть у Києві, був поодиноким.

Натомість у Чехії “будителі” нації Ф. Палацький Koralka J. Frantisek Palacky: (1798-1876): zivotopis. Praha, 1998. 661 s., Ф. Ріґер Kosatik P. Cesti demokrate: 50 nejvyznamnejsfch osobnosti verejneho zivota. Praha, 2010. 280 s.; SakR. Rieger: Konzervativec nebo liberal? Praha, 2003. 327 s. і К. Гавлічек-Боровський Бевзюк Є. Гавлічек-Боровський як ідеолог чеського національного руху // Ґілея. 2013. Вип. 71 (4). С. 904-909. спиралися у своїй культурницькій праці на товариство “Промислове суспільство” і празький буржуазний клуб “Міщанська бесіда”, членами якого були Ф. Браунер, А. Штробах, Ф. Ріґер. Це об'єднання відображало інтереси заможної торговельно- промислової буржуазії й частини чеських середніх та дрібних поміщиків. Його головним друкованим органом були “Prazske noviny” (“Празькі новини”) К. Гавлічека-Боровського Бевзюк Є. Ідеологія чеських будителів напередодні революції 1848 р. // Істо-ричний архів. Наукові студії. Миколаїв. 2012. Вип. 9. С. 17-18, 20-21.. Переважна більшість діячів чеського відродження сповідували австрославізм і шукали компромісу з династією Габсбурґів. Але великою підтримкою для всього національного руху Чехії стало те, що німецькі землевласники, представники кількох визначних аристократичних родин, визнали себе чехами й доєдналися до нього: графи Штернберґи, Туни, Каспари. Франц Штернберґ свій празький палац віддав під Національну художню галерею. Родина Штерн- берґів, яка мала десятки замків і земельних угідь у Німеччині, Австрії, Чехії (зокрема Крумлов, Вімперк, Глибока та ін.), підтримала права чехів як історичної й державної нації. Бедржих Шварценберґ (1799-1870 рр.) став одним із симпатиків чеського національного відродження.

Окрім того, якби не підтримка з боку місцевої буржуазії й купецького капіталу, поступ національного відродження у Чехії не був би таким успішним. Це тим важливіше, що власне чехи в містах становили 61% від усього населення, натомість німці -- 37%, євреї -- 2%. У 1869 р. було створено перший чеський Живостенський банк, зорієнтований на примноження національного капіталу. До цього, у 1860 р., виникла перша загальна чеська організація -- Національна партія, котру очолили лідери та ідеологи національного лібералізму -- Ф. Ріґер і Ф. Палацький. Вони задекларували здобуття національної рівності, громадянських прав, розширення самоврядування. Уже в 1860-х рр. організація розкололася на старо- та молодочеську партії. Перша шукала компромісів з Австрією, друга, навпаки, виступала за пошук союзників серед її ворогів і спові- дувала самостійництво .

У першій половині ХІХ ст. в імперії Габсбурґів саме Чехія була лідером у капіталістичному господарюванні . Тут з явилися перші цукрові заводи, що працювали на буряковій сировині (у 1810-1816 рр. їх було вже 25) Зінько Ю., Калитко С., Кравчук О., Поп І. Нариси історії Чехії. Навч. посібник. Вінниця, 2017. С. 119. Бевзюк Є. Промислова революція у чесько-словацьких землях у першій половині ХІХ ст. // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. 2010. Вип. 19. С. 53-58. Dudek F. Vyvoj cukrovarnickeho prumyslu v ceskych zemiach do roku 1872. Praha, 1979. S. 27.. Володіли підприємствами місцеві вихідці -- міщани. Зароблені ними статки були вже частиною національного чеського капіталу. Національна буржуазія почала витісняти з промислового виробництва німецьке дворянство, що дало змогу використати отримані кошти на культурні цілі.

Національне відродження не могло сподіватися на державну підтримку від панівної нації, котра сприймала активність пригнічених чехів як зазіхання на свої інтереси. Тому доводилося базуватися лише на матеріальній силі майновитих людей, передусім купецтва, промисловців.

Початок будівництва у Празі в 1865 р. Національного театру став акцією, яка спиралася на економічні успіхи чеської буржуазії, що діяла згідно з гаслом: “Народ -- собі!” (натомість, наприклад, у Львові українці намагалися збудувати власний театр у 1905-1907 рр., утім ця справа так і не увінчалася успіхом). За чотири роки чехи спромоглися зібрати 0,5 млн австрійських гульденів, створили спеціальне акціонерне товариство на паях. Будівництво завершилося 1881 р., але театр згорів. Це ще більше спонукало чехів до нової жертовності на національній ниві. Лише за рік було акумульовано 1 млн гульденів, і взимку 1882 р. Narodni divadlo відкрився Бочковський О. Нарід собі (Шляхами національної самодопомоги серед рівних народів) // Його ж. Вибрані праці та документи. Т. 3, кн. 1. С. 58-62..

Зупинити асиміляцію чехів мали спеціальні допомогові організації, які засновували приватні школи, читальні, стипендії для учнів, закуповували шкільне приладдя та книжки, улаштовували концерти, екскурсії, свята різдвяної ялинки. Гроші на ці потреби офірували промисловці й купецтво. У 1885 р. постала “Narodni jednota severoceska”, яка мала на меті захист чеської спільноти в регіоні богемських німців Deutsch- boehmen. Після північночеського товариства подібні організації виникли в усіх регіонах Чехії та поза її межами: 1872 р. -- у Відні, 1886 р. -- у Моравії, 1910 р. -- у Силезії Prinz F. Bohmen und Mahren. Deutsche Geschichte im Osten Europas. Berlin, 1993. 543 s..

Цікаво, що чеське купецтво діяло не лише в межах Австро-Угорської, але й у Російській імперії. Якщо старочеська партія намагалася віднайти паритет із Габсбурґами, то молодочехи прагнули протистояти австрійцям, а отже шукали порозуміння зі стратегічними супротивниками Відня: Росією, Францією, Великобританією. Чеська державність зачіпала інтереси антагоніста Росії -- Австро-Угорщини, і жодною мірою не торкалася територіальних інтересів імперії Романових. “Ворог мого ворога -- мій друг”, -- за цим критерієм російська урядова машина ставилася до чеського питання й усіляко підтримувала чехів, натомість із польським та українським рухами боролася. Міряти однією міркою національно-визвольні рухи Центрально-Східної Європи Росія не бажала. Австрійський імперіалізм, хоч і куди ліберальніший, вона поборювала, а свій -- плекала й рекламувала через офіціозне слов'янофільство, в якому чехам відводилася роль першої скрипки, а українцям та полякам -- націй-паріїв, будматеріалу для нації державної -- росіян Бевзюк Є. Матеріальне заохочення слов'янських “будителів” як знаряддя поши-рення Російською імперією ідеї панславізму (друга половина ХІХ ст.) // Український історичний журнал. 2018. № 3. С. 73-90.. Чехи, сподіваючись на підтримку Росії, поділяли її упередження й фобії, а тому негативно (К. Крамарж) або, у кращому разі, нейтрально (Т. Масарик) ставилися до українського руху Бочковський І.-О. Т. Г. Масарик: національна проблема та українське питання (Спроба характеристики та інтерпретації). Подєбради, 1930. С. 154. Абашина Н. С. В. В. Хвойка -- дослідник старожитностей Придніпров'я // Архео-логія. 2003. № 3. С. 150-153.. Київські чехи -- промисловці та купці -- не становили винятку. Більше співчуття й розуміння українцям можна було знайти в тих самих німців чи австрійців.

Отже, промислова еміграція чехів до України, яка спричинила появу в Києві багатьох підприємців і торговців, що одержали купецькі свідоцтва, була зумовлена не лише економічними причинами, як у нас переважно вважають (воно стосувалося здебільшого сільськогосподарської еміграції середини ХІХ ст.), а й передусім завданнями політичними.

Для здійснення мети чеської еліти -- виходу з австрійської залежності -- необхідно було акумулювати кошти та підготувати для майбутньої чеської державності матеріальну базу у країнах-ворогах Австро- Угорщини. Щоб емігрувати до Великобританії в 1914 р. Т. Масарикові й політикуму прийдешньої незалежної Чехо-Словаччини треба було мати реальний суспільно-економічний майданчик і капітал. Тому-то виїздили до України, та, зокрема, Києва не лише селяни чи інженери, а й інтелігенція -- викладачі гімназій, журналісти, учені. Дехто з них зросій- щувався, а хтось українізувався. Приміром, етнічний чех археолог Ві- кентій Хвойка став відкривачем трипільської культури та співзаснов- ником національної української археології. Саме він поєднав давню історію України зі сучасною, запропонувавши автохтонну теорію походження тут цивілізації .

Купці були частиною національно-визвольної акції чехів, антигаб- сбурзької за своїм спрямуванням і проросійської в тактичній складовій (не випадково в Австро-Угорщині в роки Першої світової війни всіх цих людей уважали зрадниками та друкували пропагандистські книжки, де ганили “перекинчиків”). Чеські підприємці десяту частину своїх прибутків давали на національну справу. Попри їх економічний успіх, керівництво чеською громадою в Києві зосереджувалося не в руках успішного капіталіста Йозефа Криванека Муратов О., Муратова Д. Чеські промислові підприємства в Києві 100 років

тому. URL: https://zn.ua/ukr/SOCIUM/cheski_promislovi_pidpriemstva__v_kievi_100_

rokiv_tomu.html, а гуманітарія й політичного діяча, котрий лише зрідка бував у місті над Дніпром -- професора Віденського університету слов'янознавця-філолога Вацлава Вондрака. Йому належав готель “Прага” на Володимирській, який і став центром чеської громади Києва (В. Вондрак узагалі керував усіма чеськими організаціями Російської імперії). Опікувався він і виданням газети “Чехослован”, чия редакція містилася у згаданому готелі. У місті діяло товариство Яна Амоса Коменського, функціонувала чесько-російська школа, була заснована “Чеська дружина” -- парамілітарне утворення, гроші на яке давав колишній співробітник Й. Криванека Вацлав Неєдли Шульгіна С. Чеський елемент у російських військових формуваннях доби Великої війни // Історичні і політологічні дослідження. 2020. № 1 (66). С. 144-149.. Коштом чеського купецтва утримувався й майбутній президент відновленої Чеської держави Томаш Масарик, який майже рік прожив у Києві під час Української революції 1917-1921 рр Бочковський І.-О. Т. Г. Масарик: національна проблема та українське питання (Спроба характеристики та інтерпретації). С. 155-158.

Чеські підприємці опанували машинобудівну галузь промисловості Києва й були лідерами у цій галузі економіки, залишивши позаду як росіян, так і поляків. Чехи та словаки прибували до Києва від кінця 1880-х рр. і відразу починали займатися важкою промисловістю. Першим був Й. Криванек, котрий на кошти групи підприємців на чолі зі швейцарцем Якубом Ґретером заснував машинобудівний завод (до недавнього часу -- “Більшовик”), що виготовляв устаткування для цукроварень. Будучи технічним керівником проєкту, Й. Криванек набув купецького статусу. Далеко не всі інші чехи-підприємці Києва номінально стали купцями. Передусім це були талановиті керівники виробництва -- інженери. Відомий підприємець Еміль Шкода відкрив у місті, на розі Хрещатика й Лютеранської, представництво власної пльзенської фірми, куди відправив своїх співробітників Вацлава Фільверта, Франтішека Дедіну Малацай І. Внесок чехів у розвиток економіки Києва (кінець ХІХ -- початок ХХ ст.) // Етнічна історія народів Європи. 2017. Вип. 52. С. 48.. Це представництво згодом трансформувалося у завод із виробництва сівалок і стало прообразом майбутнього радянського “Червоного екскаватора” (за періоду українізації -- “Червоний плугатар”).

Але флагманом промисловості в Києві все ж був завод Я. Ґретера та Й. Криванека. Саме він став платформою для започаткування нових підприємств чеських власників і кузнею кадрів для них. Фактично можна говорити про своєрідний концерн підприємств чехів, які спільно випускали різну необхідну Україні продукцію для харчової та сільськогосподарської галузей: локомобілі, котельні, молотарки, борони, корморізки, плуги, січкарні, косарки, кінні граблі, тощо. Асортимент товарів був широким, їх закуповували не лише в Російській імперії, а й за її межами (зокрема у Чехії) Там само. С. 46-47.. До Києва тоді переїхали Томас і Вацлав Неєдли, Антонін Унґерн, Адольф Доусек та ін. Виник чавуноливарний завод Унґерна й Неєдли, який випускав кований чавун для підприємства В. Фільверта та Ф. Дедіни. Є підстави говорити і про родинну справу чехів, адже всі провідні діячі чеського підприємництва в Києві були або родичами, або породичалися між собою.

Ніхто з провідних представників чеського підприємництва не залишився в Києві після встановлення більшовицького режиму, усі, починаючи від Й. Криванека, виїхали у Чехію. Дехто з колишніх киян померли у Празі аж у 1950-1960-х рр. Нова держава висловила вдячність своїм вірним синам. Більшість у 1920-х рр. одержали медалі за визволення Батьківщини, персональні пенсії. Хтось із чеських підприємців працював на заводах фірми “Шкода”, а, наприклад, В. Неєдли став першим головою Чехословацького державного банку Муратов О., Муратова Д. Чеські промислові підприємства в Києві 100 років то-му. URL: https://zn.ua/ukr/SOCIUM/cheski_promislovi_pidpriemstva v_kievi_100_rokiv_

tomu.html.

Українські заможні прошарки суспільства не могли похвалитися наявністю навіть десятка підприємців, які за наперед визначеним планом принаймні кілька років вкладали б гроші в розбудову національної державності. Можна говорити хіба що про окремих купців-“оригіналів”, котрі присвячували себе та власні кошти на такі шляхетні цілі. Проте це були не ті суми, що могли б суттєво змінити ситуацію на користь української справи.

Розвиток національного руху поневолених народів Центрально-Східної Європи в ХІХ -- на початку ХХ ст. наочно демонструє, що лише в тих краях (як, наприклад, у Чехії), де економічний розвиток досяг своїх вершин, де в національному русі активну участь брали купці та весь підприємницький прошарок, що усвідомив своє керівне становище в ньому, удалося досягнути успіху в національно-державному будівництві. Натомість там, де цього осягнути не вийшло (приміром, в Україні), національні змагання зазнали поразки.

References

1. Abashyna, N.S. (2003). V. V. Khvojka -- doslidnyk starozhytnostej Prydniprov'ia. Arkheolohiia, 3, 150-154. [in Ukrainian].

2. Bevziuk, Ye. (2010). Promyslova revoliutsiia u ches'ko-slovats'kykh zemliakh u pershij polovyni XIX st. Mizhnarodni zv'iazky Ukrainy: naukoviposhuky i znakhidky, (19), 5358. [in Ukrainian].

3. Bevziuk, Ye. (2012). Ideolohiia ches'kykh budyteliv naperedodni revoliutsii 1848 r. Istorychnyj arkhiv. Naukovi studii, (9), 16-23. Mykolaiv. [in Ukrainian].

4. Bevziuk, Ye. (2013). Havlichek-Borovs'kyj iak ideoloh ches'koho natsional'noho rukhu. Hileia, 71 (4), 904-909. [in Ukrainian].

5. Bevziuk, Ye. (2018). Material'ne zaokhochennia slov'ians'kykh "budyteliv" iak znariaddia poshyrennia Rosijs'koiu imperiieiu idei panslavizmu (druha polovyna XIX st.). Ukrainskyi istorychnyi zhurnal, 3, 73-90. [in Ukrainian].

6. Bielikov, Yu. (2003). Kupetstvo Kharkivs'koi hubernii (druha polovyna XIX -- pochatokXXst.) (Candidates thesis). Kharkiv. [in Ukrainian].

7. Bilotserkivska, H. (2004). Vasyl' Fedorovych Symyrenko -- metsenat ukrains'koi kul'tury. Vidlunnia vikiv, (1), 21-26. [in Ukrainian].

8. Bochkovskyi, I.-O. (1930). T. H. Masaryk: natsional'na problema ta ukrains'ke pytannia (Sproba kharakterystyky ta interpretatsii). Podiebrady. [in Ukrainian].

9. Bochkovskyi, O. (2018). Natsional'na sprava (statti pro natsional'ne pytannia v zv'iazku z suchasnoiu vijnoiu). In: Bochkovskyi, O. Vybrani pratsi ta dokumenty (Vol. I, pp. 469-652). Kyiv. [in Ukrainian].

10. Bochkovskyi, O. (2020). Buduiut' chy rujnuiut'? (z pryvodu diial'nosti OUN). In: Bochkovskyi, O. Vybrani pratsi ta dokumenty (Vol. III, Ch. I, pp. 395-419). Kyiv. [in Ukrainian].

11. Bochkovskyi, O. (2020). Narid sobi (Shliakhamy natsional'noi samodopomohy sered ripnykh narodiv). In: Bochkovskyi, O. Vybrani pratsi ta dokumenty (Vol. III, Ch. I, pp. 46-76). Kyiv. [in Ukrainian].

12. Donik, O. (2008). Kupetstvo Ukrainy v impers'komu prostori (XIX st.). Kyiv. [in Ukrainian].

13. Dudek, F. (1979). Vyvoj cukrovarnickёho prumyslu v ceskych zemiach do roku 1872. Praha. [in Chesh].

14. Henyk, S. (2003). 150 vydatnykh ukrainok. Ivano-Frankivs'k, 2003. [in Ukrainian].

15. Hlyz, Yu. (2019). Kyivs'ka mis'ka duma: rozbudova modernoho mista. Kyiv. [in Ukrainian].

16. Hurzhii, I.O., & Hurzhii, O. I. (2013). Kupetstvo Kyieva ta Kyivschyny XVII-XIXst.

Kyiv. [in Ukrainian].

17. Hyrych, I. (2017). Kyiv iak ukrains'ke misto. In: Hyrych, I. Ukrains'kyj Kyiv kintsia XIX--pochatkuХХst.: kul'turolohichnyj esej (pp. 93-111). Kyiv. [in Ukrainian].

18. Kalnytskyi, M., Malakov, D., & Yurkova, O. (2002). Narysy z istorii Kyieva. Kyiv. [in Ukrainian].

19. Koralka, J. (1998). FrantisekPalacky: (1798-1876): zivotopis. Praha. [in Czech].

20. Kosatik, P. (2010). Cesti demokrate: 50 nejvyznamn6jsich osobnosti verejneho zivota. Praha. [in Czech].

21. Koshovyk, K. (1883). Semen Harkusha (1772-1784). Kievskaia staryna, 3, 528-554. [in Russian].

22. Malatsai, I. (2017). Vnesok chekhiv u rozvytok ekonomiky Kyieva (kinets' XIX -- pochatok XX st.). Etnichna istoriia narodiv Yevropy, (52), 45-50. [in Ukrainian].

23. Muratov, O., & Muratova, D. (2012). Ches'ki promyslovi pidpryiemstva v Kyievi 100 rokiv tomu. URL: https://zn.ua/ukr/SOCIUM/cheski_promislovi_pidpriemstva v_kievi_ 100_rokiv_tomu.html [in Ukrainian].

24. Ohloblin, A. (1925). Ocherki istorii ukrainskoj fabriki. Predkapitalisticheskaya fabrika. Kiev. [in Russian].

25. Ohloblin, O. (1931). Narysy z istorii kapitalizmu na Ukraini. Kharkiv; Kyiv. [in Ukrainian].

26. Prinz, F. (1993). Bohmen und Mdhren. Deutsche Geschichte im Osten Europas. Berlin. [in German].

27. Rozhin, I. (1959-1960). Volodymyr Symyrenko. Winnipeg. [in Ukrainian].

28. Sak, R. (2003). Rieger: Konzervativec nebo liberal? Praha. [in Czech].

29. Shulhina, S. (2020). Ches'kyj element u rosijs'kykh vijs'kovykh formuvanniakh doby Velykoi vijny. Istorychni ipolitolohichni doslidzhennia, (1 (66)), 143-158. [in Ukrainian].

30. Siropolko, S. (2001). Istoriia osvity v Ukraini. Lviv. [in Ukrainian].

31. Slabchenko, M. (1925). Materialy do ekonomichno-sotsial'noi istorii Ukrainy XIX st. (Vol. 1). [in Ukrainian].

32. Tretyakov, A. (2020). Kievskie kuptsy. Kiev. [in Russian].

33. Varneke, O. (1927). Zaliznychne budivnytstvo na Ukraini 1860-kh rr. Zapysky Odeskohopry UANtovarystva. Sektsiia sotsial'no-istorychna, (1), 5-22. [in Ukrainian].

34. Zinko, Yu., Kalytko, S., Kravchuk, O., & Pop, I. (2017). Narysy istorii Chekhii. Vinnytsia. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru