Українці чи поляки? Стратегії виживання поляків-спецпоселенців у 1940-1950-х роках у тоталітарній державі (за матеріалами архіву Головного управління Міністерства внутрішніх справ у Львівській області)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українці чи Поляки? Стратегії виживання поляків-спецпоселенців у 1940-1950-х роках у тоталітарній державі (за матеріалами архіву Головного управління Міністерства внутрішніх справ у Львівській області)

Василина Зайцева, аспірант відділу «Центр дослідження українсько-польських відносин» Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України

На основі секретних документів архіву Головного управління Міністерства внутрішніх справ у Львівській обл. визначено низку поведінкових стратегій виживання польського населення на Західній Україні в 40-50-х роках ХХ ст. Простежено, що після Другої світової війни на тлі депортаційних процесів серед місцевих поляків набули поширення тенденції запису себе в сільських радах українцями, приховування і замовчування польської національності. Викрито особливості сприяння поляків українським повстанцям. З'ясовано причини допомоги воїнам УПА: від примусу, родинних зв'язків до особистого вибору. Звернено увагу, що поляки, підозрювані органами МДБ у «бандпосібництві» УПА, засуджені як українці. Перелічено документи, у яких записано українську національність. Детально проаналізовано облікові й особові справи обвинувачених.

Розкрито невідомі раніше біографічні епізоди поляків-спецпоселенців. Показано, як у ході кримінальної справи й висунення звинувачень викривається їхня польська національність. Визначено, що реабілітація польського походження була стратегією виживання у складних умовах, щоб розвіяти підозри в допомозі ОУН, уникнути виселення на спецпоселення до Сибіру чи ув'язнення. Поетапно простежено подальші стратегії засуджених на спецпоселення - написання заяв, прохань, звернень, автобіографій з обґрунтуванням довоєнної польської національності. Вказано їхню мету - скориставшись польським походженням, виїхати із трудових таборів Сибіру до Польської Республіки чи повернутися додому. Зауважено, що повертатися додому спецпоселенцям було заборонено, проте, попри документально не підтверджену польську національність, радянська влада дозволяла виїзд до Польщі лише на основі звернень польських родичів. Також вказано результати цих стратегій і подальшу долю спецпоселенців.

Ключові слова: українці, поляки, національність, спецпоселення, стратегії виживання, Західна Україна, Польща.

Ukrainians or poles? strategies for the survival of poles-special settlers in the 40-50^s of the 20^th century in a totalitarian state (According to the archives of the Head Office of the Ministry of Internal Affairs in Lviv region)

Vasylyna Zaitseva, PhD Student at the Department «Center for Ukrainian-Polish Relations Research» I. Krypiakevych Institute of Ukrainian Studies of NAS of Ukraine

Some behavioral strategies for the survival of the Polish population in Western Ukraine in the 40-50^s of the 20^th century were determined based on the secret documents of the Archives of the Head Office of the Ministry of Internal Affairs in Lviv region. It is outlined that after World War II there was a widespread tendency for Ukrainians to enroll in village councils, to conceal and reticence the Polish nationality. Features of Polish assistance to Ukrainian insurgents are revealed. The reasons for helping Ukrainian Insurgent Army (UIA) soldiers have been clarified: from coercion and family ties to personal choice. It was noted that Poles, suspected by the MGB of «gang involvement» in the UIA, were convicted as Ukrainians. The documents in which their Ukrainian nationality is written are listed. The accounting and personal files of the accused were analyzed in detail.

Previously unknown biographical episodes of Polish special settlers have been revealed. Their Polish nationality is revealed in the course of the case and accusations are made to dispel suspicions of aiding the OUN. Rehabilitation of Polish ancestry was a strategy for survival in difficult conditions. This was done to avoid deportation to special settlements in Siberia or imprisonment. Further strategies of substantiation of pre-war Polish ancestry in special settlements and their purpose are gradually traced, namely: due to Polish origin from leaving the Soviet Union to Poland, or returning home. It was noted that special settlers were forbidden to return home, but the Soviet authorities allowed them to travel to Poland only based on applications from Polish relatives, despite the documented Polish nationality. Also, the results of these strategies and the fate of special settlers are indicated.

Keywords: Ukrainians, Poles, nationality, special settlements, survival strategies, Western Ukraine, Poland.

поляк спецпоселення бандпосібництво

Унаслідок активних бойових дій радянська армія протягом середини-кінця липня 1944 р. витіснила німецькі війська й повторно окупувала Західну Україну. Місцеве населення знову зіштовхнулося з масовими арештами, депортаціями та виселенням на Сибір. Зокрема, у важкому становищі опинилося і польське Західної України. Згідно з Люблінською угодою, укладеною 9 листопада 1944 р. між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення, необхідно було «приступити до евакуації всіх поляків, що перебували в польському громадянстві до 17 вересня 1939 р. і бажають переселитися на територію Польщі»¹. Проте акція була відверто примусовою депортацією людей із рідних домівок. Не оминули репресій поляки, що залишилися жити в межах Радянського Союзу.

Про різні аспекти життя польського населення Радянського Союзу після Другої світової війни чимало праць написали польські й українські вчені. Зокрема, узагальнили становище поляків Ігор Цепенда Депортації. Західні землі України кінця 30-х - початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади / упоряд.: Ю. Сливка та ін. Львів, 1996. Т. 1. 1939-1953. С. 287. Цепенда І. Українсько-польські відносини у 40-50-х роках ХХ століття: етнополітичний аналіз. Київ, 2009. 387 с., Олег Калакура Калакура О. Поляки в етнополітичних процесах на землях України у ХХ ст. Київ, 2007. 508 с.; Калакура О. Поляки УРСР в добу хрущовської відлиги. Наукові записки НаУКМА: Історичні науки. Київ, 2004. Т. 27. С. 46-55., Станіслав Стемпень (Stanislaw Stepien) Polacy na Ukrainie. Zbior Dokumentow / орас. S. Stepien. Przemysl: Poludmowo-Wsсhodni Instytut Naukowy w Przemyslu, 2016. Cz. 3: Lata 1945-1991. T. 1: Od lipca 1945 do sierpnia 1991 r. 307 s., Пйотр Ебергард (Piotr Eberhard) Eberhardt Р. Polska ludnosc kresowa. Rodowod, liczebnosc, rozmieszczenie. Warszawa, 1998. 291 s.. Проблемі депортації поляків присвятили дослідження Юрій Сливка Депортації. Західні землі України кінця 30-х - початку 50-х рр. Т. 1. 750 с., Володимир Сергійчук Сергійчук В. Депортація поляків з України. Невідомі документи про насильницьке переселення більшовицькою владою польського населення з УРСР в Польщу 1944-1946 рр. Київ, 1999. 192 с., Степан Макарчук Макарчук С. Переселення поляків із західних областей України в Польщу у 1944-1946 рр. Український історичний журнал. 2003. № 3. С. 103-114., Сергій Ткачов Ткачов С. Польсько-український трансфер населення 1944-1946 рр. Тернопіль: Підручники та посібники, 1997. 216 с., Крістіна Керстен (Kristina Kersten) Kersten K. Miedzypanstwowe przesidlenia ludnosci w XX wieku. Kwartalnik historyczny. Warszawa: Instytut Historii Polskiej Akademii Nauk, 1966. Rocznik LXIII. Nr 1. S. 1-32., Ян Чернякевич (Jan Czerniakiewicz) Czerniakiewicz J. Repatriacja ludnosci polskiej z ZSRR 1944-1946. Warszawa: Panstwowe Wydaw- nictwo Naukowe, 1987. 263 s., Станіслав Чешельський (Stanislaw Ciesielski) Ciesielski S. Masowe deportacje w ZSRR - charakterystyka wybranych aspektow zjawiska. Dzie- je Najnowsze. Kwartalnik poswiecony historii XX wieku. Warszawa: Wyd-wo DiG, 2001. Rocznik XXXIII. Nr 3. S. 29-56; Przesiedlenie ludnosci polskiej z kresow wschodnich do Polski 1944-1947 / wybor, oprac. i red. dok. S. Ciesielski. Warszawa: Wyd-wo Neriton, 1999. 469 s. та ін. Про депортованих поляків до Казахстану написала Вікторія Куделя-Свйонтек (Wiktoria Kudcla-Swiqtck) Kudela-Swiatek W. Odpamietane: o historii mowionej na przykladzie narracji kazachstanskich Po- lakow o represjach na tle narodowosciowym i religijnym. Krakow: Universitas, 2013. 372 s.. Однак досі не розкрито проблеми замовчування та зміни національності поляків, підтримки українського підпілля, а також не висвітлено причин виселення поляків до трудових таборів, невідомі їхні біографії та стратегії виживання на спецпоселенні.

Основою для статті послужили секретні матеріали Архіву Головного управління Міністерства внутрішніх справ Львівської обл. (ГУ МВС ЛО), а саме Фонд 111. «Колекція облікових та особових справ на осіб реабілітованих спецпоселенців» - «категорія обліку оунівці», зокрема жителів сіл Бродівського (Пеняки, Бордуляки із прилеглими хуторами), Підкамінського (Звижень) р-нів Львівської обл., а також Рудківського р-ну (Ятвяги і Мильчиці) Дрогобицької обл. Справи стосуються осіб, яким районні відділи Міністерства державної безпеки (МДБ) висували звинувачення «в бандпосібництві ОУН» (Організації українських націоналістів). Обвинувачені були засуджені за славнозвісною статтею 20-54-1 «а» - зрада Батьківщини. Це означало репресії, ув'язнення, виселення всієї сім'ї до Сибіру чи Уралу до трудових таборів - т. зв. спецпоселень.

Мета статті - визначити поведінкові стратегії виживання польського населення Західної України в 1940-1950-х роках ХХ ст. на основі біографічних даних з облікових та особових справ спецпоселенців.

На тлі депортаційних процесів, серед постійного радянського терору, примусових виселень, підозр, допитів і безпідставних звинувачень кожна людина вибудовувала власну стратегію виживання в тоталітарній державі. Американська дослідниця радянської історії Шейла Фіцпатрік (Sheila Fizpatrick) ввела поняття «стратегії виживання», під яким розуміє спосіб людини підтримати своє фізичне існування у кризових ситуаціях, адаптацію до нових умов життя Fitzpatrick Sh. Everyday Stalinism: Ordinary life in Extraordinary Times: Soviet Russia in the 1930. Oxford: University Press, 2000. P. 2.. А українська історикиня Олена Стяжкіна зазначила, що зіткнення з новими правилами радянського життя потребували навичок нової поведінки: приховування, замовчування і навіть переписування Стяжкіна О. Людина в радянській провінції: освоєння (від)мови. Донецьк: ДонНУ, 2013. С. 85.. На основі зазначених концепцій стратегії виживання розгляну історії чотирьох польських родин-спецпоселенців, яким було інкриміновано «бандпосібництво» Українській повстанській армії (УПА).

Андрій Коцюбінський, Войтко Гурський: «... ми поляки, а не українці, нас неправильно вислали». Найбільш примітна стратегія виживання виселеного на Сибір лісника Андрія Коцюбінського (1927 р. н.), який, очевидно, відігравав немалу роль серед українських повстанців, що діяли в Пеняцькому лісі (Бродівський р-н). За припущенням радянських спецслужб, тут у 1940-1950-х розташовувалася боївка чотового «Дуба». Відомо, що А. Коцюбінський, українець за документами, житель с. Звижень колишнього Підкамінського (тепер - Бродівського) р-ну, від 1944 до 1952 р. виконував обов'язки зв'язкового боївки. Крім того, лісник сприяв збору й поставці харчів, проводив розвідку в селі, зокрема допомагав викривати завербованих емдебістами агентів, розповсюджував літературу та листівки, збирав гроші, заготовляв деревину для будівництва криївок тощо. Підкамінський районний відділ МДБ збирав агентурні донесення і стежив за розвідником від 1948 р. Цілком очевидно, що діяльність в УПА була особистим вибором поляка-лісника, про що свідчать 13 агентурних донесень від односельців А. Коцюбінського. До прикладу:

«Водить бандитів по селу. Завжди йде попереду і при зустрічі з солдатами голосно говорить, щоб бандити чули і не йшли за ним» Головне управління Міністерства внутрішніх справ України у Львівській області (ГУМВС України у Львівській обл.). Ф. 111. Арх. 30. Р. 30036. Спр. 17484. Арк. 4..

«Коли влітку 1948 р., будучи в Пеняцькому лісі, я зустрівся з бандитами “Дубом” і “Бояном”, падав дощ. Я спитав “Дуба”, чи нема тут закинутого бункера. Він відповів, що тут багато залишених бункерів, і показати їх може Коцюбінський» Там само. Арк. 25..

«Будучи зв'язаним з бандитами “Дубом” і “Бояном”, мав два спеціальних тайника, через які зв'язався з бандитами, сповіщав їх усно і письмово про становище в селі. Перший тайник знаходився на участку т. зв. “Андріїв ліс” - в лощині на гірці є консервна банка, в яку вкладалася пошта. Другий тайник в т. зв. “Густих кустарниках” - пеньок біля спаленої липи. Крім тайників, А. Коцубінський зв'язувався з бандитами особливими сигналами: в “Мартинівському лісі” ударами по дереві, в “Дяковому лісі” через свист і пісню» Там само. Арк. 32..

У лютому 1952 р. під час спілкування з одним із місцевих оунівців, який виявився завербованим агентом МДБ (псевдо «Яремчук»), А. Коцюбінський розповів, що він народився 1929 р., а не 1927 р., і є поляком, закінчив три класи, а не п'ять. Інформацію про себе сфальсифікував, щоб одержати роботу лісника в 1949 р. Окрім того, зв'язковий наголосив, що в 1950-му він одружився з полячкою Юзефою Гурською із с. Пеняки та перейшов до неї жити. Показовий той факт, що до того районний відділ МДБ затримував лісника вже п'ять разів. Очевидно, під загрозою наступного арешту А. Коцюбінський, щоб розвіяти звинувачення у діяльності в українському підпіллі, навмисно наголосив на польській національності. Але за кілька днів усю сім'ю без допиту та попередження виселили в Тюменську обл. РСФРР - у с. Плєшково Ішімського р-ну.

Найраніше датованим документом з особової чи облікової справи підозрюваних була довідка-характеристика від сільської ради чи районного виконавчого комітету. У ній перераховано склад сім'ї з короткою характеристикою на кожного (дата народження, соціальне походження, освіта, партійність і національність). Таку на звинуваченого в «бандпосібництві» ОУН А. Коцюбінського виписав голова виконавчого комітету Підкамінської районної ради від 7 січня 1952 р. Національність його й інших членів сім'ї - дружини Юзефи (1927 р. н.), тестя Войтка Гурського (1883 р. н.), тещі Анни (1894 р. н.) - зазначена як українська Там само. Арк. 36.. Наступним документом була «Постанова про заведення облікової справи», яку створював районний відділ МДБ. Постанова на сім'ю А. Коцюбінського складена 28 січня 1952 р., у ній національність родини також українська Там само. Арк. 1.. Перед виселенням на спецпоселення працівник МДБ заводив анкету на звинувачених і складав лист допиту. У випадку розвідника А. Коцюбінського допиту не відбулося, тож цілком очевидно, що ці документи часто заповнювали без участі засуджених. В анкетах та листах була окрема графа - «національність і рідна мова» - в них вписано українську національність розвідника та членів його сім'ї Там само. Арк. 54-57..

Родина прибула на спецпоселення 3 травня 1952 р. БУМВС України у Львівській обл. Ф. 111. Арх. 42103. Р. 30036. Спр. 36. Арк. 7.. Безпосередньо на місці виселені переважно знову підписували низку документів, окремі з них - Указ Президіуму Верховної Ради і Постанову № 35 про права та обов'язки спецпоселенців, а також розписку і підписку про ознайомлення з ними. Під час оформлення цих документів тесть А. Коцубінського В. Бурський та його дружина А. Бурська протягом доби не підписували документів, мотивуючи все несправедливим виселенням. Родина почала спроби бунту: «Ми - поляки, а не українці, не маємо нічого спільного з українським підпіллям. Відправляйте нас до Польщі, інакше ми самі звідси поїдемо, залишатися тут ми не будемо, тут не наша Батьківщина» Там само. Арк. 6.. За кілька днів сім'я Бурських оголосила бойкот і відмовилася працювати в колгоспі: «Ми поляки, а не українці, нас неправильно вислали. Або ми самі звідси поїдемо і не будемо очікувати на ваш дозвіл. Працювати в колгоспі ми не будемо» Там само. Арк. 7..

Рис. 1 ГУ МВС ЛО. Ф. 111. Арх. № 30. Р. 30036. Особова справа № 17484. Коцюбінський Андрій Йосипович. Арк. 2

Звісно, після оголошеного бойкоту сім'я все одно змушена була скоритися і працювати. Проте наступною стратегією Коцюбінських-Бурських були спроби втечі. Зокрема, для цього В. Бурський вивчав рух потягів на захід. Оскільки с. Плєшково, де сім'я перебувала на спецпоселенні, розташоване біля колії, то їх переселили в місцевість, де не було залізничного сполучення - в Ханти-Мансійський округ, проте конкретного місця не вказано Там само. Арк. 8-9..

Тоді родина розвідника переходить на найбільш легальну й безпечну стратегію - написання письмових звернень і прохань про виїзд до Польщі. У них цілеспрямовано обґрунтовувалося польське походження. У січні 1957 р. А. Коцюбінський написав перше звернення до керівника Самарівського райвідділу МВС із проханням репатріації до Польщі разом з родиною: «Я, Коцюбінський Андрій Йоситович, 1927 р. народження, по національності поляк. Тесть у мене із 1893 р., по національності поляк. Брат у мене рідний, Коцюбінський Пйотр Йоситович, по національності поляк. Зараз проживає в Польщі, войевудство Познань, район Всхова, Нова-Весь. Мати моя, Коцюбінська Анастазія Мариянівна, яка проживала до 1956 р. в Львівській обл. Підкамінського р-ну село Звижень у 1957 р. виїхала у Польщу до брата, де знаходиться і зараз - войевудство Познань, р-н Всхова, Нова-Весь. Я прошу Вас дати мені дозвіл виїхати до мойого рідного брата і Мами до Польщі разом зі своєю сім'єю.» ГУМВС України у Львівській обл. Ф. 111. Арх. 30. Р. 30036. Спр. 59. Арк. 27-28.. Андрієві Коцюбінському та його родині спочатку відмовили через відсутність документів, які б підтвердили їхню польську національність. Свідоцтва про народження селяни не надали. Наступну заяву з проханням про репатріацію А. Коцюбінський написав до керівника окружного відділу МВС у м. Ханти-Мансійську (29 травня 1957 р.), проте знову отримав відмову Там само. Арк. 37-38..

Як виявилося, перевірити національність будь-кого з членів сім'ї було неможливо, бо в Обласному державному архіві свідчень про національність осіб, народжених до 1944 р., не збереглося Там само. Арх. 42103. Р. 30036. Спр. 36. Арк. 62.. У характеристиці Підкамінського райвиконкому родина записана українцями Там само. Арк. 62.. Про подальшу спробу перевірки документів, які б довели польську національність спецпоселенців, нема жодних висновків. Проте лише на підставі прохання польського родича Степана Луцківа Там само. Арх. 30. Р. 30036. Спр. 59. Арк. 33. родині розвідника Андрія Коцюбінського в лютому 1958 р. дозволили виїхати до Польщі. Як бачимо, попередні «злочини» не завадили відправити «оунівця» з таборів до Польщі, навіть попри те, що за документами він досі вважався українцем.

Юліан Куц: «... національність змінив в зв'язку з “приєднанням” Західної України.». У небезпеці опинялися й українсько-польські сім'ї, особливо, коли хтось із родичів був членом УПА. Не оминуло виселення на Сибір мішану сім'ю Куців зі с. Мильчиці Рудківського (тепер - Городоцького) р-ну колишньої Дрогобицької (тепер - Львівської) обл. 10 серпня 1947 р. Військовий трибунал військ МВС Дрогобицької обл. засудив українку Петронелю Куц (1919 р. н.) за ст. 20-54-1 «а» на 10 років ув'язнення. Селянці інкримінували сприяння діяльності УПА, оскільки та переховувала вдома двох повстанців - Василя та Степана Венгринів Там само. Арх. 21191. Р. 16787. Спр. 5325. Арк. 1.. Як виявилося, воїни були рідними братами засудженої Там само. Арк. 5.. Емдебісти назвали жінку «активною посібницею банди УПА», розлучили з малолітніми дітьми та чоловіком і відправили у трудові табори Челябінської обл.

На основі звинувачення в «бандпосібництві» чоловіка засудженої, Юліана Куца (1911 р. н.), 22 жовтня 1947 р. викликали на допит у Рудківське відділення МДБ. На допиті той не зізнався, що його сім'я чимось допомагала родичам-повстанцям: «Мені нічого не відомо» ГУМВС України у Львівській обл. Ф. 111. Арх. 21191. Р. 16787. Спр. 5325. Арк. 15.. Крім того, ні тепер, ні перед виселенням Ю. Куц не намагався виправдатися чи говорити про свою національність.

Тому як чоловіка «активної бандпосібниці» в лютому 1948 р. карально-репресивний орган - Особлива нарада при МДБ - розпорядився вислати Ю. Куца до Сибіру - м. Коркіно (пізніше - в с. Друженка) Варненського р-ну Челябінської обл. разом із трьома неповнолітніми дітьми. В усіх документах, приготовлених для депортації - «Постанові про заведення облікової справи» (від 23 вересня 1947 р.), виписці із протоколу Особливої наради і висновку МДБ Дрогобицької обл. про виселення (від 10 лютого 1948 р.) - національність Ю. Куца та його дітей - українська. Як і в анкеті, заповненій напередодні виїзду Там само. Арх. 37951. Р. 16787. Спр. 33. Арк. 7.. Навіть перед виселенням нема ніяких згадок про протести з боку Ю. Куца чи виправдання польським походженням.

Рис. 2 ГУ МВСЛО. Ф. 111. Арх. 37951. Р. 16787. Особова справа спецпоселенця № 33. Куц Юліан Франкович. С. 7

Однак одразу після прибуття на спецпоселення до м. Коркіно Ю. Куц цілеспрямовано шукав легальних способів виїхати з трудових таборів. В анкеті спецпоселенця, заповненій 23 лютого 1949 р., у графі «національність» записався поляком Там само. Арк. 2., а в графі «громадянство» з'явився такий запис: «... вважає себе громадянином Польщі, але документів не надавав» ГУМВС України у Львівській обл. Ф. 111. Арх. 21191. Р. 16787. Спр. 5325. Арк. 1.. Окрім того, ще 12 лютого 1949 р. спецпоселенець написав автобіографію, де акцентував на колишній службі в польському війську: «Я, Куц Юліан Франкович, уродженець села Мильчиці Рудківського р-ну, по національності поляк. Освіта - 2 класи. Походження - із селян бідняків. В 1936 р. я одружився і став працювати в свому господарстві разом з батьками та дружиною. І так ми жили до 1944 р. В 1944 р. був мобілізований до Польської армії і в армії я був в м. Кракув. І так я був до 1946 р. В 1946 р. мене демобілізували додому і я приїхав назад до своєї сім'ї, тобто в с. Мильчиці...» Там само. Арк. 9..

У січні 1951 р. Ю. Куц звернувся із заявою до коменданта Варненського районного відділу МВС: «По-справжньому прошу надати мені право виїзду з Радянського Союзу і повернутися на Батьківщину - Польську республіку на основі доданого виклику брата - Куца Каспера Францовича» Там само. Арк. 15.. Спецпоселенцю відмовили через брак документів Там само. Арк. 20..

У червні 1955 р. через звернення про репатріацію Ю. Куца викликали на допит у Комендатуру 4-го спецвідділу Управління МВС Челябінської обл., де він доводив польське походження наявністю братів і сестер у Польщі, другим шлюбом із жінкою польського походження. Також акцентував на тому, що до родини першої дружини- українки більше не належить. «По суті заданих мені питань, пояснюю: батько мій - Куц Франк Іванович, по національності поляк, помер в 1913 році, Мати - Куц Софія Томківна, по національності полячка, померла в 1941 році. В 1947 р. я був висланий на спецпоселення в Челябінську область, де проживаю зараз. В 1953 р. я одружився знову, на Язь Софії Томківній, 1914 р. н. З колишньою жінкою - Куц Петронелією, котра зараз перебуває в нас, я спільно не живу і не вважаю її жінкою. Членом сім'ї Куц Петронелії себе не вважаю. Мої родичі - брат Куц Каспер Франкович, 1895 р. н., сестра Курпель Марія Франківна, 1914 р. н., проживають в Польщі, воєвудство Вроцлав, пов'ят Гура Сленська, село Острава» Там само. Арк. 19.. На основі цього допиту заповнено анкету, де Ю. Куц пояснив, що національність змінив 1939 р. у зв'язку з «приєднанням Західної України до СРСР» Там само. Арк. 21.. Із його слів можна припустити, що тенденція переходу поляками на українську національність могла практикуватися ще від 1939 р. - із часу першої окупації Західної України радянськими військами, проте це питання потребує дослідження.

Як і в справі А. Коцюбінського, документально перевірити польську національність виселеного так і не вдалося. Проте, на відміну від А. Коцюбінського, польську національність Ю. Куц цілеспрямовано доводив довгих 8 років. Але лише завдяки одному проханню, яке надійшло від рідного брата в січні 1957 р., його з другою дружиною та дітьми таки репатріювали до Польщі.

Мотрона (Магдалина) Клісовська: «... бандерівці казали, що ви не хочете переписатися на українців, то ми вас перевішаємо...». Також важлива для розуміння складного становища польського населення і пошуку відповідних поведінкових стратегій для особистого порятунку історія сім'ї Клісовських із с. Ятвяги Рудківського (тепер - Яворівський) р-ну Дрогобицької (тепер - Львівської) обл. Селянин Йосип Клісовський (1904 р. н.) хоч і був неграмотним, проте з часу окупації Західної України радянськими військами 1944 р. працював секретарем сільської ради в сусідньому селі Мильчиці ГУМВС України у Львівській обл. Ф. 111. Арх. 21191. Р. 16787. Спр. 5325. Арк. 1.. Але кар'єра секретаря закінчилася тоді, коли спецслужби МДБ звинуватили його в «бандпосідбництві» ОУН Там само. Арх. 21199. Р. 17186. Спр. 5222. Арк. 1.. А саме: 28 серпня 1947 р. Військовий трибунал військ МВС Дрогобицької області засудив Й. Клісовського за передачу відомостей Виборів до Верховної Ради УРСР, які проводилися в жовтні 1946 р.: «Підсудний Клісовський восени 1946 р. встановив зв'язок із бандитами УПА Скобельським та Іванів. Разом з Скобельським в своєму домі випивав горілку. В березні місяці 1947 р. Клісовський передав бандитам УПА Скобельському і Іванів результати виборів до Верховної Ради УРСР, відомості зібрав, використовуючи своє службове становище, будучи секретарем сільради» Там само. Арк. 2.. Крім того, за даними районного відділу МДБ, засуджений регулярно забезпечував українських повстанців продуктами харчування та надавав притулок у своїй оселі Там само. Арк. 7.. Відтак за зв'язок з українським підпіллям Й. Клісовського засудили за зраду Батьківщини за ст. 20-54-1«а» на 10 років Там само. Арк. 2..

У серпні 1947 р. Й. Клісовського вислано на Магадан (Хабаровський край) у трудові табори, де в 1950 р. помер. Дітям удалося втекти від виселення, їх деякий час переховував Франк Клісовський, брат батька, на нелегальному становищі в іншому селі. А дружину Мотрону засуджено за «бандпосібництво» і присуджено депортувати в м. Коркіно Челябінської обл.

У найпершому документі - характеристиці на сім'ю в'язня (від 22 вересня 1947 р.), яку емдебістам надав голова сільради с. Мильчиць Іван Вегера, де й працював секретарем засуджений, - національність Й. Клісовського та його дружини Мотрони вказана як українська Там само. Арк. 6., двох дітей - сина Тадея (1933 р. н.) та дочки Гелени (в різних анкетах: Єлена, Галина, Олена) (1936 р. н.) - не вписана. Крім того, 21 жовтня 1947 р. жінку викликали на допит у Рудкінський районний відділ МДБ, де М. Клісовська, очевидно під страхом, нічого не розповіла про відносини чоловіка з українськими повстанцями і не виправдовувала сім'ю польським походженням.

«Питання: Чи є Ваш чоловік членом банди УПА?

Відповідь: Про це я нічого не знаю.

Питання: Хто з жителів села Ятвяги є членами ОУН?

Відповідь: Я нічого не знаю».

На спецпоселення до м. Коркіно жінка прибула 7 листопада 1947 р. Там само. Арх. 10661. Р. 17186. Спр. 1712. Арк. 35.. У виписці із протоколу № 11 від 27 березня 1948 р. Особливої наради при МДБ СРСР національність засудженої вказана як українська ГУМВС України у Львівській обл. Ф. 111. Арх. 10661. Р. 17186. Спр. 1712. Арк. 5.. Як і в першій, заповненій на спецпоселенні, анкеті (у травні 1948 р.) Там само. Арк. 21, 35..

ГУ МВС ЛО. Фонд 111. Архів 21199. Р. 17186. Облікова справа № 5222 на сім'ю Клісовського Йосипа Івановича

Вже в наступній анкеті, заповненій 20 вересня 1948 р., у «графі національність» вказано «полячка» Там само. Арк. 2.. Крім того, 1950 р. спецпоселенка визнає, що її ім'я Магдалина, а не Мотрона Там само. Арк. 43.. Тут показово те, що імена поляків в офіційних записах також підлягали перекладу на українську чи російську. Цікаво, що при перевірці архівних записів, яку проводило Рудківське районне бюро РАГС, ім'я Клісовської як Магдалина не знайдено Там само. Арк. 48..

З 1953 р. М. Клісовська переходить на стратегію письмових звернень до органів радянської влади. Її метою було повернення додому - у Дрогобицьку обл. Відзначу, що вертатися на попереднє місце проживання спецпоселенцям було заборонено, оскільки селитися після заслання до Сибіру дозволяли в будь-якому населеному пункті, крім рідного. Відтак отримати такий дозвіл було набагато складніше, ніж виїхати зі спецпоселення до Польщі.

Першу скаргу М. Клісовська написала 22 квітня 1953 р. у місцевому органі - Челябінському МВС. У ній засуджена просить відмінити заслання через смерть чоловіка та службу сина Тадея в радянській армії з 1952 р. Показово, що місцеве управління відправило скаргу до Дрогобицької прокуратури, проте звідти прийшла відмова. Наступні кроки засудженої - це заява до керівника МВС м. Коркіно, прохання до Військової прокуратури МВС, а потім до Голови Верховної Ради СРСР ГУМВС України у Львівській обл. Ф. 111. Арх. 10661. Р. 17186. Спр. 1712. Арк. 23.. В усіх зверненнях виселена наголошує на бідняцькому походженні, польській національності, смерті чоловіка, службі сина в армії, неповнолітті дочки. Її син також писав листа до Голови Верховної Ради СРСР Клима Ворошилова (КлимЄнт Ворошилов) і звертався до Голови Ради міністрів Георгія Маленкова (Георгий Маленков) Там само. Арк. 29-30, 64.. Усі прохання про звільнення спершу були відхилені Там само. Арх. 21199. Р 17186. Спр. 5222. Арк. 61..

У травні 1954 р. вийшло ще одне з численних звернень М. Клісовської, у якому спецпоселенка переходить на нову стратегію - лояльність до радянської влади. Ознакою цього можна вважати вступ у 1948 р. до Комуністичної партії її неповнолітньої дочки та службу сина в радянській армії з 1952 р. Це дало можливість змінити риторику, іншими словами, розповісти свою автобіографію і переповісти обставини затримання так, як того хотіли чути в органах радянської влади. «Мій чоловік, Клісовський Йосип Іванович, 1904 р. н., поляк, був бідняком. Дружина, Клісовська Магда Антонівна, 1908 р. н., уроджена в с. Бенькова-Вишня, р-н Рудки, полячка, була домогосподаркою... Коли німці оголосили війну Польщі, мій чоловік воював з поляками проти німців, а коли прийшла на допомогу полякам радянська влада і німців перемогли, прийшов мій чоловік додому, а після того, німці знову напали на Польщу, почали мучити нас бандерівці. Говорили, що ви не хочете переписатися на українців, то ми вас перевішаємо. Нападали бандерівці на наш дім, часто рятуючись від українських бандерівців, спали з дітьми в бур'янах. І мучили нас, так як німці євреїв, поки не прийшла радянська влада. Коли прийшла радянська влада, чоловік сказав, ну тепер німців і бандерівців нема чого боятися, в радянській владі всякі народи живуть Там само. Арх. 10661. Р. 17186. Спр. 1712. Арк. 45-46.».

Оскільки вдома на жінку чекала неповнолітня дочка, а син служив в армії, питання виїхати до Польщі не було головним - потрібно повернутися додому до дітей. Тому лише виявити польську національність чи родичів у Польщі стало замало. Магда Клісовська використала іншу стратегію - виправдання своєї сім'ї і лояльність до радянської влади. Крім того, це уможливлювало те, що дочка Гелена, ще дитина, працювала в колгоспі і в 1948 р. зачислена до лав Комуністичної партії Там само. Арк. 58..

Разом із тим М. Клісовська наголосила на невинності свого чоловіка у зв'язках з ОУН. Показово, що попередньо на допиті 1947 р. жінка нічого не пояснювала. «При радянській владі чоловіка поставили секретарем сільської ради в р-ні Рудки. С. Мильчиці. Як почав працювати секретарем, то казали бандерівці і їх сім'ї казали, ми тебе вб'ємо, бо ти видаєш бандерівців радянській владі». Крім того, наголосила на своїй непричетності в цій справі: «В 1947 році забрали 3-х бандерівців: Венгрин Тома (у в'язниці зараз), Павло Іванів, Петро Гуран, зараз знаходяться вдома. Син Павла Іваніва, Василь Іванів, його застрелила радянська влада, а другий син - Лука Іванів, сидить, а батько їх, відсидів 5 років і прийшов додому, тобто в с. Ятвяги. Було два бандерівці і батько їх достоєн бути вдома, а я в чому винна, що позбулася чоловіка і сім'ї» ГУМВС України у Львівській обл. Ф. 111. Арх. 10661. Р. 17186. Спр. 1712. Арк. 45..

Відтак Генеральна прокуратура розглядала справу М. Клісовської до 1955 р. Після чого, беручи до уваги здоров'я та вік жінки, «заслуги перед радянською владою» її дітей - службу сина в армії та членство дочки в партії і роботу в колгоспі - засуджену таки зняли з обліку спецпоселення та повернули додому Там само. Арк. 69..

Степан Онищук: «...Знаєте, вдень приходять совіти, а вночі - наші хлопці...». Відзначився антирадянськими настроями й активною підтримкою українського підпілля лісник Степан Онищук (1895 р. н.) із невеликого хутора Збруї, що належав до с. Бордуляки Бродівського р-ну. Два односельці лісника, Іван Яремчук (українець) та Іван Липинський (поляк), на допиті в районному МДБ 24 березня 1952 р. засвідчили, що С. Онищук, якого вони добре знали, забезпечував українських повстанців грошима та продуктами харчування ще з 1944 р., а також мав зв'язки з керівником районного проводу ОУН на псевдо «Чупринка» і повстанцями «Підковою» та «Лісовим». «Мені особисто відомо, що Онищук Степан Степанович бандитам банди “Підкова” віддав корову, в 1949 році згодував 25 овець, що я бачив сам. Онищук Степан Степанович сказав мені в січні місяці 1952 року: “.ти дивися, совітам не піддавайся, бо найближчим часом буде інше, так як радянської влади не буде, шляк її трафить, а ми будемо господарями, займемо все що нам треба”», - розповідав на допиті І. Яремчук Там само. Арх. 14016. P. 22397. Спр. 14016. Арк. 3..

Окрім того, за С. Онищуком протягом 1949-1952 рр. стежив завербований емдебістами оунівець під псевдо «Лісовий» і записував негативні висловлювання селянина про радянську владу. До прикладу, з агентурного донесення від 12 вересня 1950 р.: «Ця радянська влада недобра для людей, такого знущання ще не було. Знаєте, вдень приходять совіти, а вночі - наші хлопці. місцеві жителі вже привикли до всього, але вони приходять до тих, в кому вони впевнені. вони зараз не в лісі, їх найбільше в селі» Там само. Арк. 11.. А також: «Це було влітку 1950 р., коли Онищук Степан в нетверезому стані проходив вулицею, казав: “Бідно жити не будем, так як скоро не буде радянської влади”» Там само. Арк. 64..

Селянин С. Онищук, українець за документами, вдівець, житель хут. Збруї, що прилягав до с. Бордуляки, активно допомагав УПА в селі. Тому за «бандпосібництво» Бродівський районний відділ МДБ 28 квітня 1952 р. підготував справу на виселення його сім'ї до м. Якутська. У довідці від Бордуляківської сільської ради С. Онищук із дітьми числилися українцями Там само. Арк. 67.. На допиті перед виселенням підозрюваний наголосив, що він та його діти Софія (1933 р. н.), Тадеуш (1942 р. н.), Ярослав (1934 р. н.), Броніслав (1936 р. н.) є поляками, а не українцями ГУМВС України у Львівській обл. Ф. 111. Арх. 10661. Р. 17186. Спр. 1712. Арк. 37-38.. У листах, складених після допиту, членів родини записали поляками Там само. Арк. 38..

Тому в «Постанові про уточнення національності» від 4 травня 1952 р. члени сім'ї Онищуків вважалися поляками Там само. Арк. 37.. За рік, 1953 р., С. Онищук помер на спецпоселенні в м. Якутську. Діти намагалися повернутися додому, покликаючись на польську національність і смерть батька Там само. Арк.15.. Зокрема, син Ярослав 1957 р. написав дві скарги: спершу до МВС у Москві, потім до Генерального прокурора в Києві Там само.. Відповіді не було. Справа закінчується спробами сина Броніслава в 1958 р. скаржитися генеральному прокурору Києва Там само. Арх. 14016. Р. 22397. Спр. 398. Арк. 5.. Відповідь невідома, як і подальша доля спецпоселенців.

Як бачимо, родина Онищуків не засвідчувала про родичів у Польщі та не мала на меті виїжджати з СРСР. Тому можна припустити, що польський елемент у кінці 1950-х років досі був небажаним у Західній Україні. Відтак повернутися додому було складніше, ніж виїхати до Польщі.

Рис. 3 ГУ МВС ЛО. Фонд 111. Архів №14016. P. 22397. Особова справа № 14016 Онищук Степан Степанович. Арк. 4

Отже, зіткнення з тоталітарним радянським режимом у 1940-1950-х роках змусило польське населення Західної України шукати способи забезпечення власного існування: від стратегій «переписування» на українську національність до нової реабілітації своєї польськості. Про приховування польської національності свідчать документи зі сільських рад, у яких національність зазначених осіб була українською. Також наступним способом підтримки своєї безпечної життєдіяльності стали спроби співжиття з українцями, зокрема з поширеним у селах підпіллям ОУН. Коли дві попередні стратегії стали небезпечними і селяни опинилися в надзвичайно кризовій життєвій ситуації - загрозі депортації до Сибіру, то поляки перейшли до наступної - поетапного й цілеспрямованого підтвердження польського походження при затриманні чи вже безпосередньо у трудових таборах: написання прохань, заяв, звернень, скарг спочатку в місцеві органи МВС чи МДБ, тоді у прокуратуру або й Голові Верховної Ради, а також написання автобіографій, де обґрунтовували польське походження (національність батьків, дружини/чоловіка, службу в польській армії). Найбільш вдалим доведенням національності було підтвердження наявності родичів у Польщі. Саме на основі звернень останніх спецпоселенцям нерідко вдавалося виїхати. Коли метою спецпоселенця-поляка було повернутися додому, то написання прохань і скарг чи автобіографій мало показати не лише польське походження, а й факти в біографії, прийнятні для радянського світобачення.

References

1. Ciesielski S. (2001). Masowe deportacje w ZSRR - charakterystyka wybranych aspektow zjawiska. Dzieje Najnowsze. Kwartalnikposwiecony historii XXwieku, XXXIII (3), 29-56 [in Polish].

2. Ciesielski S. (Ed.). (1999). Przesiedlenie ludnoscipolskiej z kresow wschodnich do Polski 1944-1947. Warszawa: Instytut Historii PAN, Wydawnictwo Neriton [in Polish].

3. Czerniakiewicz J. (1987). Repatriacja ludnosci polskiejzZSRR 1944-1946. Warszawa: Panstwowe Wydawnictwo Naukowe [in Polish].

4. Eberhardt Р. (1998). Polska ludnosc kresowa. Rodowod, liczebnosc, rozmieszczenie. Warszawa [in Polish].

5. Fitzpatrick Sh. (2000). Everyday Stalinism: Ordinary life in Extraordinary Times: Soviet Russia in the 1930. Oxford: University Press [in English].

6. Kalakura, O. (2004). Poliaky URSR v doby khrushchovskoi vidlyhy. Naukovi zapysky NaUKMA: Istorychni nauky, 27, 46-55 [in Ukrainian].

7. Kalakura O. (2007). Poliaky v etnopolitychnykh protsesakh na zemliakh Ukrainy u ХХst. Kyiv [in Ukrainian].

8. Kersten K. (1966). Miedzypanstwowe przesidlenia ludnosci w XX wieku. Kwartalnik historyczny, LXIII (1), 1-32 [in Polish].

9. Kudela-Swiqtek W. (2013). Odpamietane: o historii mowionej na przykladzie narracji kazachstanskich Polakow o represjach na tle narodowosciowym i religijnym. Krakow: Universitas [in Polish].

10. Makarchuk S. (2003). Pereselennia poliakiv iz zakhidnykh oblastei Ukrainy v Polshchu u 1944-1946 rr. Ukrainskyi istorychnyi zhurnal, 3, 103-114 [in Ukrainian].

11. Serhiichuk V. (1999). Deportatsiia poliakiv z Ukrainy. Nevidomi dokumenty pro nasylnytske pereselennia bilshovytskoiu vladoiu polskoho naselennia z URSR v Polshchu 1944-1946. Kyiv [in Ukrainian].

12. Slyvka Yu. (Comp.). (1998). Deportatsii. Zakhidni zemli kintsia 30-kh - pochatku 50-kh rr. Dokumenty, materialy, spohady (Vol. 1). Lviv [in Ukrainian].

13. Stiazhkina O. (2013). Liudyna v radianskii provintsii: osvoiennia (vid)movy. Donetsk: DonNU [in Ukrainian].

14. Stepien S. (Ed.). (2016). Polacy na Ukrainie. Zbior Dokumentow (Pt. 3, Vol. 1). Przemysl: Poludniowo-Wcshodni Institut Naukowy w Przemyslu [in Polish].

15. Tkachov S. (1997). Polsko-ukrainskyi transfer naselennia 1944-1946 rr. Ternopil: Pidruchnyky ta posibnyky [in Ukrainian].

16. Tsependa I. (2009). Ukrainsko-polski vidnosyny u 40-50-х rokakh ХХ stolittia: etnopolitychnyi analiz. Kyiv [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru