"Продажною людиною він не був" (штрихи до політичного портрета Мар’яна Меленевського)

У квітні 1915 р. стався формальний розрив СВУ з австро-угорським урядом. Мар'янові Меленевському, який у Президії СВУ безпосередньо відповідав за відносини з Німеччиною, за допомогою німецького дипломата Ціммера вдалося досягти компромісу, згідно з яким Берлін і Відень припиняли будь-які зв'язки з СВУ, але австрійський уряд дозволяв членам союзу й надалі перебувати в монархії, залишити йому джерела можливого забезпечення, надавати допомогу в кожному конкретному випадку та продовжити національно-освідомлювальну та культурно-освітню працю в таборах полонених українців під контролем військового відомства Патер І. Союз визволення України: проблеми державності і соборності. С. 14..

Зрозуміло, що все це вплинуло на Меленевського, позбавило його сподівань на австро-німецьку допомогу у здобутті Україною державної незалежності. Він, ніби виправдовуючись за свої невдачі, у статті «Власними силами» наголошував, що провідним тогочасним українським політичним організаціям дорікали за те, що ті для своєї національно-визвольної справи шукали допомоги в урядів Австрії і Німеччини, а тим більше Туреччини. Автор нагадував опонентам, що й «благородні революціо- нери-демократи визвольно-об'єднавчої Італії шукали помочі у реакційного монарха Франції Наполеона ІІІ, а болгарські борці за волю і демократію - кликали на поміч навіть російського деспота-царя!». Меленевський доводив, що немає значення, яка «сила падає в дану історичну хвилину на млин долі». І тому союз хотів лише використати «для власних українських народних цілей ті сили, що били в сей момент на наш млин». Він закликав українців не падати духом, а проводити українську роботу для народу, пов'язувати її із загальним ділом для національно-революційного піднесення. «Тож з щабля на щабель власними силами, - наголошував М. Меленевський, - далі до невпинної роботи задля народу, якби не повернулось в цей момент колесо історії» Меленевський М. Власними силами. Вістник. 1915. Ч. 15-16. С. 1-2..

Заклик М. Меленевського до українського політикуму щодо безупинної праці для свого народу підтверджувала його діяльність у Президії Загальної української ради як постійного представника СВУ, зокрема щодо єдності всіх українців у звільненні своїх земель із-під російської займанщини та створення самостійної держави.

Мар'ян Меленевський стверджував, що розвинені в роки війни національні сили зможуть допомогти українському народові в найскладніших обставинах пришвидшити години його бажаного звільнення від московського ярма. Він наголошував, що ставлення російського уряду до українців виразно демонструвало, що «непрохідна прірва між українцями і росіянами не зменшилася, а, навпаки, значно поглибилася». У свідомості українців щораз чіткіше вимальовувалося розуміння того, що інтереси Російської держави чужі й ворожі для них. Ідея самостійності України оволодівала народними масами. Радикальні зміни в настроях і поглядах українців та їхні національно-визвольні змагання в часі війни тільки міцніли, набиралися більшої сили.

Лютнева революція 1917 р. лише наблизила плани українців. «Вістник СВУ» 19 березня повідомив про політичний переворот у Росії. Діячі союзу вітали революцію, бажали якнайшвидшого переможного її закінчення та цілковитої ліквідації старого політичного ладу. Мар'ян Меленевський із радістю відзначав: «Таки діждалися, прийшло справжнє, велике свято й на нашу вулицю! І ми не помилилися, оцінюючи з вибухом війни суспільно-політичні сили Росії та їх розвиткові тенденції таким способом, що політичних реформ і визволення українського народу від гніту московсько-царського деспотизму не можна сподіватися при перемозі царизму, а лише при його поразці у війні. А вибух сучасної революції ще раз нагадує, що ми, як і всі “переможці” в російськім таборі, мали повну рацію» Меленевський М. Наше відношення до революції в Росії. Вістник. 1917. Ч. 16. С. 241..

Щоправда, більшість українських соціал-демократів, серед них і Меленевський, які в ті революційні часи перебували за кордоном, не виявляли особливої запопадливості щодо участі в цих подіях й не дуже прагнули дістатися до Києва. На мою думку, на заваді активного долучення багатьом діячам українського руху в національно-державні процеси у Наддніпрянщині стояла їхня причетність до створення і праці СВУ.

До того ж додалося звинувачення військового міністерства Росії Центральної Ради в германофільстві та співпраці зі СВУ, проти якого російський Генштаб висунув сфабриковані контррозвідкою інсинуації Патер І. Союз визволення України: проблеми державності і соборності. С. 253..

Михайло Грушевський, не бажаючи поширення різних наклепницьких сенсацій проти українського парламенту, 21 серпня 1917 р. на засідання Малої Ради заявив, що СВУ кілька разів у різних справах, останній раз у травні Тут ішлося про ухвали Президії СВУ від 6 травня 1917 р., у яких визнано Центральну Раду й Український національний конгрес виразниками волі українського народу, прагнення координації своєї діяльності з ними, обмеження своєї праці до оборони прав українського населення в зайнятих Центральними державами українських областях, популяризації у країнах Заходу визвольних змагань українців, ведення національно-осмвідомлювальної роботи серед військовополонених українців у таборах Австро-Угорщини і Німеччини (Ухвали Президії Союза визволення України. Вістник. 1917. Ч. 19. С. 289-290)., звертався до Центральної Ради, однак та не мала і не може мати ніяких відносин із цією організацією, а після війни - «час покаже». Згодом М. Грушевський категорично стверджував, що між СВУ й українськими організаціями в Росії існують різниці. Він наголошував, що від початку війни наддніпрянці визначили своє негативне ставлення до Росії, зайняли нейтральну позицію, не бажаючи, однак, «стати у такому випадку авантюристами у політиці, як поступили члени Союзу перед цілим світом з першого дня, заплямувавши себе співробітництвом з людьми, які вкінці кінців, до певної міри, залежали від Центральних держав» ЦДІАЛ України. Ф. 309. Оп.1. Спр. 2020. Арк. 17-18; Нова Рада. 1917. 22, 23 серпня..

Зрозуміло, що в часі війни, за словами В. Дорошенка, багатьох «охрещували» «зрадником вітчизни» чи «шпіоном», зокрема Масарика та Грушевського, а членів союзу різні «приятелі» позиціонували перед урядами Центральних держав москалями і російськими шпигунами Дорошенко В. Відповідь напасникам. Відень, 1917. С. 15..

Напевно, на тому етапі української революції М. Грушевський ще не хотів і не міг розірвати відносини з Тимчасовим урядом, сподіваючись урегулювати з ним усі питання. Зрештою, він не мав можливості тоді передбачити майбутній перебіг подій - упадок Тимчасового уряду, зміну уряду в Петрограді, здійснення соціального перевороту - все це розв'язало руки Центральній Раді.

Але навіть тоді, у листопаді 1917 р., Центральна Рада офіційно відмовилася, як раніше це зробив Тимчасовий уряд, прийняти О. Скорописа-Йолтуховського, який привіз до Києва «наказ» 20 тис. вояків-українців незалежницького спрямування щодо сповнення їхнього «основного ідеалу повної державної самостійності українського народу» Перша українська конференція в Німеччині. Вільне слово. 1917. 9 травня.. Політичний потенціал і міжнародний досвід СВУ виявилися непотрібними для амбітного керівництва УНР. Зрозуміло, що піти на службу до Гетьманату, як це зробили Д. Донцов і О. Скоропис-Йолтуховський, М. Меленевський, як переконаний прихильник соціал-демократичного шляху розвитку незалежної України, не збирався Головченко В. Політичний портрет Мар'яна Меленевського. С. 108..

Мар'ян Меленевський у той час уже перебував у Києві й разом з Олександром Скоропис-Йолтуховським та Євгеном Голіцинським, членом київського комітету союзу, на нараді 26 квітня 1918 р. прийняли проєкт плану щодо саморозпуску СВУ, який погодили з Володимиром Дорошенком у Львові й передали Андрієві Жукову до Відня. Пізніше останній згадував, що план-проєкт він відтворив на основі чернетки, яка випадково збереглася під час обшуку в Києві на квартирі племінниці дружини Євгенії Гайдаренко LAC. R-2297-O-3-E. Vol. 15. File 5..

30 червня 1918 р. була опублікована заява про саморозпуск Союзу визволення України за підписом А. Жука. Члени організації вважали, що здобуття Україною державної незалежності й утворення легальних українських репрезентаційних органів підтверджувало виконання його основного завдання Вістник політики, літератури й життя. 1918. Ч. 26. С. 393..

За даними Наталії Харченко, дослідниці життєвого шляху Мар'яна Меленевського, й наведеного факту, він 1918 р. разом із дружиною і маленьким сином Іваном уже перебував у Києві, де відкрив приватну торгівлю та зайнявся посередницькими операціями. Наприкінці 1919 р. Меленевського, як людину знаючу, з практичним досвідом і зв'язкам, уряд Директорії УНР скерував до Лондона в якості радника її дипломатичної місії на чолі з Миколою Стаховським. Її завдання полягало в лобіюванні інтересів України в уряді Великої Британії під час роботи Паризької мирної конференції. Тому на ефективність роботи покладали великі сподівання Харченко Н. «Я намагався совісно виконати свої обов'язки громадянина УСРР...». С. 165..

Виїзд Меленевського до Лондона підтверджував лист Скорописа-Йолтуховскього від 13 листопада 1919 р. із Відня до Євгена Чикаленка: «Тут тепер з Кам'янця [там у той час знаходився уряд Директорії - І. П.] через Варшаву проїздом на Лондон знаходиться Меленевський... На жаль, ніяких новин про Київ він зовсім не привіз..., окрім, хіба того загального факту, що по денікінській статистиці у Києві відсоток українців зріс більш ніж у двоє, малороси впали з 8 на 2 %, і відсоток москалів абсолютно зменшився і не виносить вже 45 %» Чикаленко Є. Щоденник. 1919-1920. Київ; Нью-Йорк, 2005. С. 162-163..

Однак після невдачі переговорів Директорії з Антантою, підписання у квітні 1920 р. договору з Польщею, за яким визнавалася окупація території Східної Галичини, Холмщини, Підляшшя, Полісся і Волині, зникла необхідність подальшої роботи місії.

Мар'ян Меленевський залишився в Лондоні, де з 1921 р. працював агентом у представництві Центральної комісії допомоги голодуючим, створеної в Україні, і збирав кошти для допомоги українському селянству, яке вимирало.

Наприкінці 1922 р. він очолив лондонську агенцію новоутвореного змішаного радянсько-німецького торгового товариства «Vostwag». Йому доводилося у службових справах багато роз'їжджати Європою. Зустрічався з багатьма знайомими українцями, серед них і Д. Дорошенко, з яким побачився у Берліні весною 1923 р. Як відомо, тоді Меленевський остаточно підтвердив службу в більшовиків. Свій перехід до них він з'ясував та умотивував у статті «Куди йти?», надрукованій у радянофільському місячнику «Нова громада», що виходив у Відні. У ній відкрито підтримав утвердження більшовицької влади в Україні та її національну політику Меленевський М. (Іван Гилька) Куди йти? Відень, 1923. Ч. 1. С. 33-40..

Дмитро Дорошенко згодом згадував, що, зустрівшись із Меленевським, він «на правах старого товариша запитав його, як це він од праці в Союзі визволення України докотився до служби у більшовиків». Той відповів, що «треба служити свойому народові при всяких обставинах і при всяких умовах». «Отже, - наголошував Д. Дорошенко, - свою співпрацю з більшовиками він вважав за службу інтересам українського народу. Безумовно, в його устах це звучало щиро». Очевидно, Дорошенко не поділяв такого вибору, але добре знав, що Меленевський був «дуже експансивної, палкої вдачі, готовий перекидатися з однієї крайності в другу і дійсно нераз такі скоки робив, але робив їх щиро і з переконання... продажною людиною він не був» Дорошенко Д. З історії української політичної думки за часів світової війни. Прага, 1936. С. 40..

У 1923 р. Меленевський - працівник лондонського представництва Укрзовнішторгу, згодом - заступник секретаря організованого в Лондоні Об'єднаного представництва української кооперації - «Коопукра», з досить значним на той час капіталом у 30 тис. фунтів стерлінгів Харченко Н. «Я намагався совісно виконувати свої обов'язки громадянина УСРР...». С. 165..

До «Коопукри» входили всі центральні кооперативні спілки, а головним напрямом діяльності було посередництво в закупівлі кооперативами закордонних товарів - продуктів харчування, різних матеріалів для їхнього зберігання та транспортування, мінеральних добрив, техніки для різних видів сільського господарства.

Від 1927 р. і до початку 1930 р. «Коопукра» займалася передовсім реалізацією різних товарів птахівництва, тваринництва, молочної продукції, городництва, садівництва, проводила велику маркетингову роботу. У 1928/1929 господарському році операції «Коопукри» сягнули майже півмільйона фунтів стерлінгів Там само. С. 165-167..

У зв'язку з колективізацією, т. зв. розкуркуленням селянських господарств, почався наступ на кооперацію, ліквідовувалися її представництва. У 1930 р. закрито лондонське представництво «Коопукри», і Меленевський разом з іншими працівниками повернувся до Радянського Союзу. За рознарядкою Наркомату торгівлі його призначено на посаду штатного доповідача з питань сільськогосподарського експорту Української зовнішньоторговельної палатиТам само. С. 167..

Мар'яна Меленевського раптово заарештували восени 1930 р. Він нічим не міг цього пояснити, стверджуючи на допиті у ДПУ УСРР: «Загалом я намагався совісно виконувати свої обов'язки громадянина УСРР. Це можуть підтвердити всі ті товариші, з якими мені доводилось працювати в Лондоні». Розмірковуючи щодо причин арешту, Меленевський категорично твердив: «В активну політику, в справжньому розумінні цього слова Коопукра на основі розпоряджень Н[ародного] Комісаріату] Т[оргівлі] не могла втручатись... Рішучо заявляю, що з жодними ворогами (українцями чи не- українцями) Радянського Союзу Коопукра в цілому і її співробітники зокрема не злигувались і не переплітались і рішуче відкидаю подібні наклепи на себе»Там само..

Однак усі висловлені Меленевському звинувачення - участь в Українському національному центрі, Блоці українських та галицьких антирадянських партій і окремих груп української контрреволюційної громадськості - не були доведені. За півтора року, 10 травня 1932 р., слідство у його справі закрили за недоведеністю складу злочину і М. Меленевського звільнили з-під вартиТам само. С. 168..

Наступні 5 років він працював консультантом відділу постачання Головшовку Наркомату легкої промисловості СРСР. За обвинувачення в участі у контрреволюційній терористичній організації Меленевського заарештували органи Народного комітету внутрішніх справ (НКВС). За вироком військової колегії Верховного суду СРСР від 20 січня 1938 р. його того ж дня розстріляли. Він похований на Бутовському розстрільному полігоні НКВС поблизу підмосковного радгоспу «Комунарка». Реабілітований 1 серпня 1957 р.Реабілітовані історією. Харківська область. Київ; Харків, 2005. Кн. 1. Ч. 1. С. 168, 747..

Підсумовуючи, можна ствердити, що, незважаючи на свої пошуки, хитання, здобутки і втрати, М. Меленевський завжди стремів працювати на користь своєму народові, був відданим, незалежно від змісту та форми, українській державності.

References

1. Basok [Melenevskyi M.]. (1911). Do roboty cherez yednannia. Nash Holos, 11-12, 505 [in Ukrainian].

2. Bolharskyi Natsionalnyi Soiuz do Soiuza vyzvolennia Ukrainy. (1914). Vistnyk, 1, 7 [in Ukrainian].

3. Chykalenko, Ye. (2005). Shchodennyk. 1919-1920. Kyiv; New York [in Ukrainian].

4. Dashkevych, Ya. Turetsko-ukrainski vzaiemovidnosyny vpershiipolovyni XXstolittia. Informatsiini stosunky: natsionalnyi aspekt.

5. Dekliaratsiia Talaat-beia. (1915). Vistnyk, 5-6, 1 [in Ukrainian].

6. Do hromadskoi dumky Yevropy! (1914). Vistnyk, 1, 2 [in Ukrainian].

7. Doroshenko, D. (1936). Z istorii ukrainskoi politychnoi dumky za chasiv svitovoi viiny. Prague [in Ukrainian].

8. Doroshenko, V. (1917). Vidpovidnapasnykam. Vienna [in Ukrainian].

9. Fediukov, O. (2017). Ukrainska sotsial-demokratychna spilka napochatku XXst.: u poshukakh ideino-politychnoi identychnosti. Kamianets-Podilskyi [in Ukrainian].

10. Hermaize, O. (1926). Narysy z istorii revoliutsiinoho rukhu na Ukraini. Kyiv [in Ukrainian].

11. Holovchenko, V. (2000). Politychnyi portret Mariana Melenevskoho. Kyivska staryna, 4, 97 [in Ukrainian].

12. Hornikiewiecz, Von T. (1966). Ereignisse in der Ukraine 1914-1922 deren Bedeutung und historische Hintergrtinde (Vol. 1). Philadelphia [in German].

13. Kharchenko, N. (2005). «Ia namahavsia sovisno vykonuvaty svoi oboviazky hromadianyna USRR...». In Reabilitovanyi istoriieiu. Kharkivska oblast (B. 1, Pt. 1). Kyiv; Kharkiv [in Ukrainian].

14. Kolesnyk, V. (2004). Ukrainska sotsialistychna partiia. Stvorennia, prohramno- tematychni zasady, diialnist. Istorychnyizhurnal, 8, 84-90 [in Ukrainian].

15. Lenin, V. I. (1975). Lyst Baskovi. In Povne zibrannia tvoriv (Vol. 49, p. 47). Kyiv [in Ukrainian].

16. Lenin, V. I. (1975). Lyst O. M. Loli. In Povne zibrannia tvoriv (Vol. 48, p. 199). Kyiv [in Ukrainian].

17. Levynskyi, V (1936). Naddniprianska politychna emihratsiia u Lvovi v rr. 1904-1905. In Symon Petliura v molodosti. Zbirka spomyniv (pp. 78-85). Lviv [in Ukrainian].

18. [Melenevskyi M.]. (1914). Vidozva Soiuzu vyzvolennia Ukrainy do rumunskoho narodu. Vistnyk, 1, 5 [in Ukrainian].

19. Melenevskyi, M. (1915). Vlasnymy sylamy. Vistnyk, 15-16, 1-2 [in Ukrainian].

20. Melenevskyi, M. (1917). Nashe vidnoshennia do revoliutsii v Rosii. Vistnyk, 16, 241 [in Ukrainian].

21. Melenevskyi, M. (1923). (Ivan Hylka). Kudy yty? (Pt. 1). Vienna [in Ukrainian].

22. Nasha platforma. (1914). Vistnyk Soiuza vyzvolennia Ukrainy (Vistnyk), 1, 1-2 [in Ukrainian].

23. Nazaruk, Yu. (2007). Druha emihratsiina doba zhyttia i diialnosti Oleksandra Skoropysa-Yoltukhovskoho (naperedodni ta pislia pochatku Pershoi svitovoi viiny). Naukovi zapysky Natsionalnoho universytetu «Ostrozka Akademiia». Istorychni nauky, 9, 256-267 [in Ukrainian].

24. Nova Rada. (1917, Serpen 22, 23) [in Ukrainian].

25. Nova ukrainska partiia. (1905, Cherven 17 (30)). Dilo [in Ukrainian].

26. Pater, I. (2000). Soiuz vyzvolennia Ukrainy:problemy derzhavnosti i sobornosti. Lviv [in Ukrainian].

27. Persha ukrainska konferentsiia v Nimechchyni. (1917, Traven 9). Vilne slovo [in Ukrainian].

28. Reabilitovani istoriieiu. Kharkivska oblast. (2005). (B. 1, Pt. 1). Kyiv; Kharkiv [in Ukrainian].

29. Rozdolskyi, R. (1969). Do istorii «Soiuzu vyzvolennia Ukrainy». Ukrainskyi samostiinyk, 1, 2 [in Ukrainian].

30. Skoropys-Yoltukhovskyi, O. (1920-1921). Moi «zlochyny». Khliborobska Ukraina, 2 (II-IV) [in Ukrainian].

31. Stvorennia ukrainskykh politychnykh partii. Ukrainska sotsialistychna partiia. Retrieved from eshool.dn.ua [in Ukrainian].

32. Terletskyi, O. (1919). Istoriia ukrainskoi hromady v Rashtati 1915-1918. Kyiv; Leipzig [in Ukrainian].

33. Ukhvaly Prezydii Soiuza vyzvolennia Ukrainy. (1917). Vistnyk, 19, 289-290 [in Ukrainian].

34. Vidozva Soiuza vyzvolennia Ukrainy do turetskoho narodu. (1914). Vistnyk, 2, 8-9 [in Ukrainian].

35. Vistnyk polityky, literatury y zhyttia. (1918), 26, 393 [in Ukrainian].

36. Vistnyk. (1915), 7-8, 24 [in Ukrainian].

37. Wolfdieter, B. (1965). Osterreich-Ungarn und der «Bund zur Befreiung der Ukraine». In Osterreich und Europa. Festgabe fur Hugo Hantch zum 70. Geburgstag. Graz; Wien; Koln [in German].

Размещено на Allbest.ru