Експропріативна та комутативна рента у традиційному суспільстві: випадок хозар

*Побудовано автором

Вживатиму синонімічно «салтівці» та «хозари», а сам етнонім «хозари» вживатиму в політичному, а не етнічному значенні. Хозари були різноетнічним племінним союзом, на українських землях їхня присутність була представлена переважно аланами, але для цілей цього дослідження дане розрізнення не є принциповим. За індикатори соціальних змін взяті переважно соціально-економічні процеси: містобудування, виробництво та споживання щодо яких є найбільший поступ археологічних досліджень, але це не означає, що ці процеси не були пов'язані із культурними та смисловими зрушеннями. Їх розгляд вартий окремої публікації.

Салтівська археологічна культура, котру пов'язують із Хозарським каганатом, демонструвала досить мирне просування територією давньої України. Частина укріплених поселень виконувала роль оборонних залог і факторій, оскільки поруч із ними відсутні дитячі й практично відсутні жіночі поховання, натомість всуціль переважають поховання чоловіків-вершників Гопак В., Сухобоков О. Про салтівськезалізообробне ремес-ло (за матеріалами розкопок Д. Т. Березовця) // Археологія. 1978. Вип. 25. С. 61.. Може мати рацію теза, що хозари цілеспрямовано переселяли своє населення (булгар у Криму, алан у лісостеп) для зміцнення контролю за територіями Бубенок О. Інтеграція аланів у хозарське суспільство у VIII-X ст. // Східний світ. 2006. №2. С. 29.. Аледля їх господарського освоєння, а не набігів. Міграція салтівців до лісостепу пояснюється економічними чинниками - сприятливим кліматом для землеробства та багатими покладами руди Свистун Г. Трансформація поглядів на соціальну та страте-гічну роль лісостепових городищ салтово-маяцької культури. Проблеми та можливі шляхи їх вирішення // Салтово-маяць- ка археологічна культура: 110 років від початку вивчення на Харківщині : збірник наукових праць. Харків: Видавець Сав-чук О. О., Харківський науково-методичний центр охорони культурної спадщини, 2011. С. 70-71.. Водночас, поселення салтівців та слов'ян часто знаходилися в незначній відстані одне від одного, без жодних оборонних рубежів Там же, С. 70.. Мігранти здійснювали не лише військово-адміністративну присутність, але й провадили дуже інтенсивну господарську активність у торгівлі, землеробстві, ремеслі та будівництві. Іншими словами, укріплені поселення хозар у лісостеповій зоні слов'ян були не стільки засобами контролю, скільки засобами розширення хозарської системи шляхів аж до Балтії та Скандинавії Та обставина, що археологи знайшли на Сумщині плуг кон-струкцією ідентичний скандинавському VIIIct. - прикметно свідчить про зв'язки, навіть без з'ясування хто саме що запо-зичив. Сухобоков О. Дніпровське лісостепове Лівобережжя у VIII-ХШст. К.: Наукова думка, 1992. С. 28 - лінією «адміністративних і торговельних центрів (дорожніх станцій)» Zhivkov B. Khazariain the Ninth and Tenth Centunes.Leiden: Brill, 2015. P. 200-201.. Це втягувало дані території в трансрегіональні та міжнародні торговельні мережі, коли Чернігів пов'язувався із Тумен-Тарханом (руською Тмутороканню), Зеленогайське городище сіверян із хозарською столицею Саркелом Приймак В. Дослідження роменсько-давньоруських пам'я-ток на шляху із Чернігова у Тмуторокань // Археологія. 2006. №3. С. 66-67., лісостеп із кримськимита таманськими хозарськими портами, а самі лісостепові поселення ставали економічними та логістичними мостами між Північчю Європи та Півднем, Європою та Азією, виконували роль посередників на шляху Булгар - Київ.

Поява хозар у Криму так само не супроводжувалася руйнуванням дохозарських виробничих традицій, навпаки вони всіляко заохочували їх подальший розвиток (виноробство, виробництво амфор із виразною орієнтацією на ринок). Торгівля вином, продовжена з античних часів, була вигідним заняттям, амфори для вина складають понад чверть (27%) всієї знайденої кераміки салтівських поселень хозар у Криму. Виробництво амфор - давня антична традиція, але що важливо, ремісничі традиції з появою тут хозар - не перервалися, і в цей період виробництво амфор та іншої кераміки лишається важливою для економіки країни та регіону, набуваючи небаченого масштабу. Поблизу Сугдеї (Судака), де був осідок хозарського тудуна, була майстерня на 20 печей, за оцінками етнографів, одна така піч за сезон могла виготовляти до 1000 амфор та 400-600 маленьких керамічних посудин. Амфори знаходять у багатьох салтівських поселеннях археологи в принципі (зокрема, лісостеповій зоні). Хозарський шар у Саркелі - це 2100 амфор знайдені в ході розкопок Noonan S. T. Some Observations on the Economy of the KhazarKhaganate // The World of the Khazars: New Perspectives. Leiden: Brill, 2007. P. 212, 241-242..

Сільське господарство було орієнтоване на ринок, за приблизними оцінками, середнє салтівське поселення в Криму (розмірами з Тау-Кипчак), на рік могло виробляти 9-10 000 кг м'яса при споживанні на рік мешканцями близько 800 кг м'яса (менше 10% виробленого), зрозуміло, що експортний потенціал поселень був колосальним. Економічні історики оцінюють хозарський експорт м'яса до Візантії у VII-VIII ст. до 300 000 кг/ рік, а з другої половини VIII ст. - до 900 000 кг/ рік Ibid.,P. 223-224..

Така ж ситуація спостерігалася й у лісостеповій зоні України. Скажімо, у Сіверському городищі (Харківська область, поблизу села Мелове) - поселенні, що існувало задовго до появи носіїв салтівської культури в регіоні, саме у їхній період з'являється оборонний вал. У попередні століття землероби не змогли повноцінно розвинути тут свою діяльність через протидію кочівників. Це засвідчує невелика кількість артефактів і поховання кочівників тих епох. Однак у салтівський період таке протистояння не спостерігається й городище характеризувалося активнішою господарською діяльністю, якій хозарське населення не протидіяло, а натомість активно до неї включалося Колода В. Культурно-хронологическая интерпретация Се- верскогого родищаблизс. МеловаянаДонце // Древности. 2005. Вып. 2005. С. 190, 192-193.. У Битицькому городищі (Сумська область), де була хозарська залога й яке могло конкурувати за масштабом з Києвом і Черніговом, руйнуванням супроводжувався не прихід хозар, а їхній відхід Приймак В. Територіальна структура межиріччя середньої Десни і середньої Ворскли VIII-поч. IX ст. Суми: Археологіч-ний центр Лівобережжя, 1994. С. 26-27.. Серед слов'янських поселень волинцівської культури, воно якісно вирізнялося наявністю укріплень, величиною (близько 170 споруд на 11 га), коштовними речами та зброєю, єдине для цього типу означується як міське Сухобоков О. Дніпровське лісостепове Лівобережжя у VIII- ХШст.. К.: Наукова думка, 1992. С. 19. Сухобоков О. Земля незнаема: население бассейна среднего Псла в Х-ХІІІвв. К.: Видавець Олег Філюк, 2016. С. 271.. Можна сказати, що в контакті із салтівською культурою «волинцівські» та «роменські» слов'яни включалися в нову для них форму соціальної організації - міське життя. Руйнування цього поселення перервало племінну консолідацію сіверян і спростило поетапне встановлення київської зверхності.

У поселенні в урочищі Роганін поблизу сучасного села Велика Бишкінь (Харківська область) у VIII-IX ст. існувала потужна реміснича майстерня, що спеціалізувалася із виготовлення кухонних горщиків (лише бракованих решток декілька тисяч). Виробництво мало виразну тенденцію до стандартизації продукції, що додатково підтверджує його товарну спрямованість. Археологи виявили чотири гончарні горна та шість горн для металообробки. Причому, конструкція салтівських гончарних горн була доволі прогресивною й знайшла в подальшому широке поширення на півдні Східної Європи аж до Нового часу Колода В. Салтовское гончарное производство (по мате-риалам ремесленного центра в урочище Роганина) // Степи Европы в епоху Средневековья. Т. 2. Донецк: ДНУ, 2001. С. 230, 223, 225.. Ремісники орієнтувалися не на обмежене коло споживачів статусних речей, а йшлося про масове виробництво (і це стосується не лише гончарства, але й металообробки). Імпорт стосувався не лише предметів розкоші, а й побутових речей (побутової та ритуальної кераміки), глечиків і кружок із Криму - у Червогусарівському некрополі (Харківщина) 46% знахідок мають кримське походження, місцева кераміка характеризується значним різноманіттям, виявлено щонайменше 9 видів клейм місцевих майстрів Потоцький О. Керамічний комплекс червоногусарівського могильника салтівської культури // Інтерпретація археоло-гічних джерел: здобутки та виклики. Матеріали наукової кон-ференції молодих вчених. К.: Стародавній світ, 2017. С. 102.. Торгівля була важливим засобом оновлення з двох причин: по-перше, через культурну дифузію, яку вона забезпечувала, по-друге, через цю «творчу деструкцію», якщо використовувати поняття В. Зомбарта та Й.Шумпетера - руйнування усталених обмежень, які витікали із традиційної культури, коли відмінні традиційні норми та звичаї зустрічалися в одному соціальному просторі.

Археологічні дослідження засвідчують чимало проявів такої «модернізації». Ковалі салтівської культури вміли виготовляти кілька сортів заліза, а також якісну сталь, їм також була відома властивість фосфору полегшувати зварювання різноманітних матеріалів Печенюк І. Виготовлення населенням салтово-маяцької культури зброї ближнього бою (бойовий ніж, кинджал, ша-бля) // Східний світ. 2003. №4. С. 77-78.. Ціла низка цих технологій лишилася у спадщину Київській Русі. Дослідники визнають високий рівень землеробства властивий носіям салтівської культури Колода В., Пашкевич Г., Горбаненко С. Землеробство жи-телів городища Мохнач (часів салтівської культури) // Архе-ологія. 2009. №2. С. 91. Колода В., Горбаненко С. Земледель- ческий комплекс ранне-средневекового населения Верхнего Салтова // Хазарский альманах. 2004. Т. 2. С. 176., що досить складно узгоджується із ідеологізованим образом кочівників-руйнівників. Особливо увиразнює значення хозарської присутності порівняння матеріальних пам'яток салтівської культури із археологічними культурами слов'ян лісостепу цього ж, або попереднього й наступних історичних періодів.

Контакти із салтівською культурою сприяли засвоєнню/продукуванню нових технологій. Наприклад, археологічні розкопи засвідчили, що хоча київська культура характеризується багатством ювелірних виробів, кераміка - винятково ліпна. Ліпна також властива й роменській культурі, райковецька археологічна культура, що була поширена в той же період на Правобережній Україні, суттєво бідніша за салтівську: переважали маленькі сільські поселення, ліпна кераміка, коштовні речі практично відсутні, не знайдені скарби цього періоду Пашкевич Г., Горбаненко С. Каталог палеоботанічних ма-теріалів пам'ятокслов'янських культур. Колекції наукових фондів Інституту археології НАН України. Матеріали та до-слідження // Археологія і давня історія України. 2010. Вип.

з. С. 115-117.. Натомість на землях сіверян, які сусідили із салтівцями, присутня якісна імпортована продукція (наприклад, амфори та прикраси), а місцеве виробництво передбачало більш прогресивні форми, наприклад, керамічні вироби виготовлялися із застосуванням гончарного кола. Так само носії салтівської культури характеризувалися високим рівнем металооброки. Що йшлося про власне виробництво, а не лише імпорт засвідчує розміщення городищ неподалік природних родових сировини для ковальства та металооброки, що стала не спорадичною діяльністю, а самостійною галуззю ремесла Печенюк, С. 71, 73..

Природний кордон у вигляді Дніпра між двома соціокультурними та політико-економічними ареалами - Правобережжя переважно не перебувало під владою Хозарського каганату Дяченко Д. Райковецька культура в середньому Подніпров'ї // Археологія і давня історія України. 2021. Вип. 3(40). С. 156., найкраще дає підстави для розважань щодо гіпотези про насильницький характер хозарської влади. Підтвердження цієї гіпотези означало б, що райковецька археологічна культура демонструвала би вищий рівень матеріальної культури (де не було хозар-здирників), ніж поселення лівобережної України (де вони були), однак археологічні дані засвідчують протилежні тенденції. Археологічні культури в тісному контакті із салтівцями запозичували чимало новацій (частина із яких була забутим здобутком попередніх епох), а частина цілком новими. Локальна роменська культура (як і її попередник волинцівська культура), яка в плані матеріального виробництва, поступалася салтівській різноманіттям та якістю, у місцях найтісніших контактів із нею мала ознаки відчутного поступу.

Розкопки городища поблизу села Богородичне (Донецька область) виявили ковальню, майстерню з обробки дерева та шкіри, причому висока якість знарядь праці для землеробства свідчила про розширення нових технологій оброки землі (плужне землеробство, активне застосування тяглової сили тварин) значно ближче до степу (Донецька область), де раніше цього не було через близькість кочових орд Колода В. Два салтовскихкомплексаиз Государева Яра // Салтова-маяцька археологічна культура: проблеми та дослід-ження. Збірник наукових праць, присвячених актуальним проблемам салтово- та хозарознавства. Харків: Видавець Савчук О.О., Харківський науково-методичний центр охорони культурної спадщини, 2013. Вип. 3. С. 80.. Поява «агентів» хозарського впливу зовсім не супроводжувалася очікуваною для кочівників поведінкою.

Технологічні удосконалення стосувалися й землеробства. Палеоботанічні дослідження засвідчили використання кількох видів пшениці, зокрема, пшениці голозерної й жита - вирощування яких вимагало удосконалення методів обробітку ґрунту та знарядь праці, на відміну, наприклад, від не надто примхливого ячменю, що не потребував глибокої оранки Горбаненко С. Палеоботанічні дослідження салтівськихпам'я- ток Лісостепу // Салтова-маяцька археологічна культура: про-блеми та дослідження. Збірник наукових праць, присвячених актуальним проблемам салтово- та хозарознавства. Харків: Видавець Савчук О.О., Харківський науково-методичний центр охорони культурної спадщини, 2013. Вип. 3. С. 49.. Салтівці використовували залізноплавильне горно оригінальної конструкції, аналогів якого не знаходять західніше Дніпра - територій вільних від хозарського сюзеренітету. Але такий тип горна використовувався у Русів пізніші часи, успадкований від хозарської доби Гопак, Сухобоков, С. 63..

Ковалі виготовляли вироби різної якості, орієнтовані на різних за платоспроможністю споживачів - менш якісне залізло й дорожчі сталеві вироби, застосовували раціональні та новаторські технології виробництва, їм була відома технологія зварювання - поєднання сталі та заліза у пропорціях, які дозволяли заощаджувати дорогий перший матеріал, але отримувати високої якості й надійності сплав, вони вміли чітко дотримуватися температурного режиму при виплавці Гопак, Сухобоков, С. 69-70.. Виокремлення в цей період ковальства й металообробки в окреме ремесло, окрему професійну діяльність супроводжувалося із зростанням ринкового обміну. Відбувалася диверсифікація ремісничого виробництва, наприклад, із понад 400 металевих знарядь праці знайдених археологами у селищі Мохнач П (Харківська область), 37,2% - це сільськогосподарські знаряддя, 19,7% - ремісничі. Тож, одна п'ята всіх знарядь припадала на не сільськогосподарську діяльність (металообробку, деревообробку, обробку шкіри та рогів) Колода В. Спеціалізовані знаряддя як відображення рівня ремісничого виробництва на селищі «Мохнач П» у салтівській час // Археологія і давня історія України. 2017. Вип. 1(22). С. 41.. Причому, 47,3% з усіх ремісничих знарядь припадали саме на металообробку (знаряддя для роботи із гарячими металами та слюсарно-ювелірні знаряддя - у ті часи ювелірна справа була складовою металообробки). Тут існувала ковальська майстерня, що працювала на ринок (знайдені заготовки серпів, ножів, шила, свердла, ложкорізи для виготовлення ложок, мисок, дерев'яних черпаків, але не зброї). Здійснювалася робота з кольоровими металами.Виплавка заліза здійснювалася із місцевої сировини - залізної болотяної руди. Ринкова орієнтація однієї галузі стимулювала ринкову орієнтацію іншої. Тут же виготовляли у поселенні жорна у масштабах на продаж із різноманітних матеріалів: пісковик, кварцит, граніт, що вимагало металевих інструментів для шліфування Там же, С. 42-43, 47-48..

Сільськогосподарське виробництво передбачало широке вирощування ячменю як фуражної культури для коней, що було важливо для хозар-вершників Колода В., Горбаненко С. Землеробство салтівської культури (за матеріалами Мохначанського городища) // Vitaantiqua. 2009. №7-8. С. 266-267.. Населення великого Мохначівського городища (Харківська область), де могло бути одночасно до 100 жител було радше споживачем, аніж виробник сільськогосподарської продукції Колода, Горбаненко, С. 275.. Натомість великі поселення концентруються на інших видах економічної активності. Ця ж закономірність стосується і Чугуєвського городища (Харківська область), яке функціонувало як обмінний, ремісничий центр Свистун Г., Горбаненко С. Споживчі аспекти соціально-еко-номічних відносин на прикладі Чугуївського городища сал- тівського часу // Салтово-маяцька археологічна культура: 110 років від початку вивчення на Харківщині : збірник нау-кових праць. Харків: Видавець Савчук О. О., Харківський нау-ково-методичний центр охорони культурної спадщини. С. 81.. Там не виявлено землеробських знарядь праці, але наявні яма для зберігання збіжжя, а знаряддя праці - винятково ремісничі. Дослідники говорять, із властивою науковим публікаціям обережністю, про становлення «поселень міського типу» Там же, С. 82; Свистун Г. Фортифікація салтівських лісо-степових городищ : дис. ... канд.. іст. наук : 07.00.04. Київ, 2019. С. 92., відзначаючи структурну аналогію із давньогрецьким полісом - сільськогосподарська околиця та ремісничий, неаграрний центр. Поселення салтівської культури складали так звані «гнізда поселень», які мали різну функціональну спеціалізацію: військово-адміністративні осередки, факторії, землеробська околиця, ремісничі центи, що було пов'язано із зростанням поділу праці й появою органічної солідарності сусідських громад. Ціла низка городищ за соціальним критерієм може назватися містами, археологи з'ясували щодо Чугуївського городища як обмінного та ремісничого центру. Це поселення споживало сільськогосподарську продукцію, але не виробляло її. Такіфункціонально диференційовані «гнізда поселень»і мають визначатися як місто у соціологічному (веберівському) значенні. У соціології існують різні підходи до визначення міста - поселення, де населення не здійснює сільськогосподарської діяльності (за цим критерієм, прийнятим у марксизмі, Чугуївське городище є містом), або поселення, де населення задовольняє свої споживчі потреби завдяки ринковому обміну Вебер, С. 913., під цим кутом зору - не Чугуївське городище саме собою і не поселення навколо нього, а всі разом вони складають таку собі домодерну «агломерацію», де землероби збувають продукцію, купують ремісничу продукцію, а ремісники сільськогосподарської продукції не виробляють. З емпіричної точки зору можна визначити якусь порогову відстань між поселеннями з одного «міського осередку» чи «гнізда» (наприклад, не більше 5-10 км відстань одне від одного), але на концептуальному рівні це не так принципово. Міські поселення чи поселення міського типу виконували функцію контролю за переправами й водними шляхами (що важливо для збору данини) та безпеки Свистун Г. Фортифікація салтівських лісостепових городищ : дис. ... канд.. іст. наук : 07.00.04. Київ, 2019. С. 184..

Отже, спостерігаються увиразнення урбанізації в епоху хозарської політико-економічної присутності в лісостеповій зоні України. Поширеними були муровані поселення, рівень фортифікації яких від час відкриття салтівської культури на поч. ХХ ст. призвів до гіпотези про візантійські запозичення, прямий характер яких ставиться під сумнів сучасними дослідниками Там же, С. 42-43, 134, 51-52.. Салтівські поселення мають багато спільних конструктивних рис, що засвідчує наявність єдиною концепції їх зведення часто з дотриманням ключових фортифікаційних правил: не допускати створення сліпих зон, економно вести роботи, зокрема, використовувати залишки оборонних укріплень скіфських часів. Вважається, що застосування каменів у конструкціях валів для попередження їхнього зсуву - слов'яни лісостепу запозичили у салтівських архітекторів Свистун Г. Фортифікація салтівських лісостепових городищ : дис. ... канд.. іст. наук : 07.00.04. Київ, 2019. С. 156-157, 165-166.. Це стосується і виробництва цегли. У подальші століття використовувалися й залишки фортифікаційних споруд салтівської культури. Подекуди, вони використовувалися без змін аж мало не пів тисячоліття Наприклад, салтівська цитадель Бєлгородського городища (РФ) була перебудована від часів хозар лише у XVI ст. .Там же, С. 54..

Періодизований розгляд розвитку гончарного ремесла свідчить про його занепад і примітивізацію у V-УІТст., а потому - піднесення, що супроводжувалося поверненням до гончарного кола та появою нових форм декорування Щербань А. Декор глиняних виробів Лівобережної України від неоліту до середньовіччя. Полтава: АСМІ, 2011. С. 135.. На цей час припадає початок хозарського впливу в регіоні. Якісний гончарний посуд чи активна торгівля була властива давньому населенню лісостепу й до хозар, вино та амфори в Криму виготовляли за багато століть до їх появи. Хозари були не винахідниками, а інноваторами - вони не стільки створювали нове, скільки відновлювали, оберігали продуктивні ідеї та технології, знаходили застосування їм за нових умов, перетворюючи ці умови на чинник стимулювання виробництва за рахунок безпечної торгівлі. Політичний сюзеренітет не був одностороннім примусом. Технології землеробства, тваринництва, гончарства, металообробки, будування укріплень і знаряддя, необхідні для цього, разом з умінням їх виготовляти й безпечними торговельними шляхами - це те, що носії хозарського впливу volensnolens лишали на нових землях.

У контактних зонах слов'янського населення із салтівською культурою у кожній царині господарювання можна знайти засвоєний компонент. На загал, носіям хозарського впливу властивий високий рівень землеробської культури Колода, Горбаненко, С. 277.. Низка знарядь праці були привнесені саме завдяки салтівській культурі із Хозарії, де вони зустрічаються значно частіше, натомість майже не зустрічаються серед слов'янського населення лісостепу (наральник, провушні мотики, ротаційні жорна, вдосконалені коси) Колода, Горбаненко, С. 278. Горбаненко С., Колода В. Сіль-ське господарство на слов'яно-хозарському порубіжжі. К.: Інститут археології НАН України, 2013. С.164-166.. Плужне землеробство у салтівців у порівнянні із сіверянами й донськими слов'янами було більш розвиненим Колода В., Горбаненко С. Земледельческий комплекс ран-не-средневекового населения Верхнего Салтова // Хазар-ский альманах. 2004. Т. 2. С. 176.. Лісостепове населення запозичило технології землеробства, які дозволяли багаторазове використання землі, у тваринництві, наприклад, розведення та стрижку овець. Водночас, носії салтівської культури, які прийшли з південного регіону з теплішим кліматом, запозичили деякі традиції будівництва та конструювання опалювальних пристроїв у автохтонного населення - домашні печі різних типів замість традиційного відкритого вогнища на долівці, наприклад, склепінчасті печі з глини та/або каменю, піч-кам'янка Колода В. Слов'янські таслов'янізовані опалювальні при-строї // Наукові студії. 2021. Вип. 11. Міграції і новації: у по-шуках первинності ідей, речей, людей. С. 273-300.. Вищевикладене цілком узгоджується із тезою про пограниччя як «зони підвищеної креативності» Грицак Я. Подолати минуле: глобальна історія України. К.: Портал, 2021. С. 105..

Висока аграрна культура виробництва також стимулювала більш активний перехід до відтворювального господарства. Свідченням зниження ролі привласнення є зниження ваги полювання, яке було периферійним для салтівців, тваринництво стало практично всуціль свійським. Ефективне землеробство сприяло ефективному тваринництву. Удосконалення землеробство призводило до збільшення товарних масштабів тваринництва, адже створювався резерв запасів для вигодовування худоби. Із восьми проаналізованих археологами городищ салтівської культури лісостепової зони, 94% всіх тварин - свійські (ідентифіковані за рештками). В окремих поселеннях (наприклад, поселення Верхній Салтів) частка свійського тваринництва сягала 97,6% Горбаненко С., Колода В. Сільське господарство на слов'я- но-хозарськомупорубіжжі. К.: Інститут археології НАН Украї-ни, 2013. С. 101.. Утримувалися тварини, досвіду розведення яких до того часу у населення лісостепової зони не було - віслюки й верблюди (кістки останнього знайдені у Карнаухівському поселенні салтівської культури, Дніпропетровська область) Горбаненко С., Колода В. Сільське господарство на слов'я-но-хозарському порубіжжі. К.: Інститут археології НАН України, 2013. С. 106.. Важливо підкреслити, що йшлося не просто про перехід від кочівництва до землеробства, прогресивні технологічні здобутки та навички носії хозарського політичного впливу вміло адаптували під власні потреби та звичаї - потребу забезпечувати воїнів-вершників.

Про те, що вершники не гребували землеробством, або не вважали його соціально несхвальним для себе чи інших, свідчить поліфункціональність серпів - землеробське знаряддя, яке використовували як зброю ближнього бою й яке часто знаходять у похованнях воїнів-вершників на рівні з іншими ритуальними артефактами Горбаненко С., Колода В. Сільське господарство на слов'я- но-хозарському порубіжні. К. : Інститут археології НАН України, 2013. С. 166.. Давнім культурам властива віра в перенесення якостей через об'єкт, тому серед них нерідко зустрічаються ритуальні заборони на контакт із соціально несхвальним (людьми чи речами), крайня форма якої - кастова система. Археологічні дані, натомість, свідчать про мирне співіснування салтівців та лісостепових мешканців, відсутність між ними соціальної дистанції. Теза про воїна-вершника, що цурається праці й експлуатує осілого землероба не вкладається у характер взаємодій, який існував у той час. Тваринництво салтівських поселень свідчить про значні масштаби розведення коней. Тобто, освоєння нових технологій і практик відбувалося таким чином, аби адаптувати їх під соціальні потреби вершників. Археозоологічні дослідження показують, що на відміну від слов'янського населення, салтівці не споживали конину - вона, очевидно, була тотемною твариною, але використовували для військових і ритуальних цілей.

Занепад салтівських поселень лісостепу припадає на другу половину X ст Бубенок О. Інтеграція аланів у хозарське суспільство у VIII-X ст. // Східний світ. 2006. №2. С. 28.. і, вочевидь, пов'язаний із занепадом самого Хозарського каганату під ударами київських князів і їхніх союзників. Частина алан відселилася ближче до «митрополії» колишнього каганату до Волги чи на Північний Кавказ, а частина лишилася. Сіверяни заселяли території поселень агентів хозарського впливу, які вже звільнили лісисті терени під поля та звели укріплення чи будови Горбаненко С., Колода В. Сільське господарство на слов'я- но-хозарському порубіжжі. К.: Інститут археології НАН України, 2013. С. 158-159.. Користувалися їхнім «інфраструктурним» спадком.

У термінах веберіанського аналізу політичної ієрархії, можна сказати що хозари радше мали владу, а не здійснювали соціальний контроль над племенами лісостепу Берґер П., Берґер Б. Влада / пер. з англ. М. Лемика // Не-залежний культурологічний часопис Ї. 2005. №37. С. 56-57.. Соціальний контроль - негативний, це примус і заборона, що підтримуються санкціями, влада, натомість, більш множинна, вона не зводиться до контролю. Підкорення випливало із власних інтересів, що надавало владі позитивного змісту. Слов'ян лісостепу й хозарських, салтівських прибульців не поєднувала єдина система релігійних ритуалів у яких можна було б шукати джерела легітимності влади останніх, не могло йти про «звичку підкорятися», оскільки йшлося про новий контакт, насильство мало відносно обмежене застосування, судячи із археологічних даних. Яким чином забезпечувався порядок? Хозарський «торговельний імперіалізм» створив можливості й навіть раціональну зацікавленість у підпорядкуванні через вигоди від участі в міжнародній торгівлі важливе посередництво в якій забезпечували хозари.

Торгівля була важливим засобом соціального поступу з двох причин: по-перше, через культурну дифузію, яку вона забезпечувала, по-друге, через «творчу деструкцію».Торгівля вимагає аби: 1) виробництво розвивалося (надмірне руйнування інфраструктури й тривалі перерви виробничого циклу невигідні), 2) забезпечена мінімальна безпека підданих (розміщення гарнізонів на місцях, дорогах), 3) існувала прогнозованість у відносинах, яку забезпечують фіксована податкова система, адаптована до поточних умов виробництва, брати не більше, ніж можуть виробити, брати таким чином, щоб залишався надлишок також у продуцента. Хозари мали сталу та регулярну податкову систему, яка враховувала особливості регіонів та їх населення. Причому, оподаткування була побудоване таким чином, що забезпечувало галузеву спеціалізацію виробництва (хтось платив аграрною продукцією, хтось грошима,хтось хутром упольованих звірів). Народи залежні від хозар «платили, що могли, але платили регулярно» Noonan,P. 213.. Регулярність, а не надмір була ключовою податковою турботою хозар. Іноземні купці - десятину з товару для продажу, а виробники - річну фіксовану данину. Причому, за тогочасними джерелами, податкова система мала «квазіпрогресивний» характер, утримання вершників покладалося на «заможних і багатих» з градацією відповідно до їх майнових можливостей і успіху промислу Бубенок О. Інтеграція аланів у хозарське суспільство у VIII-X ст. // Східний світ. 2006. №2. С. 29.. Така система давала хозарським правителям можливість постійно тримати близько 10 000 професійного мобільного війська. Очевидно, що ключову роль в утриманні відігравали ремісники та купці, безпеку промислів і торгу яких і забезпечували ці найманці.

Перехід до осілого способу життя із ефективним землеробством знижував вагу полювання в економіці, але з огляду на те, що шкури деяких тварин цінувалися дуже високо, хозари які дедалі більше відходили від мисливства, оподатковували ними ті племена, які ще відносно активно його практикували для господарських цілей.

Іншими словами, хозари запровадили модель політичної організації, де широкий доступ до торгівлі виконував роль інтегративного чинника. У продуцентів з'являвся додатковий інтерес у господарюванні, яке виходило за межі суто натуральних потреб. Щоби перемогти хозар, руські князі мусили запозичити їхні практики, які демонстрували значно вищу управлінську ефективність. А це означало відмову від некерованого грабежу й насильства як управлінської технології. Київські правителі не мали спершу усталеної податкової системи, збір данини був тотожним грабежу: принагідний і ненормований нічим, окрім здатності його чинити. Це провокувало високу напругу між київськими князями та залежними від них племенами. Фактично, збір данини був перманентним завоюванням. Щойно центральна влада послаблювалася, данники, не маючи зацікавленості у її визнанні, виявляли непослух і їх треба було знову упокорювати, що тягло за собою зростання данини як «пені» за непослух Щойно князь Олег помер, Ігорю довелося знову підкорю- вати древлян. Він наклав на них ще більше данину, ніж вони платили доти, чим загострював майбутні суперечності. Літо-пис Руський. К.: Дніпро, 1989. С. 24.. Кожне таке повстання, ймовірно, збільшувало пеню, яка в свою чергу підвищувала ймовірність повстань у майбутньому. Князь міг ініціювати збір данини у відповідності до невдоволення дружинників. Найкращою ілюстрацією такого типу політики є літописна історія про смерть Ігоря - вирішивши притлумити невдоволення «отроків», він ініціює спонтанний збір данини із древлян, зібравши її, князь повертається до Києва, але дорогою йому спадає на думку, що взяв замало, і повертається. Обурені безсоромним грабежем люди здіймають повстання й вбивають князя-здирника Літопис Руський. К.: Дніпро, 1989. С. 30.. Такий тип урядування був ефективним для високомобільних ватаг із харизматичними ватажками - постійна присутність небезпеки у вигляді повстання, лише консолідувала дружинників, а здатність засобами насильства отримувати матеріальні блага будь-коли й будь-де, легітимувала провід лідера. Заворушення, до яких вдавалися підвладні, були навіть перевагою з такого погляду. Однак, що підходило мобільним ватагам не пасувало стаціонарним державам, управління якими могло дати значно більше ресурсів. Князь Олег Там же, С. 14., наприклад, залишив данину точно таку ж для сіверян і в'ятичів, яку ті платили хозарам - не збільшував її. Утім, київським князям довелося витрати майже століття на встановлення контролю за сіверянами, які не відразу та неохоче визнавали київську зверхність Сухобоков О. Земля незнаема: населениебассейнасреднего Псла в Х-ХІІІвв. К.: Видавець Олег Філюк, 2016. С. 274..

Комутативна рента створювала такий собі домодерний варіант «відкритого» суспільства, де соціальна дія не є суто примусовою, але є й результатом вибору У цьому значенні про до модерну «відкритість» говорив Е. Робертсон Додс у стосунку до античних полісів. Роберт-сон Додс Е. Греки та ірраціональне. Страх свободи / пер. з англ.. З. Кудриної // Незалежний культурологічний часопис Ї. 2005. №37. С. 123.. Перехід у давніх політіях від експропріативної до комутативної ренти був чинником соціального поступу, оскільки створив більш безпечне середовище для людей, водночас, більш сприятливе для праці за рахунок відносно нижчого рівня насильства та більших можливостей отримувати вигоду з плодів своєї праці. У хозарському випадку, за рахунок, інтенсивного включення в міжнародну та трансрегіональну торгівлю. Успіх у встановленні влади Києва над іншими слов'янськими племінними княжіннями був у значній мірі результатом успішного впровадження таких управлінських зразків, які сприяли виникненню комутативної ренти - такому типу ренти, що з'єднує підданих і владців у спільно-спрямованому інтересі, який випливає із торговельної активності. Це можна назвати проміжною ланкою від порядками закритого й відкритого доступу. Хоча, звісно, держава-рантьє лишалася, не йдеться про цілком інклюзивні інститути. Така стратегія «торговельного імперіалізму» передбачала, що рента не просто знімається із виробника, але рантьє стає посередником в обміні між різними виробниками. Це первісна базова послуга держави яка лише із збирача данини, перетворюється у посередника для обміну. Ця логіка узгоджується із структурною теорію імперій, де периферії взаємодіють винятково через центр (центром є хозарські факторії та порти) Мотиль О. Підсумки імперій: занепад, розпад і відродження / пр.. з англ. П. Грицака. К.: Критика, 2009. С. 33-35.. Взаємодія побудована навколо торгівлі при обмеженому застосуванні насильства. Ця посередницька роль хозар особливо посилювалася у період їхнього контролю над Кримом, який історично був для лісостепового населення України дверима у світ, і знижувалася із втратою контролю за ним.

Руським каганам знадобилося понад століття, аби перехопити ініціативу у каганів хозарських, встановити контроль над територіями, де раніше був хозарський вплив і здійснювалося це не лише за рахунок військової переваги, але й копіювання їхніх ефективних методів урядування. Для інших племен, вони мусили зробити себе, якщо не кращими, то принаймні, не гіршими правителями (як Олег для сіверян і радимичів). Цей процес набув усталеного характеру в часи регентства Ольги, яка парафразом літописця «встановила порядок», започаткувала регулярну та фіксовану систему оподаткування через уповноважених посадовців Конта Р. Податкова реформа в Київській Русі періоду княжіння Ольги // Етнічна історія народів Європи. 2008. Вип. 24. С. 38-45. Літопис руський. К.: Дніпро, 1989. С.35.. А велика роль Києва як торгового посередника, роль якого підтримувалася торговими угодами Видається, що руські торгові угоди із Візантією X ст. були пошуком геополітичної альтернативи тривалому хозарському посередництву в південній торгівлі, що було чинником їхньої могутності., сприяла інтеграція різних земель через торговельні шляхи. І, вочевидь, Русь отримала економічну вигоду від такої траєкторії розвитку, можливо, навіть більшу за своїх наставників-хозар. Опосередковано на користь інтенсифікації торгівлі свідчить періодизація дирхам - арабських монет, які виконували роль транснаціональної валюти, які віднайдені в Північній Європі в регіонах прилеглих до торгових шляхів, якими користалися хозари: близько 20% дирхам припадають на VIII-IX ст., коли хозари відігравала ключову рольу торгівлі, а близько 80% на на «русько-булгарське» Х-ХІ ст. Noonan, P. 235..

Поступово Русь із бандитської ватаги перетворюється у стаціонарну політію з середини Х ст.. Політія від погроз чинити насильство переходить до обіцянки захищати від нього.Перехід від одного типу ренти до іншого є переходом від негативної до позитивної влади. Регіони взаємозалежні один від одного мірою їх інтеграції в торговельні шляхи, на відміну від першого, де вони підтримуються лише насильством. Перехід від одного до іншого типів ренти був переходом від харизматичного до традиційного панування (звичка захисту та узвичаєння регулярної данини). Якщо цей захист був відносно ефективним, тоді інвестиція в традицію була раціональним вибором. Можна припустити, що перехід від експропріативної до комутативної ренти міг сформувати передумови для питання про монотеїстичний релігійний вибір як додатковий засіб зміцнення традиційної легі- тимності. Недаремно, це питання поставало для хозарських та руських еліт в період, коли такий перехід здійснювали їхні політії. Подальші дослідження для оцінки релевантності концепції двох видів ренти, повинні застосувати здобутки історичних, етнографічних та археологічних даних на інших кейсах, а також зосередитися на розробці чіткіших індикаторів обох видів ренти.