Сек'юритизація та мілітаризація історії: витоки російської агресії проти України

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Національний інститут стратегічних досліджень

Центр внутрішньополітичних досліджень

Відділ суспільних процесів

Сек'юритизація та мілітаризація історії: витоки російської агресії проти України

Лозовий В.С., д.і.н., професор, г.н.с.

Україна, Київ

Анотація

Оскільки основним виправданням агресії проти України Кремль зробив аргументи з історичного минулого важливим є дослідження пов'язаності історичної політики з політикою безпеки РФ.

Мета статті. Відтворити образ незалежної України в російському політичному баченні, висвітлити процес взаємодії історичної політики РФ з політикою безпеки через домінування воєнної тематики та показати використання історії як складової антиукраїнської політики Кремля і аргументу легітимації агресії проти України. Зроблено висновки, що з постанням незалежної України внаслідок розпаду СРСР у Росії не сприймали її як «справжню державу». З приходом до влади В. Путіна взято курс на відновлення геополітичного домінування Росії у якому Україна займала ключове місце. У путінській Росії історії та історичній пам'яті надається велике політичне значення. Великодержавні політичні практики легітимізувалися історичними аргументами, а історична політика стала вагомою частиною політики безпеки Росії. Вона сек'юритизувалася й мілітаризувалася та перетворилася в елемент маніпулятивної діяльності Кремля і обґрунтування російської агресії проти України.

Ключові слова: Україна, Росія, історія, історична політика, сек'юритизація, мілітаризація, війна, агресія.

Annotation

Постановка проблеми та її актуальність

Російська агресія проти України, анексія Криму та інших українських територій, і спроба легітимації Кремлем своїх дій аргументами з історії, роблять висвітлення питань історичного минулого, національної пам'яті надзвичайно актуальними. Тому важливим є дослідження пов'язаності маніпулятивної антиукраїнської історичної політики з політикою безпеки РФ.

Аналіз досліджень та публікацій. Окремі аспекти зазначеної проблеми знайшли висвітлення в історіографії. Так, М. Малксоо досліджуючи політику ідентичності та політику безпеки, констатувала, що вони перетинаються у політиці пам'яті [1]. А. Міллер показує як історична пам'ять стала проблемою безпеки через формування образу ворога [2]. Я. Севастьянова та Д. Єфременко розглядають феномен сек'юритизації пам'яті, його передумови та наслідки, включаючи використання історичних аргументів у міждержавних взаємодіях [3]. Як конфлікти пам'яті відбиваються на міжнародних відносинах і стають чинником безпеки дослідила І. Богінська [4].

Мета статті. Відтворити образ незалежної України в російському політичному баченні, висвітлити процес взаємодії історичної політики РФ з політикою безпеки через домінування воєнної тематики та показати використання історії як складової антиукраїнської політики Кремля і аргументу легітимації агресії проти України.

Виклад основного матеріалу

Коли СРСР припинив існування і республіки стали самостійними, значна частина російського істеблішменту та суспільства продовжували сумніватися в легітимності та життєздатності Української держави. Один з фундаторів «нової демократичної Росії», найближчий соратник президента Б. Єльцина Г Бурбуліс зауважив, що «для нашого розуму було немислимо, щоб незалежність України була незмінним фактом» [5].

У російському політикумі існувало два концептуальні погляди щодо подальшого існування України: 1. будучи штучним та слабким утворенням вона не має перспектив як самостійна держава і реінтегрується з Росією; 2. Україна може існувати як незалежна держава, але з зміненими кордонами і втратою тих територій, які Москва вважала неукраїнськими [6, с. 99] (передусім Крим). У 1992 р. російський парламент визнав незаконною передачу Криму до складу України, а у 1993 р. - ухвалив рішення щодо «російського статусу» Севастополя. Але тогочасна виконавча влада не підтримала цих рішень.

Після розпаду СРСР є свідчення що саме українці мали зайняти місце «ворога» у російській громадській думці. Опитування 19921993 рр. фіксували значну кількість російського населення готового застосовувати військову силу проти України заради повернення Криму [7, с. 295]. Навесні 1992 року військові висували й силове вирішення «українського питання». Коли почалися суперечки з українською владою через колишнє союзне майно, міністр оборони РФ П. Грачов пропонував відправити війська, взяти Київ та приєднати Україну до Росії [8].

Як формувалися геополітичні погляди російських військових говорить той факт, що книга євразійця та фашиста О. Дугіна «Основи геополітики: Геополітичне майбутнє Росії» використовувалася як підручник в академії генерального штабу РФ. У ній відверто зазначено, що треба вирішити «українську проблему» і «Україна не повинна залишатися незалежною...» [9, с. 377-382].

Незважаючи на «великий договір» 1997 р., який підтверджував суверенітет України у кордонах УРСР, у Москві її бачили хоча формально й окремою державою, але тісно пов'язаною з Росією. Фактично ж Україна багатьма розглядалася як частина ядра історичної Росії, а її самостійність - несправжньою. антиукраїнський політика безпека кремль

Прийшовши до влади В. Путін взяв курс на відновлення геополітичного впливу Росії. Висувається концепт «сильної держави» і пропагується теза про тисячолітню безперервну російську історію, про територію «великої, історичної» Росії. Формується державоцентричний наратив у якому історична політика відіграє важливу роль як інформативно-політичний інструмент російської політики безпеки, тобто історію було сек'юритизовано. До поняття «держава» та «історична Росія» входять претензії на колишні частини так званої «великої держави» (Російська імперія, СРСР). Посилання на історичні прецеденти використовуються для обґрунтування легітимності встановлення авторитарного режиму, пояснює та виправдовує його внутрішньо та зовнішньополітичні кроки. Тому Кремль особливу увагу приділяє «правильному» трактуванню і трансляції ключових для Росії подій минулого. При сек'юритизації історична політика набуває мілітаристського та репресивного змісту.

Офіційні заяви щодо історичних подій зроблені Кремлем (особливо В. Путіним) стосуються актуальних політичних контекстів, політизуються і наділяються символічною значимістю, а заявлені тлумачення стають єдино істинними і поширюються пропагандою. Погляди на історію, висловлені В. Путіним, відображають доктринальне мислення російського істеблішменту і визначають політику національної безпеки. Стратегія національної безпеки Російської Федерації передбачає, що однією із загроз є спроби «спотворення світової історії, перегляду поглядів на роль та місце Росії в ній» [10]. Наскільки історія стала питанням національної безпеки свідчить той факт, що у липні 2013 року міністерство оборони Росії оголосило про створення підрозділу у збройних силах з завданням боротьби з «фальсифікаціями історії». Однією з основних тем мала стати історія Другої світової війни щоб «відпрацювати неспростовні аргументи проти історичних фальсифікацій, які сьогодні множаться як всередині Росії, так і за її межами» [11].

Посилання на національне минуле, на його спадщину стає джерелом правомірності та сенсом існування держави та народу, підґрунтям формування проекту майбутнього. Фундаментом ідеології та узаконення політичної практики робиться історія, історична пам'ять як «головний ресурс могутності та майбутнього Росії» [12]. Відповідно, поступ та здобутки подальшого розвитку зумовлені вірністю спадщині, а спадщина це - «велика історична Росія», яку треба відновити. Оскільки Україна посідає центральне місце у визначенні витоків російської державності, ідентичності росіян, саме проти неї спрямовано вістря російської маніпулятивної історичної політики. Нав'язуючи свої інтерпретації українського минулого, Росія ставить за мету подати історію українців та Української державності як нелегітимну, поширюючи старі імперські міфи про те, що українського народу ніколи не існувало, а його вигадали поляки та австрійці, що на спадщину Давньої Русі виключну монополію має Москва, що Росія протягом історії прагне лише «возз'єднати» свої «історичні землі».

Одне з найважливіших місць у історичній політиці Росії займає тема Другої світової війни. Свою владу і статус наддержави путінізм будує на перемозі СРСР над нацистською Німеччиною та формуванні образу визволителя Європи. Це подається як символ вагомої ролі та значення СРСР (Росії) і проголошується джерелом її історичного та морального права диктувати свою волю іншим, передусім країнам Центрально-Східної Європи.

Результатом перемоги стали Ялтинські угоди 1945 р., коли СРСР набув статусу наддержави, а великі країни перекроїли карту світу. Посилання на Ялту використовуються Москвою для легітимації світового порядку де домінують кілька великих держав, які мають визнані сфери інтересів і ділять між собою зони впливу. Для сучасної Москви це є модель світобудови гідна для наслідування. Зловживаючи історією Другої світової війни, Кремль формулює потребу нового міжнародного порядку, своєрідної нової Ялти, коли держави-переможниці Другої світової війни плюс Китай мають означити сфери свого домінування [13]. Прагнення нової Ялти служить В. Путіну, щоб підкреслити претензії Москви як глобальної сили на панування у Центрально-Східній Європі, де Україна має перебувати у сфері виключного впливу Росії.

Зверненням до подій Другої світової війни Кремль намагається викликати асоціацію подібності та рівнозначності: українці під час війни виставляються як націоналісти, колаборанти і обов'язково наголошувалося на їх взаємозвязку з «сучасним українським нацизмом». Майданівців, військових ЗСУ, волонтерів також затавровано як «націоналістів» та «фашистів». Означення українців як «нацистів» мало на меті міжнародну дискредитацію України. Водночас приписування боротьби з нацизмом лише росіянам, а колаборації з ним лише українцям слугувало для того, щоб представити російську агресію в Україні як продовження боротьби з нацизмом та легітимізувати її. Невипадково однією з цілей вторгнення зазначено «денацифікацію» України. Уявлення українців про себе як про окремий народ, наявність у них власної самосвідомості трактується В. Путіним як нацизм. Війна РФ проти України оприявнила російське розуміння того, хто є «нацистом»: нацист - це українець, який відмовляється визнати, що він росіянин [14]. Денацифікація Німеччини сприймалася у світі як нівелювання злочинних нацистських настанов у свідомості німців та відновлення справедливості. Тому Кремль хоче показати, що його боротьба з українцями теж справедлива.

Якщо Росія визначила Україну як нацистську і бореться з нацизмом, то політика країн Заходу, які сьогодні підтримують Українську державу, подається російською пропагандою як виправдання нацизму. Кремль поширює, що війна в Україні, - це своєрідне відновлення бойових дій проти нацистів у часи Другої світової війни. Оголосивши росіян народом переможцем та рятівником Європи Москва, щоб пояснити світу та власному населенню моральні підстави вторгнення проводить паралелі з 1941-1945 роками і заявляє, що російські військові в Україні «як і їхні предки, пліч- о-пліч борються за звільнення рідної землі від нацистської скверни» [15].

Кремль звинувачує Україну у фальсифікації та міфологізації історії, і стверджує, що вона будує свою незалежність, відкидаючи спільне з Росією минуле і відверто зазначає, що це призводить до постановки питання про існуючі державні кордони.

В. Путін посилаючись на певні історичні прецеденти давав зрозуміти, що теж саме може статися в сучасності. Так, коментуючи Зимову війну СРСР з Фінляндією, він зазначив, що Радянський Союз розпочав її щоб «виправити помилки» встановлення кордонів, які були допущені, коли фіни отримали незалежність у 1917 р. [16]. Показово, що антиукраїнську статтю В. Путіна про історичну єдність росіян і українців, яка ставить під сумнів українські кордони, включено до обов'язкових тем для військово-політичних занять в армії РФ [17]. Кремль транслює, що Українська держава «не має історичної традиції», вона породження радянської епохи за рахунок приєднання до неї «російських історичних територій», що має делегімізувати сучасні кордони України і слугувати приводом для вторгнення.

Висновки

Отже, з постанням незалежної України внаслідок розпаду СРСР у Росії не сприймали її як «справжню державу». З приходом до влади В. Путіна взято курс на відновлення геополітичного домінування Росії у якому Україна займала ключове місце. У путінській Росії історії та історичній пам'яті надається велике політичне значення і вони стали пов'язуватися з безпекою держави. Особливого значення надавалося воєнній історії, особливо ж історії Другої світової війни. Вдаючись до хибних спотворених узагальнень, поєднуючи боротьбу українців за самостійність та їх співпрацю з Німеччиною під час війни, Кремль намагається показати спадкоємність і охарактеризувати сучасну Україну як нацистську, а агресію РФ подати як війну з нацизмом. Тому зрозуміло, що заявлена на початку агресії «денацифікація» тотожна ліквідації української нації шляхом деукраїнізації, тобто фактичному знищенню національно свідомих (у кремлівському трактуванні - нацистських) українців. Великодержавні політичні практики легітимізувалися історичними аргументами, а історична політика стала вагомою частиною політики безпеки Росії. Вона сек'юритизувалася й мілітаризувалася та перетворилася в елемент маніпулятивної діяльності Кремля і обґрунтування російської агресії проти України.

Список використаних джерел

1. Malksoo M. The memory political horizons of Estonian foreign policy. Diplomaatia. 2010. №82. Р 7-10.

2. Миллер А. Враг у ворот истории. Как историческая память стала вопросом безопасности.

3. Севастьянова Я.В., Ефременко Д.В. Секьюритизация памяти и дилемма мнемонической безопасности. Политическая наука. 2020. №2. С. 66-86.

4. Боннська І.В. Конфлікти пам'яті в міжнародних відносинах. Регіональні студії. 2021. №24. С. 103-109.

5. Russia's War in Ukraine: Identity, History, and Conflict April 22, 2022.

6. Адаптація України до переходу світ-системи від одно- до багатополюсності: аналітична доповідь [за ред. М. Михальченка]. - К.: ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса НАН України, 2013.

7. Левинсон А. «Кавказ» подомною: Краткие заметки по формированию и практическому использованию «образа врага» в отношении «лиц кавказской национальности». Образ врага / сост. Л. Гудков; ред. Н. Конрадова. - М.: ОГИ, 2005.

8. Шелов-Коведяев Ф. Почему русские танки не вошли в Киев - ИНТЕЛРОС.

9. Дугин А. Основы геополитики. Геополитическое будущее России. Мыслить пространством. Арктогея-центр. Москва. 2000.

10. Указ Президента Российской Федерации от 02.07.2021 №400 «О Стратегии национальной безопасности Российской Федерации».

11. Gudrun Persson Russian History - A Matter of National Security.

12. Владимир Путин: «Главный ресурс мощи России в нашей исторической памяти» Президент России встретился с участниками учредительного съезда Российского военно-исторического общества.

13. Новая Ялта - Радио Свобода.

14. Snyder Т Russia's genocide handbook. The evidence of atrocity and of intent mounts. 2022. 8 Apr.

15. Путін, знищуючи народ України, привітав його з Днем перемоги.

16. Путин: СССР в войне с Финляндией хотел исправить ошибки 1917 года / РИА Новости. 2013. 14 марта.

17. Стаття Путіна про Україну стала обов'язковою для вивчення в російській армії.

Referenses

1. Malksoo M. The memory political horizons of Estonian foreign policy. Diplomaatia. 2010. №82. R. 7-10. (in English).

2. Myller A. Vrah u vorot ystoryy. Kak ystorycheskaya pamyat' stala voprosom bezopasnosty.

3. Sevast'yanova YA.V., Efremenko D.V. Sek'yurytyzatsyya pamyaty y dylemma mnemonycheskoy bezopasnosty. Polytycheskaya nauka. 2020. №2. S. 66-86. [in Russian].

4. Bohins'ka I.V. Konflikty pam"yati v mizhnarodnykh vidnosynakh. Rehional'ni studiyi. 2021. №24. S. 103-109. [in Ukrainian].

5. Russia"s War in Ukraine: Identity, History, and Conflict April 22, 2022.

6. Adaptatsiya Ukrayiny do perekhodu svit-systemy vid odno- do bahatopolyusnosti: analitychna dopovid' [za red. M. Mykhal'chenka]. - K.: IPiEND im. I.F. Kurasa NAN Ukrayiny, 2013. [in Ukrainian].

7. Levynson A. «Kavkaz» podomnoyu: Kratkye zametky po formyrovanyyu y praktycheskomu yspol'zovanyyu «obraza vraha» v otnoshenyy «lyts kavkazskoy natsyonal'nosty». Obraz vraha / sost. L. Hudkov; red. N. Konradova. - M.: OHY, 2005. [in Russian].

8. Shelov-Kovedyaev F. Pochemu russkye tanky ne voshly v Kyev - YNTELROS.

9. Duhyn A. Osnovy heopolytyky. Heopolytycheskoe budushchee Rossyy. Myslyt' prostranstvom. Arktoheya-tsentr. Moskva. 2000. [in Russian].

10. Ukaz Prezydenta Rossyyskoy Federatsyy ot 02.07.2021 № 400 «O Stratehyy natsyonal'noy bezopasnosty Rossyyskoy Federatsyy».

11. Gudrun Persson Russian History - A Matter of National Security.

12. Vladymyr Putin: «Hlavnyy resurs moshchy Rossyy v nashey ystorycheskoy pamyaty» Prezydent Rossyy vstretylsya s uchastnykamy uchredytel'noho s"ezda Rossyyskoho voenno-ystorycheskoho obshchestva.

13. Novaya Yalta - Radyo Svoboda.

14. Snyder T. Russia's genocide handbook. The evidence of atrocity and of intent mounts. 2022. 8 Apr.

15. Putin, znyshchuyuchy narod Ukrayiny, pryvitav yoho z Dnem peremohy.

16. Putin: SSSR v voyne s Fynlyandyey khotel yspravyt' oshybky 1917 hoda / rYa Novosty. 2013. 14 marta.

17. Stattya Putina pro Ukrayinu stala obov"yazkovoyu dlya vyvchennya v rosiys'kiy armiyi.

Размещено на allbest.ru