Законодавче регулювання робочого часу і часу відпочинку в країнах Західної Європи у ХІХ – на початку ХХ ст.

Звіт з округа Arnsberg, (стаття 3), містив відомості про те, що діти на підприємствах працюють з 6-ти років, а робочий день триває з 6-ти годин ранку до 20-ти годин вечора. Такий же звіт з округа Aachen (стаття 4) вказувала на те, що на скляних, прядильних і ткацьких фабриках також багато дітей працювало з 6-ти років, а робочий день тривав літом 10-12 годин, а взимку - 8-10 годин. У Берліні, на фабриках, було зайнято 1153 дитини віком від 7-ми до 14-ти років. Схожа ситуація була і в інших округах. Вивчивши усі звіти, Міністр освіти запропонував об'єднати зусилля задля боротьби з безвідповідальною експлуатацією дітей з Міністром внутрішніх справ. Останній не підтримав звернення Міністра освіти, пояснюючи це тим, що обмеження праці дітей може завадити розвитку Прусської промисловості [16, с. 2-5]. Поряд із цим, у 1828 р. королю Фрідріху Вільгельму ІІІ від командуючих військовими силами надійшли повідомлення про те, що з областей з високим розвитком виробництва неможливо надсилати чоловіків до війська через їх жахливий фізичний стан. Звернувши на це увагу, король 12 травня 1828 р. видав наказ Міністру освіти і Міністру внутрішніх справ щодо обмеження експлуатації дитячої праці на підприємствах. Намагання міністрів у більшості випадків не мали відгуків ні у фабрикантів, ні у представників міської влади. І лише 6 квітня 1839 р. було прийнято "Положення про працю малолітніх на фабриках", яке мало велике значення для усієї Німеччини. § 1 цього документу свідчив, що: "Ніхто не може бути прийнятим для регулярної роботи на фабрики, рудники, гірничі заводи і вітряки до досягнення 9-річного віку". Також цим Положенням заборонялося дітям, які не досягли 16-ти років працювати більш ніж 10 годин на добу. Важливим було встановлення заборони для малолітніх праці до 5-ї години ранку і після 10-ї вечора, а також у вихідні і святкові дні. За порушення викладених правил передбачалося покарання у вигляді штрафу. Але норми вказаного Положення практично не працювали, так як не було організовано контролю за їх виконанням. Не дивлячись на це, процес захисту дітей від необмеженої експлуатації було запущено. Цьому процесу дуже противилися, у першу чергу, фабриканти, але не дивлячись на це, 16 травня 1853 р. король санкціонував новий закон, який суттєво покращував і доповнював попередній. Мінімальний вік дітей, яких допускали до роботи, було збільшено до 12-ти років. Також цим Законом запроваджували робочу книжку для дітей. Торкнулися зміни і тривалості робочого часу, який для дітей, молодше 14-ти років, знизився з 10-ти до 6-ти годин, а перерва збільшилася на 15 хвилин (тривала вже 30 хвилин до і після полудня). Робота дітей вже починалася не з 5-ти годин ранку, а з 5:30, а закінчувалася о 20:30, на відміну від 21:00. Нагляд за виконанням закону покладався, за потреби, на державних чиновників - фабричних інспекторів. При цьому, у колах фабрикантів і підприємців даний закон був сприйнятий негативно, деякі підприємці його ігнорували, про що доповідали фабричні інспектори [16, с. 6-9]. Не дивлячись на це, 22 червня 1869 р. було видано Промисловий статут, у який без змін увійшли положення Закону від 16 травня 1853 р. Він призначався для держав Північно-Німецького союзу, а після 1871 р. був розповсюджений і на інші держави, які увійшли до складу Німецької імперії.

Ситуація, що склалася, змінилася після вступу на престол імператора Вільгельма ІІ, який пообіцяв здійснити реформу законодавства про працю узагалі, і зокрема наголосив на питаннях регулювання робочого часу, його тривалості, а також збереження здоров'я робітників. Важливо наголосити, що з 15-го по 29-е серпня 1890 р. у Берліні відбулася Міжнародна конференція по охороні робітників, у якій взяли участь 15 європейський країн. На ній було прийнято рішення щодо заборони праці дітей молодше 12-ти років, а у південних країнах - молодше 10-ти; при цьому, на нічну працю і по вихідних допускалися діти після досягнення ними 14-річного віку; також робочий час дитини міг тривати лише 6 годин, з перервою у 30 хв. Поряд із цим, у 1890 р. було прийнято Закон, який узагалі заборонив працю дітей до 13-ти років на фабриках. У цей період питання захисту працюючих дітей поступово стало у центрі суспільної уваги. Закон від 30 березня 1903 р. взяв під свій захист усіх дітей, котрі працюють та були молодше 13 років, а також дітей старше 13 років, які були зобов'язані відвідувати школу. Також державною владою було поставлено завдання щодо повсюдного і точного виконання приписів Закону.

У 1905 р. у Берні відбулася Міжнародна конференція по охороні праці, головним питанням якої було заборона нічної праці жінок на промислових підприємствах. Міжнародною конвенцією від 26 вересня 1906 р., у якій взяла участь і Німеччина були встановлені положення щодо регулювання нічної праці жінок [16, с. 10-19].Необхідно звернути увагу і на "Постанову Союзної Ради про роботу жінок і малолітніх на цегляних заводах", опублікованої 15 листопада 1903 р, на основі § 139А, § 154 абз. 2 Промислового статуту Німеччини. Забороняючи окремі дії при виготовленні цегли, держава все ж не могла відмовитися від експлуатації дітей і жінок на великих і шкідливих виробництвах [16, с. 130].

Важливо наголосити, що скорочення робочого часу та встановлення відпочинку для робітників відбувалося у Німеччині дуже повільно та за допомогою протестів робітників. Наприкінці ХІХ ст. у Німеччині навіть була передбачена кримінальна відповідальність за створення профспілок. Їх легалізація відбулася у 1861 р., спершу у Саксонії. А вже у 1867 р. Рейхстагом Північнонімецького Союзу було прийнято Закон, яким дозволялося створення профспілок на певних умовах [21, с. 228-229]. Подальше їхнє об'єднання у професійні спілки, з метою боротьби за свої трудові та соціальні права, набувало організованих форм, що у свою чергу зумовлювало швидке об'єднання роботодавців, у руках яких був капітал, а за спиною покірна державна влада. У Німеччині до Першої світової війни, у 1912 р. було зафіксовано 3,085 союзів підприємців, при цьому, профспілки об'єднали 2,5 млн робітників. У подальшому чисельність об'єднаних підприємців досягла 146,207, а чисельність робітників 4.641.361 осіб. Звісно ж, кінцевою метою союзів підприємців було встановлення необмеженої влади і свавілля фабриканта, а також знищення професійних об'єднань робітників. Для досягнення цього витрачалися чисельні кошти, відбувалося страхування на випадок страйків, складалися "чорні списки" робітників, і в якості останнього засобу запроваджувалися локаути [19, с. 8-11]. Це було масове звільнення робітників з метою погіршення умов праці, знищення професійної організації робітників. Капіталісти, оголошуючи локаут, не намагалися скорочувати виробництво або закривати фабрику. Тож локаут являв собою такий засіб боротьби у руках підприємців, як страйк у руках робітників. Страйкуючи, робітники не працюють, оголошуючи локаут - підприємці не допускають робітників до праці [19, с. 22-24]. Наприклад, у Берліні, 1907 р. у ході оголошеного локауту без роботи залишилося 10 000 робітників, під час будівельного локауту у 1910 р. - 180 000 робітників, з сім'ями - 400 000 осіб. [19, с. 28-31].

Важливим напрямком розвитку німецького трудового права на початку ХХ ст. був його поділ на Законодавство про страхування робітників і на Законодавство про охорону робочої праці. Законодавство про страхування робітників у цей період було більшою мірою усталеним, а щодо охорони праці, і особливо, про нормування праці, скорочення робочого часу, збільшення часу відпочинку вимагало суттєвого доопрацювання. Промисловий Статут прийнятий 21 липня 1869 р., і отримавши новий вираз 1 червня 1891 року, був основним законом Німеччини у сфері охорони праці. Завдяки його дії робітники досягли окремих покращень умов праці, але в той же час залишилися невирішеними питання щодо скорочення робочого дня (були вимоги скоротити робочий день з 11 до 12 годин) [8, с. 5-7].

Необхідно зауважити, що наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. законодавство щодо покращень прав робітників не припиняло свій розвиток, не дивлячись на наявність реакційних течій щодо перешкоджання просування соціальної політики уперед. Створення різноманітних організацій сприяло розвитку соціального законодавства Німеччини. Наприклад, наприкінці ХІХ ст. утворилися такі організації як: "Союз соціальної політики" та "Спілка соціальних реформ". Завданням першого було теоретичне дослідження проблем, а останнього - оцінка практичного застосування соціального законодавства. "Спілка соціальних реформ" привернула до своєї роботи багато осіб з різних прошарків населення. Особлива увага була звернута на Постанову від 22 вересня 1892 р. про скорочення робочого дня для жінок з 11 годин до 10. На засідання комітету була прийнята одноголосно резолюція на негайне її виконання. Свої успіхи щодо покращення становища робітників "Спілка" звісно ж не могла приписати лише собі, але прийняття законів відбувалося саме шляхом правильної, неупередженої агітації [8, с. 15-17].

У цей же час відбувалися перші кроки до заснування міжнародної системи охорони праці. З цією метою 15 березня 1890 року у Берліні відбулася вже згадувана вище, Міжнародна Конференція, де обговорювали питання регулювання праці у гірничій промисловості. Головні питання стосувалися недільної праці, праці дітей, підлітків та жінок. Не дивлячись на те, що на цій Конференції не було прийнято обов'язкових постанов, але її робота виставила у правильному світлі зростаючу роль соціальних ідей. Склалося розуміння у представників багатьох країн, що соціально реформаторські течії, якщо від них чекати позитивний результат, потребують розвитку національної охорони робітників. Цей рух призвів до утворення у 1900 р. "Міжнародної Спілки законодавчої охорони робітників", завданням якої було вивчення міжнародного законодавства про охорону праці, з подальшим його удосконаленням та поширенням [8, с. 8-12].

Необхідно зауважити, що максимальний робочий день до 1918 р. у Німеччині було закріплено лише для жінок і підлітків. Але, виконуючи свої обіцянки, Рада Народних Представників демобілізаційними постановами від 23 листопада 1918 р., 17 грудня 1918 р. і 18 березня 1819 р. запровадили 8-ми годинний робочий день для робітників і службовців. Окрім цього, Постановою від 23 листопада 1918 р., встановлювалося особливе регулювання робочого часу для пекарів і кондитерів, а Законом від 17 липня 1922 р. було врегульовано робочий день для гірників, які працювали під землею. Згідно цих постанов, в принципі, звичайний робочий час упродовж дня не повинен був перевищувати 8-ми годин. Але мали місце низка виключень із цих правил. Це могла бути згода між робітником і роботодавцем, видання адміністративного розпорядження демобілізаційних чиновників або інспекторів праці, також допускалося збільшення робочого часу при виникненні нещасного випадку, а також за необхідності збереження товарів від псування [20, с. 208].

Як і раніше, нове законодавство нормувало окремо робочий день і окремо робочий тиждень. З огляду на це, по-перше встановлювалася максимальна тривалість робочого часу, за межі якої робота не могла продовжуватися (максимальний робочий день або тиждень); по-друге відбувався розподіл праці і відпочинку між окремими годинами або днями продовж робочого дня або тижня (робочі і вільні часи, робочі і святкові дні); по-третє переривання роботи тимчасовими проміжками у вигляді перерв, мінімального відпочинку і вільних днів. Тож, нормування робочого часу складалося з охорони робочого дня і охорони робочого тижня, та розпадалося на нормування максимальної тривалості робочого часу, розподілу роботи і перерви у роботі [20, с. 204-206].

У Німеччині, 8-ми годинний робочий день було встановлено Законом від 23 листопада 1918 р. з попереднім внесенням відповідних положень у договір про ділове співробітництво від 15 листопада 1918 р. Але світова господарська криза, що передбачала погіршення умов збуту німецьких товарів на світових ринках, стабілізацію німецької валюти, чого боялися більшість підприємців, що загрожувало збільшенню валютних баришів, зумовила наступ на завоювання робітників - на підвищення 8-ми годинного робочого дня. Тому 8-ми годинному робочому дню загрожувала небезпека не лише зі сторони великих промисловців, а і зі сторони підприємницьких об'єднань, а також від акціонерних компаній. Підсилило боротьбу за підвищення робочого дня і опублікування 1921 р. законопроекту про робочий час промислових робітників. Тож поки він не став Законом, підприємницькі кола нарощували боротьбу. Є свідчення, що на 1921 рік об'єднання охоплювало 215 підприємницьких союзів, що нараховувало 8 млн. робітників. На процес боротьби підприємців миттєво зреагували професійні спілки Німеччини [14, с. 7-16]. Генеральна Комісія Загально-Німецького об'єднання незалежних профспілок, після засідання 29 березня 1922 р. видала протестну резолюцію щодо рішучого недопущення і боротьби за збереження 8-ми годинного робочого дня [14, с. 17]. По всій Німеччині розгорілася масштабна боротьба підприємців проти 8-ми годинного робочого дня, та рішучий захист його зі сторони робітників і їх об'єднань. На звернення до Міністра праці у листопаді 1922 р. чотирьох великих профспілкових об'єднань, була відповідь, що є необхідність у підвищенні виготовлення продукції, але Закон про 8-ми годинний робочий день має бути збереженим, з можливістю його більш гнучкого застосування. Та лідером у захисті 8-ми годинного робочого дня все ж залишилися профспілки. 4 листопада 1922 р. представник німецького об'єднання профспілок наголосив: "Профспілки з усієї сили наполягають на 8-ми годинному робочому дню. Німецькі підприємці повинні усвідомити: вони нічого тут не отримають, тому що будь-яка спроба повернутися у минуле буде пов'язана з великою утратою для німецького народного господарства. На основі 8-ми годинного робочого дня не важко буде домовитись про дійсно необхідні наднормові роботи. Але поза цією основою можлива тільки жорстока боротьба" [14, с. 18-20].

Необхідно зауважити, що і німецькі науковці сприяли запровадженню 8-ми годинного робочого дня. Наприклад, економіст з Мюнхену Луйо Брентано у своїх наукових дослідженнях підкреслював внутрішній зв'язок між високою заробітною платою, скороченням робочого часу і виробництвом, і продуктивністю праці [14, с. 42-44].

Як свідчать автори на початку ХХ ст., у Німеччині не сформувалася система нагляду і контролю за виконанням соціального законодавства, і у тому числі за виконанням умов нормування праці. Окремі відомості від чиновників промислової інспекції мало відображали реальну картину змін у зв'язку із запровадженням 8-ми годинного робочого дня. Наприклад, звід прусської промислової інспекції гірничого відомства за 1921 р. надав недостатньо даних про вплив 8-ми годинного робочого дня для підвищення продуктивності праці. Але є свідчення, наприклад, з прусської машинної фабрики що робітники при 8-ми годинному робочому дні виробляли 90 % 10-ти годинної роботи. Звіт з дюссельдорфського промислового звіту за 1921 р. свідчать про підвищення виробництва чавуну і сталі. І такі свідчення не були поодинокі, що вказувало на безпідставні заклики підприємців до підвищення робочого часу [7, с. 54-55].

У запропонованому у серпні 1921 р. законопроекту про робочий час, передбачалося усі тимчасові правила про регулювання робочого часу перетворити на постійні норми. Приводом для створення указаного законопроекту була, по-перше, велика кількість різних законодавчих актів, по-друге, існувала вже Вашингтонська згода про робочий час, укладена міжнародним Бюро Праці при Лізі Націй. Процес обговорення було розтягнуто у часі. При цьому, деякі статті містили пряме відхилення від 8-ми годинного дня [7, с. 108-112].

Висновки

Як показує вищевикладене, і у Великій Британії, Німеччині та Франції, у більшості випадків наслідки 8-ми годинного робочого дня, особливо при падінні виробництва, згодом компенсувалися завдяки більш інтенсивному напруженню робочої сили, за рахунок волі і зростання добробуту робітників. Але, якби одночасно і підприємці зі свого боку докладали зусиль щодо підвищення продуктивності праці, навряд чи лунали б невдоволення від запровадження 8-ми годинного робочого дня.

Література

1. Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран / сост. В.Н. Садиков. 2-е изд., перераб. и доп. Москва: Велби: Проспект, 2008. 768 с.

2. Утевский Б.С. Принудительное регулирование заработной платы мерами уголовной репрессии в истории Англии. Учёные записки/Всесоюз. юрид. заоч. ин-т. Москва, 1948. С. 123-І30.

3. Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія / за ред. В.Д. Гончаренка. Київ: Ін Юре, 2002. 716 с.

4. Капитал против труда в Англии. Федерация британской промышленности / пер. с англ. И. Маркельса. Москва: Госиздат, [б. г.]. 56 с.

5. Амп П. Труд на распутьи. К истории труда во Франции за 1914-1919 годы / пер. А.А. Гизетти; под ред. Б.К. Лившица. Ленинград: Госиздат, 1925. 315 с.

6. Карпов Ф.И. Инспекция труда (фабричная инспекция) и охрана рабочих на Западе. Ч. 1. Фактическая. СанктПетербург: Гор. тип., 1905. 71 с.

7. Вебб С., Кокс Х. 8-ми часовой рабочий день: соч. / пер. Д.Л. Муратова. 2-е изд. Санкт-Петербург: Тип. Т-ва "Обществ. польза", 1904. IV, 312 с.

8. Обзор иностранных законодательств по регулировании рабочего времени в промышленных предприятиях. Санкт-Петербург: Тип. В. Киршбаума, 1905. XXV, 245, VI с.

9. Луи П. Рабочее законодательство в странах Старого и Нового Света / пер. с фр. Г. Селибер. Санкт-Петербург: Тип. Т-ва "Обществ. польза", 1905. 132 с.

10. Беликов Б.Д. Женщина в промышленной инспекции Запада. К вопросу о в ведении женской фабричной инспекции в России. Тверь: Типо-литогр. М.В. Блинова, 1914. 63 с.

11. Александэр Г. Детский труд в Европе, Америке и Азии / пер. с нем. М.К. Покровской; под ред. В. Яроцкого. Москва: Вопросы труда, 1928. 96 с.

12. Пеллутье Ф., Пеллутье М. Жизнь рабочих во Франции / пер. с фр. под ред. А.А. Мануйлова. Санкт-Петербург: Тип. и литогр. В.А. Тиханова, 1901. IX, 312 с.

13. Вебб С., Вебб Б. История рабочего движения в Англии / пер. с англ. Г.А. Паперна. Санкт-Петербург: Тип. Ю.Н. Эрлиха, 1899. 363 с.

14. Герц П., Зайдль Р Рабочее время, заработная плата и производительность труда. Данные о социально-политическом и экономическом значении восьми-часового рабочего дня в Германии и за границей / пер. с нем. И. Сольца. Москва; Петроград: Госиздат, [б. г.]. 228 с.

15. Социальное законодательство Франции и Бельгии / сост. А. Кеппен. Санкт-Петербург: Тип. Исидора Гольдберга, 1900. XV, 354 с.

16. Беликов Б.Д. Охрана детского труда в Германии. Санкт-Петербург: Тип. Т-ва А.С. Суворина, 1913. VIII, 243 с.

17. Gospel H. The Management of Labor and Human Resource. The Oxford handbook of business history. Oxford, 2007. P. 420-445. URL: https://homepage.univie.ac.at/peter.eigner/WS/Gospel.pdf (дата звернення: 18.02.2022).

18. Агоштон П.Ф. Разрешение конфликтов между трудом и капиталом в различных странах. Москва: Вопросы труда, 1924. 39 с.

19. Гарви Н. Капитал против труда. Союзы предпринимателей, их тактика и приемы борьбы. 2-е изд., доп. Харьков: Тип. "Ренесанс", 1919. 111 с.

20. Каскель В. Новое трудовое право / пер. с нем. А. Зак; под ред. Е. Даниловой. Москва: Вопросы труда, 1925. 408, IV с.

21. Севрюков Д.Г. Публічно - правові та приватно - правові методи у формуванні правового регулювання трудових відносин у країнах Західної Європи і США у першій половині ХІХ ст. Бюлетень Міністерства юстиції України. 2007. № 4, (66). С. 225 - 230.

.ruРазмещено на Allbest.ru