Теорія і практика фемінізму у контексті модерного історіографічного дискурсу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова

ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА ФЕМІНІЗМУ У КОНТЕКСТІ МОДЕРНОГО ІСТОРІОГРАФІЧНОГО ДИСКУРСУ

Дорофєєва Наталія Олегівна

студентка історичного факультету, секретар

кафедри історії та археології слов'ян

Анотація

феміністичний історіографія гендерний жінка

У статті розглядається історіографія витоків феміністської концепції, її формування та становлення як ідеології і методології історичних досліджень. Обґрунтовується думка, що етапи розвитку та формування історіографічної традиції гендерної проблематики пов'язані з еволюцією перших гуманістичних поглядів щодо жінки у стародавніх цивілізаціях, за доби Середньовіччя, через їх кристалізацію у Модерний період до сьогодення. Характеризується генеза терміну «фемінізм». Розглядаються погляди істориків на становлення ідей емансипації жінки та гендерної рівності. Висвітлюються концепції інтелектуалів, які намагалися пояснити причини нерівності статей та запропонувати інструменти подолання цього явища. В історіографічному розрізі характеризуються етапи теоретичної розробки концепції фемінізму. Здійснено огляд підходів до написання «жіночої історії» дослідниками Заходу протягом другої половини ХХ ст. Висвітлено проблеми історіографії фемінізму в Україні, з акцентуванням уваги на його специфічних ознаках. Розглянуто зародження та поширення феміністичних поглядів серед українського інтелектуального істеблішменту у другій половині ХІХ ст. Доводиться, що становлення фемінізму на українських теренах відбувалося у руслі національного відродження. Здійснено огляд праць радянських дослідників фемінізму. Визначено напрями та пріоритети осягнення «феміністичної історії», показано вплив офіційної ідеології вибудову дослідниками відповідного наукового наративу. Представлено варіанти бачення «жіночої історії» гуманітаристами незалежної України серед яких набули пріоритету питання формування, становлення, характеристики, становища, оцінки жіночого руху на різних етапах його розвитку, а також дослідження історичних коренів фемінізму.

Ключові слова: фемінізм, «жіноча історія», «жіноче питання», емансипація, радянська історіографія, вітчизняна історіографія, зарубіжна історіографія, гендер.

THEORY AND PRACTICE OF FEMINISM IN THE CONTEXT OF MODERN HISTORIOGRAPHICAL DISCOURSE Dorofeeva Natalia Student of the Faculty of History, Studeny, Secretary of the Department of History and Archeology of the Slavs, National Pedagogical Dragomanov University, Kyiv

The article examines the historiography of the origins of the feminist concept, its formation and formation as an ideology and methodology of historical research. It is argued that the stages of development and formation of the historiographical tradition of gender issues are associated with the evolution of the first humanistic views on women in ancient civilizations, during the Middle Ages, through their crystallization in the Modern period to the present. The genesis of the term "feminism" is characterized. Historians' views on the formation of ideas of women's emancipation and gender equality are considered. The concepts of intellectuals who tried to explain the causes of gender inequality and offer tools to overcome this phenomenon are highlighted. In the historiographical context, the stages of theoretical development of the concept offeminism are characterized. A review of approaches to writing "women's history" by Western researchers during the second half of the twentieth century. The problems of historiography of feminism in Ukraine are highlighted, with an emphasis on its specific features. The origin and spread of feminist views among the Ukrainian intellectual establishment in the second half of the XIX century are considered. It turns out that the formation of feminism in Ukraine took place in line with the national revival. A review of the works of Soviet researchers of feminism. The directions and priorities of comprehension of "feminist history" are defined, the influence of the official ideology of construction by researchers of the corresponding scientific narrative is shown. Variants of the vision of "women's history" by the humanists of independent Ukraine are presented, among which the issues offormation, formation, characteristics, position, assessment of the women's movement at different stages of its development, as well as the study of historical roots of feminism.

Key words: feminism, "women's history", "women's issue", emancipation, Soviet historiography, domestic historiography, foreign historiography, gender.

Постановка проблеми

У сучасних умовах коли посилюється загальноцивілізаційний резонанс проблеми гендерних стосунків підсилений глобалізаційними процесами, які залучаються до масових суспільних рухів набуває особливого значення вивчення історії теорії і практики феміністичного руху.

Мета полягає у з'ясуванні витоків ідейно-політичних та соціальних засад феміністичного руху його фактичних проявів у світлі історіографічної традиції.

Історіографічний огляд

У науковій історіографії під фемінізмом розуміють - громадсько-політичний рух за зрівняння жінок у правах із чоловіками в усіх сферах публічного і приватного життя. Історія ця суперечлива і драматична. Вперше ідею гендерної рівності обґрунтував Платон, який довів, що жінки і чоловіки однаковим чином наділені тими чеснотами, які необхідні для управління державою. Аристотель, навпаки, твердив, що жінки не мають тих чеснот, що є у чоловіків, а тому їхнє підлегле становище цілком природне. Такий погляд на місце і роль жінки у суспільному й сімейному житті впродовж століть домінував у всіх культурах Заходу і Сходу.

Стимул до вивчення становища жінки стала Велика Французька революція. О. де Гуж написала «Декларацію прав жінки і громадянки», яка стала своєрідною противагою «Декларації прав людини і громадянина». У цьому документі містилися вимоги надати жінкам громадянські і політичні права, можливість займати державні пости. Паралельно в Англії М. Уолстоункрафт публікує книгу «Про підкорення жінок». У Німеччині виходить робота Т. фон Гіппеля «Про поліпшення громадянського становища жінок».

Про становище та роль української жінки в суспільному і сімейному житті у своїх творах писали Н. Кобринська, Ж. Алчевська, О. Кобилянська та інші автори.

Література радянського періоду позначена виданнями, які належали ідеологам пролетарського жіночого руху: І. Арманд, О. Колонтай, Н. Крупській та ін. Названі автори у своїх працях пропагували ленінські ідеї про необхідність партійного керівництва жіночим рухом.

У роки незалежності в умовах гострої нестачі вітчизняних наукових розробок з гедерних студій масово з'являються передруки праць іноземних та діаспорних авторів. Насамперед, це праці О. Козулі «Жінки в історії України» (1993 р.), І. Кузич-Березовського «Жінка і держава» (1994 р.), О. Лугового «Визначне жіноцтво України: історичні життєписи» (1993 р.). Переважно це були науково-популярні, публіцистичні твори, що розкривали долю українських жінок, які в різні часи історії України долучалися до політики, науки, освіти, доброчинності, літератури тощо. Вони сприяли формуванню української нації та державності. Проблеми фемінізму носять міждисциплінарний характер. До неї звертаються фахівці з права, психології, філософії, історії, політології, соціології, культурології. В Україні проблеми історіографічного дискурсу фемінізму розглядаються в працях таких авторів як О. Кісь, О. Маланчук-Рибак, М. Богачевська-Хом'як, М. Гавришко, О. Гнатчук, К. Кобченко, О. Кривоший, С. Світленко, А. Слугіна, Л. Смоляр та ін. В їх роботах висвітлюються особливості джерельної бази вивчення фемінізму, концептуальні підходи до вивчення жіночого руху.

У західних дослідницьких центрах вивченням проблем жіночої історії займаються економісти, юристи, філософи, психологи, соціологи, ідеологи феміністського руху, що дозволяє забезпечити комплексну наукову базу, доповнену

Виклад основного матеріалу

Фемінізм (французьке - fйminisme, латинське - femine - жінка) - громадсько-політичний рух за зрівняння жінок у правах із чоловіками в усіх сферах публічного і приватного життя. Дефініцію - фемінізм вперше ввів французький соціаліст-утопіст Ш. Фур'є в кінці XVIII ст., називаючи феміністами прихильників жіночої рівності [Kopalinski, 2006, с. 28].

Ідеї емансипації жінок сягають Стародавніх часів. Одним з перших текстів, що містять твердження про рівність жінок і чоловіків у контексті релігійних досягнень, є «Тхерігатха» - частина буддистського канону, що датується VI ст. до нашої ери, в якій черниці розповідають про свої намагання і досягнення на шляху до прозріння і звільнення. У цьому історичному документі підтверджується можливість досягнення жінками тих самих духовних висот, що і чоловіками [Кириленко, Луняк, 2019, с. 7]. Зокрема, вперше ідею тендерної рівності обґрунтував Платон, який довів, що жінки і чоловіки однаковим чином наділені тими чеснотами, які необхідні для управління державою. Арістотель, навпаки, твердив, що жінки не мають тих чеснот, що є у чоловіків, а тому їхнє підлегле становище цілком природне. Такий погляд на місце і роль жінки в суспільному й сімейному житті лише констатував наявний стан прав і повністю вписувався в існуючу світоглядну парадигму. Впродовж століть він домінував у всіх культурах Заходу і Сходу [Соломін, 2004, с. 689]. Століттями монополію на розуміння тендерної проблеми тримала релігія та її організації.

Однак, релігійні погляди на це питання є суперечливі. З одного боку, «І створив Бог людину за подобою своєю за зразком Божим створив її; чоловіка і жінку створив їх». З іншого боку, Єва створена з ребра Адама. Крім того, жінка - уособлення гріховного падіння, спокуси. Так, у середньовічній християнській філософії Фома Аквінський, Святий Августин, Філон Олександрійський розрізняють маскулінне (чоловіче), свідоме як раціональне, божественне, а ремінне (жіноче) - протилежне, образ брудного тілесного світу [Гришко, Лівчук, 2019, с. 141].

Ці погляди яскраво ілюструє середньовічне «полювання на відьом». І. Кант теж підтримує ідею про більш низький ментальний рівень жінок. Інший філософ, А. Шопенгауер, також підкреслює чоловіче панування у суспільстві, де для жінки відведена єдина роль - віддана та вірна дружина, мати, а для чоловіка - роль лідера у соціальному та політичному житті суспільства. Підтримує цю ідею Ф. Ніцше: «В жінці сховано досить багато педантичного, поверхневого, школярського, дріб'зкового». З. Фройд визнає, що жінка спроможна тільки на «плетіння і ткацтво» [Гришко, Лівчук, 2019, с. 142].

Витоки феміністської концепції пов'язують з виникненням плеяди жінок-єретичок в країнах Європи, зокрема середньовічної англійської черниці Юліани Норіджської, яка наприкінці XIII ст. оголосила про своє право на особливу інтерпретацію вчення Христа, котрого розуміла як божественну особу, яка не мала статі, але при цьому була більше подібною до жінки, аніж до чоловіка. Більш поширеною є концепція, що пов'язує витоки фемінізму з культом людини в епоху Відродження. У зв'язку з цим зазвичай називаються імена перших італійських жінок-письменниць - Ізотти Ногольди, Лаури Черети і, звичайно ж, венеціанки за народженням, яка писала у Франції, Христини Пізанської (1364-1430 рр.), автора «Книги про Град Жіночий». У 1405 р. вона описала ідеальне місто-прихисток для усіх гідних жінок, які відчувають гніт і несправедливість у ставленні до себе з боку чоловіків і суспільства. На початку XIV ст. з-поміж захисників прав жінок опиняється звинувачений в єретицтві німецький філософ і гуманіст Корнеліус Агріппа (1486-1535 рр.), автор «Декламації про шляхетство і перевагу жіночої статі над чоловічою», який вважав, що лише «тиранія чоловіків позбавляє жінку свободи, отриманої нею при народженні» [Кириленко, Луняк, 2019, с. 7].

Француз Пулен де ля Бара з його есе «Про рівність обох статей» (1673 р.) обґрунтовував тезу про те, що нерівноправне становище жінки є результатом підпорядкування її грубій чоловічій силі, а зовсім не «припис природи», що було аргументованою відповіддю на суперечки його сучасників про становище жінки в суспільстві і її право визначати себе як самостійну особистість. До середини XVIII ст. критичні голоси французьких просвітників сприяли викриттю міфу про жінку як нерівну чоловікові істоту «нижнього штибу»: Вольтер викривав несправедливість жіночої долі; Дідро вважав, що принижене існування жінки є «наслідком певних цивільних законів» і звичаїв; Монтеск'є писав, що жінка може і повинна брати участь у суспільному житті; Гельвецій доводив, що громадянська неосвіченість жінок є наслідком її неповного і неправильного виховання [Кириленко, Луняк, 2019, с. 8].

Вважається, що вперше вимоги громадянської рівності були висунуті жінками у США під час війни за незалежність 1775 - 1783 рр. Однак концептуально феміністський рух оформився в Європі у Франції. Демонстрацією яскравих змін щодо становища жінки стала поява твору М. Уоллстонкрафт (1759 -1797 рр.) - Захист прав жінки (1792 р.). Вона підняла питання поліпшення становища жінок, а невдовзі її праця стала справжнім маніфестом фемінізму. Авторка відкинула визначення жінки як -- одвічної Єви і наголошувала на раціональній і моральній сутності людини незалежно від її статі. Нова концепція жінки заперечувала ідею про природність її підлеглого стану, піднімала її до становища повноправного і незалежного індивіда. Досягнення правової рівності з чоловіками М. Уоллстонкрафт вважала допоміжним стосовно - революційних змін у жіночому способі існування в цілому [Соломін, 2004, с. 683].

Як суспільно-політична течія фемінізм почав формуватися в добу буржуазно-демократичних революцій. У 1790-х рр. у Франції з'являються жіночі клуби, члени яких сповідували ідеали свободи й рівності, проголошені Великою французькою революцією. О. де Гуж, яка очолювала один з таких клубів, оприлюднила - Декларацію прав жінок. Цей документ ґрунтувався на - Декларації прав людини і громадянина. Феміністична програма була націлена на досягнення жінками справжньої рівності у суспільстві. Йшлося про наділення їх рівними з чоловіками правами. Вожді революції негативно відреагували на цю декларацію, а саму О. де Гуж було страчено за обвинуваченням у нехтуванні тими чеснотами, що належать її статі. І надалі феміністки часто наражалися на вороже ставлення до себе з боку держави і суспільства [Соломін, 2004, с. 690].

Серед ранніх і небагатьох прихильників політичної рівноправності жінок був французький філософ і політичний ідеолог епохи Французької революції Ж. де Кондорсе. Він виходив з того, що жінки, так само як і чоловіки, обдаровані розумом і моральними ідеями, а тому повинні мати ті ж права, що й чоловіки. Він вимагав для них активного і пасивного виборчого права. У 1790 р. Ж. де Кондорсе опублікував статтю «Про дарування жінкам громадянських прав». Він стверджував, що проголошений революцією принцип рівності був спаплюжений, оскільки половина роду людського була позбавлена права брати участь у законодавстві. На його думку, кожна людина, незалежно від статі, релігії, раси, має однакові права. Інший прогресивний мислитель тієї ж епохи, прусський письменник Т. Г. фон Гіппель, опублікував у 1792 р. книгу «Про поліпшення статусу жінок», яка поклала початок дебатів про права жінок у Німеччині. У ній автор закликав до рівноправності жінок у політиці, освіті, професійній діяльності. Від участі жінок у державному управлінні Т. Г. фон Гіппель очікував великих результатів, вважаючи, що «в цьому випадку було б менше тиранів і марнотратства сил підданих» [Кириленко, Луняк, 2019, с. 10].

Одним із найбільш знаних представників Просвітництва у Франції був Ж. -Ж. Руссо (1712-1778 рр.), політико-правова доктрина якого лягла в основу державно-правової практики періоду Великої французької революції. Основою концепції Ж.-Ж. Руссо була ідея народного суверенітету, який базувався в історії людства на природному стані, в якому всі люди були рівні. Появу суспільної нерівності він пов'язував із виникненням приватної власності, передусім на землю. Головні праці Ж.-Ж. Руссо - «Роздуми про походження і причини нерівності між людьми» (1754 р.), «Про суспільний договір, або принципи політичного права» (1762 р.) [Андрусяк, 2001, с. 9697].

Англійський філософ Дж. С. Мілль у праці «Підданство жінок» (1869 р.), що стала класичною для цієї теми, вимагав скасування різного ставлення до статей разом з ліквідацією інших випадковостей народження. Наголошуючи на абсолютній цінності свободи, Дж. С. Мілль вважав, що надання жінкам рівних прав з чоловіками, передовсім виборчих прав, сприятиме глибшому реформуванню суспільства [Соломін, 2004, с. 689].

Вважається, що теоретиком «другої хвилі» фемінізму стала французька письменниця та філософ-екзистенціаліст С. де Бовуар з її книгою «Друга стать», (1949 р.), а її головними ідеями були: соціальні, економічні та ідеологічні відносини в умовах патріархату, які не допускають жінку до матеріальних та інтелектуальних ресурсів суспільства; структури патріархату, які відводять жінці другорядну роль; природою жінці закладені аналогічні з чоловіками здібності та здатності; соціальна пасивність жінки та її безправне становище обумовлені системою патріархату. «Друга стать» хоча була написана і надрукована ще у 1949 р., її прийнято розглядати як фундаментальну основу феміністичного руху; концептуально робота творить основу нової ідеології у сприйнятті жінки в суспільстві і приватному житті - ідеологію жіночоцентризм. Окремі дослідники вважають, що саме ця робота стала основою для появи фемінізму «другої хвилі». С. де Бовуар, як представниця екзистенціалізму у філософії поділяла погляди Ж.-П. Сартра, які й представила у «Другій статі» [Конціцка, 2017, с. 46].

Першою працею, що гостро і відкрито поставила питання про те, щоб «зробити видимими» всіх невідомих досі статисток світової історії і надати голос усім безмовним досі свідкам та учасницям історичних подій, була книга за редакцією двох американських дослідниць Р. Брайденталь та К. Кунз «Стаючи видимими: жінки в європейській історії» (1977 р.). Вона спричинила справжній бум, оскільки покликала до життя численні розвідки, засновані на аналізі архівів, документів, автобіографій, листів, щоденників окремих жінок і жіночих громад (монастирських і т.п.), що заклали підвалини «жіночої історії», розкриваючи становище жінок у різні епохи й у різних соціальних верствах [Кісь, 2012, с. 5].

Однією з піонерок жіночої історії вважають Ґ. Лернер. Її стаття «Нові підходи до вивчення жінок в американській історії», опублікована у «Журналі соціальної історії» восени 1969 р., стала тим програмним текстом, де вперше у систематичний спосіб було викладено феміністські принципи історичного дослідження. Учена критикувала історичну науку насамперед за надмірну увагу до сфери політичної влади та недооцінку тих царин життєдіяльності, в яких традиційно переважали жінки. Приймаючи той факт, що чоловіки й жінки справді різні, авторка наголошувала: «Ролі жінок і чоловіків у суспільстві різні, але їх значення однаково важливе. Тому і їхні досягнення слід вимірювати різними мірилами. Визначити і застосувати такі мірила складно доти, доки наші прогалини у знаннях про фактичні внески жінок не буде заповнено. І саме це слід зробити». В іншій своїй статті - «Більшість віднаходить своє минуле», що й понині вважається класикою феміністського підходу в історії, - Ґ. Лернер розвиває бачення предмета та методології жіночої історії, указуючи на, здавалося б є цілком очевидним фактом: «Жіночий досвід охоплює все, що належить до сфери людського; жінки поділяють і завжди поділяли світ нарівні з чоловіками у тому сенсі, що як мінімум половина досвіду людства належить жінкам». Продовжуючи ці міркування, вона визначає завдання жіночої історії: «Жінки завжди творили історію такою ж мірою, як і чоловіки, а не просто "робили свій внесок" у неї, але вони не знали, що вони створили та не мали інструментів для інтерпретації власного досвіду. Особливість нинішнього моменту полягає в тому, що жінки заявляють про свої повні права на власне минуле та виробляють засоби, щоб його інтерпретувати». Таким чином, Ґ. Лернер фактично визначила предметне поле жіночої історії - жіночий досвід у всіх без винятку сферах людської життєдіяльності [Кісь, 2012, с. 2].

Ще однією проблемою традиційної історіографії історики-феміністки вважали тенденцію узагальнювати все розмаїття жіночого досвіду, зводячи його до однієї універсальної категорії «жінка». Чи не від самого початку систематичного дослідження жіночої історії стало очевидним, що досвід жінок не лише є відмінним від досвіду чоловіків, але й досвід жінок різних соціальних верств, вікових, етнічних, расових, професійних, освітніх та інших груп також може бути дуже різним. Ще в 1969 р. Ґ. Лернер наголошувала: «Категорія "жінка" є надто широка та розмита, щоб слугувати надійною точкою відліку. Жінок складно концептуалізувати як групу, оскільки вони розпорошені серед населення» [Кісь, 2012, с. 13].

Прийнято вважати, що в Україні фемінізм виник у другій половині ХІХ ст. Як уже згадувалося про становище та роль української жінки в суспільному і сімейному житті у своїх творах писали Н. Кобринська, Ж. Алчевська, О. Кобилянська та інші автори [Соломін, 2004, с. 683].

Серед українських активісток цього часу виділялася Н. Кобринська, яка у 1884 р. ініціювала створення «Товариства руських жінок». Серед українських авторів побутує думка, що вона випередила західних жінок, обґрунтовуючи потребу докорінної зміни підходу до загальних категорій світосприйняття для належного розуміння ролі жінки, для досягнення цілей демократичного руху, справжньої рівності (між статями взагалі). Чоловіки не змінять становища жінки, не розкріпачать її навіть за найсильнішого намагання вивільнення мусить іти від самої жертви гніту, має бути самовивільненням. Узагалі не можна когось визволити - він сам спершу має стати вільним. Громадська діячка Л. Ляхоцька цитує уривок з листа Н. Кобринської до іншої української письменниці й активістки Г. Барвінок щодо важкого становища галицької жінки: «Перед нашим жіноцтвом замкнена дорога до вищої науки і щоби набути ширших відомостей, лишається лиш один засіб - читання книжок...». Послідовниця практики галицького жіночого руху С. Русова у 30-х рр. ХХ ст. зазначала: «Визволення жінки не є акт фемінізму, а такий же природній вияв політичної і культурної соціальної еволюції, яким був акт визволення кріпаків» [Ляхоцька, 2009, с. ^3]'

В радянській історіографії вивчення історії жінок було тісно пов'язано з марксистсько-ленінським підходом у «вирішенні жіночого питання». В його основі була концепція про влив суспільного виробництва на звільнення жінки. Ще у 1919 р. ідеолог більшовизму В. Ленін визначав, що «для повного звільнення жінки і для дійсної рівності її з чоловіком потрібно, щоб було суспільне господарство і щоб жінка брала участь в суспільній продуктивній праці; тоді жінка буде займати таке ж положення, що і чоловік». До цієї ж думки схилялася і «емансипована комуністка» О. Коллонтай [Лабур, 2009, с. 122]. Класовий підхід в дослідженні «жіночого питання» був застосований ще О. Коллонтай в книзі «Соціальні основи жіночого питання», написаній наспіх задля суто політичних цілей. о. Коллонтай хотіла приурочити її випуск до відкриття Першого Всеросійського жіночого з'їзду, що скликався феміністками і, тим самим, продемонструвати позицію соціал-демократів, - визначила основні підходи до дослідження жіночої теми в радянській науці наступних років. Базовою позицією при аналізі «жіночого питання» став класовий підхід. Так, О. Коллонтай писала, що суть «жіночого питання» глибоко закорінені в економіці. А її фраза з виступу на тому ж з'їзді, що «жіночий світ, як і світ чоловічий, розділений на два табори буржуазний і пролетарський», стала крилатою і зафіксувала загальну тенденцію розгляду «жіночого питання» жорстко крізь призму економіки і класового антагонізму. Цей підхід став обов'язковою нормою для історичних досліджень. З одного боку, О. Коллонтай продовжила традицію класової інтерпретації «жіночого питання», закладеної ще Ф. Енгельсом і А. Бебелем. З іншого боку, вона внесла певні нововведення, національні особливості в розвиток цієї теми. Так, обов'язковими складовими досліджень «жіночої» теми, жіночого руху стало перебільшення ролі політичної активності жінок-пролетарок, антифемінізму та ігнорування гендерних проблем всередині самого робітничого руху, що накладало на дослідника жорсткі обмеження в його роботі над темою [Кириленко, Луняк, 2019, с. 54-55].

А тому не дивно, що питання ролі компартії в історії жінок радянська історіографія визначила пріоритетним над іншими. Вже наприкінці 30-х рр. ХХ ст. в пропагандистській літературі замість трудової тематики стала домінувати партійна лінія. А з кінця 50-х рр. ХХ ст. темою своїх дисертаційних пошуків її обрали О. Омельяненко, О. Бєлінська, З. Мацина, Л. Вітрук, Н. Гнедишєва, В. Оніпченко, С. Дудукалов, Т. Курченко. Однак, використані дисертантами методологічні канони на основі праць класиків марксизму-ленінізму та партійних настанов, а також зорієнтованість на історію партії, як похідну у вивченні історії жінок, призвели до однобічного і спрощеного розгляду визначеної проблеми. І, як слушно зауважила Т. Курченко, «загальним недоліком робіт стало вивчення тільки позитивного досвіду роботи партійних організацій республіки серед жінок-робітниць, позиція обійти негативні моменти в діяльності комуністів України, утримання від аналізу причин цих явищ». Разом з тим, вони засвідчили перехід від публіцистичного опису до самодостатньої дослідницької роботи і започаткували в радянській історіографії «партійну» дослідницьку модель вивчення історії жінок, з притаманними їй ідеологічними кліше та стереотипами. Її подальша розробка відбувалася не на історичних кафедрах та в наукових установах, а зусиллями професійних істориків (Л. Вітрук, О. Кронік, Г. Курій, М. Волошина, Є. Кастеллі, Н. Приходько, Г. Романчик, В. Сидоренко, Ж. Тимченко) навколо лекторських курсів товариства «Знання». Вони репрезентували офіційну політику держави у жіночому питанні. Було чітко визначено структуру можливого аналізу: «міжнародний жіночий» лектор повинен був тісно пов'язати свій виступ з директивами партії та звернути увагу на основоположні «ленінські принципи досягнення фактичної рівноправності жінок у соціалістичному суспільстві». Виділялися чотири головні позиції - участь жінок у суспільному виробництві (мали вирішальну роль), підвищення освіти, залучення їх до управління і охорона материнства й дитинства. Підкреслювалося, що «послідовна, наполеглива боротьба за розкріпачення жінок - одна із славних сторінок історії КПРС» [Лабур, 2009, с. 125-126].

Отже, доя радянської історіографії історії жінок 20-30-х рр. ХХ ст. був характерним підхід, що, по-перше, виходив з «ленінських принципів досягнення фактичної рівноправності жінок» й вирішальної рооі компартії в їх здійсненні, а подруге, - зосереджувався на вивченні лише окремих питань, перш за все таких як участь жінок у суспільному виробництві та в партійній боротьбі. Класовий критерій, безальтернативність та заполітизованість наукового пошуку призводили до уніфікації самої категорії «жінки» як «багаточисельного загону трудящих мас». Невід'ємним атрибутом наукового дослідження стало ідеологічне кліше, яке складалося з певного набору цитат В. Леніна (як «ленінських принципів») та партійної лінії у вивченні історії жінок. Н домінуючі догматизовані моделі досліджень («трудова» і «партійна») більше відображали політику репрезентації «вирішеності жіночого питання» офіційною владою, ніж відображали реальний об'єктивний процес [Лабур, 2009, с. 129].

Процес, що розвивався в радянській історіографії, хоча і з деяким запізненням, і з іншим підґрунтям, збігся з тенденціями західної історичної науки. Вітчизняна історіографія стартувала пізніше і на інших ідеологічних і методологічних підставах. Загальновідомо, що в Західній Європі і СШН поштовхом до розвитку історії жінок в кінці 1960 - початку 1970-х рр. послужило піднесення другої хвилі фемінізму. У вітчизняній історіографії новий сплеск інтересу до жіночої теми припав на рубіж 1970 - 1980 рр. Процес моделювався шляхом освоєння нових тем, залучення невідомих і невикористовуваних історичних джерел, і був відповіддю на виклик зарубіжних дослідників плідно, ефективно і навіть ефектно працювати на радянському матеріалі. В 1978 р. вже вийшла книга Р. Стайтса про російський жіночий рух, а згодом книги Л. Едмондсон, Б. Енгл, які також базувалися на радянському матеріалі. Не применшуючи високого професіоналізму і колосальної працездатності цих дослідників, успішність їх наукових кар'єр, певною мірою, була зумовлена фактом звернення до абсолютно невідомих сторінок російської історії, що зробило їх безумовними першовідкривачами у вивченні російських жінок і жіночого руху XIX - початку ХХ ст. Якщо дослідницьким надзавданням зарубіжних авторів було вивчення сформованих відносин підпорядкування жінок чоловікам у патріархальному російському суспільстві, а також вивчення жіночого спротиву, практики відстоювання своїх прав, і всі вони, так чи інакше, несли в собі дух феміністської ідеології, то в роботах радянських істориків того часу подібної рефлексії немає [Кириленко, Луняк, 2019, с. 56-57].

Вагоме місце в новітній українській історіографії займає і роль жіноцтва у суспільно-політичних відносинах, як-от у державно-політичному житті в цілому, жіноцтво України в революціях, участь жінок України у війнах ХХ ст. Дана проблематика є однією з найбільш розроблених, про що свідчить велика кількість публікацій. Дослідники займаються як загальними питаннями, а саме: формування, становлення, характеристика, становище, оцінка жіночого руху на різних етапах його розвитку, так і більш конкретними, тобто присвячують свої студії окремим регіонам і навіть організаціям або друкованим органам. В окрему когорту виділяються праці В. Нбрамова, М. Гавришко, О. Гнатчук, Г. Іванущенко, К. Кобченко, О. Кривоший, Т. Раєвич, Н. Слугіна, та ін. Значний внесок у розвиток історичної науки зробили вчені які займалися проблематикою ролі жіноцтва у духовній сфері життя українського народу (наука, освіта, мистецтво, релігія). Насамперед це праці О. Аніщенко, Г. Бондаренко, О. Давидюк, К. Руденко, С. Рудої, Т. Сухенко, О. Стяжкіної, І. Тимченко, Т. Тронько та ін.

Переважно це були науково-популярні, публіцистичні твори, що розкривали долю українських жінок, які в різні часи історії України долучалися до політики, науки, освіти, доброчинності, літератури тощо. Вони сприяли формуванню української нації та державності. Утім, як зазначають дослідники, науковий рівень таких публікацій є дуже різним і коливається від серйозних наукових монографій та наукових збірників до науково-популярних, публіцистичних та явно комерційних видань. Як слушно відмічає О. Кісь, серйозною вадою цих видань є низький професіоналізм авторів, який навіть за умови їх щирого ентузіазму та неймовірної працьовитості суттєво знижує наукову вартість деяких публікацій. В окремих випадках, диспонуючи багатими або й унікальними джерелами, автори не здатні ані їх проаналізувати та узагальнити, ані належно оформити чи змістовно прокоментувати. Відтак, опубліковані в них документи часто навіть не можуть бути надійним історичним джерелом для подальших студій. [Кириленко, Луняк, 2019, с. 60].

У роки української незалежності з'явилась низка історико-етнографічних досліджень, присвячених проблемам громадського побуту та звичаєвого права українців. Практично кожне з них розкриває деякі аспекти правового статусу та повсякденного життя жінки в сім'ї та сільській громаді. Однією з перших таких праць стала монографія Г. Горинь «Громадський побут сільського населення Українських Карпат ХІХ - 30-х рр. ХХ ст.: історіографія проблеми» (1993 р.), де містяться унікальні відомості про особливості становища вдів та покриток, прикмети подружніх стосунків, моделі розв'язання сімейних конфліктів тощо. Традиції української історичної феміністики продовжила монографія Р. Чмелика «Мала українська сім'я другої пол. ХІХ - поч. ХХ ст.» (1999 р.) у якій, поміж іншим, висвітлено гендерний розподіл праці у подружжі, гендерні відмінності соціалізації дітей тощо. Втім, висновок автора щодо визначальної ролі християнських принципів у взаєминах між чоловіками та жінками дав право говорити О. Кісь про абсолютизацію народної моралі, з одного боку, та упередженого й однобічного висвітлення деяких проблемних аспектів приватного життя українських селян, з іншого (йдеться про дошлюбні та позашлюбні статеві стосунки, подружню зраду, розлучення тощо). Надзвичайно важливими для розуміння специфіки становища жінок різного віку та подружнього статусу, різних суспільних верств, у різні періоди та на різних теренах мають історико-правничі дослідження. Розвідки О. Кривошия «Жінка в суспільному житті України (друга половина XVI - перша половина XVII ст.)» (1996 р.), засновані на аналізі офіційного законодавства, літописних документів та свідчень іноземних мандрівників, висвітлюють еволюцію майнових та подружніх прав жінок, а також бачення жінок в контексті кримінального судочинства протягом X - XVII ст. І хоча дослідник схильний перебільшувати вагу права власності жінки на рухоме та нерухоме майно у формуванні її громадянських прав та особистих свобод, його праці все ж дають загальне уявлення про розвиток правового дискурсу щодо жінок у зазначений період. Натомість дослідження В. Глиняного «Правове становище заміжньої жінки» (1999 р.) розкриває основні положення цивільного законодавства Російської імперії щодо майнових прав дружини і матері, а також висвітлює процес законодавчого закріплення влади чоловіка над дружиною у XIX ст. Окремі маловивчені аспекти повсякденного побуту жінки в традиційній українській селянській громаді та сім'ї також привернули увагу дослідників. Зокрема, народні уявлення про жіноче тіло, репродуктивні функції і сексуальність жінки, а також пов'язані з цим вірування, повсякденні практики та обряди стали предметом вивчення низки наукових розвідок україністів (І. Колоднюк, С. Толстая, О. Боряк та ін.) Методологічну базу досліджень з жіночої історії в Україні помітно посилили видання двох спеціалізованих хрестоматій «Жінка в історії» та «Гендерний підхід: історія культура, суспільство». Попри те, що ці дві книги є цілком різними за своїм змістом та структурою, їхню важливість для студентів і молодих науковців, які тільки ознайомлюються з жіночою історією, важко переоцінити [Кириленко, Луняк, 2019, с. 60-63].

Особливе місце у вивченні українського феміністичного руху належить М. Богачевській (М. Богачевська-Хом'як - активістка українського жіночого руху в США, автор книги «Жінки в громадському житті України (1884-1939 рр.)», яка представляє національне гроно дослідників. М. Богачевська зазначає, що вже напередодні Першої світової війни Міжнародні жіночі організації були чутливіші до боротьби за мир, ніж до обстоювання національних прав, які на східноєвропейських територіях були взаємо суперечливі, а для звичайної західноєвропейської чи американської феміністки просто бентежні. Жінки вийшли на світову арену під прапором пацифізму, з вимогою припинити воєнні дії [Конціцка, 2017, с. 36].

Проблемами історіографії та історіософії українських жіночих студій присвячена однойменна праця О. Маланчук-Рибак «Жіночі студії в Україні: жінка в історії та сьогоденні» (1999 р.). Окрім докладного огляду народознавчих розвідок про українських жінок другої половини XIX - початку XX ст. та сучасних досліджень з історії жіночого руху в Україні, авторка аналізує передумови та чинники формування в українознавстві головних символів жіночого, що «трансформувались у сталі національні жіночі архетипи і визначили основні параметри інтерпретації суспільної ролі жінки в народознавстві». Дослідниця слушно наголошує на властивій представникам так званої романтичної школи народознавців кінця XIX ст. схильності перебільшувати роль жінки в українській родині та у творенні національно культурного часопростору українців, що виявилось у відповідних розвідках фольклорно-етнографічного спрямування і спричинило утвердження системи символів, міфологем та культурних архетипів жінки. Авторка також розмірковує над однією з найгостріших проблем сучасних гендерних і жіночих досліджень в історії - проблемою непрофесійності й поверховості. Саме це призводить до збереження в сучасному народознавстві тенденції ідеалізувати, а не аналізувати образ жінки в українській культурі, обмежуючи все розмаїття її буття класичним трикутником мати/дружина/патріотка. Такі тенденції до ідеалізації родинного життя, сакралізації образу матері та однобічно романтичного потрактування стосунків у традиційній українській сім'ї почасти збереглися досі [Кириленко, Луняк, 2019, с. 60-61].

Особливо актуальним для сучасних теоретичних підстав вивчення фемінізму стали дослідження висвітлення становища жінки в арабському світі. «Жіночі питання» стали актуальними і в контексті сучасного ісламського фундаменталізму. Польська дослідниця Є. Махут-Мендецька стереотипи поведінки чоловіків виводить з традицій арабського світу. При цьому вона бачить їх у наступному: незалежність, довіра до себе, підприємливість, домінування у суспільстві і сім'ї, амбіції, агресивність, формування і розвиток індивідуальних і самодостатніх схильностей. До інших поведінкових чоловічих стереотипів, на її думку, належать: вміння вирішувати проблеми, відчуття тендерної переваги, важливості, зрештою вищості, відвага, відповідальність та визначеність у діях. До чисто чоловічих рис приписуваних їм дослідниця відносить: здатність до відстоювання своєї думки, раціональне мислення, брак інтерперсональної вразливості [МасИиї-Мепбеска, 2009, с. 104].

Таким чином за аналізу історіографічної традиції спостерігається виразна тенденція до домінування у вітчизняній історіографії фемінологічного підходу до фемінологічних студій, коли більшість авторів намагаються вписати жінку в історію, змушуючи читача побачити щось до цього небачене, відчути забуте і не почуте. Досить часто ми бачимо спроби підміни понять, намагання замінити гендерні дослідження жіночою історією та історією чоловіків. Гендерні історичні та етнологічні студії в Україні все ще перебувають на етапі становлення, намагаються долати нелегкий шлях самоствердження та інституалізації в середовищі української академічної науки та освіти. Значною мірою, успіх сучасних вчених у цьому процесі залежить від повноцінного долучення вітчизняних вчених до зарубіжного наукового процесу, до застосування світових наукових надбань, здатності науковців до опанування і ефективного використання в дослідницькій практиці сучасного методологічного інструментарію на українському джерельному ґрунті. Сьогодення ставить перед вітчизняною історичною наукою невідкладне завдання написати історію формування і функціонування системи взаємовідносин і взаємодій, що стратифікують суспільство за статевими ознаками, історію уявлень про «жіноче» і «чоловіче» як категорії соціального ієрархічного порядку, історію самоуявлень чоловіків, жінок і сексуальних меншин [Кириленко, Луняк, 2019, с. 60-63].

Сучасна українська гуманітаристика, що включає широке поле історії, літератури та літературної критики, продовжуючи фемінологічні традиції другої половини ХІХ - початку ХХ ст., розглядає жінку під новим кутом зору, відповідно до культурно-соціальних трансформацій та модерної рецепції її як самодостатньої особистості [Буряк, 2007, с. 116].

Етапи розвитку жіночих рухів та формування в їх рамках феміністських вимог пов'язані із еволюцією перших гуманістичних поглядів щодо жінки у стародавніх цивілізаціях до сьогоднішнього багатовекторного фемінізму, який визначається рівнем суспільно-політичних змін, здатністю громадянських інституцій до вирішення гендерної проблематики, змістом роботи самих жіночих організацій і товариств [Конціцка, 2017, с. 41].

Висновки

Ті соціальні зрушення, які відбуваються сьогодні у країні примушують по-новому осмислити проблему фемінізму. Глибинне, серйозне, міждисциплінарне дослідження ролі жінки в історії має особливе значення не тільки тому, що об'єктивно відтворює її участь у цивілізаційних здобутках людства, але і дозволяє оцінити здатність конкретного суспільства до модернізації - переходу до демократії та цивілізаційних гендерних стосунків. Адже права жінки є невіддільною складовою прав людини, одного з параметрів модернізації. І саме дослідження жіночої історії дозволить дати відповідь чи здатні ми сприйняти і засвоїти ідеали, цінності та норми демократії. Незважаючи на вагомий доробок у висвітленні проблеми фемінізму у спеціальній науковій літературі та публіцистиці існують на заповненні сюжетні лакуни, а також стереотипи, політизовані сюжети, які вимагають переосмислення тендерної історіографічної традиції у світлі модерного наукового дискурсу.

Список використаних джерел та літератури

1. Kopalinski W., 2006. Encyklopedia - drugiej pici. Wszystko o kobietach, Warszawa, Oficyna wydawnicza RYTM.

2. Machut-Mendecka E., 2009. M^zczyzny o migdaiowych oczach (mqskosc kultury arabskiej), Warszawa, WA Dialog.

3. Андрусяк Т., 2001. Історія політичних та правових вчень, Львів, Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка.

4. Буряк, Л., 2007. Образ жінки в українській гуманітаристиці, Науковий часопис Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова, Серія 6: Історичні науки, Вип.4, Київ, с. 112-117.

5. Гришко В., Лівчук С., 2019. Історичні передумови формування тендерної нерівності у суспільстві. Підприємство, господарство і право, науково-практичний юридичний журнал, № 2, Київ, с. 141-145.

6. Кириленко C., Луняк Є., 2019. Гендерні історичні студії: світовий та вітчизняний досвід, Ніжин, видавець ПП Лисенко М.

7. Кісь, О., 2012. Жіноча історія як напрямок історичних досліджень: становлення феміністської методології, Український історичний журнал, № 2, Львів, с. 159-172.

8. Конціцка Ґ., 2017. Теоретико-методологічні основи дослідження феміністських рухів у політиці: дис. канд. політ. наук: 23.00.01, Львів.