Українська партія соціалістів-революціонерів у міжвоєнній Чехословаччині

Размещено на http://www.allbest.ru

Українська партія соціалістів-революціонерів у міжвоєнній Чехословаччині

Криськов Андрій - доктор історичних наук, доцент, завідувач кафедри українознавства і філософії Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя

KRYSKOV Andrii - Doctor of Historical Sciences, Associate Professor, Head of the Department of Ukrainian Studies and Philosophy, Ternopil Ivan Puluj National Technical University

Анотація

Мета дослідження - проаналізувати основні напрями діяльності та еволюцію програмних засад Української партії соціалістів-революціонерів у Чехословаччині у міжвоєнний період, а також її діяльність у царині освіти і культури. Методологія дослідження. Вивчення діяльності партії на території Чехословаччини міжвоєнного періоду базувалося на принципах історизму, об'єктивності та системності дослідження. Використані загальнонаукові (історичний, логічний, біографічний) та спеціально-історичні (історико-генетичний, історико-порівняльний, проблемно- хронологічний) методи. Наукова новизна полягає у тому, що системно висвітле-но культурно-освітню та політичну діяльність УПСР у міжвоєнній Чехословаччині. Висновки. Значна частина українських есерів опинилася в еміграції у результаті поразки Української революції 1917-1920 рр., де і відбулася організаційна перебудова та еволюція програмних засад Української партії соціалістів-революціонерів. Так, члени Закордонної делегації УПСР на чолі з М. Грушевським стали прихильниками компромісу з більшовиками, у той час, як Закордонний комітет УПСР, який очолював М. Шаповал, рішуче виступив проти таких дій. Упродовж досить тривалого часу ЗК УПСР існував як політична партія, займаючи активну позицію і потужно впливаючи на українську спільноту у Чехословаччині через різні допомогові, політичні, освітні та культурницькі структури. Головною ідеологічною засадою ЗК УПСР було визнано необхідність організації на українських землях національної і соціальної революції, а кінцевою метою діяльності партії - побудова Соборної Трудової Української республіки.

Ключові слова: українська імміграція, Чехословаччина, міжвоєнний період, Українська партія соціалістів-революціонерів, ідеологія.

UKRAINIAN PARTY OF SOCIALISTS-REVOLUTIONARIES IN INTERWAR CZECHOSLOVAKIA

міжвоєнний партія революціонер

Abstract

The purpose of the study is to reveal the issue to analyze the main directions of activity and evolution of the program principles of the Ukrainian Party of Socialists- Revolutionaries in Czechoslovakia of the interwar period, as well as its activity in the field of education and culture. Research methodology. The principles of historicism, objectivity, and systematic research have been used in the study of the activities of Ukrainian Party of Socialists- Revolutionaries in interwar Czechoslovakia. The general scientific (historical, logical, biographical) and special-historical (historical-genetic, historical-comparative, problem-chronological) methods have been used. Scientific novelty is that the cultural, educational and political activities of the UPSR in interwar Czechoslovakia are systematically covered. Conclusions. A large part of the Ukrainian Party of Socialists-Revolutionaries found themselves in exile as a result of the defeat of the Ukrainian revolution 1917-1920. The organizational structure and evolution of the party's views took place here. Thus, members of Foreign Delegation of the Ukrainian Party of Socialists-Revolutionaries, led by M. Hrushevskyi, became supporters of a compromise with the Bolsheviks. In contrast, the Foreign Committee of the Ukrainian Party of Socialists- Revolutionaries, headed by M. Shapoval, strongly opposed such actions. For a long time, the Foreign Committee existed as a political party. He took an active position and had a strong influence on the Ukrainian community in Czechoslovakia through various support, political, educational and cultural structures. The need for the organization of a national and social revolution in the Ukrainian lands was recognized as the main ideological basis of the Foreign Committee of the Ukrainian Party of Socialists-Revolutionaries. The ultimate goal of the party's activity was proclaimed to be the construction of the United Labor Republic of Ukraine.

Key words: Ukrainian immigration, Czechoslovakia, interwar period, Ukrainian Party of Socialists-Revolutionaries, ideology.

Постановка проблеми. Дослідження різних аспектів життя і діяльності українських іммігрантів у міжвоєнній Чехословаччині тривалий час є актуальним для вітчизняної історичної науки. І це цілком природно з огляду на те, які сприятливі умови були створені урядовими колами для біженців з колиш-ньої Російської імперії. Серед великої кількості різнопланових українських установ і організацій вагоме місце посідають політичні партії, які сформувалися ще в Україні. Найпотужнішою з них, принаймні до середини 1920-х років, була Українська партія соціалістів-революціонерів. Хоча вона й зазнала на чужині кілька розколів, проте її ядро послідовно відстоювало українську ідентичність. Особливої уваги заслуговує просвітницька, освітня і культурницька діяльність фактично підпорядкованого партії Українського Громадського комітету. Зрештою, такий історичний досвід є актуальним і сьогодні, коли практично у кожній європейській країні є українські спільноти.

Аналіз джерел та останні дослідження. Представлене дослідження ґрунтується переважно на архівних джерелах, які перебувають на зберіганні у Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України, Центральному державному архіві громадських об'єднань України та Центральному державному історичному архіві у м. Львові. Основний масив інформації про діяльність Української партії соціалістів-революціонерів у Чехословаччині міжвоєнного періоду міститься саме у цих установах. Він представлений працями очільників партії, статутами, звітами, періодикою. Заявлена тема частково була предметом вивчення, деякі сюжетні лінії можна прослідкувати у працях Т. Бевз (Бевз, 2008), Л. Дояр (Дояр, 2017), Н. Миро- нець (Миронець, 2007), В. Трощинського (Трощинський, 1994), П. Феденка (Феденко, 1959), О. Шульгина (Шульгин, 1934) та ін.

Мета статті - проаналізувати основні напрями діяльності та еволюцію програмних засад Української партії соціалістів-революціонерів у Чехословач- чині у міжвоєнний період, а також її діяльність у царині освіти і культури.

Виклад основного матеріалу. Партії лівого спрямування, що виникли на території колишньої Російської імперії, продовжували своє існування і у середовищі української імміграції на території міжвоєнної Чехословаччини. Це пояснюється тим, що певний час вони користувались популярністю, яку винесли з батьківщини на еміграцію. Досить точний перелік діючих на території міжвоєнної ЧСР українських партій та політичних рухів дав визначний діяч Української партії соціалістів-революціонерів М. Шаповал у статті «Еміграція і політика». Вона була написана у 1926 р., тому в ній немає згадки про організований український націоналістичний рух. Він зазначає, що на той час у Чехословаччині діяли такі партії та групи: «1. Група незалежних соціалістів (марксистів), близька по своїй ідеології до Української комуністичної партії на Україні. Інакше називається «групою Винниченка». Стоїть на платформі радянської демократії, виступає проти більшовизму, за повну самостійність України. 2. Українська соціал-демократична робітнича партія, на еміграції має дві течії: лівіша група М. Галагана (так звана «Закордонна група УСДРП») і група І. Мазепи, яка себе вважає за «дійсну» українську соціал- демократію, стоїть ізольовано. 3. Соціалісти. Головно то є Українська партія соціалістів-революціонерів, яка на еміграції має більше число своїх членів,

ніж інші партії. Від неї відкололась група на чолі з Грушевським і перейшла на службу до большевиків. Партія за самостійність Української Республіки в етнографічних межах на принципах трудової демократії. 4. Група радикалів, є частиною Української радикальної партії, ідеологічно народницької і зближена до УПСР. 5. Партія соціалістів-федералістів (радикальних демократів) - типово інтелігентська, буржуазно-демократична партія. Займає числово незначне становище. 6. Хлібороби: а) хлібороби-демократи - поміркована буржуазно-демократична група інтелігенції, що захищає інтереси багатих селян і дрібних поміщиків і б) хлібороби-державники, монархісти. Через малочисельність помітної ролі не грають» (ЦДАВО України, ф. 3563, оп. 1, спр. 49, арк. 58-60З наведеного вище переліку видно, що на 1926 р. у Чехословаччині діяли п'ять партій соціалістичного спрямування, які вбачали майбутнє України в республіканській формі правління, і лише одна організація, що проголошувала своє негативне ставлення до соціалізму та республіканства. Це свідчить, що на середину 1920-х рр. соціалістична ідея серед української імміграції в ЧСР залишалася бути досить популярною.

Найчисельнішою і найвпливовішою серед українських партій лівої орієнтації на території міжвоєнної Чехословаччини була Українська партія соціалістів-революціонерів. Створена ще у квітні 1917 р., ця партія відігравала провідну роль в українському національному русі. У квітні 1919 р. один з провідних діячів партії - М. Грушевський - виїхав за кордон як офіційний представник УПСР для встановлення контактів з європейськими соціалістичними партіями. З цього часу можна вести мову про діяльність Закордонної групи УПСР в еміграції, на чолі якої стояв М. Грушевський.

У Празі Грушевський перебував два місяці. Зустрічі та розмови з давнім знайомим Т-Г. Масариком, з працівниками міністерства закордонних справ ЧСР, а також з відомим англійським публіцистом-слов'янофілом Р. У. Сетоном-Уотсоном, котрий тоді був у Празі, дали змогу Грушевському з'ясувати, що УНР не може сподіватись на міцну підтримку з боку Антанти. У цей період у Празі лідер ЗД УПСР підготував для II Інтернаціоналу необхідні інформаційні матеріали, які були надруковані французькою мовою у вигляді трьох брошур. Перша являла собою короткий виклад історії, програми й політичних позицій УПСР; у другій містився земельний закон Центральної Ради з поясненнями щодо сутності аграрної проблеми в Україні; у третій давався огляд подій в Україні у 1917-1919 рр., розглядалась тодішня соціальна структура українського суспільства (Трощинський, 1994, с. 100).

Восени 1919 р. центром ЗД УПСР став Відень. До неї входили М. Грушевський - голова, М. Шраг, М. Чечель та О. Жуковський - члени делегації. З нею співпрацювали і не члени ЗД УПСР - П. Христюк, І. Штефан та інші соціалісти-революціонери, які з тих чи інших причин опинилися в еміграції. Політику Закордонної делегації деякий час поділяв і М. Шаповал, який, переїхавши в листопаді 1919 р. з Відня до Чехословаччини, ще упродовж року узгоджував свої дії з делегацією (ЦДАВО України, ф. 3563, оп. 1, спр. 78, арк. 18). Однак ЗД УПСР стала на шлях визнання радянської влади в Україні та співпраці з нею. З'ясувалося, що для Грушевського та його соратників ідея всесвітньої революції важливіша за ідею самостійності України. У своєму листі до уряду УСРР від 19 липня 1920 р. Грушевський висловив жаль з приводу того, що Україна «з її величезним класом трудового селянства, свідомого і активного, замість того, щоб служити етапом у завоюваннях революції, до цих пір є гальмом для її поширення» (ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 194, арк. 33). Цей лист виражав позицію всієї ЗД УПСР, яка вважала уряд УНР контрреволюційним. І, що особливо характерно, він був написаний у той момент, коли українсько-польські війська вели боротьбу в Україні проти більшовиків. У відповідь міністерство закордонних справ УНР видало розпорядження про негайне позбавлення за «злочинну антидержавну роботу» Чечеля, Грушевського, Жуковського, Христюка, Кондрашенка, М. Шаповала, Штефана та інших членів цієї партії українських паспортів, «щоб унеможливити їх перебування за кордоном» (ЦДАВО України, ф. 3696, оп. 2, спр. 417, арк. 41). Можливо, ці заходи і дали б очікуваний ефект, однак невдовзі і сам уряд УНР покинув українську територію.

З осені 1920 р. лінію на розмежування із ЗД УПСР, насамперед у ставленні до більшовицької влади, повела празька група УПСР на чолі з М. Шаповалом. Крім прорадянської політики делегації, істотними факторами, які привели до антибільшовицьких настроїв широких кіл українських есерів, були невдалий наступ радянських військ проти Польщі та особливо щедрі поступки полякам на Ризьких мирних переговорах за рахунок українських земель.

31 жовтня 1920 р. була створена празька група УПСР, яка отримала назву Закордонний комітет Української партії соціалістів-революціонерів. У комітеті об'єднались праві елементи партії есерів. Очолив його М. Шаповал (ЦДАВО України, ф. 3563, оп. 1, спр. 78, арк. 19). Влітку 1920 р. ЗД УПСР прийняла рішення про розпуск Закордонного комітету, звинувативши його у проведенні сепаратистської акції, спрямованої на розбиття єдності організацій соціалістів-революціонерів за кордоном та в узурпації функцій вищого представництва партії за межами України, віднесених ЦК УПСР виключно до компетенції ЗД УПСР. М. Шаповала було звинувачено у співпраці з буржуазією, виявом якої стало створення у Празі спільними зусиллями української імміграції у Чехословаччині громадсько-допомогової установи - Українського громадського комітету, який очолив М. Шаповал. Керівництву Закордонної делегації не подобався не лише персональний склад комітету, а й те, що він, на думку М. Грушевського та лівих українських есерів, набув паралельного характеру з представництвом УСРР у Чехословаччині.

Основна маса українських есерів, які опинились в еміграції, у конфлікті між ЗД УПСР та Закордонним комітетом УПСР підтримала останній. Комітет проігнорував рішення делегації про його розпуск й виключення провідників з партії. У липні 1922 р. на конференції представників, прихильних до Закордонного комітету організацій соціалістів-революціонерів з Польщі,

Галичини, Буковини, Волині і Чехо Словаччини, була викладена інша версія причин і наслідків вищезгаданого конфлікту. У прийнятій конференцією постанові зазначалось, що створення ЗК УПСР було реакцією на неспроможність ЗД організувати боротьбу українських есерів за політичне, національне та економічне визволення трудових верств України в умовах переходу УПСР на батьківщині на нелегальне становище (Нова Україна, 1922, с. 24). Рішення цієї конференції заклали базу для подальшої діяльності тієї частини українських есерів, які розійшлися в поглядах із ЗД УПСР.

Найчисленніший осередок опозиційних до ЗД УПСР знаходився на території Чехословаччини, зокрема в Празі. Менші групи та окремі члени партії, які підтримали ЗК УПСР, перебували у Польщі, Франції, Бельгії та інших європейських країнах. Праве крило партії на еміграції довело не лише свою спроможність до самоорганізації та виявлення себе через внутріпартійні та загально-громадські акції, але й до створення програмно-політичних засад, спрямованих на майбутнє здобуття незалежності та суспільної реорганізації України. Велика заслуга у цьому двох провідних діячів есерівського руху - М. Шаповала та Н. Григоріїва, який після смерті Шаповала у 1932 р. очолив українських есерів за кордоном.

Праві есери на еміграції вважали себе більше народниками, відкидаю- чи багато соціально-економічних та філософських положень марксизму. Основні положення цієї ідеології висвітлені у ряді теоретичних праць їхніх лідерів (Шаповал, 1925; Шаповал, 1926; Шаповал, 1927; Шаповал, 1935).

Відразу треба зауважити, що ЗК УПСР дійшов висновку про неможливість співпраці з комуністами. Це знайшло відображення у статті М. Шаповала «Засади соціотехніки», де комуністичний рух був засуджений за «зв'язок з Москвою та за протисоціалістичну тактику» (ЦДАВО України, ф. 3563, оп. 1, спр. 77, арк. 121зв.). Такий висновок М. Шаповала підкріплювався його дослідженнями минулого та сучасного йому становища української нації. Він підкреслював, що комуністи в УСРР прагнуть продовження старої царської політики «керування українським селом через зрусифіковане місто». А оскільки основна маса українців є селянами, то таке керівництво означає російське поневолення України. Праві кола українських есерів у Чехословаччині небезпідставно вважали, що більшовики створили в УСРР державний капіталізм, перетворивши на державну власність заводи, фабрики, залізниці, ліси, землю і цим усунули трудящих від засобів виробництва. Отже, державний капіталізм виявився ще гіршим, ніж приватний, бо він створив одного, необмеженого в правах та засобах примусу власника в особі держави і перетворив трудящих у наймитів-робітників, становище яких було ще безправнішим, ніж у період приватного капіталу (Миронець, 2007, с. 57-58). Отже, соціалісти- революціонери шаповалівської течії мали з більшовиками розходження антагоністичного характеру.

Програмні принципи українських есерів у Чехословаччині базувались на тому, що українському народові необхідно було визволитися від п'яти форм поневолення: «від капіталістичного визиску нашої праці...»; «від визиску фізичної сили, цебто від податку крові, від військової служби ворогові»; «від денаціоналізації, від визиску психічної енергії...»; «від колонізації, від калічення соціяльної структури, від втілення чужих груп в наш суспільний організм»; «захистити землю і природні добра від конфіскати або ясніше: вирвати землю і природні добра з рук гнобителів...» (Трощинський, 1994, с. 123). Визначення першої форми поневолення пов'язане із розумінням есерами радянського соціалізму як державного капіталізму. Під другою формою поневолення розумілось розчленування українських земель між різними державами. Це означало, що українців брали в іноземні війська, де вони самі охороняли та захищали іноземне панування над собою. Щодо змісту третьої - духовної форми поневолення, то тут малась на увазі втрата українцями власного «я» під впливом цілеспрямованої політики держав-колонізаторів. Передостання форма визиску полягала у тривалій і цілеспрямованій зміні іноземними поневолювачами та їхніми місцевими прислужниками етноде- мографічної структури України. Особливо підкреслювалось, що наслідком такої політики стало швидке збільшення кількості неукраїнського елементу в українських містах та зосередження у руках чужинців торгівлі, фінансів і промисловості. Остання, п'ята форма поневолення, була небезпечною тому, що через нещадну експлуатацію іноземними поневолювачами природних багатств України українська нація прирікалася на біологічне вимирання та постійну економічну залежність від інших народів.

На думку ЗК УПСР, визволення України могло відбутись лише шляхом соціальної революції. У статті «Світова ситуація, сучасне становище українського трудового народу і завдання УПСР» М. Шаповал писав: «Головним історичним завданням УПСР є переведення соціальної революції на українських землях з метою визволення українських селян та робітників від неволі й визиску та забезпечення їм свободи для культурного і господарського будівництва та розвитку в формі соборної самостійної соціалістичної Української Республіки» (ЦДАВО України, ф. 3563, оп. 1, спр. 3, арк. 20). Навіть у випадку, коли в Україні розпочнеться національна революція, її необхідно, на думку М. Шаповала, перетворити на революцію соціальну. Необхідність цього випливала з постулату, що в Україні не існує власної, національно свідомої буржуазії, яка б стала гарантом незалежності, та із специфічності соціальної структури населення України. Тому всяка революція, якщо вона не соціальна, не могла привести до справжнього визволення України (ЦДІАЛ України, ф. 309, оп. 1, спр. 262, арк. 8).

Характерно, що українські есери на чужині розпочали активну культурницьку працю, оскільки вважали, що це примусить ворогів рахуватися з інтересами українців (Дояр, 2017, с. 64). Початком її вважається створення за ініціативи празької групи УПСР навесні 1921 р. Українського громадського комітету. Одним із результатів його діяльності стало створення Української господарської академії в Подєбрадах, Українського педагогічного та

Українського соціологічного інститутів у Празі, заснування різного роду до- помогових та кооперативних організацій і товариств, українських видавництв, газет, журналів тощо.

Проте УГК став, і у цьому є вина політики М. Шаповала, ареною міжпар- тійної боротьби між українськими політичними групами, що, крім іншого, призвело і до поглиблення розмежування між галицькими та наддніпрянськими іммігрантами у Чехословаччині. Так, галицька імміграція категорично відмовилась співпрацювати з УГК, звинувачуючи його керівництво у «проведенні громадськими грішми партійної агітації» (ЦДАВО України, ф. 3521, оп. 1, спр. 3, арк. 5). Визначний український діяч О. Шульгин, представник уряду УНР в ек- зилі, теж звинувачував М .Шаповала у необ'єктивній кадровій політиці УГК стосовно українців, які не були членами УПСР (Шульгин, 1934, с. 22). Пізніше сам М. Шаповал звинувачував українських соціал-демократів у тому, що вони через Український вільний університет у Празі розпочали боротьбу проти УПСР та УГК, а пізніше «відірвали» від комітету Українську господарську академію (ЦДАВО України, ф. 3563, оп. 1, спр. 49, арк. 77). Соціалістичні погляди М. Шаповала не могли не позначитись відповідним чином і на його концепції проведення культурницької праці. У вже цитованій статті «Засади соціотехні- ки» він подає перелік агітаційних гасел УПСР за кордоном. Вони засуджують релігію та церкву в цілому, однак автокефальний рух «умовно підтримується», спорт, як організація трудових мас, теж підтримується, але спорт буржуазії засуджується (ЦДАВО України, ф. 3563, оп. 1, спр. 49, арк. 121зв.). Все ж заслуги М. Шаповала у розбудові громадсько-культурного життя української імміграції у Чехословаччині дістали визнання навіть від найпринциповіших його політичних опонентів (ЦДАВО України, ф. 4465, оп. 1, спр. 179, арк. 12).

Відповідними до програмних принципів празької групи українських есерів були і їхні політичні засади. На чільне місце ставилась соборність. Реалізувати цю ідею можна було через соціальну революцію, що мала визволити українську націю на всіх її етнічних землях та об'єднати ці території в одній республіці. Перевага у державній організації післяреволюційного українського суспільства надавалась федералізму. Основними одиницями української федерації мали стати Закарпаття, Галичина, Волинь, Буковина, Правобережна Україна з Бессарабією, Лівобережна Україна, Степова Україна, Кубань і Крим. До компетенції федерального уряду відносилися питання зовнішньої політики, охорони кордонів, збройних сил, ухвалення та внесення змін до конституції. Загалом, федеральний уряд мислився лише як посередницький та арбітражний орган. Через соборність Україна мала стати «справжнім суспільством» та виробити власну об'єднуючу національну ідею. Наступною політичною засадою була повна політична самостійність України, передумовою досягнення якої мало стати економічне та культурне усамостійнення. Третьою політичною засадою українських есерів за кордоном була революційність - заперечення всього, що запроваджувалося гнобителями України. Максималізмом означалася четверта політична засада. Вона полягала у прагненні соціалістів- революціонерів домогтися повного й всебічного визволення української нації. Й, нарешті, п'ята засада - інтернаціоналізм - розшифровувалася як необхідність перейняти і застосувати в державному будівництві України кращі здобутки інших народів (Трощинський, 1994, с. 125).

Хоча соціалісти-революціонери і були рішуче налаштовані проти будь- якої співпраці з буржуазією, але у різних громадських та наукових організаціях вони деякий час успішно співпрацювали з «буржуазною» інтелігенцією, до якої, до речі, відносили й членів інших українських соціалістичних партій (ЦДАВО України, ф. 3562, оп. 1, спр. 31, арк. 4-8).

У політичному плані на початку 1920-х рр. празьких есерів шапова- лівської течії захопила ідея створення в українському іммігрантському середовищі «єдиного революційно-демократичного національного фронту». Фронт задумувався як сила, спроможна зупинити наступ більшовизму та створити необхідні політичні передумови для визволення української нації з-під ярма гнобителів. Адже жодна окрема соціалістична течія була неспроможною виконати це завдання. До «єдиного фронту» не могли увійти українські монархісти різних напрямків, зміновіховці та прихильники ек- зильного уряду УНР. Про іммігрантів-галичан мови не велось взагалі. На початку 1925 р. у Празі було проголошено про створення «Українського революційно-демократичного національного союзу», що мав стати об'єднанням усіх українських соціалістів, орієнтованих на створення власними силами незалежної України шляхом соціальної революції. Але помітної діяльності союз не вів. Внутрішні протиріччя та особисті амбіції його членів виявились значно сильнішими від бажання працювати спільно (ЦДАВО України, ф. 3562, оп. 1, спр. 32, арк. 77, 81; Феденко, 1959, с. 110-111; Винниченко, 1991, с. 20; Трощинський, 1994, с. 127-128). Ще однією причиною, через яку союз не зміг розвинути значної діяльності, була позиція самої української імміграції в Чехословаччині. Значну частину її складали прихильники екзильного уряду УНР. Вони були не проти об'єднання, але мали свої погляди на його цілі та членство у ньому: «Поставити перед еміграційним об'єднанням конкретні політичні завдання - це значить одкинути ті чи інші емігрантські групи, це значить звузити його. Емігрантські об'єднання мусять, приймаючи своїх членів, обмежуватись, крім певних моральних моментів, тільки найзагальні- шими вимогами: до об'єднання може належати лише той, що стоїть на ґрунті самостійної української державності й культури» (Український Вісник, 1925, с. 1; ЦДАВО України, ф. 4465, оп. 1, спр. 232, арк. 38).

Невдача зі створенням «єдиного революційно-демократичного національного фронту» не відбилась на політичній активності УПСР у Чехословаччині. Терор і переслідування українців в СРСР, репресії польського уряду у Східній Галичині, наміри німецьких нацистів щодо України, підготовка нової світової війни зацікавленими в ній країнами - на все це по змозі адекватно реагували українські соціалісти-революціонери. Попри свій класовий підхід, вони постійно підкреслювали моменти загальнонаціонального

характеру, завжди мали метою своєї діяльності створення незалежної соборної Української республіки власними силами української нації.

Закордонний комітет УПСР співпрацював у рамках Міжнародного бюро революційних партій з іноземними соціалістичними партіями та групами, а також із соціалістичними партіями емігрантів з колишньої Російської імперії. Влітку 1927 р. у Празі була завершена робота над проєктом програми Соціалістичної ліги народів Східної Європи. У його розробці брали участь представники українських есерів на чолі з М. Шаповалом, російських есерів з групи В. Чернова, білоруських есерів та білоруських соціалістів-федералістів й вірменської партії «Дашнакцутюн». Ліга не виявила особливої активності. Проте заслуговує на увагу сама спроба створення міжнародної організації на принципах визнання рівноправності націй, їхнього права на самостійну державність. Створення Ліги продемонструвало реальну можливість порозуміння між емігрантськими політичними структурами неросійських народів, з одного боку, і тими російськими емігрантами, які не стояли на позиціях шовінізму та вели- кодержавності, - з іншого (ЦДАВО України, ф. 4465, оп. 1, спр. 328, арк. 1-21). Іншим виявом співпраці українських і російських есерів за кордоном була спроба створити у 1931 р. на базі Українського соціологічного інституту та Інституту вивчення Росії єдиної науково-дослідницької установи - Соціологічного інституту Східної Європи (ЦДАВО України, ф. 3563, оп. 1, спр. 77, арк. 59-62). На жаль, празька група соціалістів-революціонерів не змогла знайти спільної мови з представниками інших кіл української імміграції у Чехословаччині.

У різні проміжки часу в міжвоєнній Чехословаччині видавалось багато суто партійних (періодичних і неперіодичних) друкованих органів УПСР: «Боротьба», «Вартовий», «Бюлетень секретаріату головного комітету закордонної організації Української партії соціалістів-революціонерів», «Бюлетень закордонного комітету УПСР», «Вістник УПСР», згодом перетворений у «Трудову Україну» тощо (Животко, 1934, с. 18-20). Представники партії, будучи членами редколегій, мали вплив на 47 українських друкованих органів за кордоном (Григоріїв, 1934, с. 19). Пояснення питання фінансування всіх цих друкованих видань дає опис діяльності української імміграції Празького управління поліції: «В перші роки по державному перевороту, коли українська еміграція поселилась в ЧСР, вся допомога чехословацької влади була надана на прохання есерівської партії, що була на чолі емігрантської акції. Зрозуміло, партія пам'ятала і про себе, тому зараз вона є фінансово забезпечена» (Tejchmanova, 1993, c. 191).

У Празі була сконцентрована основна маса українських есерів за кордоном. Багато іммігрантів стали членами партії у Чехословаччині. Новими членами ставали переважно колишні вояки армії УНР, котрі втекли або легально переїхали з польських таборів у ЧСР, де стали студентами українських закладів вищої освіти. М. Шаповалу, як керівникові Українського громадського комітету у Празі - організації, яка була засновником більшості цих ЗВО, нескладно було забезпечити кількісне зростання рядів партії за рахунок студентів. Незадоволені екзильним урядом УНР за поразку боротьби за державність та за перенесені у польських таборах поневіряння, колишні вояки йшли за радикальними гаслами М. Шаповала та УПСР. Лави празької групи українських есерів постійно зростали (ЦДАВО України, ф. 4465, оп. 1, спр. 179, арк. 12).

Однак не всі ті, хто став членом УПСР за кордоном, виявилися готовими слідувати вимогам М. Шаповала. Серед членів партії у ЧСР стався ідеологічний розкол, який тривав до смерті М. Шаповала у 1932 р. Лише навесні 1933 р. українські есери у Чехословаччині дійшли згоди, а у жовтні 1933 р. на конференції УПСР у Празі було обрано новий керівний орган партії - Центральний комітет. Його очолив Н. Григоріїв (Феденко, 1959, с. 258). Проте вже нечисленна партія не могла ефективно діяти. Ліквідація Чехословацької республіки та наступна її окупація взагалі унеможливила будь-яку політичну діяльність.

Висновки

Значна частина українських есерів опинилася в еміграції у результаті поразки Української революції 1917-1920 рр., де і відбулася організаційна перебудова та еволюція програмних засад Української партії со- ціалістів-революціонерів. Так, члени Закордонної делегації УПСР на чолі з М. Грушевським стали прихильниками компромісу з більшовиками, у той час, як Закордонний комітет УПСР, який очолював М. Шаповал, рішуче виступив проти таких дій. Упродовж досить тривалого часу ЗК УПСР існував як політична партія, займаючи активну позицію і потужно впливаючи на українську спільноту у Чехословаччині через різні допомогові, політичні, освітні та культурницькі структури. Головною ідеологічною засадою ЗК УПСР було визнано необхідність організації на українських землях національної і соціальної революції, а кінцевою метою діяльності партії - побудова Соборної Трудової Української республіки.

Список використаних джерел і літератури

Бевз, Т. А. (2008). Партія національних інтересів і соціальних перспектив (політична історія УПСР). Київ: ІПіЕНД імені І. Ф. Кураса, 586 с.

Винниченко, В. (1991). Заповіт борцям за визволення. Київ: Криниця, 128 с.

Григориїв, Н. (1934). УПСР і преса. Трудова Україна, (12).

Дояр, Л. В. (2017). Маловідомий наратив української політичної еміграції в Чехословаччині: оцінка революційного досвіду та концептуація визвольної боротьби. Науково-теоретичний альманах «Грані», (Т.20, №5 (145)), 61-66.

Животко, А. (1934). Українська партія соціалістів-революціонерів і преса. Трудова Україна, (11).

Миронець, Н. (2007). Микита Шаповал про національне відродження та державність. Микита Шаповал - видатний державний діяч, вчений, патріот: матер. наук.- практ. конф. Донецьк, 50-61.

Нова Україна. (1922). (12).

Трощинський, В. (1994). Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище. Київ: Інтел, 260 с.

Український Вісник. (1925). (11).

Українська політична еміграція 1919-1945: док. і матер. (2008). Київ: Парламентське видавництво, 928 с.

Феденко, П. (1959). Український рух у ХХ ст. Лондон: Наше слово, 141 с.

Шаповал, М. (1926). Большевизм і Україна. Прага: Вільна спілка, 60 с.

Шаповал, М. (1925). Куди вони йдуть... Нова Україна, (1), 1-2.

Шаповал, М. (1927). Програма Української партії cоціалістів-революціонерів. Прага, 43 с.

Шаповал, М. (1935). Міжнаціональне становище українського народу. Прага, 111 с.

Шульгин, О. (1934). Без території: ідеологія і чин Уряду УНР на чужині. Париж: Меч, 251 с.

Центральний державний архів вищих органів влади і управління України.

Центральний державний архів громадських об'єднань України.

Центральний державний історичний архів у м. Львові.

Tejchmanova, S. (1993). Dokument o ukrajinske emigraci v mezivalecnem Ceskoslo- vensku. Slovansky prehled, (1).

References

Bevz, T. A. (2008). Partiia natsionalnykh interesiv i sotsialnykh perspektyv (politychna istoriia UPSR) [Party of national interests and social perspectives (political history of the UPSR)]. Kyiv: IPiEND imeni I. F. Kurasa, 586 s. [in Ukrainian].

Vynnychenko, V. (1991). Zapovit bortsiiam za vyzvolenniia [A testament to the fighters for liberation]. Kyiv: Krynytsia, 128 s. [in Ukrainian].

Hryhoryiv, N. (1934). UPSR i presa [UPSR and the press]. Trudova Ukraiina, (12) [in Ukrainian].

Doiar, L.V. (2017). Malovidomyi naratyv ukrainskoi politychnoi emihratsii v Chekho- slovachchyni: otsinka revoliutsiinoho dosvidu ta kontseptuatsiia vyzvolnoi borotby [The little-known narrative of Ukrainian political emigration in Czechoslovakia: an assessment of the revolutionary experience and the concept of the liberation struggle]. Naukovo-teo- retychnyi almanakh «Hrani», (Vol. 20. № 5 (145)), 61-66. [in Ukrainian].

Zhyvotko, A. (1934). Ukraiinska partiia sotsiialistiv-revolutsioneriv i presa [Ukrainian party of socialists-revolutionaries and the press]. Trudova Ukraiina, (11) [in Ukrainian].

Myronets, N. (2007). Mykyta Shapoval pro natsionalne vidrodzhennia ta derzhavnist [Mykyta Shapoval on national revival and statehood]. Mykyta Shapoval - vydatnyi der- zhavnyi diiach, vchenyi, patriot: mater. nauk.-prakt. konf. Donetsk, 50-61. [in Ukrainian].

Nova Ukraiina [New Ukraine]. (1922). (12). [in Ukrainian].

Troschynskyi, V. (1994). Mizhvoenna ukraiinska emihratsiia v Evropi iak istorychne i socialno-politychne iavysche [Interwar Ukrainian emigration to Europe as a historical and social-political phenomenon]. Kyiv: Intel, 260 s. [in Ukrainian].

Ukraiinskyi Visnyk [Ukrainian Herald]. (1925). (11). [in Ukrainian].

Ukrainskapolitychna emihratsiia 1919-1945 [Ukrainian political emigration]: dok. i mater. (2008). Kyiv: Parlamentske vydavnytstvo, 928 s. [in Ukrainian].

Fedenko, P. (1959). Ukraiinskyi rukh u XXst. [Ukrainian movement in the XX century]. London: Nashe slovo, 141 s. [in Ukrainian].

Shapoval, M. (1926). Bol'shevyzm i Ukrayina [Bolshevism and Ukraine]. Praha: Vil'na spilka, 60 c. [in Ukrainian].

Shapoval, M. (1925). Kudy vony ydut'...[Where are they going.]. Nova Ukrayina, (1), 1-2. [in Ukrainian].

Shapoval, M. (1927). Prohrama Ukraiinskoipartii sotsialistiv-revolutsioneriv [Program of Ukrainian party of the socialists-revolutionaries]. Praha, 43 s. [in Ukrainian].

Shapoval, M. (1935) .Mizhnatsionalne stanovyshche Ukraiinskoho narodu [The international situation of the Ukrainian people]. Praha, 111 s. [in Ukrainian].

Shulhyn, O. (1934). Bez terytorii: ideolohiia i chyn Uriadu UNR na chuzhyni [Without territory: ideology and activity of the government of the Ukrainian People's Republic abroad]. Paryzh: Mech, 251 s. [in Ukrainian].

Tsentralnyi derzhavnyi arkhiv vyshchykh orhaniv vlady i upravlinnia Ukrainy [Central State Archives of Supreme Bodies of Power and Government of Ukraine]. [in Ukrainian].

Tsentralnyi derzhavnyi arkhiv hromadskykh obiednan Ukrainy [Central State Archives of Public Organizations of Ukraine]. [in Ukrainian].

Tsentral'nyy derzhavnyy istorychnyy arkhiv u m. L'vovi [Central State Historical Archives of Ukraine in Lviv]. [in Ukrainian].

Tejchmanova, S. (1993). Dokument o ukrajinske emigraci v mezivalecnem Ceskoslo- vensku. Slovanskyprehled, (1). [in Czech].

Размещено на Allbest.ru