Зміни в організаційній структурі Закарпатської Реформатської Церкви (1946-1949)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміни в організаційній структурі Закарпатської Реформатської Церкви (1946-1949)

Ібоя Самборовскі-Нодь

Проаналізовано і реконструйовано низку післявоєнних перехідних подій регіонального масштабу з погляду окремої конфесії. Проаналізовано маловідомі і невідомі архівні джерела Архіву та Музею Закарпатської Реформатської Церкви, Державного архіву Закарпатської обл., Архіву Управління Служби безпеки України в Закарпатськіі обл., Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, Синодського архіву Угорської Реформатської Церкви, Державного архіву Російської Федерації.

Зазначено, що наукова новизна роботи полягає у тому, що в українських дослідженнях з історії Церкви проблематика історії закарпатських реформатів після 1944 р. вивчалася лише епізодично, мозаїчно, іноді дотично в контексті інших протестантських конфесій, інколи без дотримання хронологічних і причиново-наслідкових зв'язків. Натомість загальніі історії протестантів або ж історії баптистів як протестантської конфесії з найбільшою організаційною структурою приділено значну увагу. Акцентовано не так на фактографічному наративі історичної хронології, як на тематично орієнтованому розкритті матеріалу. Тему (структурні перетворення) розкрито у причиново-наслідковому контексті, тобто коли, чому і як змінили організаційну структуру реформатів, яка ґрунтувалася на традиційній автономності церковних громад, єрархічності.

Підсумовано, що структурні перетворення, які пройшла Реформатська Церква між лютим 1946 р. і груднем 1949 р., стали своєрідним виявом процесу радянізації. У наративному вимірі однозначно окреслено те, наскільки глибинні суспільні зміни відбулися в регіоні внаслідок радянської окупації Закарпаття у 1944 р. Виявлено, що ідеологічно відкрита атеїстична імперська держава безпосередньо після захоплення території вважала, що всі конфесії - після належних перетворень €к зможе використовувати як ідеологічну опору власних інтересів. Також встановлено, що Реформатська Церква, яка ґрунтувалася на автономії церковних громад і синодально-пресвітерському принципі, ніяк не вкладалася в єрархічну систему мислення, однозначно притаманного для одноосібної диктатури, відтак виникла необхідність перетворити, надати потрібної форми церковній структурі реформатів. Констатовано, що для радянської імперської бюрократії моделлю для такого структурного перетворення стала добре їм знана і повністю зрозуміла Російська Православна Церква. Відтак розкрито процес трансформації церковної структури закарпатських реформатів за радянським зразком, унаслідок чого зникли церковні округи, пробсти, власне єпископ і церковна єпархія.

Ключові слова: державна реєстрація, Закарпатська Реформатська Церква, історія Церкви, післявоєнний перехід, радянська влада, реформати (кальвіністи).

Ibolya SZAMBOROVSZKY-NAGY

PhD, Candidate of Historical Sciences, Associate Professor Director of the Library and Information Center «Apaczai Csere Janos» Ferenc Rakoczi II Transcarpathian Hungarian College of Higher Education

STRUCTURAL TRANSFORMATION OF THE TRANSCARPATHIAN REFORMED CHURCH ORGANIZATION (1946-1949)

The research methodology is based on the analysis of little-known and unknown archival sources of the Archives and Museum of the Transcarpathian Reformed Church, the State Archive of the Transcarpathian Region, the State Archive of the Security Service of Ukraine in Transcarpathia Region, the Central State Archives of Supreme Bodies of Power and Government of Ukraine, the Synod Archives of the Reformed Church in Hungary, and the State Archive of the Russian Federation.

The scientific novelty of the research lies in the fact that the problem of the history of the Transcarpathian Reformed people after 1944 was carried out only as a partial mosaic-like study in the Ukrainian church history research along with other Protestant denominations, sometimes neglecting the chronological order and cause-and-effect relationship. Despite the fact that the history of the Protestants appears as a collective theme, or as the Protestant denomination with the largest organization, the history of the Baptists receives wide attention in the national church history writing. Our study is primarily not a factual narrative of historical chronology but rather focuses on thematic orientation. Following this point of view, it reflects on the issue (structural transformation) in the context of causality that is, when, why and how the organization of the Reformed church communities which had been based on traditional community autonomy was transferred to the hierarchical structural system.

In conclusion, it can be said that the structural transformation through which the Reformed church organization underwent between February 1946 and December 1949, was a specific field for the manifestation of Sovietization. In the present study, the picture of the profound social changes that the Soviet occupation of Transcarpathia in 1944, initiated in the region clearly emerges. Based on its ideology, the openly atheistic imperial state believed that immediately after the annexation of the territory and sufficient transformations of the various denominations, it would be able to use them as ideological support in its interests.

However, the Reformed church which had been built according to the council- presbyterian principle and based on the autonomy of parishes did not fit into the clearly hierarchical thinking system of the one-man dictatorship. That is why its church structure had to be transformed and adjusted to the form. Thus, the well-known and completely transparent Russian Orthodox Church served as a model for structural transformations in the Soviet imperial bureaucracy. As a result, the process of transformation of the Transcarpathian Reformed church organization into the Soviet model which ended up in the disappearance of the dioceses, deacons, the bishop, and the church districts is outlined.

Keywords: Church history, Reformed people (Calvinists), post-war transition, Soviet regime, state registration, Transcarpathian Reformed Church.

Проблематика теми криється в тому, що історія власне Закарпатської Реформатської Церкви у період після Другої світової війни -- далеко не повністю розкрита сторінка в історії протестантських Церков України. Це додає актуальності дослідженню, оскільки через унікальні організаційно-структурні принципи реформатської конфесії (як синодально-пресвітерський принцип, так і автономія релігійних громад) радянська імперська влада не могла долучити її до інших, на тоі час уже уніфікованих церковних організацій. Події періоду 1944€к1949 рр. постають як атипові процеси, серед яких актуальною проблематикою виявляється радикальна зміна структури церковної організації закарпатських реформатів. Відповідні перетворення позначилися на всій системі управління конфесії, а також вплинули на церковні обряди та богослужіння. Ці аспекти до сьогодні не розкриті в історії протестантських конфесій України, хоча реформати €к єдина із протестантських громад, яка уникла принизливої назви «секта».

У сучасній українській історіографії питанням протестантських конфесій Закарпаття, зокрема проблемою відносин між реформатами та радянською державою, займалися різні дослідники. Серед них ті, які розкривали питання з перспективи держави, як і ті, які дивилися на проблему з ракурсу протестантів. З-поміж досліджень із різними підходами натрапляємо на праці, де подано загальну характеристику релігійно-церковного життя епохи (це, зокрема, монографії Володимира Пащенка, Олександра Лисенка, Петра Бондарчука чи публікація Оксани Лешко). Ґрунтовну наукову джерельну базу має книга Віктора Войналовича, де закарпатським реформатам присвячено окремий підрозділ. Безпосередньо темою закарпатських реформатів після 1944 р. займалися Ігор Саламаха, Оксана Лешко,

Лариса Капітан, Інна Шерстюк. Проте в цих дослідженнях увагу сконцентровано на окремих моментах, подіях чи особах, до того ж оскільки в них використано як джерела переважно документи Ради у справах релігійних культів (РСРК), то епоха і аналізована проблема постають переважно з перспективи радянських державних структур. Відповідно нерозкритими залишаються релевантні аспекти причинності. Це додає актуальності цій публікації, де, крім матеріалів РСРК і державного архіву, використано й документи церковних архівів.

У публікації передовсім на основі тогочасних джерел розкрито ті історичні перипетії, що їх довелося пережити закарпатським реформатам і структурі Закарпатської Реформатської Церкви між лютим 1946 р. та груднем 1949 р., у ході яких чиновницька машина Радянського Союзу неодноразово і з різних причин то зупиняла питання державної реєстрації, то залишала іого в невизначеному стані, то згодом затвердила. Зрештою, влада змусила реформатів прийняти чужу для них єрархічну церковну структуру. Крім цього, простежено реальний процес державної реєстрації реформатських церковних громад, що фактично спричинило розмивання церковної організаційної будови, яка ґрунтувалася на автономії, та припинення діяльності частини реформатських церковних громад. Також було з'ясовано, як органи державної влади здійснили ліквідацію традиційного самоуправління реформатів, визначивши т. зв. церковний центр і скасувавши посаду єпископа як керівника християнської громади, організованої за територіальним принципом. Наприкінці аналізованого періоду (кінець грудня 1949 р.) держава, застосувавши РСРК як інструмент, безповоротно утвердила свою авторитарну владу над реформатами.

Мета статті €к розкрити процес, у ході якого нова влада (1944 р. Закарпаття було приєднано до Радянського Союзу) примушувала реформатські громади до радикальних перетворень в організаційній структурі своєї Церкви. Також просте- жено етапи насильницьких структурних змін, під час яких радянська бюрократія послідовно руйнувала систему самоврядування реформатів, що ґрунтувалася на автономії громад і синодально-пресвітерському принципі.

Обов'язкова державна реєстрація як спосіб розхитування традиційної церковної структури. Нова державна влада прив'язала діяльність церковних громад краю до державної реєстрації, що, по суті, означало розширення дії ухваленого ще 1918 р. законодавства на церковні громади, які функціювали на території Закарпатської обл.. Відповідно вірянам у кожному населеному пункті необхідно було подати заявку на реєстрацію новоствореної церковної громади, наче раніше вона взагалі не існувала. І якщо реєстрація римо-католиків на початку 1947 р. відбулася відносно швидко, затвердження заяви реформатів керівництво РСРК Української Радянської Соціалістичної Республіки весь час відкладало. Одна з причин затримки, безсумнівно, полягала в тому, що радянська бюрократична чиновницька система до 1944 р. узагалі нічого не знала про реформатів €к тільки те, що вони протестанти. Саме тому влада спочатку підтримала і дозволила в 1947 р. переговори про «влиття» до організації Євангельських християн-баптистів (ЄХБ). Зрештою, вони закінчилися нічим саме через втручання держави і, як наслідок, у травні 1948 р. саме московська РСРК, яка до того гальмувала процес, почала вимагати пришвидшення реєстрації реформатських громад.

Питання реєстрації неодноразово згадане в офіційних документах у контексті різних тем і справ. Петро Вільховий, який очолював Раду у справах релігійних культів Української РСРЃCу першому розпорядженні до закарпатського уповноваженого у справах релігійних культів Сергія Ляміна-Агафонова, написаному наприкінці лютого 1946 р., вказує, що оскільки «вірники реформатської церкви під час війни служили в угорськіі армії, їхню організацію реєструвати не можна». Наступна згадка датується 10 березня 1947 р., коли Юрій Садовський* в офіційній телеграмі поцікавився у Петра Вільхового, яка ситуація зі справами закарпатських реформатів? Чи триває ще репатріація їхніх священників і чи, на його думку, вже можна розпочати державну реєстрацію? При цьому чиновник зауважив, що якщо процес перепису й репатріації ще відбувається, то реєстрацію краще перенести на січень 1948 р.. Відтак П. Вільховий 22 березня 1947 р. видав розпорядження, в останньому, сьомому, пункті якого йдеться, що лише після подачі запрошеного від Реформатської Церкви повного звіту можна буде повернутися до питання реєстрації. Одразу після цього розпочалося стеження Комітету державної безпеки (КДБ) за священником Іштваном Дьорке (Istvan Gyorke) та організацією «Коло східних братів» (Keleti Barati Kor), потім була історія написання листа з тезами віровчення до Йосифа Сталіна, у травні заборонене «Коло східних братів», а в червні--липні розпочалися переговори зі Всесоюзною радою Євангельських християн-баптистів. Саме тоді, коли голова РСРК при Раднаркомі СРСР остаточно заборонив співпрацю/об'єднання реформатів і ЄХБ (20 квітня 1948 р.), паралельно дав П. Вільховому вказівку «за можливості у найбільш стислі терміни провести реєстрацію тих 76 реформатських церковних громад, які мають священників. У реєстрації решті 15 громад рекомендуємо відмовити». За даними на 1 січня 1948 р., у 92 церковних громадах служили 82 священники. При цьому в розпорядженні Івана Полянського було суворо заборонено здійснювати реєстрацію новостворених громад. Цю вказівку 23 квітня 1948 р. передали з Києва до Ужгорода вже новому уповноваженому у справах релігійних культів Михайлові Распутько. Трохи пізніше, 11 травня, П. Вільховий в окремому листі деталізував новому чиновникові, що саме треба робити, і відзначив, що якщо священник не дотримується процесу реєстрації, то громада не має права користуватися храмом. Так само духівник не одержував дозволу на діяльність, якщо визнавав себе підданим Угорщини, а не громадянином Радянського Союзу.

Однак церковні громади про дозвільну процедуру офіційно дізналися лише влітку 1947 р. з одного з листів-циркулярів березького пробста, коли громади римо-католиків цей шлях уже подолали. У ньому вперше були вказані передумови реєстрації, зокрема те, що не менше 20 вірян мають звернутися до місцевої ради депутатів із проханням про реєстрацію громади. Якщо рада прийняла заяву, то на загальних зборах необхідно обрати 20 осіб: «Ці 20 /двадцять/ людей становлять ядро церковної громади. Вони підписують договір із державою та інші документи: у загальному відповідають за все у церковніі громаді», -- мовиться в листі. А оскільки відповідно до декрету від 1918 р. церковні громади не мали права володіти нерухомістю (не мали статусу юридичної особи), то саме ці 20 людей одержували право користування будівлею церкви як комунальним майном. Своїми підписами вони засвідчували, що берегтимуть і захищатимуть народне майно. На них накладалися й видатки, які виникали в ході користування нерухомістю (наприклад, регулярні ремонти, підтримання стану тощо), крім цього, ці особи зобов'язувалися використовувати будівлю тільки в релігійних цілях. закарпатська реформатська церква

Згідно зі звітом закарпатського уповноваженого РСРК, на кінець 1948 р. із 92 реформатських церковних громад і 72 священників до 1 січня 1949 р. дозвіл на діяльність одержали по 60 відповідно. Крім цього, 12 громадам і 12 священникам відмовлено в такому, оскільки цих духівників вважали політично ненадійними. Серед громад були, зокрема, Тячів, Хуст, Виноградів, Мукачево, Ужгород €к всі з великою кількістю вірян. Ще 20 громад не одержали дозволу, бо не мали священників. У зв'язку з цим пробсти апелювали, що роком раніше римо-католики одержали дозвіл на діяльність 62 церковних громад, хоча там служило всього 35 душпастирів, і це не стало проблемою. Чим реформати гірші за католиків? €к цікавилися вони. Однак на це запитання від чиновників РСРК відповідь так і не надійшла.

При наданні реєстрації державні органи категорично забороняли організоване викладання Закону Божого, підготовку до конфірмації та її саму, а також проповідництво. Як зазначено в п. 9 ухваленого 1918 р. декрету: у школах заборонено навчати Закону Божого €к такі уроки можна вести тільки в індивідуальному порядку. Так, практикування релігії було витіснено у приватну сферу: родину та церковні стіни. На той час 90 % реформатів проживало в селах, де влітку 1946 р. храми були повні вірян як на ранкових, так і на вечірніх службах, чим уже на початку 1947 р. обурювалося керівництво новостворених колгоспів €к мовляв, через це люди запізнюються на роботу. Щоправда, все залежало від населеного пункту і конкретного священника, бо навіть на початку 1950-х років були такі, де духівник і віряни готові були прокидатися значно раніше, аби почати день із Божого слова.

У процесі видачі дозволу на діяльність одним із найбільш руйнівних моментів була вимога створення т. зв. Ради двадцяти. Причина крилася в тому, що громада могла подати заяву на одержання дозволу до сільської ради тільки тоді, коли її підписали 20 обраних місцевих повнолітніх осіб, котрі водночас були і членами церковної громади. Вони мали представляти церковну громаду в органах державної влади, а своїми функціями фактично заміняли колегію пресвітерів, адже переважно саме куратор, секретар, дяк, дзвонар, касир і пресвітери формували Раду двадцяти. Однак нововведення давало сільрадам можливість долучити до органів управління церковною громадою своїх людей. Щоправда, такі випадки були поодинокими, тож це не стало загальним явищем. Введенням Ради двадцяти держава зобов'язала і реформатів, і римо-католиків перейняти адміністративну систему Православної Церкви. Це означало неприйняття і водночас відкидання імперською бюрократією синодально-пресвітерського принципу.

Так само розхитуванням церковної структури з боку держави можна трактувати ту свідому поведінку, згідно з якою використовували інші, ніж відповідники слов'янськими мовами (якщо вони, звісно, були), найменування на позначення церковних посад реформатів. Таким, наприклад, став статус пробста (esperes), який або опускали, або ж до кінця 1949 р. якщо згадувалася людина, що обіймала цю посаду, то її називали деканом36, старшим деканом37, іноді €к сеньйором, інколи €к керівником округу38. А слов'янський відповідник терміна сеньйор €к старший - чиновники використовували на позначення обласного уповноваженого Реформатської Церкви. Так само послідовно уникали понять «єпископ» і «церковний округ». Спочатку такі неправильні найменування чи їхні замінники реформати пояснювали нерозумінням угорської мови, проте внутрішні документи працівників РСРК свідчать, що це не так. Духовенство зрозуміло це лише після того, як неодноразово довелося виправляти чиновників і запитувати їх про це. Як видно з внутрішнього листування та телеграм чиновників із керівництвом, вони користувалися термінами обласний повірений (областньїй доверенньїй39), єпископ (епископ40) і церковний округ (церковньїй округ), не вдавалося їм тлумачити лише поняття «пробст».

Значним ударом по реформатах став арешт у рік реєстрації священника Жігмонда Шімона (Zsigmond Simon) зі с. Астеі і священника Дюли Фекете (Gyula Fekete) з Четфалви. Першого затримали після початку реєстрації 28 червня 1948 р. як керівника організації «Коло східних братів» , а другого €к 16 серпня як її учасника. Обох засудили на 25 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії.

Створення адміністративного центру як спосіб ліквідації церковних округів. Після того як процесом реєстрації владі вдалося «прикрити» частину реформатських громад, а з найбільшою кількістю вірян не одержали дозволу на діяльність, держава взялася за остаточну ліквідацію традиційної реформатської церковної структури. До цього готувалися вже зі середини 1946 р., а виконати планували на початку 1947 р.. Однак низка подій протягом 1947 р., на які чиновники не розраховували, перешкодила процесам, запланованим щодо реформатів.

Увесь 1948 р. питання залишалося у підвішеному стані й вимагало вирішення. На це часто вказував у звітах обласний уповноважений РСРК. Серйозно зайнятися цією справою йому довелося восени 1948 р., коли до обласного уповноваженого в Ужгороді один за одним почали з'являтися пробсти у справі незареєстрованих церковних громад. Михайло Распутько неодноразово скаржився київському керівництву, що йому не дають спокою, як він писав, керівники округів, бо одного дня приїжджає один, наступного €к інший, приносячи різні подання та заяви. Із внутрішнього офіційного листування з'ясовується і те, що М. Распутькові не терпілося закінчити не тільки тривалий, а й втомливий для нього процес реєстрації церковних громад, тож у липні 1948 р. він рекомендував спосіб вирішення питання церковного центру реформатів: «Я вважаю найбільш доцільним визначити церковним центром для реформатів Ужгород, таким чином у майбутньому ужгородський священник може бути водночас і головою церкви». Але проблемою стало те, як він тоді вже знав, що Жігмонд Русько (Zsigmond Ruszka), який служив в Ужгороді, не одержав дозволу на діяльність. Тож разом із київським керівником вони розмірковували над тим, кого обрати міським священником. Як уже зазначено, реєстрація тривала до кінця грудня 1948 р., на той час М. Распутько все ще не міг назвати кандидата на церковного адміністратора (такий термін чиновники використовували в офіційному листуванні), оскільки березький пробст І. Іййєш не погодився обійняти посаду ужгородського пастора. Через це громаді не дали й дозволу на діяльність.

Зрештою (з відтермінуванням майже на рік), остаточно полагодити справу запланували на першиі квартал 1949 р. і вибрати т. зв. церковний центр для реформатів, якому повинні були підпорядковуватися усі церковні громади, що діяли на території Закарпатської обл., відповідно мав бути ліквідований внутрішніі поділ, тобто церковні округи, а очільником Реформатської Церкви замість єпископа планували призначити церковного адміністратора. Ці вказівки для внутрішнього використання насправді передбачали перетворення оригінальної організаційної структури Реформатської Церкви, яка ще продовжувала функціювати, за радянським (православним) зразком. Одна зі стенограм РСРК від січня 1949 р. уже як факт констатує: на чолі всіх церковних громад має бути декан (або старший декан), а іого адміністративним центром повинен стати Ужгород, який водночас є столицею Закарпатської обл. Відповідно голови Ради двадцяти підпорядковуватимуться безпосередньо деканові. На цей час М. Распутько вже висунув на цю посаду Б. Генчі як найбільш ліберального пробста. Щоправда, на реалізацію такого задуму спритному закарпатському уповноваженому РСРК довелося чекати до кінця 1949 р., оскільки церковний старійшина (lelkeszi korelnok €к найстарша особа серед духовенства певного округу, яка вважалася іого неофіційним лідером) Дюла Барі (Gyula Bary) ще працював, то Генчі не погоджувався на запропоновану посаду декана. Після того, як у грудні 1949 р. Д. Барі через проблеми зі здоров'ям уже не міг виконувати функцій священника, Б. Генчі відчув, що з його боку не буде неповагою, якщо він перебере керівну роль у Закарпатськіі Реформатськіі Церкві. Сама подія відбулася 23 грудня 1949 р. в Ужгороді, коли три пробсти -- Ш. Лайош, Б. Генчі і І. Іййєш -- зрештою погодилися на вимогу влади і відкритим голосуванням обрали Б. Генчі деканом (так цю посаду назвали органи влади), або ж головним пробстом. Зміни в організаційній структурі Реформатської Церкви голова РСРК Української РСР П. Вільховий представив так, наче це була іого заслуга.

Таке підпорядкування єдиному центру фактично відразу ліквідувало як усі попередні церковні посади (пробст, куратор, синод, єпископ), так і церковні округи. Дані про реформатські громади на 31 грудня 1949 р. відображено в таблиці 1. Згідно з ними, із 91 церковної громади державною реєстрацією володіла 61, так само офіційно віряни могли використовувати 61 церкву.

Таблиця 1