Категорія "миру" в "Політичному заповіті" Рішельє: загальна характеристика

Размещено на http://allbest.ru

КАТЕГОРІЯ «МИРУ» В «ПОЛІТИЧНОМУ ЗАПОВІТІ» РІШЕЛЬЄ: ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Сергій Саранов,

канд. іст. наук, доц., Луганський державний університет внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка, м. Івано-Франківськ, Україна

Анотація. У представленій статті розглядається загальна характеристика категорії «миру» в «Політичному заповіті» кардинала Рішельє. У «Політичному заповіті» відбиваються ключові питання державного розвитку Франції 30-40-х рр. XVII століття. Масштаб охоплюваних питань і проблем, рівень теоретичного осмислення фактичного матеріалу надає цій роботі особливе значення. Не вивчений тривалий час на комплексному рівні, цитований вибірково і шаблонно, «Політичний заповіт» отримує сьогодні належне освітлення також в роботах представників французької історіографії.

Особливий інтерес становить розгляд категорії «миру» в «Політичному заповіті». При характеристиці методологічних основ представленої статті автор визначає категорію «миру» як таку, що включає усі аспекти розвитку релігії (ідеології) і політичні засоби досягнення політичних цілей, не пов'язані з війною. Категорія «миру» в інтерпретації автора виступає також такою, що включає загальні погляди на державу і право. Таким чином, категорія «миру» розглядається в ширшому ракурсі. Відштовхуючись від запропонованого визначення, автор простежує можливості його застосування у рамках аналізу тексту «Політичного заповіту».

Розбіжність між Рішельє та Макіавеллі виступає, з точки зору автора, одним із ключових аспектів, що дозволяють на методологічному рівні зрозуміти інтерпретацію кардиналом категорії «миру» в повному обсязі. Аналізуються також позиції сучасної французької історіографії досліджуваного питання.

Автор приходить до висновку, що при аналізі категорії «миру» в «Політичному заповіті» стає очевидним негативне відношення кардинала до мілітаризму в «чистому вигляді». Метою Рішельє було створення «ідеального», замкнутого і не доступного для зовнішніх і внутрішніх ворожих дій політичного простору, втіленого в державі «розумної політики розуму». У світлі цього, зберігає пізнавальний характер і методологічне значення при аналізі категорії «миру» модель тричленної характеристики Рішельє французького історика Ролана Мунье, що дозволяє побачити його як «прелата», «дворянина» і «людину» короля Людовика XIII. Ця модель дозволяє також намітити подальші перспективи дослідження проблематики категорії «миру» в «Політичному заповіті» з урахуванням висловлених автором міркувань.

Ключові слова: «Політичний заповіт», кардинал Рішельє, Франція, «мир», «війна», французький абсолютизм.

кардинал рішелье політичний заповіт мир війна

Ніколас Хеншелл аналізуючи проблематику абсолютизму, звертає увагу існування чотирьох основних способів «затвердження» в історіографії поняття «абсолютизм». Перший, марксистський, відображає уявлення про «абсолютизм» як «механізм, за допомогою якого почесні землевласники пригнічували селян». Друга варіація полягає у вивченні даного явища на рівні його сприйняття як реалізованої на практиці певної «теорії, а не результат дії знеособлених сил» [6, с. 10]. Третій спосіб утвердження абсолютизму за спостереженнями Хеншелла відбиває «практичну необхідність перетворень у країні» і «підкреслює роль війни та «військової революції». Четверта версія або спосіб теж відображає «практичну потребу» у перетвореннях, роблячи акцент на цілях правлячих кіл «епохи раннього Нового часу покращити духовний та матеріальний добробут своїх підданих».

Характеризуючи зазначений другий спосіб утвердження абсолютизму в історіографічному руслі, Хеншелл зазначає, що цей другий варіант на рівні обгрунтування своїх дій, як «втілення теорії», Рішельє «демонстративно залучав» під час своєї політичної діяльності. Від себе додамо, що «Політичний заповіт» кардинала, таким чином, відображає цю логіку і цей спосіб мислення Рішельє як державного діяча. Хеншелл, втім, сумнівається у щирості подібного дотримання теорії, заперечуючи існування «грандіозного плану» з боку королівської влади. Для нас же важливішим є загальна характеристика розстановки смислових акцентів, яка може бути додана в даному випадку до розгляду категорії «миру» у «Політичному заповіті».

Загальні та окремі питання, пов'язані з історичним розвитком французького абсолютизму XVII століття, політикою кардинала Рішельє знайшли відображення у дослідженнях Р. Муньє, Ф. Ільдесаймер, Г. Кісінджера, Г. Аното, Н. Хеншелла, О.Д. Люблінської, В. Г .Ціватого, В.М. Малова та інших дослідників [13; 12; 3; 9; 10; 11; 6; 4; 7; 5]. Проте в сучасній українській історіографії ця проблематика практично не вивчена. Також є недостатньо вивченою категорія «миру» у «Політичному заповіті» у сучасній французькій історіографії.

У «Політичному заповіті» відбиваються ключові питання розвитку Франції 30-40-х рр. XVII ст. Масштаб питань і проблем, що охоплюються, рівень теоретичного осмислення фактичного матеріалу надають цій роботі особливе значення. «Політичний заповіт» тривалий час не вивчався на комплексному рівні, цитувався вибірково та шаблонно. На це звертає увагу у фундаментальній біографії Рішельє 2004 видання Франсуаза Ільдесаймер, французький історик, відомий фахівець досліджуваного питання. Одним із центральних і часто вживаних понять є поняття «розуму» (raison), що в цілому з'являється в тексті, за підрахунками Ільдесаймер, 173 рази [12, с. 330]. Порівняно з цим поняття «державний інтерес» використовується кардиналом лише тричі у досить обережній та виваженій формі.

Проблема співвідношення категорій «миру» та «війни» у «Політичному заповіті вирішується комбінаторним шляхом. Кардинал виступає все-таки прихильником «миру», інша справа, що дорога до «миру» іноді йде шляхом «війни». Про те, що кардинал виступав прихильником миру, писав і його перший біограф Обері, точку зору, якого, до речі, ніхто і ніколи не зміг поставити під сумнів. «Є безумовним, що він (Рішельє - С. С.) не мав іншого сильнішого бажання, крім як реалізації спільного миру на якнайбільш почесних і славних умовах для Франції, говорячи багаторазово про те, що він ніколи не помре задоволеним, хіба що підписавши його» [Цит. за: 12, с. 353].

Кожен із тих, хто приймається за процес компонування оціночних суджень щодо специфіки та змісту політичної діяльності кардинала Рішельє, повинен усвідомлювати суперечливі результати цієї політичної діяльності. Складно знайти в рамках історичного розвитку країн Західної Європи раннього Нового часу складнішу історичну фігуру, яка тривалий час викликала такі полярні оцінки в історіографії. Це можна простежити також на рівні сучасної різниці оцінок у французькій та американській історіографії досліджуваного питання. Епоха глобалізації, дискусії щодо зміни природи національної держави лише загострюють інтерес до політичної спадщини кардинала, який зумів викласти у XVII столітті основні елементи своїх політичних поглядів на рівні політичного трактату під промовистою назвою «Політичний заповіт, Або принципи управління державою».

Для Генрі Кісінджера, який у роботі «Дипломатія» осмислював розвиток міжнародних відносин, починаючи з раннього Нового часу, Рішельє перетворився на одного з тих ключових персонажів, що створили зовнішність дипломатії та міжнародної політики сучасного зразка. За Кіссінджером, Рішельє став, чи не єдиним державним діячем своєї епохи, що зуміли переступити за вузькі рамки середньовічного політичного світогляду, при цьому відкинувши його [3].

У французькій історіографії першою біографією кардинала стала апологетична двотомна робота історика Обері (Aubery) «Історія кардинала- герцога де Рішельє», видана 1660 року. Вольтер пізніше стверджуватиме, що оскільки Обері нічого не згадує про «Політичний заповіт», значить, його і не було. Однак надалі така безкомпромісна позиція Вольтера була переглянута.

Для французьких істориків періоду Третьої республіки на чолі з Ернестом Лавіссом, завдання полягало в тому, щоб пов'язати французьке XVII століття з республіканською Францією останньою третини XIX - поч. XX ст. Один із томів «Історії Франції з найдавніших часів» був присвячений часам кардинала, являючи собою одне з найкращих досягнень французької історіографії досліджуваного питання початку XX століття. У той самий час, після видань варіантів «Політичного заповіту» XVII і XVIII ст., пробуджується інтерес для його подальшої публікації. В 1880 Габріель Аното публікує «Принципи держави і політичні фрагменти кардинала Рішельє» [9; 10; 11].

У 1929 році в "Роботах кардинала Рішельє" (Роже Гошрон, Roger Gaucheron) були опубліковані уривки з «Політичного заповіту» разом з листами кардинала.

Після Другої світової війни у Франції спостерігався стрімкий розвиток історичної науки, підготовлений бурхливими дебатами про природу та методологію історичних досліджень. З огляду на це спостерігалося зростання інтересу французьких істориків до «Політичного заповіту». У 1947 році було здійснено критичне видання «Політичного заповіту» з передмовою та примітками Луї Андре та Леона Ноеля [8].

У 1995 році сучасний французький історик, найбільший фахівець з Рішельє у Франції, Франсуаза Ільдесаймер (Franfoise Hildesheimer) опублікувала нове видання «Політичного заповіту», яке стало кроком уперед у порівнянні з виданням 1947 під керівництвом Луї Андре [14].

Незважаючи на те, що після моменту написання «Політичного заповіту пройшло більше 380 років, у різних країнах виявилося не так вже й багато видань даної праці. Як зазначають російські дослідники Л. А. Сифурова та Л.Л. Головін, «книга мало відома і досить погано вивчена, а більшість дослідників задовольняються лише окремими витягами з неї» [2, с. 361].

Під час роботи над статтею використали французький варіант видання 1995 року [14]. Крім цього використовувався також російський переклад «Політичного заповіту» 2008 року через його безумовну цінність [2]. У процесі роботи над тематикою статті постало завдання подати критерії, на основі яких з тексту «Політичного заповіту» виявилася виділеною категорія «миру». Це було зроблено нами, виходячи з наявних обставин джерелознавчого та історіографічного, а також методологічного порядку. Треба було усвідомлювати, що в сучасній українській історичній науці «Політичний заповіт» залишається не вивченим навіть на початковій стадії. Зокрема, немає українського перекладу даної роботи. Втім, хоч у сучасній французькій історичній науці ця проблематика розроблена більше і краще, але не можна сказати, що остаточно і на задовільному рівні. Наприклад, останнє видання «Політичного заповіту» у Франції 1995 стало лише кроком уперед порівняно з виданням 1947 року під керівництвом Луї Андре. Причина полягає в існуванні декількох рукописних копій «Політичного заповіту», що відрізняються в деяких аспектах між собою.

Інтерес до «Політичного заповіту» тривалий час опинявся під впливом дискусій про його автентичність, у межах якої однією з головних критиків «достовірності» тексту виступав видатний французький письменник епохи Просвітництва Вольтер (1694-1778 рр.). Вольтер висловив великі сумніви в авторстві кардинала, оформивши їх настільки аргументовано, що вони досі не знайшли вичерпного пояснення серед прихильників протилежної точки зору.

Тим не менш, поступово утвердилася думка щодо того, що Рішельє все- таки був автором тексту, нехай і не в звичних для нас сьогодні рамках цього поняття. Французький історик XX століття Ролан Муньє висловився на порядок більш безапеляційно, підбиваючи межу під тривалим періодом дискусій щодо питань пов'язаних з достовірністю самого авторства кардинала. Муньє вважав, що немає в історичній науці більш достовірного факту, ніж авторство кардинала. Цю думку продовжує розвивати та відстоювати сучасний найбільший фахівець з Рішельє у Франції французький історик Франсуаза Ільдесаймер у фундаментальній біографії Рішельє випущеної академічним французьким видавництвом «FLAMMARION» у 2004 році.

Зокрема, Франсуаза Ільдесаймер констатує, що не потрібно «в результаті робити нашого кардинала «автором» в індивідуалізованому значенні слова, введеному в обіг XIX століттям. Твори, що асоціюються з «Рішельє», можуть бути більш точно визначені як компоновки, здійснені... виходячи з обраних архівів, і з'єднаних його оточенням, і певна частина яких більш-менш завершена. Той самий метод докладемо також до творів пропаганди, літератури чи теології: ідеї належать Рішельє, оформлення є результатом роботи команди функціонерів у відповідність до «мануфактурної логіки» [12, с. 305].

З огляду на це перед нами, як ми вже зазначили, постало завдання представити критерії класифікації структури тексту «Політичного заповіту» на основі аналізу категорії «миру». На нашу думку категорія «миру» включає всі аспекти розвитку релігії (ідеології) і політичні засоби досягнення політичних цілей, не пов'язані з війною. Категорія «миру» в нашій її інтерпретації виступає також як така, що включає загальні погляди на державу і право.

Таким чином, ми розглядаємо категорію «миру» у ширшому ракурсі, тобто як таку, що включає всі політичні засоби, не пов'язані з військовими засобами. Відштовхуючись від запропонованого визначення, доцільно буде простежити можливості його застосування в рамках аналізу тексту «Політичного заповіту». При оцінці змістовної сторони категорії «миру», ступеня співвідношення в ній моральних аспектів із проблематикою досягнення політичної мети, необхідно враховувати також елементи загальних історіографічних дискусій зазначеної проблематики.

Для додаткового обґрунтування такого ракурсу методологічної інтерпретації категорії «миру» з нашого боку можуть бути наведені аргументи Федеріко Шабо, озвучені на науковій конференції у Парижі 1956 року. Видатний радянський історик А. Д. Люблінська представила огляд висловлених на цій конференції точок зору щодо проблематики Ренесансу. Вона звернула увагу, що Шабо «бачив своє завдання в тому, щоб обґрунтувати наявність будь-яких спільних рис у державах Західної Європи XVI століття (в Італії з XV століття) незалежно від їхнього політичного устрою» [4, с. 9]. Цією загальною рисою Ф. Шабо вважав «виникнення бюрократії як державного апарату нового типу, який відав усіма справами внутрішньої та зовнішньої політики. Державу було втілено у правителі та у складній ієрархії чиновників. Вже у XV столітті італійські князівства мали цей характер, а в європейських країнах XVI -XVII ст. така система поступово досягла апогею і породила своєрідну «етатистську» ідеологію» [4, с. 9].

Відображення зазначеної «етатистської ідеології» ми бачимо у «Політичному заповіті». На наш погляд, зрозуміти трактування категорії «миру» у Політичному заповіті Рішельє можна лише розширивши початковий контекст категорії «миру». Справа в тому, що бюрократія державного апарату нового типу, про яку говорив Федеріко Шабо, служить єдиним ключем для розуміння інтерпретації всіх аспектів концепту «миру» з боку кардинала, включаючи підготовку до нього, значення дипломатії, рівень розвитку Французького королівства, його соціальну структуру та т.д.

За структурою текст «Політичного заповіту» складається із двох відносно великих частин, у кожній з яких є відповідні глави. Розглянемо деякі з глав і розділів з точки зору відображення в них цікавлячої нас категорії «миру».

Глава перша частини першої «Політичного заповіту» називається «Коротка оповідь про всі великі справи Короля, скоєні перед укладанням миру в... році». Це вступна частина в якій кардинал описує загальний стан справ до свого приходу до влади, проблем та завдань, що стояли перед країною. Характерно, що вона писалася до укладення мирного договору у процесі розгортання військових подій під час Тридцятирічної війни, у яку Франція вступила у відкритій формі, починаючи з 1635 року. Таким чином, глава перша частини першої вся пронизана очікуванням укладання миру, щоправда, кардиналу не відомо ще, коли його буде укладено. Однак, як ми знаємо, кардиналу не судилося дожити до його укладання [2, с. 53].

У зазначеній главі зустрічаються посилання на поняття «державні інтереси» [2, с. 69], якими Рішельє мотивує свої політичні рішення. «Потрібна була обережність не менша, ніж сила, і напруга розуму, порівнянна з силою зброї, щоб практично самотньо втілювати в життя задуми, які передбачалося здійснити за наявності союзу багатьох» [2, с. 86]. Рішельє називає себе лише одним із тих «немічних знарядь, якими потреба змусила» короля Франції користуватися у складних умовах.

Вирішення низки проблем, із якими стикалося Французьке королівство має завершитися періодом «спокою», що надає можливість королю Франції та кардиналу «здійснити у Вашій державі різні корисні перетворення» [2, с. 88]. Саме це називається метою написання самого «Політичного заповіту», оскільки для реалізації «корисних перетворень» необхідно, як зазначається, «розглянути різні стани», «саму державу», «дотримуватися розуму, дотримуючись правил, запропонованих ним для управління державою» [2, с. 88].

Глава друга частини першої «Політичного заповіту» присвячена реформі духовного стану у Французькому королівстві. Десять з одинадцяти розділів другої глави присвячені, точніше кажучи, вписуються в категорію «миру» в широкому її розумінні. Розділ перший розділу другий націлений на розкриття методів виведення французької церкви з поточного «сумного становища». Рішельє починає з констатації того, що на даний момент все-таки "безладдя" в чоловічих і жіночих монастирях викорінені в порівнянні з більш раннім періодом [2, с. 91]. Для зміцнення «цієї благолепності» необхідно приділяти велику увагу підбору кадрів на зайняття єпископських посад, зразково карати порушників церковних правил та порядків [2, с. 91]. «Ідеальний єпископ має бути вченим, сповненим благочестя і запопадливості, і походити з доброї сім'ї» [2, с. 92].

Розділ третій глави другої розглядає «способи наведення порядку у привілейованих справах» [2, с. 102]. «Єдиний висновок, який можна зробити, спостерігаючи тяганину та порушення при відправленні церковного правосуддя, - це те, що його необхідно привести в належний порядок, і якщо священики зобов'язані йому підкорятися, то й королі зобов'язані захищати імунітети, якими Господу було завгодно наділити свою Церкву» [2, с. 103]. На завершення розділу третього кардинал рекомендує надати повноваження прийняття скарг на порушення закону з боку привілейованих осіб до рук королівської Приватної ради. У такому разі кардинал має на увазі судовий департамент Королівської ради.

Розділ четвертий глави другої частини першої «Політичного заповіту» розглядає питання регалії. Ця проблема відображає претензії щодо французьких єпископств, які має «паризька церква Сент-Шапель». Кардинал пропонує шляхи вирішення зазначеного питання [2, с. 104].

Розділ п'ятий глави другої частини першої «Політичного заповіту» зосереджує увагу на проблемі «затягнутих термінів розгляду справ у судах церковного правосуддя» [2, с. 108]. Звертається увага на актуальний характер скасування старої судової моделі, що полягає у необхідності «трьох узгоджених вироків» [2, с. 108]. Зазначена ситуація згубно відбивається на церковній проблематиці загалом, виявляючись у «засмученому стані справ Церкви». Судова практика примасів, архієпископів та Святого престолу має властивості затягувати розгляд справ. Так, «при цьому виноситься шість чи сім вироків, перш ніж серед них виявляться три узгоджені» [2, с. 109].

Розділ шостий глави другої частини першої «Політичного заповіту» розглядає проблему негативного впливу на сам інститут церкви різних пільг «на шкоду загальному праву». Пільги шкідливі державі, суспільству, і навіть церкви. Вони шкідливі для церковної системи роботи загалом. Пільги «перекидають порядок, встановлений Церквою за законами розуму, який вимагає, щоб нижчестоящі підпорядковувалися вищестоящім» [2, с. 114]. Рішельє називає два можливі шляхи вирішення існуючої проблеми. Перший полягає у скасуванні всіх пільг, другий полягає у упорядкуванні існуючих пільг.

Розділ сьомий глави другої частини першої «Політичного заповіту» розглядає проблематику відсутності у єпископів «усієї повноти прав при призначенні на бенефіції». Розглядається також право висування парафіяльних священиків деякими духовними і світськими особами [2, с. 117]. Шлях вирішення проблеми полягає в системі «екзаменаторів, які б ретельно перевірили всіх претендентів на бенефіції», потім, після визначення двох-трьох найбільш гідних кандидатур, представили з них найгіднішого єпископу.

Розділ восьмий глави другої частини першої «Політичного заповіту» присвячений реформуванню монастирів. Констатується «корисність» і «необхідність» монастирів, проте їхня надмірна кількість згубна з економічного погляду. Тому покращувати ситуацію необхідно в «вже наявних обителях» [2, с. 123]. У цій позиції чітко простежується турбота кардинала про державну вигоду у цьому питанні.

Розділ десятий глави другої частини першої «Політичного заповіту» розглядає проблематику необхідної кількості уваги наукам та процесу навчання у Французькому королівстві. Починаючи з другого абзацу розділу десятого, кардинал пише про доцільність обмеженого характеру освіченості як такої. Зокрема, «не слід навчати всіх без розбору» [2, с. 124]. Заняття торгівлею та сільським господарством набагато перспективніше для держави, оскільки виникає небезпека також «обурення громадського спокою». З огляду на це перевага має надаватися технічним дисциплінам, а не вільним мистецтвам. Кардинала бентежить «величезна кількість людей» задіяних у процесі викладання. Проблемою в його очах також є брак «природної схильності до навчання» у багатьох, хто отримує освіту. Позиція батьків грає негативну роль, оскільки батьки часто виступають прихильниками здобуття освіти для дітей без критичної оцінки рівня здібностей дитини.

Вирішення проблеми полягає у суттєвому скороченні кількості навчальних закладів «до двох-трьох» класів у колежах провінційних міст [2, с. 125]. Вирішити проблему допоможе також зосередження контролю за навчальними закладами в одних руках. Вирішити проблему можна також шляхом стимулювання конкуренції між «університетами» та «єзуїтами», «щоб суперництво загартовувало їхню чесноту» [2, с. 128]. На описану кардиналом ситуацію можна подивитися також інакше. Є підстави констатувати, що кардинал виступає прихильником, висловлюючись сучасною мовою «закритого», авторитарного типу суспільства.

Розділ одинадцятий глави другої частини першої «Політичного заповіту» пропонує шляхи «для усунення зловживань, які здійснюють володарі вчених ступенів». Йдеться про доступ до бенефіцій. Кардинал зазначає, що на сьогоднішній день вчений ступінь «став лише нагородою за хитрість і шахрайство невігласів, що набридли в гачкотворстві, але не в науках» [2, с. 129]. Кардинал пропонує такі шляхи вирішення проблеми. Так, йдеться про допуск до бенефіцій гідних цього богословів, справді пов'язаних із системою викладання як такого «протягом тривалого часу». Крім цього необхідно полегшити систему доступу до бенефіцій лікарів та ліценціатів. Також кардинал пропонує посилити систему здобуття «ступеня магістра наук», прив'язавши цей процес в його кінцевої стадії лише до місця здобуття освіти претендента на ступінь із цивільного та канонічного права. Важливе значення з позиції кардинала має посилення контролю за якістю процесу навчання, зокрема за проходженням певними кандидатами «повного курсу наук» не лише в університеті, а також до цього у «школах права» [2, с. 130].

Розділ дванадцятий глави другої частини першої «Політичного заповіту» розглядає справедливий порядок використання права індульту. «Чим сильніші сумніви в ґрунтовності цього привілею, тим нестерпніші скоєні через нього зловживання» [2, с. 130]. Вказується, з непрямим посиланням на фразу Святого Августина, на складний характер потенційної скасування права індульту, «оскільки досвід вчить нас, що звичне зло буває терпиміше, ніж добре зло, новизна якого викликає роздратування» [2, с. 131]. Разом з тим кардинал відзначає можливе досягнення мети з боку короля шляхом заборони «чиновникам здійснювати призначення на кілька бенефіцій» [2, с. 131]. Мова йде про отримання права бенефіція «тільки після успішного складання іспиту на загальних підставах», узаконення строгості в мірі належності бенефіція в грамотах, заборона передачі бенефіцій у спадок. Це призведе до того, що «Ваші чиновники не будуть позбавлені милості, якою Ваші попередники їх шанували, і люди вчені виявляться у виграші при Вашому царствуванні і будуть позбавлені великих утисків, які від чиновників зазнають» [2, с. 131].

У главі третій частини першої «Політичного заповіту» розглядається питання дворянства.

Розділ перший глави третьої присвячений «різним способам облагодійництва дворянства». Кардинал розуміє політичне значення дворянства, його значущість для затвердження та підтримки королівської влади. Звідси походить рекомендація кардинала, що розцінює дворянство лише на рівні «одного зі станових хребтів держави», також «захищати його від утисків» [2, c. 132]. Дворянство має отримати «можливість гідно існувати [2, с. 132].

Водночас ситуація постає складнішою з державної точки зору. Дворяни також не завжди ведуть себе належним чином, мають місце випадки утиску з їхнього боку тих, «хто нижчий за їхнє положення». Ця ситуація потребує державного контролю. Адже поведінка привілейованої частини суспільства, заслуговує на спостереження з боку королівської влади [2, с. 132]. Зокрема, є тенденція до застосування насильства проти народу з боку дворян. Із цим необхідно боротися. Це те, що Рішельє визначає як «недугу».

Глава четверта «Політичного заповіту» розглядає проблематику третього стану королівства.

У розділі першому глави четвертої описуються «пороки системи правосуддя». Кардинал серед усіх зазначених «пороків» зупиняє увагу на «скасуванні продажності та успадкування посад». Він розуміє, що це питання є одним з центральних для його часу, усвідомлює його історичне походження і значення для розвитку королівства. Можливо, що старе назрівання проблеми «продажу посад» є ключем для вирішення наявних у держави проблем? І все-таки, ситуація є складною з точки зору держави. «Набагато легше визнати наявність недоліків у системі правосуддя, ніж приписати кошти їхнього виправлення» [2, с. 139].

Розділ третій глави четвертої розглядає важливість недопущення зазіхань королівських чиновників на королівську владу. Головне полягає, як вказує кардинал, у забезпеченні неможливості «суддівським чиновникам втручатися в жодні справи, за винятком відправлення правосуддя щодо підданих Короля» [2, с. 149]. Поведінка представників зазначених "корпорацій" завжди однотипна. Так, вони хочуть «вести спостереження за урядом держави та знаходити привід для його критики» [2, с. 150]. До цього необхідно ставитися з розумінням, оскільки «суддівські чиновники» корисні для розвитку держави.

Розділ четвертий глави четвертої «Політичного заповіту» розглядає питання про «чиновників фінансових відомств». Ця «особлива група» представлена «фінансистами та відкупниками» є «для держави шкідливою, але все ж таки необхідною» [2, с. 150]. Кількість «фінансистів та відкупників» не повинна бути великою у державі. Більше того, кількість цю необхідно піддати «скороченню» «до мінімально можливого». Характерно, що кардинал пише про перспективу «повного миру» за підсумками чого «не важко звільнити безліч чиновників такого роду і тим самим позбавити державу від тих, хто, не надаючи йому жодних послуг, у короткий термін висмоктує з нього всі соки» [2, с. 151]. Основне завдання кардинал вбачає у збереженні фінансових можливостей королівства, адже «немає ні страт, ні тортур настільки страшних, щоб завадити безлічі чиновників від фінансів привласнити собі частину з того, що пройде через їхні руки» [2, с. 151-152].

Глава п'ята «Політичного заповіту» розглядає «державу як таку».

Розділ перший глави п'ятої «Політичного заповіту» розглядає важливість досягнення певної рівноваги «різних станів держави», які мають, за словами Рішельє, «визначені їм межі» [2, с. 154]. Кардинал вдається до обґрунтування доцільності та значущості цієї проблематики серією аргументів наступного характеру. Адже, з одного боку, «ціле існує за рахунок упорядкованого з'єднання частин, що знаходяться кожна на своєму природному місці». У свою чергу, «велике французьке королівство не зможе процвітати, якщо Ваша Величність не розставить складові його спільноти в належній послідовності» [2, с. 154]. Як це бачить кардинал практично? Йдеться про побудову наступного ланцюжка як послідовності з'єднаних елементів лише на рівні церкви, дворянства, чиновництва. Останнє, як зазначає кардинал, «йде на чолі народу» [2, с. 154]. Кардинал розуміє значимість церкви, є державним діячем XVII століття, тому церква в нього посідає перше місце у зазначеній системі координат.

Розділ третій глави п'ятої «Політичного заповіту» розглядає та «засуджує» ситуацію «переходу посад до наступників та призначення наступників». «Подібні милості» суперечать «інтересам держави». Такого роду «милості», продовжує кардинал, «майже не викликають вдячності», адже піддані короля «не вважають за пожалування те, чим, як вони бачать, володіють їхні батьки чи інші родичі» [2, с. 157]. Кардинал, зваживши всю сукупність факторів та обставин, приходить до висновку про доцільність якнайбільшого зменшення роздачі таких милостей. Вони «приводять до небезпечних наслідків у державах», їх реалізація на практиці «часто виявляються сильнішими за докази розуму» [2, с. 158].

Насичене політичними, у тому числі і військовими подіями правління короля Франції Людовіка XIII, тобто те, що протилежно категорії «миру», зажадали від кардинала «сотворити порядок з хаосу», чим і пояснюються деякі відступи ним самим на практиці від висловлених у "Політичному заповіті" міркувань.

Глава шоста частини першої «Політичного заповіту» містить рекомендації королю «щодо власної персони». Після перерахування загальних моментів, пов'язаних із дотриманням «благочестя» короля, Рішельє закликає його «поступово загартовуватися». Це необхідно робити спираючись на поради та думки «радників» доповнених «декількома знаючими богословами, чия неупередженість перебуває поза підозрами» [2, с. 161]. Через деякий час кардинал дає королю ще одну пораду, всю глибину якої можна оцінити лише у контексті подальшої історії французького абсолютизму. Зокрема, у короля «від природи складання крихке, здоров'я слабке», у той же час «вдача неспокійна і нетерпляча». Остання властивість «особливо проявляється під час перебування у військах, якими Ви командуєте». Кардинал не може утриматися від тактовної рекомендації в контексті цього «у майбутньому ухилятися від війни, наскільки це виявиться можливим» [2, с. 163]. Кардинал посилює свої доводи посиланням на «легковажність і непостійність французів», що практично не піддаються викоріненню, «крім особистої присутності государя». Для короля, своєю чергою, тривале перебування серед своїх військ є ризикованим з урахуванням висловлених Рішельє аргументів. Тому «Ваша Величність не можете, не наражаючи себе на крайній ризик, ні приступати до довготривалого підприємства, ні, отже, очікувати від нього успіху» [2, с. 163].

На наш погляд, наведені вище уривки наочно показують, що кардинал розглядав війну лише як крайній засіб, сам будучи прихильником миру. Так, правителі стикалися з великими труднощами «коли наслідували більше своїх почуттів, а не розуму». Ці проблеми виникали із прагнення правителів йти «на поводу у своїх пристрастей». У свою чергу, виявилися відкинутими на другорядний план «державні інтереси» [2, с. 163]. На наш погляд, зазначена аргументація кардинала може розглядатися як засудження мілітаризму в «чистому» вигляді.

Глава шоста частини другої «Політичного заповіту» пояснює важливість переговорного процесу. Так, «переговори, що проводяться всюди, чимало сприяють успіху в державних справах» [2, с. 222]. Переговорний процес на постійній основі є дуже корисним для держави. Переговорний процес може і повинен мати місце «відкрито та таємно всюди». Це, своєю чергою породжує, зазвичай, лише добрі результати, одні раніше, інші пізніше, що сприяють досягненню цілей держави. Керівник країни, який сповідує зазначений принцип значущості переговорного процесу, «врешті-решт знаходить зручний випадок для досягнення своїх цілей». Позитивні результати цього переважує можливі негативні наслідки, якщо ми виходимо, що «такий випадок йому і не представиться» [2, с. 222]. У контексті аналізованої нами категорії «миру» становить інтерес, що кардинал визначає переговори як «нешкідливий засіб, який ніколи не завдає шкоди» [2, с. 222].

Важливим є також те, що в цьому ж місці Рішельє опосередковано вступає в дискусію з Макіавеллі, стверджуючи, що «належить свято виконувати» вже укладені договори. Макіавеллі, як відомо, у «Государі» висловлює протилежну думку. Кардинал зазначає, що йому «прекрасно відомо, що багато політиків вчать прямо протилежному», опосередковано маючи на увазі флорентинського мислителя. Рішельє всупереч цьому відстоює думку про негативніші наслідки «втрати честі» на тлі навіть «втрати життя». Через це «великий государ повинен швидше ризикнути собою і навіть інтересами своєї держави, ніж порушити слово, чого він не може зробити, не втративши своєї репутації, тобто найвагомішого надбання володарів» [2, с. 228].

Ця розбіжність з Макіавеллі заслуговує, на наш погляд, окремого розгляду і може бути зрозуміла в контексті нашої концепції діалогового характеру взаємодії італійської та французької політичної традиції раннього Нового часу. Вона виступає, на наш погляд, одним із ключових аспектів, що дозволяють на методологічному рівні зрозуміти інтерпретацію кардиналом категорії «миру» в повному обсязі. Так, в главі шостій частини другої «Політичного заповіту» кардинал, з нашого погляду, робить, на відміну від Макіавеллі, фактично не осмислену в історіографії досліджуваного питання спробу інтелектуального обґрунтування доцільності поєднання, а не розриву традицій «досучасної» (середньовічної християнської) політичної думки (Л. Штраус) з традицією політичної думки раннього Нового часу.

Аналіз категорії «миру» в «Політичному заповіті» у прив'язці до всієї сукупності явищ та процесів його складових показує, що «благополуччя короля досягається суворим дотриманням прерогатив кожного» [12, с. 297]. Можна погодитися з Франсуазою Ідьдесаймер, яка зазначає, що Рішельє виявляє надзвичайну відданість і сумлінність у перетворенні короля на «абсолютного володаря своїх дій та своїх рішень» [12, с. 297]. З погляду історика Ролана Муньє, котрий відстоював у фундаментальній біографії кардинала «Людина в червоному. Життя кардинала Рішельє» можливу трирівневу модель політичної інтерпретації його політичної діяльності, можна говорити про Рішельє, з одного боку, як про «католицького священика, священнослужителя, який славить месу».

Ролан Муньє пише, що «Рішельє знаходиться у великій схоластичній традиції XII та XIII століть». Далі Ролан Муньє конкретизує свою оцінку. Так, кардинал «сповідує фундаментальний оптимізм католицизму, його впевненість у людському розумі, створеному Богом одночасно з людиною, що постійно створюється Богом кожну хвилину, кожну мить, як і все божественне творіння, яке, якби Бог не зробив його постійним, негайно звернулося б у ніщо. Розум вільний. Він створений вільним Богом», і, як і воля, «він тим більше вільний, чим більше її створив Бог. Розум ослаблений первородним гріхом, але врятований жертвою Ісуса Христа, відроджений хрещенням, причастям, каналом благодаті, встановленим Ісусом Христом, і тому людина може відгукнутися на благодать, яку Бог дає всім, або відкинути цю благодать, на відміну від доктрини Лютера, особливо в De servo arbitrio. Ось чому Рішельє хоче, щоб розум був провідником політики, був основним засобом управління, щоб розпізнавати об'єктивні реальності, зовнішні по відношенню до розуму, щоб розрізняти в цих реальностях, за гранями, приховану природу явищ та їхні чинні причини, державні потреби, заходи щодо їх задоволенню, «державний інтерес» [13, с. 7-8].

Другим елементом інтерпретації Рішельє з погляду Ролана Муньє є погляд на нього як на дворянина, «дуже переконаного, що його обов'язок - командувати і навіть найвищою мірою забезпечити своїй найбільшій сім'ї... максимально можливий політичний та соціальний поступ» [13, с. 9].

Третя оцінна позиція щодо Рішельє полягає у сприйнятті його як «людини короля», короля, який виступає в ролі його «покровителя» та «володаря», що ми, власне, бачимо в «Політичному заповіті».

Запропонована Роланом Муньє класифікація, звичайно, повною мірою відображає всю повноту державної та політичної діяльності кардинала. Однак у сучасній французькій історіографії спостерігаються тенденції деякого перегляду та доповнення щодо першого елемента інтерпретації Муньє, зокрема місця «державного інтересу» у «Політичному заповіті». Муньє не піддає «Політичний заповіт» настільки детальному аналізу, на відміну від Франсуази Ільдесаймер, обмежуючись лише загальної високої оцінкою цієї роботи. Але Муньє згадує, як ми бачили, «державний інтерес» як один із складових елементів «фундаментального оптимізму католицизму» кардинала. Іншої позиції дотримується Франсуаза Ільдесаймер, автор фундаментальної біографії кардинала 2004 року видання.

Можна погодитися з Франсуазою Ільдесаймер, яка зазначає, що, насправді, «причина через яку Рішельє бажає піднесення, не є цим відомим «державним інтересом»; вона навіть прямо протилежна йому». Наступна цитата з роботи французької дослідниці є досить значущою, тому ми вважаємо за необхідне привести її в максимально повному вигляді. Ільдесаймер підкреслює, що «вираз «державний інтерес» використовується в «Політичному заповіті лише три рази і завжди з негативним відтінком: він прямо протилежний розуму, який рекомендує, наприклад, припинення продажності посад, що забороняє «державний інтерес» і що дозволяє сам Рішельє. Цей приклад, про який ми вже говорили, красномовний у цьому відношенні: незважаючи на те, що Рішельє вибирає рішення, які дещо порушують його декларовану політичну мораль, оскільки він нарешті відмовляється від реформування цієї системи, він завжди робить це останнім зусиллям на благо і належної ходи держави, що залишається витвором розуму. Таким чином, ми дуже далекі від реальності, коли робимо кардинала макіавелістом, послідовником нової державної релігії, з якої вигнано принципи на користь опортунізму та лицемірства. Рішельє аж ніяк не є теоретиком «державного інтересу», перед лицем чого використання цього слова показує його постійно підозрілим, навіть ворожим» [12, с. 335-336].

Аргументація Ільдесаймер іде ще далі. Французький історик повністю заперечує зв'язок кардинала з макіавеллізмом. Ототожнення теоретичного обґрунтування Рішельє з «державним інтересом», за її словами, бере початок у полемічній літературі XVII століття, а також базується на науковій праці Фрідріха Мейнека 1924 «Ідея державного інтересу в історії сучасного часу».

Чи це так насправді? Як же бути з моделлю щодо «закритого» та підконтрольного суспільства, «ідеального міста» (cite ideale) (Ф. Ільдесаймер), що виникає у свідомості у кожного, хто аналізує на цілісному рівні «Політичний заповіт»? Як бути з інтересом самого Рішельє до «Государя» Макіавеллі? Однак очевидно, що аргументація Ільдесаймер грунтується безпосередньо на аналізі тексту «Політичного заповіту», що ми й побачили при аналізі категорії «миру». Аргументація Ільдесаймер представляє значний інтерес у контексті ознайомлення з сучасними позиціями французької історіографії досліджуваного питання, заслуговуючи на пильну увагу. Ми відстоюємо думку, що у поєднанні з нашим поглядом на «Політичний заповіт» як спробу поєднання, а не розриву традицій досучасної політичної думки з політичною думкою раннього Нового часу ця система аргументів французького історика надає можливість осмислити категорію «миру» в «Політичному заповіті» в повному обсязі.

Висновки. Таким чином, аналіз категорії «миру» в «Політичному заповіті» дозволяє дійти таких висновків. Розширене формулювання та інтерпретаційний ракурс категорії «миру», що використовується нами, є продуктивним методологічним ключем. Адже у «Політичному заповіті» відображаються ключові питання державного розвитку Франції 30-40-х років. XVII ст. Масштаб питань і проблем, що охоплюються, рівень теоретичного осмислення фактичного матеріалу дають підстави констатувати домінування принципів етатистського мислення у Рішельє. При аналізі категорії «миру» центральним є поняття «розуму», що у кількох варіаціях і смислових відтінках використовується у тексті. Необхідно також враховувати, що в сучасній французькій історіографії переважає тенденція дистанціювати Рішельє від теоретичної приналежності у розробці поняття «державного інтересу», що тяжіє до політичної спадщини Макіавеллі. До цих позицій французької історіографії, що зустрічаються в біографії Рішельє Франсуази Ільдесаймер, відсутнім, як ми побачили, у біографії Рішельє Ролана Муньє, на наш погляд, необхідно підходити з великою увагою. У поєднанні з запропонованою нами розширеною інтерпретацією категорії «миру» зазначені позиції, на наш погляд, набувають додаткового значення.

Розбіжність між Рішельє та Макіавеллі виступає, на наш погляд, одним із ключових аспектів, що дозволяють на методологічному рівні зрозуміти інтерпретацію кардиналом категорії «миру» в повному обсязі. Вона знаходить прояв у спробі з боку кардинала обгрунтувати доцільність, на відміну від Макіавеллі, поєднання, а не розриву традицій «досучасної» (середньовічної християнської) політичної думки (Л. Штраус) з традицією політичної думки раннього Нового часу.

При аналізі категорії «миру» у «Політичному заповіті» стає очевидним, що кардинал критично ставився до мілітаризму у «чистому вигляді», ставлячи поняття «миру» на перше місце у процесі досягнення політичних цілей. Метою Рішельє було створення «ідеального», замкнутого і недоступного для зовнішніх та внутрішніх ворожих впливів політичного простору, втіленого в державі, що виводиться з «розумної політики розуму». У світлі цього зберігає пізнавальний характер і методологічне значення при аналізі категорії «миру» модель тричленної характеристики Рішельє французького історика Ролана Муньє, що дозволяє побачити його як «прелата», «дворянина» та «людину» короля Людовіка XIII. Ця модель дозволяє намітити також подальші перспективи дослідження проблематики категорії «миру» в «Політичному заповіті» з урахуванням висловлених нами міркувань.

кардинал рішелье політичний заповіт мир

Список використаних джерел та літератури:

1. Аното Г. Франция до Ришелье. Король, власть и общество в 1614 году / Г. Аното. - Спб.: Евразия, 2017. - 336 с.

2. Арман-Жан дю Плесси, кардинал-герцог де Ришелье. Политическое завещание, Или принципы управления государством. - М.: Ладомир, 2008. - 496 с.

3. Киссинджер Г. Дипломатия / Г. Киссинджер. - М.: Научно-Издательский Центр «ЛАДОМИР», 1997. - 848 с.

4. Люблинская А.Д. Государство эпохи Возрождения в Западной Европе / А.Д. Люблинская // Типология и периодизация культуры Возрождения. - М.: «Наука», 1978. - С. 7-15.

5. Малов В.Н. Три этапа и два пути развития французского абсолютизма [Электронный ресурс] / В.Н. Малов. - Режим доступа: http://annuaire-fr.narod.ru/ statj i/Malov- 2005.html (Дата обращения:13.05.2022). - Название с экрана.

6. Хеншелл Н. Миф абсолютизма. Перемены и преемственность в развитии западноевропейской монархии раннего Нового времени / Н. Хеншелл. - Спб.: Алетейя, 2003. - 272 с.

7. Ціватий В.Г. Інституції та дилеми європейської дипломатичної практики доби раннього Нового часу (XVI-XVIII ст.) / В.Г. Ціватий // Науковий Вісник Дипломатичної академії України. - Т. 21 (1). - 2014. - С. 136-141.

8. Cardinal de Richelieu. Testament politique. - Paris, R. Laffont, 1947. - 524p.

9. Hanotaux G. Etude sur des maximes d'etat et des fragments politiques inedites du cardinal de Richelieu / G. Hanotaux // Le Journal des savants. - Paris, 1879. - P. 429-446.

10. Hanotaux, G. Etude sur des maximes d'etat et des fragments politiques inedites du cardinal de Richelieu / G. Hanotaux // Le Journal des savants.- Paris, 1879. - P. 502-513

11. Hanotaux, G. Etude sur des maximes d'etat et des fragments politiques inedites du cardinal de Richelieu / G. Hanotaux // Le Journal des savants. - Paris, 1879. - P. 561-571

12. Hildesheimer F. Richelieu / F. Hildesheimer. - Paris: Flammarion, 2004. - 586 p.

13. Mousnier R. L'homme rouge. Vie du cardinal de Richelieu / R. Mousnier. - Paris: Robert Laffont, 1992. - 905 p.

14. Testament politique de Richelieu. - Paris: Societe de l'histoire de France, 1995. - 387 p.

Serhii Saranov,

Ph.D. (History), Associate Professor,

Luhansk State University of Internal Affairs named after E.O. Didorenko

THE CATEGORY OF «PEACE» IN RICHELIEU'S «POLITICAL TESTAMENT»: GENERAL CHARACTERISTICS

Abstract. The presented article discusses the general characteristics of the category of «peace» in the «Political testament» of Cardinal Richelieu. The «Political testament» reflects the key issues of the state development of France of the 30-40 s. XVII century. The scale of the questions covered and problems, the level of theoretical understanding of the actual material gives this work special significance. Not studiedfor a long time at a complex level, quoted selectively and template, the «political will» today receives proper coverage in the works of representatives of French historiography.

Of particular importance is the consideration of the category of «peace» in the «Political testament». When characterizing the methodological foundations of the presented article, the author defines the category of «peace» as including all aspects of the development of religion (ideology) and political means of achieving political goals that are not related to the war. The category of “peace ” in the interpretation of the author also acts as a common views on the state and law. Thus, the category of «peace» is considered in a wider angle. Based on the proposed definition, the author traces the possibilities of its application as part of the analysis of the text of the «Political testament». When assessing the content side of the «peace» category, the degree of ratio of moral aspects in it with the problems of achieving a political goal, the need to also take into account elements of general historiographic discussions regarding the key aspects of the “peace ” category in the “Political testament”.

The difference between Richelieu and Machiavelli is, from the author's point of view, one of the key aspects that allow us to understand at the methodological level the cardinal's interpretation of the category of "peace " in full. The positions of modern French historiography of the researched question are also analyzed.

The author concludes that when analyzing the category of ««peace» in the «Political testament», the cardinal's negative attitude towards militarism in “pure form” becomes obvious. Richelieu's goal was to create an «ideal», closed and not accessible for external and internal hostile influences of the political space embodied in the state, withdrawn from the «reasonable policy of the mind». In the light of this, it retains the cognitive character and methodological significance in the analysis of the «peace» category model of the three -term characteristics of Richelieu, the French historian Rolan Munier, which allows him to see him as «prelates», «noble» and «man» of King Louis ХШ. This model also allows us to outline further prospects for the study of the problems of the «peace» category in the «Political testament», taking into account the considerations expressed by the author.

Keywords: the «Political testament», cardinal Рішельє, France, «peace», «war», French abs olutism.

Размещено на Allbest.ru