Особливості соціально-економічного становища України в російському імперському просторі на зламі ХІХ-ХХ століть

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут історії України НАН України

Особливості соціально-економічного становища україни в російському імперському просторі на зламі ХІХ-ХХ ст

О.В. Лисенко

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник, відділ історії України ХІХ -- початку ХХ ст.

м. Київ, Україна

Анотація

У статті аналізуються соціально-економічні та тісно пов'язані з ними культурно-освітні проблеми, котрі одночасно були і наслідком колоніального стану України, і чи не головною причиною, яка заважала їй вирватися з лабет російського абсолютизму. Головними особливостями колоніального панування Росії в Україні було те, що росіяни систематично вбивали клин між українськими “верхами” та “низами”, а також адміністративно-бюрократичними методами так впливали на економічне життя на Наддніпрянщині, щоб воно було тісно пов'язаним з економікою Росії. Завдяки цьому будь-яка спроба українців звільнитися від імперських пут неминуче мала б призвести до погіршення економічних умов життя українського суспільства, що іще більше загострило протистояння між “верхами” та “низами” і врешті-решт перетворило цю спробу на масове самознищення українців. Ця стратегія росіян залишалася незмінною, натомість тактика коригувалася у відповідності до кожного окремого історичного моменту. Так, Петро І після повстання гетьмана І. Мазепи спробував нацькувати простих українців на старшину, аби не допустити нового антиросійського виступу козацької верхівки. У 1762 р. російська імператриця Катерина ІІ видала указ, за яким українська верхівка була прирівняна до російського дворянства.

Подібна ситуація протрималася в Україні до кінця ХІХ ст., коли сюди прийшли велетенські західні інвестиції, котрі створили величезні соціально- економічні проблеми. Це породило ризики потужного соціального вибуху, що загрожував існуванню, зокрема, й української верхівки, в середовищі якої було багато людей, котрі плідно працювали в органах місцевого самоуправління, насамперед земствах, здобуваючи там чималий досвід практичної господарської та організаційної роботи. Вони розуміли, що царизм веде український народ до соціально-економічної катастрофи і потрібно терміново реагувати на вимоги населення щодо забезпечення його реальних життєвих потреб. У статті аналізуються проблеми, успіхи та невдачі непростого процесу нового зближення між українськими “верхами” та “низами”.

Ключові слова: земства, кооперація, великий капітал, українські соціалісти, українська консервативна верхівка.

Abstract

O. V. Lysenko

Candidate of Historical Sciences (Ph. D. in History), Senior Research Fellow, Department of the History of Ukraine ХІХ -- early ХХ centuries, Institute of History of Ukraine NAS of Ukraine,

(Kyiv, Ukraine)

FEATURES OF THE SOCIO-ECONOMIC SITUATION OF UKRAINE IN THE RUSSIAN IMPERIAL SPACE AT THE TURN OF THE XIX-XX CENTURIES

The article analyzes the socio-economic and closely related cultural and educational problems, which were both a consequence of the colonial status of Ukraine and perhaps the main obstacle that prevented it from escaping from the clutches of Russian absolutism. The main features of Russia's colonial rule in Ukraine were the following: Russians systematically drove a wedge between the upper and lower classes of the Ukrainian society and used administrative and bureaucratic methods to influence the economic life of the Dnieper region in such a way that it was closely linked to Russia's economy. As a result, any attempt by Ukrainians to free themselves from the imperial shackles would inevitably lead to a deterioration in the economic life of the Ukrainian society, which would further exacerbate the confrontation between the upper and the lower classes and ultimately turn this attempt into a mass self-destruction of the Ukrainians. This strategy of the Russians always remained unchanged, instead the tactics were adjusted to each individual historical moment. Thus, after the uprising of Hetman Ivan Mazepa Peter I tried to incite ordinary Ukrainians against their leaders in order to prevent new anti-Russian rebellions by the Cossack elite. In 1762, the Russian Empress Catherine II issued a decree according to which the Ukrainian elite was equated with the Russian nobility.

Such a situation lasted in Ukraine until the end of the 19th century when large Western investments came here, creating huge socio-economic problems. This created the risks of a powerful social explosion which also threatened the existence of the Ukrainian leading stratum, among which there were many people who worked fruitfully in local governments, especially zemstvos, gaining considerable experience in practical economic and social work. They understood that tsarism was leading the Ukrainian people to a socio-economic catastrophe and that it was urgent to respond to the demands of the population and to meet its real needs. The article analyzes the problems, successes and failures of the difficult process of the new rapprochement between the Ukrainian upper and lower social strata.

Keywords: zemstvos, cooperation, big capital, Ukrainian socialists, Ukrainian conservative elite.

Росія почала перетворювати Україну на свою колонію ще з початку XVIII ст. Методи цієї колонізації були значно витонченішими від брутальних дій західноєвропейських колонізаторів у Америці, Африці та Азії, котрі масово знищували підкорені народи за етнічним принципом, аби очистити місце їх проживання для власних потреб. Росіяни ж словесно майже ніколи не дозволяли собі відкрито ображати українців, натомість усіляко підкреслювали, що вони з ним один народ. Водночас на практиці росіяни систематично вбивали клин між українськими “верхами” та “низами”, а також адміністративно-бюрократичними методами впливали на економічне життя в Наддніпрянщині у такий спосіб, щоб воно було тісно пов'язаним з економікою Росії. Це гарантувало, що будь- яка спроба українців звільнитися від імперських пут неминуче призвела б до погіршення економічних умов життя українського суспільства, що своєю чергою ще більше б загострило протистояння між “верхами” та “низами”. Тобто дії царизму являли собою міну уповільненої дії, котра повинна була спрацювати у випадку спроби здобуття Україною незалежності від Росії і перетворити цю спробу на масове самознищення українців.

Ця стратегія росіян залишалася незмінною, натомість тактика коригувалася у відповідності до кожного окремого історичного моменту. Так, Петро І після повстання гетьмана І. Мазепи спробував нацькувати простих українців на старшину, аби не допустити нового антиросійського виступу козацької верхівки. Для цього Петро І створив так звану “Колегію Вельямінова”, котра активно вбивала клин між українськими “верхами” та “низами”, заохочуючи останніх писати доноси на свою старшину.

Справу розколу українського суспільства у 1762 р. продовжила російська імператриця Катерина ІІ, котра видала указ, за яким українська верхівка була прирівняна до російського дворянства. Тобто змінилася лише тактика -- тепер царизм підтримував не “низи” у протистоянні “верхам”, як за часів Колегії Вельямінова, а, навпаки, українську старшину проти селян. Але стратегічна мета залишалася незмінною -- уне- можливлення порозуміння всередині української нації. Цей спосіб розколу українського суспільства, на жаль, виявився не лише успішним, але й більш руйнівним, ніж дії Петра І. Все це згодом знайшло відображення в творчості Т. Шевченка, який цілком слушно називав зрадників-старшин “рабами, підніжками, гряззю Москви” та “поганими правнуками славних прадідів”.

Подібна ситуація, коли і російська знать, і українська старшина разом пригнічували місцеве населення, тривала в Україні більш ніж сто років аж до кінця ХІХ ст., коли за царювання Олександра ІІІ та його сина Миколи ІІ Російська імперія змінила політичну орієнтацію з традиційної пронімецької на проантантівську і коли в Україну прийшли величезні західні інвестиції, котрі, на жаль, створили колосальні соціально-економічні проблеми. Самодержавство на догоду своїм іноземним кредиторам перетворювало Російську імперію, особливо Україну, на територію, де придушувалася усяка підприємницька ініціатива місцевого населення, причому не лише етнічних українців, поляків та євреїв, але й самих росіян. У результаті утруднювався процес розвитку дрібного та середнього бізнесу, який у європейських країнах створював левову частину робочих місць і робив значний внесок як у загальнодержавний, так і у місцеві бюджети, що забезпечувало розвиток у цих державах регіонального самоуправління.

Так, Т. Лазанська зазначає: “Один із англійських капіталістів, що побував у 1902 р. в Росії, запевняв, що прибутковість іноземних капіталістів у Російській імперії “прямо казкова,” і рекомендував створювати тут міцні англійські підприємства, щоб розорювати своїх слабких місцевих конкурентів. Під тиском великих акціонерних товариств майже повністю зникають зі сцени економічного життя дрібні селянські розробки. Так на Донбасі з 114 великих копалень, які були досліджені у 1901 р., 94% вугілля давали акціонерні підприємства. Не витримали конкуренції з ними і деякі поміщики-індивідуали. Навіть знамениті макіївські копальні Іловайського стали власністю французів” Лазанська Т. Історія підприємництва в Україні (на матеріалах торгово-промислової статистики XIX ст.). Київ, 1999. С. 157-158.. Як результат, в Україні не утворилося національне підприємницьке середовище, котре в європейських країнах завжди було рушійною силою суспільного прогресу.

Крім того, розвиток великої промисловості спровокував приплив у південно-східні регіони України агресивного, переважно російськомовного люмпену, котрий своєю чисельною перевагою перешкоджав розвиткові українського національно свідомого робітництва. Так, О. Реєнт слушно зазначав з цього приводу: “Про перевагу прийшлого російського пролетаріату в складі робітництва України наприкінці ХІХ ст. свідчить Всеросійський перепис населення 1897 р. На території 9 українських губерній було зафіксовано 243 тис. робітників родом не з України. Цікаво, з яких же районів імперії прийшло це робітництво? Майже 70% їх, або 163 тис. чол., прибуло з 32 губерній Росії. Це насамперед Воронезька, Курська, Орловська, Пензенська, Рязанська, Саратовська, Симбірська, Тамбовська і Тульська губернії” Реєнт О. Українська революція і робітництво: Соціально-політичні та економічні зміни 1917-1920 рр. Київ, 1996. С. 30.. У результаті на початку ХХ ст. на 9 найбільших заводах Півдня України, кожний із котрих давав понад 10 млн пудів чавуну, тільки один із десяти робітників був українцем. Як наслідок, корінні пролетарі поступово асимілювалися або зовсім витіснялися росіянами.

Європейський капітал, котрий у себе вдома поводився цілком пристойно, в умовах України забував про всю свою цивілізованість і у методах визискування трудящих був ні на йоту не кращим від російських підприємців. Все це породжувало ризики потужного соціального вибуху, котрий загрожував у тому числі й існуванню української верхівки, у якій було багато людей, котрі, не будучи прямо пов'язані з самодержавною системою, плідно працювали в органах місцевого самоуправління, насамперед земствах, здобуваючи там чималий досвід практичної господарської та організаційної роботи. Вони розуміли, що царизм веде український народ до соціально-економічної катастрофи і що потрібно терміново реагувати на вимоги населення з забезпечення його реальних життєвих потреб.

На жаль, через питання про взаємостосунки з великим іноземним капіталом серед українців відбувся новий розкол. Значна частина української інтелігенції, особливо та, котра прямо не стикалася із нагальними життєвими потребами суспільства, навіть підтримувала урядовий про- антантівський курс, помилково вбачаючи у англійських, французьких та бельгійських ділках носіїв “передових демократичних ідей”. Безперечно, на світогляд українців впливало те, що в країнах Західної Європи люди жили матеріально значно заможніше, ніж в Російській імперії, але українці не розуміли, що високий рівень життя у західних країнах був досягнутий на крові та сльозах підкорених колоніальних народів Азії та Африки. І особливо прикрим видається факт нерозуміння українськими діячами того, що під прикриттям демагогічних розмов про відданість демократії подібну долю західні держави готували і для України.

На дії української інтелігенції також вплинули деякі позитивні результати діяльності західного капіталу в Наддніпрянщині. Так, О. Донік зазначає: “У Катеринославі істотні зрушення відбулися наприкінці 70-х -- протягом 80-х рр. ХІХ ст., коли через місто пролягла Катери- нинська залізниця, був споруджений міст через Дніпро. На кінець ХІХ ст.

це місто перетворилося на важливий індустріальний центр Півдня Російської імперії, куди широким потоком вливалися капітали російських та особливо іноземних промисловців і банкірів. У 1897 р. у Катеринославі бельгійське товариство проклало одні з перших в Україні трамвайні колії, на початку ХХ ст. тут електрифікуються і телефонізуються вулиці та будинки, місто розбудовується і впорядковується. Відповідно стрімко зростало населення. Так, приміром, в 1910 р. у Катеринославі вже проживало 195 577 осіб п'ятдесяти національностей. З останньої чверті ХІХ ст. Катеринослав та прилеглий до нього промисловий регіон, з огляду на їх бурхливий індустріальний розвиток, сучасники не випадково називали "новою Америкою"” Донік О. Купецтво України в імперському просторі (ХІХ ст.). Київ, 2008. С. 85. Там само. С. 86.. Це викликало ейфорію у певної частини української інтелігенції. Так, за словами відомого українського вченого- історика Д. Яворницького, котрий прославився своїми археологічними розкопками на Катеринославщині, “на високу ступінь економічне і промислове життя нашої губернії одразу піднялося, коли в надрах землі були відкриті багаті поклади залізної руди і кам'яного вугілля. Тоді Катеринославська губернія перетворилася на одну з найбагатших губерній у Росії, а саме місто Катеринослав стало великим фабрично-промисловим центром .

Однак усі ці блага стосувалися порівняно невеликого відсотка міського населення, серед якого частка етнічних українців була дуже незначною. Кількість виробленої сталі, чавуну й вугілля, а особливо кошти, отримані від їх реалізації, варто було б взагалі відносити до історії розвитку економіки та фінансів таких країн, як Англія, Франція та Бельгія, а не Російської імперії й тим більше України. Тобто всі наявні успіхи в справі індустріального розвитку Катеринославщини стосувалися не етнічних українців, а невеликого відсотка інонаціонального елемента, котрий діяв виключно заради свого власного збагачення. Так, у виступі члена “Товариства для сприяння російській промисловості і торгівлі” С. Шарапова на одному з його засідань у березні 1899 р. зазначалося: “Тільки велика наївність наших фінансистів змушує їх думати, що у великих мільйонних підприємствах, заснованих на іноземні капітали, є що-небудь, окрім звичайного збирання вершків та пересічного промислового обкрадання, в якому російський народ (а до нього тогочасна практика включала й українців. -- О. Л.) грає таку ж роль, як індуси, китайці, негри. Не випадково Катеринославська губернія досить відверто називається Білим Конго” Лазанська Т. Зазнач. твір. С. 238..

Отже, українська верхівка виявилася розколотою. Одна частина підтримувала проантантівський шлях, інша ж почала в міру власних сил та можливостей привертати на свій бік українських робітників та селян, аби не допустити соціального вибуху. Однак понад сто років розколу створили між українськими “верхами” і “низами” величезну матеріальну та культурну прірву, яку дуже важко було здолати. Тим вагомішими видаються здобутки української консервативної верхівки, котра, очолюючи земства та тісно пов'язаний з ними кооперативний рух, зуміла зацікавити національними ідеями значні верстви селянства й почала готувати з них людей, здатних самостійно вести економічну, господарську, культурно-освітню діяльність. У результаті селяни, особливо молодь, масово пішли у національно-культурні та економічні установи, створюючи в них зачатки власної, нехай і неформальної, але дуже дієвої вертикалі влади. Тобто українське село починало ставати альтернативою тому закостенілому бюрократичному ладові, який панував у Російській імперії. Особливо яскраво цей процес спостерігався у місцевостях із переважно українським населенням. Так, на Полтавщині українську національну справу провадило місцеве губернське земство на чолі з представником старовинного козацького роду Ф. Лизогубом. Земські гласні та інструктори закладали по селах склади хліборобських знарядь та машин, громадські крамниці, позичково-ощадні та позичкові та кредитові каси, фінансово підтримували українські національно-культурні товариства. указ дворянство царизм економічний

Але ми пам'ятаємо, що історично якраз командно-адміністративна система регулювання економіки й була наріжним каменем колоніального статусу України, а її злам відкрив би українському народу шлях до справжньої незалежності. Це добре розуміли також і царські сановники, тому українцям доводилося працювати в умовах нескінченних причіпок та заборон із боку адміністрації. Наприклад, у липні 1912 р. полтавський губернатор звернувся до полтавської земської управи із заявою, що він одержав від міністерства внутрішніх справ відомості про те, що полтавське земство у своїх зверненнях і листах до різних осіб про збір грошей на пам'ятник Т. Шевченку користується українською мовою і що такі звернення з боку громадських і урядових інституцій заборонені законом Дописи // Рада. 1912. № 171, 27 лип.. Також за наказом полтавського губернатора було заборонено вживати українську мову на зборах та в діловодстві місцевого українського товариства “Боян” Українське життя // Рада. 1912. № 173, 29 лип.. Цьому товариству також не дозволяли користуватися помешканням міського театру, що значно звузило його можливості в артистичній діяльності Там само. № 185, 14 серп. Там само. № 168, 24 лип.. Але навіть у таких нелегких умовах полтавським земцям та кооператорам удалося досягти певних успіхів. Так, у липні 1912 р. в Полтаві була відкрита нова українська книгарня, в якій продавалися українські книги, газети та журнали .

Успіхи полтавських земців та кооператорів посприяли розвиткові українських промислів у сусідній Харківській губернії та налагодженню між ними взаємовигідного співробітництва. Так, наприкінці 1912 р. у Харкові було засновано “Литературно-художественный кружок”, при якому було створено український архітектурно-художній відділ, який поставив собі за мету якомога більше поширювати український стиль та українське мистецтво загалом. На чолі цього відділу стояв С. Васильківський, до нього увійшли також кращі представники українських архітектурно-художніх сил: С. Тимошенко, К. Жуков та ін. Українське життя // Рада. 1912. № 276, 2 груд.

У тому ж 1912 р. Полтавська земська управа звернулася до українського архітектурно-художнього відділу з проханням порадити, як влаштувати українську школу малювання для кустарів. Після кількох засідань український відділ виробив програму навчання в цій школі, яка була пристосована до потреб кустаря Там само.. Вироби полтавських кустарів користувалися значним попитом далеко за межами своєї губернії. Так, 3 липня 1916 р. миколаївська “Просвіта” організувала народне гуляння “Ніч на Івана Купала”, на якій була влаштована лотерея з розіграшем українських художніх кустарних виробів, виконаних майстрами Полтавської губернії Лист Ради Українського товариства “Просвіта” у Миколаєві (12 березня 1916 р.) // Держархів Миколаївської обл. Ф. 206. Оп. 1. Спр. 28. Арк. 121.. Отже, виникла плідна взаємодія та розподіл праці між різними інституціями та регіонами України: Харківський відділ допомагає Полтавському губернському земству налагодити виробництво українських кустарних виробів, які потім продає миколаївська “Просвіта” під час національних етнографічних свят. Це була нова і надзвичайно позитивна риса в українському національно-культурному та економічному русі.

Однак у великих промислових містах здобутки земців та кооператорів виявилися значно меншими. Винятком тут був лише Катеринослав, де губернатор дуже поблажливо ставився до українців, бо тут, в урбаністичному, промисловому регіоні, розвиток кооперації відповідав інтересам розвитку імперської інфраструктури навіть більше, ніж в аграрних Полтавщині чи Поділлі. Адже швидке зростання промислових потужностей вимагало великої кількості робітників, а це потребувало інтенсифікації сільського господарства, котре було неможливим без розвитку кооперації. Одним із найбільш важливих засобів для її розвитку були виставки сільського господарства. На них селяни мали змогу бачити нові машини, дізнатися, котрі з них найкращі та де їх можна придбати. Тут можна було також побачити нові, кращі породи худоби, сорти насіння, взагалі дізнатися багато корисних для себе речей. Катеринославські інтелігенти також використовували ці сільськогосподарські виставки для поширення української літератури. Для цього було вирішено організовувати на виставках спеціальні відділи популярної української книжки з медицини, ветеринарії та сільського господарства й показати їх на виставках у селах Таманівці та Шолохові. Селяни, особливо ті, які, не пориваючи зв'язок із землею, були працевлаштовані на великих підприємствах Катеринослава, дуже цікавилися українською спеціальною та популярною літературою й охоче купували українські книжки В наших товариствах // Рада. 1913. № 202, 26 серпня..

Особливо показовим у цьому плані є приклад приміського села Мануйлівки. Безпосередній контакт із міською інтелігенцією ставив її мешканців у більш вигідне становище порівняно з жителями віддалених сіл. Мануйлівці мали всі переваги для розповсюдження серед українців- селян міських товарів та постачання в міста декоративних кустарних виробів і продуктів харчування із сіл (для цього вони влаштовували кооперативи). Крім того, мануйлівці, маючи численні прибутки від заводів, від землі, від кустарних промислів, від комерції тощо, отримували фінансові можливості для освіти своїх дітей. Це також стимулювало їх обстоювати українську мову викладання у школах і в перспективі створювало реальну можливість відкриття українського університету.

Як бачимо, там де російський губернатор відстоював реальні інтереси розвитку Російської імперії та сприяв інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, там українців ніхто не звинувачував ні в “сепаратизмі”, ні в “мазепинстві”, ні в роботі на німецький Генштаб. Але переважна більшість російських чиновників працювала не на реальні потреби своєї країни, а на її продажну верхівку.

Історія показувала, що, як правило, загострення соціальних протиріч у західноєвропейських країнах відбувалося під час воєнних конфліктів. Так, після поразки французів у кровопролитній війні з Пруссією у Парижі спалахнуло повстання, відоме як “Паризька комуна” (1871 р.). До речі, Пруссія свою перемогу значною мірою здобула через те, що велику увагу приділяла поширенню серед населення історичних знань, завдяки яким всі німці відчували себе єдиною нацією. Тому під час війни німці з готовністю йшли на фронт і, незважаючи на погіршення соціально-економічних умов, ще більше згуртовувалися навколо свого уряду. Тим часом у Франції, де в армію рекрутів набирали за допомогою грубого поліцейського свавілля, населення, навпаки, зі зброєю в руках починало виступати проти свого правлячого класу. Тобто народна просвіта стала одним із головних стабілізуючих факторів соціально-економічних відносин у капіталістичних суспільствах і її роль особливо посилювалася під час військових конфліктів. Тому в європейських країнах наприкінці ХІХ ст. надзвичайно зросла роль інтелігенції, котра активно несла в народні маси науку, освіту і культуру. Саме до неї від правоохоронних органів почала переходити функція як нейтралізації погромницької ідеології, так і виховання молоді в дусі патріотизму.

Відомо, що молодь завжди є найбільш схильною до революційних потрясінь частиною суспільства. Одночасно вона становить основний сегмент здатних до військової служби людей, і від того, чи піде молодь захищати соціально-економічні, моральні та культурні устої суспільства, чи, навпаки, почне їх крушити, залежала подальша доля кожної держави, особливо під час воєнних дій. Тому в західноєвропейських країнах із кінця ХІХ ст. влада велику увагу почала приділяти тому, аби спрямувати молодь у науку, котра одночасно і відвертала її від революційної діяльності, і відкривала дорогу до заможного життя. У кінцевому рахунку це виводило західноєвропейські країни на вищий щабель науково-технічного розвитку. Безперечно, левову частку фінансових витрат на цю вкрай необхідну справу брав на себе великий та середній бізнес, навіть при тому, що культурний і освічений робітник вимагав більшої заробітної платні. Але у своїх країнах підприємці йшли на такі вимушені втрати, бо розуміли, що в разі кривавих соціальних потрясінь їхні втрати будуть незрівнянно більшими. Важливим для збереження соціального миру в суспільстві також було те, що в західноєвропейських країнах економічний розвиток завжди йшов поряд із вільним розвитком громадянського суспільства -- зростанням цивілізованої політичної й профспілкової активності значних верств трудящих, підвищенням їхнього матеріального стану, що і нейтралізувало їхню схильність до різного роду революцій.

На відміну від країн Західної Європи, буржуазний устрій в Російській імперії загалом та у Наддніпрянщині зокрема створював таку ситуацію, що майже всі високооплачувані місця на великих іноземних підприємствах, котрі до того ж гнітили розвиток національної промисловості, діставалися англійцям, французам та бельгійцям, і як наслідок -- навіть здобуття вищої освіти не гарантувало корінному населенню гідного заробітку. Як результат серед значної частини молоді виникала зневіра у можливості забезпечити собі добробут легальним шляхом. Тому українська молодь зовсім не горіла імперсько-російським патріотизмом, у більшості своїй не бажала служити в царській армії, а натомість в її середовищі почали поширюватися революційні соціалістичні настрої. Це була ще одна міна уповільненої дії, закладена царизмом під прагненням українців до незалежності.

Ті можливості грабувати Росію, котрі надав англійцям, французам та бельгійцям російський імператор, варті були того, аби його так звані “союзники” хоч якось сприяли збереженню існуючого і вкрай вигідного їм суспільно-політичного режиму. Однак інонаціональний бізнес абсолютно не цікавився підвищенням боєздатності армії Російської імперії. Якщо збільшення виробництва чавуну та сталі в Англії, Франції чи Італії автоматично означало, що армії цих країн отримують більше гармат, снарядів та набоїв, то збільшення виробництва чавуну й сталі на території Російської імперії означало лише те, що західні підприємці збільшать свої рахунки у закордонних банках, а російський солдат, як і раніше, буде воювати застарілою зброєю.

Як результат, уся абсурдність проантантівської політики Миколи ІІ яскраво проявилася уже під час російсько-японської війни 1904-1905 років, коли вперше в новітній світовій історії азійська армія мала технічну перевагу над європейською. Відсутність сучасної зброї стала причиною того, що російська армія зазнавала колосальних людських утрат, котрі компенсувалися за рахунок величезних мобілізацій серед населення, переважно російських та українських селян, що спричинило падіння валового врожаю в Російській імперії загалом, та в Україні зокрема.

Після початку незрівнянно масштабнішої Першої світової війни всі ці проблеми проявилися ще з більшою силою. Українські історики О. Реєнт та О. Сердюк зазначають стосовно цього питання: “Війна спричинила занепад сільського господарства України. Вона відірвала від землі мільйони робочих рук, порушила всі галузі сільськогосподарського виробництва. Чисельність мобілізованих в армію чоловіків перевищила всі критичні рівні. Село зубожіло: не вистачало сільськогосподарської техніки, коней, великої рогатої худоби, домашнього скарбу. ... З торговельної мережі зникли товари й предмети широкого вжитку. Порушення еквівалентного обміну між містом та селом спричинило перерозподіл національного прибутку на користь банків і торгового капіталу” Реєнт О., Сердюк О. Перша світова війна і Україна. Київ, 2004. С. 183..

Ситуація погіршувалася тим, що російська влада показала, що війна їй потрібна не тільки для досягнення зовнішньополітичних цілей, як-то здобуття Босфору та Дарданеллів, але і для вирішення саме внутрішньополітичних завдань, як-то знищення самодіяльної, непідконтрольної імперській бюрократії української економічної інфраструктури, котра була серйозним економічним противником західному капіталові та ідейним противником закостенілій російській системі управління. Використовуючи, як привід, воєнний стан, російський уряд відразу розпочав репресії проти українських товариств, преси та найбільш активних діячів. В українців були сподівання, що царизм не чіпатиме хоча б українську кооперацію, але після початку Першої світової війни російський уряд навпаки почав усіляко її утискати. Не маючи юридичних підстав закрити у зв'язку із воєнним станом українські економічні інституції, царизм все ж спромігся суттєво обмежити їх здатність до успішної діяльності, заборонивши такі українські кооперативні періодичні видання, як “Рілля” та “Наша кооперація” Сельскохозяйственная пресса на Украине // Украинская жизнь. 1915. № 11/12.. Своїми діями царизм ще більше підривав економіку у прифронтовому регіоні, котрим була Наддніпрянщина.

Поступово, у міру того як імперська економіка переставала справлятися з військовими потребами, а армія без снарядів та іншої амуніції стала зазнавати безкінечних поразок, по всій Російській імперії почав поширюватися більшовицький вплив. Ура-патріотизм зразка 1914 р. у солдатів швидко змінився на бажання вбивати тих, хто послав їх на непотрібну їм бійню. Як результат, гігантська російська армія виявилася деморалізованою, дезорганізованою та небоєздатною. Це вже було не військо, а розрізнені банди дезертирів, вбивць, мародерів та насильників. У результаті цього більшовики досить легко захопили владу в Росії, знищивши останнього російського імператора разом із родиною та найближчим оточенням, що радо віталося населенням, хоча ще кілька років тому багато з них ладні були віддати своє життя за царя та його воєнні авантюри. Проте, фізично знищивши Миколу ІІ, більшовики по суті продовжили його імперську політику, зокрема й щодо України, котра тоді на правах автономії входила до складу Російської республіки.

На Наддніпрянщині після повалення російського самодержавства українські соціалісти, прийшовши до влади на хвилі антивоєнних настроїв, почали впроваджувати в суспільну думку тезу, що головними ворогами українських селян є власні великі землевласники з числа української консервативної верхівки. Одночасно соціалісти (окрім С. Петлюри) усіляко протидіяли створенню українського війська. Все це й спричинило в Україні громадянський конфлікт, котрим вправно скористалися російські більшовики, розпочавши проти неї неприкриту військову агресію і досить легко захопили Київ.

Українці не мали іншого виходу, як шукати порятунку у кайзерівської Німеччини. Згідно з підписаним на початку 1918 р. Брестським миром німці надали Україні військову підтримку в обмін на поставку продовольства для свого голодуючого населення. Визволивши Україну від більшовиків, німці трохи згодом привели до влади гетьмана П. Скоропадського, котрий наприкінці квітня 1918 р. у результаті військового перевороту повалив соціалістичну Центральну Раду і за рішенням Всеукраїнського з'їзду хліборобів, на який прибуло близько 8 тисяч делегатів, переважно селян, став гетьманом України. У своїй діяльності П. Скоропадський зробив ставку на тих представників української консервативної верхівки, котрі здобули господарський та організаційний досвід в органах місцевого самоуправління, насамперед земствах, та тісно пов'язаних із ними українських кооперативах.

Водночас той факт, що Центральну Раду було усунуто від влади у силовий спосіб, дозволив соціалістам звинуватити німців у тому, що вони зрадили тих, з ким укладали Брестський мир, і тим самим самі перетворилися із союзників на окупантів. Уже наприкінці травня 1918 р. вибухнуло перше велике повстання проти гетьманської влади в районі Єлизаветграда, на початку червня почалися заворушення на Катерино- славщині та Уманщині. Важливо відзначити той факт, що зброю, гроші, спорядження повстанці отримували як від українських соціалістів, так і від російських більшовиків, проявляючи при цьому надзвичайну жорстокість не лише до німецьких військових та представників гетьманської Варти, але й до своїх заможних односельчан, котрі в більшості своїй підтримували П. Скоропадського Гай-Нижник П. 1918: Два перевороти. Київ, 2019. С. 89..

Усе це не дозволяло новій владі повністю зосередитися на вирішенні реальних соціально-економічних та культурно-освітніх завдань. Але навіть у таких непростих для України умовах гетьманату П. Скоропадського вдалося досягти значних успіхів у забезпеченні та піднесенні матеріального і культурно-освітнього рівня суспільства -- відкривалися національні школи, університети, мільйонними тиражами виходили українські книги, магазини були переповнені промисловими та продуктовими товарами, вирувало духовно-культурне життя. Це пояснювалося тим, що дуже плідно запрацювали українські економічні та культурні установи. Кредитові товариства та союзи товариств, які об'єдналися в такі банки, як “Українбанк” та київський “Союзбанк”, а також такі найбільш потужні союзи споживчих товариств, як “Дніпровський союз споживчих товариств” (“Дніпросоюз”), не лише забезпечували у 1918 і навіть частково у 1919 роках порівняно високий рівень життя на Наддніпрянщині, але й проявляли постійну турботу та піклування про розвиток науки, культури та особливо освіти Вітанович І. Історія українського кооперативного руху. Нью-Йорк. 1964. С. 236.. Українські кооператори не просто вкладали гроші в шкільництво, вони таким чином отримували кваліфікованих працівників, вітчизняних спеціалістів. Також своєю успішною економічною та національно-культурною діяльністю вони об'єднували різні регіони України.

Але під час війни, причому з таким підступним ворогом, як більшовизм, у соціально-економічному житті країни не можуть діяти принципи мирної доби. У воєнно-революційний час безпека, добробут і саме виживання представників української та російської верхівки, котра втекла в Україну від більшовицького терору, були далеко не гарантованими, а тому в своїх стосунках із простим народом вони б мали бути якомога поступливішими. А цього якраз і не спостерігалося, і тут також чи не вирішальну роль зіграв тяжкий спадок колоніального минулого України, адже і сам П. Скоропадський, і особливо його оточення були людьми, вихованими в затхлому імперському середовищі, й мимоволі увібрали в себе багато з його негативу.

Ще більш невдалими були дії гетьманського уряду на чолі з колишнім земцем Ф. Лизогубом, котрий усупереч наказам П. Скоропадського проігнорував земельну реформу, бо вона зачіпала матеріальні інтереси старої української верхівки, котра, незважаючи на загрозу більшовизму, не бажала пожертвувати хоча б частиною своїх статків. Як бачимо, земські та кооперативні діячі старого ґатунку вже не встигали за життям, що стрімко змінювалося. Тому, як зазначав О. Реєнт, “Соціально-економічна домінанта у вимогах пролетаріату в свою чергу наштовхувалася на глухий консерватизм адептів українського самовизначення. Ця невдячна неувага, відсутність співчуття до безпосередніх інтересів робітництва дорого коштували молодій українській демократії: втративши масову підтримку, вона ще якийсь час балансувала на непевних підмурках національного ентузіазму, доки не згасла у хвилях руйнівного процесу, що накочувався з півночі” Реєнт О. Зазнач. твір. С. 22..

Нові часи потребували нових методів роботи та нових людей, і такою людиною, що добре розбиралася в кооперації, виявився соціаліст С. Петлюра, котрий першим із українських соціалістів уже весною 1918 р. зрозумів, що повалити гетьманський уряд збройним шляхом на цьому історичному етапі неможливо, бо той спирається на могутню підтримку з боку мільйонів українських земців та кооператорів, які в процесі державотворення стали прогресивною альтернативою ретроградному урядові Ф. Лизогуба. З огляду на це С. Петлюра вирішив очолити цей рух і поступово перетворити його з прогетьманського на соціалістичний При цьому він проявив вартий кращого застосування організаторський хист і фанатичну цілеспрямованість, що визнавали навіть його опоненти, котрі з сумом констатували, що С. Петлюра значно перевищував П. Скоропадського своїм організаторським талантом Гай-НижникП. Зазнач. твір. С. 113. Там само. С. 112.. Так, завдяки С. Петлюрі та його соратникам, згадуваний уже “Дніпросоюз” збільшив свої обігові капітали з 5 до 70 млн крб і влітку-восени став головним донором соціалістичної опозиції. Під контроль соціалістів поступово перейшов й Український Народний Кооперативний банк (Українбанк), що забезпечувало їм міцний фінансовий ґрунт. Крім того, саме завдяки кооперації, заклики С. Петлюри досягали народних мас набагато швидше, ніж розпорядження П. Скоропадського через його адміністративно-бюрократичний апарат. У результаті влада поступово вислизала з рук гетьмана і переходила до соціалістів, котрі прикривалися земською і кооперативною діяльністю .

Під впливом С. Петлюри губернські та повітові земства, котрі налічували близько 10 тисяч діячів і контролювали майже весь кооперативний рух з усіма його фінансовими активами, почали перетворюватися із опори гетьмана на його противників. Тому вже в травні 1918 р. влада за антидержавну агітацію розігнала кілька повітових і міських земств на Київщині, Одещині та Катеринославщині і заарештувала найбільш соціалістично налаштованих їхніх членів Там само. С. 111.. Переслідування авторитетних серед українців земських організацій, звичайно ж, не покращували імідж П. Скоропадського, бо викликали асоціацію з самодержавними репресіями початку Першої світової війни. Одночасно ці утиски дали можливість С. Петлюрі на чолі делегації земців вимагати у гетьмана припинення арештів і звільнення вже затриманих земських діячів, а також зміни курсу уряду.

Як бачимо, земці та кооператори перетворилися в Україні на силу, підтримка якої ставала вирішальним фактором для будь-якої політичної партії. І, на жаль, саме соціалісти змогли запропонувати їм більш привабливі ідеї подальшого розвитку в нових історичних умовах. Представники ж старої української еліти на чолі з Ф. Лизогубом, які звикли працювати в умовах самодержавства, не змогли адаптуватися до обставин, що швидко змінювалися. Це саме можна сказати й про самого П. Скоропадського, котрий не вловив цих змін у настроях українського суспільства, чим відразу ж скористались соціалісти на чолі з С. Петлюрою та В. Винниченком. Використовуючи як вказані прорахунки влади, так і голий популізм, вони підбурили українців до повстання проти гетьмана. 14 грудня 1918 р. вони увійшли до столиці і почали розстрілювати як російських монархістів, так і тих національно свідомих патріотів, котрі чесно служили гетьманові. П. Скоропадський змушений був залишити Київ і на початку 1919 р. так оцінював ці події: “За час перебування Директорії в столиці зникли всілякі ознаки державності України. Все було знищено під корінь. Більшовики, які прийдуть на їхнє місце, застануть там цілковиту руїну, чисту дошку. Однак, якщо аналізувати за цей час українських соціалістів, то вони мало чим відрізняються від більшовицьких експериментів. Та ж конфіскація майна, особливо всіх ювелірних виробів із магазинів, те ж безправ'я громадян, неповага до науковців, освітян і взагалі інтелігентних людей” Осауленко Л., Засєкін В. Гетьман України Павло Скоропадський. Кн. 1. Луцьк, 2003. С. 489..

Отже, спрацювали вже згадувані міни уповільненої дії, які царизм упродовж попередніх століть закладав під прагненням України до незалежності. Спочатку байдужість та відсутність співчуття з боку “верхів” до нагальних потреб “низів” спровокували соціальний конфлікт усередині суспільства, який багато в чому через малодосвідченість соціалістичних лідерів мав катастрофічні наслідки для української державності. В таких умовах більшовикам лишалося лише за допомогою російськомовних люмпенів грубою військовою силою остаточно завершити справу.

Роблячи короткий висновок, можемо сказати, що причини поразки прагнень українців до незалежності на початку ХХ ст., багато в чому були закладені російським самодержавством упродовж попередніх століть і лежали насамперед у соціально-економічній та тісно пов'язаній з нею культурно-освітній сферах. Їхня модернізація була ключем до відновлення справжньої незалежності України, але лідерам національного руху початку ХХ ст., як з власної вини, так і через украй несприятливу зовнішньополітичну ситуацію часів Великої війни, не вдалося досягти поставлених державницьких цілей. Головною їхньою помилкою було те, що, проголосивши незалежність України, вони не приділяли належної уваги вирішенню саме соціально-економічних проблем, котрі дісталися їм у спадок від колоніального минулого. Тому незалежність України на початку ХХ ст. багато в чому була декларативною і не знайшла достатньої підтримки серед українців. Сьогодні досвід українського державотворення сторічної давнини необхідно вивчати та аналізувати, аби не повторювати помилки минулого у майбутньому.

References

1. Donik, O. (2008). Kupetstvo Ukrainy v impers'komu prostori (XIX st.). Kyiv. [in Ukrainian].

2. Hai-Nyzhnyk, P. (2019). 1918: Dva perevoroty. Kyiv. [in Ukrainian].

3. Lazanska, T. (1999). Istoriia pidpryiemnytstva v Ukraini (na materialakh torhovo- promyslovoi statystyky XIX st.). Kyiv. [in Ukrainian].

4. Osaulenko, L., & Zasiekin, V. (2003). Hetman Ukrainy Pavlo Skoropadskyj. Lutsk. [in Ukrainian].

5. Reient, O. (1996). Ukrains'ka revoliutsiia i robitnytstvo: Sotsial'no-politychni ta ekonomichni zminy 1917-1920 rr. Kyiv. [in Ukrainian].

6. Reient, O., & Serdiuk, O. (2004). Persha svitova vijna i Ukraina. Kyiv. [in Ukrainian].

7. Vitanovych, I. (1964). Istoria ukrainskoho kooperatyvnoho rukhu. New York. [in Ukrainian]

Размещено на Allbest.ru