Дмитро Вітовський в українському історіографічному дискурсі 1920-1930-х років

Размещено на http://www.allbest.ru

Дмитро Вітовський в українському історіографічному дискурсі 1920-1930-х років

Андрій Трембецький ад'юнкт кафедри гуманітарних наук Національної академії сухопутних військ ім. гетьмана П. Сагайдачного

Andriy TREMBETSKYI

Adjunct of the Department of Humanities Hetman P. Sahaidachnyi National Army Academy

DMYTRO VITOVSKYI

IN THE UKRAINIAN HISTORIOGRAPHIC DISCOURSE OF THE 1920-1930s

The paper analyzes investigations on the public, military, and state-making activities of Dmytro Vitovskyi (1887-1919) in the Ukrainian historiography of the interwar period of the 20th century. As noted, the first steps in analyzing the biography of the famous and reputable member of the Sich Rifleman, the State Secretary of Military Affairs of ZUNR were made in the 1920-1930s.

It was during this period that scientists, social and political figures, and military associates distinguished the main thematic blocks of D. Vitovskyi's life path: 1) family environment, education; 2) participation in the USS Legion on the fronts of World War I; 3) cultural and educational work in Volyn and Podillia in 1916-1918; 4) organization and implementation of the November Uprising of 1918; 5) work as the State Secretary of Military Affairs of ZUNR (ZOUNR); 6) participation in Ukrainian delegation of the UNR at the Paris Peace Conference (May 1919-July 1919).

The author characterizes the first article that started studies on the military and sociopolitical activities of D. Vitovskyi, written by an unknown author (probably an editor of the newspaper «Ukrainian Flag» Stepan Baran) titled «On August 4, 1919, died with a tragic death, by falling from an aircraft broken by the Polish border guard near Ratibor in Prussian Silesia, one of the leaders of the Halychyna-Ukrainian Sich Riflemen, Colonel Dmytro Vitovskyi».

The contribution to the research of Dmytro Vitovskyi's life of Mykhailo Lozynskyi, Vasyl Kuchabskyi, Ivan Krypiakevych, Myron Zaklynskyi, Osyp Dumin, authors of numerous memorists - Sich Riflemen members - is clarified. As investigated, the most fully military and public activities of D. Vitovskyi covered his friend from the USS Legion M. Zaklynskyi, while other authors focused on particular periods of his biography. Much attention from scientists and memorists was devoted to the moral and psychological traits of D. Vitovskyi in various military and everyday situations, and his ability to unite the team.

Keywords: Dmytro Vitovskyi, USS Legion, ZUNR, historiography.

Проаналізовано дослідження громадської, військової, державотворчої діяльності Дмитра Вітовського (1887-1919) в українській історіографії міжвоєнного періоду ХХ ст. Зазначено, що в 1920-1930-х роках зроблено перші кроки в аналізі біографії відомого й авторитетного січового стрільця, державного секретаря військових справ ЗУНР.

Встановлено, що саме в цей період науковці, громадсько-політичні діячі, військові соратники виділили головні тематичні блоки життєвого шляху Д. Вітовського: 1) родинне оточення, здобуття освіти; 2) участь у Легіоні УСС на фронтах Першої світової війни; 3) культурно-освітня праця на Волині та Поділлі в 1916-1918 рр.; 4) організація та реалізація Листопадового зриву 1918 р.; 5) праця на посаді державного секретаря військових справ ЗУНР (ЗОУНР); 6) перебування у складі української делегації УНР на Паризькій мирній конференції (травень 1919 р. - липень 1919 р.).

Схарактеризовано першу статтю, з якої почалося вивчення військової і громадсько- політичної діяльності Д. Вітовського, невідомого автора (ймовірно, тодішнього редактора газети «Український прапор» С. Барана) під назвою «Дня 4 серпня 1919 згинув трагічною смертю, впавши з розбитого польською граничною сторожою літака коло Ратибора на пруській Шлезії, один з чільних провідників галицько-українського стрілецтва, полковник Дмитро Вітовський». вітовський історіографічний державотворчий

З'ясовано внесок у дослідження життєвого шляху Д. Вітовського М. Лозинського, В. Кучабського, І. Крип'якевича, М. Заклинського, О. Думіна, авторів численних спогадів - січових стільців. Зазначено, що найповніше військову і громадську діяльність Д. Вітовського висвітлив його товариш по сотні Легіону УСС М. Заклинський, решта ж авторів зосереджувалися на окремих періодах біографії. Відзначено, що значну увагу науковці та мемуаристи присвятили морально-психологічним якостям Д. Вітовського у різних воєнних і повсякденних ситуаціях, його вмінню згуртовувати колектив.

Ключові слова: Дмитро Вітовський, Легіон УСС, ЗУНР, історіографія.

Воєнно-політична історія Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) нерозривно пов'язана з постаттю Дмитра Вітовського - військового та політичного діяча, полковника Української галицької армії (УГА). В українській історіографії життєвий шлях Д. Вітовського досліджували три покоління українських дослідників, чиї праці хронологічно умовно можна поділити на такі періоди: 1919-1939, 19451991,1991-2021.

Мета статті - проаналізувати військову та громадську діяльності Д. Вітовського, висвітлену в українській історіографії 1920-1930-х років.

Дослідження історії Легіону Українських січових стрільців (УСС) почалося ще в ході Першої світової війни. Поштовх цьому великою мірою дали самі стрільці, які вважали, що мусять залишити для нащадків згадку про свою боротьбу за волю України. У цей період з'являється низка публікацій, яка ознайомлювала українство краю зі стрілецьким легіоном, його метою та завданнями. Першою з них, якщо не брати до уваги численних статей у пресі, була праця Володимира Темницького, члена Головної Української Ради (ГУР) та Української бойової управи, «Українські Січові Стрільці (Думки й уваги з приводу українського мілітарного руху)», яка вийшла 1915 р. у Відні. У ній автор проаналізував довоєнний стрілецькій рух, вказав на його значення та безпосередній зв'язок із Легіоном УСС. У роботі зазначено, що основна мета стрілецьких змагань - боротьба за українську державність, наголошено на її надзвичайно великій популярності серед галицько-українського суспільства.

Дослідження військової та громадсько-політичної діяльності Д. Вітовського розпочалося одразу ж після його трагічної смерті на початку серпня 1919 р. В «Українському прапорі», ймовірно, тодішній редактор газети Степан Баран опублікував першу статтю про військовика і політика під назвою «Дня 4 серпня 1919 згинув трагічною смертю, впавши з розбитого польською граничною сторожою літака коло Ратибора на пруській Шлезії, один з чільних провідників галицько-українського стрілецтва, полковник Дмитро Вітовський»1. Розпочав він зі слів, з якими погодилися всі наступні покоління дослідників: «... смерть - звичайна річ; смерть в бурливі революційні часи - буденна і щоденна справа і не стало би нам сліз оплакувати всі жертви, які ще досі день в день падуть в ім'я збудування кращого завтра. Але жертва, яку український народ складає в особі полковника Вітовського надто велика, бо Він як ніхто инший з молодшого покоління трудився для визволення українського народа з чужого ярма, кладучи особливо на полі військової організації в галицькій Україні основи під державне будівництво, будучи при тім приміром великої особистої відваги і посвяти» Український прапор. 1919. 20 серпня. С. 2. Там само..

Перші штрихи біографії Д. Вітовського, які написав редактор «Українського прапору» в серпні 1919 р., стали основою всіх подальших біографічних праць про цього діяча. Про дитинство Д. Вітовського в автора було небагато інформації: «... родився в 1887 р. в селі Медуха Станиславівського повіта як син убогого селянина ходачкового шляхтича. Ходив до польської гімназії в Станиславові (української тоді там ще не було), проживаючи в нищих класах в бурсі о. Николая; в вищих класах покинув цю москвофільську бурсу, як це робили і всі инші свідомійші бурсаки Українці, і пробивався з року в рік уділюванням лекцій. Вже в гімназії перевищав своїх товаришів буйним поетичним чуттям, підприємчивістю, енергією і вимовою. Був головою і душею тайного просвітно-артистичного кружка станиславівських гімназистів Українців, котрого члени в неділі і свята роз'їздилися по доокресних селах з відчитами і концертами» Там само..

Студентські роки та перші кроки громадсько-політичної діяльності Д. Вітовського висвітлені фрагментарно: «По зложенню матури записався Покійний на право на львівськім Університеті, проживаючи здебільша в Станиславові і продовжуючи дальше просвітно-організаційну работу. Був членом української радикальної партії і з запалом організував в Станиславівщині та на Покуттю товариства “Січ”, де зродилася перша ідея пізніщого стрілецтва. Брав участь в пам'ятній демонстрації на львівськім університеті дня 1 липня 1910 р., в якій упав Адам Коцко і з прочими учасниками демонстрації дістався до львівської в'язниці та перебув опісля відомий процес проти 101 українських студентів у Львові, був засуджений і видалений з львівського університету; право покінчив в Кракові» Там само.. Згадано про участь Дмитра Вітовського в організації втечі в листопаді 1911 р. Мирослава Січинського, який перебував у в'язниці за вбивство 12 квітня 1908 р. намісника Галичини Анжея Потоцького (Andrzej Potocki).

Характеризуючи діяльність Д. Вітовського в передвоєнні роки, редактор «Українського прапору» зауважив: «Відбувши однорічню військову службу і зложивши правничі іспити став кандидатом адвокатури в канцелярії адвоката д-ра Партицького в Станиславові» Там само.. Набагато насиченіші фактами й подіями фрагменти біографії Д. Вітовського, пов'язані з Першою світовою війною та Українською революцією 1917-1921 рр. Автор виділив участь у Легіоні УСС: «З вибухом світової війни зголосився Покійник до українського легіону і як командант сотні став грати відразу визначну ролю в стрілецтві. Перебув цілу карпатську кампанію 1914/15, все стоячи в перших рядах, люблений і поважаний всіма за свою незвичайну відвагу. В часі відвороту Мо скалів в червні 1915 на чолі невеликого стрілецького відділу перший переправився через Дністер, заняв давню столицю українських володарів - Г алич і на галицькім ратуші завісив український синьо-жовтий прапор та обняв на кілька днів команду над цим старинним нашим городом, неначе предбачаючи, що невдовзі прийде для нього година дійсного визволення. Цим своїм кроком наразив собі Покійний начальну австрійську команду, котра за це хотіла відобрати Йому офіцерську рангу» Там само.. Після поранення на початку 1916 р. Д. Вітовський повернувся до січового стрілецтва, приєднався до процесу організації українського шкільництва на Волині.

Вперше вже в 1919 р. з'ясовано роль Д. Вітовського в організації Листопадового зриву 1918 р. у Галичині, організації військової справи в ЗУНР, соборницьких процесах у краї: «Львівський комітет, що вже від вересня 1918 р. приготовляв переворот в краю, порозумівся зі стрілецтвом і це визначило Покійника до обняття команди у Львові. В послідних днях жовтня м. р. являється Пок. Вітовський у Львові, бере живу участь в засіданнях Української Національної Ради, присвячених справі переведення перевороту і коли в дни 31 жовтня 1918 переговори українських політиків з тодішним Намісником Гуйном в справі добровільної передачі власти Укр. Нац. Раді розбилися, Вітовський видає послідні зарядження що до оружнього заняття Львова українськими військами в ночі з 31 жовтня на 1 падолиста 1918, забезпечивши собі перед тим нейтральність німецького і угорського штурмового батальону. Пам'ятний ранок 1 падолиста 1918 застає Вітовського командантом українського Львова, занятого ним при помочі горстки січових стрільців і 1 200 старих українських ополченців.

Прийшло у Львові до оружньої розправи з Поляками. Перемучений і обезсилений складає він команду на це, щоби при творенню першого українського правительства - державного секретаріату - під проводом д-ра Костя Левицького в дни 10 падол. 1918 обняти в нім секретаріят військових справ. Як державний секретар, залишається Покійний першою організацією української армії в Галичині, уступаючи опісля місце полковникови Курмановичеви. Цілою душею був за сполукою західньої України з Наддніпрянщиною в одну народню республіку і в справі проголошення цеї сполуки в дні 3 січня 1919 відограв визначну ролю» Там само..

Автор статті коротко схарактеризував ще один важливий епізод життєвого шляху Вітовського - його участь в українській делегації на Паризькій мирній конференції, куди той виїхав наприкінці квітня 1919 р. разом із Михайлом Лозинським. Аналізуючи останні дні життя Д. Вітовського, редактор «Українського прапору» наголосив: «Рвався дальше до чинного оружного діла визволяти Україну з чужих кайдан. І тут знайшов смерть. Впав як герой на чужій, не своїй землі, а рідня історія запише Його ім'я золотими буквами поруч імен славних козацьких гетьманів» Там само..

Одним із перших досліджень, присвячених історії ЗУНР, стала монографія Михайла Лозинського «Галичина в 1918-1920 рр.», яку видав Український соціологічний інститут у 1922 р., де автор поставив собі завдання «дати огляд політичної історії української Г аличини в часі творення української державности» Лозинський М. Галичина в рр.1918-1920. Відень, 1922. С. 3.. Значну увагу він присвятив постаті Д. Вітовського.

Михайло Лозинський констатував входження полковника до складу Тимчасового державного секретаріату ЗУНР як державного секретаря військових справ Там само. С. 43-44. Там само. С. 44.. Водночас зазначив, що вісім державних секретарів були членами Української націонал-демо- кратичної партії, а «поза ними Вітовський і Макух належали до радикальної партії»11.

Автор досить лаконічно схарактеризував керівництво обороною Львова 1-21 листопада 1918 р.: «Українське військо заняло Львів під командою отамана Дмитра Вітовського, який одержав за се ступінь полковника. Занедужавши з перевтоми, Вітовський зрікся команди, яку переняв полковник Григорій Коссак. Під кінець оборони Львова як команданта покликано отамана Стефаніва, дотеперішнього команданта Золочева, надаючи йому ступінь полковника» Там само. С. 47..

Найбільше цікавила пізніших дослідників участь Д. Вітовського в делегації УНР на Паризькій мирній конференції. 7 травня 1919 р. він із М. Лозинським та О. Кульчицьким прибули до Парижа і приєдналися до єдиної делегації, у якій представниками Західної області Української Народної Республіки (ЗОУНР) вже були Василь Панейко (віцеголова делегації) і Степан Томашівський (радник). За словами М. Лозинського, «одначе ся формальна одноцільність не була висловом дійсних відносин. Приїхавши до Парижа, я застав між членами Делегації, висланими Директорією, і делегатами Державного Секретаріату різкий внутрішній розлім. Для Панейка і Томашівського проголошення з'єдинення неначе не існувало: вони стояли на тім, що Галичина є окрема держава, яку тільки вони мають право заступати на Мировій Конференції і якої справу треба трактувати окремо від справи Української Народньої Республіки. Формально вони зберігали одноцільність Делєгації, але в дійсности старалися свою діяльність в галицькій справі як найбільше держати в тайні від Делєгації, для чого устроїли своє окреме бюро, якого акти велися окремо від актів Делєгації» Там само. С. 115.. На його думку, після 7 травня 1919 р. цей розлам збільшився: «Ми з Вітовським стояли на тім, що Делєгація повинна бути справді одноцільна, значить всі наріди й рішення Делєгації і її виступи перед Мировою Конференцією повинні бути ділом спільної праці цілої Делєгації. Тимчасова самостійність Західної Области УНР повинна знаходити вислів у внутрішнім процесі діяльности, а саме в тім, що в галицькій справі Делєгація повинна числитися з голосом делєгатів Державного Секретаріяту і не піти проти їх думки, - але це не в тім, що Делєгації нема до галицької справи і до діяльности делєгатів Державного Секретаріяту ніякого діла. Зокрема виступи перед Мировою Конференцією в галицькій справі повинні робитися на основі рішень цілої Делєгації, щоб не виходило так, що делєгати Державного Секретаріяту роблять одно, а Делєгація друге, і від імені Делєгації, щоб галицька справа мала за собою авторітет цілої України» Там само. С. 115-116.. У цій ситуації М. Лозинський і Д. Вітовський «рішили обмежитися до діяльности в розмірах можливих при зберіганню одноцільности Делєгації» Там само. С. 116..

Михайло Лозинський і Дмитро Вітовський брали участь у засіданнях «Міжсоюзної комісії для заключення перемир'я між Польщею і Україною», створеної Найвищою радою Паризької мирної конференції, до якої входили представники США, Великобританії, Франції та Італії. Її очолював генерал Луїс Бота (Louis Botha) - член англійської делегації. Вже на засіданні комісії 8 травня 1919 р. голова делегації УНР Григорій Сидоренко представив голові комісії делегацію Державного секретаріату ЗОУНР. У монографії М. Лозинський навів протокол засідання, зокрема запитання голови комісії генерала Л. Боти і відповіді М. Лозинського та Д. Вітовського Там само. С. 122-125.. На наступному засіданні 12 травня 1919 р. запропоновано українським і польським представникам проект договору про перемир'я. Вся делегація УНР в умовах, що склалися на початок травня 1919 р., вирішила прийняти його. Водночас М. Лозинський і Д. Вітовський виступили зі заявою - запропонували певні зміни на користь української сторони. 13 травня 1919 р. на засіданні комісії делегація прийняла цей проект в первісній редакції. І воно стало останнім, у якому брав участь Д. Вітовський, оскільки польська сторона відмовилася підписати цей документ Там само. С. 126-132..

Михайло Лозинський детально схарактеризував подальшу участь делегації Державного секретаріату ЗОУНР на Паризькій мирній конференції, зокрема участь Вітовського в підготовці документів делегації, що стосувалися тих чи тих рішень органів конференції, серед яких обговорення проекту Статуту для Східної Галичини в червні 1919 р. Там само. С. 133-162..

Відомий історик Іван Крип'якевич 1932 р. у статті в «Літописі Червоної калини» вперше звернув увагу на культурно-освітню, освідомлювальну працю УСС 1916-1918 рр., зокрема Дмитра Вітовського на Волині Сотник І. К. Д. Вітовський на Волині. Літопис Червоної Калини. 1932. № 2. С. 7-11.. Він визначив труднощі, з якими зіткнувся сотник, приїхавши сюди на початку лютого 1916 р.: «... призначено його до праці в Ковлі, як “вербункового офіцера”, тобто з обов'язком приєднувати місцевих Українців до УСС. Але від початку ніхто не вірив в успіхи такої акції, - уважано її навіть небажаною, - і в дійсности сотник мав підготовити освідомлюючу освітну працю. Вітовський знайшовся на цьому незнаному собі терені в дуже тяжкому становищі, - не приділено йому до помочі ні одного стрільця, кілька місяців сам один мусів двигати весь тягар праці. На місці в Ковлі не було майже українського населення, всіх православних вивезли Росіяне, лишилися переважно самі Жиди. З-поміж української інтелігенції проживав у Ковлі одинокий Марко Луцкевич (пізніший посол у варшавськім соймі), агроном по фаху, повний одушевлення для народньої праці, ідейний, роботящий, - він став до помочі Вітовському і при його вказівках сотник міг нав'язати звязки з селом» Там само. С. 7..

Сам І. Крип'якевич у період Першої світової війни працював у Бюро культурної допомоги, листувався з Д. Вітовським, добре оріентувався в культурно-освітніх проблемах Волині: «Вітовський в першу чергу розглядав стан освітньої справи. На Волині були до того часу тільки російські школи, треба було робити заходи, щоб на їх місце відкрити українські і тим способом захопити виховання молоді у свої руки» Там само. С. 7-8.. У листі від 2 травня 1916 р. (із якого в І. Крип'якевича залишився тільки витяг), Д. Вітовський обґрунтовував такі плани: «Шкільні будинки по селах є доволі гарні, часом дуже гарні, адаптації можна перевести силами і коштами селян: опісля хочу оподаткувати всі села, так, щоби з евентуальною матеріяльною поміччю держави кошт удержання шкіл зовсім зняти з Галичини» Там само. С. 8.. Дмитро Вітовський вважав, що школи можна відкрити в селах: Нова Вижва, Мизово, Нові Кошари, Миляновичі, Торговище, Любитів, Витоніж, Білашів, Великий Порськ, Радошин. Тоді навчання велося в єдиній - у Старій Вижві завдяки залізничному поручнику Амброзові Епштайну і де від 1 травня 1916 р. працював учитель церковно-приходської школи Євфимій Кужіль.

За словами українського історика, у травні 1916 р. комісаріат УСС у Ковелі збільшено до п'яти осіб і від цього часу освітня праця розвивалася активніше. З перших помічників Д. Вітовського він виділив стрільця Палащука (ім'я не встановлено) («був секретарем і правою рукою сотника; як зв'язковий приїздив він частіше до Львова за книжками і іншими освітними середниками і привозив вісти з Волині, яких не можна було переслати почтою») і четаря Михайла Гаврилка - наддніпрянця.

Іван Крип'якевич всіляко підтримував діяльність Дмитра Вітовського на Волині: «... для допомоги шкільній акції, яку розпочинав Вітовський, Бюро культурної помочі в червні 1916 р. передало до Ковля три паки книжок вартістю 827 корон, а саме 1 450 шкільних підручників, 286 книжок до діточих бібліотек і 500 корон готівкою на інші потреби» Там само..

Історик вперше описав особливості характеру, зокрема і психологічні, відомого січового стрільця: «Вітовського особисто знав я небогато, говорив з ним, мабуть, тільки один раз, коли він з Волині приїхав до Львова. На основі цього короткого знайомства і переписки виробив я собі характеристику його особи, не знаю, чи вповні вірну. Це була людина замкнена в собі, трохи шорстка і понура; не легко виявляв свої внутрішні цінности і тільки інстинктово можна було відгадати глибокі почування, якими він був переповнений. Був це спартанець, строгий для себе і інших. Цілою душею ненавидів кривих доріг, отсього ходження “на шварц”, всяких “штудерацій”. Здається, він добре почувався на фронті, де життя було просте і нескомпліковане, де був тільки приказ і обов'язок. На Волині, в окупованій стрефі, відносини були більш складні. Тут треба було рахуватися і з австрійською владою (яку часто репрезентували офіцери поляки), і з домаганнями Коша, що вислав сюди стрільців, і з опінією Галичини, і з недовірчивістю волинського мужика; треба було пам'ятати, що це війна й обов'язують воєнні закони і рівночасно працювати для майбутньої України, - перестерігати обов'язуючих приписів і обминати їх, де тільки вдалося. Тут треба було якраз “штудерувати”, ходити “на шварц”, бути львом і лисом. Вітовський цього не вмів робити, - це було проти його натури. А коли вже мусів важитися на якийсь крок, що не був у згоді з “приписами”, то, здається, мусів наперед звести з собою важку боротьбу і довго потім це пам'ятав. Це викликало у ньому стан перечулення, підзорливість, жаль до людей, переконання, що його не доцінюють, критикують, зневажають, - врешті ті несподівані вибухи лихого гумору, яких певно сам опісля жалував. Це була душа незвичайно праведна, чиста, характерна» Там само. С. 11..

У монографії «Західна Україна у боротьбі з Польщею та більшовизмом у 1918-1923 роках» Кучабський В. Західна Україна у боротьбі з Польщею та більшовизмом у 1918-1923 роках. Львів, 2015. 448 с., виданій 1934 р. в Берліні, Василь Кучабський неодноразово характеризував Вітовського як політика й військовика. У першій частині праці - «Виникнення Західноукраїнської держави у Східній Галичині» - він оцінив «український військовий переворот у Східній Галичині» досить критично: «Легке захоплення Львова підрозділом української таємної спілки чисельністю приблизно 1 500 членів розцінювалося як успіх, що частково здивував самих заколотників, оскільки вони розраховували швидше на невдачу. Проте, наскільки хорошими заколотниками були українці, настільки ж вони були поганими воєначальниками. На чолі таємної спілки, а тепер на чолі українських військ опинився майор легіону Дмитро Вітовський. Палкий патріот, проте не солдат і не державний діяч, він зі своїми соратниками спрямував усю увагу на те, щоб переворот вдався й українці вирвали для себе владу. Однак вони жодним чином не виявилися готовими ні до того, що безпосередньо після перевороту повинна розпочати свою діяльність у країні єдина військова організація з єдиним командуванням, ні до того, що терміново повинна була розпочатися всеохоплююча, попередньо детально спланована, військова операція в самому Львові та на річці Сян, аби обов'язково зірвати очікуване польське повстання у Львові та запобігти військовому наступу на річці Сян війні з Польщею за Східну Галичину» Там само. С. 98..

Така ж критична оцінка В. Кучабського позиції Д. Вітовського на Паризькій мирній конференції, куди той виїхав, за словами автора, 7 травня 1919 р. разом із М. Лозинським. У третій частині монографії автор наголосив, що «найслабшою виглядала дипломатична проникливість прихильників тієї точки зору, що передбачала повне збереження єдиної української держави, а також усіх українських претензій як щодо Польщі, так і щодо Росії, дт. Михайла Лозинського та Дмитра Вітовського. Вони протестували проти того, що Марголін та Шульгін обіцяли перспективу федерації України з Росією, оскільки це суперечило національно-державній доктрині. Вони заперечували щодо діяльності Панейка та Томашівського, оскільки їх відокремлена кампанія суперечила принципу української державної єдності. Вони також вимагали акцентування уваги на прагненні України національної державності, а не на тому, що Україна могла би стати фактором у боротьбі проти більшовизму. Незрозумілим залишалося лише те, з якою метою вони взагалі приїхали в Париж і шукали там справедливості та підтримки, якщо попередньо вирішили не долучатися до жодних умов країн Антанти. Тому ноти, якими лідер даного напрямку, Г. Сидоренко, бомбардував мирну конференцію, належали до найменш втішних еманацій українського політичного духу. Цим дилетантам, які не мали жодного поняття про тодішнє політичне становище у світі, здавалося, що в Антанти можна було б “викликати інтерес до України” фантазіями про “Україну як бастіон для захисту Дарданелл, Суецького каналу, Перської затоки та Індії”» Там само. С. 241-242..

У 1920-1930-х роках вийшло найбільше мемуарних праць. Їхніми авторами ставали колишні свідки й учасники визвольних змагань українців у період Першої світової війни та Української революції 1917-1921 рр. Вони лише фрагментарно і, звичайно ж, суб'єктивно висвітлюють окремі епізоди воєнно-політичної діяльності Д. Вітовського. До кращих творів мемуарної літератури стрілецької доби належать спогади Мирона Заклинського, Миколи Голубця, Олени Степанів, Степана Шухевича, Миколи Угрина- Безгрішного, Михайла Галущинського й ін. Заклинський М. «А ми тую стрілецькую славу збережемо». Спомини з визвольної війни. Львів: Всесвіт, 1936. Ч. 1-2; Голубець М. Рік грози і надій 1914. Львів: Укр. бібліотека, 1934; Степанів О. На передодні великих подій. Власні переживання й думки, 1912-1914. Львів: Червона Калина, 1930; Шухевич С. Видиш, брате мій (8 місяців серед УСС-ів). Львів: Червона Калина, 1930; Угрин-Безгрішний М. Нарис історії Українських Січових Стрільців. Рогатин; Львів; Київ: Журавлі, 1923. Ч. 1; Галущинський М. З Українськими Січовими Стрільцями. Спомини з років 1914-1915. Львів: Діло, 1934; Левицький К. Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914-1918. Львів, 1928. Ч. 1; Ч. 2. Львів, 1929; Ч. 3. Львів, 1930.. Питання, пов'язані з підготовкою та проведенням Листопадової національної революції, участі в ній Дмитра Вітовського відображені в роботах Дмитра Палива, Олекси Кузьми та Костя Левицького Паліїв Д. Листопадова революція. З моїх споминів. Львів, 1929; Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. Львів, 1931; Левицький К. Великий Зрив (до історії української державності від берез-ня до листопада 1918 р. на підставі споминів та документів). Львів: Червона Калина, 1931..

Про Д. Вітовського згадували в перших узагальнювальних працях з історії Легіону УСС, які вийшли в середині 1930-х років. Передусім це колективні роботи «Українські Січові Стрільці, 1914-1920», «Історія українського війська» і ґрунтовне дослідження Осипа Думіна «Історія Леґіону Українських Січових Стрільців» Українські Січові Стрільці, 1914-1920 / за ред. Б. Гнаткевича та ін. Репринтне відтворення з вид. 1935 р. Львів: Слово, 1991; Крип'якевич І., Гнаткевич Б., Стефанів З. та ін. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.) / упоряд. Б. Якимович. 4-те вид., змін. і доп. Львів: Світ, 1992; Думін О. Історія Легіону Українських Січових Стрільців. Львів: Червона Калина, 1936.. Їхні автори, окремі з яких були свідками й учасниками досліджуваних подій, використали великий фактичний матеріал і поряд з аналізом збройної боротьби стрілецтва так чи так розглянули й деякі інші питання.

Наступною працею в міжвоєнний період ХХ ст., присвяченою військовій і громадсько-політичній діяльності Вітовського, стала брошура Мирона Заклинського «Дмитро Вітовський: спроба життєпису і характеристики» Заклинський М. Дмитро Вітовський: спроба життєпису і характеристики. Львів: Всесвіт, 1936. 32 с.. З цього приводу автор у 1967 р. зазначив: «Тридцять років тому видав був у Львові редактор Б. Романенчук мій короткий і частинний нарис про життя і діяльність Д. Вітовського. З огляду на об'єм тієї книжечки (32 сторінки розміру шіснадцятки) не подав я там усього, що знав про нього. І знання моє було тоді скупіше, та й події не мали тоді відповідної перспективи» Заклинський М. Дмитро Вітовський. Громадський діяч, стрілецький ідеолог, вождь Листо-падового зриву, секретар військових справ ЗОУНР. Нью-Йорк: Вид-во «Червона калина», 1967. С. 122-123..

Осип Думін підготував фахову методологічну статтю «Полк. Дм. Вітовський у спогадах (кілька заміток і побажань)», у якій у вступі зауважив: «Культ великих згл. провідних людей не зробився ще в нас співтворчим чинником нашого національного життя. Тільки Шевченко зосередив на собі любов і пошану нації, опанував всі її почування і веде її за своїм духом. Інші ж наші історичні постаті, коли вони не блиснули генієм Хмельницького або Франка, мусять числитися з тим, що попадуть в категорію тих нещасних “забутих діячів” (до О. Кониського прилип вже цей епітет як шевська смола), що їх споминається раз на десять-двацять літ якоюсь скромною часописною статею» Думін О. Полк. Дм. Вітовський у спогадах. (Кілька заміток і побажань). Літопис Червоної Калини. 1936. № 11. С. 4..

На основі видань, передусім спогадів січових стрільців, що вийшли до 1936 р., О. Думін наголосив: «Складений з тих причинків портрет Д. Вітовського є симпатичний; він відразу з'єднує собі глядача гармонією високо ідейних прикмет. Перший воєнний міністр ЗОУНР виходить на ньому безкорисний український патріот-державний, як людина наскрізь пройнята вищими національними ідеалами і як обов'язковий не жаліючий себе вояк. Сотня Вітовського могла сміло змагатися за боєві лаври зі сотнею В. Дідушка: а зробив “сотню Вітовського” славною в лєгіоні сам командант, що служив всюди стрільцям своїм приміром. Так як любили його, Вітовського, так не любили стрільці ні одного старшини в лєгіоні. Недаром І. Балюк, як оповідає М. Заклинський, висловився при одній нагоді, що за таким командантом пішов би і в огонь. Щодо популярности, то Д. Вітовський не мав серед Стрілецького Війська ніякої конкуренції» Там само. С. 5..

До дослідження М. Заклинського О. Думін мав певні зауваження, тому розпочав дискусію щодо стану дослідження військової та громадської діяльності Д. Вітовського: «... своєю брошурою, хотяй вона така худощава об'ємом - зробив автор значну прислугу традиції нашої визвольної боротьби. Пожаліти приходиться, в ній зовсім немає дати уродження Вітовського. Вмістити її повинно було само видавництво у передмові, куди (на стор. 4) вона аж впрошується. Вкралися в текст автора деякі недогляди та похибки. І так на стор. 8. сказано, що сотня Вітовського вийшла, при кінці вересня 1914 р. “з трьома іншими сотнями на фронт”, а власне на партизантку. В дійсности вона вийшла з двома іншими сотнями: то є Будзиновського і Ґорука. На стор. 17 каже Заклинський: “Весною (1916. р. - О. Д.) дістав сотник Вітовський з Коша УСС чотирьох помічників. Між ними був і четар Гаврилко, що до московської травневої офензиви працював в Луцьку”. Трохи нельогічно - четар Гаврилко не прийшов, отже, з Коша, а з Луцька до Ковля, до сот. Вітовського. Дальше він пробув в Луцьку не до травневої офензиви, під котрою розуміється офензива ген. Макензена (початок 2 травня під Горлицями) в 1915 р. а до офензивн ген. Брусілова, що зачалася 4 червня 1916 р. Не знати чому, треба догадуватися, що із-за усталених тісних рамців брошури, не розповів актор нічого про діяльність Вітовського на Наддніпр. Україні, а особливо після входу австро-угорських військ на Поділля в березні 1918 р., коли то Вітовського призначено командантом агітаційного загону УСС. (в групі полк. Іца). Про це писав вже М. Заклинський в одному зі своїх споминів, а і в брошурі повинен був згадати про це» Там само..

Осип Думін, підсумовуючи аналіз праць і спогадів про Д. Вітовського у 1920-1930-х роках, констатував: «А все ж таки дотепер написане про Вітовського не дає нам повної характеристики цеї людини, навпаки ставляє перед нами ряд великих запитників. В першій мірі, був Вітовський волевою натурою чи ні, чи було в йому щось з вожда і авторитетного провідника чи не мав він цих прикмет? Проблєматика зогляду на становисько Вітовського в історії воєнної боротьби - дуже важна» Там само..

Отже, постать Д. Вітовського як авторитетного січового стрільця, державного секретаря ЗУНР привернула увагу значної частини українських науковців, журналістів, мемуаристів. Проблематика досліджень 1920-1930-х років різноманітна: родинне оточення, здобуття освіти; участь у Легіоні УСС на фронтах Першої світової війни; культурно-освітня праця на Волині та Поділлі в 1916-1918 рр.; організація та реалізація Листопадового зриву 1918 р.; праця на посаді державного секретаря військових справ ЗУНР (ЗОУНР); діяльність у складі української делегації УНР на Паризькій мирній конференції (травень 1919 р. - липень 1919 р.). Більшість наукових пошуків і спогадів цього періоду присвячені одному етапу військової та громадської діяльності Д. Вітовського. Найповнішим допоки залишається дослідження М. Заклинського. Історіографічну дискусію щодо висвітлення діяльності Д. Вітовського започаткував О. Думін у «Літописі Червоної калини» в 1936 р. Його роботи стали основою для подальших праць і дискусій українських істориків.

References

Dumin, O. (1936). IstoriiaLehionu Ukrainskykh Sichovykh Striltsiv. Lviv: Chervona Kalyna [in Ukrainian].

Dumin, O. (1936). Polk. Dm. Vitovskyi u spohadakh. (Kilka zamitok i pobazhan). Litopys ChervonoiKalyny, 11, 4 [in Ukrainian].

Halushchynskyi, M. (1934). Z Ukrainskymy Sichovymy Striltsiamy. Spomyny z rokiv 1914-1915. Lviv: Dilo [in Ukrainian].

Hnatkevych, B. (Ed.). (1991). Ukrainski Sichovi Striltsi, 1914-1920 (Original work published 1935). Lviv: Slovo [in Ukrainian].

Holubets, M. (1934). Rik hrozy i nadii 1914. Lviv: Ukr. biblioteka [in Ukrainian].

I. K. (1932). Sotnyk D. Vitovskyi na Volyni. Litopys Chervonoi Kalyny, 2, 7-11 [in Ukrainian].

Krypiakevych, I., Hnatkevych, B., & Stefaniv, Z. (1992). Istoriia ukrainskoho viiska (vidkniazhykh chasiv do 20-kh rokivXXst.) (B. Yakymovych, Comp.; 4th ed.). Lviv: Svit [in Ukrainian].

Kuchabskyi, V. (2015). Zakhidna Ukraina u borotbi z Polshcheiu ta bilshovyzmom u 1918-1923 rokakh. Lviv [in Ukrainian].

Kuzma, O. (1931). Lystopadovi dni 1918 r Lviv [in Ukrainian].

Levytskyi, K. (1928). Istoriia vyzvolnykh zmahan halytskykh ukraintsiv z chasu svitovoi viiny 1914-1918 (Pt. 1). Lviv [in Ukrainian].

Levytskyi, K. (1929). Istoriia vyzvolnykh zmahan halytskykh ukraintsiv z chasu svitovoi viiny 1914-1918 (Pt. 2). Lviv [in Ukrainian].

Levytskyi, K. (1930). Istoriia vyzvolnykh zmahan halytskykh ukraintsivz chasu svitovoi viiny 1914-1918 (Pt. 3). Lviv [in Ukrainian].

Levytskyi, K. (1931). Velykyi Zryv (do istorii ukrainskoi derzhavnosti vid bereznia do lystopada 1918 r na pidstavi spomyniv ta dokumentiv). Lviv: Chervona Kalyna [in Ukrainian].

Lozynskyi, M. (1922). Halychyna v rr.1918-1920. Vienna [in Ukrainian].

Paliiv, D. (1929). Lystopadova revoliutsiia. Z moikh spomyniv. Lviv [in Ukrainian].

Shukhevych, S. (1930). Vydysh, brate mii (8 misiatsiv sered USS-iv). Lviv: Chervona Kalyna [in Ukrainian].

Stepaniv, O. (1930). Na peredodni velykykh podii. Vlasni perezhyvannia y dumky, 1912-1914. Lviv: Chervona Kalyna [in Ukrainian].

Uhryn-Bezghrishnyi, M. (1923). Narys istorii Ukrainskykh Sichovykh Striltsiv (Pt. 1). Rohatyn; Lviv; Kyiv: Zhuravli [in Ukrainian].

Ukrainskyi prapor. (1919, Serpen 20), 2 [in Ukrainian].

Zaklynskyi, M. (1936). «A my tuiu striletskuiu slavu zberezhemo». Spomyny z vyzvolnoi viiny (Pt. 1-2). Lviv: Vsesvit [in Ukrainian].

Zaklynskyi, M. (1936). Dmytro Vitovskyi: sprobazhyttiepysu i kharakterystyky. Lviv: Vsesvit [in Ukrainian].

Zaklynskyi, M. (1967). Dmytro Vitovskyi. Hromadskyi diiach, striletskyi ideoloh, vozhd Lystopadovoho zryvu, sekretar viiskovykh sprav ZOUNR. New York: Vyd-vo «Chervona kalyna» [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru