Формування позиції адміністрації В. Вільсона стосовно більшовицької Росії (листопад 1917 – березень 1918 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Формування позиції адміністрації В. Вільсона стосовно більшовицької Росії (листопад 1917 - березень 1918 рр.)

Наталія Городня,

д-р іст. наук, проф.

Київський національний університету імені Тараса Шевченка, Київ, Україна

Валентин Зацепіло,

студент магістратури Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, Україна



Анотація

Метою цієї статті є висвітлення позиції адміністрації В. Вільсона стосовно російського більшовицького уряду і вироблення нової політики щодо Росії з листопада 1917р., після більшовицького перевороту в Петрограді, до березня 1918 р., коли радянська Росія ратифікувала сепаратний Брест-Литовський мирний договір з Четверним союзом.

Продовж листопада 1917 - лютого 1918 рр. позиція адміністрації В. Вільсона щодо більшовицького уряду в Петрограді залишалася невизначеною. З одного боку, США не визнали Раднарком і з'ясовували спроможність різних антибільшовицьких російських угрупувань скинути його. З іншого боку, простежувалося прагнення американського уряду встановити неофіційні контакти і налагодити співпрацю з Петроградським урядом з метою не допустити виходу Росії з війни і краху східного фронту. Крім цього, потрібно було унеможливити отримання німцями військових запасів зі складів на російському Далекому Сході. Для їх охорони союзники обговорювали можливість військової інтервенції та спонукали США взяти у ній участь. Американський уряд був проти, передусім через прогнозоване негативне її сприйняття народом Росії. Також адміністрація Вільсона виступала проти інтервенції Японії, оскільки вважала, що під прикриттям спільних союзницьких цілей, Японія буде реалізовувати в Росії власні інтереси, включаючи територіальну експансію.

Зміна позиції адміністрації В. Вільсона стосовно японської інтервенції, виявилася на початку березня 1918 р. В. Вільсон зняв заперечення проти японської інтервенції на Далекому Сході Росії лише після того, коли стало очевидно, що Японія все одно її здійснить, навіть без порозуміння із союзниками. Надання їй повноважень здійснювати інтервенцію, обумовлену певними вимогами, обмежувало її дії, що врешті відповідало інтересам Росії. Зміна позиції США була обумовлена також підписанням Раднаркомом сепаратного миру з Четверним союзом. Після цього В. Вільсон заявив, що США не визнають більшовицький уряд навіть де-факто, а отже й підписаний ним мирний договір. більшовицький уряд переворот

Незважаючи на негативне ставлення до більшовицького уряду, В. Вільсон продовжував ставитися до Росії як до держави-союзниці й намагався уникнути рішень, які не відповідали інтересам російського народу.

Ключові слова: США, зовнішня політика, радянська Росія, адміністрація В. Вільсона, японська інтервенція, Перша світова війна.



Nataliya Gorodnia,

Dr. Habil. (History), Professor, Taras Shevchenko National University of Kyiv, Kyiv, Ukraine

Valentyn Zatsepilo,

Master's Student,

Taras Shevchenko National University of Kyiv, Kyiv, Ukraine

DEVELOPMENT OF THE W. WILSON ADMINISTRATION'S POSITION ON BOLSHEVIK RUSSIA (NOVEMBER 1917 - MARCH 1918)

This article intends to highlight the Wilson administration's position on the Russian Bolshevik government and the development of a new U.S. policy toward Russia from November 1917, the time of the Bolshevik coup in Petrograd, to March 1918, when Soviet Russia ratified the separate Brest-Litovskpeace treaty with the Quadruple Alliance.

During November 1917 - February 1918, the Wilson administration's position on the Bolshevik government in Petrograd remained uncertain. On the one hand, the United States did not recognize this government, the Council of People's Commissars, and was trying to find out the ability of Russian anti-Bolshevik groups to overthrow it. On the other hand, the American government wanted to establish informal contacts and cooperation with the Petrograd government to prevent Russia's withdrawal from the war and the collapse of the Eastern Front.

In addition, it was necessary to prevent the Germans from obtaining military supplies from warehouses in the Russian Far East. To protect them, the Allies discussed the possibility of military intervention and encouraged the United States to take part in it. The American government rejected this possibility, primarily because of the predicted negative perception of it by the people of Russia. The U.S. also opposed Japanese intervention because believed that under the guise of common allied goals, Japan would pursue its interests in Russia, including territorial expansion.

The change in the position of the Wilson administration regarding the Japanese intervention became apparent in early March 1918. Woodrow Wilson withdrew his objections to the Japanese intervention in the Russian Far East only after it became obvious that Japan would carry it out anyway. The authority for such an intervention, given to Japan by the Allies, created certain requirements and restrictions on Japanese actions, which were in Russia's interests. The shift in the U.S. position was also caused by the signing of a separate peace with the Quadruple Alliance by the Russian Bolshevik government. After that, the President stated that the U. S. did not recognize this government even de facto, and therefore the peace treaty signed by it.

However, despite the negative attitude to the Bolshevik government, W. Wilson continued to treat Russia as an ally and tried to avoid decisions that did not meet the interests of Russia's people.

Key words: the United States, foreign policy, Soviet Russia, Woodrow Wilson administration, Japanese intervention, World War I.



Постановка проблеми. Після більшовицького перевороту в Петрограді 7 листопада 1917 р. перед адміністрацією В. Вільсона постало завдання вироблення нових підходів до взаємодії з більшовицьким урядом Росії та нової політики щодо цієї держави, яка була союзником США у світовій війні, а також виникла потреба узгодження цих нових підходів із союзниками по Антанті. Урешті, в серпні 1918 р. США взяли участь в інтервенції держав Антанти в Росію, унаслідок чого може скластися враження про антибільшовицький характер політики адміністрації Вудро Вільсона у 1917 -1918 рр. Проте положення "Чотирнадцяти пунктів" і позиція США стосовно Радянської Росії в перші місяці роботи Паризької мирної конференції 1919 р. свідчать про те, що підходи адміністрації В. Вільсона в "російському питанні" були неоднозначними, тож потребують більш уважного вивчення.

Аналіз досліджень і публікацій. У історіографії найбільш повно досліджувана нам проблематика представлена у працях американських вчених - видатного дипломата і радянолога Дж. Кеннана "Радянсько-американські відносини, 1917-1920" [14] і Б.М. Унтербергер "Американська експедиція до Сибіру, 1918-1920 рр." [25], опублікованих у 1950-х рр. Окремі аспекти зовнішньої політики США під час Першої світової війни й одразу після її завершення розкрито в працях Д. Макфаддена [15], Д. Фоглсонга [12], Д. Девіса і Ю. Трені [11], І. Моффата [16], Б. Карра [10], а також у публікаціях сучасних українських істориків Н. Городньої [4; 3; 5; 6], В. Фісанова [8], Б. Гончара і Ю. Гончар [2], М. Кірсенка [7].

У цілому в історіографії відсутні праці, які б повною мірою, цілісно й неупереджено висвітлювали позицію США щодо Росії в перші місяці після захоплення влади більшовиками, коли зміни в її політиці могли спричинити поразку союзників по Антанті у світової війни.

Джерельну базу дослідження складають офіційні документи, дипломатичне листування і джерела особистого походження. Серед них - два томи дипломатичного листування "1918 рік. Росія" [17; 18] і документи держсекретаря Р. Лансінга [19], опубліковані в офіційному виданні "Зовнішні відносини Сполучених Штатів" (FRUS), та багатотомна збірка "Папери президента Вудро Вільсона" [20; 21; 22]. Серед джерел особистого походження важливими для дослідження були щоденники і мемуари американських дипломатів - помічника президента Е. Хауза [1; 13], військового аташе В. Джадсона [24], заступника консула у Москві Д.К. Пула [23], а також праця британського міністра В.Черчілля [9].

Метою цієї статті є висвітлення позиції адміністрації В. Вільсона стосовно російського більшовицького уряду і вироблення нової політики щодо Росії з часу більшовицького перевороту в Петрограді 7 листопада 1917 р. до березня 1918 р., коли радянська Росія ратифікувала сепаратний Брест- Литовський мирний договір з Німеччиною і її союзниками.

Виклад основного матеріалу. Більшовики прийшли до влади в Росії під гаслами закінчення світової війни і світової пролетарської революції. Вони не приховували прагнень якомога швидше підписати мир з Четверним союзом, щоб повести класову боротьбу з поміщиками і капіталістами, а також з іншими політичними угрупуваннями, які не поділяли їхню ідеологію і практику.

Як писав У. Черчилль у праці "Світова криза", спочатку Ленін і його соратники розраховували, що їм вдасться за допомогою телеграфу звернутися безпосередньо до народів держав, які воювали. Вони сподівалися, що під впливом російського прикладу і виходу Росії з війни військові дії усюди призупиняться й усі уряди, як союзні, так і ворожі, опиняться сам-на-сам з повсталими містами і арміями [9]. Оскільки Росія була однією з провідних держав Антанти, її вихід з війни міг привести до ліквідації Східного фронту і до суттєвого погіршення ситуації на інших фронтах. Це не могло не турбувати уряди держав Антанти, а також США, які вступили у війну на боці цього блоку у квітні 1917 р. й офіційно назвали себе "державою, яка приєдналася".

Через два дні після захоплення влади більшовиками і формування радянського уряду (Ради народних комісарів, РНК), 9 листопада 1917 р. конгресмен Ф. Кларк звернувся до президента В. Вільсона з пропозицією про вторгнення США до Росії. Проте В. Вільсон відхилив її. Він вважав, що Росія має пройти через випробування, які пережила Франція у ХІХ ст., після чого "її великий народ посяде належне місце у світі" [20, с. 39].

Своє ставлення до більшовицького уряду В. Вільсон висловив на з'їзді Американської федерації праці 12 листопада 1917 р. За його словами, "деякі групи в Росії", які сподівалися здійснювати "реформи в інтересах народу" поряд з існуванням сильної Німеччини, були погано інформованими. Адже Німеччина могла "у будь-який момент... підірвати чи скинути їх" за допомогою інтриг або сили. На думку В. Вільсона, "мрійники з Росії", а також будь-хто в Америці чи де-небудь, хто вважає, що вільна промисловість і підприємництво у світі зможуть існувати, якщо пангерманські плани будуть успішно виконані "не мають глузду" [20, с. 14].

Через два тижні більшовицькому уряду довелося відмовитись від плану "укласти мир через голови урядів з повсталими проти них народами" [9].

20 листопада Верховне командування російської армії отримало наказ РНК негайно запропонувати командуванню держав Четверного союзу призупинити ворожі дії й розпочати переговори про мир. Російський головнокомандувач генерал Духонін відмовився вступити в переговори з ворогом. Через це його було заарештовано і віддано на самосуд солдатського натовпу. Після цього РНК надіслала Центральним державам пропозицію про перемир'я, а фронтовикам - наказ брататися з німцями цілими полками і ротами [9].

22 листопада народний комісар із закордонних справ Л. Троцький звернувся до всіх ворогуючих сторін із пропозицією припинення вогню і негайного початку мирних перемовин.

Посланці держав Антанти і США не відповіли на пропозиції Л. Троцького. На нараді послів Великої Британії, Франції, Італії, США та інших союзних держав у Росії 22 листопада було вироблено спільні рекомендації урядам "не надавати відповідь лицемірному уряду, який прийшов до влади завдяки силі та всупереч волі народу" [17, с. 245]. Британський, французький й італійський посли як представники країн-підписантів Лондонської угоди 5 вересня 1914 р. висловили протест проти пропозиції РНК Німеччині стосовно припинення вогню. Адже це порушувало положення угоди, згідно з якими Велика Британія, Франція, Росія, Італія і Японія зобов'язувалися не укладати сепаратного миру до закінчення війни. До протесту, за вказівкою посла США в Росії Д. Френсіса, приєднався американський військовий аташе М. Керт, який перебував у Ставці [17, с. 276].

24 листопада держсекретар Р. Лансінг у телеграмі, адресованій Д. Френсісу, відповів на його запит про приєднання до союзницької угоди стосовно невизнання будь-якого нового російського уряду. США погоджувалися обмінятися думками із союзниками з цього приводу, але прагнули уникнути курсу, який би справляв у Росії враження примусу [17, с. 248]. Згідно з інструкцією Держдепартаменту від 1 грудня, американським представникам в Росії пропонувалося дотримуватися тактики вичікування і спостерігати за подальшим розвитком подій [17, с. 254].

28 листопада Центральні держави повідомили більшовицький уряд про готовність розглянути пропозицію про перемир'я. Щоб пом'якшити можливі руйнівні наслідки цих перемовин, американський військовий аташе генерал В. Джадсон, без відома Вашингтона, але за згодою посла Д. Френсіса, 1 грудня здійснив візит до Л. Троцького. Його метою було отримати гарантій, що за умовами перемир'я німецькі війська не будуть перекинуті на Західний фронт, не відбуватиметься обмін полоненими і товарами [17, с. 279]. Під час цієї зустрічі Л. Троцький визнав зобов'язання Росії перед союзниками по Антанті й водночас повідомив, що після попередніх перемовин про перемир'я союзні держави зможуть долучитися до переговореного процесу. У випадку небажання їхніх урядів взяти участь у цих переговорах, Радянська Росія звернеться безпосередньо до їхніх народів [24, с. 157-158]. Увечері 1 грудня Л. Троцький заявив у Смольному: "Американські дипломати зрозуміли, що їм не вдасться подолати Російську революцію, і тому вони хочуть будувати з нами дружні стосунки" [17, с. 276].

У зв'язку з такими наслідками спілкування В. Джадсона з Л. Троцьким, 4 грудня держсекретар Р. Лансінг підготував проект публічної заяви про невизнання більшовицького уряду і оголошення більшовиків агентами німецького впливу, але В. Вільсон відхилив його [20, с. 206-207]. 6 грудня 1918 р. Р. Лансінг знову підтвердив свою попередню інструкцію американському посольству від 1 грудня і закликав представників США в Росії утримуватися від будь-яких прямих контактів з більшовицьким урядом [17, с. 289]. 15 грудня про заборону контактів із російськими дипломатами, які підтримували більшовицький режим або були призначені Раднаркомом нагадали також послам США в країнах Азії [17, с. 317].

10 грудня 1917 р. держсекретар запропонував президенту підтримати генералів О. Каледіна, М. Алексєєва і Л. Корнілова, які проголошували мету повалити більшовиків і встановити військову диктатуру в Росії [20, с. 263-265]. Унаслідок обговорення ними цієї пропозиції було прийнято рішення дізнатися про обсяги фінансування, необхідні Великій Британії і Франції для підтримки Каледіна. Після наради із послом США у Великій Британії Г. Пейджем, представник США у Міжсоюзницькій раді з воєнних закупівель і фінансування О. Кросбі мав повідомити британські й французькі фінансові відомства, що рух під керівництвом Каледіна і Корнілова може зберегти російські збройні сили на Східному фронті [19, с. 345-346]. Проте 18 грудня Г. Пейдж заявив у телеграмі до Р. Лансінга, що варто було б зменшити ризики для коштів та зачекати, поки такі російські рухи не нададуть "обнадійливих свідчень своєї сили та духу" [18, с. 609].

15 грудня (2 грудня за старим стилем) більшовицький уряд підписав перемир'я з Німеччиною і її союзниками на усіх фронтах. Невдовзі в Брест- Литовську розпочалися сепаратні мирні переговори. Проте запропоновані німцями умови миру викликали обурення більшовицького уряду. Між іншим, його обурювало те, що німці одночасно вели переговори з делегацією української Центральної ради. Наприкінці грудня більшовицькі делегати припинили переговори і повернулися додому. Л. Троцький наполягав на продовженні війни, Ленін був проти.

Після того, як більшовики підписали перемир'я з Німеччиною, союзники використовували різні заходи для збереження Східного фронту. Серед них були й переговори Франції і Великої Британії з урядом Української Центральної Ради у грудні 1917 - січні 1918 рр. [3].

Американський уряд не був схильний до таких дій. По-перше, як показано в дисертаційному дослідженні Н. Городньої [4], США прагнули до збереження територіальної цілісності Росії. По-друге, на той час було невідомо, чи погодиться більшовицький уряд з німецькими умовами миру. Існували сподівання, що цього не відбудеться й можна буде налагодити співпрацю з більшовиками для успішного завершення війни. Водночас Держдепартамент здійснив спробу з'ясувати можливості антибільшовицького руху в Росії.

18 грудня 1917 р. до Ростова-на-Дону прибув заступник консула США у Москві Девітт К. Пул для відкриття американського консульства в цьому місті. 21 грудня він мав зустрічі в Новочеркаську з отаманом О. Каледіним і генералом М. Алексєєвим, членами новоствореного Союзу захисту Батьківщини і свободи. 27 грудня французька військова місія із забезпечення Румунії повідомила генерала М. Алексєєва про надання урядом Франції Союзу 100 млн. руб. для наведення порядку в Росії і продовження війни проти Центральних держав [18, с. 609].

У зв'язку з цим 14 січня (1 січня за ст. ст.) Д. Пул поставив М. Алексєєву питання стосовно спроможності втілення Союзом програми військового будівництва і його подальших дій у випадку успіху. Метою політики США, за словами Д. Пула, було утримання якомога більшої кількості ворожих військ на російському фронті, а також сприяння російському народові у встановленні стабільного уряду, який відображатиме його політичні вподобання. За його оцінкою, на відміну від уряду України, цілі Союзу були "націоналістичними у широкому російському розумінні" [18, с. 613-615]. У результаті поїздки Д.К. Пул дійшов висновку, що істотна допомога Союзу може бути надана лише Транссибірською магістраллю. Без цієї допомоги він не зможе розвинути достатні можливості.

Проте повідомлення про результати поїздки Д.К. Пула, спрямоване послом Д. Френсісом у Держдепартамент 7 лютого, було отримане у Вашингтоні лише 2 травня. На той час Дон вже був зайнятий Червоною армією, а отаман О. Каледін покінчив життя самогубством.

На початку січня 1918 р. консул США у Владивостоку Дж. К. Колдуел повідомляв Держдепартамент про назрівання протистояння між Земським комітетом, якому були передані повноваження від комісара Тимчасового уряду, і Комітетом оборони Ради робітничих та солдатських депутатів. До Дж. Колдуела звертались заможні росіяни з проханням про іноземну інтервенцію і захист від загрози грабунку з боку Червоної гвардії. Консульський корпус у Владивостоці висловлював думку, що достатньо буде лише присутності союзницьких військових суден для збереження порядку. У зв'язку з цим японський консул Х. Кікучі здійснив запит до уряду Японії про направлення до Владивостока японських кораблів. Він також вважав бажаним, щоб до них приєдналися сили союзників. Дж. Колдуел висловлював стурбованість стосовно того, що військове майно, зосереджене у Владивостоку, могло потрапити у розпорядження Німеччини [18, с. 16-17].

6 січня 1918 р. Держдепартамент схвалив запит Дж. Колдуела вступити в неофіційні відносини із Земським комітетом як тимчасовою адміністративною установою Владивостока [18, с. 19].

Британський уряд також був занепокоєний можливістю встановлення більшовиками контролю над військовими складами у Владивостоці, на яких зберігалися снаряди, вибухівка тощо, перевезення цих військових запасів у Петроград і продажу їх німцям. Велика Британія мала недостатню кількість військ для охорони цих складів. Тому, на думку британського уряду, потрібно було організувати союзну інтервенцію на російський Далекий Схід, включаючи американські війська, для їх охорони. Основу цього контингенту мали складати японці.

Ці пропозиції обговорювалися 1 січня 1918 р. британським міністром Р. Сесілом з послом Японії у Великій Британії Ч. Сутемі. Останній висловив сподівання, що питання буде вирішене шляхом залучення місцевого уряду, створеного на частині території Сибіру, унаслідок чого інтервенції вдасться уникнути [20, с. 420].

Полковник Едвард Хауз, довірена особа і друг В. Вільсона, переконував його в необхідності ізолювати Росію від Німеччини. Для цього, на його думку, було потрібно висловити більшовикам дружню симпатію і пообіцяти суттєвішу допомогу, незалежно до почуттів, які викликали їхні дії.

Як писав Е. Хауз, ситуація в Росії була найважливішою причиною промови президента перед об'єднаною сесією Конгресу 8 січня 1918 р., відомої як "Чотирнадцять пунктів". Однією з основних цілей виступу В. Вільсона була відповідь на мирну пропозицію Раднаркому про "демократичний мир" на основі "самовизначення націй". Це обумовило його звернення до держав Антанти визнати ці принципи або ж сформулювати цілі, заради яких народи Європи проливали свою кров. Крім того, у виступі було зроблено спробу переконати Росію залишитися у війні на боці союзників. У зв'язку з цим п. VI "Чотирнадцяти пунктів", у якому містилися пропозиції стосовно Росії, був написаний особливо ретельно [1, с. 210-211].

У ньому пропонувалося звільнення усієї російської території й урегулювання усіх питань, які стосувалися Росії, щоб забезпечити її безперешкодний політичний розвиток і національну політику, гарантувати щирий прийом до спільноти вільних націй на основі інституцій, які вона собі обрала, а також надання будь-якої допомоги, яка їй потрібна. При цьому В. Вільсон зазначав, що в найближчі місяці союзники пройдуть перевірку на розуміння потреб Росії [20, с. 534-539].

У цьому пункті використовувався термін "незалежне (само)визначення" (the independent determination), але він стосувався не народів колишньої Російської імперії, а російського більшовицького уряду. Це свідчило про прагматизм В. Вільсона і готовність США співпрацювати з російським більшовицькими урядом, щоб перемогти у війні, а також про відсутність підтримки ним дезінтеграції Росії [5, с. 94].

Того ж дня, коли В. Вільсон виступав з "Чотирнадцятьма пунктами", до Держдепартаменту звернувся посол Франції Ж. Жюссеран із заявою, у якій зазначалося, що російсько-німецька мирна угода могла призвести до встановлення німецького впливу на півночі Росії, а отже, до погіршення становища союзників на Далекому Сході. У зв'язку з цим він пропонував надіслати до Іркутська військові контингенти Франції і Китаю. Союзники, на думку Ж. Жюссерана, могли б укласти угоду про забезпечення цієї військової місії людьми, припасами і асигнуваннями [18, с. 21].

16 січня держсекретар Лансінг відповів Ж. Жюссерану, що не поділяє його занепокоєння щодо розвитку ситуації на Далекому Сході і не підтримує пропозицію стосовно організації військової місії. На його думку, вона могла спричинити протести місцевого населення проти іноземної військової інтервенції, сформувати в них антиантантівські настрої [18, с. 28-29].

Незважаючи на такі заперечення, у січні 1918 р. до Владивостока, за запитом консулів, прибули перші британські та японські військові судна: 12 і 17 січня - японські крейсери "Івамі" та "Асахі", 14 січня - британський крейсер "Суффолк". Як повідомляв Держдепартаменту посол США в Японії Р. Морріс, метою їхнього перебування було оголошено вжиття запобіжних заходів для стабілізації ситуації в місті через небезпеку заворушень. Міністр закордонних справ Японії І. Мотоно повідомив Р. Моррісу, що, за необхідності окупації Владивостока і ліній Китайсько-Східної й Амурської залізниць, Японія сподівається здійснити її власними силами. Це не відповідало інтересам США. Для реагування на можливі дії Японії командувач Азійським флотом США адмірал О. Найт запропонував тримати наготові у Йокогамі американський крейсер "Бруклін", який у разі потреби можна було б направити у Владивосток [21, с. 46-47].

19 січня 1918 р. Держдепартамент доручив Р. Моррісу передати міністру закордонних справ Японії думку американського уряду, що військова експедиція до Сибіру матиме катастрофічні наслідки. Сполучені Штати дотримувались позиції, що спільні інтереси всіх країн, які воювали з Німеччиною, потребували від них прихильності до російського народу. Проте окупацію російської території можна було б тлумачити як їхнє вороже ставлення до Росії. Наслідком інтервенції могло стати об'єднання проти союзників всіх російських політичних фракцій, що, у свою чергу, спряло б німецькій пропаганді. Висловлювалась думка, що присутність більше ніж одного японського військового судна сприятиме недовірі росіян до цілей союзних урядів. Тож жоден прикрий випадок не мав призвести до іноземної окупації Владивостока [21, с. 35].

І. Мотоно, у свою чергу, неофіційно висловив сподівання, що США не розмішуватимуть свої війська у Владивостоці чи Харбіні. Він вважав, що право забезпечення порядку у Сибіру мали надати Японії [21, с. 118-119].

У меморандумі британського Форін офіс від 28 січня 1918 р. висловлювалося припущення, що "германізована Росія стане джерелом забезпечення" Німеччини військовими й іншими ресурсами, що нейтралізує наслідки її блокади союзниками. Щоб запобігти цьому пропонувалося надання допомоги антибільшовицьким силам на російському півдні та південному сході, тобто на Дону й у Вірменії. Постачання цих сил планувалося через Транссибірську магістраль, завдання охорони якої передбачалося покласти на японську армію. Форін Офіс звертався до адміністрації В. Вільсона за згодою надати Японії повноваження здійснити військову інтервенцію до Сибіру без права анексій чи майбутнього контролю [18, с. 35-36].

У листуванні з полковником Хаузом 30 січня 1918 р. лорд А. Бальфур зазначав, що потрібно робити все можливе, щоб схилити японців до активної участі у війні. На перший погляд, посилення впливу Японії, територіального і морального, видавалося загрозливим. Проте ситуація у Росії робила окупацію японцями російського Примор'я невідворотною. Японія могла діяти за власною ініціативою, не враховуючи побажання союзників. Відкрите зіткнення інтересів Японії та Німеччини мало зменшити, на переконання британців, тиск японців в інших напрямках [21, с. 181-183].

Стосовно ставлення до Раднаркому, А. Бальфур вважав, що не варто було псувати з ним відносини, доки він відмовлявся укласти сепаратний мир з Центральними державами. Проте він не вважав його прагнення отримати визнання як уряд, що представляє весь російський народ, більш обґрунтованим, ніж прагнення автономних утворень Південного Сходу Росії.

У розмові з послом США Р. Моррісом 5 лютого міністр закордонних справ Японії І. Мотоно висловився за вироблення спільної політики союзників, щоб запобігти поширенню німецького впливу на Далекому Сході. Цьому міг би протидіяти контроль союзників над перехрестям Транссибу і Амурської залізниці. Також відзначалася необхідність підтримки поміркованих елементів в Росії в їхніх зусиллях втримати країну від сепаратного миру з Центральними державами [18, с. 42-43].

У додатковому меморандумі в Держдепартамент від 6 лютого британський уряд повідомляв про відсутність військового спротиву японцям під час їхнього просування на Далекому Сході. Висловлювалося припущення, що за наявності транспортних засобів японська армія могла оволодіти усією Транссибірською магістраллю [18, с. 35-36].

Британські пропозиції про підтримку японської військової інтервенції не знаходили підтримки в адміністрації В. Вільсона. В. Вільсону видавалося нерозумним піднімати питання, яке надало б японцям моральне право просувати свої бажання і цілі стосовно провінцій Східного Сибіру [21, с. 236]. Полковник Хауз вважав, що "було б великою політичною помилкою надіслати японські війська до Сибіру", адже такі дії могли викликати ворожу реакцію з боку більшовицького уряду [21, с. 214-215].

8 лютого 1918 р. Р. Лансінг відповів на меморандуми Форін офіс, що інтервенція до Росії, якщо виникне така необхідність, може відбуватися лише у формі колективних дій, а не дій однієї держави. Американський уряд не володів інформацією, яка б свідчила, що російський народ вітав би інтервенцію, і вважав, що "не втрачена остання надія на зміни на краще", не вдаючись до неї [21, с. 301-304].

Р. Лансінг конкретизував позицію США щодо інтервенції через посла у Великій Британії В.Х. Пейджа 13 лютого. Дії, які могли б призвести до конфлікту з будь-якими владними групами в Росії, визнавалися недоцільними.

На думку американського уряду, на той час не існувало необхідності у втручанні, проте таке рішення могли прийняти з урахуванням подальшого розвитку подій. У разі виникнення потреби втручання, слід було встановити міжнародне співробітництво між союзниками і зацікавленими сторонами. Однією з таких зацікавлених сторін міг бути Китай, військові якого контролювали б ділянку Транссибу, що проходила по китайській території [18, с. 45].

У розмові з В. Вільсоном 15 лютого 1918 р. британський посол в США лорд Редінг спробував отримати роз'яснення, що в адміністрації мали на увазі під "міжнародним співробітництвом", адже ні британці, ні французи, ні італійці не могли надіслати війська до Росії. Він також запитав, чи розглядалася можливість надіслати американські війська. В. Вільсон відповів, що міжнародне співробітництво розглядалося ним винятково в рамках "академічного інтересу". Він був впевнений, що висадка японських підрозділів для охорони Транссибірської залізниці буде сприйнята поміркованими партіями і середнім класом у Росії різко негативно. Після цієї зустрічі у лорда Редінга склалося враження, що Сполучені Штати були проти будь-якої інтервенції Японії, за участі чи без участі союзників. Водночас, на його думку, США віддавали перевагу діям японців з власної ініціативи, що дозволило б американському уряду і союзникам бути вільними у заявах щодо інтервенції [21, с. 355].

19 лютого 1918 р. Вища військова рада Антанти схвалила план японської інтервенції для встановлення контролю над Транссибірською магістраллю, викладений у Ноті №16. Одним з учасників цієї наради був американський генерал Т.Г. Блісс. За цим планом, окупація Транссибу включно з Владивостоком і Харбіном несла більше військових переваг, ніж негативних політичних наслідків. Унаслідок охорони складів у Сибіру військові запаси не могли потрапити до німців, а також унеможливлювалося використання Німеччиною азійського узбережжя Росії для розташування баз підводних човнів. Британці пропонували окупувати залізницю до Челябінська, що дозволило б надати підтримку поміркованим російським силам в Сибіру на противагу силам анархії. Проте вони погоджувалися, що просування могло обмежитися й Харбіном [18, с. 49].

Визнавалася неможливість формування окупаційних сил за рахунок союзників по Антанті, окрім створення об'єднаної союзницької місії у складі політичних і військових діячів з метою інформування союзницьких урядів. Виконання операції пропонували доручити силам японської армії, яка користувалася в цьому випадку підтримкою народу Японії. Як стверджувалося, японці й так могли окупувати Примор'я в будь-який момент. Найгіршим варіантом розвитку подій вважалося налагодження німецько-японської співпраці і розподіл між ними сфер впливу. Натомість інтервенція поставила б Японію у відкрите протистояння з Німеччиною [22, с. 50].

22 лютого американський уряд прореагував на це рішення Вищої військової ради зверненням до генерала Т.Г. Блісса. Військовий міністр Н. Бейкер висловлював сподівання, що військові радники не наполягатимуть на втіленні розглянутих у Ноті №16 політичних і дипломатичних пропозицій, доки ці питання не будуть врегульовані союзницькими урядами [21, с. 454].

Генерал Т.Г. Блісс повідомляв Н. Бейкера, що нота стосувалася виключно військової сторони інтервенції, але політичні заходи мали бути розглянуті урядами з використанням дипломатичних каналів. Союзні уряди могли погодитися чи не погодитися, а також відкласти остаточне рішення після вивчення запропонованих дій Вищою військовою радою. Спільна нота стосовно інтервенції мала прийматися у Вищій військовій раді одноголосно після схвалення урядами союзних держав. Т.Г. Блісс відзначав, що британське і французьке військове командування підтримувало японську інтервенцію. Він передбачав, що уряди Великої Британії і Франції продовжать тиск на уряд США у цьому питанні [21, с. 453-454].

В. Вільсон і Е.М. Хауз обговорили можливість японської інтервенції до Сибіру 25 лютого. Як зазначив Е. Хауз, у випадку, якщо Японія зважиться на інтервенцію "без надання обіцянки залишити ці території чи не підкориться рішенню мирної конференції", то Антанта, яка її підтримує, поставить себе у таке саме становище, яке займають німці по відношенню до Західної Росії, "що так голосно засуджують західні держави" [13]. Це обговорення свідчить про підозри, які існували в адміністрації США стосовно намірів Японії на Далекому Сході. Японія могла скористатися спільними союзницькими цілями для територіальної експансії. Тим більше, що вона перебувала в становищі, коли ніхто не міг їй в цьому зашкодити.

27 лютого під час зустрічі з послом Франції Ж. Жюссераном держсекретар Р. Лансінг отримав повідомлення від міністра закордонних справ Японії І. Мотоно. У ньому йшлося про безкорисливість намірів Японії та зобов'язання здійснювати військову інтервенцію до меж Азії - Уральських гір. Коментуючи це повідомлення, Р. Лансінг висловив сумнів стосовно доцільності протесту з боку Сполучених Штатів у випадку спрямування японських військ до Сибіру.

Самі ж вони не могли взяти участі в цій інтервенції, про що їх просили європейські союзники, через негативну позицію Сенату.

Того ж дня Р. Лансінг озвучив цю позицію британському послу лорду Редінгу. Оскільки японці в будь-якому випадку прагнуть ввести свої війська до Сибіру, на його думку, надання згоди союзними урядами на інтервенцію Японії мало слугувати для неї стримуючим фактором [19, с. 354-355].

Міністр закордонних справ Франції С. Пішон у розмові з послом США В.Г. Шарпом заявив, що події у Росії роблять необхідною окупацію Японією Владивостока протягом кількох днів. Він теж вважав, що японці могли здійснити інтервенцію без співпраці з іншими союзними урядами. Одним із можливих шляхів розвитку подій, на його думку, могла бути німецько-японська угода щодо розмежування сфер впливу в Росії, хоч В.Г. Шарп вважав такі прогнози надто нереалістичними [18, с. 58-60]. С. Пішон заявив, що уряд Франції не вживатиме ніяких дії стосовно інтервенції в Сибір, якщо вона буде здійснюватися без участі США.

Зміну позиції Сполучених Штатів в питанні японської інтервенції до Росії можна простежити з початку березня. У меморандумі до союзних держав від 1 березня, В. Вільсон не висловив заперечень проти інтервенції Японії. Водночас у ньому зазначалося, що уряд Сполучених Штатів "не вважав розумним" приєднатися до звернення урядів Антанти до японського здійснити інтервенцію до Сибіру. США прагнули зберегти дипломатичну свободу "задля дотримання справедливості по відношенню до союзників". Висловлювалась впевненість, що японські війська у Сибіру діятимуть як союзники Росії з метою захистити Сибір від вторгнення німецької армії й інтриг Німеччини. Питання про подальше становище Сибіру мало вирішуватися на мирній конференції [21, с. 498-499]. Радник Держдепартаменту Ф.Л. Полк спрямував цей Меморандум до урядів Великої Британії, Франції та Італії, проте не до Японії, що сталося через запізнення.

Після порад полковника Хауза 5 березня текст меморандуму було змінено, після чого його зміст було доведено до усіх союзних держав [21, с. 551, 553]. У новому меморандумі серед причин, які викликали потребу інтервенції, вказувалися анархія у Сибіру і значна загроза німецького вторгнення. Уряд Сполучених Штатів, поряд з урядами держав Антанти, довіряв виконання інтервенції Японії, проте доцільність цього ставилася під сумнів. Японія мала надати гарантії, що вона здійснюватиме дії, спрямовані проти Німеччини, як союзник Росії і в російських інтересах, і виконає рішення повоєнної мирної конференції. Інакше Четверний союз буде порівнювати японську інтервенцію на сході з діями Німеччини на заході Росії. У випадку недотримання цих гарантій, дії Японії могли сприяти ворогам Росії і Російської революції, якій уряд Сполучених Штатів висловлював "велике співчуття" [21, с. 545].

Крім прагнення уникнути ситуації, коли Японія здійснить інтервенцію без порозуміння із союзниками, на позицію США мало вплив підписання 3 березня 1918 р. представниками більшовицького уряду Брест-Литовського миру з Четверними державами.

Напередодні укладення миру, у зв'язку з німецькою загрозою, Мурманська рада спрямувала 1 березня 1918 р. до Раднаркому запит стосовно можливості співпраці з представниками союзних місій, які перебували у Мурманську. 2 березня нарком з військових справ Л. Троцький відповів на цей запит, що Мурманська рада має прийняти будь-яку допомогу від союзників для протидії німцям [14, с. 45-46].

Після підписання Брест-Литовського миру, його потрібно було ратифікувати. Доки це не було зроблено, усе ще залишалася мінімальна можливість зберегти участь Росії у війні, в чому були зацікавлені всі держави Антанти.

5 березня 1918 р., за посередництва французького військового аташе Ж. Саддуля, Л. Троцький передав запит послу США Д. Френсіса щодо того, яку матеріальну і моральну допомогу можуть надати союзники радянському уряду у випадку невдалої ратифікації Брест-Литовського миру. Д. Френсіс через військового аташе Дж. Ругглза запевнив наркома, що у разі спротиву Росії наступу Центральних держав, він буде радити Держдепартаменту співпрацювати з радянським урядом [17, с. 392].

У зв'язку з укладенням більшовицьким урядом миру в Брест-Литовську японський уповноважений Т. Танака звернувся 7 березня до Держдепартаменту з повідомленням, у якому розглядалося три варіанти дій стосовно до Росії: 1) ставлення до неї як до ворога, 2) як до нейтральної держави, 3) невизнання Брест-Литовського миру, оскільки його підписав самопроголошений екстремістський уряд більшовиків, який союзники не визнавали [21, с. 584585].

У відповіді В. Вільсона від 10 березня зазначалося, що несправедливо розглядати Росію як ворога чи нейтральну країну. Її потрібно було розглядати як союзника. Проте не існувало російського уряду, з яким можна було мати справу. На думку В. Вільсона, "так званий радянський уряд" не міг бути визнаний навіть де-факто, тому Сполучені Штати не визнали Брест - Литовського миру [21, с. 594-595].

З метою підтвердження дружнього ставлення до Росії та намірів допомоги в її демократичному розвитку, В. Вільсон та Е. Хауз вирішили надіслати лист IV Всеросійському з'їзду Рад, який мав відкритися 14 березня для ратифікації Брест-Литовського мирного договору. Лист адресувався російському народові через З'їзд Рад, а не з'їзду безпосередньо, щоб уникнути його трактування як визнання радянської влади [21, с. 597-598].

Цей лист, відправлений у Москву 11 березня, був написаний у такому ж дусі як і п. VI "Чотирнадцяти пунктів". Події в Росії у ньому описувалися словосполученням "боротьба за свободу" замість "революція". Про мир з Німеччиною не згадувалося взагалі. Зазначалося, що уряд Сполучених Штатів волів би надати пряму і ефективну допомогу народу Росії. На жаль, в умовах, які існували, він не міг цього зробити. Проте він прагнув скористатися для цього будь-якою можливістю, "яка принесе Росії повний суверенітет і незалежність у власних справах та повне відновлення її великої ролі в житті Європи й сучасного світу" [17, с. 395-396]. Лист В. Вільсона був оголошений на з'їзді Рад 15 березня. Наступного дня він ратифікував Брест-Литовську мирну угоду.

Висновки. Продовж листопада 1917 - лютого 1918 рр. позиція адміністрації В. Вільсона щодо більшовицького уряду в Петрограді залишалася невизначеною. З одного боку, США не визнали Раднарком і з'ясовували спроможність різних антибільшовицьких російських угрупувань скинути його. З іншого боку, простежувалося прагнення американського уряду встановити неофіційні контакти і налагодити співпрацю з Петроградським урядом з метою не допустити виходу Росії з війни і краху східного фронту. Крім цього, потрібно було унеможливити отримання німцями військових запасів зі складів на Далекому Сході. Для їх охорони союзники обговорювали можливість військової інтервенції, і спонукали США взяти у ній участь. Американський уряд був проти, передусім через прогнозоване негативне її сприйняття народом Росії. Також він виступав проти інтервенції Японії, оскільки вважав, що під прикриттям спільних союзницьких цілей, Японія буде реалізовувати в Росії власні інтереси, включаючи територіальну експансію. В. Вільсон зняв заперечення проти японської інтервенції на Далекому Сході Росії лише після того, коли стало очевидно, що Японія все одно її здійснить, навіть без порозуміння з союзниками. Надання їй повноважень на таку інтервенцію, обумовлену певними вимогами, створювало обмеження для її дій, що відповідало інтересам Росії.

Зміна позиції адміністрації В. Вільсона стосовно японської інтервенції, яка виявилася на початку березня 1918 р., була обумовлена також підписанням Раднаркомом сепаратного миру з Четверним союзом. Після цього президент заявив, що США не визнають більшовицький уряд навіть де-факто, а отже й підписаний ним мирний договір. Незважаючи на негативне ставлення до більшовицького уряду, В. Вільсон продовжував ставитися до Росії як до союзниці й намагався уникнути рішень, які не відповідали інтересам її народу.



Список використаних джерел та літератури

1. Архив полковника Хауза. Избранное: в 2-х т. - Москва: ACT, Астрель, 2004. - Т. 2. 744 с.

2. Гончар Б.М. Держдепартамент США і початок Першої світової війни / Б.М. Гончар, Ю.Б. Гончар // Перша світова війна: історичні долі держав і народів (до 100-річчя від початку Першої світової війни): збірник наукових праць; ДУ "Інститут всесвітньої історії НАН України". - K.: Фенікс, 2015. - С. 63-71.

3. Городня Н.Д. Переговори держав Антанти з Українською Народною Республікою в кінці 1917 - на початку 1918 рр. [Електронний ресурс] / Н.Д. Городня // Європейські історичні студії. - 2015. - №2. - С. 161-176. - Режим доступу: http://eustudies.historv.knu.ua/vypusk-2.html (Дата звернення: 10.10.2022). - Назва з екрана.

4. Городня Н.Д. Політика держав Антанти і США щодо державності України (19171919 рр.): автореф. дис... канд. іст. наук: спец. 07.00.02 - "Всесвітня історія" / Н.Д. Городня; Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - К., 1996. - 24 с.

5. Городня Н.Д. Принцип національного самовизначення у формуванні нового світового порядку після Великої війни / Н.Д. Городня // Історичні і політологічні дослідження. - 2019. - № 1 (64). - С. 92-101.

6. Городня Н.Д. Російське питання на Паризькій мирній конференції у січні-лютому 1919 р. / Н.Д. Городня // Сторінки історії. - 2019. - №48. - С. 48-70.

7. Кірсенко М.В. Політика Сполучених Штатів у Першій світовій війні. / М.В. Кірсенко // Американська історія та політика. - 2017. - № 4. - С. 17-31.

8. Фісанов В.П. Програне суперництво (США та Австро-Угорщина у Центральній Європі в роки Першої світової війни) / В.П. Фісанов. - Чернівці: Золоті литаври, 1999. - 261 с.

9. Черчилль В. Мировой кризис: в 5 т. [Электронный ресурс] / В. Черчилль. - М., Л.: Государственное военное издательство, 1932. - Т. 5. - Режим доступа: http://militera.lib.ru/memo/english/churchill2/index.html (Дата обращения: 10.10.2022). -Название с экрана.

10. Carr B. The Lenin Plot: The Unknown Story of America's War аgainst Russia / B. Carr. Pegasus Books, 2020. - 400 p.

11. Davis D.E. The First Cold War: The Legacy of Woodrow Wilson in U.S.-Soviet Relations / D.E. Davis, E.P. Trani. - Columbia: University of Missouri Press, 2002. - 360 p.

12. Foglesong D.S. America's Secret War Against Bolshevism. U.S. Intervention and the Russian Civil War, 1917-1920 / D.S. Foglesong. - Chapel Hill, NC: University of North Carolina Press, 1995. - 386 p.

13. House Diaries [Electronic resource] // Yale University Library Digital Collections. - Mode of access: http://digital.library.yale.edu/digital/collection/1004 6/id/4733/rec/6 (Last access: 10.10.2022). - Title from the screen.

14. Кєпшп G.F. Soviet-American Relations, 1917-1920: in 2 vol. / G.F. Кєпшп. - Princeton, NJ: Princeton University Press, 1958. - Vol. 2. The Decision to Intervene. - 541 p.

15. McFadden D. Alternative Paths: Soviets and Americans, 1917-1920 / D. McFadden. - N.Y.: Oxford University Press, 1993. - 448 p.

16. Moffat I. C. D. The Allied Intervention in Russia, 1918-1920: The Diplomacy of Chaos / I. C. D. Moffat. - London: Palgrave Macmillan, 2015. - 317 p.

17. Papers Relating to the Foreign Relations of the United States (FRUS). 1918. Russia: in 3 vol. - Washington, D.C.: Government Printing Office, 1931. - Vol. 1. - 754 p.

18. Papers Relating to the Foreign Relations of the United States (FRUS). 1918. Russia: in 3 vol. - Washington, D.C.: GPO, 1932. - Vol. 2. - 887 p.

19. Papers relating to the Foreign Relations of the United States. Lansing Papers. 19141920: in 2 vols. - Washington, D.C.: GPO, 1939-1940. - Vol.2. - 920 p.

20. Papers of Woodrow Wilson: in 69 vols. /ed. by A. S. Link. 1966-1994. - Princeton, NJ, 1984. - Vol. 45. - 656 p.

21. Papers of Woodrow Wilson: in 69 vols. /ed. by A. S. Link. 1966-1994. - Princeton, NJ, 1984. - Vol. 46. - 682 p.

22. Papers of Woodrow Wilson: in 69 vols. /ed. by A. S. Link. 1966-1994. - Princeton, NJ, 1984. - Vol. 47. - 680 p.

23. Poole DeWitt C. An American Diplomat in Bolshevik Russia / DeWitt C. Poole. - Madison, WI & London: University of Wisconsin Press, 2014. - 332 p.

24. Russia in War and Revolution: General William V. Judson's Accounts from Petrograd, 1917-1918. - The Kent State University Press, 1998. - 350 p.

25. Unterberger B.M. America's Siberian Expedition, 1918-1920 / B.M. Unterberger. - Durham, NC: Duke Univ. Press, 1956. - 271 p.

26. References:

27. Arhivpolkovnika Hauza. Izbrannoje (2004). (T. 2). Moskva: ACT, Astrel'. [In Russian].

28. Gonchar, B. M., & Gonchar, Ju. B. (2015). Derzhdepartament SShA і pochatok Pershoji svitovoji vijny. Persha svltova vljna: Istorychnl doll derzhav і narodlv (do 100-richcha vld pochatku Pershoji svitovoji vijny) (s. 63-71). Kyyiv: Feniks [In Ukrainian].

29. Gorodnia, N.D. (2015). Peregovory derzhav Antanty z Ukrajins'koju Narodnoju Respublikoju v kintsi 1917 - na pochatku 1918 rr. Jevropejs'ki istorychni studii', 2, 161-176. Retrieved from: http://eustudies.historv.knu.ua/vypusk-2.html [In Ukrainian].

30. Gorodnia, N.D. (1996). Politika derzhav Antanty і SShA shhodo derzhavnosti Ukrainy (1917-1919 rr.): Avtoref. dys. ... kand. istor. nauk. Kyivs'kyj natsional'nyj universytet imeni Tarasa Shevchenka. Kyiv. [In Ukrainian]

31. Gorodnia, N.D. (2019). Pryncyp natsional'nogo samovyznachennja u formuvanni novogo svitovogo poriadku pislia Velykoji vijny. Istorychni ipolitologichni doslidzhennja, 1 (64), 92-101. [In Ukrainian].

32. Gorodnia, N.D. (2019). Rosijs'ke pytannja na Paryz'kij myrnij konferentsii u sichni- liutomu 1919 r. Storlnky istorii, 48, 48-70 [In Ukrainian].

33. Kirsenko, M. V. (2017). Polityka Spoluchenyh Shtativ u Pershij svitovij vijni. Amerikans'ka istorija tapolityka, 4, 17-31. [In Ukrainian].

34. Fisanov, V.P. (1999). Prograne supernytstvo (SShA ta Avstro-Ugorshhyna u Central'nij Yevropi v roky Pershoji svitovoji vijny). Chernivtsi: Zoloti litavry. [In Ukrainian].

35. Cherchyll, V. (1932). Myrovoj krizis. (Т. 5). Moskva; Leningrad: Gosudarstvennoje voennoje izdatel'stvo. Retrieved from: http://militera.lib.ru/memo/english/churchill2/index.html [In Russian].

36. Carr, B. (2020). The Lenin Plot: The Unknown Story of America's War Against Russia. Pegasus Books. [In English].

37. Davis, D.E., & Trani, E.P. (2002). The First Cold War: The Legacy of Woodrow Wilson in U.S.-Soviet Relations. Columbia: University of Missouri Press. [In English],

38. Foglesong, D. S. (1995). America's Secret War Against Bolshevism. U.S. Intervention and the Russian Civil War, 1917-1920. Chapel Hill, NC: University of North Carolina Press. [іп English],

39. House Diaries. Yale University Library Digital Collections. Retrieved from: http://digital.library.vale.edu/digital/collection/1004 6/id/4733/rec/6 [In English],

40. Kennan, G. F. (1958). The Decision to Intervene. Soviet-American Relations, 19171920. (Vol. 2). Princeton, NJ: Princeton University Press. [In English],

41. McFadden, D. (1993). Alternative Paths: Soviets and Americans, 1917-1920. N.Y.: Oxford University Press. [In English],

42. Moffat, I.C.D. (2015). The Allied Intervention in Russia, 1918-1920: The Diplomacy of Chaos. London: Palgrave Macmillan. [In English],

43. Papers Relating to the Foreign Relations of the United States (FRUS): 1918. Russia. (1931). (Vol. 1). Washington; D.C.: Government Printing Office. [In English],

44. Papers Relating to the Foreign Relations of the United States (FRUS). 1918. Russia. (1932). (Vol. 2). Washington; D.C.: Government Printing Office. [In English].

45. Papers relating to the Foreign Relations of the United States. Lansing Papers. 19141920. (1940). (V. 2). Washington; D.C.: Government Printing Office. [In English],

46. Link, A. S. (Ed.). (1984). Papers of Woodrow Wilson. (Vol. 45). Princeton, N. J.: Princeton University Press. [In English].

47. Link, A. S. (Ed.). (1984). Papers of Woodrow Wilson. (Vol. 46). Princeton, N. J.: Princeton University Press. [In English].

48. Link, A. S. (Ed.). (1984). Papers of Woodrow Wilson. (Vol. 47). Princeton, N. J.: Princeton University Press. [In English],

49. Russia in War and Revolution: General William V. Judson's Accounts from Petrograd, 1917-1918. (1998). The Kent State University Press. [In English].

50. Poole DeWitt, C. (2014). An American Diplomat in Bolshevik Russia. Madison, WI & London: University of Wisconsin Press. [In English],

51. Unterberger, В. M. (1956). America's Siberian Expedition, 1918-1920. Durham, NC: Duke University Press. [In English]

Размещено на Allbest.ru

...