The Ruthenian (Ukrainian) Question in the Polish Emigrant Socio-political thought of 1830-1840's

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

The Ruthenian (Ukrainian) Question in the Polish Emigrant Socio-political thought of 1830-1840's

Radetskyi Nazar

Ph.D. Student,

Ivan Franko National University of Lviv (Lviv, Ukraine)

Abstract

The aim of the article is to highlight and explore the main ideas of the representatives and organizations of the Polish national movement concerning the Ruthanian question in 1830-1840, to trace the impact of the defeat of the November Uprising (1830-1831) on the evolution of Polish socio-political thought. The text considers the views of the Association of Lithuanian and Ruthenian Lands' representatives as well as Polish National Committee, Polish Democratic Society, community "Uman", "Hotel Lambert". The relevance of the article is based on the study of views on the Ruthenian (Ukrainian) issue among the leading politicians and ideologues of the Polish National Movement: Joachim Lelevel, Adam Czartoryski, Michal Tchaikovsky, Tadeusz Krempovetsky, Teofil Wisnowski, Jan Czynski, tracing similarities in their approaches to understanding the past of the Ruthenians or their religious characteristics, searching the causes of conflicts between Poles and Ruthenians, identifying key differences in approaches to the Ruthenian question by different political organizations.

The researched and analyzed material allows us to draw several conclusions. The defeat in the November Uprising caused some changes in the minds of Polish politicians. For example, some of them tried to leave szlachta's historiography and its views concerning the past of the Ruthenian population behind; the attitudes toward the Cossacks and their leaders were being changed. The rebellions of the Cossacks and peasants began to be interpreted as revenge for the oppression. The possibility of declaring independence in the Left-Bank Ukraine was presumed, the attention to religious differences was paid. Public figures tried to explain the conflicts between Ruthenians and Poles in the Polish-Lithuanian Commonwealth as being under the influence of Moscow or the Jesuits. However, despite these changes, the idea of the Polish nation consisting of Poles, Lithuanians and Ruthenians remained one of the leading ones in Polish socio-political thought.

Keywords: Polish socio-political thought, Great Emigration, Ruthenian Question, the Association of Lithuanian and Ruthenian Lands, Polish National Committee, Polish Democratic Society, community `Uman', `Hotel Lambert'

Анотація

Руське (українське) питання в польській еміграційній суспільно- політичній думці 1830-1840-х рр.

Дослідження польсько-українських взаємин у сучасній українській та світовій історіографії набуває все більшої популярності. Основна увага дослідників, зазвичай, прикута до ХХ ст. або ж до епізодів протистоянь у попередніх епохах. Формування образу однієї нації щодо іншої залишається малодослідженою темою. На сучасному етапі є лише декілька досліджень, які торкаються запропонованої теми - Марцелія Гандельсмана (Handelsman, 1937), Славоміра Калембки (Kalembka, 1971), Феодосія Стеблія (Стеблій, 1997), Стефана Козака (Козак, 2006-2007; Козак, 2012). Перелічені праці мають або дуже загальний зміст, або занадто вузькі, щоби зробити висновки та узагальнення про руське питання в 1830-1840-х рр. у польській еміграції. Наприклад, дослідження Марцелія Гандельсмана присвячене вивченню діяльності лише Адама Чарторийського. Славомір Калембка зробив більший акцент на поданні загальної діяльності польських суспільних діячів. Феодосій Стеблій у своїй статті звертався до політики Адама Чарторийського та участі в ній русинів. Дослідження Стефана Козака дещо дублюють одне одного і присвячені козацьким образам у зазначений період. Відповідно, наявні напрацювання істориків змушують розширити контекст дослідження, доповнити їх додатковою аргументацією та переосмислити.

2. Вступ до проблеми

Поразка Листопадового повстання 1830-1831 рр. в Королівстві Польському спричинила масову еміграцію польських політичних діячів, так звану «Велику еміграцію». Поляки-емігранти знайшли прихисток в Англії, Швейцарії, Бельгії, а головним осередком польської еміграції стала Франція. За кордоном польські політичні діячі утворювали нові політичні організації, розробляли нові політичні програми, а кінцевою метою їх діяльності було здобуття незалежності та повернення на батьківщину. Досягнути єдності політикам не вдалося. Замість

єдиної міцної політичної структури виникло декілька осередків. Умовно тодішні польські еміграційні політичні організації можна поділити на три течії: демократичну, революційну та консервативну (Kalembka, 1971).

Бонавентура Немойовський, останній голова повстанського уряду, у листопаді 1831 р. створив у Парижі Тимчасовий Комітет Польської Еміграції. Однак, через розбіжності в поглядах, калішани¹ в грудні 1831 р. утворили Польський національний комітет (ПНК) Калішани - ліберальне політичне угрупування, переважно з Калішського воєводства, що діяло під проводом Бонавентури Немойовського. Польський національний комітет - польська політична організація в еміграції, заснована 5 грудня 1831 року в Парижі під керівництвом Йоахіма Лелевеля., очільником якого став Йоахим Лелевель Йоахим Лелевель - польський історик-славіст, бібліограф, політичний очільник Польського національного комітету.. Організація прагнула підняти повстання на території колишньої Речі Посполитої, скасувати панщину. У 1832 р. з Польського національного комітету вийшла частина молодих радикальних демократів, серед них Т.Кремповецький, А. Ґуровський, Я. Яновський, А. Пуласький. Вони в березні 1832 р. (Зашкільняк, & Крикун, 2002) утворили Польське демократичне товариство (ПДТ). Першим програмним документом Польського демократичного товариства став «Малий маніфест». Учасники товариства критикували діяльність шляхти та її ставлення до проблем селянства. Майбутня визволена Польща мала стати демократичною республікою з дотриманням основних громадянських прав, включно з правом власності. Члени ПДТ вірили в «братерство народів», тому намагалися зав'язати співпрацю з революціонерами та демократичними рухами в Західній Європі (Kalembka, 1971).

Ідей якобінського радикалізму дотримувалися представники громад «Народ польський» («Lud polski»), «Умань» («Human»). Ідеологами громади «Умань» були Т. Креповецький, А. Пуласький та С. Ворцель. Очільники громади прагнули домогтися звільнення територій колишньої Речі Посполитої від іноземної окупації й повного скасування поміщицької власності та передати землю у власність народу. Війна за незалежність мала одночасно бути революцією, яка покінчить з національним і соціальним гнобленням народу (Kalembka, 1971).

Представники консервативної течії гуртувалися навколо князя Адама Чарторийського Адам Єжи Чарторийський - польський державний та політичний діяч, очільник консервативного напрямку в еміграції. Його паризький будинок (особняк Лямбер) став штаб-квартирою польської еміграції.. Згодом течія отримала назву «Готель Лямбер». Очільник консервативної течії прагнув відновлення Речі Посполитої з конституційним устроєм, але з монархічною формою правління (Дильонгова, 2007). А.Чарторийський виступав за поступові та повільні реформи, які мали згладити соціальні конфлікти. Основними напрямками діяльності “«Готелю Лямбер» була дипломатія, а також підтримка польської літератури та культури. А.Чарторийський робив спроби залучення до польського питання представників західноєвропейських країн, Англії та Франції, у боротьбі з Російською імперією (Kalembka, 1971).

Перебуваючи в західноєвропейських країнах, польські суспільно-політичні діячі змогли краще познайомитися з провідними суспільними ідеями того часу. Пізнаючи ідеї Французької революції, утопічно- соціалістичні концепції та інтерпретуючи їх, польські інтелектуали шукали причини поразки Листопадового повстання. Наслідком цього стало усвідомлення потреби переосмислення історії Речі Посполитої та взаємин між її суспільними верствами (Козак, 2012). Варто розуміти, що переосмислення минулого Речі Посполитої не стало масовим явищем. Серед тих, хто торкався цієї теми, було популярним звернення до політичних і соціальних причин падіння Речі Посполитої та поразки Листопадового повстання. У демократичних колах звертали увагу на необхідність покращення становища селян шляхом впровадження ряду соціальних реформ, а також надання громадянських прав тощо. У польському соціумі побутувала думка, що селян, незалежно від того, були вони поляками чи русинами, можна переконати брати участь у боротьбі за незалежність Речі Посполитої лише за умови запевнення майбутнього покращення їх становища (Swi^tek, 2014). Мало хто звертав увагу на етнічні чи національні відмінності між народами, які проживали на території колишньої Речі Посполитої. Поширеним було ігнорування національних, релігійних особливостей русинів, у яких у той час почалося національне відродження.

Зазвичай, прианалізіруського питання,упольській суспільно-політичній думці періоду «Великої еміграції» виділяють дві течії. Перша декларувала романтичні гасла й повагу до особливостей народів та регіонів. Тим не менше, коли йшлося про землі колишньої Речі Посполитої, представники цієї течії не уявляли, що литовський чи русинський народи можуть бути самостійними, окремо від польського, який вони трактували як «політичну націю». Друга течія, республіканського спрямування, спираючись на ідеологію Просвітництва, відмовлялася визнавати будь-які регіональні розбіжності між народами, що населяли території колишньої Речі Посполитої. Обидві течії об'єднувало переконання, що Річ Посполита має бути відбудована в її колишніх кордонах (Swi^tek, 2014).

3. Основна частина

Формування польських політичних організацій супроводжувалося представленням локальних інтересів та переосмисленням русько-української проблематики. У грудні 1831 р. у Парижі було створене Товариство Литовське та земель Руських. Його очільником був Цезарій Плятер - учасник Листопадового повстання, польський політичний діяч в еміграції. Декларація товариства проголошувала: «І литвини з русинами утворили товариство литовсько- руське, щоб оголосити світові, що Русь і Литва поділяють долю Польщі, що нема Польщі без Литви і Русі, що Русь і Литва є Польщею». Подана цитата засвідчує, що в уявленні авторів декларації Річ Посполита - це держава, яка об'єднує різні народи, але разом вони становлять єдину націю: «Нехай раз і назавжди зникнуть відмінності провінцій та партій; є ми всі поляками». Збереження назв Русь і Литва мало більше символічне, ніж практичне значення. Ці назви, як зазначалося, мають нагадувати, з яких територій та етносів складається вільна та незалежна Польща (Plater, & Chodzko, 1832). Представникам товариства було надзвичайно важливо показати єдність земель колишньої Речі Посполитої, адже для них населення цих територій становило єдину польську націю. Товариство офіційно проіснувало до 1834 р. Незважаючи на короткий час діяльності, воно намагалося популяризувати ідею спільного повстання в землях колишньої Речі Посполитої. Учасники товариства зібрали матеріали для спогадів про повстання на території литовських та руських земель. Їх упорядкуванням займався Фелікс Вротновські. Фактично, головною ідеєю ставала консолідація населення колишньої Речі Посполитої, а метою - піднесення повстання, спрямованого на відновлення колись незалежної Речі Посполитої (Gadon, 1902).

Згадана раніше громада «Умань» («Human») в опублікованій у газеті «Нова Польща» («Nowa Polska») декларації пояснювала, що така назва обрана не випадково, адже пам'ять про криваві події в Умані 1768 р. має стати спокутою та підставою об'єднання між обома народами. Назва мала сприяти усуненню спільної неприязні (Temkinowa, 1957). Ключовою метою тексту було підкреслити необхідність спільної боротьби із загарбниками заради незалежності обидвох народів. Обрання назви «Умань» показує, що в свідомості польських суспільно-політичних діячів відбувалася трансформація. Варто звернути увагу на слушне зауваження С. Козака, що відбулося відкидання негативних оціночних суджень шляхетської історіографії щодо українських земель (Козак, 2012).

Серед представників Польського національного комітету варто виділити погляди історика Йоахима Лелевеля. Відомий польський вчений та політичний діяч у «Маніфесті поляків, які знаходяться в Бельгії» 29 листопада 1836 р. зробив перелік народів, які належать до польської нації. Автор окремо вирізнив українців, кашубів, русинів, велико- та малополян, литвинів (Lelewel, 1864), які для нього були мешканцями певних територій, але загалом - поляками. Він стверджував, що незалежно від віросповідання, мови, кожен мешканець Речі Посполитої є «братом». Руська, литовська та польська мови від давніх часів побраталися (Lelewel, 1864). У діяльності Й. Лелевеля постійно простежується ідея спільності литовських, руських та польських земель. У промові на сесії сейму 24 січня 1831 р. історик стверджував, що ними завжди керував один дух, пробуджував до дії і керував їх кроками спільний інтерес (Lelewel, 1864).

Важливою складовою в об'єднавчих гаслах Й. Лелевеля було пробудження антимосковських настроїв. У промові від 25 січня 1834 р. історик відзначав, що Русь розташовувалася між двома протилежними формами правління. З одного боку

- розвиток свободи в Речі Посполитій, а з іншого

- деспотизм, втілений у московських царях. Русь, постійно переслідувана московськими царями, шукала допомоги Речі Посполитої, своєї сестри, і поєдналася з Литвою та Польщею (Lelewel, 1864). Не оминав увагою Й.Лелевель і релігійні питання. Унійне духовенство мало бути залучене до польської національної справи (Lelewel, 1864). Різниця між двома віросповіданнями не мала стати причиною ненависті чи відмови від братерської любові. Політик нагадував, що обидві конфесії в часи Речі Посполитої жили в злагоді, і єдині конфлікти, що виникали, були спричинені підбурюваннями єзуїтів. Варто розуміти, що історик у своїх дослідження ідеалізував Річ Посполиту та її минуле. Московська держава, а згодом Російська імперія, поставала бастіоном деспотизму. Москва приносила смерть свободам та волі слов'ян. Автор говорить, що ця держава була створена з чужорідних для слов'янства елементів (Гриневич, 2015).

Аналізуючи погляди ще одного представника Польського демократичного товариства Тадеуша Кремповецького Тадеуш Шимон Кремповецький (1798 - 1847) - польський публіцист, політичний діяч, учасник листопадового повстання., можемо простежити, що автор намагався переосмислити минуле українського народу. Наприклад, у виступі 29 листопада 1832 р. в Парижі, присвяченому річниці Польського повстання, Т.Кремповецький повстання Наливайка, Павлюка, а згодом виступ Б.Хмельницького, трактував як народну помсту гнобителям, акцентуючи на соціальних моментах. Гонта, Дорошенко - це, в авторському судженні, - гроза гнобителів. Т. Кремповецький усіляко підкреслював волелюбність цього народу, яка в той час, як зазначав автор, проявлялася в жовнірських піснях, спогадах про козаків (G^siorowska, 1953). Утім, звернення до руського питання зовсім не передбачало будь- яких проявів партикуляризму. Представник ПДТ зазначав, що Річ Посполита потребувала й потребує «диктатури думки». На думку автора, ця диктатура дозволила би стерти такі назви, як литвин, жмудин чи русин (Swi^tek, 2014). Автор вважав, що саме вони спричинили поділ Речі Посполитої. Головною ж ідеєю для нього було відновлення Речі Посполитої в кордонах 1772 р. Відповідно, необхідно було усунути всі фактори, які могли заважати відродженню Речі Посполитої.

Серед інших представників Польського демократичного товариства варто виділити погляди Теофіла Вісьньовського Теофіл Вісьньовський (1805 - 1847) - польський політик, учасник листопадового повстання 1830-1831 рр., Краківського повстання 1846 р., які він виклав у нарисі «Панславізм чи всеслов'ящина» у 1843 р. Ідеї, вміщені в нарисі, ґрунтувалися на популярних у той час концепціях Йоганна-Готфріда Гердера Йоганн-Готфрід Гердер (1744 - 1803) - німецький філософ, письменник, представник німецького Просвітництва.. Т Вісьньовський підкреслював, що Русь і Польща є двома народами, яких давно поєднала історія і які мають об'єднатися в єдину державу. Лише подібне поєднання дозволить цим народам зайняти важливе місце в історії (Wisniowski, 1843). Т Вісьньовський підтримував слов'янофільські ідеї, які були популярні в той час, тому для нього об'єднання руського та польського народів в єдину державу було зрозумілим.

Ян Чиньський, учасник Польського національного комітету, а згодом -- Польського демократичного товариства, на історичному конгресі 1835 р. в Парижі, який проводив Французький історичний інститут, виголосив промову «Який вплив на літературу, науку, мистецтво і цивілізацію Півночі та Сходу мали козаки». У ній історик наголошував на демократичному устрої, який панував серед козаків з моменту їх появи на берегах Дніпра. Він підкреслював козацькі чесноти та завзятість у боротьбі з Кримським ханством, Османською імперією та Московською державою. Не обходив увагою також і висвітлення позитивних сторін польсько-козацької співпраці. Причиною розколу, на думку Я. Чиньського, стали польська шляхта та єзуїти (Wokulska-Piotrowiczowa, 1932). Наслідком розколу були постійні козацькі повстання, апогеєм конфлікту - виступ Богдана Хмельницького. Варто зауважити, що Я. Чиньський не намагався показати козаків як варварів і розбійників, що часто можна було зустріти в польській історіографії попередніх століть. Автор відзначав їхню волелюбність, мужність і шляхетність. Історик був стурбований падінням козацтва, наголошував, що ідея козацтва продовжувала існувати серед українського народу. Відповідно поляки, які віддані відродженню батьківщини, мали подати братню руку козакам, адже вони союзники. Козаки, як вважав Я. Чиньський, це сильний фактор у боротьбі за незалежність, що допоможе звільниться від ярма московської тиранії (Wokulska-Piotrowiczowa, 1932). Загалом подібні думки не були унікальними. Звернення до козацтва стало поширеним явищем. Найяскравіше козацька тематика висвітлена польськими письменниками, яких відносять до української школи в польській літературі. Звернення до козацької тематики та поява української школи - це безумовний вплив поширення романтизму (Мочульський, 1917).

Лідер “Готелю Лямбер” Адам Чарторийський до руського питання почав звертатися лише ближче до середини ХІХ ст. Як слушно зауважив Марцелій Гандельсман, цей прикордонний магнат мав багато земель, де проживали русини, однак у Петербурзі, Варшаві, Пулавах і Сєняві він був частіше і довше, ніж у своїх маєтках. Відповідно, ні емоційно, ні інтелектуально не був особливо пов'язаним з тими землями та руським населенням (Handelsman, 1937). Лише зовнішньо- та внутрішньополітичні зміни змусили князя звернутися до руського питання. У промові від 29 листопада 1845 р. він зазначав, що серед поляків є упередження до русинів. А. Чарторийському було надзвичайно важливо усунути ці упередження (Czartoryski,1847). Він стверджував, що русини зазнали найбільшого тиску від поневолювачів і проявили стійкість, гідну мучеників. Тільки через цей факт кожен із поляків мав би ставитися до русинів прихильніше. Не менш важливим було те, що багато поляків ведуть свій родовід від русинів. Можливо, князь таким чином натякав і на своє походження. Відповідно кожен поляк мав шанувати русинські звичаї та традиції. Доповнював свої думки наступним: польська мова наближена до руської, а також увібрала в себе руські співи, що спричинило збагачення першої. Русинів та литвинів А. Чарторийський вважав братами поляків і єдиним народом (нацією). Князь підкреслював, що вони, так само як і поляки, перебували під чужим ярмом і об'єднувала їх спільна справа - звільнення від загарбників (Czartoryski, 1847). А. Чарторийський, подібно до інших політичних діячів, визнавав народні особливості українців, однак всіх мешканців колишньої Речі Посполитої зачисляв до польської нації.

Багато уваги руській тематиці приділяв один із агентів А. Чарторийського - Міхал Чайковський Міхал Чайковський (1804 - 1886) - польський письменник, політичний діяч, представник «української школи» в польській літературі XIX століття. Представник « Готелю Лямбер».. Знаходимо цікаву характеристику цього політичного діяча та письменника: «Він був так глибоко пов'язаний з Україною, що навряд чи це зрозуміє нинішнє покоління» (Handelsman, 1937). Поет у 1839 р. написав статтю «Кілька слів про русинів у 1831 році» («Kilka slow o Rusinach w roku 1831»). Головною метою її було показати спільність русинів та поляків. Автор стверджував, що «тепер на Русі шляхтич і селянин відчувають ненависть не один до одного, але до німця, москаля, нападників і загарбників нашої Вітчизни» (Czajkowski, 1930). Міхал Чайковський хотів розвіяти міф, який, як він зазначав, існував у польському середовищі, що селяни не хотіли брати участі в повстанні спільно зі шляхтою. Аргументацію він будував на основі подій, які відбувалися в Житомирському повіті під час приготувань до Листопадового повстання. Селяни своїми діями показували бажання до участі в повстанні. Автор наводить приклад селянина, який просив взяти своїх синів до повстанських загонів (Czajkowski, 1930). Іншим прикладом підтримки повстання руським населенням було благословення, отримане від руського священика (Czajkowski, 1930). Виклад М. Чайковського був спрямований на постійне підкреслення бажання руських селян брати участь у повстанні, а також підтвердження їх любові до Речі Посполитої, що не зовсім відповідало реальності (Czajkowski, 1930). Ставлення Міхала Чайковського до українського населення додатково допомагає розкрити його виступ у 1835 р. у Парижі на конгресі європейських істориків «Який вплив на літературу Півночі та Сходу мали козаки». Українсько-козацька народна творчість звільнила польську літературу від чужоземних впливів (Wokulska-Piotrowiczowa, 1932). М.Чайковський прагнув воскресіння козаччини задля майбутнього відродження слов'янських народів (Козак, 2006-2007). Тут можна помітити певний політичний підтекст. Козацькі традиції, потенційно для польських політичних кіл могли стати важливим елементом у боротьбі за відновлення Речі Посполитої. Адже як ми побачимо далі, серед представників «Готелю Лямбер» були ідеї та спроби відновлення козацтва.

Руське питання порушувалося також іншими представниками табору А.Чарторийського. Наприклад, у часописі «Третє травня» («Trzeci Maj») у 1840-х рр. з'являлися поодинокі висловлювання щодо політичної самостійності русинів, навіть допускалася думка, що після відродження Речі Посполитої під її егідою на території Лівобережної України з'явиться незалежна держава русинів (Стеблій, 1997).

Інтелектуальне переосмислення руського питання та України загалом серед представників «Готелю Лямбер» мало також практичний вимір. Представники цього табору намагалися залучити українське населення до повстання. Наприклад, важливим пунктом інструкції «Нотатки для мандрівника Руссю» («Notatk^ dla jad^cego na Rus»), якою користувалися його агенти, було налагодження стосунків з викладачами Університету св. Володимира в Києві, адже там, окрім поляків, було також багато студентів із Лівобережної України та території донських козаків. У Наддніпрянській Україні та в землях колишніх Київського і Брацлавського воєводств інструкція закликала відновлювати козацькі традиції (Handelsman, 1937). Згаданий нами М. Чайковський планував створити козацькі військові формування з русинів, які проживали на території Добруджі. Впливати на населення цієї території агент А. Чарторийського планував через православний монастир Чилін-дере Успіння пресв. Богородиці. Одним із найвідоміших агентів, який діяв на території Добруджі, був Антоній Ілінський. Важливим фактором агітації було переодягання в ченця та використання пропагандистського твору «Лист українця». Одним з аспектів пропаганди було поширення інформації про, те що серед польської шляхти немає ненависті до православного населення, а в разі відновлення Речі Посполитої пануватиме толерантність. Під час своєї роботи агенту рекомендувалося пояснювати конфлікти між шляхтою і селянством підступами московського уряду. Не обходилося без звеличення та ідеалізації минулого Речі Посполитої, агент мав розповідати, як чудово в країні жили селяни та козаки (Rawita- Gawronski, 1909). Романтизація Речі Посполитої, пошук зовнішнього ворога були поширеними гаслами серед політичних діячів шляхетського походження.

Руський фактор ставав надзвичайно важливим для польських консерваторів, тому варто також згадати ідеї Францішека Духінського, польського історика та соратника князя А. Чарторийського, який вважав, що більшу частину своїх зусиль варто було зосередити на українських землях. Суть заходів мала полягати в підтримці стипендіатів, польських рекрутів у російській армії, поширенні польської освіти серед населення. Історик прагнув відновити освітні ініціативи, схожі до тих, які існували при Адамі Чарторийському (Handelsman, 1937).

Висновки

З проаналізованого ми можемо побачити, що окремі польські політики в еміграції не завжди звертали увагу на етнічні та національні відмінності між поляками та русинами. Чітко простежується, що руські землі уявлялися польськими політичними діячами лише як частина майбутньої відродженої Речі Посполитої. У поглядах польських емігрантів русинів-українців завжди зображали як невід'ємну частину польської нації. Лише після поразки Листопадового повстання можна побачити певні зрушення у свідомості еміграційних діячів. Наприклад, Й. Лелевель приділяв увагу відмінностям у віросповіданні. Серед представників консервативного напрямку “Готелю Лямбер” навіть лунали думки про можливість створення під егідою відновленої Речі Посполитої незалежної руської держави на Лівобережній Україні. Потенційна можливість надання незалежності Лівобережній Україні показує, що поляки, навіть консервативного спрямування, готові були йти на поступки русинам, але відновлення Речі Посполитої мало відбутися в кордонах 1772 р., хоч і розуміли, що русини-українці населяють не лише територію Лівобережної України. Тому представники окреслених політичних таборів продовжували вкладати в назву “русин” жителів руських земель (Swi^tek, 2014). Такий підхід сприяв утвердженню міфу про Річ Посполиту як державу багатьох народів. Польським суспільно-політичним діячам було важливо всіляко підкреслювати, що польська нація складається з поляків, литовців та русинів. Відповідно, розглядати русинів як окрему етнічну чи культурну спільноту було не вигідно. Адже, як зазначає Анджей Валіцький, звернення до етнічної-мовної спільноти спричинило б різке зменшення територій, які вважалися польськими, та ще більш різке зменшення кількості польського населення, якого нараховувалося 20 мільйонів (Walicki, 2009).

Бібліографічні посилання

REFERENCES

Размещено на Allbest.ru