Державні секретарі США другої половини ХХ століття: роль та місце у системі влади

Тетяна Клиніна,

кандидат історичних наук, доцент

Tetiana Klynina, Ph.D. (History), Associate professor, National Aviation University, Kyiv, Ukraine

US SECRETARY OF STATE: ROLES AND POSITIONING IN THE SYSTEM OF POWER IN THE SECOND HALF OF THE TWENTIETH CENTURY

Abstract

The article is devoted to the interaction of US presidents and their secretaries of state in the second half of the twentieth century, when there was a modernization of foreign policy services, changes in the development and implementation of foreign policy. This has led to a more careful choice of one of the most important actors in shaping the country's foreign policy - US Secretary of State. Emphasis is placed on the place and role of the Secretary of State in the US executive branch. The purpose of the article is to analyze the circumstances of the appointment of heads of state departments, their activities and interaction with US presidents.

The methodological basis of the article was the principle of historicism; a systematic approach, problem-chronological and descriptive methods were used. The scientific novelty of the study is an attempt to show not so much complexity and fragility in the interaction of the tandem «president - secretary of state». The article traces the sequence ofpositions held by state secretaries, analyzes their professional experience and personal qualities, which most likely determined the nature of relations with the president, as well as influenced the nature of the country's foreign policy. It is shown how differences in specific issues between presidents and secretaries of state could cost the latter.

Conclusions. Considering the changes in the structure and functions of the US State Department after the Second World War, the author concludes that the role and place of the US Secretary of State is conditioned by the priority offoreign policy. With the onset of the Cold War, the White House began to pay more attention to the development and implementation of foreign policy than in previous decades. At the same time, along with the increase in the role of the President in foreign policy, there is a decrease in the role of the Secretary of State in this area. It is determined that most appointments to the post of US Secretary of State in the second half of the twentieth century were made for political and ideological reasons, and only a few of the secretaries were professional politicians. At the same time, the professionalism of the Secretary of State was not always a guarantee of the duration of his tenure. At the same time, the author emphasizes the uniqueness, professionalism, ambition, efficiency of each head of the State Department during the period under review.

Key words: US President, Secretary of State, Department of State, formation of the US foreign exchange rate.

Анотація

Стаття присвячена розгляду взаємодії президентів США та їх державних секретарів у другій половині ХХ століття (1945 - 2011 рр.), в умовах модернізації зовнішньополітичних служб, змін у виробленні та реалізації зовнішньої політики країни. Це призвело до більш ретельного вибору одного з найважливіших акторів у питанні формування зовнішнього курсу країни - державного секретаря США. Метою статті є аналіз обставин призначення очільників державного департаменту, їхньої діяльності та взаємодії з президентами США.

Методологічною основою статті став принцип історизму; використано системний підхід, проблемно-хронологічний та описовий методи. Наукова новизна дослідження полягає у спробі показати складність та крихкість у взаємодії тандему «президент - державний секретар». Простежено послідовність обіймання посад державними секретарями, проаналізовано їхній професійний досвід та особисті якості, які найімовірніше і визначали характер взаємовідносин з президентом, а також впливали на характер зовнішнього курсу країни. Показано як розбіжності в конкретних питаннях між президентами та державними секретарями, могли коштувати посад останнім. державний секретар зовнішньополітичний

Висновки

Розглянувши зміни, які відбулися в структурі та функціях державного департаменту США після Другої світової війни, авторка доходить висновку про обумовленість ролі та місця державного секретаря США пріоритетом зовнішньої політики. З початком «холодної війни» Білий дім приділяв значно більшу увагу питанням розробки та втілення зовнішнього курсу, ніж у попередні десятиліття. Водночас разом зі збільшенням ролі президента у зовнішній політиці спостерігається зменшення ролі державного секретаря в цій сфері. Визначено, що більшість призначень на посаду державного секретаря США у другій половині ХХ століття здійснювалися з політично- ідеологічних мотивів, і лише деякі з секретарів були професійними політиками. При цьому професійність державного секретаря не завжди була запорукою тривалості його перебування на посаді. Разом з тим автор наголошує на унікальності, професійності, амбітності, працездатності кожного керівника державного департаменту протягом розглянутого періоду.

Ключові слова: президент США, державний секретар, державний департамент, формування зовнішнього курсу США

Постановка проблеми. Державний департамент Сполучених Штатів Америки є вищим виконавчим органом влади у сфері зовнішньої політики. Його очільником є державний секретар, який має широкі повноваження і в той же час посідає провідне місце в адміністрації Президента США та Ради національної безпеки. Зміни, які відбулися після Другої світової війни як в США, так і на міжнародній арені, спричинили зміни в Державному департаменті, закордонній службі та американській дипломатії в цілому, і безпосередньо вплинули на взаємини президентів та їх державних секретарів, на критерії відбору нових очільників державного департаменту, на характер ведення зовнішньої політики США, на якість відносин між президентом, державним секретарем, радником з національної безпеки та Конгресом тощо. Метою статті є системний аналіз вибору президентами США їх державних секретарів, а також взаємин між ними.

Аналіз останніх джерел та публікацій. Серед великого наукового доробку з історії американської зовнішньої політики складно виокремити саме ті роботи, які фокусуються на державному секретарстві як політичній інституції. Безумовно, діяльність державних секретарів США досить часто стає об'єктом дослідження науковців, щоправда, вона розглядається переважно через призму їх діяльності в тандемі з президентом Сполучених Штатів. Ви майже не знайдете ґрунтовних праць про вплив на зовнішню політику, наприклад, Е. Стеттініуса, Дж. Бірнса, К. Гертера, Е. Маскі, О. Хейга тощо. Більше наукових публікацій присвячено таким державним секретарям як Дж. Маршалл, Д. Ачесон, Ф. Даллес чи Г. Кіссінджер. Однак така увага викликана не стільки їх результативністю на посаді державного секретаря, скільки одіозністю їхньої особистості чи то попередніх заслуг в іншій сфері життя американського суспільства. Місцю державного секретаря в системі виконавчої влади США, його функціональним обов'язкам тощо присвячені роботи Д. Філпотта [5], Т. Естеса та Е. Лайтнера [3] тощо. Робота Р. Волкера цікава з точки зору фактологічного матеріалу, і хоча вона безпосередньо не розкриває роль та місце державного секретаря в питанні прийняття зовнішньополітичних рішень, тим не менш, надає аналіз здійснених зовнішньополітичних акцій різними державними секретарями [8].

Виклад основного матеріалу. Протягом другої половини ХХ століття Сполучені Штати Америки стали безпосереднім учасником так званої «нової дипломатії», що включала в себе встановлення дипломатичних відносин на найвищому та міністерському рівнях, «човникову дипломатію», більшу опору на відкриту дипломатію і багатосторонні взаємовідносини через організацію міжнародних конференцій, столів, участі у міжнародних організаціях тощо. Всі ці (та не лише) події вплинули на управління, організацію, персонал та

функціонування державного департаменту та дипломатичної служби. Були вжиті основні заходи щодо перегляду та реформування керівництва, структури та

управління державним департаментом, а також відбулося об'єднання робітників дипломатичної служби та державного департаменту в єдиний виконавчий механізм. Основна увага приділялася інтеграції та вдосконаленню структури і функціонування як департаменту, так і дипломатичного та консульського представництв, росту професійності дипломатичної служби, збільшенню кількості жінок-офіцерів, якісному забезпеченню зростаючого обсягу комунікацій між департаментом та його закордонними представництвами, а також налагодженню співпраці департаменту з іншими агентствами США, які займаються зовнішніми справами, як у Вашингтоні, так і за кордоном. Створювалися додаткові підрозділи, деякі з них були реорганізовані для вирішення різних адміністративних, регіональних та функціональних питань, а інші - змінювалися або ліквідовувалися взагалі. З'являлися нові посади та звання для офіцерів, зокрема, були запроваджені посади заступника держсекретаря, старшого дипломата тощо [6, с. 39]. У той час, коли кількість американських дипломатичних представництв значно зростала, кількість консульських установ пропорційно зменшувалась. Як і в минулому, деяких емісарів продовжували одночасно призначати на декілька посад, а з об'єднанням і професіоналізацією дипломатичної служби, призначення на кілька послідовних місій стало звичним явищем.

Додатковим свідченням того, що Сполучені Штати остаточно відмовилися від політики ізоляціонізму, стало укладання Держдепартаментом великої кількості двох- та багатосторонніх договорів та угод, значна кількість яких стосувалася нових регіональних та функціональних суб'єктів [7, с. 419]. Крім того, президенти та державні секретарі почали приймати все більшу кількість американських політичних доктрин і декларацій, і США стали активним учасником міжнародних конференцій на всіх рівнях, брали активну участь у світових та регіональних міжнародних організаціях та інших міжнародних установ. У сукупності ці зміни стали основою того, що науковці називають «американським століттям». Таким чином, протягом п'яти десятиліть Сполучені Штати Америки стали головною дієвою особою на міжнародній арені [5, с. 67]. Не останню роль у цих змінах відігравала постать державного секретаря та його здатність і вміння знаходити спільну мову з президентом, Конгресом, радником з національної безпеки та громадськістю.

Оцінюючи посаду держсекретаря, колишній секретар Дін Раск зазначав: «Попередній досвід допоможе, але немає жодного засобу аби бути належним чином підготовленим до того, аби стати держсекретарем» [7, с. 419]. Коли Олександр Хейг став секретарем, він визначив свою роль як національного «вікарія» для формування та формулювання зовнішньої політики; а секретар Джордж Шульц назвав своє призначення «найважчою, найвимогливішою і водночас потенційно найбільш хвилюючою та найприємнішою роботою» [7, с. 420]. Цікавими є оцінки американських дипломатів, службовців державного департаменту США, які брали безпосередню участь у формуванні зовнішньої політики держави. Наприклад, помічник державного секретаря США Харлан Клівленд заявляв: «Створення зовнішньої політики часто схоже на спробу прибити желе до стовбура дерева»; заступник секретаря Джордж Болл назвав Департамент «фабрикою вигадок»; заступник державного секретаря Ніколас Каценбах зауважував: «Я виявив, що зовнішньополітичний процес більше схожий на іриску» [1, с. 18-21].

Проте державний секретар рідко сам визначає характер своєї посади. Часто їхні мемуари розповідають про події та дії щодо зовнішньої політики, стосунків, проблем та адміністративних домовленостей, не з'ясовуючи їх уявлення про суть своєї професії. Іноді цю роль беруть на себе історики та міжнародні аналітики. Наприклад, аналізуючи діяльність Джона Фостера Даллеса як секретаря, його сучасник писав: «Американський державний секретар повинен виконувати два основних і складних завдання: захищати та просувати інтереси Сполучених Штатів за кордоном, а також вибудовувати та захищати свою позицію вдома. Якщо перше завдання виконується департаментом загалом, то друге є результатом п'яти взаємопов'язаних конституційних факторів, притаманних американській системі правління: Президент, Конгрес, інші органи виконавчої влади, інші члени державного департаменту та громадська думка, яка впливає на ставлення секретаря до інших чотирьох» [7, с. 420]. Іншої думки дотримується американський історик та біограф Семюель Флегг Беміс, який зазначає, що «ідеальний держсекретар повинен бути поінформованим і лояльним радником президента, переконливим з Конгресом, бути у гарних взаємовідносинах із пресою, впевненим оратором, ефективним і шанованим керівником департаменту, чуйним і терплячим учасником переговорів з іноземними урядами і філософом, здатним сформулювати кінцеву думку свого уряду» [1, с. 104]. Подібну думку висловлював Воррен І. Коен, описуючи призначення державного секретаря Діна Раска, вказував, що від нього (Д. Раска - Т. К.) очікується, що він «керуватиме департаментом, вестиме переговори за кордоном, вирішуватиме кризові питання, представлятиме Сполучені Штати на міжнародних конференціях, самітах та зустрічах, виступатиме як представник від нації в Організації Об'єднаних Націй, пояснюватиме та обґрунтовуватиме політику Конгресу та громадськості» [9, с. 221]. З другого боку, Геддіс Сміт, аналізуючи діяльність Діна Ачесона як державного секретаря, дійшов висновку, що секретар не командує армією для здійснення зовнішньої політики, не має політичного патронажу, не має додаткових грантів чи контрактів, і живе лише на крихітну частину федеральних видатків, влада його базується на здатності переконати, в першу чергу, президента, а вже потім вибудовувати відносини зі співробітниками відомства, іноземними керівниками, Конгресом, пресою та громадськістю [4, с. 207].

Перелічимо президентів США у 1945 - 2002 рр. та їх держсекретарів:

Гаррі Трумен (демократ): Джеймс Бірнс (1945-1947), Джордж Маршалл (19471949), Дін Ачесон (1949-1953);

Дуайт Ейзенхауер (республіканець): Джон Фостер Даллес (1953-1959), Крістіан Гертер (1959-1961);

Джон Кеннеди (демократ): Дін Раск (1961-1963);

Ліндон Джонсон (демократ): Дін Раск (1963-1969);

Річард Ніксон (республіканець): Вільям Роджерс (1969-1973), Генрі Кіссінджер (1973-1974);

Джеральд Форд (республіканець): Генрі Кіссінджер (1974-1977);

Джиммі Картер (демократ): Сайрус Венс (1977-1980), Едмунд Маскі (19801981);

Рональд Рейган (республіканець): Олександр Хейг (1981-1982), Джордж Шульц (1982-1989);

Джордж Буш-старший (республіканець): Джеймс Бейкер (1989-1992), Лоуренс Іглбергер (1992-1993);

- Білл Клінтон (демократ): Уоррен Крістофер (1993-1997), Мадлен Олбрайт (1997-2001).

В середньому перебування на посаді державного секретаря протягом історії США становило приблизно 3,5 років. Певним винятком став Д. Раск - єдиний секретар, який пропрацював вісім років. Дж. Шульц обіймав посаду майже сім років, Дж. Ф. Даллес - більше шести років, В. Роджерс - майже п'ять років, Д. Ачесон і В. Крістофер - чотири роки, а Г. Кіссінджер, С. Венс і Дж. Бейкер - приблизно три роки. Найкоротший термін перебування на посаді - менше двох років - і тут ми можемо згадати Дж. Бірнса, Дж. Маршалла, К. Гертера, Е. Маскі, О. Хейга та Л. Іглбургера [3, с. 49].

Варто зауважити, що більшість з цих призначень вважалися політичними, і лише деякі з перелічених секретарів були досвідченними політиками та тривалий час працювали у Конгресі (мова йде про Дж. Бірнса, К. Гертера та Е. Маскі). Коли державний секретар Кордел Хелл пішов у відставку в 1945 році, Джеймс Бірнс вважався головним претендентом на цю посаду, але президент Ф. Рузвельт вирішив призначити Е. Стеттініуса, щоб той завершив процес створення Організації Об'єднаних Націй. Таке рішення було обумовлено тим, що головною зовнішньополітичною метою Е. Стеттініуса, яка цілком збігалася із уявленнями президента Ф. Рузвельта, було створення саме такої організації, яка мала б забезпечити світову безпеку у мирний час. До того ж його зовнішньополітичні наміри гуртувалися навколо ідеї стабілізації ситуації та організації колективної безпеки, а це, як відомо, були одними з головних постулатів Ф. Рузвельта, чим, певно, Е. Стеттініус і завоював прихильність президента. У своїх мемуарах Е. Стеттініус зазначав, що в приватній розмові Ф. Рузвельт повідомив йому, що на посаду голови зовнішнього відомства розглядав декількох осіб, серед яких був і Дж. Бірнс. Однак, президент зазначив: «Джиммі як в сенаті, так і на інших посадах діяв сам по собі, і я не впевнений, що ми зможемо досить гармонійно співпрацювати в одній команді». Відомо, що Ф. Рузвельт був сам собі державним секретарем і не мав наміру ділити пальму першості у зовнішньополітичних орієнтирах , тому тримав державний департамент на задньому плані, і Стеттініус, вірно зрозумівши пояснення президента щодо Дж. Бірнса, вирішив тримати субординацію та діяти виключно в межах наданих йому повноважень.

Гаррі Трумен, який прийшов до влади після смерті Ф. Рузвельта, мав намір передати управління державним департаментом своєму державному секретарю [4, с. 55]. В кулуарах Білого дому обговорювалося, що ось тепер настав час і Дж. Бірнса, який будучи другом президента, зможе отримати будь яку посаду, яку він забажає. Нове призначення не змусило себе довго чекати, і президент негайно запропонував йому бути призначеним на посаду держсекретаря США, однак Дж. Бірнс переконав Г. Трумена відкласти своє призначення, допоки Е. Стеттініус головує на конференції в Сан-Франциско. Згодом кожен з них певною мірою пошкодував про таке рішення, адже в тандемі «президент-державний секретар» останній (Дж. Бірнс) дозволяв собі не підпорядковуватися очільнику держави і перебирав на себе лідируючу роль у формуванні курсу країни на світовій арені. Те, що почалося як дружба, врешті -решт закінчилося непримиренною ворожнечею.

Коли Д. Ейзенхауер був обраний президентом, серед його кандидатів на посаду державного секретаря США були Аллен Даллас, Пол Хоффман, Генрі Кебот Лодж і Джон Маккой. Він обрав кандидатуру Джона Фостера Даллеса, який раніше обіймав декілька дипломатичних посад високого рівня [11, с. 175]. У 1959 році Дж. Ф. Даллеса змінив К. Гертер, який мав значний досвід роботи в Конгресі, а також два роки обіймав посаду заступника державного секретаря (1957-1959), з якої у 1959 році був підвищений до посади секретаря.

Президент Дж. Кеннеді розраховував на самостійне керівництво у зовнішньополітичній сфері. Зокрема, у своїй передвиборчій компанії найбільше обіцянок надав у сфері зовнішньої політики. Він говорив, що ставши президентом, він особисто, і тільки він, прийматиме найважливіші рішення по зовнішній політиці [7, с. 422]. І саме ця обіцянка була виконана в першу чергу. На посаду державного секретаря Дж. Кеннеді розглядав кілька кандидатів, зокрема, Девіда Брюса Роберта та сенатора Вільяма Фулбрайта [10, с. 52]. Однак колишній секретар Д. Ачісон порекомендував розглянути кандидатуру Д. Раска, який на той час вже мав досвід роботи помічником і заступником держсекретаря, а згодом президентом Фонду Рокфеллера. Дослухавшись до порад Д. Ачісона, президент призначив Д. Раска, і останній, ставши державним секретарем, посів далеко не перше місце в питанні формування зовнішнього курсу країни і вимушений був погоджуватися з подальшим втручанням президента в його прерогативи [7, с. 422]. Можливо, саме така стриманість Д. Раска призвела до того, що він залишався на посаді державного секретаря протягом всього часу адміністрації Дж. Кеннеді та Л. Джонсона, загалом вісім років.

Р. Ніксон також прагнув самостійно керувати багатьма важливими аспектами зовнішніх відносин і, маючи намір виконувати функції власного держсекретаря, призначив на цю посаду Вільяма Роджерса, колишнього генерального прокурора часів адміністрації Д. Ейзенхауера. Тим не менш Р. Ніксон постійно порівнював секретаря В. Роджерса з Г. Кіссінджером, своїм радником з національної безпеки, на якого він покладався в питаннях зовнішньої політики, загальної стратегії зовнішніх відносин, переговорів та врегулювання криз. Так В. Роджерсу довелося конкурувати з Г. Кіссінджером як основним експертом з питань зовнішньої політики; він розходився з ним у таких питаннях, як стратегія зв'язків щодо переговорів про обмеження стратегічних озброєнь та інших питань. В такий спосіб В. Роджерс поступово втратив інтерес до своєї посади, а разом з тим і вплив, і в останні місяці свого перебування у державному департаменті він припинив вникати у суть справ і покладався, в основному, на своїх заступників - Елліота Л. Річардсона та Джона Ірвінга II [9, с. 267].

Коли Г. Кіссінджер виявив бажання обійняти посаду державного секретаря, а Роджерс йшов у відставку, президент не вагався щодо того, хто стане наступним державним секретарем. Питання, чи продовжувати Кіссінджеру бути радником з національної безпеки, чи очолювати Державний департамент, було вирішене його сумісництвом, що тривало понад два роки і стало єдиним прикладом такого подвійного призначення. Послідовник Р. Ніксона Г. Форд залишив Кіссінджера на посаді державного секретаря, а в листопаді 1975 року призначив генерал- лейтенанта Брента Скоукрофта своїм радником з питань національної безпеки, завершивши в такій спосіб одночасну працю Кіссінджера в обох установах [7, с. 423].

Дж. Картер спершу наслідував Рузвельта, Кеннеді та Ніксона, але досить швидко зрозумів, що йому потрібен досвідчений політичний радник, командний гравець і переговорник в особі державного секретаря. Він розглядав кандидатури трьох досвідчених діячів: Джорджа Болла (колишнього заступника держсекретаря і представника ООН), Пола Варнке (який працював у оборонних відомствах за адміністрації Джонсона, а пізніше як директор з контролю над озброєннями), Сайруса Венса (який мав досвід роботи радником спеціального комітету Сенату, секретарем армії, заступником міністра оборони та брав участь у ряді місій як спеціальний дипломатичний представник президента) [11, с. 192]. Президент обрав С. Венса, оскільки той мав значний адміністративний та дипломатичний досвід і вважався успішним юристом у Вашингтоні. Але Форд, як і його попередник, почав проводити паралелі між державним секретарем та радником з національної безпеки, порівнюючи тим самим С. Венса зі Зб. Бжезінським, який, як і свого часу Г. Кіссінджер, відігравав важливу роль у визначенні зовнішньої політики США. Коли C. Венс пішов у відставку в 1980 році, президент змінив свої пріоритети та призначив держсекретарем Едмонда Маскі [7, с. 425].

40-й президент США Р. Рейган так само, як і його попередники, не мав визначеної позиції щодо кандидатури державного секретаря і вагався між О. Хейгом та Дж. Шульцом. Врешті у 1981 році Америка побачила нового державного секретаря О. Хейга [6, p. 259]. Військовий офіцер у відставці (з 1979 р.), О. Хейг провів більшу частину своєї армійської кар'єри у Вашингтоні в Міністерстві оборони на посаді заступника начальника штабу армії та начальник штабу Білого дому, а також служив за кордоном під час війни у В'єтнамі, був верховним головнокомандувачем сил НАТО. Він також певний час був військовим радником Г. Кіссінджера, коли той був радником з національної безпеки, за що отримав прізвисько «Кіссінджер Кіссінджера» [7, с. 425]. Однак співпраця президента та О. Хейга була не тривалою. Вважається, що причиною погіршення відносин між ним та президентом, став конфлікт та жорсткість позиції державного секретаря у відносинах з міністром оборони, а також спірність його висловлювань щодо того, що є речі важливіші за мир; також О. Хейга звинувачували в тому, що він дав «зелене світло» початку конфлікту Ізраїля з Ліваном. У середині 1982 року О. Хейга на посаді держсекретаря замінив більш прагматичний Дж. Шульц. колишній старший економіст часів адміністрації Ейзенхауера, а пізніше - міністр праці, директор управління та бюджету та міністр фінансів.

Першим держсекретарем президента Дж. Буша-старшого став Джеймс Бейкер III, який до цього був старшим радником комітету Рейгана - Буша, міністром фінансів і керівником президентської кампанії Буша. За два дні до перемоги на президентських виборах, Буш запропонував Бейкеру посаду держсекретаря і той погодився. Пізніше, коли Бейкер став головою апарату та старшим радником Білого дому в 1992 році, на прохання президента він порекомендував наступника Лоуренса С. Іглбургера, який приєднався до держдепартамента в 1957 році, був послом в Югославії [10, с. 183].

У 1993 році Б. Клінтон призначив В. Крістофера, який був заступником генпрокурора за адміністрації Л. Джонсона, заступником держсекретаря під час адміністрації Картера і двічі виконувачем обов'язків держсекретаря в 1980 році. Він обіймав цю посаду чотири роки, і його змінила Мадлен Олбрайт, яка раніше працювала помічницею сенатора Е. Маскі, входила до ради національної безпеки та керувала центром національної політики Джорджтаунського університету, а також була постійним представником США в ООН чотири роки у 1990-х рр. [7, с. 427].

Варто зазначити, що традиційно за відсутності серйозних проблем чи розбіжностей між президентом і державним секретарем, останній залишав посаду або із закінченням чотирирічного свого терміну на посаді, або із закінченням діяльності адміністрації президента. Дж. Ф. Даллес був єдиним секретарем, який помер під час перебування на посаді.

Як вже зазначалося, не завжди відносини між президентом США та державним секретарем були простими. Досить часто між ними виникали конфлікти. Наприклад, Г. Трумен був незадоволений тим, що секретар Дж. Бірнс не проінформував його про перебіг подій та прийняті рішення під час зустрічі міністрів закордонних справ у Москві в грудні 1945 року. Для політичної еліти Америки було зрозуміло, що Г. Трумен не пробачить це своєму секретареві, і що останній залишить свою посаду як тільки президент ухвалить рішення про його наступника. Справді, в січні 1947 року Г. Трумен призначив Дж. Маршалла держсекретарем, звільнивши Дж. Бірнса [5, с. 196].

Розбіжності, які виникли між президентом Картером та його держсекретарем С. Венсом щодо гелікоптерної місії для порятунку американських заручників, утримуваних Іраном, призвели до того, що останній подав у відставку 21 квітня 1980 року [7, с. 427]. Протиріччя існували і у відносинах Р. Рейгана та його секретаря О. Хейга. У 1982 році президент вручив своєму секретарю листа, в якому, мотивуючи в такий спосіб до певних кроків, зазначав, що прийме його відставку. Сам О. Хейг назвав це згодом своєю «неіснуючою відставкою» [7, с. 428]. У секретаря не було іншого вибору, окрім як подати заяву про відставку офіційно.

Державний секретар Дж. Шульц, на відміну від своїх попередників, мав складні відносини не стільки з президентом, скільки з радником президента з національної безпеки, через що Дж. Шульц неодноразово хотів піти у відставку, але кожного разу Р. Рейгану вдавалося його вмовити не робити цього, наголошуючи на його незамінності. У 1986 році президент Р. Рейган і Дж. Шульц розійшлися в думках з приводу проекту промови щодо апартеїду в Південній Африці. Шульц навіть написав заяву про відставку, але президент Рейган відмовився її прийняти [7, с. 428].

З точки зору досвіду та професійних інтересів державні секретарі мали певні спільні характеристики: майже всі були випускниками коледжу та університету; закінчили юридичні факультети; деякі з них навчалися в аспірантурі, викладали в коледжах, університетах та мали досвід адміністративних посад; більшість із них опублікували свої спогади; половина з них повернулися після закінчення служби в державному департаменті або до юридичної практики, або до викладання, інша половина - залишилася працювати у Конгресі та претендувати на найвищі державні посади; всі вони мали попередньо займали високі державні посади.

Ще однією цікавою особливістю було те, що всі, окрім М. Олбрайт, K. Гертера та B. Роджерса, мали досвід у військовій сфері. Дж. Маршалл та О. Хейг були професійними солдатами. Дж. Маршалл брав участь у Першій та Другій світових війнах, мав 45-річний стаж військової служби, служив начальником штабу та отримав звання генерала армії. О. Хейг, який брав участь у Другій світовій і Корейській війнах, був заступником коменданта Вест-Пойнт і верховним головнокомандувачем Північноатлантичних сил і отримав звання генерал-майора. Дж. Ф. Даллес, Д. Раск та Л. Іглбургер також служили в армії; Д. Ачесон, В. Крістофер, Е. Маскі, В. Роджерс і С. Венс служили на флоті, Дж. Бейкер і Дж. Шульц були морськими піхотинцями. Хоча Г. Кіссінджер не служив в армії, його запросили в якості консультанта та агента для виконання військової місії в департаменті армії та як члена військового агентства [8, с. 27].

Ці аспекти, звісно, мали певний вплив на їх призначення як державних секретарів. Однак найбільше значення мали їхній попередній досвід роботи в держдепартаменті, дипломатичні практики та особисті досягнення. Двоє секретарів, Дж. Ф. Даллас і С. Венс, мали найближчих родичів, які були дотичними до дипломатичної служби. Дід Дж. Ф. Даллеса - місіонер Джон В. Фостер був міністром у Мексиці, Росії, Іспанії та державним секретарем (1892-1893); його двоюрідний дядько Джон Велш був міністром у Великобританії, а пізніше його дядько Роберт Лансінг був призначений радником державного департаменту, а пізніше й держсекретарем. Дядько С. Венса - Джон Девіс - був послом у Великій Британії, а також був кандидатом на пост президента від демократичної партії США [8, с. 32]. Інші державні секретарі також мали певний дипломатичний досвід. Дж. Маршалл брав участь у зустрічах на вищому рівні і конференціях під час Другої світової війни, починаючи від двосторонніх зустрічей Рузвельта і Черчилля до трьохсторонньої Потсдамської конференції, і він був призначений спеціальним представником президента Г. Трумена в Китаї в ранзі посла. Не дивлячись на те, що Д. Ачесон не служив безпосередньо в дипломатичній сфері, він мав семирічний досвід роботи в якості помічника і заступника держсекретаря США. Дж. Ф. Даллес обіймав посади: аташе американського посольства в Берліні, радника президента В. Вільсона, секретаря американської комісії на мирній конференції Першої світової війни, а також члена репараційних комісій і Вищої економічної ради, він брав участь у конференції щодо створення Організації Об'єднаних Націй у Сан- Франциско, і був радником чотирьох своїх попередніх держсекретарів (від Е. Стеттініус до Д. Ачесона), і це далеко не повний перелік його посад [11, с. 467]. К. Гертер був призначений Г. Гувером спеціальним помічником і виконавчим секретарем Європейської ради допомоги у 1920-1921 рр., а пізніше, коли він також працював в Американській асоціації допомоги, у 1922 році він відвідав СРСР для з'ясування ситуації з голодом 1921-1923 років. Він також обіймав посаду заступника держсекретаря і брав участь у місії в Південно-Східній Азії. Д. Раск був директором відділу держдепартаменту з особливих політичних питань, помічником секретаря у справах міжнародних організацій, заступником секретаря та помічником секретаря у справах Східної Азії та Тихого океану [8, с. 47]. С. Венс брав участь у ряді закордонних місій, коли він служив у оборонному відомстві в 1960-х роках, і брав участь у врегулюванні політичних криз у Панамі, в Домініканській Республіці, розв'язані грецько-турецького конфлікту на Кіпрі.

Постать Л. Іглбургера, на наш погляд, є унікальною, оскільки він був першим офіцером закордонної служби на цій посаді. До його професійних досягнень належить робота в раді національної безпеки та виконавчого помічника держсекретаря, посла в Югославії. Хоча В. Крістофер не мав попередніх дипломатичних призначень, він обіймав посаду заступника держсекретаря протягом чотирьох років і двічі виконував обов'язки секретаря. Перша жінка держсекретар М. Олбрайт мала досвід роботи на посаді представника США в ООН у ранзі посла. Таким чином, лише чотири з державних секретарів - В. Роджерс, Е. Маскі, Дж. Шульц і Дж. Бейкер - не були зайняті на посадах у державному департаменті [9, с. 249].

Як бачимо, згадані державні секретарі не були «сторонніми» людьми, без досвіду на дипломатичній або державній службі. Їх кандидатури ретельно розглядалися, вивчалися і бралися до уваги їх попередні досягнення. Всі вони мали великий досвід академічної, юридичної, адміністративної, військової служби, а також роботи в Конгресі, переважно - дипломатичний досвід, що слугувало якісності тих змін, який кожен з них приніс у сферу управління державним департаментом і зовнішніми зв'язками Сполучених Штатів.

Багато науковців, біографів, істориків, міжнародних аналітиків, журналістів пишуть про державних секретарів другої половини XX століття з певними захопленнями. Наприклад, вважалося, що Дж. Бірнс, який обійняв посаду секретаря в один з найкритичніших періодів в історії США, визначив орієнтири американської зовнішньої політики після закінчення Другої світової війни [4, с. 175]. Дж. Маршалла вважають не тільки найвідомішим неполітичним держсекретарем, але й одним із найвпливовіших, який користувався повагою президента Трумен, американського народу та міжнародної спільноти. До того ж він ввійшов в історію як автор «Плану Маршалла», хоча він сам згодом зізнався, що жодного відношення до цього плану не мав і що «великий бізнес» використав його відоме в країні ім'я для популяризації цієї програми [10, с. 191-192].

Президент Трумен вважав Д. Ачесона реалістом, який вивів державний департамент у флагмани в питанні контролю над американською зовнішньою політикою, заклавши тим самим новий фундамент у поведінці Сполучених Штатів на міжнародній арені протягом двох наступних десятиліть. Британсько- американський журналіст А. Кук оцінив його як найбільш вражаючого держсекретаря [2, с. 177], водночас історик Н. Ґребнер зазначав, що «жоден секретар не користувався такою повагою за кордоном, будучи настільки дискредитованим у себе вдома (Конгресом, медіа та громадськістю)» [5, с. 201].

Дж. Ф. Даллес вважався таким, що виконував свої обов'язки з «більшим завзяттям за будь-кого» [7, с. 431]. Він мав вплив на зовнішню політику в епоху економічної, політичної та соціальної революції, його називали миротворцем тим, хто започаткував новий погляд на американську зовнішню політику, яку відтепер почали характеризувати як «визволення», а не як «стримування». К. Гертера описували як практичного, стриманого, оптимістичного, ліберально налаштованого державного службовця, який підтримував добрі стосунки не тільки з президентом, але й зі службовцями державного департаменту, Конгресом та закордонною службою [6, с. 278].

Д. Раска вважають людиною з блискучим розумом, здатним досягати консенсусу та писати чітко та лаконічно. Він захищав довгу та непопулярну війну у В'єтнамі, ведення якої було його найбільшим розчаруванням під час перебування на посаді. Біограф Д. Раска описує його як мудру, порядну, людяну і моральну людину, кращим, аніж ті президенти, яким він служив [10, с. 155]. Г. Кіссінджера характеризують як харизматичного, старанного, лояльного та переконливого, вимогливого керівника, який не довіряв бюрократії. Біографи та коментатори називають його дипломатичним феноменом, експертом у віртуозній дипломатії та майстром мистецтва таємної дипломатії, суперзіркою державного управління, другою наймогутнішою людиною у світі і феєрією самого по собі. С. Венс являв собою поєднання інтернаціоналізму та ідеалізму у поглядах, був центристом, людину, яка володіла аналітичними навичками та мала хист до переговорів [9, с. 300]. О. Хейга запам'ятали завдяки вирішеній кризі на Фолклендських островах, а Дж. Шульца - завдяки підписанню Арктичної угоди з Канадою, яка отримала схвалення Коліна Пауелла, радника з національної безпеки. В. Крістофера поважають за його увагу до деталей, прав людини та навички ведення переговорів, що стали у нагоді під час звільнення американських заручників у 1981 році в Ірані. Дж. Бейкер заробив репутацію кмітливого, здібного, прагматичного та лояльного адміністратора. Л. Іглбургера описують як прагматичного, відвертого, шанованого, чуйного вирішувача проблем із широким досвідом в дипломатії. М. Олбрайт, яка володіє кількома мовами і часто подорожувала, запам'яталася як перша жінка- держсекретар [7, с. 432].

Висновки

Складність визначення статусу та місця державного секретаря в системі влади Сполучених Штатів полягає в тому, що безпосередньо Конституція США не дає повного розуміння про механізм забезпечення здійснення зовнішньої політики. Це питання, по-суті, залишилося поза увагою її творців. Відповідно до офіційної позиції Вашингтона та «Туманного дна» (так жартома називають Державний департамент через місце його розташування), Державний департамент відповідає за формування та втілення в життя зовнішнього курсу країни. З початком Другої світової війни, коли США остаточно відійшли від політики ізоляціонізму і стали одним з провідних гравців на міжнародній арені, президенти з урахуванням наданих їм Конституцією повноважень, почали приділяти все більшу увагу формуванню зовнішньополітичного курсу країни. Зокрема, активну позицію щодо формування та втілення зовнішньої політики зайняли Франклін Рузвельт, Джон Кеннеді та Річард Ніксон, у зв'язку з чим повноваження державних секретарів зазнали змін, і вони опиняються в тіні президента, виконуючи скоріше роль його помічника, аніж самостійного чинника. У другій половині ХХ століття роль державного секретаря у питанні формування зовнішньополітичного курсу зійшла нанівець; державні секретарі почали зосереджувати свою увагу на внутрішньому розвитку державного департаменту, забезпечуючи «домашній американський тил». Посада державного секретаря ще більше втратила свою початкову суть із прийняттям Акту про національну безпеку в 1947 році, який призвів до появи посади Радника з національної безпеки. По суті, Закон створив еквівалент британського військового кабінету, але лише як дорадчого органу, а державний секретар став одним із багатьох в Раді національної безпеки і, як правило, не найвпливовішим.

Після Другої світової війни між президентом, державним секретарем, а з 1947 року й радником з національної безпеки точилася неформальна боротьба за першість у формуванні зовнішньополітичного курсу країни. У багатьох випадках державний секретар як очільник головного зовнішньополітичного відомства зазнавав у ній поразки та мусив, або дослухатися до президента (чи його радника з національної безпеки), або йти у відставку. Хоча були й президенти, які прислухалися до державного секретаря (наприклад, Д. Ейзенхауер цілком покладався на свого Дж. Ф. Даллеса). Водночас, попри проблеми, які виникали під час виконання посадових обов'язків, та абсолютно різні характери і долі, всіх державних секретарів об'єднувало те, що вони були неординарними особистостями, з власним баченням шляхів розвитку країни і її зовнішньої політики, а також одна бажання служити задля добробуту своєї нації.

Список використаних джерел та літератури

Bemis Samuel Flagg. The American Secretaries of State and Their Diplomacy / Samuel Flagg Bemis. - N.Y.: Knopf, 1927-1929. - Vol. X. - 261 p.

Cooke Alistair. The Americans: fifty letters from America on our life and times / Alistair Cooke. - New York: Knopf, 1979. - 272 p.

Estes T., Lightner E. The Department of States / T. Estes., E. Lightner. - N.Y: Praiger, 1976. - 272 p.

Gaddis Smith. American Diplomacy during the Second World War, 1941 -1945 / Smith Gaddis. - N.Y.: Wiley, 1965. - 225 p.

Graebner Norman A. Cold War Diplomacy: America's Foreign Policy, 1945-1975 / Norman

A. Graebner. - N.Y.: Van Nostrand, 1977. - 248 p.

Philpott D. Understanding the Department of State / D. Philpott. - Bernan Press, 2015. - 336 p.

Plischke Elmer. U.S. Department of State: a reference history / Elmer Plischke. - Westport, Connecticut: Greenwood press, 1999. - 763 p.

Walker R. The American Secretaries of State and their diplomacy / R. Walker. - N.Y.: Cooper Square Publishers, 1965. - Vol. XIV. - P. 1-87.

Warren I. Cohen. A Nation Like All Others: A Brief History of American Foreign Relations / I. Cohen Warren. - Columbia University Press, 2018. - 328 p.

William S. White Majesty and Mischief / S. William. - N.Y.: Kessinger Publishing, LLC, 2010. - 224 p.

Wheeler-Bennett J. The Semblance of Peace. The Political settlement after the Second World War / J. Wheeler-Bennett, A. Nicholls. - London, 1972. - 736 p.

References

Bemis, S. F. (1929). The American Secretaries of State and Their Diplomacy. Vol. X. New York: Knopf.

Estes, T. & Lightner, E. (1976). The Department of States. New York: Knopf.

Cooke, A. (1979). The Americans: fifty letters from America on our life and times. New York: Knopf.

Gaddis, S. (1965). American Diplomacy during the Second World War, 1941-1945. New York: Wiley.

Graebner, Norman A. (1977). Cold War Diplomacy: America's Foreign Policy, 1945-1975. New York: Van Nostrand.

Philpott, D. (2015). Understanding the Department of State. Bernan Press.

Plischke, E. (1999). U.S. Department of State: a reference history. Westport, Connecticut: Greenwood press.

Walker, R. (1965). The American Secretaries of State and their diplomacy. Vol. XIV. New York: Cooper Square Publishers.

Warren, I. Cohen (2018). A Nation Like All Others: A Brief History of American Foreign Relations . Columbia University Press.

Wheeler-Bennett, J. & Nicholls, A. (1972). The Semblance of Peace. The Political settlement after the Second World War. London: Macmillan.

Willian, S. (2010). White. Majesty and Mischief. New York: Kessinger Publishing, LLC.

Размещено на Allbest.ru