Подєбрадське повсякденно Євгена Чикаленка (1925-1929)

Размещено на http://allbest.ru

Подєбрадське повсякденно Євгена Чикаленка (1925-1929)

Ольга Зубко Зубко Ольга Євгеніївна - кандидат історичних наук, старший лаборант кафедри всесвітньої історії та археології Донецького національного університету ім. В. Стуса, факуль-тет історії та міжнародних відносин

Анотація

Метою цього наукового дослідження є критичний розгляд побутового життя Євгена Харламовича Чикаленка впродовж 1925-1929 рр, як основи розуміння його внутрішнього світу та потреб в еміграції, його зв'язків із зовнішнім соціальним й культурним оточенням, з максимальним дистанціюванням від ідеологічних оцінок. Методологія дослідження спирається на принципи конкретно-історичного, проблемно-хронологічного підходів, об'єктивності та цілісності, а також на використання методів аналізу та синтезу. Наукова новизна полягає у відображені «іншого» - повсякденного життя українського емігранта, яке проходило поза політичними, національними, економічними та культурними подіями.

Подєбрадський період життя Євгена Чикаленка складає всього чотири роки, впродовж яких він болісно вирішує питання соціально-професійної адаптації, а заодно й житлове питання, питання харчування, одягу, взуття. Якось намагається зберегти здоров'я. Та головне: усі свої «подєбрадські» поневіряння ретельно занотовує в «Щоденник». Тому, саморефлексії Чикаленка щодо зниження його суспільно-соціальної вагомості в еміграційному колі та елементарного задоволення щоденних потреб (забезпеченість їжею, одягом і житлом, спілкуванням) вимальовували оригінальний візерунок останніх років його життя, де переважали ті або інші кольори й напівкольори.

Ключові слова: Євген Чикаленко, міжвоєнна Чехословаччина, історія повсякденності, українська еміграція, щоденник.

Про життя та діяльність Євгена Харламовича Чикаленка (1861-1929) - визначного громадського діяча, благодійника, мецената української культури, агронома, землевласника, видавця й публіциста написано чимало. Тоді як поза увагою українських дослідників залишається «інше» його життя, те, яке проходило поза контекстом українських і світових політичних, національних, економічних та культурних подій.

Увага до празького повсякдення Чикаленка-емігранта зумовлена насамперед тим, що Чикаленко як носій національної ідентичності та освіченості, опинившись в нових життєвих реаліях, виявився певним чином причетним до вироблення й адаптації інших життєвих правил, норм, стандартів й приписів повсякденного життя.

Відповідно, мета публікації - критичний розгляд побутового життя визначного українця впродовж 1925-1929 рр. як основи розуміння його внутрішнього світу та потреб на еміграції, його зв'язків із зовнішнім соціальним й культурним оточенням, з максимальним дистанціюванням від ідеологічних оцінок.

В основі публікації - відомості про еміграційне повсякдення із «Щоденника» Чикаленка, який він вів впродовж 1925-1929 рр., з розгорнутим уточненням інформації з інших джерел, бо як слушно зазначає українська дослідниця Ольга Коляструк: «Повсякдення наче й не залишає документів: воно не карбується у спеціальних указах чи законах, не фіксується у програмах і промовах, як політична й державна історія; не кристалізується матеріальними здобутками в економіці та культурними пам'ятниками. Воно існує завжди, як повітря, воно непомітно триває, як час. Натомість, за законами історичної науки повсякденність може бути відтворюваною лише на документальних підставах» Коляструк О.А. Інтелігенція УСРР у 1920-ті рр.: повсякденне життя. Друге видання. Харків: Раритети України, 2015. С. 18.. У цитатах із «Щоденника» збережено оригінальну стилістику та правопис. Виїзд за кордон Є. Чикаленка був спричинений насамперед поразкою національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Шлях за кордон «відкрився» в січні 1919 р. Євген Харламович виїхав до Галичини, де невдовзі був інтернований. Від 1920 р. він уже проживав у австрійському Рабенштайні. І тільки в 1925 р. разом із другою дружиною йому вдалося переїхати до Чехословаччини. Відзначимо, попри те, що його вважали меценатом революційних подій в Україні, на еміграції він жив дуже бідно. Українська газета «Свобода» у США навіть оголошувала збір коштів на його лікування. Тому «подєбрадьскі записи» - яскраве свідчення непростого злиденного повсякдення й трансформації життя в цілому цієї непересічної особистості.

1925 рік. У середині 1925 р. Євген Харламович Чикаленко разом із дружиною Юлією Миколаївною переїжджає з Австрії до Чехословаччини, бо йому страшенно бракує спілкування з українцями.

Обтяжували Чикаленка на той час й думки про непевні перспективи майбутнього, адже після ліквідації українських еміграційних установ та організацій в міжвоєнній Чехословаччині (ліквідація «Руської допомогової акції») керівництво країни прийняло рішення про видачу матеріальної допомоги лише тим українцям, які проживали на території держави. Цей факт остаточно вплинув на рішення Є. Чикаленка, який отримував стипендію від Українського громадського комітету в Празі, переїхати до Чехословаччини.

«19 6/ІІІ 1925 р. Відень. Нарешті сьогодні довідався в Чешськім Консуляті, що мені є віза, але з умовою не жити в Празі і не домагатися від уряду допомоги. Думаємо виїхати після Великодня, т. є. в кінці квітня, коли вже розвесниться.

А поки що розпитуюся - чи є надія на обіцяну Дорошенкові Шаповалом посаду мені бібліотекаря Інституту Громадо- знавства і в якій околиці Праги можна знайти кімнатку з правом варити їжу? Пишу Д.І. Дорошенкові та В.К. Корольову, що коли не буде мені посади, то нехай вистарають мені місце в богодільні, тільки не в такій як Дехтярівська, де Нечуй-Левицький помер з голоду та холоду. Мені якби тепла хатинка та якась “зупа”, щоб я міг докінчити ІІІ том своїх споминів, а там хоч помірати, бо все одно ліпших часів я вже не діждусь» Чикаленко Є. Щоденник (1925-1929) / Упоряд., передмова та коментарі І. Старовойтенко. Київ: Темпора, 2016. С. 70-71.. Справою переїзду Чикаленків зайнялися їх давні знайомі, що вже проживали в ЧСР, зокрема, В. Королів (Старий) (1879-1941), Д. Дорошенко (1882-1951), М. Садовський (1856-1933). Так, В. Королів радив Євгену Харламовичу оселятися в Чорношицях, що були від Праги «за 30-40 хвилин при добрій комунікації» (мається на увазі залізничне сполучення), бо «ця місцина характеру Пущі-Водиці тільки з'європеїзованої», з великою кількістю земляків. «Звичайно, таке помешкання, - писав В. Королів, - коштує тут біля 200 kr (може й менче)» Там само. С. 73.

Королів (Старий) Василь Костянтинович - член ТУПу (фактично сенатор), один із засновників Української Центральної Ради. На еміграцію до ЧСР потрапив 1919 р., коли був відряджений з Дипломатичною місією УНР до Праги.

Дорошенко Дмитро Іванович - член УПСФ, Центральної Ради, Чернігівський губернський комісар (губерна-тор) за часів Тимчасового уряду Росії та Центральної Ради, міністр закордонних справ Української Держави. В еміграції - організатор і співробітник українських наукових установ.

Садовський Микола Карпович - український актор, режисер і громадський діяч. Корифей українського побу-тового театру. В добу Визвольних змагань - головний уповноважений у справах театрів. Повернувся до УРСР в 1926 р.. Агітував Чикаленка щодо Чорношиць й Дорошенко, пояснюючи, що «в Добржіховичах, де він мешкає, житло дорожче, бо тут дачна місцевість, як Боярка, і сюди на літо приїздить багато людей з Праги»; зазначаючи водночас, що сам він не може «знайти в Добржіховичах кімнати з кухнею» Чикаленко Є. Щоденник. С. 74.. А М. Садовський і поготів писав: «Про те, що без права проживати в Празі, не турбуйтесь, бо це і краще. В Празі Ви все одно не жили б, як і рідко хто з наших українців там живе. Одно те, що страшенно дорого помешканя, а в друге там так сила сажі від фабрик, що як подихати тим повітрям вдень, вночи відхаркуєш кусками болото. Всі тут живуть побіля Праги в пригороді або в селах бо повітря чистіше і потягів на Прагу і з Праги сила, так що коли хочеш, то поїдеш. Я живу в Чорношицях, тут живе і Ваш Левко, і багато декого, приміром Лотоцький, ви напевне єго знаєте. З відціля до Праги треба їхати хвилин 15-20. Думаю, що можна знайти кімнатку таку, як то ви бажаєте, щоб мовляв і варить. Тут всі варять, бо часто в хатах маюця і невеличкі плити, де й варять, а то й на спірту... Коли не в самих Горніх Чорношицях, то поблизу в другіх місцях десь недалечко. ... Помешкання тут можна нанять корон 250 на місяць.» Чикаленко Є. Щоденник. С. 80.

Житлове питання, справді, було одним із болючих для українських вихідців у міжвоєнній ЧСР. Спершу, на початку 1920-х, празьке міське керівництво виділило для українських емігрантів декілька, так званих, гуртожитків. Це були колишні військові дерев'яні бараки та казарми, які під час Першої світової війни займала австро-угорська армія. Найпершим таким українським гуртожитком-бараком-казармою була «Переходова станція» або гуртожиток на Погожельській вулиці (нині не зберігся - О.З.) на 100-110 ліжок, юридично закріплений за Українським Громадським комітетом ще в 1921 р. Крім гуртожитку «на Погожельці» існував ще один, площею 22 га, у празькому кадастровому кварталі Смі- хов за пейзажним парком Кінського. Його називали «на Сліпінці» (від «Сліпенця» - школи сліпих, яка свого часу розміщувалася поруч на Шведській вулиці). Тут була ще більша кількість ліжок та завжди людно. Обидва гуртожитки вважалися впорядкованими, оскільки мали електрику та централізоване опалення (дровами, міжвоєнна Чехословаччина гасу ще не знала). У гуртожитку «на Сліпінці» була навіть окрема кімната, де «можна було вчитися». До того ж вони були облаштовані спиртівками, примусами та декількома ванними кімнатами з вбиральнями Сімянців В. Студентські часи. (Спогади). Чехо-Словаччина. Роки 1923-1929. Вашингтон. Д.К. 1973. 191 с..

Зрозуміло, що таке житло було найбільш придатним, якщо можна застосувати це слово, для несімейних їх мешканців, хоча в гуртожитку «на Погожельці», наприклад, була навіть дитяча кімната з двома вихователями. Проте, це тимчасове помешкання для всіх без винятку вихідців із України аж ніяк не надавало еміграційному перебуванню відчуття родинності та затишку. Тому за першої нагоди «українські пражани» перебиралися на квартири чи в кімнати: спочатку - в самій Празі, а згодом, через дорожнечу оренди житла, - в празьке передмістя. Довготривало у Празі орендували житло Софія Русова (18561940) та Микола Лорченко (1865(1875)-1953). Вони жили з родинами, але не наймали обслугу. Орендовані ними помешкання були в районі Нусле, всього в 9-10 км від центру міста. Однак, якщо Софія Русова винаймала кімнати, то Микола Лорченко - цілий будинок Русова С. Мемуари. Щоденники. Київ: Поліграфкнига, 2004. 544 с.

Русова Софія Федорівна - український педагог, письменник, літературознавець, громадська діячка.

Лорченко Микола Іванович - полковник Армії УНР, за фахом - викладач математики та фізики, професор ма-тематики в Українській Господарській академії в Подєбрадах (1922-1939).

Білецький Леонід Тимофійович - український літературознавець, професор та ректор УВПІ ім. М. Драгомано- ва в Празі (1923-1933).

Аркас Микола Миколайович (третій) - командир полку Дієвої армії УНР, емігрував до ЧСР в 1920 р., навчався в Українському вільному університеті в Празі, доктор та професор філософії. Член ОУН..

У празькому передмісті (в містечках Подєбради, Чорнишиці, Ржневниці та Модржани) українська еміграційна спільнота гуртожитків не мала. Тут, здебільшого, винаймалося житло. Хоча дехто з українських вигнанців, вочевидь, завдяки заощадженим раніше коштам, все ж зумів придбати нерухомість. Так, відомо, що власниками будинків у 1920-х стали Леонід Білецький ((1882-1955) в Модржанах - 50 км); Василь Королів ((1879-1943) у Мельнику - 30 км) та Микола Аркас (третій) ((1898-1980) у Ржевницях - 25 км). Вартість будинків у празькому передмісті була суттєво нижчою, ніж їх вартість у самій Празі. Добротний будиночок у передмісті коштував 80 000-90 000 крон, тоді як однокімнатну квартиру у Празі можна було придбати за 58 000 крон; двокімнатну - за 63 00070 000 крон; трикімнатну - за 71 000-75 000 крон Ковалев М.В. Повседневная жизнь российской эмиграции в Праге в 1920-1930 гг. Исторические очерки. Сара-тов: Сарат. гос. тех. ун-т им. Ю.А. Гагарина, 2014. С. 79-80..

Потрібно зазначити, що витрати на оренду квартири або кімнати становили 1/61/7 частину родинного еміграційного бюджету: 200-400 крон. У 1923 р. відбулося становлення та зміцнення національної чехословацької валюти, бо ще до 1925 р. в обігу перебували австрійські крони; курс чехословацької крони до австрійської становив на той час 1:60. Тоді як співвідношення чехословацької крони (до 1929 р. не мала золотого стандарту, тому «прирівнювалася» до швейцарського франку або американського долару - О. З.) до американського долара в 1923-1933 рр. складало 2,96:100 або 3:100 (три долари коштували сто крон) Зубко О.Є. Створення та діяльність Українського вищого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова в Празі (1923-1933 рр.): дис.... канд. іст. наук. 09.00.12. Київ: кНу ім. Т. Шевченка, 2010. С. 85-86.. Тобто, щомісячна оренда квартири / кімнати коливалася в доларовому еквіваленті в межах 6-10 доларів, за умови того, що для більшості українських вихідців прожитковий місячний мінімум становив в цілому 29 доларів 60 центів (30 доларів) або 1 000-1 200 чехословацьких крон (на двох осіб з доплатами на дітей чи професійними).

Вартість оренди квартири або кімнати залежала не тільки від місця розташування. На неї впливав і технічно-конструкторський стан квартири / кімнати (наявність або відсутність централізованого опалення, печі, каміну, окремої кухні тощо). Ще одним критерієм вартості оренди було те, на якому рівні розміщувалася квартира або кімната: партер або гарсон'єр (вищі або нижчі поверхи), а також наявність вбудованої на нижньому або верхньому поверсі окремої вбиральні. Стосовно меблювання, то, зазвичай, квартири або кімнати здавалися практично з меблями, необхідною постільною білизною, перинами, килимами, посудом та іншими речами. Переселенці лише в дрібних деталях впорядковувала наданий їм в оренду чеський інтер'єр.

Оренда будинків і квартир серед української міжвоєнної еміграційної спільноти умовно розподілялася також на «оренду з обслугою» та «оренду без обслуги». Першу собі дозволяла професура або професійні політики, «українська визвольна еліта», котрі перебували в пошуках заробітків та не бажали й не мали часу займатися хатніми клопотами. Другу практикувало студентство й некваліфікована робоча сила. Євген Харламович вирішив оселитися в Подєбрадах, бо саме тут в Українській Господарській академії для нього знайшлася посада голови Термінологічної комісії з початковим окладом в сумі 700 чехословацьких крон. Пізнього вечора 1 травня 1925 р. він та Юлія Миколаївна ступили на подєбрадський перон. На жаль, ніхто з приятелів та просто знайомих не спромігся зустріти їх на вокзалі, хоча багато хто знав про час їх прибуття. Тому Чикаленку самому вночі в незнайомому місті довелося шукати готель. Наступного дня за допомогою Модеста Левицького (1866-1932) Чикаленки знайшли простору, світлу, суху й теплу кімнату з меблями, «без обслуги», з оплатою 300 крон на місяць . І хоча в цій кімнаті Чикаленки прожили усі свої чотири «подєбрадських» роки, її мініатюрні розміри сам Євген Харламович постійно порівнював із «денником» (стійлом) для коней у своєму колишньому маєтку в Перешорах на Полтавщині. «Настрій припаскудний! - зафіксував він свої перші враження від Подєбрад. - Остогидло мені вже жити, але поки що нема духу покінчити з оцим собачим життєм» Чикаленко Є. Щоденник. С. 86.

Левицький Модест Пилипович - письменник, культурний діяч, педагог, лікар і дипломат. Чикаленко Є. Щоденник. С. 89.

Славінський Максим Антонович - український громадський діяч, дипломат, публіцист, викладач новітньої європейської історії в УГА в Подєбрадах.

Вировий Євген Семенович - український громадський діяч, видавець.

Матюшенко Борис Павлович - український громадський і політичний діяч, лікар-гігієніст-євгеніст, один із фундаторів УГА та викладач УВУ.

Григоріїв Никифор Якович - український громадський діяч, публіцист, педагог, журналіст.

Галаган Микола Михайлович - член Центральної Ради, посол УНР в Румунії та Угорщині, в ЧСР з 1922 р., де працює в різних громадських організаціях.

Лотоцький Олександр Гнатович - український громадсько-політичний діяч, письменник, науковець.

Кандиба Олександр Іванович - український поет, батько Олега Ольжича..

У 1925 р. Чикаленка окрім житлового питання цікавило ще й неформальне спілкування із земляками (питання їжі та одягу відсунуться на пізніші 1926-1927 рр.). У його «подєбрадському» колі приятелів та друзів були В. Королів (Старий), Д. Дорошенко, М. Са- довський, М. Славінський (1868-1945), Є. Вировий (1889-1945), Б. Матюшенко (1883 - 1944), Н. Григоріїв (1883-1953), М. Галаган (1882-1946), О. Лотоцький (1870-1939) та О. Олесь (1878-1944). Кожного з них він характеризував та, з жалем, зазначав, як еміграційні реалії змінюють людей не в кращий бік. Особливо болючими виявилися для Євгена Харламовича стосунки з Б. Матюшенком та О. Олесем. Так, про Олеся Євген Харламович писав: «Якщо Садовський зовсім не змінився, не постарів, а навіть після тифу омолодився, то Олесь робить страшне вражіння - це просто пивна бочка; здається, якби його проткнув, то так би й бризнуло пиво: обрезклий, опухлий, сопе наче ковальський міх і ледві, ледві ходить. Пропав чоловік! Не дасть він вже нічого, ніякої творчости від нього вже сподіватися не можна. Думалось, що коли приїде з Київа його жінка та хлопець, то він перестане пити, аж показалось, що ніщо вже не може втримати його від пиятики...» Чикаленко Є. Щоденник. С. 90.

Про Матюшенка сказано ще відвертіше: «В нашому дрібному емігрантському житті трапився вчора факт, який треба занотувати, - у нас перервалися відносини з Матюшенками, з якими ми тут найбільше приятелювали. Марія Григоровна взагалі має репутацію “дами строгої”, нетерпимої, і я завжде боявся і сподівався, що колись наші приятельські відносини раптом обірвуться.

Так і сталося вчора. (19 20/ХІІ 25). Цими днями з'явилася хвалебна рецензія Григорьєва на мої “Спогади”. На це Матюшенки наперебій почали гостро доводити, що Шаповал і К очевидно мають на мене якісь “види”, бо спочатку один з них зробив мені візі та і оце написав до небес хвалебну рецензію, а далі, певне, зроблять мені якусь вигідну для них пропозицію, бо це люде без совісті, без чести і т. д., з якими водити знайомство - це ганьба і т. д. Я на се відповів, що діяльність тої компанії показується ганебною тільки тим, хто оселився тут давніше і мав з нею всякі неприємності, а люде, що приїхали сюди недавно, ставлять до них об'єктивніше. На це Марія Григоровна вигукнула: “Коли Ви Григорьєва вважаєте порядною людиною, то я останній раз в Вашій хаті”. З цими словами встала, а за нею й Борис Павлович, і пішли додому.» Там само. С. 113-114.. Чикаленко бідкався, що коли йому потрібна була віза до ЧСР, то Матюшенки (які мали добрі зв'язки з Вацлавом Гірсою (1875-1954) - чеським лікарем і дипломатом, заступником міністра закордонних справ ЧСР у 1921-1927 рр., родом із Шепетівки) не допомогли йому, натомість допомогли саме «шаповалівці».

1926 рік. У 1926 р. у повсякденному житті Чикаленка на передній план виступили вже питання фінансів, їжі, одягу та оздоровлення. «Життя в Подєбрадах таке одноманітне, що день від дня нічим не різниться, хіба тільки тим - чи далеко до получки-платні, чи близько. Тут я тільки й живу думками - якби дожити місяця, чим би заробити на недохвату, яку терплю під кінець кожного місяця. Не то, що записувати в щоденник, а й жити не хочеться, так мені остогидли оті турботи за корону. Всі тутешні люде, принаймні з лекторського персоналу, здавна звикли жити заслуженою платнею, і дома вони так само жили двадцятим числом (днем отримання заробітної платні - О.З.), як і тут. А я “вродився буржуем” і того 20-го числа не знав і ніколи не думав - чим я доживу місяця; я думав про гроші хіба тільки тоді, коли бачив потребу в їх для якоїсь громадської справи. А от тепер на старості літ доводиться і мені жити думкою - чим дожити до кінця місяця; ввесь вік я давав людям аванси, а тепер доводиться їх самому просити» Там само. С. 148..