Виконавська і педагогічна діяльність професора паризької консерваторії А. Юго

Размещено на http://www.allbest.ru/

Виконавська і педагогічна діяльність професора паризької консерваторії А. Юго

Оксана Рудика

аспірантка кафедри

теорії та історії музичного виконавства

Національної музичної академії України

імені П.І. Чайковського (Київ, Україна)

Анотація

композитор юго флейтовий мистецтво

Стаття присвячена постаті видатного французького флейтиста і композитора, одного з перших професорів класу флейти Паризької консерваторії А. Юго. Визначено внесок А. Юго у розвиток французького флейтового мистецтва, його здобутки у всіх напрямках діяльності - виконавстві, викладанні гри на флейті та композиторській творчості. Підкреслено, що розпочаті в «Духовних концертах» сольні виступи митця не припинялися впродовж всього життя. Для розкриття свого потенціалу концертного виконавця, вже завоювавши визнання і повагу як авторитетний професор консерваторії, він сміливо включився у конкурсні змагання за титул «суперсоліста». Здобута впевнена перемога забезпечила йому можливість сольних виступів в Гранд-опера. Підкреслено, що композитор-флейтист не тільки прагнув забезпечити концертним репертуаром власні сольні виступи, але й активно працював над формуванням повноцінної бібліотеки флейтових творів художньо-педагогічного спрямування для підготовки професійних виконавців. Зауважено, що у порівнянні з доробком інших флейтистів-композиторів Паризької консерваторії творчість А. Юго жанрово більш обмежена: він поповнює концертно-педагогічний репертуар для флейти низкою концертів, сонат, ансамблевими творами та етюдами. Високий художній рівень опусів, написаних ним для чотириклапанної моделі інструмента, виразний мелодизм, ритмічне розмаїття у поєднанні з технічною насиченістю і віртуозним блиском обумовили їх тривалу життєздатність у флейтовому концертно-педагогічному репертуарі в добьомівський період. Вагомо оцінено внесок А. Юго як педагога, учні якого досягали значних результатів в щорічних конкурсних змаганнях у Паризькій консерваторії. Найбільшим звершенням А. Юго на педагогічній стезі стало створення «Школи гри на флейті...» - першого навчального посібника, офіційно визнаного в Паризькій консерваторії і рекомендованого для навчання в класах флейти.

Ключові слова: Антонін Юго, Паризька консерваторія, клас флейти, соліст, навчальний посібник.

Oksana Rudyka, Graduate Student at the Department of Theory and History of Musical Performance Ukrainian National Tchaikovsky Academy of Music (Kyiv, Ukraine)

Performance and pedagogical activity professor of the paris conservatory A. Yugo

Abstract

The article is devoted to the figure of the outstanding French flutist and composer A. Hugo, who was one of the first professors of the flute class at the Paris Conservatory. A. Hugo's contribution to the development of French flute art, his achievements in all areas of activity - performance, teaching the flute and composition is determined. It is emphasized that the solo performances of the artist, that were started in “Spiritual Concerts” did not stop throughout his life. He boldly joined the competition for the title of “super soloist” to reveal his potential as a concert performer, having already won the recognition and respect of the authoritative professor of the conservatory. The confident victory gave him the opportunity to perform solo at the Grand Opera. It is emphasized that the flutist and composer strived to provide his own solo performances with the concert repertoire as well as to work on the formation of a full library of flute works of artistic and pedagogical direction to train professionals. It is noted, that A. Hugo's compositions are more limited in genre compared to F. Devien: he enlarges the flute concert-pedagogical repertoire with a series of concerts, sonatas, ensemble works and etudes. The high artistic level of the opuses he wrote for the four-valve instrument, alongside with expressive melody, rhythmic diversity, which were combined with technical richness and virtuosity, led to their long viability in the flute concert and pedagogical repertoire in the Doboj period. A. Hugo's contribution as a teacher, whose students achieve significant results in the annual competitions at the Paris Conservatory, is highly valued. A. Hugo's greatest achievement on the pedagogical path was the creation of the Flute School, the first textbook, that was officially recognized at the Paris Conservatory and recommended for flute classes.

Key words: Antonin Hugo, Paris Conservatory, flute class, soloist, textbook.

Постановка проблеми

Серед постатей перших професорів-флейтистів Паризької консерваторії, що стояли у витоків професійної музичної освіти у Франції, ім'я Антоніна Юго є не тільки маловідомим широкому загалу фахівців та аматорів, але й залишилось поза увагою науковців. Знаний паризький віртуоз, соліст «Духовних концертів», Італійського театру та Гранд-опера отримав визнання здобутками у виконавстві, композиторській діяльності і педагогіці. На рубежі XVIII-ХІХ ст. у складний період в історії Паризької консерваторії, коли тотальна економія бюджетних коштів вимагала скорочення професорсько-викладацького складу і зменшення прийому студентів на навчання, він залишився на своїй посаді та виховав могутню плеяду флейтистів-віртуозів. Найбільш цінною складовою творчого доробку А. Юго вважається «Школи гри на флейті...», завершальний етап роботи над якою був трагічно перерваний. Упорядкована і видана його колегою і послідовником Й.Г. Вундерліхом, вона стала першим навчальним посібником, офіційно визнаним в Паризькій консерваторії і рекомендованим для навчання в класах флейти.

Аналіз досліджень

При фактичній відсутності україно- або російськомовних досліджень, присвячених творчій постаті А. Юго, важливим джерелом інформації виступають зарубіжні енциклопедичні біографічні словники. У чотиритомному виданні Е. Гербера «Новий історично-біографічний словник композиторів» (Gerber, 1812-1814), котре спочатку було сформоване на матеріалі «Музичного лексикону» Й. Вальтера (1760-1762), а пізніше розширене до 4-х томної збірки (1812-1814), включено імена фактично всіх відомих на той час флейтистів. В ньому представлена виконавська, і особливо, композиторська діяльність А. Юго - одного з перших професорів консерваторії. Заслуговує на увагу праця Р.Ш. Рокстро (Rockstro, 1967), до якої англійський дослідник включає біографії найбільш відомих виконавців на флейті, об'єднуючи їх в окремі групи. Основним критерієм поєднання обрано різновид моделі інструмента, котрий був для них основним у виконавській діяльності, що обумовлено загальним ракурсом проблематики дослідження, присвяченого історії розвитку конструкції флейти. Відмінність біографічних статей роботи Р.Ш. Рокстро від аналогічних енциклопедичних полягає у більш деталізованому розгляді окремих питань технологічного, педагогічного, художнього, виконавсько-інтерпретаційного характеру і безумовному акценті на моделі інструмента, яка використовувалась конкретним музикантом.

Більш докладно представлені біографічні відомості про А. Юго у довідниковому виданні «Портрети та біографії видатних флейтистів-віртуозів, дилетантів та композиторів» (1906) А. Гольберга (Goldberg, 1987), в якому німецький меценат та виконавець-аматор розміщує 409 біографічних статей про професійних флейтистів і любителів та 91 композитора, котрі писали для флейти (Качмарчик, 2008: 18). Включаючи інформацію про відомих і малознаних виконавців та композиторів, автор одночасно подає їх портрети, на яких флейтисти часто зображені з інструментами, що піднімає значимість біографічного довідника А. Гольберга, особливо важливого для дослідження історії розвитку конструкції флейти.

У магістерській роботі Патріції Амад «Професори флейтисти Паризької консерваторії від Дев'єна до Таффанеля, 1795-1908» (Ahmad, 1980) розкриваються окремі сторінки педагогічної і творчої діяльність А. Юго. Магістрантка досить стисло висвітлює його основні здобутки, не вдаючись до більш ретельного аналізу досягнень митця. Тому виникає необхідність заповнити існуючу лакуну, зокрема, дослідивши питання багатогранної діяльності А. Юго.

Мета статті

Розкрити роль і значимість різнобічної творчості А. Юго в контексті його педагогічної і виконавської діяльності.

Виклад основного матеріалу

Розглядаючи основні напрямки творчої діяльності А. Юго, як одного із послідовників музично-освітньої реформи і безпосереднього учасника процесу становлення нової системи підготовки професійних виконавців-флейтистів, відзначимо дуже обмежений обсяг історичних документів, котрі містять відомості, що розкривають його життєвий і творчий шлях. На особливу увагу заслуговує маловідомий факт існування певних паралелей між біографічними подіями в житті А. Юго і його старшого колеги по консерваторії Ф. Дев'єна, котрий дозволяє зрозуміти загальний історичний контекст творчого формування митця. Початковий період навчання грі на флейті, як свідчить Ф.-Ж. Фетіс, для Антуана був пов'язаний з іменем авторитетного паризького флейтиста і педагога Атіса (Fetis, 1972: 383). Однак, молодий Юго, за спогадами його сучасників, не обмежувався лише приватними уроками, а також, як і Дев'єн, навчався у визнаного виконавця, відомого віртуоза-соліста Гранд-опера, Фелікса Ро. Саме про нього повідомляє критик в одній із схвальних рецензій на успішний виступ А. Юго, називаючи його учнем Ф. Ро (Pierre, 1899: 213).

Заняття у видатних музикантів обумовило швидке зростання професійної майстерності молодого талановитого віртуоза, що дозволило йому вже у дев'ятнадцятирічному віці стати одним із солістів «Духовних концертів». У порівнянні із Ф. Дев'єном його виступи на престижній сцені проходять не так часто. Впродовж 1781-1789 рр. він дев'ять разів представляв вишуканій публіці палацу Тюїльрі свої сольні програми, в яких двічі виконував власні твори концертного жанру (Pierre, 1899: 316-343). Сольні виступи А. Юго доповнює участю у спільних із Ф. Дев'єном концертах, в котрих виконуються Концертні симфонії останнього і де сам автор виступає як фаготист (Ahmad, 1980: 24).

Оркестрова кар'єра А. Юго починається у бунтівному 1789 році в Італійському театрі, в якому він закріпився на позиції першого флейтиста і протягом 1790-х років залишався його незмінним солістом, незважаючи на реформування театру. Серед обмежених відомостей про професійний рівень виконавства музиканта досить цінною є коротка рецензія на його сольний виступ, в якій критик надзвичайно високо оцінює його виконавську майстерність: «Чиста інтонація Юго, прозорий звук і блискуче виконання справили загальне враження, що його виступ був найдосконалішим, який коли-небудь чули у Франції» (Rockstro, 1967: 563). Така висока оцінка його майстерності, її довершеності і досконалості засвідчує безумовний авторитет віртуоза серед паризьких поціновувачів.

Як і для більшості паризьких музикантів, революція і постреволюційна політична та економічна нестабільність стали важким випробуванням у житті А. Юго. Тому його поява у штаті оркестру Національної гвардії (1793), а потім в музичній школі і згодом у Національному інституті музики - закладах з більш стабільним фінансовим забезпеченням, цілком зрозуміла і виправдана. Після організації музичної школи Національної гвардії А. Юго, як і Ф. Дев'єна, було прийнято на посаду професора (викладача) першої категорії. В такому статусі він продовжуватиме свою педагогічну діяльність і надалі - впродовж всього творчого шляху в Національному інституті музики, а потім в консерваторії.

В документах консерваторії ім'я А. Юго згадується досить рідко. Крім щорічних відомостей про адміністративний та педагогічний склад, в котрих зафіксована стабільна річна зарплата професора першої категорії до 1801 р. у розмірі 2500 франків, прізвище флейтиста фігурує лише в колективному листі (23.10.1802 р.) викладачів консерваторії до Асамблеї на захист Б. Сарретта з приводу відставки останнього (Pierre, 1899: 76). З інших документів, представлених К. П'єром, можна дізнатись про успішні виступи його учнів в конкурсах консерваторії, серед яких вказані лауреати першої премії тринадцятирічний Жан Мудру (1796) і Ж.-Б. Лєпін (1798) (Pierre, 1900: 625). Ім'я останнього вказано також в якості соліста при виконанні Концертної симфонії Ф. Дев'єна та артиста оркестру провідного театру Гранд-опера (Pierre, 1899: 796).

Творча діяльність А. Юго не обмежується лише оркестровим виконавством і викладанням в консерваторії. Для виконавців на духових інструментах закриття «Духовних концертів» у 1790 році значно ускладнило можливість виступати із сольними програмами, але Юго намагається знайти альтернативні концертні площадки. Однією із них на деякий час стає престижна сцена театру Грандопера, котрий в кінці 90-х років XVIII ст. через політичну нестабільність і економічну кризу та часту зміну керівництва знаходився в глибокому занепаді. Намагаючись в умовах гострої конкуренції і зменшеного державного фінансування відродити колишню славу кращого театру Європи, залучити більшу аудиторію слухачів, дирекція Гранд-опера, з одного боку, регулярно оновлює репертуар сучасними постановками. В той же час, поціновувачам музичного мистецтва пропонуються сольні виступи інструменталістів, котрі можна було послухати паралельно в антрактах або після закінчення вечірніх вистав. Для формування окремої групи «суперсолістів» театр оголошує відкритий конкурс, в якому вирішив взяти участь і А. Юго. 28 січня 1799 року в консерваторії були проведені конкурсні прослуховування концертних програм, з якими крім Юго виступили його колеги - фаготист Е. Озі, гобоїст Ф. Саллантін, кларнетист Ж.К. Лефевр та валторніст Е. Дювернуа. Всі вони на той час вважались авторитетними музикантами і педагогами, котрі до закриття «Духовних концертів» активно виступали із сольними концертами перед поважною паризькою публікою.

Описуючи процедуру конкурсного відбору, кореспондент «Journal de Paris» зазначав: «Важко передати зворушливі емоції, які відчували глядачі, побачивши цих майстерних професорів, котрі повстали один перед одним разом з іноземними митцями, щоб заслужити місце, яке лише найталановитіший мав право отримати» (Dratwicki, 2002: 299). Автор статті не вказує загальну кількість учасників конкурсу і лише констатує, що А. Юго, Е. Озі, Ф. Саллантін, Ж. К. Лефевр та Е. Дювернуа після проголошення результатів журі були визнані переможцями. Таким чином, А. Юго разом із своїми консерваторськими колегами потрапив у привілейовану групу «суперсолістів», які «в кінці опери чи балету» повинні були виступати із сольним номером у супроводі оркестру.

Бажання дирекції театру залучити для сольних концертів не тільки власних оркестрантів, але й сторонніх музикантів пояснюється тим, що тривала оперна або балетна вистава супроводжувалась значними фізичними та психологічними навантаженнями на виконавців-інструменталістів, котрі після виконання оркестрової партії протягом трьох-чотирьох актів вже були не в змозі повноцінно виступити із сольною програмою (Dratwicki, 2002: 299). Високохудожнє концертне виконання міг забезпечити лише артист, який зі свіжими силами і необхідним емоційним настроєм здатен був своєю майстерністю принести естетичну насолоду слухачам.

Аналізуючи репертуар, який виконувався «суперсолістами», відзначимо домінування в ньому опусів, котрі призначались для декількох солістів-інструменталістів (концертні симфонії, окремі частини оркестрових творів, балетів із солюючими інструментами та ін.), а не сольних творів (концертів) для одного виконавця і оркестру. Зокрема, в першому після конкурсу концерті «супер-солістів» 11 лютого 1799 р. прозвучала спеціально написана Ж. Відеркером Концертна симфонія F-dur для флейти, гобоя, кларнета, валторни, двох фаготів та віолончелі obligato, прем'єра якої відбулась в антракті між оперою А. Саччіні «Едіп у Колоні» та балетом «Пригоди Телемака» Е. Міллера. В різнохарактерному оркестровому репертуарі також були присутні твори для різних складів солюючих духових інструментів Ф.-Ж. Госсека, Л. Керубіні, Е.-Н. Мегюля, Ф. Калькбреннера, А. Гретрі та ін.

Запропонований Гранд-опера новий формат вечірніх спектаклів, в котрих поєднувались оперні і балетні вистави з концертними виступами солістів, публіка сприйняла із захопленням, свідченням чому є схвальні відгуки в паризьких газетах і спеціально написана поема, присвячена виконавцям.

Слід зазначити, що А. Юго, як і всі «суперсолісти», не входив до основного складу оркестру, а брав участь лише в окремих концертних виступах. Його заробітна плата (1800 франків на рік) була значно вищою за солістів оркестру (1300) або виконавців другої партії (1000). Однак загострення економічної кризи і збільшення витрат на музикантів театру ще більше ускладнили фінансовий стан Гранд-опера, що привело до чергової зміни дирекції. Призначена 18 березня 1800 року нова адміністрація намагається мінімізувати бюджетні витрати і одночасно зберегти попередню форму вистав-концертів. Для цього було вирішено перевести всіх «супер-солістів» в постійний штат оркестру і здійснити оптимізацію: звільнити «туттістів» - виконавців третьої та четвертої партії інструментальних груп, і окремих музикантів, які «стали марними та дорогими елементами» (Dratwicki, 2002: 317).

Як склалась подальша професійна кар'єра А. Юго в Гранд-опера після запровадження радикальних змін, встановити достатньо складно. До його появи у складі «суперсолістів» першим флейтистом оркестру залишався Й.Г. Вундерліх, посадовий статус котрого був незмінним і під час сольних виступів колеги. Відомо, що всупереч бажанню дирекції залишити всіх концертних виконавців у штаті оркестру, на практиці проголошені зобов'язання не завжди виконувались. Свідченням тому є звільнення одного із «суперсолістів», викладача консерваторії, фаготиста Ф.-Р. Жебуера (1773-1845), який після свого скорочення, незважаючи на апеляцію до міністра внутрішніх справ, так і не був поновлений в оркестрі.

Цілком можливо, що подібним чином дирекція Гранд-опера поступила і з А. Юго, котрий не тільки обіймав посаду «суперсоліста», але й продовжував викладати в консерваторії і залишався першим флейтистом Італійської опери. Цих аргументів було достатньо, щоб А. Юго, як і Ф.-Р. Жебуеру, було відмовлено в новій посаді, а Й.Г. Вундерліх зберіг своє місце соліста оркестру, в обов'язок якого входила не тільки гра в оркестрі, але й сольні виступи в оркестрових концертах в кінці вистав або в антрактах. Саме на такий статус музиканта вказує одна із афіш Гранд-опера, на якій ім'я Й.Г. Вундерліха разом із іншими музикантами знаходиться серед прізвищ солістів (Dratwicki, 2002: 312). Зазначимо, що сам факт перебування А. Юго у штаті Гранд-опера не зафіксований ні Ф.-Ж. Фетісом, ні Т. Лассабаті, лише К. П'єр коротко вказує на зв'язок флейтиста з театром у 1799 році (Pierre, 1895: 37).

На рубежі XVIII і XIX століть А. Юго досягає вершини своєї майстерності, його авторитет як виконавця серед паризьких музикантів був надзвичайно високим, про що свідчить перемога митця у відкритому конкурсі за місце в групі «суперсолістів», в якому зібрались видатні французькі віртуози. За твердженням відомих французьких істориків XIX ст., ім'я А. Юго гідно посіло найвищі позиції серед столичних флейтистів. Зокрема, К. П'єр в списку «найяскравіших митців Франції, які знаходяться в Парижі», до якого також включено відомих виконавців Е. Озі, Ф. Саллантіна, Е. Дювернуа та інших, висуває А. Юго на друге місце після Ж.К. Лефевра, а Ф. Дев'єна - на третє (Pierre, 1895: 106). При відчутному спаді концертних виступів Ф. Дев'єна, котрий зосереджується на масштабних оперно-симфонічних жанрах власної композиторської творчості та багато уваги приділяє педагогічній діяльності в консерваторії, сольно-виконавська активність Юго, яку він демонструє в кінці XVIII ст., сприяла зміцненню його позицій як лідера серед концертуючих паризьких флейтистів. Обравши чотириклапанну конструкцію флейти основним інструментом у виконавстві і педагогіці, Антуан серед колег та учнів був більш прогресивним у порівнянні із Дев'єном та іншими, хто орієнтувався на одноклапанну модель.

Найбільш цінною складовою творчого доробку А. Юго вважається «Школи гри на флейті ...», завершальний етап роботи над якою був трагічно перерваний. Упорядкована і видана вже після смерті професора його колегою і послідовником Й.Г. Вундерліхом, вона стала першим навчальним посібником, офіційно визнаним в Паризькій консерваторії і рекомендованим для навчання в класах флейти. Обов'язкова відповідність вимогам методичної ради навчального закладу обумовила її стандартну структуру: традиційні методичний, музично-теоретичний, інструктивно-художній розділи були доповнені новою за змістом акустичною частиною. Коло розглянутих питань охоплює практично всі вектори підготовки виконавця, а великий за обсягом нотний матеріал був направлений на цілеспрямований розвиток виконавської майстерності флейтиста і формування його музично-естетичної культури.

Висновки

Визначаючи внесок А. Юго у розвиток французького флейтового мистецтва слід виділити його здобутки у всіх напрямках діяльності - виконавстві, викладанні гри на флейті та композиторській творчості. Розпочаті в «Духовних концертах» сольні виступи митця не припиняються впродовж всього життя. Для розкриття свого потенціалу концертного виконавця, вже завоювавши визнання і повагу як авторитетний професор консерваторії, він сміливо включається в конкурсні змагання за титул «суперсоліста» і здобуває впевнену перемогу і право на сольні виступи в Гранд-опера. У порівнянні з Ф. Дев'єном здобутки А. Юго в композиції жанрово більш обмежені: він поповнює концертно-педагогічний репертуар для флейти низкою концертів, сонат, ансамблевими творами та етюдами. Вагомо оцінюється внесок А. Юго як педагога, учні якого досягають значних результатів в конкурсних змаганнях. Найбільшим досягненням А. Юго на педагогічній стезі стало створення «Школи гри на флейті.», робота над якою була завершена Й.Г. Вундерліхом.

Список використаних джерел

1. Качмарчик В.П. Немецкое флейтовое искусство XVIII-XIX вв. Донецк: Юго-Восток, 2008. 311 с.

2. Ahmad Patricia. Flute Professors of the Paris Conservatoire from Devienne to Taffanel, 1795-1908: Thesis МА. North Texas State University, 1980, 143 р.

3. Dratwicki A. La reorganisation de l'orchestre de l'Opera de Paris en 1799: De nouvelles perspectives pourle repertoire de l'institution. Revue de Musicologie, 2002. T. 88, No. 2, pp. 297-325.

4. Fetis F.J. Biographie universelle des Musiciens. Biographie universelle des musiciens et bibliographie generale de la musique. 2. ed. entierement refondue et augm. de plus de moitie Bruxelles, Culture et civilisation, 1972. 8 v. URL: https://imslp.org/wiki/Biographie_universelle_des_musiciens_(F%C3%A9tis%2C_Fran%C3%A7ois-Joseph) (viewed on 16.02.2022).

5. Gerber E.L. Neues historisch-biographisches Lexicon der Tonkunstler. Leipzig, 1812-1814. Theil 1-4.

6. Goldberg A. Portrats und Biographien hervorragender Floten - Virtuosen, - Diletanten und - Komponisten. Berlin, 1906. Reprint, Celle: Moeck Verlag, 1987. 124 S.

7. Pierre Constant. Le Conservatoire national de musique et de declamation: documents historiques et administrates. Paris: Imprimerie nationale, 1900. 1031 р.

8. Pierre Constant. B. Sarrette et les origines du Conservatoire national de musique et de declamation. Paris: Delalain freres, 1895. 196 р.

9. Pierre Constant. Histoire du Concert spirituel 1725-1790. Paris, 1899. 372 р.

10. Rockstro R.S. A treatise on the construction, the history and the practice of the flute: including a sketch of the elements of acoustics and critical notices of sixty celebrated flute-players. London. 1890. Facsimile reprint of 2nd ed. London: Musica Rara, 1967. 664 p.

References

1. Kachmarchyk V.P. Nemetskoye fleytovoye iskusstvo XVIII-XIX vv. [German flute art of the 18th-19th centuries]. Donetsk: Yugo-Vostok, 2008. 311 p. [in Russian].

2. Ahmad Patricia. Flute Professors of the Paris Conservatoire from Devienne to Taffanel, 1795-1908: Thesis МА. North Texas State University, 1980, 143 р.

3. Dratwicki A. La reorganisation de l'orchestre de l'Opera de Paris en 1799: De nouvelles perspectives pourle repertoire de restitution [The reorganization of the orchestra of the Paris Opera in 1799: New perspectives for the repertoire of the institution]. Revue deMusicologie, 2002. T. 88, No. 2, pp. 297-325 [in French].

4. Fetis F.J. Biographie universelle des Musiciens. Biographie universelle des musiciens et bibliographie generale de la musique [Universal Biography of Musicians. Universal biography of musicians and general bibliography of music]. 2. ed. entierement refondue et augm. de plus de moitie Bruxelles, Culture et civilisation, 1972. 8 v. URL: https://imslp.org/wiki/Biographie_universelle_des_musiciens_(F%C3%A9tis%2C_Fran%C3%A7ois-Joseph) (viewed on 16.02.2022) [in French].

5. Gerber E.L. Neues historisch-biographisches Lexicon der Tonkunstler [New historical-biographical lexicon of the composer]. Leipzig, 1812-1814. Theil 1-4. [in German].

6. Goldberg A. Portrats und Biographien hervorragender Floten - Virtuosen, - Diletanten und - Komponisten [Portraits and biographies of outstanding flute virtuosos, amateurs and composers]. Berlin, 1906. Reprint, Celle: Moeck Verlag, 1987. 124 S. [in German].

7. Pierre Constant. Le Conservatoire national de musique et de declamation: documents historiques et administrates [The National Conservatory of Music and Declamation: historical and administrative documents]. Paris: Imprimerie nationale, 1900. 1031 p. [in French].

8. Pierre Constant. B. Sarrette et les origines du Conservatoire national de musique et de declamation [B. Sarrette and the origins of the National Conservatory of Music and Declamation]. Paris: Delalain freres, 1895. 196 p. [in French].

9. Pierre Constant. Histoire du Concert spirituel 1725-1790 [History of the Spiritual Concert 1725-1790]. Paris, 1899. 372 p. [in French].

10. Rockstro R.S. A treatise on the construction, the history and the practice of the flute: including a sketch of the elements of acoustics and critical notices of sixty celebrated flute-players. London. 1890. Facsimile reprint of 2nd ed. London: Musica Rara, 1967. 664 p.

Размещено на Allbest.ru