"Хатєлась проста волі — і всьо...": окупація с. Слободи на Чернігівщині очима очевидця (травень 2022 р.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Хатєлась проста волі -- і всьо...»: окупація с. Слободи на Чернігівщині очима очевидця (травень 2022 р.)

Катерина Литвин

кандидат історичних наук

заступник начальника --

начальник відділу туризму та промоції міста

управління культури та туризму

Чернігівської міської ради (Чернігів, Україна)



Анотація

виживання населення окупація свідчення

Мета -- оприлюднення свідчень мешканця Чернігова, який задля порятунку життя 24 лютого 2022 р. вирішив виїхати в село, де народився, сподіваючись, що там, завдяки відсутності важливих інфраструктурних об'єктів, легше буде уникнути зустрічі з «освободітєлями». Натомість він потрапив під окупацію (5--30 березня 2022 р.). Для досягнення поставленої мети було використано метод інтерв'ювання за спеціально розробленим тематичним питальником. Наукова новизна полягає у запровадженні до наукового обігу нових усноісторичних джерел про стратегії виживання цивільного населення, яке опинилося в умовах бойових дій та окупації населеного пункту Слобода Чернігівського району Чернігівської області. Висновки. Зібрані свідчення складають важливий сегмент джерельної бази дослідження російсько-української війни, практик повсякденного життя та стратегій виживання українців в умовах окупації.

Ключові слова: Чернігів, Чернігівський район, село Слобода, усна історія, спогади, російсько-українська війна, окупація, практики виживання.



Kateryna Lytvyn, Candidate of historical sciences, Deputy Head -- Chief of Section Tourism and City Promotion of the Department of Culture and Tourism Chernihiv City Council (Chernihiv, Ukraine)

“[I] simply wanted freedom -- that is all...”: occupation of a village Sloboda in Chernihiv region through the eyes of an eyewitness (May 2022)

Abstract

The goal of the publication is to reveal testimonies of Chernihiv resident. On February 24th, 2022, for the sake of his life, he took a decision to go to the village where he was born. He had a hope to avoid meeting “the liberators” because of the absence of important infrastructure objects in a rural area. Instead, he found himself under occupation (March 5--30, 2022). To achieve the set goals, the method of interviewing is according to a specially elaborated questionnaire. The scientific novelty is to introduce to the scientific field new oral history sources about the strategies of survival of the civil population that found themselves amid combat actions and occupation of a settlement Sloboda of Chernihiv district, Chernihiv re¬gion. Conclusions. Collected testimonies comprise an important segment of a source base of research on the Russo-Ukrainian war, practices of everyday life, and the strategies of survival of Ukrainians in conditions of occupation.

Keywords: Chernihiv, Chernihiv district, village Sloboda, oral history, memoirs, Russo-Ukrainian war, occupation, survival practices.



З моменту повномасштабного вторгнення Російської Федерації на територію України 24 лютого 2022 р. Чернігівська обл. однією з перших потрапила під обстріли російських окупаційних військ. Початок війни став несподіванкою для більшості мирного населення краю, яке десятками років хизувалося своїм вигідним «сусідством» і єдиною точкою в Україні, де сходилися кордони трьох країн: України, Російської Федерації та Республіки Білорусі. Проте сьогодні відома на колишньому радянському просторі Сеньківка -- село в Город- нянському р-ні Чернігівської обл., де відбувалися щорічні фестивалі «трьох сестер» -- України, Росії та Білорусі, унаслідок дій окупантів, перетворилася на зону відчуження.

Ранок 24 лютого 2022 р. багато змінив у житті кожного мешканця як обласного центру, так і кожної громади регіону. Другу в Україні за розмірами область окутала сирість, дим, вибухи, міграційні рухи людей, які шукали можливості врятуватися. Звісно, усі рішення тоді здавалися правильними, от тільки 'їхні наслідки виявилися страшними... Одним із таких неоднозначних рішень став виїзд чернігівців на дачі, розташовані у населених пунктах поблизу Чернігова -- Полуботки, Халявин, Шестовиця, Ягідне, Золотинка, Новий та Старий Білоус, Іванівка, Количівка та Слобода.

Дослідницький проєкт «Гуманітарні аспекти російсько-української війни 2014--2022 рр.: історико-культурні візії та сучасні стратегії виживання» став початком фіксації спогадів жителів Чернігівщини про події 24 лютого -- 2 квітня 2022 р. (період бойових дій та окупації певних її територій) українськими науковцями-волонтерами. Варто зазначити, що важливим акцентом інтерв'ю була не фіксація травматичних подій (про час фіксації яких дискутують як українські, так і європейські дослідники з усної історії, психологи), а власне стратегій виживання, що, відповідно до позицій соціального конструкціонізму і, зокрема, наративного підходу, сприяє відновленню ідентичності постраждалих [1, 42--44]. З метою уникнення ретравматизації респондентів фіксацію свідчень здійснювали за чіткими правилами проведення інтерв'ю з постраждалими від травматичних подій [2, 5--56].

Варто зазначити, що під час роботи над проєктом було зафіксовано чимало свідчень від російськомовних респондентів. Інтерв'ю, покладене в основу цієї публікації, також було взято у російськомовного інформанта. Задля збереження особливостей мовлення мешканців Чернігівщини текст подано до друку у максимальній відповідності до аудіозапису із використанням української абетки. З метою захисту носіїв інформації про події російсько-української війни, принаймні до її завершення, 'їхні персональні дані залишаються закритими.

Пропоноване інтерв'ю -- це розповідь молодого чоловіка, який 1988 р. народився в селі Слобода, освіту здобув у Чернігові, де й облаштувався. Коли батьки померли, будиночок у селі став для нього дачею, але вже в лютому несподівано трансформувався у форпост надії та порятунку.

Це інтерв'ю про складене в один наплічник життя та втечу від війни в одних кімнатних капцях. Це розповідь про рішення виїхати в Слободу, розгубленість, недооцінювання реальної довготривалої загрози, відсутність харчів і розчарування у сільській владі, яка не попередила про вхід російських солдат у село. Це сповідь про виживання у льосі 11-х людей (троє з яких -- діти), про три безперервні доби з окрайцем хліба та неповним відром води, про холод без ковдр і туалет, споруджений із ящика з-під яблук. Це розповідь про заборону на «чих» або будь-який інший шум, за який навіть «свої» могли відірвати голову. Це розповідь про життя окупантів у твоїй рідній хаті, які сплять на твоєму ліжку, їдять з твого посуду, знищують документи й шукають на поличках та у шафках уявного «нациста», кожною своєю дією плюндруючи пам'ять, залишену від батьків. Це оповідь про правила виживання в окупованому селі: про неможливість без дозволу пройти вулицею, прибрати в хаті, набрати сіна чи соломи, забити чим доведеться вікна в хаті, а часом і скористатися так званою гуманітарною допомогою від окупантів, аби просто вижити.

Водночас це інтерв'ю про стійкість, мужність, добросусідську підтримку й порятунок людьми похилого віку 11-х людей, про їхню готовність ділитися останньою «ячкою» та про непереборне бажання вижити й залишитися вільним.

Наведені нижче свідчення мають вагоме значення для збереження пам'яті про пережитий досвід і стратегії виживання в умовах неоголошеної війни XXI ст. на Чернігівщині.

К. Л. Скажіть, будь ласка, чи було у Вас передчуття, що війна таки почнеться?

І. Х. Ні (махає головою). Спав, як обично, спав. Ні, не було ніяких ощущє- ній. Как обичний будній дєнь.

К. Л. А розмови серед знайомих напередодні війни були?

І. Х. Даже когда рускіє войска подтягівалісь на граніцу, билі обсуждєнія, ну такіх прям глобальних, шоб вот надо бєжать, -- нєт, нє било. Просто билі докумєнти наготовє, как чємоданчік.

К. Л. Тривожна валізка у Вас все ж таки була?

І. Х. Била. Обязательна, обязательна.

К. Л. Коли Ви їізібрали?

І. Х. Хух. Давним давно.

К. Л. Що саме було у валізці?

І. Х. Докумєнти, дєньгі, золато і пєрває нєобхадімає, зубная счьотка.

К. Л. А продукти? З продуктів харчування нічого?

І. Х. Нічьо, нічьо не брав я. Я бєжал в тапочках домашніх [...].

К. Л. Коли Ви зрозуміли, що розпочалася війна?

І. Х. Когда началі сірєни звучать. Я сразу. Я праснулся, сказал: «Так, началась война!»

К. Л. Що Ви в цей момент відчували?

І. Х. Хм?! Гдє-то внутрі -- страх, гдє-та внутрі страх бил, а ощущал, што нє знаю, куда ідті? Куда дєтца? Ну, куда? Куда? Лібо остатца, лібо уєхать? [...] Начал званіть друз'ям: «Шо ви пасавєтуєте? Как бить?» Тут сосєді попрібєга- лі. Всє у плачу, всє в панікє. Ну карочє, отак всьо било.

К. Л. І яке рішення Ви прийняли?

І. Х. Прінял -- виєхать в сєло. Пєрває рєшеніє поєхать в сєло, всьо ж такі, думаю, ета в старанє, нє будєт нікакіх, может, там.: зачєм кому-то надо, єслі там нікакіх стратєгічєскіх об'єктав нєту.

К. Л. То Ви виїхали в Слободу?

І. Х. За Іванавкай которая. [...]

К. Л. Далеко від Чернігова?

І. Х. Кілометрів десь 25.

К. Л. Ви виїхали 24-го лютого?

І. Х. Да, да. [...] Утром прозвучала сірєна, і часов у дєсять ми рєшилі: сосєді поєхалі на Шесторицю, сосєдка со своєй сємйой, а ми поєхалі на Слобаду. Токо оні на машинє виєхалі, а я пішов до Катеринєнскай церкві, начал галасавать. [...] Парєнь одін останавілся, забрать забрал, я перевзувся у нєво в машинє. Я бил в тапочках...

К. Л. А чого в «тапочках»?

І. Х. А чого в тапочках?! Отакая била паніка. Просто била паніка, взутця і убєжать, і всьо.

К. Л. То Ви взяли валізку і пішли?

І. Х. Да, да, да. І там, в рюкзак проста кинув красовкі і квартіру закрив, усьо позакривав, даже кота оставіл дома.

К. Л. Ви думали, що це на декілька днів?

І. Х. Да, да. Думав, шо ...

К. Л. Вікна не заклеювали?

І. Х. Нєт. Нічого не дєлав. Нічо. Я нормальнай жизнью, я шо думав, шо война будєт 24? Ніхто нічого не думав. Про войну абсолютно. Було нє да скотча, хто там думав про той скотч, -- рюкзак, красовкі і на вихід. Я і в тролєйбусє єхав у дєвять «А» [в тапочках. -- К. Л.], кондуктарша с мєня смейотца: «Ігор, а ти куда? Нам нікто нічого не говоріл». -- «Валя, война на уліце». -- «А ми вот катаємся, нам нікто нічєво нє говоріл». Ну і потом в трі часа іх же тоже загналі в ДЕПО. Так вишел «на Украінє» [зупинка біля готелю «Україна» в Чернігові. -- К. Л.] і -- пєшочком.

К. Л. У Слободі у Вас будинок?

І. Х. Да, дом, дом мой! Дача. Ну, послє мами остался дом.

К. Л. У Вас продуктів там не було?

І. Х. Да нічєво я там нє саділ, пустой погрєб, да нічєво. Нічєво нє саділ, ні- чєво!!! Нічєво нє било, даже ні картошкі, ні морковкі, всьо потом шо уже далі люді. Я пошол, я в свой дом нє пошол, я пошол чєрєз дорогу до куми. Ми билі двадцять чєтвьортава [лютого. -- К. Л.], билі у куми, да п'ятава [березня. -- К. Л.], а в свой дом пятава вєчєром заєхала, нє буду говоріть, с адміністрації чєловєк. Она єхала, єхала в нєізвєсно в каком направлєніі, і я єйо подлавіл, говарю: «Свєта, а ти куда?» Она: «Я нє знаю. Ми собралісь...» -- «Дак за- єзжайтє». Куда, она вообщє нє знала. Посєліл к сєбє в дом, била 11 чєловєк. А я жил у куми. А потом, ані побилі у мєня із двадцять чєтвьортава по пятоє, оні дньом виєхалі, і пятава вєчєрам заєхалі рускіє (зробив паузу, почав говорити тихіше, схилив голову).

К. Л. Ви весь час були у куми ?

І. Х. А я бил у куми, а потом Свєта со своєй сємьйой виєхала, а я хотєл пойті домой. Думаю, пойду поубіраю, позакриваю, посматрю грубку, шо та- пілася... Я нє успєл даже двєрі закрить, как началась стрєльба. Ніхто нас нє прєдупрєждал: ні староста громади, ні голова, ніхто нє прєдупрєждал, шо імєнно заходят с Іванавкі, заходят войска. Ніхто абсалютно! І потом толька пошла стрєляніна отета. І всьо, я двері ета..., кума била уже в погрєбє с кумам, дєтьмі і со всємі, іх било дєвять чєловєк, іх двоє і ми, -- 11 чєловєк. В погрєб спустілісь, я двєрь, хорошо, шо оставіл, оні сразу заєхалі в центр, у мєня дом в центрє, возлє магазіна, навпротів Будинку культури, там, і получаєтца, там началі тращіть забори, валіть всьо на свєтє. Ну, корочє, там, ну ми етава нє відєлі, потому шо сідєлі в погрєбє. І погрєб закрилі, і так на вєрьовачку заматалі, на крючочєк, на вєрьовачку. Но ані нас обнаружилі, ми ж сідєлі, шо [...] Погрєб бил, шо слава Богу, пустой, шо било гдє размєстітца. Спалі отак: лавачкі билі двє, двє скамєйкі, дак ми на скамєйках сідєлі, кума іс срєднєй дочкаю Вєрані- кай лєгла проста на зємлю, малий Вадім, в сторанє спав под курточкай, дє була когда-та картошка, там проста билі доскі, то на досках.

К. Л. Тобто навіть ковдр не було?

І. Х. Ми нічєво не успєлі. Ми отета засєлілісь, ми ж ну ніхто нічєво нє знал, била наготовлєна, как сказать, ну чтоби..., нічєво нє успєлі, просто нє успєлі. Нічєво нє успєлі. Ми настєлілі старих, такіх фуфаєк, на ету сторону настєлілі, на скамєйкі, шоб сідєть била нє холодно. А ми ж нє думалі, шо будєм ночєвать, мало лі бахкаєт, бахкаєт, сідім да і опять. Ані зашлі, сначала суткі нас нє замєтілі, вториє суткі нас нє замєтілі.

К. Л. А ви в погребі були?

І. Х. Да, ані во всєх вскривалі погрєба. Во всєх вскривалі погрєба. Зашлі в хату, получаєтца, в щєльку смотрю, слишу, дрова рубалі.

К. Л. У Вас у дворі?

І. Х. У мєня в дворє. Во дворє ані уже рубалі дрова, ані уже открилі, слава Богу, шо я нє закрил двєрь на ключ, ані нє вибілі, целиє осталісь двєрі. Ані зашлі, пєрєвєрнулі полностью всю хату, полностью всьо пєрєвєвєрнулі: всє матраси і одєяла, подушкі, всє шухлядкі -- всьо повиварачівалі. Палучаєтца, кума старшева сина докумєнти с учіліща, со школи поразривалі, полностью отеті всє діпломи, атєстати, всьо полностью унічтожилі. Да, а потом, токо на трєтьї суткі уже, навєрноє, одін із рускіх воєнних открил погрєб.

К. Л. Там, де ви були?

І. Х. Гдє ми билі. Он: «Здєсь кто-то єсть?» А кум, а кум, єсть мол, тіпа мірниє. Ага, і кум вибєжал до нєво, мол, тіпа, можна нам вийті? А іх там било, бурятов, целая чєрєда, 20 єдініц тєхнікі заєхало за всьо врємя. Ну і корочє, он мол, ага, щас уточню. І тако як прілєтєло, получаєтца дом, за домом сразу туалєт стоіт, прілєтєло возлє туалєта. І сразу «тіууттффф», і корочє, он етат убєжал, ми назад закрилі, і дальшє сідєть. А шо ж сідєть, сіді нє сіді, стрєляют да стрєляют, а шо, а шо дєлать?! Дак ми тут з голоду сдохнєм, давайтє шота... А он, корочє... А, і он сказал, шо, рускій, шо я за вамі вєрнусь сюда. Так он і нє вєрнулся. Ну ми ж сідєлі, сідєлі, уже ж чєтирє часа вєчєра, ізвєнітє мєня, -- опять ночь. Тут уже почкі болят, тут уже холодно, сиро, шо дєлать. Давайтє, говарю, громко разгаварівать. Кума, а кума сама с бендерштата с Чєрнавцов: «От вони нас розстріляють!» І от кума таке. Хоть так растрєляют, хоть так растрєляют. А шо дєлать, а шо дєлать. «Ми так, -- я говарю, -- і з голоду поумєраєм». Так, говарю, піть хочєтца, дєті крічат «єсть», той -- «у туалєт хочу». Хорошо, шо був дєрєв'яний ящік, шо яблокі слаживалі, так ми туда хо- ділі в туалєт. Всьо нічьо, -- ноль. Полностью, нічєво нє била. Ето такіє сюжети надо снімать там. К нам прієзжалі тогда, снімалі. Ну, в общєм, ми рєшилі, шо є шо баятца, а шо дєлать. У нас нєту ні оружия, нічєво нєту, ну а шо. Ну застрє- лят, так застрєлят. Ну і уже ми, конєшна, тогда с кумам, конєшно, і с другом, с Андрєєм, тогда вишлі, поднялі рукі -- шо ми мірниє. А еті ж, буряти, сідят.

К. Л. У дворі?

І. Х. В дворє, даа. Скамєйкі повитягівалі с хати, дрова ж ото, кастьор. Отеті кастрюлі ж, ото чорниє уже ж билі, в саже. Ані ж там же ж єсть наготовілі. Сідят ані, ну а тот уже ж какой-то такой же ж мордатий: «Щас я спрошу». Ну що ж, он пошол, спросіл. Так і так, тута позбігаліся с автоматамі. «Хто ви?» -- «Ми мірниє люди». От, говорю, мой дом. А кума: «У мєня он, -- говорит, -- у мєня дом чєрєз дорогу. Давай нас пєрєвадіть. Говорю: «Можна нам зайті в дом?» -- « Нєт ». Домой нас нє пустілі, ані ж там жилі, в мойом домє. Ані мєня домой нє пустілі даже [...] Ага, ну ані нас нє впустілі, ну повєлі ж нас под дуламі автамата, вивєлі.

К. Л. А дружина, а кума твоя залишилися в погребі?

І. Х. Нєт, всєх вивєлі. Ані прішлі, да. Посмотрєлі, сколько нас єсть. Ми говорім: «Одінацать чєловєк». -- «Вихадітє!» Ми вишлі. У тово под мишкай, та у таво пад мишкай, та у таво в рюкзакє. У каво докумєнти, у каво какіє билі еті, тряпкі, і за сєбя, і вишлі. І ані нас, получяєтца, с моєво двора вивєлі. Тут, а тут с дуламі стоят, отак возлє сарая, получаєтца, БТРи стоялі тє. Я даже нє знаю, как ані називаютца, так БТРи, ТТМи. Я єво нє відєл воочію, в живую нє разу. А дулам отак прям на погрєб на мой стоіт етат, танк. Ну і ми вот так вот же ш вишлі. А у мєня, правда, била подушка. І я за ету подушку, сюда вьодра, рюкзак же ш на сєбя. Ані: «Тєлєфони давайтє!» Да дє тє тєлєфони, нікакіх тєлєфонав. А Владік, мой старший син: «В погрєбє тєлєфони». А ані нє знают, што такоє погрєб. Подвал, говорю. Єслі што, так в подвал прячьтєсь. Ета уже била потом, когда болєє мєніє адекватниє прієхалі. Ну і ані ш же нас с дуламі автаматов вєлі. Ми ж хотєлі пойті до куми. Пріходім до куми, а там мєдпункт. Ані лєжат, ка- пєльніци, рускіє. Мєдікі іх уже там капают, тут уже колят, тут пєрєвязуют. Ми -- назад, куда ідті. Куда ідті? В лєс ідті -- растрєляют. Куда ідті? Ну ані нас повєлі, куда вас єщо можна. Мол, куда ви можетє єщо, до каво пойті? Говорю, так і так, пошлі, говорю, до сосєдєй [...]. Ну ані ш нас под автаматамі повєлі. Давай до- кумєнти провєрять. Завєлі ж нас, постучалі. Лєна Іванавна, правда, впустіла нас в дом. Бєз нікаково пустіла нас всєх, одінацать чєловєк пустіла в дом. Ані давай в хату заходіть: «Давайтє докумєнти!» Вот так, хлоп-хлоп, пєрєклацнул, да мєня так: «Давай докумєнти. Ага, ааа, служив, -- нацист ти чі нацианаліст?» Я в панікє, у мєня сльози. Малова прікрил сюда, глаза єму закриваю. Кума ставят на колєні, чють поли там нє павиламивалі, плачєт, всє плачют. Ані с автаматамі: «Гдє нацисти? Нацианалісти?» «Бендери» нє говорілі [...]. Да каво ви іщітє, нєма тут нікаво. «Ага, давай паспорт. Служив?». -- «Нє». -- «А почєму нє служил?» -- «По состаянію здоров'я». Ага, тут он хлоп-хлоп, пєрєщолкнул. Я говорю: «Ну стрєляй, єслі будєш стрєлять, так стрєляй!» Той малой плачєт. Думаю, єслі будєш стрєлять, будєш убівать, так вмєстє с малим. Я знаю, шо малой. Кум уже начал говоріть, шо я в Афганістанє служил при совєцкам союзє вот за вас, за кацапов. Ну корочє, ані тіпа «фух», ну спустілі жар. Облазєлі всє шкафи, всє тумбачькі. Каво-то іскалі, потом пошлі даже до сосєдкі в коровнік, в курятнік, на чєрдак -- хто там єсть ілі нєту. Потом смотрят, шо там -- салома ілі сєно, ну, корочє, жесть. Ну ані нас отпустілі, провєрілі паспорта [...].

К. Л. Вони вас залишили в тому будинку ?

І. Х. Да, да, провєрілі паспорта, і потом ми билі в єтам домє, но по суті жилі то в погрєбє. Єсть ходілі, паварілі, сварілі єсть в домє, поєлі. [...] Да, шо там єлі -- шо пріходілась, то і єлі.

К. Л. Розкажіть, яка була у вас тоді їжа?

І. Х. Шо єлі: єлі кашу, ету, как єйо, [...] ячку.

К. Л. А де ви її брали?

І. Х. У Лєни Іванавни була ячка, і у куми була ячка. Да, ета ячка, ми єлі ячку. Сначала Лєни Іванавни продукти єлі. Потом еті буряти побилі нєскалько днєй, ані потом виєхалі. Ані поєхалі потом в Віктаравку, поєхалі, я нє знаю, куда ані поєхалі, чєсна говоря. Другіє заєхалі. Другіє заєхалі, опять паспорта: «Хто ви єсть?» Красниє повязкі потом началі заставлять одєвать: «Одєвайтє красниє повязкі, вєшайтє на калітку красниє повязкі. Пішитє, што здєсь дєті, штоби ми зналі». Ой, йолкі маталкі, задралі. Ну, уже ш шо, шо можна била сдєлать. [...] Вийті со двора нєльзя, в погрєбє, целимі суткамі в погрєбє [...]. Билі в погрєбє, на картошкє сідєлі. Она уже намастіла там, уже потом, уже всьо понамащивала таке там, одіял там, всякай єрунди. Там і сідєлі, і начєвалі, бивала там [...]. Почькі на стоко болєлі от сирасті, шо пєрєдать нєльзя. А ані і начєвалі в погрєбє. Я поначалу ночєвал, потом, говорю: «Шо Бог даст!». Ой, нє дай Бог, тіпа, у хату пападьот, так мол, тіпа... Я говорю: «Шо Баг даст, то і даст. Я уже нє могу просто спускатца в погрєб, у мєня уже криша єдіт. Ви по- німаєтє ілі нєт? Ну нє могу, мєня ужє проста, -- говорю, -- от болі таво шо ні ношпа, нічєво нє помагаєт.

К. Л. Скільки часу ви провели в погребі?

І. Х. Двє нєдєлі.

К. Л: Це виходить, окупанти два тижні були в селі?

І. Х. Ані билі двацать пять днєй. Ані заєхалі п'ятава [березня. -- К. Л.], а трєцатава вєчєрам марта виєхалі. Ми пробилі двє нєдєлі в погрєбє. А потом уже ані, трєтья партія заєхала, разрєшилі, ані ж уже пєрєвєрнулі мнє вєсь дом. А у мєня сєрце становіца, я віжу, шо уже і нас тут многа у людєй. Людям тожє нє комфортна. Ані пожилиє, ані хатєлі уже отдихать, заніматца своїм [...]. Ну уже ж заєхалі трєтіє, та уже ж пріхаділі провєрялі у нас же ш паспорта і всьо на свєтє, но ані уже болєє адекватниє. Я уже рєбятам говорю: «У мєня там дом за магазінам». Я с німі на руском. Ані дажє спрашивалі: «У вас руская фамілія?». Я говорю: «Да, у мєня отєц с Брянска, с Брянской області». Я говорю: «Так ви прієхалі нас освабаждать? Так ми, -- я говорю, -- нас ніхто, в наручнікі ніхто нє брал, ми жилі своєй жизнью». А ані такіє билі дікіє, на бойлер : «А што ета у вас такоє?» У куми бойлєр: «А што ета у вас такоє?» -- «Водонагрєватєль». -- «А што ета такоє?» Ну такіє, ну. Когда я прішол домой уже, когда побил у Лєни Іванавни, прішол, попрасілся, может убрать дом. Я уже знал, шо ані нє жилі. А как я знал, што нє жилі, а окна уже ш із восьмі осталась одно. Ні одна- во окна нє осталась, шо смисл там. Газа нєту, газовий балон, шланг отрєзалі к чьортовой матєрі. Всьо шо моглі, -- забралі. Інструмєнт -- позабіралі. Всьо, шо моглі, -- забралі. Даже ложкі алюмінівиє забралі. Ну такая мєлачь. Забралі, шо маглі. У каво сварочниє апарати. Мнє бєнзопєлу раскурочілі, но ані нє понялі, навєрноє, нє умєют бєнзопєлу ту заводіть, навєрно. Ну, корочє, ані крутілі -- крутілі, вєртєлі -- вєртєлі, думалі: «Шо це за фігня такая?». Ну ані смотрє- лі-смотрєлі, смотрєлі-смотрєлі, корочє, кінулі. Но разобралі єйо по запчястям. Даже із фонаріка такова повидьоргівали вот еті всє праводочькі всє. Ну, коро- чє, ну сдєлалі такоє, шо на Масанах [міськє сміттєзвалищє у Чернігові. -- К. Л.] чістєє, наверно, на свалкє, нєжелі в хатє. Но ані мнє разрєшилі: «Ми скажем часовому». Мол, тіпа, іді убірай. «Ми скажєм часовому, шо ти в свойом домє убіраєш». Ну я ж поубірал. Тут кума, вторая кума, у мєня двє куми, тут вторая кума: «Кум, тєбя іскалі». Я говорю: «Чьо іскалі?» А у мєня паніка. «Чуєш, -- говоріт, -- попріходілі вдвойом с автаматамі, -- говоріт, -- тєбя іскалі». Го- воріт: «Ти ім чьота пообєщал». Шо я ім обєщал? Да нічьо я ім нє обєщал.

Какой-то кампот. «Да ані шо, -- говорю, -- больниє. Какой, -- говорю, -- кампот, пустой погрєб. У мєня, -- говорю, -- нічьо нє била, ні картошкі, -- говорю. -- Какой я ім кампот обєщал!?». Тут ані ж мєня нашлі, конєшна, шо ж тут іскать. Прішлі -- опять паспорт. Я даю ім паспорт, посматрєлі. І шо ані іскалі в том паспортє. Толі пропіску, толі, может, штамп шо служил -- нє служил. Нє знаю [...]. Ну вот ані прішлі, поговорілі: «Ну ви ж понімаєтє, ми ж тожє нє хочєм воєвать». -- «Так єдьтє назад». А батько кума такой, он їх нє боялся, он так с німі жостка. Пошол по солому вот ета, ані там стоят прям под самою каліткою. У каво каліткі с воротамі нєтронутиє ж так стоялі. Хто жилиє дома, а там же ж нє жилиє, так розкурочілі полностью. Там ані же ж заєзжалі ж тєхнікой [...] Дак, дядя Пєтя ж мой пошутковував. Ідьот, виходіт с каліткі, а БТР стоіт под самой каліткой, так во ета била: «Хлопці, я іду по солому», -- от стукаєт по БТРу. -- Так, охраняйтє мєня». А он: «Батя, а ви нє боітєсь, мол, тіпа, шо ми вас застрєлім?». Каже: «А чьо мнє боятца, -- каже, -- я боюсь он за тєх дєтєй, шо з голоду поумірают, а я уже свій вєк прожил». Нічєво, говоріт, нє боялся [...]. Набрал же уже солому, ідьот назад: «Я, -- каже, -- уже вєр- нулся». -- «А ви нє боітєсь, шо ми вас застрєлім вмєстє с коровай?». -- «Да нє жалко нє мєня, нє корови нє жалко. А с другой сторони -- і мєня жалко, і корову жалко. Ну а єслі уже так, та і мєня нє жалко, і корову нє жалко, а дєтєй жалко» [...]. У ніх карти восьмідєсятих годов. Я думал, шо на картє сєла Слабо- да і нє сущєствуєт, оказиваєтца -- сущєствуєт. Я думал, -- што ані в том сєлє будут дєлать? Тут нєт нікакіх стратєгічєскіх об'єктав. Сєло голає, і люді голиє, большє нєту нічєво. Ага, а потом уже ш, правда, я поубірал, убірал, навєрноє, дня два ілі трі, убірал в хатє.

К. Л. І кожен раз Ви просили у них дозвіл, щоб піти поприбирати?

І. Х. Просіл дозвіл, а ані ш уже. Я отак стал на вєранду і смотрю, а -- ідут. Я кажу: «Кацапи йдут». Як це їх називают, «кацапамі» їх нєльзя називать так, слабодскіє. Наши украінци -- то наши, а то -- слабодскіє. Даже далі клічьку, шоб «Хто?» -- «Слабодскіє». Я ш уже бєгом да каліткі, повязку под мишку, бєгу: «Іду убірать». -- «Іді убірать, часовому скажем». А потом говорю: «Шо ж я буду ходіть убірать, я давно би поубірал». Тут людям надоїдаю, ну ізвінітє, тожє ш по сємсят лєт, уже стариє тоже. І дєтя, а оно надо всьо ім. Я прінял для сєбя рішеніє, шо іду я домой і всьо, окан нєту, нічьо нєту. Стьокла всьо позамєтал-позамєтал-позамєтал, поубірал, поунасіл в яму. Так, шо дєлать дальшє, надо ж окна забівать, шо ш в холоднай хатє сідєть. Я нашол, чєм попало, клійонкой [...], ну всякай дурньою. І даже нє штампікамі, а палкамі, обичнимі палкамі, шо пад руку. Ногой пєрєступіл, пєрєломал, ржавимі гвоздікамі «тюк-тюк-тюк-тюк-тюк» -- позабівал, позабівал. Так холодно ш, надо било натопіть. А ми ж одєтиє спалі, ми ж одєтиє спалі і дажє нє раздєваліся [.]. Я когда прієхал домой, я когда взял влажниє салфєткі і зашол в ванную, то я нє відєл, шо оно [волосся. -- К. Л.] даже посівєла, я нє відєл. За тридцать че- тирє года всьо била всєгда в порядкє. А то такоє інтєрєснає стало, єщо і сєдоє. Я просто бил в шокє [.]. Даже нє в шо била пєрєодєтца. Ані даже у женщін позабіралі чістиє і грязниє труси. Моя кума поразвєшивала на мотузкє на уліце, чістиє забралі, і в шкафу, і грязниє, говоріт, позабіралі. Дажє бєльйо! А шо -- в росіі всьо дорого, надо ж памагать «брат'ям» [...]. Ну в общєм позабівать позабівал я, ані ка мнє уже больше і нє пріходілі. Но я бил постаянно во дворє на віду. На уліцу нас нє випускалі, шоб ми ходілі. Ані кладбіщє замініравалі. Хлопчика в нас молодова, із Чєрнігова, дєвяносто пятова года застрєлілі. Он трі нєдєлі пролєжал в машинє, в машинє пролєжал трі нєдєлі. А потом я уже вишел, а ані ж брєхлівиє такіє. Я говорю: «Как тєбя зовут?» Он сначала «Фьодор», потом «Роман» [...]. А он мнє: «Так надо ж прєдать зємлє тєло» [...]. А я говорю «С кєм, хто мнє поможет, ви ж кладбіщє замініровалі». А у мєня получаєтца дом, огород і кладбіщє, ну вообщє екзотіка. І я говорю: «Как ми єво захоронім? Ви ж кладбіщє замініровалі». А ані нє дурниє: «Вот сюдой, центрам, нє іді, а вот тудою, чєрєз цєркавь, от тудой можна зайті». Так говорю: «А там шо, нє замінірована?». Я говорю: «Я на сєбя такую отвєтствєнасть брать нє буду -- шоб рядам лєчь!?». -- «А ти знаєш єво?». Я говорю: «Так ти ж мнє дай посмотрєть, так я тєбє скажу, знаю я єво ілі нє знаю. Я ж даже нє знаю, хто ета. Лєжит в машинє труп» [...]. І ані прям тако до сосєдкі, до тьоті Юлі, а она єлі-єлі тупаєт, только во дворє ходіт. І ані прямо с забора, із каліткой винєслі, туда вошлі, туда запьорлі. Танком заєхалі і потом машиной заєхалі, прям туда машину толкнулі.

К. Л. З тілом хлопця?

І. Х. Да, с трупом. І потом уже, навєрно, пєрєд самим отєздам, ані уже ш, етат Роман мнє разрєшил: «А от ти покойнікав нє боішся?». Я говорю: «Нєт, ти знаєш, -- говорю, -- я боюсь живих. Ну а покойнікав я нє боюсь. Я пєрєхороніл, знаєш сколько, хочу сказать, нє только маму, папу, дєдушку і бабушку, а стоко чєрєз рукі прошло». -- «Так єслі нє боішся, так я тєбє разрє- шаю». -- «А ти ж возлє мєня, -- говорю, -- стой, смотрі». Там за моїм домом, получаєтца, у 'їх бил чєрєз дом штаб. Ага, от тудаво щас вийдет там твой, застрєліт мєня: «Вот ти тут стой возлє мєня». Я за машину, туда, откриваю машину, а там хлопєц молодой, сімпатічний, усікі чорниє. Футболка натянута на голову, я бєру так футболку опускаю, а пуля прям пад самай грудью, тут (показує), прям в сєрце. Даже ні крові нє била застившей, нічєво. От вродє би зашла, і вот вродє би так і надо. Я опускаю, хлопєц молодой. Смотрю, а вродє би і нє наш, нє мєсний. Он жє стоіт. «Я, знаєш, -- говорю, -- я нє знаю єво. Точно нє мєсний. Ладно, я ш нє жил в сєлє, -- говорю [...]. «Ну хорошо, -- говоріт. -- Нє огранізуєш похорони?» [...] А на уліце карточька мєдіцин- ская, паспорт пластікавий [...] дєвяноста пятаво года [...] «Я, -- говорю, -- забєру паспорт, на всякій случай, -- говорю, -- вдруг хтота будєт іскать, малолі, куда он єхал». А он єхал с улачькі, ані когда заєзжалі в сєлл, а он с улочькі єхал...

К. Л. На машині?

І. Х. На машині, і ані єво растрєлялі. Ета однаво каво ані у нас растрєлялі ета. Да, хлопцев допитували, такова, моєво возраста, сєльськіх хлопцев допитували і по рьобрам автоматамі білі, там і на танках на етіх, на БТРах возілі отуда в штаб же ш [...]. У нас там хлопєц с Грабавкі, отам же ш живьот вот, -- і по рьобрам давалі, і на колєні ставілі. Тожє ш допитували, одно і тоже самоє, но нічєво [...]. Ага, ну я забрав цей паспорт етава хлопчіка [...]. Можє ш всьо такі настанєт тот дєнь..., ну с Романам ми попрощалісь, він пішов, і от я говорю Юлі: «На вот тобі паспорт, да может всьо ж такі найдутца какієта родниє, может кагдато ш война закончітца». У нас такоє била, шо война восємь лєт будєт ідті [...] Ну, а так уже еті послєдніє билі, уже нормальниє. Потом какую-то прівєзлі гуманітарку, на сугуба раздавалі сєм'ям, у которих билі дєті.

К. Л. Це окупанти привезли гуманітарку?

І. Х. Да, ані свою, ані свою. Еті пакєтікі со звьоздачкамі ані пожралі і покідалі. Ані так засралі двор етімі пакєтікамі своїмі зєльонєнькімі, шо тєпєрь нєльзя [...].

К. Л. Коли окупанти залишили село?

І. Х. Тріцатава виєхалі вєчєром, і ми стоялі уже в вєрандє. А тоже ш людей, понял, потому шо у людєй тоже вибіла окна, у сосєдєй, у тьоті Тані і баби Валі. Павибівало ш окна і побілся шифєр. І у ніх начала тєчь криша, поотпадала штукатурка, ані прішлі в слизах: «Ну пріймі». Я ім говорю: «Заходітє. Война ш, -- говорю, -- будєм куском хлєба дєлітца». Ані у мєня і щас сідят всє [...].

К. Л. Чим відрізнялися буряти від росіян? Поведінкою?

І. Х. Да, у ніх, да, отнашеніє ж било другоє. Еті проста даже -- «хозяін», вот еті уже, рускіє. Настоящіє рускіє отлічалісь от бурятов очєнь сільна. Еті проста, рускіє: «Хозяін, вийді пожалуста». Виходіш, так і так от: «Там завтра будєм раздавать гуманітарку, так скажи, у каво там дєткі, так скажи ім». А я говорю: «Так а як там вийті?». Так он подошол: «Вот етат пойдьот, ета». -- «Так, -- говорю, -- у мєня тут кума, у куми пятєро уже дєтєй, єщо нівєстка і зять по дєвятнацать лєт, щітай, всє» [...]. Отлєчалісь сільна. Буряти, ані как ото гєстапо, -- сразу автомат. Тут: «Хто? Гдє? Шо? Каво іскалі?». Еті даже нікаво нє іскалі. [...] Ета только буряти, обичниє рускіє зашлі в хату палучаєтца ко мнє, ані нічьо нє дєлалі, ані посматрєлі і вишлі. А шо я всєгда убіраю, я ж попрасілся убрать і всьо. Нічьо, даже і во двор нє заходілі. Большє ані ка мнє нє заходілі [...].

К. Л. Чим Ви переважно харчувалися в окупації?

І. Х. В оснавному була ячка, зажарка.

К. Л. Чи вдавалося дбати про гігієну?

І. Х. Конєшна, єйо нє било вапщє. [...]

К. Л. А ліки були?

І. Х. Ношпа і большє нічєво.

К. Л. Ну, а собака ваш що їв?

І. Х. Ми єйо випустілі. Вот она вопщє сідєла у мєня в погрєбє, нічьо нє єла, нєчьо.

К. Л. Як собака реагував на обстріли?

І. Х. Єслі б собаку сфотографіравать, даже вот єтат малєнькій, малєнькая дворняжєчька, у нєйо тут проста, ета нє от таво, шо отут у нєйо витєрти глаза, а вот проста сльози у самой настоко, шо пряма вот так от аж повиєдала [...]. Ми ж, когда нас пєрєводілі под дуламі автамата, а собака осталась же в погрєбє.

К. Л. І не виходив зовсім?

І. Х. І собака нє виходіла до тєх пор, пока мнє нє разрєшилі пойті во двор убірать. Когда погрєб я открил, ані ж там і в погрєбє мін поналаживалі [...]. Толька ж нє настоящіх. Ані ж нас вивєлі, вивєлі до сосєдєй, а ані ж жилі у мєня, в погрєбє жилі. А потом уже із дома моєво, уже в погрєбє билі матраси, одіяла, подушкі, мойо. Ну, тіпа там жилі, жралі, а спалі в погрєбє.

К. Л. А собака коли вийшов?

І. Х. А собака жила с німі, вмєстє с німі. Ані нє застрєлілі, нє с'єлі нічо собаку. Когда уже єхалі, тогда за собой погрєб прікрилі [...]. І собака остался в погрєбє, і когда я уже прішол убірать дом, я открил погрєб, посмотрєл, што там всьо замініравано вмєстє с туалєтной бумагой. Виходіт Топік, вибєгаєт. Топа. Я єво сразу ж на прівязь, тут же убіраю. Сразу єво покорміл, шо било в хаті. Наготовіл сєбє і єму пріньос [...].

К. Л. Патріотизму після цих подій більше стало?

І. Х. Больше, я нє воєвал, нє служил, хочу взять автамат і пойті. Вот проста, вот проста хочу взять і пойті. І понімаю, шо у мєня єсть родниє гдє-то там в Росіі, -- нєнавіжу, нікаво [не хочу знати. -- К. Л.]. Пєрєругался со всємі, і з Бєларусією я пєрєругался: і с хрьоснай пєрєругался, і с дочкой Юлєй єйо пєрєругался, -- со всємі пєрєругался.

К. Л. Що Ви їм бажаєте зараз?

І. Х. Шоб ані почуствавалі то, што ми почуствавалі. Ані ж нє понімают, когда я сказал, когда началась война, я позваніл, ми ім сказал: «Юля, виходітє, пожалуста, виходітє, поднімайтє Бєларусію на уши, -- говорю, -- потому шо у нас началася война!» Она: «Ой, ну какая там война, шо там за война» [...]. Я говорю: «Ви шо хотітє, шоб пошлі грузи двєсті?» А ані: «Ну вот когда пойдут грузи двєсті, тогда ми і вийдєм» [...]. Друзья мої [...] Паша с Наташей -- ані за Україну: «Вот ми новостєй бєларускіх нє смотрім. Ти понімаєш, ми нє смотрім, потому шта там проста брєд. А когда смотрім настаящіє новості, вот нас., нам вас жалка. А вот ми просто нє знаєм, чєм вам помочь, просто нє знаєм, чєм вам помочь». Я говорю: «Ви нам просто дайтє, нам помогітє, донєсітє, -- говорю, -- до людєй ваших, донєсітє до людєй, -- говорю». [...] «Ну вот ми нє можем просто вийті на уліцу, вот ми нє можем, вот нас осталась мало, нас вот просто посадят чуть лі нє пожизнєна. Ну ми нє можєм вот вийті, как виходілі, когда вибіралі мєжду Лукашєнка, так уже таково нє будєт. Всьо, ми нє можем вийті, вот нас сразу в автазак» [...]. «Ну надо ш в СМІ, в Інтернетє, в однакласніках в тєх, какіє у вас єсть социальниє сєті. Доносітє, -- говорю, -- потому што ви же ідьотє на нас. Ви ж ідьотє с намі воєвать». Я пєрєругался, ета ужас. А с хрьосним, Вова позваніл, так ета вопщє: «Я бєру автомат!» -- «Ну і іді! Ти толька доєзжаєш да мага [...], я звоню [...], нехай цинкавий гроб заказивают, і прут тєбя назад туда, на Вітябск. Вот така твоя дорога». Говорю: «Вова, да ти шо сумашедший, -- говорю, -- я виключаю тєлєфон, даже нє хочу с тобой разговарівать»[...]. Пєрєругался ну со всємі, ну со всємі. Просто такоє желаніє -- нє служивши, взять автамат і пойті всєх пєрєстрєлять [...].

К. Л. Як Ви ставитесь до висловів: «Все буде Україна!», «Доброго вечора, ми з України!», «Рускій карабль, іді...»?

І. Х. Ой, супєр!

К. Л. А самі їх вживаєте?

І. Х. Кромє корабля, всьо використовую, потому што так на работє нєльзя. Мєжду своімі -- да, мєжду своімі -- так постаянно посилаєм [...].

К. Л. Що Ви в першу чергу зробите, коли почуєте, що ми перемогли?

І. Х. Хммм... Заплачу. Пєрвоє, што сдєлаю, заплачу. Потом уже -- как карта ляжет. Я жду восьмова мєсяца.

К. Л. А чому саме серпня?

І. Х. Ну так всє говорят, всє прогнози бросают. Такіє вліятєльниє люді, коториє. Ну я імєю в віду, што. Астролагі еті всє, екстрасенси, ані всьо бросают на восьмой мєсяц. Говорят, што бєсконєчность -- восьмьорка, но ета ж нє бєсконєчность. Я думаю, што всьо должно рєшитца в августє. Ну, пусть, может бить, даже в сєнтябрє. Но Донєцк і Луганск надо забірать любой ценой, любой ценой. Ета наша тєріторія, ну ета ужас. Я понімаю, шо там будєт тоже самає, шо і вєздє. Но нічьо, ми сільниє, ми отстаім, всьо отстроім.

К. Л. Чи змінилося Ваше ставлення до президента?

І. Х. Сільна, сільна [...]. Горжусь тєм, шо ета нє Януковіч, нє убєжал посрєді Майдана, нє забрал своі монаткі і чємодани дєнєх, і нє чємодани, а поєзда вмєс- тє с фурамі, і уєхал. А тут рєшаєт еті вопроси глобальниє і постаянна с намі на связі, Украіну інфарміруєт. Понятна, шо много чєво нєльзя говоріть, потому што я ета всьо прєкрасно знаю, я в БЮТ [політична партія. -- К. Л.] правіл пятнадцать, шєснадцать лєт. Понятно, шо нєльзя говоріть, да, нєльзя. Но єво по- літіка стала сєчас боліє успєшной. Я нє то шо просто, я просто восхіщаюсь! [...]

К. Л. А що для Вас було найстрашніше в окупації?

І. Х. Страшно било, саме найбольше страшно било то, шо когда свістєла, когда падалі снаряди, ані разривалісь і, получаєтца, осколкі разлєталісь от такова (показує руками) малєнькаво до такова (показує руками) большова, і ано всьо стьокла так «тух-тух-тух-тух» і ета «івжууух», і всьо, і пошла-пошла-пошла. І ти нє успіваєш ні ета, і в погрєб біжиш, і тут спатикаєшся, ой. І хочєтца с погрєба с таво вилісті, а нє можеш, потому што, как толька вилєз -- і опять стрєляют, і опять стрєляєт. Ну, хотєлась вийті с етава, вийті с погрєба, хотєлась вдохнуть воздуха. Ми, когда уже прієхалі, када уже началі жить в свойом домє ужє -- «Ой, свєжий воздух!». Я буду лучше рубать дрова, лучше буду грубку ту топіть і окна забівать, я лучше..., толька нє трогайтє мєня, нє трогайтє. Хатєлась проста волі -- і всьо... Потому што ти, когда закритий, ти попугай в клєткє, ета нє пєрєдать словамі. Попугая хоть кормят, а тут то і нє кормілі.

К. Л. Ви вже трохи відійшли від тих подій?

І. Х. Нє. [...] От таво пєріода нємнажєчька оташол, а тєпєрь совсєм другоє пошло, в мозгах другоє направлєніє, тєпєрь -- «Дайтє автамат». Вот сіжу на работє, говорю: «Чьо я тут дєлаю? Я нє пойму, -- говорю, -- чьо я сюда прі- шол? [...]. Я сіжу, стєрєгу прєдпріятіє, -- говорю, -- а там воюют. Там же ж, -- говорю, -- і дівчата, і всьо ета. В мозгах крутітца вот ета: «Чьо я нє пошол в армію!? Надо било больним ідті і дурним». І тому подобноє. Єслі раньшє боялся, так сєйчас -- нєт. І даже когда повєстка придьот, пойду [...].



References / Список літератури

1. Chepurna, H.L. Problema povemennia avtorstva pid chas travmatychnykh podij. Psykholohiia rosijs'ko-ukmms'koi vijny: vnutrishnijpohliad. Мaterialy Vseukrains'koho kruhloho stolu (7 kvitnia 2022 roku). Kyiv: Talkom, 2022, pp. 42-44 [in Ukrainian]. [Чепурна Г.Л. Проблема повернення авторства під час травматичних подій. Психологія російсько-української війни: внутрішній погляд: матеріали Всеукраїнського круглого столу (7 квіт. 2022 року). За наук. ред. М. Слюсаревського, С. Чуніхіної; Національна академія педагогічних наук України, Інститут соціальної та політичної психології, Асоціація політичних психологів України. Київ: Талком, 2022. С. 42--44. URL: https://ispp.org.ua/wp-content/uploads/2022/10/krStilWoor-верстка-1.pdf (дата звернення: 20.12.2022)].

2. Zhurnalistyka v umovakh konfliktu: peredovyj dosvid ta rekomendatsii: Posibnyk rekomendatsij dlia pratsivnykiv ZMI. Kyiv: Kompaniia VAITE, 2016, pp. 51-56 [in Ukrainian]. [Журналістика в умовах конфлікту: передовий досвід та рекомендації: Посібник рекомендацій для працівників ЗМІ. Київ: Компанія ВАІТЕ, 2016. С. 51--56. URL: https://www.osce.org/files/f/documents/9/3/254531.pdf (дата звернення: 20.12.2022)].

Размещено на Allbest.ru

...