"...Росіяни у дворі стоять, так умовляю, щоб у полон здались" : розповідь очевидця про окупацію с. Полуботки на Чернігівщині (24 лютого — 2 квітня 2022 р.)

Размещено на http://www.allbest.ru

«...Росіяни у дворі стоять, так умовляю, щоб у полон здались» : розповідь очевидця про окупацію с. Полуботки на Чернігівщині (24 лютого -- 2 квітня 2022 р.)

Інтерв'ю записав і підготував до друку О. Шевчук

Респондент 1966р. нар.

Шифр експедиції: Е5/Чернігів-2022 (09.07.2022 -- 10.07.2022).

Записав і підготував до друку О. Шевчук

“...RUSSIANS IN THE YARD ARE STANDING, I AM PERSUADING THEM TO SURRENDER THEMSELVES TO CAPTIVITY”:

THE STORY OF AN EYEWITNESS ABOUT THE OCCUPATION OF POLUBOTKY VILLAGE, CHERNIHIV REGION (February 24 -- April 2, 2022)

The purpose of the publication is to introduce to the public the testimony of Polubotky village resident. He survived the occupation of the village during the offensive of the Russian occupation troops (February 24 -- April 2, 2022). He had constant contact with representatives of the occupation army and persuaded them to surrender. To achieve the goal, the interview method was used. It was based on a specially developed thematic questionnaire, which includes more than 100 questions. By using it, the researcher could obtain the necessary information by interviewing the respondent. The scientific novelty consists of an introduction to the public of new oral history sources on the survival strategies of the civilian population of the villages adjacent to Chernihiv that were occupied in the spring of 2022. Conclusions. The collected testimony can be considered an additional source in the matter of recording the Russo-Ukrainian war as well as a significant source of everyday life practices and survival strategies research.

Keywords: Russia's war against Ukraine, occupation, resistance, oral history, survival practices, Chernihivshchyna, Polubotky village.

Мета -- оприлюднення спогадів жителя с. Полуботки (Чернігівський р-н), яке перебувало під контролем російських військ від 24 лютого до початку квітня 2022 р. Респондент мав постійний контакт із загарбниками, зокрема переконував їх здаватися в полон. Для досягнення поставленої мети було використано метод інтерв'ювання за спеціально розробленим тематичним питальником. Наукова новизна полягає у запровадженні до наукового обігу нових усноісторичних джерел про стратегії виживання та спротив цивільного населення прилеглих до Чернігова сіл, які навесні 2022 р. опинилися під окупацією. Висновки. Зібрані свідчення можуть слугувати додатковою джерельною базою у справі фіксації російських злочинів, вагомим джерелом дослідження практик повсякденного життя і стратегій виживання, а також черговим підтвердженням опору загарбникам мешканців населених пунктів Чернігівської обл.

Ключові слова: війна Росії проти України, окупація, спротив, усна історія, практики виживання, Чернігівщина, с. Полуботки.

Від початку повномасштабного вторгнення військ РФ в Україну 24 лютого 2022 р. Чернігівщина однією з перших опинилася у зоні бойових дій, а невеликі населені пункти в околицях обласного центру майже відразу потрапили під окупацію. Подібна трагічна ситуація склалася й у с. Полуботки, що межує з великим мікрорайоном Чернігова -- ЗАЗ. У цьому селі мешкають переважно люди старшого віку, оскільки молодь у пошуках роботи активно виїжджає до міста. Жителі гідно витримали 36 днів окупації, під час якої в кожного була своя історія виживання, а отже з'явилося власне бачення війни та (поки що) неусвідомлене розуміння особистої ролі у вигнанні «визволителів».

Варто зазначити: наведене інтерв'ю належить до небагатьох, здійснених у рамках проєкту «Гуманітарні аспекти російсько-української війни 2014-- 2022 рр.: історико-культурні візії та сучасні стратегії виживання», де як респондент, так й інтерв'юер -- чоловіки, до того ж однієї вікової категорії, зі схожим життєвим досвідом (приміром щодо здобуття освіти). Звідси -- певна внутрішня близькість і довірливе спілкування, максимальна щирість у розмові. Це проявило себе, зокрема, й у вільному вживанні респондентом ненормативної лексики. Однак відвертість, невимушеність комунікації, безперешкодний вияв емоцій «по гарячих слідах» дозволяють відтворити бачення пересічною людиною окупаційного повсякдення в найдрібніших деталях. Водночас не полишає відчуття, що робота інтерв'юера дала можливість респондентові вільно виговоритися, а отже мала для нього й певний терапевтичний ефект.

Наведені свідчення 56-річного чоловіка -- безумовний доказ злочинності дій окупаційних військ. Російські солдати в пошуках вогневих позицій для продовження наступу, передусім обстрілу Чернігова з танків, ствольної артилерії, а також задля облаштування захисних споруд, безжально нищили сільські хати, огорожі, подвір'я, городи. Все це супроводжувалося грабуванням населення.

Нині, коли війна досягла своїх перших трагічних роковин, неодноразові спроби респондента провести серед окупантів «політінформацію», переконати їх здатися в полон або вийти з України через «зелений коридор» -- видаються наївними, як і його наполегливість у роз'ясненні загарбникам, що українці не потребують 'їхнього «захисту», адже їх ніхто не утискає ані в мовних, ані в релігійних питаннях. Неймовірною виглядає оповідь про «гуманність» окупантів, зокрема бажання декого з них перед відходом із села роздати жителям продукти харчування, що в них залишалися. У нас немає підстав не довіряти цим свідченням. Водночас ми свідомі того, що в міру 'їхньої подальшої фіксації вони будуть варіюватися у своїх подеколи суперечливих характеристиках агресора 1.

Проте образ окупанта, що наставляє на людину зброю («пулємьот в спіну»), примушує носити на рукаві білу пов'язку, палить хати, чавить усе навкруги танками, бронетранспортерами, вантажівками, ріже стадо свиней тощо -- не залишає жодних ілюзій щодо його портрета. Між іншим, такі дії цілком корелюються з рекомендаціями однієї з методичок для зброй-них сил РФ, знайденої в Димері після деокупації. Там, зокрема, пропонувалося зверта-тися до населення з тезою: «Приїхали з гуманітарною місією, привезли продукти, адже ваша влада вас покинула» (див.: Війна. Документи. Свідчення. URL: http://history.org. ua/uk/post/47122).

Завершення війни, а відтак зняття табу на певні теми, дозволить значно доповнити картину загального (та персонального) спротиву місцевого населення загарбницьким військам.

Олександр ШЕВЧУК

начальник управління культури та туризму,

Чернігівська міська рада (Чернігів, Україна)

SHEVCHUK

Head of the Department of Culture and Tourism,

Chernihiv City Council (Chernihiv, Ukraine)

* * *

О. Ш.: Скажіть, будь ласка, чи вірили ви, що може початися повномасш- табне вторгнення Росії в Україну ?

О. С.: Конєшно, вєріл. Я в шашлики в лєсу нє вєріл. Я вєріл в то, шо война будєт.

О. Ш.: Як для вас почалося 24лютого?

О. С.: Ну, 24-го ночью бух-бух услишал. Утром встал, а там брат живьот через дорогу. Пошол я по воду. Воду там бєру. І говорю: «Слишал бух-бух?». Брат говоріт: «Так, по радіо уже пєрєдалі. Уже і про те, що дєсь дєсант висаділся». Ну наши пєрвиє свєдєнья билі. От. Ну вот так вот. Туда позваніл, туда позваніл... Со- бірался в город до внучкі сьєздіть. Людям туда позваніл, туда. Уже по городу на заправках очєрєді. Всьо такоє. Ну, дак, корочє, шо. Позвоніл, шо в воєнкаматє, говорят -- очєрєді сташенниє стоят. Ну от ми так вот і осталісь тут, нікуда ні-і-і...

О. Ш.: Ви готувалися якось до війни?

О. С.: Ну как, ну, сахар дома є, макарони єсть. Єщьо жена там, наканунє заєхалі на базу, ну ріса хотєлі купіть. Ми на оптовой закупаємся. На «Рєпкінс- кой» (оптова база у Чернігові, район вул. Любецької -- О. Ш.). Под'єхалі: « Ну, вибачайте, продавєц захворів». Ну, захворів, то захворів, завтра-послєзавтра прієдєм. Буквально вот, дня за два, до 24-го, до вторженія. Ну, оце і всьо. Туда ж своїм позваніл -- у мєня нєвєстка с внучкой. Син у мєня за граніцей, а нєвєстка с внучкой в Слободє Всєхсвятской. Каже ж, нічьо ні ета пока. А потом началось вот ето: бух-бух-бух. Уже ж і тут у нас лєтать начало. Там упало -- бухнуло, туда звоню -- тоже в погрєбє сєдят. А с двацать восьмова (лютого -- О. Ш.) на пєрвоє (березня -- О. Ш.) ночью появілісь у нас ані тут.

О. Ш.: Прямо йшли по вулиці?

О. С.: Я вам всьо раскажу, подробно роскажу. У брата свінья опарасілась, вошкалісь возлє, ета. Гдє-то уже послє полуночі, ну слишно, тєхніка тяжолая:

туда-сюда, сюда-туда. Ну, говорю, всьо уже, навєрноє здєсь. А наканунє пєрєд етім наш староста, она мнє смс-ку, по-моєму, пріслала: «Потєряшкі гдє-то здєсь могут бить». Ну оце ж так матаюца, шо матаюца -- нєпонятно. Отут на поворотє шото стоїт і огонькі -- курят. Ну я пошол, льог спать. Утром по- димаюсь -- за вьодра. Свєта у нас уже нє било. Уже бахнуло, по-моєму... Свє- та нє било, свєт отключілі, провода позже оборвало, акамулятор уже я дєлал подсвєщєніє в сарає. Утром вихожу по воду до колодца -- стоят, двє БМП. Ну я ж вьодра поставіл, і такой же «героєм»: «Мужики, із Мурманска єсть хто- нібудь?». «Нєту нікаво. П*здєц вам, -- говоріт. -- Путін у нас, п*здєц вам».

А я ж нє відел, ані стоят, бл*дь, достаю смартфон, а інтернет бил єщьо, ютуб включаю, показивают калони їхніє разбітиє, «шашликі» валяются, потом же еті, плєнниє, плачут, стоят: «Ми нічьо нє знаєм, ми нічьо ні ето...». Ну і стоят, смотрят. Тут трєтій появілся, пулємьот вісіт. Ані на нєво: «Іді сюда». Тот стоял, смотрєл, смотрєл... Потом пулємьот в спіну мнє: «Пошлі!». По- ворачіваєм сюда по уліце, я голову как поднял, бл*ха-муха, а їх стоко: слєва і справа, по той сторонє, і по той, БМП і танкі, і 'їх там. Ну а етат же, бєжит слєдом, думаю, куда єщьо дурака нєсьот. Догоняєт. Там ще Галя стоїт, сосєдка, очі витаращіла. «Шо, -- говорю, -- Галя?». «Да он в хату попало». Давай же тоже 'їх уговарівать: «Собірайтєсь, уєжжайтє. Хоть у вас совєсть чистая будєт, ви нє уйдьотє проігравшимі». Ну такоє начало. «Ви, -- говоріт, -- смотрєлі фільм, там, список Шимблєра («Список Шиндлера» -- О. Ш.), людєй спасал там.». А їм. С кєм говоріть там?! Ані там. Ну, корочє, подвьол: «Покази- вай». А ані там с броні поспригівалі, ані там і узкоглазиє еті, всякіє. Ну і одін, командір навєрноє, славянской внєшності. Ну я ж опять еті ролікі показиваю. Окружилі, стоят і смотрят. Смотрєлі, смотрєлі. «Ладно, -- говоріт. -- Іді (на мєня)». Я говорю: «Хоть в спіну нє стрєляй, хоть тут растрєляй». Говоріт: «Нє бойся». Я ж, ета, води набрал, зашол в хату, на діван сєл, бл*дь, меня как давай калатіть всєго. Калєні трусятся, успокоїцца нє могу [.].

Потом двіженіє началось по сєлу. Я за сєбя, замкнул хату. В погрєб. А по- грєб в лєтнєй кухнє. Сєл. Сєжу. А планшет у мєня там лєжал. Планшет достал, сєжу, судоку іграю (японська головоломка -- О. Ш.), ну нє могу я якось успо- коїцца. Тут слишу -- грохот. І за сараєм (а у мєня тут із погрєба душняк за сараєм) слишу уже разговори. А ані отут БМП поставілі за сараєм. І слишу уже разговори: «Завтра уже пєшком прідьоцца іті.». Ну я понял, шо горючева уже нєту. Тут, слишу, уже по сараям: лязг-лязг. «О, поросята тут.». Сіді -- нє сіді, а щас уже, думаю, в хаті будуть. Я, корочє, вилєз. Тут уже БМП стоїт. Я так вишел із сарая. Глєжу -- 'їх уже тут куча. «Мужикі, -- говорю, -- нє дай Бог єслі сейчас накроєт, -- говорю, -- главноє, мнє будку собачью., мнє нєгдє жить будєт». «Батя, ми щас виєдєм». І вот ета, стоїм тут, і розговаріваєм.

«Мужикі, -- говорю, -- чьо ви, -- говорю, -- надєлалі, бл*дь? Ви, -- говорю, -- знаєтє, скоко х*йні натворілі?». Ані стоят, вот ета, молодиє хлопци: «Да ми на учєніях, ми нічьо ні ета, да ано нам нах*р нє надо, ета война.». Стоїм, нормально розговаріваєм. Одін: «У вас же інтернета нєту? Ми, -- го-

воріт, -- с роднимі уже полтара мєсяца нє связивалісь». «Ну, -- говорю, -- стационарний уже всьо, попробуй, єслі етот єсть, вай-фай, роздам». На свой поймал. Ані, правда, смартфони подаставалі свої. Подаствавалі ані смартфо- ни, раз-раз. Я 'їм пароль. «Сігнал слабий уже, -- говорю, -- там чи по очєрєді, чи...». Ну і давай там: одін пішет, віжу, зєльоний вацап, одін там голосовоє, «целую, обнімаю». Говорю: «Нєвєста, жена?». «Жена». Говорю: «І дєті єсть?». «Єсть». Говорю: «А кой ти здєсь забил?». «Да ми, да ми.». Ну і так же ж стоїм. Одін такой малой бєгаєт, с бєноклєм. Бєнокль єщьо с Отєчєствєн- ной войни, будєм говоріть. «Подарі, -- говорю, -- бєнокль, одін х*р он тєбє скоро нє нужен будєт, -- говорю». «Ага, он, у нас і так одін на всєх».

І я тут давай с ніх стєбацца. А ані грязнющіє, в салярє, сапогі рєзінавиє, мороз. Я говорю: «Йолкі, вашу армію, палкі! Ета вас екіпіруют так?! Ви, -- говорю, -- Шойгу відєлі, какой дом, хороми?». «Ага, -- говорят, -- там нє только у Шойгу». Ну ані стоят тут, нормально разговарівают, нічьо тут, ні бєсчінствовалі тут, нічьо... Стоїм вот так вот, разговаріваєм. Єщьо, знаєтє, у мєня тут подозрєніє такоє, єщьо п*зди їм нє далі по дорогє хорошей, дак ані такіє вроді і ета (спокійні -- О. Ш.).

Ну і, ета, там слишу, вродє запах здоби. Я говорю: «Шо, ви хлєб печотє?». «Ета, -- говоріт, -- сухпай дают». «А я, -- говорю, -- чєтирє дня уже нє ср*л по-чєловєчєскі». Ну так же, в шутку ета. Стоїм, каліткі распахнутиє. Два сух- пая достал тот, на фундамент (поклав -- О. Ш.): «На, -- говоріт, -- батя, поє- си». «Да, -- говорю, -- я пошутіл, ета». «Да, -- говоріт, -- бєрі, прігодіцца».

О. Ш.: Так сухпай залишився?

О. С.: А я сьєл єго. Коробкі повикідал, двацать пєрваго года випуска. Да я ж, как вам сказать, мангал у мєня ж тута, газ у нас пропав, свєт етат. чайнік кіпятіл, дак ано ж на распал пошло. Да 'їх тут било по всєму сєлу, коробок, ета- во го*на. Викінул. Нічьо, шо там говорят «просрочка-нєпросрочка». Может гдє-то там кому-то і попалось. Я еті два сухпая ростянул на пять днєй, єслі чесно говоря, как говоріцца, для поддєржкі штанов. Нічьо там такова ні ета, всьо там нормальная там піща била.

Ну і, ета ж, стоїм. Тут мені звонок із города. Товаріщ звоніт: «Шо там, ета.?». «Та, -- говорю, -- так і так, рускіє во дворє стоят, так уговаріваю, шоб в плєн здалісь». І ані ж такіє стоят. Поговорілі. Тут постоялі. Я говорю: «А ви откуда вопще?». «Ми, -- говоріт, -- с Сібірі, Алтай». А я говорю: «Я в Казахстанє жил, роділся в Казахстанє. Двєстє кіломєтров». Расказал, по гріби, по ягоди єзділ, насєльонний пункт там назвал. Одін говоріт: «Да я рядом там живу». Разгаваріваєм, нічьо.

А, тож за форму, за одєжду, говорю: «Чьо ви такіє замазури? Наших відєлі?», -- говорю. «Відєлі». Понімаєтє, с такім, етім, вродє, с удівлєнієм. «Ви наших, -- говорю, -- бойцов відєлі? Шо, -- говорю, -- у вас за такая армія? Сколько, -- говорю, -- етому БМП?». «Да он старше мєня». «Да єму, -- говорю, -- навєрнає, стоко, скоко і мнє уже». Ну, а ети ж там, за сараєм поставілі, а еті здєсь. «Ви, -- говорю, -- хлопци, наробілі, говорю, х*йні. Ви понімаєтє,

вас здєсь сожгут всєх, просто сожгут всєх. Джавєлінами, -- говорю, -- сожгут всєх, байрактарамі». Ну, а ані стоят вот так вот...

Ну і ані шота мєжду собой уже, бац, еті заводяцца, виєхалі. «А гдє, -- го- воріт, -- можна стать, гдє хати брошениє?». «Да я, -- говорю, -- хр*н єво, там вон у нас.». «Нєт, -- говоріт, -- нам возлє дорогі. Вот ета, -- говоріт, -- до- мік». Я говорю: «Рєбята, нє трогайтє етат дом, там троє дєток малєнькіх». Ну хр*н там, всьо равно заєхалі, поламалі всьо там, гараж видолбалі, БМП загна- лі. Корочє вєздє, гдє такіє лазєйкі, вєздє понаставлялі, у мєня вот хата, куда нє гляну -- вєздє ані. Вот сад заброшений, туда загналі, там бліндажей, окопов, па дворам кругом, вєздє. Вот домік, на Покрову сосєдку похоронілі, пєнсіонєрка била, 9 марта згорєв утром, зайнявся. Там ані топілі-кочєгарілі, хр*н єво знаєт.

Вот потом же ж еті виєхалі, как газонув, развєрнувся, я потом три дня закопував огород. Ну да, ано ж гусєніци. Хоть би ворота открилі культурно. А там же огороди, по воротам, по забору, по всєму -- сєтка, проволка, всьо ж. Ну еті виєхалі, тє по огороду, ета, мєдпункт, сарай, мєжду сталі, там сталі, туда, до сосєдкі, вот сосєдскій двор на повороті, вот напротів, всьо позатикалі, на огородє сразу танк поставілі отут, в сад загналі. Танк уєхав, БМП загналі.

О. Ш.: Вони стріляли звідси?

О. С.: Значіт, я вам нє скажу, шо ані іменно с етай тєхнікі стрєлялі. Я вам раскажу потом, як ані стрєлялі. Ну і в цей же ж дєнь, тут мєдпункт єсть, давай ані под мєдпунктам кучковацца. Ну а я ж на скамєйку стал через забор. Ані ж подо- шлі, так же разговаріваєм. Подходіт одін. Ну, радіст, відно, наушнікі, кабєль вісіт. «У вас, -- говоріт, -- прійомніка нєту старєнькова?». «Я, -- говорю, -- сли- шиш, а шо у тєбя, ета, у вас радіостанция на гражданскіє частоти нє виходіт?». Заулибался так, говоріт: «Да нічьо такова нєту». Ну стоїм, разговаріваєм.

Он стоїт, говоріт: «Вот ми проєхалі сколько, вєздє смотрім, у вас обьяв- лєнія на рускам язикє вісять». Я говорю: «А шо ти хотів, на кітайском прочитать. Тєбє ж, -- говорю, -- сказалі, навєрноє, шо тут фашисти, нацисти, да? Ну смотрі, чи ти на мнє, може, свастіку відєл, чи гдє-та по дорогє відєл? Ну дак, -- говорю, -- какова х*ра ви тут забилі?». Ну стоят вот так вот: «У нас тут, -- говорю, -- допустім, в Чєрніговє каво токо нєт: українцев, рускіх, азєр- байжанци, армянє, єврєї, казахі». А, он говоріт: «Казахі єсть?». «Єсть, -- говорю, -- я сам із Казахстана родом». А відно ета алтаєц, нє бурят. «Ти ж, -- говорю, -- нє казах?». Говоріт: «Нєт». «У нас, -- говорю, -- нащьот язика нікада нікакіх проблєм нє било. Ви, -- говорю, -- там скабєєвих наслушалісь? У нас, -- говорю, -- государствєний язик українскій. У вас, -- говорю, -- какой государствєний?». Говоріт: «Рускій». «А в Дагєстанє, -- говорю, -- на каком говорят? А в Чєчнє на каком говорят? Шо там, -- говорю, -- ковото прєтєснялі, заставілі на рускам разговарівать?». Ну я вот так єму ето. Стоят вот так, рти пораззявляли, бл*дь. «У нас, -- говорю, -- да, дєлопроїзводство всьо на українскам. Но єслі тєбє гдє-то надо, пошол ти какіє-то докумєнти оформлять. Всєгда сдєлают, оформят, нащьот етава ніхто, -- говорю, -- ні- когда нікакіх прєтензій нє било».

І расказиваю: «Ви, -- говорю, -- думайте, здавайтєсь, техніку здавайтє. Вам же ж, -- говорю, -- щас ета, зєльониє корідори, говорю, і в Європу...». Ані і за ета знают, ані всьо знают, понімаєтє. Ну оце ж так і разговаріваєм. [...] « Ну а я ж с етім, -- говорю, -- мужикі, ну ніхто ж кровопролітія лішнєго нє хочет, от. У вас же тоже, -- говорю, -- дома папи, мами, жони, дєті». Адін такий стоїт: « Ну мами у нас уже нє у всєх». «Ну, -- говорю, -- ізвіні, я соболєзную, всє там будєм, тока ж, -- говорю, -- хотєлось би попожже». [...] Потом опять же тут ввєчєрі: «А шо, -- говорю, -- в какіх случаях здайотєсь?». «Ну, -- говоріт, -- ілі потєря связі, ілі гібєль командіра». Ну, корочє, на том все закончілось. Оце ж пєрвий дєнь.

Назавтра опять я утром встал, сосєдка у нас тут в город к дєтям нє схотєла єхать, дак продукти єй насілі, води, да ета, ну і лєкарство шоб випіла, у нєйо там, ета, гємоглабін поніжений, як таблєтку нє вип'єт, дак. Ну пошол же утром, шоб же в туалєт, таблєтку випіла. Ну ані тут в ожидалкє: «Куда?». «Да, -- говорю, -- так і так. ». А ані мнє опять автомат в спіну і слєдом. Ну зашлі, я ж зашол: «Борісовна, так, таблєтку випілі?». «Випіла». Говорю: «Нічьо нє надо?». «Да нічьо нє надо».

Ну, вишел, а ані опять кучкуюца отут на остановке. Вот, под медпунктом, на крильце. Ну, забор вивалєний, я опять же подхажу, опять же ж давай, ну такє -- общиє тєми, ніачьом, про свінєй да про гусєй, как говоріцца. Ну і я ж опять говорю: «Здавайтєсь. Дєньгі дают, і корідор, і всьо». Адін тоже такий стоїт, автомат же ж вісіт: «Нам в чєтирнадцатом под Луганском тоже корідор обєщалі і нє випустілі, обстрєлялі». А я такий стою: «Так вас же нє било там». Он такий стоїт, говоріт: «Слиш, мужик, іді отсюда, і больше сюда нє подході». «Всьо, -- говорю, -- понял»: вєрнулся і пошол. І больше я до етіх... Но еті, відно, сьєхалі. Тут говорят, шо чєтирє ротациї било.

Відно, сьєхалі, навєрноє другіє прієхалі. Я собі так міркую, шо еті і тєлє- фон би забралі у мєня. Так сєбє думаю. Потому шо отут в хату засєлілісь тут тода другіє, дак отак утром: тук-тук в калітку, стукаєт хто-то. Говорю: «Заході, нє запєрто». Заходіт -- ну дітя. «Здравствуйте». «Здравствуйте». «А у вас тєлєфона нєт прастова, кнопачнава? Я купіл би єво у вас -- з домом связац- ца». Говорю: «Нєту, всьо уже позабіралі нахр*н».

І потом же ж пошло вот ето -- єзда туда-сюда. Танкі пощиталі, на тєлєфон хлопцам, і потом тєлєфон опять спрячу. Ну я так думаю, тут прослушкі у ніх нє било, ані б вичєслілі [...]. І потом в одін день опять шото двіженіє по уліце, «урали» тентованиє: туда-сюда. Вихожу. Уже отут (показує рукою -- О. Ш.) «урал» у мєня стоїт, тоже -- задом сюда, пєрєдом -- сюда. Ані уже тут сідят, скамєйку тут поставілі, двоє, мангал, уже развєлі огонь, сухпаї еті грєют. Сідят, єдят. Я говорю: «Пацани, -- говорю, -- я, у мєня, -- говорю, -- мать тут, хожу тут ето.». «Ходітє, нам нічьо, повязку тока бєлую одєньтє». Так он там косинка бєлая вісєла, я оторвал кусок, он мнє сам прівязал.

Ну вишел і тоже ж так -- разговаріваєм. Он сідіт, ну дєті, бл*дь, я знаю, 18-- 20 лєт. Я опять тоже: «Откуда?». «С Алтая». «Ну я, -- говорю, -- у меня одно- класніца в Горноалтайске там». «Дак я с Горноалтайска», -- говоріт. «Ну, -- го-

ворю, -- дак, може, слишал там, клуб, -- говорю, -- собаками хаскі занімаюца?». «А, слишал, -- говоріт. -- Дак там імі всє занімаюца». Ну ето так стоїм, разгова- ріваєм. Он сідіт, і так: «А чьо ви нє бєжитє с етай України?» -- на мєня. Я говорю: «Слишиш, я нє понял, а чьо я должен бєжать со своєво дома? Ти знаєш, пока ти сюда нє прієхал, я жил -- нє тужил. Тоже сказалі, шо фашисти?» -- говорю. Говоріт: «Да». «Хто, -- говорю, -- замполіт? Єсть замполіти?». «Єсть». «А занятія гдє, -- говорю, -- в лєнкомнатє?». «Да, в лєнкомнатє». «Так, -- говорю, -- і осталась, как в Союзє?». Говоріт: «Да». «Так і називаєцца?». «Так і називаєцца: лєнкомната, і замполіти єсть». Ну отак от... [...]. Вот отвєт.

Пошол я. В хату зашол, смотрю: тут уже мінамьот тащют по уліце на тєлє- гє, тут поставілі мінамьот, дє щас хлопци (показує рукою -- О. Ш.), там дальше поставілі мінамьот. А машин же етіх опять же: отут мнє забор, он, разва- лілі на углу, дє машина стаїт, тут от загналі опять, как танкісти как-то сьєхалі, машини появілісь, пєхота [...]. Вот ето ж двіженіє. І потом тут как-то мінутой раскат бабахнєт. Навєрнає, наши пульнулі. Мєдпункт, ото побітиє стєни, отут, відно, оно гдє-то прілєтєло. Я ж вискачіл на уліцу, думаю, тікать кудись надо ж. Ані тут всє как спохватіліся, одін в кузавє, два со своїмі сухпаямі, еті тарєлкі, всьо гуртом в кузов -- туда, он їм в рукі подайот, позатягівал в кузов, єхать... А тут, понімаєтє как, тут горіт. Єхать -- тут, оттуда машина навстрєчу. Ані нос в ето. Тут всьо как ето... Ані, навєрнає, подумалі, шо обстрєл. Корочє, отаке. І вот ето в тєчєнії, я знаю, ну, навєрнає, мінут двацать. Рассосалісь всє, німа нікаво. Вот больше машин уже тут нє било.

Опять еті всє позганялі, всє еті БМП, танк ішов, і корочє, опять позатика- лі еті всє дири, і потом от так от, і «урал», і «камаз» тентований, «маз» бил. Возлє ожидалкі вєчєрам станут, гдє ані там жилі -- хр*н їх знаєт. Тут штаб. Корочє, отаке... Ми тут нє висовивалісь. Як ані тут єдут, -- в окно, пощитаю, хлопцам одзвонюсь. Вийду, квадрокоптєр наш подзавіснєт -- вісіт. Ані ото увідять -- птррррр -- стрєляют. Там вісєл. Ну і вот ета ж так ходілі.

Тут же ж 9 марта утром в шестом часу утра хата ж ета занялась. Тушилі-туши- лі ані. Адін с колодца воду вєдром тягаєт, другой поліваєт. Полівал-полівал. Потом вєдро нах*р кінул отуда в огонь, в сторону. Адін каструлі там прутом тягал -- тоже кінул. Потом курткі порастьогівалі, грєюца стоят. Я усцик*лся. Ну потом же огонь пошол, сюда пошол. Правда, потушилі.

Ну а потом же ж дньом по двору лажу. Адін баєц лазіт. Говорю: «Шо там случілась у вас?». «Да вот вчєра обстрєл бил, навєрноє осколак залєтєл, да в матрасє, навєрноє, ночью тлєл. Под утро загорєлся». Думаю: п*зді, нах*р, навєрноє топілі хорошо. Горєть начало-то свєрху. Корочє, хати нема. Потом началі, вот ета ж, завалілі кірпіч. І тягают. Бліндажи дєлалі.

О. Ш.: А навіщо вони робили бліндажі? Вони думали, що буде наступ?

О. С.: Ані тут конкрєтно поокопивалісь. Тут прігналі, ета, 'їхній на кразавс- кій платформі екскаватар. Ані копалі тут, мєханізіровано копалі. Тут такоє по- накопивалі, шоб ви відєлі -- у людєй уже багато хто позакапивал. Брьовєн понавозілі, у каво гдє шо там, ета, ані тут конкрєтно закрєплялісь.

О. Ш.: А на Чернігів вони ходили? До ЗАЗу?

О. С.: А хто знаєт, куда ані... Я вот в окно віжу: туда-сюда. Откуда я могу знать, куда ані єзділі? Ані вот так раз -- направо. Ну там куда виєжжать, туда до хутора? Там же і в Халявінє стоялі, і в Толстолєсє стоялі, і в хуторє, і Бог єво знаєт... Трєтьєва числа (березня -- О. Ш.) бойца прівєзлі ані нашева, убітава, відно тєрабаронщік. Так же ж з братам пятава числа (березня -- О. Ш.) ми єво закапивалі. Он пралєжал там, так: «забєрітє, закопайтє». Ну, пошлі. Так там водонапорная башня, так там закопалі.

О. Ш.: У бійця документів не було?

О. С.: Нічьо. Нічіво нє било. Тут потом уже ж, я же сообщіл, і потом уже ж тут поліция била, і СБУ... Так ми тут і показанія, і приєхала брігада, і ексгумація, викапивалі человєка. Хто, шо, корочє... Командір потом прієжжал. Ну я словєсно опісал. Ну ані прєдполагалі, хто у нас, говоріт, троє тут пошлі, двоїх ранілі, адін нє вєрнулся, снайпєр. Ну так словєсно опісал. Я говорю, ну єслі єсть фотографія, говорю, покажитє, я так опознаю. Ну хоть он і мьортвим -- я опознаю. Ну ніхто нічьо, ні ета. Ну, корочє говоря, шо єво опозналі. Ну вот, такоє...

О. Ш.: А звідки ви дізнавалися інформацію про те, що відбувається?

О. С.: Ми тєлєфони с радіопрійомніками слушалі. [...] Ми тут нє оторва- ниє билі, марафон же етат слушал всю дорогу. [...] Да, слушалі ж, как, шо. Ну інтернета, ну биваєт, так проскочєт, а відна ж, вишкі гдє-та побілі, навєрноє. Кієвстаровскій проскаківал іногда, лайфовскій потух, дак єво у нас і щас нєту. Кієвстар проскаківал, ну етат тоже ж, позавісало там всьо. Радіо слушалі.

О. Ш.: Вони роздавали якусь гуманітарку?

О. С.: Ну, как понять «гуманітарку». Гуманітарка -- ета понятіє таке. Ета ж окупанти -- яку гуманітарку?! [.] Гдє-то, може, з сєрєдіни окупациї людям давалі муку, крупи, консєрви давалі. А потом, уже будєм говоріть, бліже туда, ну ми ж нє зналі, когда ані уйдут, тоже ж так. Я ж, ото, вийду спічєк попрасіть і: «Как там, шо там, пєрєговори вєдьоцца там, нє вєдьоцца?». «Та ми нічьо нє знаєм, ми ні ета.». «Ну, дай спічєк». Адін дал спічєк. Потом ввєчєрі слишу: тук-тук- тук. Вихожу: «Я вам там пріньос». Вишлі сюда, там за каліткой коробка: «Там я, -- говоріт, -- я вам спічєк положил, зажигалок, трі буханкі хлєба, консєрви, тушонка, паштєти, малєнькіє такіє, масло слівочноє в полосках такоє. Возьмітє». Кажу: «Зараз матєрі піду отнєсу». «Так я отнєсу і туда», -- говоріт. «Спасі- бо», -- говорю. Забрал. Назавтра опять пріходіт, єщьо пріносіт. «Возьмітє», -- говоріт. Я говорю: «Боєц, ти откуда?». Говоріт: «Я із Пітєра [.], да у нас вся- кіх». Потом. А, потом понаходілі гдє-то коляскі дєцкіє, понагружалі. Он мнє отдал ета с коляской. Говорю: «Занєсітє, он, пєнсіонєркє». Он говоріт: «Всєм разнєсьом». Пошлі туда до сосєдкі. Ну нагружено ж там, в коробках. А послєд- ній день марта тоже ж, ото, опять стучіт. Мєшок мукі прітащіл. Ну тут прямо под ета. «Забєрітє, -- говоріт, -- муку». «Да, -- говорю, -- ти мєня закорміш. Спасібо, -- говорю, -- конєшно, хай будєт». Ввечері опять стучіт он і єщьо двоє. Я опять откриваю: «Ізвінітє, у вас спіртнова нєту?». «Да ти знаєш, -- говорю, --

я, -- говорю, -- нє пью, я б і сам би випіл». [...] Да. «Проста, -- говорю, -- у нас тут, ета, супєрмаркєт на поворотє. Ми всєгда, єслі надо, поєхалі. Ну тут другая сітуация, ну, говорю, нєту у мєня просто». Муку ету затащіл.

Брат говоріт: «Ти, навєрноє, какую-то страшную тайну знаєш, як Плахіт (Мальчиш-Плохіш, негативний персонаж казки А. Ґайдара -- О. Ш.), шо ані тєбє всьо носят і носят». «Слиш, -- говорю, -- тут одно із двох: ілі на убой откармлівают, ілі свалівать будут». І ані ж опять с етай, с коляской етай, потянулі. А у ніх тут етат, відна, склад бил, с торца, і опять по дворам повєзлі. І вот ета, 1 апрєля утром, в шестом часу: у-у-у-у-у-у -- загудело. Я по окнам: ані с фонарікамі бегают тут. І пошлі. Пошлі, пошлі, пошлі, пошлі...

О. Ш.: На Товстоліс?

О. С.: Ну да, ну я не могу сказать, куда, у нас тут одна дорога. Куда ані там -- в Халявін, с Халявіна в Толстолес, наверное. Потом дньом уже наши прішлі, обнімаемся. [...] Іванич говоріт: «У вас же ані не стрельнулі, а с Халя- віна виехалі, башню повернулі і сюда в нашу сторону: бабах. У нас, вроде, -- говоріт, -- нічьо, а по Чернігову, вроде, полетело». Ну і оце ж, оце ж таке...

Ну, конешно, прігналі трактор с Товстолеса с пріцепом. Єхалі полний трактор: узли, клункі, коробкі. А тут фермер за селом, свінарнік... [...] Да, там «кітаец», тракторец с пріцепчіком -- тоже забралі. Хати, каторие люді по- брасалі, хати те почістілі. [...] Ну а где люді жилі, нікаво аніні... Грех жаловац- ца, людей вапще нікаво не трогалі.

О. Ш.: Собак не пристрілювали?

О. С.: Вот я такого не чув. Свіней, конешно, на свінарніке там ані перет- лумілі. Ані тут жралі. Потом пошлі ми смотреть по дворам, де стоялі, -- так і голови, і хребти, і шкури [...]. І хлопци ж, тероборона, наши ж, сталі на свінарніке, так, говорят, убітих стока ж било... Закапивалі. Ну, наверное, потешалісь, проста растрелівалі [...]. Так шо за щьот того свінарніка так ані і наших не тронулі, будем гаваріть [...].

Ну а так шо, і там же люді с німі політінформацию проводілі. Я ж, от, допустім, как вам сказать, так от шо відел, а я ж, допустім, і не знал, сколько їх здесь, связь пропала, я ні позвоніть нікому... Я віжу, шо оттуда ані едут, оттуда вроде как виежают, там же ж стоялі, і туда залеталі. Там, віжу, сварка -- варілі, ремонтіровалісь наверное. Там сварка работала по вечерам. Варілі. Ну ето ж так, шо я віжу. А куда ж, ми ж не хаділі...

О. Ш.: То якого числа вони вийшли з села?

О. С.: 1 апреля. чернігівський загарбник окупаційний

Размещено на Allbest.ru