Організаційно-правові засади функціонування ощадно-позичкових товариств на українських землях Російської імперії (1869-1917 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ засади функціонування ОЩАДНО-ПОЗИЧКОВИХ ТОВАРИСТВ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (1869-1917 РР.)

Дмитро СЕЛІХОВ

доктор юридичних наук, доцент

м. Дніпро

Анотація

Той історичний відрізок часу, який настав у нашій країні після скасування у 1861 р. кріпосного права та здійснення інших реформ 60-70-х років ХІХ століття, деякі економісти цілком справедливо називають «епохою вільного підприємництва». У результаті реформ після 1861 року не лише остаточно утвердилися ринкові відносини в усіх сферах суспільного життя, але і з'явилися нові, більш досконалі форми кредитування дрібних сільськогосподарських товаровиробників з числа непривілейованих станів. Саме такими були ощадно-позичкові товариства, які починаючи з 60-х років ХІХ століття стали відігравати певну роль у кредитуванні мешканців українського села. Вони були досить поширеним явищем економічного життя України «епохи вільного підприємництва», фінансовими ресурсами яких користувалися сотні тисяч селян і міщан, що дає підстави для висновку про доцільність відновлення їх функціонування в сучасних українських реаліях.

Ключові слова: російська імперія, Україна, ощадно-позичкові товариства, кредит.

Annotation

Dmytro Selikhov. Organizational and legal principles of functioning of saving and loan companies in the Ukrainian lands of the Russian empire (1869-1917). The historical period that came to our country after the abolition of serfdom in 1861 and the implementation of other reforms of the 60-70s of the XIX century, some economists rightly call the «era of free enterprise». As a result of the reforms after 1861, not only market relations in all spheres of public life were finally established, but new, more advanced forms of lending to small agricultural producers from among the underprivileged appeared. Such were the savings and loan associations, which from the 60s of the XIX century began to play a role in lending to residents of Ukrainian villages. The study of the historical experience of the functioning of such societies is not only purely scientific but also practical for the current state of the agricultural sector of Ukraine's economy, because the need for available credit resources has not disappeared. By their nature, savings and loan associations, the basic principles of which were once substantiated by the famous German cooperator of the mid-nineteenth century Hermann SchulzeDelitzsch, were public organizations, where the principle of voluntariness in their creation was strictly adhered to. On the territory of Dnieper Ukraine, the principles of operation were regulated by the «Model Statute of the Savings and Loan Society». Since the publication in 1871 of this statute throughout the empire, including its Ukrainian lands, the number of such societies has grown steadily, reaching in 1910 360 organizations. As of January 1, 1915, the Savings and Loan Societies of only one, Poltava Province, issued 37,442 loans totaling 32,172,212 rubles. the fact that such a loan is important for agricultural producers of Poltava region speaks for itself. Of the total loan amount mentioned above, 26 % of the funds received were spent on the purchase of working cattle; 14% - for the purchase of land; 5.6 % - land lease; 11 % - handicrafts. Thus, loans in such companies were used mainly for economic needs with not so significant interest rates on loans, which ranged from 8-10 %, while the interest of rural moneylenders on loans was never less than 15 %, and sometimes even reached astronomical 100 %.

Thus, such small loans as savings and loan companies were quite common in the economic life of Ukraine «era of free enterprise», the financial resources of which were used by hundreds of thousands of peasants and burghers, which gives grounds to conclude that the restoration of their functioning in modern Ukrainian realities.

Keywords: Russian Empire, Ukraine, savings and loan companies, credit.

Постановка проблеми

Історичний досвід нашої та низки інших держав світу свідчить, що кооперація, як соціальне явище, є важливим компонентом ринкових відносин в усіх сферах життєдіяльності суспільства, включно з аграрним сектором економіки країни. Тож цілком природним є розвиток різних форм кооперації на сучасному етапі українського державотворення, що становить підвищений інтерес до її минулого, зокрема до того історичного відрізку часу, який інколи називають епохою вільного підприємництва (друга половина XIX - початок XX ст.).

Аналіз публікацій, в яких започатковано вирішення цієї проблеми

Питанням, пов'язаних із функціонуванням на території України кредитних кооперативів, складовою частиною яких були ощадно-позичкові товариства, присвячено немало історико-економічних праць. Однією з перших публікацій, у яких була дана оцінка перших товариств вищезгаданого типу, була брошура А. Яковлєва. Через рік, тобто у 1870 р., той же автор разом із В. Лугиніним опублікували спільну роботу, у якій здійснена спроба обґрунтувати необхідність безпосередньої участі місцевих земств в організації ощаднопозичкових кооперативів. Майже одночасно (1872 р.) Полтавське губернське земство силами своїх співробітників опублікувало ґрунтовну працю, у якій узагальнено позитивний досвід діяльності таких товариств у Полтавській губернії. Земці дійшли висновку, що належний економічний ефект діяльність ощадно-позичкових товариств може дати лише при умові наявності «цілої системи заходів для поліпшення економічного становища населення» [3, с. 158]. Про позитивне значення та недоліки діяльності ощаднопозичкових товариств у регіонах російської імперії писали А. Васильчиков і згадуваний вже А. Яковлєв у монографії «Мелкий земельный кредит в России».

Публіцисти кінця XIX і початку XX ст., як правило, теж висвітлювали діяльність ощадно-позичкових товариств у контексті із іншими формами сільськогосподарського кредиту. Саме у такому плані висвітлювали цю тему професор Л. Ходський, В. Безобразов [1], публіцисти Н. Катаєв, Я. Імшенецький [4] та низка інших тогочасних громадських діячів.

Якщо говорити про радянський період вітчизняної історіографії, то щодо теми, яка нас цікавить, ніяких публікацій автором цих рядків не виявлено. Новітня ж історіографія дрібного кредиту на українських землях російської імперії другої половини XIX -початку XX ст. подана цілою низкою змістовних публікацій [5-10].

Мета статті: дати організаційно-правову характеристику ощадно-позичкових товариств вищезгаданого періоду, яку ніхто ще не давав. Це є підставою розглядати цю публікацію як першу спробу дослідження такого плану.

Виклад основного матеріалу

кооперація кредитування позичковий товариство

У середині XIX ст. потреба у швидкому і доступному для дрібних товаровиробників кредиті зумовила появу двох основних форм короткотермінового кредиту, родоначальниками яких були німецькі кооператори Г. Шульце-Деліч і Ф. Райффайзен. Базовим принципом кооперації вони вважали самодопомогу, під якою розуміли не що інше, як «взаємодопомогу» [10, с. 10]. Практична реалізація кооперативних ідей вищезгаданих громадських діячів у конкретно-історичних умовах російської імперії другої половини XIX ст. показала наявність принципової відмінності між двома типами товариств. Якщо для успішного функціювання кредитного товариства Г. Шульце-Деліч вважав пайовий принцип його утворення, то Ф. Райффайзен його заперечував, вказуючи на життєву необхідність необмеженої солідарної відповідальності членів коперативу [11, с. 57].

Першим кредитним товариством російської імперії, створеним на принципах Г. Шульце-Деліча, була «Рождественская ссудная касса», організована поміщиком С. Лугініним у 1865 р. у с. Дороватому Костромської губернії. Майже одночасно подібні товариства стали виникати і на території України (1869 р. - «Гадячское 1-е ссудосберегательное общество») [7, с. 77]. Як у першому, так і другому випадках, статути цих товариств затверджувались міністром фінансів в індивідуальному порядку. Саме на основі перших статутів у 1871 р. спеціально створена комісія Московського товариства сільського господарства підготовила «Зразковий статут ощадно-позичкового товариства», який було схвалено міністром фінансів, опубліковано і розіслано у регіони для практичного застосування. Статут мав 13 розділів, у яких було унормовано усі аспекти життєдіяльності такого товариства. Його мета була виписана у ст. 1, а саме: а) розміщувати заощадження членів товариства і б) отримувати позики. Кожен учасник мав право лише на один пай, розмір якого встановлювався на загальних зборах. Позика, яка видавалась лише членам товариства, не могла перевищувати суму, більшу за 1,5 пая за умови відсутності поручителя і не більше потрійного розміру пая при його наявності. Термін позики не міг перевищувати дев'яти місяців. Хто із тих чи інших причин не повертав позики у встановлені терміни, втрачав право на пай, грошові внески і майно. В останньому випадку продаж потрібно було здійснювати у такій послідовності: рухоме, а потім і нерухоме майно, за винятком хати, посуду, щоденного одягу, життєво необхідних припасів і дров для забезпечення господарських потреб протягом одного місяця, а також одного коня, корови, воза, саней, землеробських знарядь по одному примірнику кожного і 25 пудів насіння. «Усе інше безумовно підлягає продажу».

Досвід функціонування ощадно-позичкових товариств у 70-90-х роках XIX ст. в різних регіонах імперії, включно з Наддніпрянською Україною, дав підстави Міністерству фінансів внести деякі корективи до типового статуту таких кооперативних об'єднань. Результатом стало ухвалення у листопаді 1905 р. нового «зразкового статуту ощаднопозичкових товариств». Зміни торкнулися цілої низки важливих для дрібних товаровиробників положень. Тож якщо у попередньому статуті була згадка про мінімальний вік можливого членства у товаристві (21 рік), то у статуті 1905 р. цього пункту вже не було. Автори обмежились лише терміном «повноліття», що, по суті, було те ж саме. Значно важливіше значення мала вказівка ст. 10 на те, що до складу товариства могли входити не лише «окремі домогосподарі кількістю не менше 20 осіб, але і цілі волості, сільські... і тому подібні селянські і козацькі громади». У товариство не могли бути прийняті особи, які є членами іншого ощадно-позичкового чи кредитного товариства, або товариства взаємного кредиту, а також ті, кого раніше вже було виключено з того самого або іншого товариства. Досить суттєві зміни торкнулися позик, які відтепер були не лише короткотерміновими, але і довгостроковими, до 5 років включно. Остання форма кредиту не могла мати місце у випадках, коли клієнт просив суму, що перевищувала половину основного капіталу товариства. Виняток із цієї норми права допускався лише тоді, коли товариство мало вклади або позички на тривалий термін, за рахунок яких і могла бути видана певна сума кооперативних коштів. Бажаючий одержати позику повинен був знайти довірителя або заставити своє майно. Водночас статутом заборонялось видавати позику у будь-якому випадку, якщо клієнт буде просити більшу суму кредиту ніж та, яку встановлено статутом відповідного ощадно-позичкового товариства. Вищий орган товариства встановлював також і розмір процентів за користування кредитом. Останні ж залежали від «терміну, розміру і призначення кредиту». Щодо стягнення заборгованості, то суттєвих змін у цьому випадку не відбулося. Як і у попередньому статуті передбачалось стягнення боргу не звертаючись до суду, через поліцію або волосне правління. У зразковому статуті ощадно-позичкового товариства 1905 р. виник новий розділ (№ 6), статті якого регулювали такий вид повноважень кредитного кооперативу, як посередництво. Кошти товариства могли бути спрямовані для «купівлі необхідних для господарства предметів, оренди землі і т.п.». В одних випадках задовольнялися потреби тих чи інших членів товариства, тоді як в інших - кооператив міг купувати відповідні предмети для перепродажу членам або не членам кооперативу. Такий вид посередницької діяльності міг здійснюватися лише за рахунок утворених для цієї мети спеціальних капіталів. Ця норма права унеможливлювала використання для посередницьких операцій «спільні оборотні кошти».

Столипінська аграрна реформа, під час якої повноцінними власниками своїх наділів стали мільйони колишніх «общинників», внесла свої корективи і у статути ощаднопозичкових товариств, як, між іншим, і у норми права багатьох інших суб'єктів господарської діяльності. Деякі зміни до зразкового статуту згаданого кооперативу були внесені 14 березня 1911 р., тобто ще за життя того державного діяча, ім'ям якого і була згодом названа аграрна реформа 1906 і наступних років. Зразковий статут 1911 р. більш детально визначав усі ті основні норми, які були зафіксовані у статутах 1871 р. та 1905 р. Про це, зокрема, говорить загальний обсяг тексту статуту 1911 р., який сягав 33 сторінок (у 1871 р. - 25, 1905 р. - 27). Якщо за попереднім статутом саме товариство встановлювало розмір паю, то відтепер ст. 3 «Загального положення го»ворила, що «пай товариства не може бути призначеним понад сто карбованців» [12, с. 5]. Більш жорстко регулювалася і кредитна політика ощадно-позичкових товариств. Вищезгадана стаття (3) встановлювала і максимальний розмір позики, яку товариство мало право видавати своїм членам - 300 крб. Виняток міг бути за умови, що кредит видавався під заставу «хліба або іншої продукції сільського господарства, ремісничих виробів або предметів промислу». У цьому випадку сума кредиту могла сягати 1000 крб. (на відміну від статуту 1905 р.). Оновлений у 1911 р. «зразковий статут» містив два нових розділи: «Рада» і «Загальні збори». У першому випадку йшлося про необхідність спостережної ради як контролюючого органу товариства «за дотриманням статуту, законів, затверджених правил... і постанов товариства» [12, с. 20]. До числа повноважень ради належали, а) перевірка не рідше одного разу на місяць коштів товариства; б) перевірка наявності іншого майна, яке належало товариству на правах повної і часткової (застава) власності; в) розгляд скарг на правління; г) підготовка висновків на розгляд загальних зборів, які стосувалися пропозицій правління з того чи іншого питання; д) перевірка звітів, книг і документів та підготовка інформації щодо цих питань загальними зборами; е) попереднє обговорення пропозицій, які стосувалися внесення змін до статуту товариства та деякі інші обов'язки «в цьому статуті вказані або ті, що із його змісту випливають» [12, с. 21]. Як видно з вказаних обов'язків, члени ради, яка складалась із трьох осіб та одного кандидата в члени, повинні бути кваліфікованими як із фінансового, так і правового погляду. Вони не повинні належати до складу членів правління, а вибори їх здійснювалися таємним голосуванням на загальних зборах, терміном на три роки. Як вже згадувалось раніше, розділ про повноваження загальних зборів теж виник у відповідному зразковому статуті вперше, що на нашу думку, свідчить про певний розвиток демократичних принципів у кооперативних об'єднаннях такого типу. Очевидним є також і те, що саме наявність проблем із розподілом повноважень між правлінням і загальними зборами змусили законодавця детально виписати усі найважливіші обставини функціювання цього найвищого органу ощадно-позичкових товариств. Загальні збори зобов'язані були: а) розглядати правила, які стосувалися позик; б) визначати відсотки за кредити; в) затверджувати кошторис витрат по управлінню товариством; г) розглядати і схвалювати звіт правління про свою роботу; д) розглядати скарги членів товариства на своє правління; е) підписувати угоди з метою збільшення основного капіталу; ж) розглядати клопотання про можливі відступи від вимог зразкового статуту; з) встановлювати розміри пайових внесків; і) розглядати питання щодо припинення діяльності товариства та низку інших, які відповідають змісту статуту [12, с. 22].

У роки столипінської аграрної реформи остаточно сформувалися два основних типи установ дрібного кредиту - ощадно-позичкові та кредитні товариства, які після відповідних змін та доповнень 1911 р. проіснували до 1918-1919 років. Як і раніше, основною відмінною рисою обох товариств була наявність чи навпаки, відсутність паю.

Порівнюючи зразкові статути різних типів товариств, знаходимо і деякі інші, менш значущі відмінності. Наприклад, у ст. 80 ощадно-позичкового товариства говорилось, що чистий прибуток, за винятком його десяти відсотків, повинен бути у розпорядженні загальних зборів, які можуть спрямувати його на збільшення основного капіталу або на додаткову винагороду членів правління чи інших службовців, або ж використати його на благодійну справу. Що ж до згаданих десяти відсотків, то статут рекомендував розподіляти їх між членами товариства пропорційно до наявного паю. Свою частку кожен учасник товариства міг одержати не раніше, ніж через три місяці після затвердження звіту за умови, що останній залишив за собою повний пай. В іншому випадку прибуток зараховується цій особі у вигляді додатку до пайового внеску. Значно простіше розподілявся прибуток у кредитних товариствах: 20 % спрямовувалось до фонду запасного капіталу, не менше 40 % - до власного основного капіталу. Усе інше за рішенням загальних зборів могло бути використане для утворення спеціального капіталу або як благодійна допомога чи винагорода членів ради правління та службовців [13, с.33]. До 1894 р., коли було ухвалено новий статут Державного банку, який відтепер одержував право кредитувати і ощадно-позичкові товариства, фінансова адміністрація не мала права контролювати кредитні операції подібних кооперативів. Проте після того, як товариство одержувало кредит від цього банку, такий контроль з'явився. Ці функції у регіонах виконували губернські комітети у справах дрібного кредиту [14, арк. 1-2; 15, арк. 3]. Саме вони здійснювали безпосередній контроль за використанням відповідними товариствами державних коштів. Окрім того, комітети у справах дрібного кредиту, очолюваних особисто губернаторами, одержали право надавати дозволи на відкриття кредитних товариств. У діяльності комітету обов'язковою була участь управляючого конторою чи відділенням Державного банку, тоді як усю технічну роботу здійснювали інспектори дрібного кредиту [16, с. 142]. Саме вони складали річні звіти про діяльність відповідних кредитних та ощадно-позичкових товариств. Губернському комітету Міністерство фінансів у 1906 р. надало право ухвалювати рішення щодо бажання товариства змінити свій статут [17, с. 178]. Могло йтись не лише щодо коригування певних статей, але й про бажання членів товариства змінити його тип: із ощаднопозичкового перейти на статут кредитного товариства і навпаки. Одержавши відповідну заяву, губернський комітет повинен був з'ясувати кілька моментів: а) чи дотримані у даному випадку загальні правила товариства згідно зразкового статуту; б) чи не порушують заплановані зміни майнових прав учасників даного кооперативного об'єднання? Ухвала губернського комітету у справах дрібного кредиту вважалась остаточною в разі таких часткових змін статуту, як: а) назва товариства; б) місцезнаходження правління; в) район діяльності; г) використання основного капіталу при наявності згоди установи чи окремої особи, які позичили такий капітал; д) розмір паю і е) максимального розміру кредиту. В усіх інших випадках ухвала комітету підлягала затвердженню столичного Управління у справах дрібного кредиту [18, с. 180]. Якщо певне кредитне товариство висловить бажання стати ощадно-позичковим, то згідно з роз'ясненням Управління у справах дрібного кредиту від 11 жовтня 1905 р. позика, яка свого часу була видана Державним банком кредитному товариству для формування основного капіталу, могла бути залишена ощадно-позичковому товариству за умови, що воно візьме на себе ті зобов'язання (виплата 5 % річних за користування кредитом), які були у кредитного товариства. Окрім того, новостворене ощадно-позичкове товариство мало щорічно сплачувати Державному банку частину позики, яка дорівнювала половині щойно сформованих паїв і пайових внесків [19, с. 239]. Як свідчить повсякденна практика, факти зміни статуту кредитного в ощадно-позичкове товариство не мали масового поширення. Як і до столипінської аграрної реформи на початку XX ст. селяни не виявляли особливої активності у створенні ощадно-позичкових товариств, віддаючи перевагу кредитній кооперації. Станом на 1 січня 1910 р. в усіх 9 українських губерніях російської імперії існувало 867 кредитних і лише 360 ощадно-позичкових товариств, але ж перші існували на той час лише 15 років, тоді як другі - 41 рік. Якщо говорити про період столипінської аграрної реформи, то досить показовими для цього історичного відрізку часу є дані щодо зміни кількості вищезгаданих товариств з 1903 по 1910 роки: за 7 років кількість кредитних товариств зросла на 765, тоді як ощадно-позичкових у тому ж самому регіоні - на 264 [20, с. 1850]. Отже, цілком очевидно, що саме кредитні, а не ощадно-позичкові товариства, мали більш розвинутий сільськогосподарський кредит, про що свідчить, зокрема, відповідна таблиця по Полтавській губернії. Якщо станом на 1 січня 1915 р. ощадні товариства цього регіону видали 37 442 позики на загальну суму 3 217 212 крб, то кредитні товариства - 186 417 позик на суму, що у чотири рази перевищувала відповідний показник ощадно-позичкових товариств (ІЗ 921 375 крб). Як члени одного, так і іншого типу товариств, найчастіше брали позики для купівлі робочої худоби (від 26 % до 32 %). А от щодо купівлі землі, різних ремісничих виробів та оренди - маємо досить відмінні показники: якщо члени ощадно-позичкових товариств спрямували лише 14 % позик на купівлю землі, то їхні колеги із кредитних товариств - 23 %; оренда відповідно: 5,6 % і 13,5 %; купівля різних ремісничих виробів (сани, вози, колеса тощо) - 11 % і 2 %. Наведені у табл. 1 дані свідчать, окрім усього іншого, про значно вищий рівень матеріального забезпечення членів кредитних товариств у порівнянні із ощадно-позичковими. Але у будь-якому випадку сам факт існування установ дрібного кредиту і постійне зростання їх кількості на українських землях російської імперії свідчить про існування у середовищі мешканців села реальної потреби в таких кооперативних об'єднаннях. При усіх очевидних і не очевидних недоліках діяльності установ дрібного кредиту в аграрному секторі економіки тогочасної держави позики у них видавалися на умовах застосування значно нижчих відсоткових ставок за користування кредитом - 8-10 % річних, тоді як приватні кредити у лихварів обходилися селянам в середньому у 15 відсотків на рік [21, с. 48].

Таблиця 1

Кредитні операції ощадно-позичкових і кредитних товариств Полтавської губернії станом на 1915 р.